ІМПЕРБАТЯР

Юзько Гецик прочунявся  від того, що його тримав за носа якийсь дідько. Дідько, як йому й належалося, був чорним, але не цупким, а якимсь, наче м’якеньким. Звівши неслухняну після вчорашньої пиятики голову, Юзько виявив, що за лікоть від  його лиця чорніє свіжоскопана клумба. Провів рукою по мармизі – так і є! Відвогла земля щедро обліпила писок, набилася в його русяве хвилясте волосся. «А пси би лизали ваші патинки!» – вилаявся він і спробував звестися.

Зробити це було не дуже просто. Два рази Юзько перечепився об свої ж ноги, аж поки спромігся нетвердо стати і спертися на сіру шерехату стіну. Неподалік бовванів відомий на увесь Львів бородатий старець із книжкою в руках. Львів’яни знали його як пам’ятник першодрукарю Федорову. Бороданя не любили через його схожість на типового совітського солдата (навіть носаки чобіт пам’ятника скидалися на ті, що були у вжитку в червонопрапорних «визволителів»). Влада всіляко підкреслювала, що перші книги у Львові надрукував саме Федоров, виходець із Москви. Мовляв, просунута столиця всіх земель руських несла культуру у відсталі провінції. Звісно, таке трактування не надто додавало пам’ятнику симпатій від львів’ян, освіченіші з-поміж яких добре тямили, що перші друкарні виникли в місті за сто років до Федорова.

А втім, Юзику зараз було не до історичного диспуту. Батярська душа, щедро скроплена доброю хріновухою у кнайпі на Підзамчі, жадала чогось такого… чогось такого, що б змогло повернути її до життя. Наприклад, тієї ж хріновухи. Або калганівки. Або перцівки чи зубровки, чи, холєра най її візьме, хоч би й медовухи. Та, що вже казати, бодай якогось пива, хоч «Оболоні» пляшкового. Але взяти того всього було ніде, ресторани і кнайпи ще відпочивали після нічних гульбищ, а магазинів у цій, центральній, частині міста було як кіт наплакав. «Насермати!» – лайнувся Юзик знову і нетвердим кроком побрів у бік Арсеналу.

Але щось було не так, щось тут відбувалось гірше за похмілля. Юзько Гецик швидше вловив, аніж зрозумів – місто змінилося. Під пам’ятником Федорову було незвично порожньо, світилися лише тротуарні плити і калюжі від нічного дощу. Там де щоранку продавці вживаних книжок розкладали свої скарби,  де можна було відшукати чи то «Вічного революціонера» Франка всіма мовами європейських народів, чи то повне зібрання творів Сталіна, чи ранньомодерний гримуар, панувала порожнеча.

Над Пороховою вежею, під якою він, власне й прокинувся, майорили якісь чужі прапори. Згори біла смуга, відтак синя, а під нею червона… Щось це Юзику віддалено нагадувало… Щось таке дурне і неприємне, як обпаскджені зп’яну штани.

– Насермати… – бубонів батяр. – Що то за вар’ятство? То ж… гик!… то ж… чи не московитський? Ачей, таки московитський… Бий мене сила Божа… гик! Допився! Бєлочка хапнула! Звідки тут московитські прапори? Знов якесь Євро чи шо… гик! Чи таки бєлочка?

В цей момент перед Юзьком виринула білявка. Оце вже була штучка! Ноги від вух, фігурка люксусова! Але лице чомусь дуже строге. І, що найдивніше, блакитно-сірий однострій. Але Юзику не звикати, він ще й не таких кицюнь укоськував.

– А там Ксенька гола, ходи ту, Микола,

Будем ся крутити доокола стола, – миттю набрав батярського вигляду Юзик рушив до красуні, нахабно наспівуючи, і похитуючись в такт.

Та білявка, на диво, не відсахнулася, не заверещала (що було вірогідно) і, навіть, не стала пускати грайливі бісики (що було менш вірогідно, але, загалом, можливо), а рішуче і владно випалила просто батярові в лице:

– Стаять, гражданін!

