Янголи

Недарма кажуть: хто рано встає, тому Бог дає. То ж і я сьогодні о шостій підхопилася, на ринок прогулялася, купила все, що планувала, а до восьмої вже придибала до банку, бо закінчився термін дії моєї картки. На щастя, виявилася лише п’ятою (а не, наприклад, двадцятою) в черзі, то мала надію впоратися швидко.

За мною чергу зайняли дві молодички, що теревенили досить голосно, тому я, хотіла чи ні, почула їхню розмову.

– То все – дурня! – впевнено відрізала одна з них, білявка. – Немає ніякого «того світу» і ніяких янголів! Свідомість – це властивість мозку, і більше нічого. Гине мозок – і все закінчується.

– А от старі люди говорять… – почала друга, шатенка, але далі я вже не слухала, бо мимоволі пригадала грудень 1985-го, коли я у свої дев’ятнадцять років навчалася на третьому курсі Запорізького медичного інституту.

Той день був понеділком, і ми мали чотири пари. Після першої я, староста, збігала до каси й отримала стипендію для своєї групи. Швиденько роздала всім, окрім Надійки, яка, заміжня й вагітна на восьмому місяці, вже поздавала наперед заліки й екзамени, тому в інституті не з’являлася. Надійка жила кілометрів за двадцять від міста, в селі, де її чоловік-міліціонер (у ті часи поліція називалася міліцією) отримав квартиру в новій двоповерхівці, збудованій для спеціалістів.

Та невіддана стипендія муляла мені впродовж усього дня. Телефону Надійка не мала (я маю на увазі – стаціонарного, бо мобільні тоді ще нікому й не снилися), тому запитати в неї, що ж мені робити з її грошима, я не могла. А раптом вони їй конче потрібні? Про чоловіка-міліціонера з його зарплатою я чомусь не подумала… Під кінець четвертої пари я вирішила ту стипендію відвезти. Назву села я знала, яка туди вела траса – теж, а слово «двоповерхівка» виглядало майже точною адресою. І все було б правильно, якби я зачекала до вівторка, коли в нас було лише дві пари. Але я, не прислухаючись до здорового глузду, попхалася в те село відразу, в понеділок…

Коли за мною зачинялися двері гуртожитку, вже сутеніло. А коли я вийшла з тролейбусу на кінцевій зупинці, була вже ніч. Виникла хороша думка розвернутися, перебігти вулицю й встигнути на той самий тролейбус, доки він ще не втік, але… На сільський автобус чекало багато людей, зверху жваво світив великий ліхтар, і я залишилася. Запитала в товстої тітки, голова якої визирала з синтетичної шуби, немов з бочки:

– Я доберуся звідси до Новоолександрівки?

– Так, і я туди їду, – глипнула підозріло на мене й на моє трохи потерте пальто з пухнастим коміром: – А ти до кого?

– До одногрупниці. Вона живе у новій двоповерхівці.

– Це те дівча, що за міліціонером?

– Так! – зраділа я. – Підкажете, куди мені йти?

– Навіть проведу, бо моя хата – майже навпроти. А я вже сумувала, що йтиму сама! Наші всі поїхали раніше…

Після розмови з тіткою я зовсім заспокоїлася, а за хвилину підійшов автобус.

Старенький «пазик» їхав, не поспішаючи. Я стояла біля дверей і дивилася на дорогу через лобове скло – на нічну зимову дорогу, освітлену лише фарами проїжджаючих машин… «Куди тебе несе???» – стривожено почала я запитувати себе майже відразу. Де й подівся спокій! Але що вже було робити – посеред траси не вийдеш…

Коли автобус зупинився і тітка кинула мені: «Приїхали!», я дуже здивувалася. «Пазик» поїхав далі, а ми вдвох залишилися на трасі.

– А де ж село? – розгублено запитала я.

– Вогні бачиш? Зараз полем пробіжимося, і буде тобі село. Тут недалеко – кілометр, не більше, – відповіла супутниця.

І ми пішли дорогою, якої й видно не було, бо ніхто не попіклувався про ліхтарі. З обох боків чорніли поля, а зверху насміхалися мерехтливі зорі.

– Якщо будеш іще колись сюди їхати, – озвалася тітка, – то бери з собою окраєць хліба.

– Для чого? – не зрозуміла я.

– Бо іноді тут собаки бродять, часом ціла зграя збирається. Кинеш хліб – може, і не чіпатимуть тебе.

«А якщо не кину?» – подумала я, відчуваючи, що ноги починають слабнути, а на очі навертаються сльози. Тим часом вогні наблизились, а хвилин за десять тітка вказала мені:

– Он стоїть наша новобудова. Тобі на другий поверх і направо.

