28 Липня, 2021

Сім кроків до життя

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

Світло боляче било мені в очі, коли я зробив перший крок у напрямку до свого саду. Я йшов проти нього – якщо подумати, я все життя йшов проти чогось, і закінчувати свою історію чимось іншим не збирався…

Зрештою, все було не так і погано, як могло статися. Це гарний фінал моєї історії, хоч і з гірким присмаком. Ця мить, здавалося, розтягнулася на мільйони років, хоча насправді за неї мені в спину встигло встромитися лише три стріли. Але я твердо вирішив, що не впаду зараз – я йшов проти світла до свого улюбленого саду, єдиної відради у ці важкі часи, єдиного друга, який не покинув мене, останнього притулку для душі, яку вже важко було назвати людською.

Це небесне світло я бачив після кожного бою. Після кожної перемоги я бачив його і радів, що мрія стає все ближче. Після кожної поразки я крізь прищурені очі дивився прямо на це світло і нагадував собі, що я живий, а отже можу щось змінити.

На другий крок мені в обличчя подув теплий літній вітерець, мій улюблений онучок. Подув не так весело, як зустрічав мене завжди – сумно і жалібно, не бажаючи вимовляти страшні, але очевидно невідворотні слова прощання.

«Діду, – звернувся він до мене, – чого ти? Бери коня, вдягай чоботи та й поскакали на хутір! Там жіночки, друзі, литаври! Як не хочеш – то у поле, нестиму тебе так, що дух перехопить…» Він питав це майже без всякої надії, бо кілька стріл та глибокий свіжий слід сталевого леза збоку дали відповідь замість мене.

Ні, онучку. Мені того простору більше не побачити, він надто далеко, а я ще хочу востаннє торкнутися квітів. Але на тобі твої брати, що я їх лишив та наставив розуму. Слідкуй за ними, підказуй, та, коли треба, нагадуй, що казав дід.

Онучок востаннє овіяв мене, наче приносячи клятву пам’ятати “слова діда” та нести їх у віки. Але прощатися відмовився – от же дурний, добрий малий!

Третім кроком я мало не тратив рівновагу, очі на секунду замилило, дух наче полетів з тіла. Лише міцно стиснувши руків’я шаблі, я змусив душу повернутися, а тіло – слухатися мене в ці останні миті так само беззаперечно, як воно слухалося багато років до цього.

Я встиг побачити, як декілька крапель крові окропили вогку землю – це міцна кров, добра, непоступлива, тож хай живить коріння, що тримає цю землю. Думка про те, що наступна трава, що зійде на цій землі, буде містити мою частку, змусила мої губи трохи смикнутися вгору. Може, вона поможе молодим не пустити вражину далі, може, завадить чинити нові звірства. А може і просто прийме когось до сну, дасть відпочити перед новою битвою…

«А що, як Бога не має?» – подумав я, вчетверте ступаючи проти сонця. Ця страшна думка пробила моє тіло холодом, не властивим людині під серпневим сонцем.

Мати вчила молитися, і я палко молився як перед кожною битвою, так і кожної ночі вдома, перед ліжками своїх дітей. Як покладав всі надії на те, що колись знову побачу рідних – синів, кохану, Богуна, матір… Я хотів почути слова батька, що він пишається мною. А що, як там лише порожнеча, і моя думка згасне із останнім подихом, що вирветься з грудей?

Що ж, тепер було надто пізно про це думати… «Смішно, Іване, – внутрішній голос мовив батьковими нотами, – Напів мрець останньої миті робиться боягузом. І це таким ти хочеш знову предстати перед батьком?!»

Виходить, тепер останнім, що я відчую, буде сором. І нема кого звинуватити у цьому – сам себе мало не спаплюжив. Боягузові до раю дороги нема, треба йти далі. До соняшників залишилося зо п’яток стіп…

На п’ятий крок я знову почув знайомий та наймелодичніший у світі спів своїх любих бджілок, суворих, але кмітливих охоронців мого саду. Вони здивовано та похмуро звернулися до мене, наче кажучи: «Діду, тут праця на повну силу! Розпал дня, а ти заважати надумав?» Але зовсім скоро вони  самі побачили, що діду вже не має діла до їхньої праці.

Тоді кожна маленька бджілка зупинилася, повернулася до старого, набрала повні маленькі легені повітря та видала потужну, низьку ноту в унісон із сотнями своїх побратимів. Не маючи змоги допомогти мені, вони вирішили із почестями провести свого давнього компаньйона в останній його похід. І кожна маленька нота наче на весь світ кричала: «Іване! Ще трохи, ще два кроки, тримайся!»

Кмітливі… Чи то створені такими, чи то надто придатні до навчання, сотні років роблять свою роботу та нею дарують радість оточуючим, а негідних – карають. Нам би в них повчитися.

Роблячи шостий крок, найменший з усіх, я раптово відчув наплив люті та неконтрольованої ненависті. От же вражина невірна, таки дістали діда таки дочекалися свого часу. Навіть не дали чесного бою – моя шабля не відчула сьогодні ворожої крові, вперше за кожен раз, коли вона покидала свої прості, оковані залізом, піхви.