– Ш-шо? – Юзик аж випростався від обурення. – Т-ти як смієш? Який я тобі «гражданін»?

– Ага, так ви галічанін?

– Х-хто? – Юзько Гецик ніяк не міг второпати, що від нього хочуть. – Мила дзюню, та я…

– Дзюня у тєбя на «маліне», а я – лєйтєнант Камаєва! – відрубала дівчина. – Ви нарушілі пункт 13 Кодєкса Общєствєнного Повєдєнія.

– Як-кий пункт?

– Пункт 13. Нєцензурниє пєсні на запрєщьонном в общєствєнних мєстах язикє. Штраф двє тисячі пятсот рублєй.

– Курр… – ледь не вирвалося в Юзика, але він вчасно стримався. – Кицюню, а чо це ти штокаєш москальською?

– Русскій язик – гасударствєнний на всій тєрріторіі Малороссийского фєдєрального округа. Пакуй єго, парні!

Юзько не встиг й змигнути оком, як на нього навалилося п’ятеро спецняків в шоломах і плямистих одностроях. Вистрибнули нізвідки і запрацювали гумовими кийками. Юзик звалився на бруківку, удари пройшлися по  хребту, він  відчув носака від берця на ребрах… І раптом усе припинилося.

Сліпучий спалах залив юзькові очі. А, коли він прийшов до тями, то побачив моторошну і, водночас, кумедну картину. Усі п’ятеро «космонавтів» безпомічно дригали ногами, повиснувши на гілляках крислатих буків і кленів у скверику навпроти Арсеналу. З-під шоломів відлунювали чи то крики, чи то хрипи. А до однієї з гілляк якась невидима сила вже підштовхувала лейтенанта Камаєву. Та впиралася і верещала, як звичайна сільська баба, її очі округлилися від жаху, спідниця задерлася, оголивши пружні стегна, а проте спецнячка нічого не могла зробити із силою, що цупко тримала її в повітрі і тягнула на  страту.

– Файні ноги, еге ж! – раптом почув над вухом Юзик. А, обернувшись, побачив дженджуристого блакитноокого молодика, що сидів на бруківці, просто за його спиною і попахкував цигаркою.

– Курва твоя мати, і татко твій – скурвий син! – вибухнув парубок. – Хіба можна тако ревкати над головою порядним людям? Смерти моєї хочеш?

– Якби хотів, то не рятував би тебе з пазурів тамтих гевалів. Чи ти думаєш, мені робити нема чого?

До Юзика потроху поверталася звична впевненість.

– То ти хочеш сказати, що голими руками побив тих п’ятьох? – насмішкувато спитав він. – Йди, розказуй свої байки на Кульпаркові, видів я таких фраєрів.

Але молодик навіть не образився.

– Ади! – промовив він і клацнув пальцями.

Лейтенант Камаєва враз припинила рух і залишилася висіти в повітрі, оголена по саме «фе». Її безтямні очі втупилися у стіну Арсеналу і не помічали двох співрозмовників, що сиділи просто на бруку.

– Ого! – тільки й зміг промовити Юзик.

– То байка, – заявив молодик і знову клацнув пальцями. Мотузка обвила шию білявки і за якусь секунду та повисла на клені поруч зі своїми колегами. Юзько був вражений.

– За що ти з нею так? – ошелешено спитав він.

– А що я мав робити? – в тон йому відповів молодик. – Вони, паскуди, хоч і мають владу в Нижньому Львові, але, час від часу, не зашкодить їм нагадати, хто тутка ґазда.

– В якому-якому Львові?

– В Нижньому, Юзику, в Нижньому. Не чув за такий?

– Нє, – спантеличено признався батяр.

– То, щоб ти знав собі, хлопче, крім того Львова, в якім ти живеш, є ще Вишній і Нижній Львови. Обидва вони перетинаються в Серединному і кожен бореться, аби встановити свій лад. Але Середина – то є Середина, тож, доки крутиться Колесо Долі, ані Верх, ані Низ не можуть запанувати навічно.