– Дякую… – промимрила я й пішла до єдиного під’їзду.

Надійка дуже здивувалася, побачивши мене на порозі.

– Стипендія… – пролепотіла я.

– Тю! Та нехай би була в тебе! Привезла б потім дві-три разом.

Я тупцювала на порозі, бо панічно боялася повертатися на темну вулицю. Але одногрупниця чи не здогадалася, чи не захотіла запросити мене заночувати. Вона сказала лише:

– Якби чоловік був удома, він би тебе провів. Але він на роботі…

І я пішла… Дибала повз двори, в яких сердилися пси, і благала, щоб село не закінчувалося, та все ж проминула останню хату і ступила на дорогу через поле. З’явилася слушна думка повернутися й спробувати знайти будинок моєї попутниці, але поки я вагалася, ноги вже швидко йшли до траси, яка іноді блимала вогниками машин. Сказати, що мені було страшно, це – нічого не сказати. Навкруги панувала цілковита темрява, навіть безсоромні зорі поховалися. Кілька разів я мало не падала, оступаючись. Збивалася, заходила на ріллю… А коли згадала про можливих бродячих собак, тихенько розревлася.

Той кілометр мав закінчення – я вийшла на трасу. Але ж легше мені не стало! Самотня дівчина вночі на трасі… Я ладна була зникнути, випаруватися, бігти назад тим полем… Помітивши у світлі чергових фар цегляну зупинку на протилежній стороні дороги, я поспішила до неї, заховалася всередині. Щоб дістатися міста, я мала б вийти зі свого сховища й «голосувати» піднятою рукою. Але мене кидало в холодний жах, коли я про це думала. Мені було дуже страшно! З іншого боку, до тієї зупинки міг завітати хто завгодно! Мене могли помітити які-небудь лихі люди, що їхали з міста… Я боялася вийти і боялася ховатися. Мені здавалося, що серце от-от вискочить з грудей, щоб нічого не знати про можливі сценарії, які малювала моя перелякана уява… Я лаяла себе останніми словами за безглуздий вчинок! А потім, зіщулившись в кутку на лавці, почала читати всі молитви, які знала і не знала, перескакуючи, плутаючи слова, ковтаючи сльози…

Час для мене зупинився, перетворившись на суцільний болючий ЖАХ… Оговталась я від рипіння гальм. В паніці влипла в цегляну стіну, але хтось голосно наказав:

– Іди й сідай!

Немов уві сні, я визирнула з зупинки і побачила освітлений салон «уазика» з розчахнутими дверцями. Не розуміючи, що роблю, я наблизилася й сіла в машину. Водій, сивий вусатий дядько, мовчки смикнув за ремінь, закриваючи дверці, і рушив. За кілька хвилин повної тиші я, нарешті, збагнула, що водій ніяк не міг побачити мене всередині зупинки! Хотіла запитати про це, але не наважилася. Озирнувшись, побачила позаду трьох молодих солдатів, які ніби й не помічали мене. Знову всілася рівно, втупилась у дорогу і подумки благала про одне – аби той «уазик» швидше їхав…

Я запанікувала, коли почалося місто. Водій мав би поцікавитися, де мене висадити. Але він мовчки рулював, не звертаючи на мене уваги. А на автовокзалі, зупинивши машину, сказав одне слово:

– Виходь!

Я вискочила на тротуар, не вірячи своєму щастю. А коли повернулася, щоб подивитися, куди далі поїхав «уазик», не побачила його… Не було такої машини на дорозі!!! Розгублено кліпаючи очима, я раптом усвідомила, що мене висадили саме на тій зупинці, де я могла сісти на автобус, що прямував до мого гуртожитку! Приголомшена, я мало не проґавила той автобус! А коли вже їхала, до мене підсіла старенька бабуся у темнім кожусі й картатій хустці, яка бурмотіла щось собі під ніс. Прислухавшись, я розібрала:

– Ця земля – непроста! Багато героїв народила вона за всі віки!.. І дехто з них, як потрапив на небо, не віддалився у своїх справах, а залишився тут – янголом… Оберігають янголи свою землю… І людей, які на ній живуть…

Тихо промовивши це, бабця вийшла на наступній зупинці. А я доїхала до гуртожитку, вражена, спантеличена, збентежена…

Минуло багато років, але я й досі вдячна тим янголам, що врятували мене на нічній трасі. Так, я впевнена, що то були саме вони! І я щаслива від того, що живу на святій землі, про яку її сини піклуються навіть з неба…

– Ваша черга! – невдоволено торкнула мою руку білявка.

Випірнувши із своїх спогадів, я усміхнулась їй:

– Янголи існують! Я їх бачила – особисто!