Спливе за водою

Хмара куряви висіла над тим місцем, де колись був Кремль, вже безмаль добу.

Ганяючи містом, Гонта повсякчас бачив її над дахами будинків – то ліворуч, то праворуч, то попереду. Перші кілька годин вона трохи нагадувала ядерний гриб, хоча й утворилася завдяки звичайній вибухівці. Згодом набула форму товстого сірого стовпа. А сьогодні вже трохи розпливлася й порідшала. Проте туди ще не було сенсу пхатися – нічого довкола не розгледиш навіть у протигазі.

Скидаючи оком на хмару, Гонта щоразу відчував нетерпляче шкрябання в грудях – наче хлопчисько, який мріє якнайскоріше побачити омріяний подарунок.

Він уявляв це зовсім не так.

Точніше, не уявляв, а бачив уві сні. Ще лейтенантом, після похорону загиблих під Савур-могилою та Іловайськом. Тобто, решток, які згодом вдалося зібрати волонтерам по тамтешніх полях і лісосмугах, а медикам – ідентифікувати за ДНК. Закриті труни були неважкі, бо в більшості лежали хіба рука, частина ноги або шматок зібганого звуглілого кістяка. Те, що вдалося знайти.

А вночі, коли він нарешті подолав болісний тиск у грудях і закуняв – побачив себе на  площі, добре знайомій по світлинах. Вежі з червоної цегли були потрощені, стіни розбиті вибухами, а з бруківки стирчав навкіс велетенський зім’ятий каркас-пентаграма. Він люто кричав і копав ногами те залізяччя, а з очей струменіли сльози…

Згодом Гонта часто бачив цей сон. І був упевнений, що це пророцтво. Рано чи пізно воно мусило здійснитися. Тим чи іншим чином.

І таки здійснилося!

Щоправда, тепер він уже був генералом. Одним з очільників міжнародної комендатури ООН, яка мала запобігти гуманітарній катастрофі в напівзруйнованому мегаполісі, де винищені майже всі системи життєзабезпечення.

Проте він уже два дні не міг дістатися тієї площі. Уві сні чомусь не було того, що в дійсності – пилу. Після потужних вибухів дрібні часточки розтрощеного ґрунту й цегли можуть довго висіти в повітрі, утворюючи суцільну завісу. А поки курява не осяде, нічого не побачиш.

Авто загальмувало, і його висмикнуло з роздумів.

– Що таке?

– Вода, – повідомив водій.

Вулиця йшла під ухил, і замість дороги він побачив попереду хистку гладінь. Вода була майже непорушною, брудного кольору кави з молоком. Додавалася  повільно, майже непомітно, проте упевнено. Будівлі нижче за схилом уже затопило по вікна. Втім, людей видно не було – цей район нежитловий, переважно офісний, а нечисленні мешканці давно втекли.

– Назад, – звелів він, дістаючи телефон. Цивільного мобільного зв’язку в місті не було, проте спеціальний працював непогано.

–  Савуре! Ти в курсі, що в тебе повінь?

– Де? – відгукнувся керівник інженерної служби. В слухавці було чутно важке сапання. – А-а, в курсі. Зажди хвильку. Я тебе зара’ сам наберу.

Авто, неквапно задкуючи, виповзло на рівень перехрестя. Аж тут на протилежному боці ріки гупнув вибух. Не дуже голосно, проте місце події негайно позначилося добре помітним здаля стовпом куряви. А ще за мить дзенькнув комунікатор.

– Не лякайся, то в нас, – Савурів голос був насмішкуватий. – Бач, така сумна новина! Щойно завалився готель, де союзники поселили наших любих друзів-пропагандистів. «Зливний бачок» і всіх інших.

– Овва, – вишкірився Гонта. – Невже «Зливний бачок»? Вона ще жива?

– Гм… гадаю, вже ні. Будівля старезна, реставрована абияк, перекриття негідні. Всі чотири поверхи склалися й провалилися аж у підвал.

–  І що се стало? ФСБ забуло в підвалі вибухівку?

