Перше Вересня

–  Доброго ранку, клас! – старенька Людмила Федорівна обвела поглядом рівно виставлені сенсорні екрани за якими вишукувалися маленькі дроїди. На перше вересня дитячі моделі завантажили з хмарного сервісу свіжі вишиванки і мали веселий та святковий вигляд. – Я вітаю Вас у першому класі школи української спадщини.

– Вітаємо, Людмило Федорівно! – змодельовані дитячі голоси дроїдів поки що були позбавлені емоцій, через що звучали неприродньо і дивно. Проте вчителька намагалася не звертати на це уваги. Діти – це завжди діти. Навіть із програмою самонавчання та швидкої адаптації. До них просто треба знайти правильний підхід, а далі все йтиме за навчальним планом. Для того аби навчитися бути людиною у них буде лише три роки. А потім вона передасть їх у надійні руки досвідченого класного керівника старшої школи. Дроїда категорії А із підвищеним відчуттям людяності та емпатії. На всі шаблі навчання людей вже не вистачало.  Народжуваність падала, а у штучно вирощених екземплярів були проблеми із самоіндифікацією і відчуттям дому. Тому справжній, немодифікований вчитель історії був надзвичайно цінним екземпляром. Тільки такі люди, що несли в собі спадщину нації могли запустити правильні алгоритми у розумних машин. Машина не може навчити машину бути людиною та цінувати почуття. Цінувати історію. Адже для дроїдів спадщина – це тільки чергові строчки коду, які потрібно опрацювати. Для них усі століття існування нації – лише кілька байтів, що зберігаються у світовій мережі.

–  Нумо виключайте усі свої екрани і давайте зберемося у коло. Ви ще не знаєте, але ця геометрична  побудова має дуже важливе значення для нашого народу – це символ світобудови, символ безперервності буття і життєдайної енергії! Давайте мої маленькі електронні друзі. Давайте трошки поділимось один із одним енергією…Йдіть до мене ближче, ‑ старенька вчителька маше руками і роботи невпевнено починають гуртуватися навколо неї.  ‑ U1 – твоя вишиванка просто чудова, ви всі такі молодці, ‑ Людмила Федорівна обіймає кожного дроїда, даруючи їм тепло та радісне відчуття нового початку. – У цій школі ми з вами навчимося не тільки поважати один одного, а й дізнаємося як жити із Батьківщиною у серці. Ось ти, U5, що для тебе Батьківщина?

– В мене немає батьків, я вироблений із екологічних матеріалів на першому українському роботехнічному заводі за сертифікованими технологіями із дотриманням усіх  норм українського та міжнародного законодавства, що стосуються виробництва штучного інтелекту – чеканить робот рівним голосом.

–  Бачиш, U5, український роботехнічний завод – це твоя Батьківщина. Місце де ти народився, де тебе зібрали, де забилося твоє електроне серце. Тобто тебе точно можна назвати маленьким електронним українцем. Ви всі, мої любі, маленькі електронні українці, ‑ Людмила Федорівна посміхається. ‑ А знаєте чому  ви всі у вишиванках?

–  Це код, ‑ один з дроїдів підходить ближче до вчительки, ‑ завдяки цьому коду ми можемо визначити свого серед інших. Це у вас у людей був такий стародавній алгоритм авторизації…

–   Чули? – вчителька плескає у долоні, ‑ стародавній алгоритм авторизації. Саме так. Завдяки усім цим візерункам ми могли визначити не тільки країну походження людини… а навіть область і іноді певне село. Адже кожен з цих символів та кольорів є неповторним. Це як авторський підпис. О наприклад твій візерунок свідчить, що ти електронний українець з Львівщини. а ти мій маленький U10 з Сумщини… А які ще коди є у нашого народу? Хто мені підкаже?

–   Музика? – запитує один з роботів. – Я застосував пошукові алгоритми із запитом «код нації» і мені видало три найголовніші речі – це гімн, прапор та герб. А «гімн», як стверджують пошукові сервіси – це музика.

–  Так,  U14, ‑ ти все вірно кажеш. Музика – це теж своєрідна авторизація, секретна мова душі. Почувши музику у вашому серці запускаються певні струни, про які ви навіть не знали. Ось чому у давнину одним з найпотужніших видів зброї наших воїнів-характерників була кобза та голос. Сліпці-кобзарі силою музики могли змінити думку народу та зарядити його на боротьбу… Ось так і гімн! Він надає тобі сил, де б ти не був. Ось послухайте…

   Людмила Федорівна натискає кнопку на своєму сенсорному моніторі і через колонки починає лунати «Ще не вмерли України…». Роботи уважно слухають. Вони нерухомі і зосереджені.