Юзик не знав, що й казати. Чи він часом не звар’ював від пиятики і чи не треба викликати швидку щоби забрала його на Кульпарків? Але молодик напроти дивився так привітно і, водночас, пильно, що під поглядом тих блакитних очей, батяр знітився і перестав думати про своє вар’ятство.

– Ти хто? – запитав він.

– Я імпербатяр, – мовив молодик.

Юзик аж закашлявся.

– Хто-хто? Імператор?

– Та нє. Імпербатяр, розумієш? Тих імператорів, як насрано, а імпербатяр такий один.

– Нє. Не розумію, – Юзик не брехав. Він і справді нічого не здатний був второпати. В голові знов майнули  думки про Кульпарківську кам’яницю. Якась бздура. Нижній Львів… Імпербатяр… Московитські спецняки, що висять на деревах… Лейтенант Камаєва в повітрі… Точно бєлка! І до ворожки не ходи!

– Юзьку, ти зав’язуй із тим бухлом, бо скоро вже отупієш геть-чисто. Ти ж на філософському вчився, правда? Поки не вигнали. Маєш щось тямити.

– Аа… – рипнувся батяр, який хотів запитати, звідки молодику відомо про його ім’я і його невдале студентство. Але не встиг.

– Розумієш, хлопче, я не просто собі той, кого ти видиш перед собою. Я – трансцедентна сутність, покровитель усіх батярів, які були, є і будуть на світі. Я є одним із Вічних Стовпів Львова, на яких він тримається у трьох вимірах. Може, я й не найшляхетніший стовп, але без мене Львова не буде, точніше буде, але не той. Коли із міста забирають один із його стовпів, місто перестає бути собою – у всіх його вимірах розплоджується нечисть і воно або гине, або стає чимсь таким, як оце ти ниньки уздрів. Це тільки Нижній Львів, але, якщо і Серединний стане таким, то тоді й Вишньому амінь.

– Йой! – у Юзика Гецика аж голова пішла обертом. – А… а нащо ти мені то всьо повідаєш?

– Розумієш, Юзьку, ти невідомим побитом опинився у Нижньому Львові. Ті паскуди, що ним керують, зладили на мене западню і я вже тридцять років тут кукаю. Запопасти вони мене не годні, але і я не годен більше перескочити догори – щось вони таке накрутили, що мене не пускає. А знаєш, що то означає? Що Колесо Долі загальмувалося. І тепер Нижні не тільки пролазять до Середини, але й беруться в ній панувати. От яке паскудство, Юзику, втямив?

– Пізд… – ледь не лайнувся по-московськи хлопець, але вчасно прикусив язика. Ще хтозна, як тут у Нижньому Львові подіє ця лайка. Але імпербатяр його зрозумів.

– От і я так кажу, побратиме. Ще вчора я годен був лишень напаскудити цим офермам по-дрібному, десь когось придушити, десь щось попсувати – та ти видів. Але тепер, коли тутка є ти, появилася надія. Ми мусимо взнати, яким робом ти прийшов сюди, аби вернути тебе назад. А там далі я скажу, що тобі зробити, аби запустити Колесо. А відтак, як ти справишся, то і я си верну догори і наведу лад.

– А, як я не захочу? – несподівано сам для себе випалив Юзик.

– Ти батяр чи хто? – посміхнувся імпербатяр. – В життю не видів батяра, який би відказався від файної авантюри. Чи, може ти хочеш лишитися тутка, в «фєдєральном округє»?

Юзик більше не вагався. Повільно заходився зводитися на ноги, ковзнув поглядом по вимащених кров’ю і землею джинсях і сорочці, і по чистісіньких, як із вітрини, лахах імпербатяра. Той приязно допоміг Юзику, і вони, взявши одне одного за плечі, пішли по Підвальній вздовж Арсеналової стіни.