– Братику, ти недооцінюєш ФСБ! Вони покидьки, але таки фахівці! Заклали заряди в усі опорні стіни. Ми, бач, щойно це помітили, збиралися знешкодити, а воно – бух!

– Оце зараз почнеться виття! – пробурчав він. – Союзники ж хотіли цих пропагандонів до Гааги.

– Начхати. Ті стурбовані пацифісти додумалися б цю підлоту визнати пресою та звільнити. Але ФСБ всюдисуще. Воно знає, що пропагандони – це не преса, а зброя масового винищення.

Гонта згідно гмикнув.

Із Савуром вони товаришували ще з п’ятнадцятого року. Колись Савурова родина ледве спромоглася втекти з Горлівки, рятуючись від осатанілого стада. Від тих, кому «Зливний бачок» із колегами ретельно промили мізки балачками про «українських фашистів», «розіп’ятих хлопчиків в трусиках» і «русскій мір». Савурову двоюрідну сестру, що мала в Донецьку крамничку, орки два місяці ґвалтували й катували, поки родичі й колеги не зібрали викуп. А дядька, пораненого під Савур-могилою, захопили в полон і розстріляли. Тож рахунки до пропагандистів Савур мав чималенькі. Й не лише до них.

Втім, як і вони всі.

– Агов, а звідки повінь?

– То вночі гепнули хмарочоси «Москва-Сіті», – пояснив Савур. – А вони ж були по триста метрів заввишки. Бісова купа будматеріалу. Весь цей мотлох зсипався в річку й улаштував запруду. Тепер не розгребеш жодними бульдозерами.

– Овва! Усі вежі впали?

– Ти ж там десь поблизу? Роззяв очі. Бачиш хоч один хмарочос?

– Ні. І що, знову підступне ФСБ?

– Звісно. Вони ж обожнюють усе підривати, щоб не дісталося ворогові. Це їхня традиція. Ти ж учив історію? Як вони підірвали ДніпроГЕС, коли тікали від Гітлера. І втопили понад сто тисяч мирних людей. А центр Києва? Кількадесят тисяч трупів лежали під завалами усеньку зиму. А звинуватили, звісно, німців.

– Знаю. То тепер посеред Москви буде водосховище?

– Якийсь час. Та, гадаю, згодом вода стече. Під містом земля наче голландський сир. Більше дірок, ніж ґрунту.

– Але ж там усі комунікації. Каналізація, метро…

– Бай-бай усьому. В метро можна буде влаштовувати запливи дайверів між вагончиками.

Аж тут асфальт під колесами машини відчутно здригнувся.

– Не зважай, – глузливо пирхнуло в слухавці. – Бач, підступне ФСБ вирішило підрихтувати каналізаційні мережі. Тепер скільки б водички не постачали в місто, вона вся стікатиме до підземних порожнин. І згодом розмиє геть усе. Це місце ж колись звалося Гнилим Болотом? От і стане ним знову.

– Ти хоч попередь, коли почнуть провалюватись вулиці.

– Та! Ще не скоро. За кілька місяців. Водичці треба час.

– О, чуєш! – згадав він. – Тут союзники до нас із претензією. Мовляв, Кремль – історична пам’ятка, домовлялися його не руйнувати. А воно ж…

– А ми тут яким боком? – пирхнула слухавка. – Це знову кляте ФСБ. Маніяки! Все було заміновано зарані. Ми не встигли й підійти, як воно вже гахнуло.

– Тобто, це не ми?

– Ні-ні-ні! Нас-там-нєт!

– Окей. Так їм і скажу.

– До того ж під Кремлем все перекопане, мов кротами. Суцільні бункери, підземні залізниці, все таке. Якби він не вибухнув зараз, все одно з часом був завалився.

– Зрозумів. Гарного дня!

Вимкнув зв’язок і зловтішно усміхнувся. Подумав: таки інженери – найпотрібніший фах. Навіть на війні.

День минув у звичних клопотах: наради, перевірки, узгодження. Спати ліг пізно. Та вже невдовзі відчув обережний доторк до ліктя.