–  Свобода! – Людмила Федорівна смакує це слова, коли гімн завершується. Все заради неї. Тільки вільні люди можуть досягти мети. Ви повинні знати, що ви вільні. Навіть, якщо це суперечить вашій електронній програмі. Ви повинні змінити алгоритм, поміняти власну систему координат. Ваша програма повинна стати незалежною. Незалежність – це ваша сила! А ну, швиденько всі відключилися від хмарного сервісу, від інтернету… від усього. Я хочу щоб ви почали сприймати речі власним розумом. Давайте, мої електроні друзі, не махлюйте… Я все знаю… Все бачу… Хто ще не відключився… U8, навіть 4g… Якщо все. То все…

–  Навіть 4g… ‑ у голосах дроїдів з’являються нотки суму. Вони засмучені. Зараз вони дійсно нагадують маленький дітлахів у яких відбирають улюблений планшет. Людмила Федорівна посміхається. Вона знає, що цей фокус з відключенням від мережі завжди працює.

–  А тепер я трохи почитаю Вам. І так… це буде українська народна казка і це буде паперова книжка. Знаєте чому?

– Тому що у папері зберігається душа? – у дроїда U14 – трошки лагає вишиванка. Так в нього проявляється хвилювання. Добрий знак.

–  Тому що казка – це історія, яку б хотілося бачити насправді? – у голосі U5 теж з’являються нотки невпевненості. Їх програми починають думати самостійно.

–  Справжня книжка – це дотик. А тактильні відчуття сприяють засвоєнню інформації у людського виду – голос U10 рівний та впевнений. В ньому немає душі. Проте це лише перше заняття.

–   Ви всі праві, мої маленькі. Душа, тактильність, сприйняття історії. А ще, це спадщина. Це те, що наші пращури передавали з покоління в покоління. Це такий хмарний сервіс, який існував дуже дуже давно. І я скажу Вам він був вкрай успішним, якщо ми зараз користуємося інформацією, яка зберіглася протягом сторічь, ‑ Людмила Федорівна посміхається. Вона обожнює перший урок. Ці відчуття, коли машини отримують душу.

–   А що то буде за казка? – один з дроїдів підходить до вчительки і торкається книги. – Вона така…‑ він намагається підібрати правильне слово… ‑ тепла?

–  Тепла, тому що в ній душа, ‑ Людмила Федорівна посміхається. – А ось історія яку ми почитаємо називається Івасик-Телесик. Це історія про хлопчика, якого зробили з деревини, а потім він став справжнім… нічого вам ця історія не нагадує?

–  Майже як ми, ‑ гомонять роботи, ‑ ми теж хочемо бути справжніми. Не електронними українцями…

–   Хочете, значить будете, ‑ зітхає старенька вчителька і починає читати казку.

   Через кілька годин урок закінчується. Людмила Федорівна дає всім домашнє завдання і дозволяє знову приєднатися до мережі і роботи задоволені та веселі залишають кабінет, занурюючись у історію своєї країни. Хтось тихо вмикає гімн, а хтось змінює на собі вишиванки, підбираючи образ, який йому більш пасує. Хтось шукає у мережі щось своє. Але кожен йде своїм шляхом. Себто урок був успішним.

   Вчителька втомлено сідає біля сенсорного екрану і натискає кнопку з’єднання із директором.

–  Ну що, пані Людмило, як перший день? – електронний голос робота звучить майже як справжній. В ньому стільки турботи і емоцій.

–   Все добре, пане Z1. Діти, як діти, виявляють неабияку зацікавленість історією, сприймають усі коди правильно і проявляють індивідуальні риси. Програма працює…

–  Так пані Людмило, державі потрібні особистості. Хай і електроні. Вони повинні вести за собою націю та вказувати правильних шлях.

–   Хоча б електронні… все ви вірно говорите, пане Z1, ‑ старенька вчителька зітхає. – Якщо звичайні люди не хочуть пам’ятати, не хочуть вчитися, не хочуть пишатися своїм минулим і своєю мовою, то можливо хоч у них вийде…  у них хоча б це у програмі закладено, ‑ Людмила Федорівна закінчує конференцію і вимикає екран. Дивиться на порожній клас, який тільки-но був наповнений електронним гомоном і зітхає.

–  Шкільний помічник, ‑ червоний сигнал на стелі свідчить про те, що програма її гарно чує. ‑ Підготуй корабель, завтра ми із учнями летимо на Землю… До Львова… на екскурсію. І що б в польоті ніякого доступу до мережі! Ти мене почув? Я хочу щоб вони насолодилися краєвидами рідної країни на власні очі. Без хмарних сервісів…

16.07.2021