До зупинки

Єгор був собою задоволений.

Конференція, присвячена «українській російській мові», відбулася успішно. Хоча залу вдалося винайняти лише на околиці міста, в колишньому Палаці культури, та люду з’їхалося чимало. Ще й якого!

Учасники не квапилися розходитись, обмінювалися враженнями. Єгор чув уривки розмов і радо усміхався. Схоже, тези з його доповіді «зайшли». Це ж очевидно – Росія не має монополії на російську мову! «Украинский русский язык» допоможе консолідувати суспільство, розколоте недолугою українізацією. Будувати українську ідентичність на відмові від всього російського – це шлях до роздмухування ненависті…

На захід приїхало чимало впливових осіб, а це Єгорові як організатору добрячий плюс. Досі він був майже ніхто, а сьогодні з ним ручкалися люди, які виступають на найвідоміших телеканалах країни!

Коли останні гості покинули фойє, Єгор рушив назад до конференц-зали, де наводив лад його помічник Денис. Але ще з коридору почув голос:

– Так, мамо, я вже скоро. Зараз виїжджаю.

Увійшовши, побачив Дениса із телефоном біля вуха. Парубок обернувся й благально скривився.

– Снова маме плохо? – спитав Єгор.

– Так. А можна, я…

– Сложил проектор? Езжай. Я тут сам закрою.

– Спасибі, Єгоре Владіміровичу!

Зиркнувши услід Денисові, Єгор гидливо скривився. Подумав – треба звільняти цього бевзя. Бо воно панькається з хворою мамою, мов дурень із писанкою, а на кар’єру треба працювати цілодобово. Та й помічник, що розмовляє суржиком, не пасує майбутньому депутатові, який просуває ідеї «украинского русского». Треба знайти нормального, російськомовного.

Єгор давно не згадував ті часи, коли його родина мешкала в райцентрі й теж була україномовною. Та згодом батько почав їздити до Росії качати нафту й заробив достатньо, щоби перевезти родину до міста. Там усі розмовляли російською, і Єгор теж швидко навчився. А коли вирішив піти в політику, то дізнався, що за підтримку російськомовних проектів незле платять. Стільки, що за це мало сенс терпіти й осоружні мітинги голодранців на захист української мови, і навіть обхлюпування зеленкою…

Аж тут нагодився сторож комплексу. Прискіпливо перевірив обладнання і, замикаючи залу, порадив:

– Їдьте звідси хутчіш, не затримуйтесь. Бо район тут недобрий.

– Что, грабят? – спитав Єгор.

– Усяке буває. Вночі тут ліпше не ходити.

Єгор глузливо пирхнув. Успішні люди пішки не ходять!

Всі вже роз’їхались, на стоянці лишилось тільки його авто. Проте коли Єгор сів за кермо, машина не завелася.

От хай же ж тобі грець! В такий день!

Тамуючи роздратування, він витягнув айфон, аби викликати технічну службу й таксі.

Проте гаджет теж не подавав ознак життя. Розрядився? Ні, навіть пауер-банк не допоміг.

Єгор вилаявся й рушив назад до комплексу, аби попросити сторожа викликати таксі. Проте дебелі дерев’яні двері – раритет радянських часів – були замкнені. На стукіт і крики ніхто не відповідав. Старовинна споруда нагадувала фортецю.

Люто сапаючи, Єгор повернувся на стоянку. Зауважив, що вже смеркло, і довкола ані душі. Кидати авто дуже не хотілося. Та що користі тут стовбичити? Треба якось вибиратися…

Вийшовши зі внутрішнього двору комплексу на вулицю, Єгор збагнув, що не тямить, куди йти далі. Цього району він не знав. Коли їхав сюди, орієнтувався по навігатору, але маршрут уже не пам’ятав.

Втім, віддалений гул міського транспорту з одного боку начебто долинав гучніше. Певно, йому туди.

Ліхтарі вже горіли, і тіні дерев перетинали хідник чорними плямами, які ввижалися небезпечними проваллями. Обабіч вулиці розташовувалися старовинні цегляні будинки в стилі козацького бароко, проте в жодному вікні не було світла. Певно, їх усі давно перетворили на офіси. І жодної людини, жодної машини! Навіть нема в кого спитати!

Єгор проминув два квартали, коли почув гуркіт. Попереду повз перехрестя промайнула маршрутка, за нею легковик. Це його підбадьорило: де машини, там цивілізація.

Та коли вийшов на роздоріжжя, воно вже спорожніло. Гуркіт двигунів ще лунав, проте нових авто не з’являлося. Він почимчикував у той бік, куди поїхали машини, вишукуючи поглядом зупинки громадського транспорту. Або перехожих. Або бодай якусь крамничку.

Дивне безлюддя починало потроху лякати. Звісно, вже пізно, але ж не глупа ніч! Бодай хтось ще має вештатися!

Єгор мимоволі прискорив ходу. Розпустив вузол краватки.

Зрештою вийшов на узвіз, де на хіднику були влаштовані широкі сходинки. На одній з них ближче до узбіччя помітив щось схоже на великий клунок або кинутий пакет зі сміттям. Лише коли спустився нижче – збагнув, що це людина. Лежить, незграбно зібравшись, і не рухається.

Він бридливо скривився. Певно, алкаш або безхатченко. Хай собі спить.

Проте коли вже проминув скулену постать – збагнув, що вона виглядає якось чудернацьки. Обернувся, придивився й побачив, що це жінка. Надто тепло вбрана на літню погоду – в довгій спідниці й чимось схожому на пальто. На комір з’їхала квітчаста хустка. Обличчя худе, із запалими очима, наче обтягнений шкірою скелет. Очі напіврозплющені, а зуби вишкірені так, наче…

По спині сипонуло морозом. Мертва?

Єгор позадкував. Майнула гадка викликати поліцію, проте згадав, що телефон не працює. Та й чи треба зайві клопоти?

Втім, а якщо вона ще жива? На алкоголічку не схожа, мо’, якийсь інсульт. Якщо він сприятиме її порятунку й поширить цю новину соцмережами і ЗМІ, це буде хороша реклама!

Долаючи острах, Єгор повернувся. Підступився ближче, легенько штовхнув носаком туфлі зігнуте коліно, обтягнуте спідницею. І мало не втратив рівновагу, бо нога буцімто кудись провалилася. Він незграбно змахнув руками, сіпнувся – і з жахом побачив, що його туфля ніби простромилася крізь жінчину спідницю й гомілку…

Це тіло не було матеріальним! Якась дивовижна ілюзія!

Єгор відсахнувся, повернувся й побіг геть. Хтозна, що це таке, але ну його до біса!.

Спинився лише внизу сходів. Проте, глянувши на моріжок, побачив ще одне тіло. Чоловіче. І ще… ще…

Не тямлячи себе, перебіг через порожню дорогу й помчав щосили. Схилив голову, щоб нічого не бачити, крім хідника під ногами. Він не хоче ні на що дивитись. Десь там є справжній світ – з авто, крамницями й людьми. До нього треба добігти. Якнайскоріше…

Схаменувся, лише коли в щілинах між віями блимнуло червоним. Розплющив очі й побачив авто. Воно, певно, з’їхало з головної дороги до провулку й там зупинилося. Червоні габаритні вогники затишно мерехтіли в темряві. Двигун був вимкнений, але за тонованими вікнами в салоні вбачалося світло.

Єгор стрімголов кинувся до машини. Попросити водія вивезти його звідси! Бодай до найближчого метро! За будь-які гроші!

Водійські дверцята були прочинені, з них на землю падала смужка світла. Він смикнув їх, вигукнув: «Простите, я…»

І закляк.

Водій сидів у кріслі, опершись потилицею на підголівник. Єгор одразу його впізнав – це був один із шанованих гостей його конференції, відомий тележурналіст. Але зараз медіа-зірка сиділа із нерухомими скляними очима й синім язиком у роззявленому роті.

