– У нас гості! – голосно пролунав чоловічий голос з сусідньої кімнати.
– Не можеш відкрити двері? – дзвінке питання від дружини прозвучало моментально.
Без зайвих слів, Омелян встав зі свого зручного дивана і пішов до дверей.
– Хто в такий час в гості ходить? – риторичне запитання, дуже тихо пролунало від сорокарічного чоловіка, який з нетерпінням чекав на футбольну гру.
– Там «Мілан» гратиме через п’ятнадцять хвилин, – тихо говорив сам до себе, підходячи до дверей.
– А, – лиш встиг сказати Омелян, моментально зрозумівши, якого гостя йде зустрічати.
– Чому кажани так нестерпно пахнуть? – задав питання господар квартири, відкривши нарозхват вхідні двері.
– А де твоє «добрий вечір»? – зустрічне запитання видав гість Омеляну.
– Не дочекаєшся, Григорію, не дочекаєшся, – весело відповідав чоловік.
Омелян був веселим від приємної зустрічі з Григорієм і надмірно радим за його незмінне почуття гумору.
– Ти впустиш в свій дім чи мені за Андрійка Шевченка вболівати прийдеться в іншому місці? – сміхотворно кривляючись, питав Григорій у власника двохкімнатної квартири в старому районі столиці України.
– Ой, не мели нісенітниці та небилиці! – голосно промовив Омелян і майже силою затягнув свого гостя в середину.
– Які люди! – голосно сказала Діана, підходячи повільною ходою до гостя і свого чоловіка.
– Помилка вийшла, моя кохана, бо наш гість далеченько не людина, – промовив із щирою усмішкою чоловік.
– Я знаю, любий мій, – усміхаючись, сказала дружина Омеляна.
– Ви знущаєтеся наді мною? – питання прозвучало досить переконливо від гостя сімейства Ірвенько.
– Так, – схвалено сказав Омелян, а йому навіть сподобалося підколювання старого товариша.
– Вампірам зараз важко, – сказав Григорій, лиш вхідні двері закрилися за його спиною.
– Не треба байки розказувати про свою важкість! – голосно промовила Діана, вирушивши до кухні.
– Омелян, ну, ти ж мене розумієш? – не впевнено, запитав гість у господаря.
– Ходи футбол дивитися, – запропонував чоловік, прямуючи в кімнату справа до свого улюбленого дивана і телевізора.
– Ти повинен мене вислухати! – вигукнув Григорій, зайшовши в кімнату до нього.
– Для початку – зараз мені буде непереливки через тебе, – спокійним тоном промовив Омелян.
– Це вже гарантовано! – гукнула Діана із кухні.
– Ми дуже давно знайомі і тому… – хотів договорити гість, але його відразу зупинила господиня дому.
– Ти не маєш ніякого права просити нас про допомогу! – кричала жінка, яка вже прийшла до чоловічої компанії.
– Я просто хочу… – хотів щось більш важливе сказати Григорій, але погляд блакитних оченят низької зростом жінки заставив зупинитися в мить.
– Нікчемність вампірів вражає, – сказала Діана і раптово для чоловіків почала реготати.
– Твій клан хоче посприяти законної появи представників кланів із Росії в столиці та в інших містах України, – продовжила говорити жінка, не відводячи свого погляду з молодого 96-річного вампіра Григорія Клима.
– Тут нічого погано не має. Росія була з нами разом і тому… – хотів провести свою голосно – правдиву промову, але звук включеного телевізора зразу зупинив Григорія.
– Що тобі пообіцяли? – запитав Омелян, не зводячи свого погляду з екрану телевізора, де йшла довга реклама на телеканалі «СТБ».
– Так буде правильно, – сказав вампір, але його слова прозвучали ще більш невпевнено ніж попередні.
– Росія була з нами чи ми були у пазурах проклятого «совка»? – запитав господар квартири у гостя.
