Махаон

–       Давай, лови його, ну! Стрибай!

–       Ой!

–       А-а-а-а! Прогавили!

Дзвінкі дитячі голоси лунали з-за високого зеленого паркану, з двору старого рибалки Василя Пилиповича. Василь Пилипович і його дружина Марічка жили в селі вже багато років, вони покинули Київ і свою велику квартиру у старовинному районі міста, серед зелених каштанів і тополь, та перебралися у сіру, вкриту шифером хату біля річки. У дворі на стовпі побудувала гніздо пара лелек, і подружжя жартувало, що коли лелек не стане, то й їхні дні скоро підуть у вічність. А життя тим часом йшло, річка з кожним роком все міліла, Василь Пилипович вкривався все новими й новими зморшками, а його дружина ніби меншала, стаючи схожою на руду, маленьку кульбабку.

Та лелеки все прилітали, і річка, густо вкрита очеретом, все ще жила, ніби нагадуючи про торжество життя й природи. На її берегах лунали голоси качок, а на лугу літали махаони.

Махаонів жваво ловили Тарас із Надійкою, внуки Василя Пилиповича, а тоді відпускали назад, бо ж знали, що метелик цей – непростий, він червонокнижний, але крім того – ще й чарівний.

–       Розкрий долоні, якщо метелик не полетить, а лишиться на місці, подивися на нього уважно-уважно, сконцентруй погляд на сяйві навколо крилець, і ти побачиш…

–       Що? Що я побачу?.. – десятирічний Тарас дрижачими руками тримав метелика на траві, в мокрих руках тріпотіло й шелестіло, дряпалося, і у хлопця від страху бігли шкірою дрижаки. Він боявся розчавити яскравого метелика, але відпустити боявся ще більше.

Надія, його дванадцятирічна сестра, сиділа навпочіпки на траві й уважно дивилася на руки брата. Її блакитні очі з чорними віями, здавалося, пропалять у замурзаних шовковицею Тарасових руках добрячу діру. У її класі ходила легенда, що метелик може відкрити двері у чарівний світ, в який можна потрапити лише раз у житті. Дівчинка не вірила у легенди, але ця історія, яку розповів їм однокласник на перерві, щось зачепила у її душі.

–       Ну, відпускай… – від напруги повітря навколо них наелектризувалося й потріскувало.

–       А якщо не вийде?

–       Вийде. Давай!

Тарас різко підняв мокрі від напруги руки й застиг, бо на місці, де мав би сидіти метелик, нічого не було. Ані сліду. Лише трошки прим’ята конюшина.

–       Де ж він подівся? – Надійка провела рукою по м’якій траві. Нічогісінько.

–       Може, я ненароком відпустив його, коли чекав… – Та Тарас чітко пам’ятав тріпотіння крилець під долонями, лоскотання і шкрябання гострих маленьких лапок.

–       Чекай, я….

Та дівчинка не встигла договорити – ніби нізвідки перед ними з’явилася сонячна пляма, вона тріпотіла й кружляла, ніби метелик, над землею на рівні їхніх очей.

–       Невже ми знайшли його?… – прошепотіла Надійка, притуляючи такі ж замурзані шовковицею, як і в брата, руки, до жовтої полотняної сукенки.

–       Знайшли… – ехом відізвався Тарас.

–       Тоді ходімо за ним, – дівчинка підстрибнула і вхопила брата за руку. – Мерщій!

А пляма світла не стояла на місці, вона піднялася трохи вище, і нетерпляче підтанцьовувала у повітрі. Потім, ніби відчувши, що діти так само нетерпляче підтанцьовують босими ногами по траві, зірвалася з місця й полетіла кудись у бік річки.

Тарас і Надійка бігли, не чуючи під собою ніг, а пляма все летіла й летіла вперед, через хвіртку, на дорогу, понад лугом.

Діти вибігли до берега і раптом побачили, що на піску стояв човен дідуся. Всередині лежала вудка, відерце, ще якісь речі. Але Василя Пилиповича там не було. Сонячна пляма підлетіла до човна і розчинилася у повітрі, ніби її й не було.

–       Ти це бачила? – прошепотів Тарас. Довкола стояла абсолютна тиша, дивна, як для теплого літнього дня у селі. Ні тобі дітей, ні щебету пташок, ні шелесту очерету – ні-чо-гі-сі-нь-ко не було чути.

–       Де дідусь? – Спитала натомість Надійка. – Дідусю-ю-ю! – закричала дівчинка.

У відповідь десь за вербами заклекотів дзьобом лелека. А на горизонті раптом загуркотів грім, небо почорніло, чорнота дуже швидко наближалась до дітей.

–       Дідусю! – ще раз гукнула Надійка.

Десь вгорі змахнув крилами лелека, зашелестів очерет, почувся звук важких кроків, він усе наближався, засохлі стебла згиналися й тріщали, звідти виринула зашкарубла рука. Діти застигли в очікуванні чогось жахливого, готові в будь-який момент чкурнути геть, як курчата. Раптом із очерету поволі виліз Василь Пилипович. Запилючений, у скривавленому одязі, з обсмаленою бородою. На горизонті тепер щось ревло і вибухало, небо підсвічувалось кривавими спалахами.

–       Дідусю, біжімо! – Тарас підбіг до діда і вхопив його за руку.

–       Не можу, синку, мене вже немає, давно немає. – Дід присів навпочіпки і зазирнув у блакитні очі дітей. – А ви є. Бачите, там, на горизонті? Чорнота? –

Зашкарубла рука діда показала у бік чорного неба в блискавицях. Серце Тараса зупинилося, коли він помітив, що з рота у Василя Пилиповича стікає цівочка крові. Надійка злякано притулилася до брата. Дід повернув до дітей голову і вони побачили у його очах біль і страх.

–       Вона скоро прийде і захоче з’їсти все, увесь наш світ, але ви, дітки, не дасте їй. -Василь Пилипович раптом піднявся на весь свій зріст.

Тарас з Надійкою злякано відступили. Дід розправив плечі і раптом злетів угору лелекою. Вгорі злякано пролетіла зграя ворон, а лелека летів у бік темряви, і, здавалося, відганяв її далі, далі за горизонт. Небо світлішало, а з ним ніби поверталися звуки літа – сюрчання коників, цвірінькання горобців, шум листя. Чорноти на горизонті більше не було.

Перелякані діти стояли і дивилися йому вслід. Чорнота відступила, небо переливалося синім у далині. Зник і лелека.

–       А як же ми без дідуся… А бабуся… – щоками Надійки котилися прозорі сльози. Тарас шморгнув носом раз, другий, намагаючись не плакати, та раптом з очерету, постогнуючи, виліз дід Василь Пилипович, він був одягнений у високі гумові чоботи-штани, щоб не намочити одяг, картату сорочку і засмальцьований картуз. В руках дід тримав за жабри чималу рибину.

–       Дідусю! – кинулися до нього діти.

…На Сході чорніло, хвилювалося небо. Чорнота наповзала на землю, руйнувала життя, випалювала все живе. Старший лейтенант Тарас Ковальчук із позивним Махаон примружив блакитні очі, вдивляючись у горизонт. Поморщився, немилосердно боліла поранена рука, але Надійка трохи підлатала його, жити буде. Він посміхнувся, і звірився з годинником. Ще пару секунд, і…

–       Вогонь!