Неподобство! Я згадав, як звіром бився з ворогами, як палало море безліч разів, коли я приходив за помстою, згадав, як назавжди гасив сонячне світло для крилатих сталевих лицарів, стрільців у червоних клепаних одежах та монстрів, чиї голови летіли прямо із ковпаками. Я не мав жалю до них за життя і навіть якщо далі я не зможу відчувати бодай щось, навіть якщо я не буду врятований, моя ненависть залишиться тут, із вами, нелюдами!

Якби я мав ще хоча б один шанс занести шаблю… Лише кілька секунд та сили, щоб розвернутися та наостанок забрати когось із собою… За цими думками трохи нижче лівої лопатки мене наздогнав спис.

Удар і сталеве листя, що пробило мене мало не наскрізь, надали мені неочікуваного імпульсу, і сьомий крок, зроблений мало не падаючи, дозволив мені нарешті дістатися підніжжя велетенських струнких гір, якими мені тепер здавалися мої соняшники.

Я впав на землю і важко, з силою, видихнув фонтан крові. Воїн поставив ногу мені на спину та переможно вистромив списа, гордовито копнувши тіло на землі під ребра. Навіть не розуміючи їхньої мови, я чітко знав, що він крикнув своїм:

–         Сірко мертвий!

Нарешті. Вам тільки і лишалося, що дочекатися моєї смерті, щоб випалити цю землю, щоб загнати мій народ до самого пекла на землі. Як щури, ви повисовували свої носи лиш як ми ослабли, бо самі ви нічого не вартуєте перед нашою силою і мужністю…

Раптом я знову став на ноги, прямо посеред поля таких самих соняшників, що зрощував сам, але якихось надто світлих. Жовте листя сліпило радше за будь-яку зірку, а насіння пульсувало чудернацькою енергією.

Переді мною стояли батьки… Я би не побачив їх через це світло довкола, але мати торкнулася мого лоба – ніжно, як в самому дитинстві – і стало легше. Тут було чисто, навіть повітря не земне, та й земля була надто приємна, до огидного м’яка, але небрудна.

–         Ти тримався довше за інших, – з посмішкою мовила мати, – такий ти був із самого дитинства. Але я сподівалася, що ти подорослішаєш…

Вона обняла мене та не відпускала нескінченно довго, поки її не покликав батько.

–         Я пишаюся тобою, малий, – сказав батько.

Але мене не заспокоїли його слова. Я опустився на коліна, виставив долоні та мовив:

–         Чим ти пишаєшся, тату?! Мозолями та кров’ю по самі плечі? Я не зробив того, що мав!…

Лише подивившись прямо у їхні обличчя, я раптом усвідомив, що трохи позаду них стоїть хтось сторонній. Його обличчя не було видно, але я відчув дивне бажання заговорити до нього.

–         А що ти мав зробити, Іване? – випередив той мене.

–         Захистити свою землю, – випалив я, не встигнувши подумати, – Тепер вона лишається оскверненою, а я навіть…

–         Чи не залишилося там іншої руки, яка дала б відсіч ворогам? – м’яко спитав інший.

Я замислився. Був Богдан, але й він здався, Богун помер, інші терзають землі, їм справи нема до грядущих поколінь. Мої сини пішли до Господа стараннями ворожої сталі – непристойно раніше свого батька.

–         Тобі час, синку – знову мовила мати, посміхаючись, – Залиш свою війну, твої сини скучили за батьком, а дружина не знаходить спокою навіть тут.

Вона окинула рукою весь простір довкола. Дійсно, тут важко бути нещасливим… Особливо разом із ними, разом з усіма, за ким я так скучив… Думки про минуле потроху залишали мене, мені було тепло, я починав бачити все більше – гори і ріки, птахів, поселення неподалік поля. Мабуть, моя варта нарешті мала добігти кінця.

Я знову подивився на батька, який тепло зустрів мій погляд, та перекинув очі на третього чоловіка. Його обличчя потроху розвиднювалось, я вдивлявся у нього і наче бачив мільйон зображень.

Це було обличчя моїх синів і мого батька, обличчя матері і дружини. Обличчя кожного чоловіка на хуторі, кожного січовика, це – яскраві очі коханих, це ж – тонкі скули обідраних рабів, що ми звільняли сотнями, а проводжали тисячами. Це було обличчя, в якому відбився кожен порожній погляд дітей, знайдених мною мертвими і спалених містах…

Раптом на обличчя третього чоловіка знову лягло світло, надто яскраве, щоб дивитися на нього прямо. Я зробив крок назад під здивовані погляди батьків, і мовив:

–         Не можу. Там – моя країна, там – все святе, що я маю захистити. Тут не моє місце.

Чоловік зітхнув, але не розсердився:

–         Ти впертий дурень, Воанергес, але в цьому весь ти. Повертайся, я не покличу тебе знову, допоки ти сам не віднайдеш своє завдання виконаним.

Мати заплакала та не змогла вичавити ані слова, натомість, батько твердо сказав:

–         Я не вважав би тебе за сина, якби ти вчинив інакше. Іди, Іване, ми дочекаємося на тебе.

Райські вітри востаннє благословили мене, після чого виштовхнули геть, і я опинився знову на землі, біля соняшників. Вороги радісно реготали та біснувалися, а я розумів, що дух потрохи покидає це тіло, у пошуках нового воїна.

«Чекайте, чекайте, – думав я радісно, – мені ще трохи, зараз, лише б піднятися…»

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди