КОМА

Апостол Петро тяжко спирався на костур, стоячи на сіруватій хмарі біля воріт Раю. Де ж то бачено на одного стільки роботи лишити? Вік вже не той, що не кажіть, а помічника треба шукати.

– Агисся звідси! – махає дрючком на брунатну тарілку з малими марсіанами.

– Порозліталися тут мені «COVID, COVID»! Знаю, що COVID. Якої хворобачки на Землю подалися? Сказано ж – карантин! Ідіть, бусурманята, носи повитираю.  І щоб ні лапою на Землю. Ясно?

Батько Бог лишив на Петра справи сонячної системи, бо самому нагоріло відбути на терміновий пленум до якоїсь галактики ділитися досвідом з собі подібними творцями. Воно не дивно – бути в центрі уваги, на те Він і Бог, але ж отак кинути – тяжкувато Петру. З малими світилами та планетами немає проблем. Проаналізував стан, записав у Книгу обліку, поставив відповідний значок і все тут. Добре, що Відман з зеленої планети «плюс» та «мінус» вигадав – спрощує роботу, економить час. Із Землею ціла катастрофа – шість материків, майже двісті держав, а річок скільки, гір, вулканів клятих, які час від часу чхають, плюються і не можуть спокійно спати. Спробуй, холера, за всім вслідкувати, та як тут ті математичні знаки на практиці застосувати, бо ж за кожним рішенням стоїть купа душ, які після плюса чи мінуса треба відправити або в пекло, або покликати до себе. Як на Бога, то Конго та Ліберія вже б давно накрив котрийсь з тих хворобливих вулканів та й по всьому.

Петро зі своєю жалісливою душею скасував застосування математики стосовно  Землі та практикував мовну пунктуацію – крапки та коми. Приглянувся йому цей метод, коли спостерігав за діяннями митрополита Ілларіона, що уподобав куток рум’янків та грушок-дичок на західному боці Раю. Гарний дядько, башковитий, з серцем на пів планети – позбирає круг себе вірян щирих, розмову веде, мові вчить, а то, буває, домовиться з Шевченком чи Котляревським на зустріч та все про неї, про матір Україну бідкаються.

–  Ет, лихо мені з тобою, дівко! – сердиться сам на себе Петро і вкотре вимальовує лебединим пером кому напроти напису «Україна» в обліковій Книзі Долі.

Лихоманить Україну, так трясе, так ломить, так гарячки наганяє, що буває Петру аж-аж хочеться крапку поставити в тій клятій книзі та завершити страждання. Крайні тридцять земних літ то вже геть непереливки. Раніше теж не медом було все. Гляди – мову забуде, то пам’ять про минувшину втратить і вигадує все собі якісь красні  знамена, лозунги та світ, де всі будуть «мати за потребою».

— Це ж треба таке вигадати: за потребою мати, що тобі заманеться! – дитинно дивується Петро, бо й святцю зрозуміло, що то дурня повна.

Повірила Україна в глупі заклики, обдурили небогу – захляла. Схудла та втратила стільки дітей, що довелося Рай на тисячі кілометрів розширювати, аби всіх безневинно убієнних та померлих голодною смертю розмістити за способом. Тоді навіть сам Бог упрівав, бо втішити та обігріти любов’ю ледве не чотири мільйони душ – кропітка робота. Та вони й зараз, нещасні, все наїстися не можуть. Баба Люба (тямуща тітка з Полісся) замість відпочивати, насолоджуватися красою довкілля, город просто попід райськими яблунями влаштувала.

–  Це ж треба! – вкотре чудився Петро, коли пані попросила в нього відро бульби та насіння всього того, що у борщ українці кладуть. І урожай отримала, і страви запашної наварила, і дітвору, замордовану голодом, нагодувала. А малеча все силується бодай щось із Любиних наїдків «на потім» приховати й зараз, хоч минуло ледве не сто літ. Шкода дітей. Шкода Україну.