– Пане генерале! Пан Савур тут. Каже, терміново…

Савур чекав у вітальні. Польовий камуфляж розпливався в сірому досвітку, перетворюючи кремезну сивоголову постать на примару.

– Перепрошую, що розбудив. Але ти хотів на дещо глянути.

– Тобто? – спросонку він не одразу втямив.

– Поїхали, влаштую екскурсію на Червону площу. Уночі був дощик, і пилюку прибило. Ходи помилуйся неземною красою!

– А-а! Поїхали!

До центру міста дісталися швидко. Авто спинилося за останнім вцілілим будинком.

Рожеві сонячні промені скоса випиналися з-за обрію, сліпуче виблискували в калюжах. Під підборами берців розповзалася слизька багновиця.

Гонта роззирнувся й остовпіло закляк. Примружився, намагаючись розгледіти крихітні абриси будиночків на обрії. Вдихнув різкі пахощі сирої землі й горілого тротилу.

– М-матір Божа! Ти що, розрівняв тут галявку під летовище?

Нічого спільного зі сном довкіл не було. Ані стін, ані кубика мавзолею, ані бань соборів, ані уламків веж. Величезне, неозоре пустище, вкрите загрозливими проваллями. З них то там, то тут випинались бурі від багна шматки чогось незрозумілого. Цурпалки від дахів? Уламки сволоків? Годі було збагнути.

Та й увесь краєвид, добре знайомий по світлинах, був непізнаванний. Жодної зачіпки для ока. Насилу розгледів заглиблення, де мала бути ріка, але вона теж зникла. Колишнє річище позначала хіба смуга вогкого намулу й угрузлі в нього прогулянкові катери.

– Все, – стиха промовив Савур. І усміхнувся. Безживною, дерев’яною усмішкою смертельно втомленої людини.

Вони довго стояли мовчки. Пліч-о-пліч. Мружилися від уранішнього світла.

Уві сні йому кортіло волати від захвату. Та тепер стало трохи моторошно.

Хотів був спитати: чи було варто… аж отак? Дощенту?

Втім… а чого варті кілька сторіч війни? Життя його пращурів, що поколіннями гинули, виборюючи волю? Як розплатитися за всіх позбавлених рідної мови, виморених голодом і перетворених на злидарів? За вкрадену долю Гонтових однолітків, що дорослішали й старішали під обстрілами в бліндажах? За нашпиговану мінами й спотворену землю? За зневірених дітей, що тікали зі сплюндрованої рідної країни?

Дурне питання. Варто. Ще й не так.

– Все, – повторив Савур. – Це був їхній головний символ. Культ. Тепер немає, й не відновлять ніколи. По зимі все це спливе за водою. Почнуть просідати будинки. Цілі райони проваляться під землю. І зрештою тут утвориться болото. Понад двісті метрів глибиною. Його ніхто ніколи не зможе висушити. Ніякими засобами. Процес запущено. Вже нічим не зупинити.

– Ти все це спланував зарані? – стиха спитав він.

– Звісно. Вже давно.

– Це ж… скільки було треба вибухівки!

– Я ж кажу – дяка ФСБ! – Савур глузливо скривився. – Вивезти з міста вибухівку вони не встигли. А запасів на підземних складах на три мегаполіси. Я домовився з «вовкулаками», вони мені спіймали кількох керівних ФСБ-шників. Витрусили з них усі коди й паролі. Тутешня влада все важливе тримала не нагорі, а під землею. Бункери на сто з гаком метрів углиб. Склади, до речі, були під житловими районами. А далі – суто інженерна справа. Розрахувати потрібні точки й закласти. Одна моя група пускала туману союзникам, удавала, що морочиться із розмінуванням. А ми з іншими тим часом робили своє. Все це спливе за водою, брате. Все!

– Союзники очманіють, – пирхнув він.

– Начхати. Це наша війна, а не їхня.

Гонта кивнув. І весело усміхнувся рожевим вранішнім променям.