Жодних ознак аварії. Жодних пошкоджень. І… жодних ознак життя.

Єгор зціпив зуби, намагаючись подолати паніку. Торкнувся плеча водія і здригнувся, відчувши під пальцями пружність плоті й шорстку тканину.

Принаймні це був не привид. Але що сталося? Півгодини тому журналіст був живісінький…

Єгор прошепотів уголос: «Надо позвонить…» І простягнув руку по айфон, що стояв у підставці на торпеді. Чи працює? Певно, вмикається по відбитку пальця власника. Проте власник тут, пальці теж. Треба лише себе пересилити…

Та щойно він витягнув телефон із підставки, як авто здригнулося. Верескнула сирена, блимнуло світло в салоні. Від поштовху тіло журналіста втратило рівновагу, поповзло убік і незграбно склалося, наче зламана лялька. Екран айфону блимнув чорно-червоним, ніби вистрибнув із Єгорової руки й беркицьнувся під торпеду. А тоді освітлення в авто вимкнулося остаточно.

Єгор відсахнувся і, вже не в змозі переборювати жах, кинувся навтьоки…

В пам’яті не лишилося майже нічого. Хіба уривчасті спогади про незнайомі вулиці й дивні примарні тіла на узбіччях і хідниках. Маршрутки, що промаювали віддалік раніше, ніж він до них добігав. Ще кілька авто з мерцями – вже не химерними. З добре знайомими пасажирами.

Чи це все йому примарилось? Хтозна. Здавалося, ніч триває нескінченно. І клятий район розтягнувся на все місто…

Зрештою Єгор зупинився, геть знесилений. Ухопився за дерево, щоби не впасти. Ноги боліли й трусилися, сорочка прилипла до спини, серце калатало.

Аж тут почув кроки. Справжні, живі людські кроки! За хвилину розрізнив у сірому досвітку людську постать. Сивий, зсутулений дідуган дибуляв хідником, спираючись на ціпок.

Звичайнісінький дідок. Живий!

Єгор поквапом кинувся назустріч.

– Простите… я заблудился… а где тут…

Старий спинився й не надто люб’язно пробурчав:

–  Доброго ранку, юначе. То що ви хотіли?

–  Мне… мені… транспорт… а де тут…

Єгор затнувся. Дві мови переплуталися в голові, і він ніяк не міг згадати потрібні слова.

– А де тут… е-е… останівка?

Дід глузливо посміхнувся.

– Зупинка там, за рогом. Але ти, москалику, вже приїхав.

Єгор сполохано позадкував.

– Що? Ні, я… я українець… чистокровний…

– Колись був, – пирхнув старий. – Та став потурнаком. Це ще гірше.

І, перш ніж Єгор устиг відсахнутися, ляснув його ціпком по литці.

Світ довкола спалахнув і вибухнув.

А тоді Єгор збагнув, що лежить в ямі. Під ребра впиралося щось тверде. Десь шурхотіла трава й чулися кроки. Аж тут угорі блимнуло, і на нього гепнулося мертве тіло – важке, холодне, вкрите синьо-червонястими трупними плямами. Заклякла рука мерця ляснула його по щоці, сповзла на груди.

Єгор заволав від жаху, проте не почув ані звуку. Спробував борсатись, але жоден м’яз не рухався. Тіло було наче мертве.

– Ну чьо, всьо? – пролунав голос згори. – Паслєдній? Давай, закапивай…

Згори сипонуло землею. Ще… ще…

– Я живий! – розпачливо заверещав Єгор. – Живой! Памагітє! Допоможіть! Нє-є-т!

Грудки землі влетіли йому до рота, спинивши подих. Згори блимнуло сонячне світло – і зникло за шаром землі.

Лише десь віддалік, з іншого Всесвіту, долинув стукіт ціпка по асфальту й веселі дитячі голоси.