– Ми були разом, – настільки тихо прозвучали слова Григорія, що було дуже важко їх почути і зрозуміти.
– Ні-ні! – кричала Діана, що призвело до невеличкого вибуху дерев’яного стола біля вікна.
– І справді, для чого нам цей дубовий стіл від найкращого мебельника у Києві, – із сарказмом, промовив Омелян і почав вставати з дивану.
«Десятий стіл за один рік. Моя дружина обожнює вибух дерев’яних речей. Треба шукати в усьому позитив. Це ж не посуд.» – роздумував господар квартири, підходячи ближче до залишків стола.
– Ти зрадницька свинота! – кричала Діана, підходячи ближче до Григорія. Вампір вже показав свої звичні ікла, а очі кровососа – з коричневих за секунду перетворились на яскраво – червоні.
– Футбол відміняється, бо моя дружина хоче вбити ще одного ідіота – вампіра, – щиро усміхаючись, спокійно промовив Омелян.
– Омелян! – кричав вампір, стоячи на одному місці.
– Ти вже його паралізувала? – запитав чоловік у своєї дружини.
– Я що мала тебе чекати? – запитала Діана в нього і повільним кроком підходила до вампіра.
– Зупинися, бо вбитий кровосос нічого не змінить. Ти ж знаєш, що російські клани будуть діяти проти нас і всіх громадян України, – говорив Омелян, стоячи перед своєю красунею – відьмою.
– Моя голубка і найдобріша біленька відьма, – дуже приємним тоном, говорив чоловік, підходячи до Діани.
– Чому ти хочеш залишити його живим? – запитала відьма, знаходячись на відстані витягнутої руки до вампіра.
– Не мели дурниці! – крикнув Омелян, торкнувшись її руки.
– Його треба вбити, але… – спокійним тоном говорив чоловік.
– Твоє «але» мені не дуже подобається, – сказала відьма, не відводячи свого погляду з паралізованого вампіра.
– Григорій – це зрадник нашої держави і він повинен бути ліквідований! – голосно говорила Діана.
– Ти права, як ніколи, але я хотів скористатися цим зрадником для більш корисних справ проти вампірських кланів з Півночі Росії, – говорив Омелян, знову сідаючи на свій диван.
– І не кажи, що не думала про це? – запитав чоловік, починаючи шукати своє пиво біля дивану.
– Воно того не вартує і це програшна справа, – відповіла відьма. Її голос став більш спокійнішим і лагіднішим. Діана почала заспокоюватися.
– Ви всі загинете. Вони прийдуть і поховають Україну. – дуже тихо сказав Григорій, який стояв на тому ж місці і не міг поворухнути жодною кінцівкою, а його зуби і очі – бажали крові і вбивства.
Легенький дзвінкий звук пролунав у невеличкій квартирі в Києві. Голова вампіра Григорія валялася на зелено – червоному килимі біля телевізора.
– Ти ж не хотів його вбивати? – запитала Діана у свого чоловіка.
– Не люблю коли нас хочуть поховати, – спокійно відповів на запитання Омелян.
– А у нас є шанс? – запитала відьма, сідаючи на крісло біля дивану.
– Шанс? Не знаю, кохана, – промовляв білий маг, дивлячись на вимкнутий телевізор.
– Ми дуже слабкі проти них. Держава, як і надприродні клани в ній, залежні від народу. Вони будуть вбивати нашу культуру, як вбивали їх попередники із імперії. Історію будуть переписувати у свою користь. Нас будуть культурно знищувати, але ніхто нас не поховає, – продовжив говорити чоловік, ні на мить, не глянувши у заплакані очі своєї коханої дружини.
– Григорій був патріотом і прагнув незалежності, як і ми в дев’яносто першому, – сказала Діана, дивлячись на відтяту голову гостя.
– Йому запропонували посаду секретаря тринадцятого клану із Саратова, а там кошти не такі великі, як московські, але набагато кращі ніж в нас, – говорив Омелян. Його голос був спокійним і не було жодної причини для тривоги, немов він розумів, що так станеться.