І війна була. Знову українці землю-матінку кров’ю поїли, поживою зелу ставали, бо жодна нація так за твердиню не воювала, як вони – блаженні вірою та правдою, прагненням волі. Згадував Петро і навалу татар, і гніт російський, і кожного, хто приніс своїм розумом та працею стільки користі, що іншим народам то не снилося. Щоразу йшли на думку імена прості – постаті великі, як апостол рутинно аналізував стан країни та вимальовував кому на білесому аркуші.

Осьдечки, геть вчора, Революцію Гідності пережила. Сили набралася, зазвучала, заквітла, але ж померкла за коротку мить. Бездарі владу вхопили – тішилися, як дурень палкою.

– Це ж треба… –   з розпачем ремствував Петро, коли закровоточила Україна на Сході. Сильно так, раптово, з чистої води війна вигулькнула і вклала назад на ложе вродливицю.

– Затягнулася ця кома, – промовив Петро сам собі, коли дивною зеленню вкрилася Україна. Що то за болячка така неясно жодному ескулапу, бо породжена більше психосоматикою, аніж фізичними впливами. Лебедине перо саме собою в руці здригнулося, коли святець вимальовував масну крапку для держави. Видно, Бог таки пильнує дії Петра через час та простір.

У тяжких роздумах бродив апостол Раєм. Бентежило святого все, що відбувалося в Україні, дуже бентежило. Хтілося чисто по-людськи з великого милосердя та з розумом втрутитися в життя українців, адже молитов удосталь лилося з просторів і труд був доладній, і талантів є, що вистачило б на кілька галактик. Правда, земля дещо занедбана, лісів поменшало та рани від видобутку бурштину гнояками на тілі видавалися.  Від поганих думок Петра відвернув діалог на підвищених тонах.

Олександр Кудашев сперечався з пані Любою щодо посіву ніжинських огірків. Бабця Любава вперто настоювала, що овоч приживеться під грушами, бо в затінку йому буде не зле рости. Відомий аграрій настоював на протилежному і так вже кілька днів.

– Родитиме скрізь, бо на те він і Рай, – припинив суперечку Петро та поцікавився в пана Олександра, як Україну можна перетворити на аграрний Едем.

–   Мій прадід от що казав: «Аби земля робила казну, слід мозолистим рукам дати п’ять літ праці без оброку. Опісля не душити податтю, а брати лише десятину», –  ото відрубав та й пішов до Любки в городі порпатися. «Доладно сказав» – подумав Петро, але клята «кома» не облишила помислів.

Серед великої галявини гурт воїнів стиха підспівував Василю Спіпаку «Ніч така місячна». Ондечки Мамай з кобзою, сотник Пилип Уманець підлаштовує литаври, а Сергій Кемський – найщиріший пацифіст Небесної Сотні шукає в записниках тексти старовинних пісень бабці з Яблунівки, хоче просити Івана Хандошка на скрипці ноти підібрати.

Понесли ноги Петра трохи далі від душ праведних, від отих пісень, що серце крають, хоча більше долі воїнів ріжуть ножами. «Кома, кома» – шепотів собі, і так хотілося сховатися од відповідальності, що край. Не тут то було – Амосов з Богомольцем чимчикували назустріч.

– Панотче, чи відомо Вам, – здаля почав Олександр Богомолець, –   Що поняття «кома» не тільки розділовий знак, але й стан організму?

– Так-так, кома – перехід, якщо вам так буде зручніше зрозуміти. Це ніби смерть і не смерть водночас, радше – сон, з якого можна повернутися за певних умов, – підсумував пан Микола.

–   Це ж треба! – вигукнув Петро і почухав потилицю.

–   Все чого бракує Україні – позбутися коми. То мо’ знак оклику поставити завтра, раптом щось зміниться?

– Зміниться, коли люд любитиме життя, як ми любили, – почулося звідусіль українською. У Петра стиснулася душа на макову насінину.

…Пані Люба на вишитому рушнику підносила втомленому Господу, що трохи запізнився, запашний коровай:

– Ласкаво просимо до України!