– Зрадник! – крикнула біла відьма.
– Історія буде на його стороні. Ти ж це прекрасно знаєш. Вони змінять все під себе. І чорне стане білим, а біле – чорним, – говорив чоловік, підсунувшись до своєї дружини.
– Що нам робити? – запитала Діана, дивлячись в очі коханого.
– Прийшов Григорій, а значить – прийдуть інші. Прийдуть сильніші. Спочатку схочуть поговорити, щоб ми приклонили коліна перед ними, а зрозумівши, що ми не станемо прислуговувати російським «звірям» – повбивають нас, – розказував Омелян, обійнявши свою дружину.
– Завтра, я подам заяву на звільнення з університету, а ти – зробиш те саме з бібліотекою професійного училища. В обід зайду до знайомих з клану і організую продаж квартира за помірно – розумну ціну, а потім – довгий час збирання своїх речей і прощання з рідним Києвом, – говорив про свій план чоловік Діані.
– Куди поїдемо? – продовжила питати дружина.
– Тут, сонечко, два варіанти: Львів і твоя сестра з видавництва або наш старий товариш із Тернополя і його зв’язки, – запропонував Омелян.
– Як думаєш наша мова зможе вижити під тиском російської? – запитала жінка, сильно обнімаючи свого коханого.
– Я вірю, що наш народ зрозуміє силу своєї мови, своєї української мови, хоч час минає і багато важливих речей вже втрачено. Нашу мову знищували стільки разів, що й не перерахуєш їх всіх без сліз, але вона жива і ніколи не згине, – відповів білий маг своїй дружині.
Тіло Григорія перетворилося на сірий порох і на килимі залишився лише одяг гостя. Діана та Омелян задрімали, обнімаючи одне одного.
ВОНА ЖИВА І НІКОЛИ НЕ ЗГИНЕ!
Ідея з вампірами з Росії дуже класна, прямо дуже, але мені було важко зосередитись на смислі через форму тексту.
Я люблю читати оповідання , де все розкривається через діалоги.
Але тут явно сирий текст: діалоги недоопрацьовані –через що збивається ритм і немає загальної цілісності –і також ще, через перенасиченість діалогу – багато лишнього, наприклад:
– Куди ми їдемо? – продовжила питати дружина.
Можна не пояснювати, що то дружина і так ясно.
І трохи нереалістичні фрази, наприклад: “…зробиш те саме з бібліотекою професійного училища” – в житті людина би просто сказала:” завтра я звільняюсь з інституту, а ти з бібліотеки”, але тут явне пояснення для читача: з якої бібліотеки, хоча, так і не зрозумів – навіщо мені ця інфа, дочитавши до фіналу. Бо і фіналу то виявилося немає. Вони поговорили вбили вампіра і вирішили тікати – вся історія.
На жаль, поки так.
На мою думку, ідея з специфічною формою не спрацювала. Ритм тексту від того коливається, що спричиняє дискомфорт. Дивним і недоречним видається задум про вампірів та їх політичні погляди. А мовне питання, взагалі, береться ніби нізвідки. Оповідання нагадує про стосунки України і Росії, що мені ще з дитинства відомо. Текст нічого нового не розкриває, цікавих деталей протистояння не наводить. Ви просто додали надприродного в побутову суперечку.
Критикувати наміру не мав, але Вам, як автору, гадаю, згодиться відвертий відгук читача.
Дякую за коментар
Щось тут усе якось дивно змішалося – складно налаштуватись на настрій оповідання. Герої у данному контексті мали б викликати позитивні емоції, натомість здаються імпульсивними, невідповідальними і непевними.
Удачі на конкурсі!
Дякую за коментар
А чому не до Канади? Якщо вже тікати, то Тернопіль не врятує.
Дякую за запитання. Не хотів відправляти своїх персонажів закордон. Не вважав за необхідність в цьому.