Старі люди кажуть, що живе в печері, що за випасом, Древній Змій. Живе доти, доки може змінювати шкіру. І 100 років він займається своїми зміїними справами, а на 101 – вилазить на світ божий. Скидає шкіру, ковтає, що побачить – людину, овечку, корову. І ховається знову в печеру. А шкіра та починає димитися і меншати на сонці. А хто ту шкіру побачить та збереже, та зшиє собі ременя на тіло, тому той змій вже не страшний. І скарби він Змійові знайде і жити буде, скільки йому захочеться. І дівка сама гарна буде йому жоною.
Правду кажуть діди, щиру правду, лиш брешуть трохи. Бо не в печері той Змій живе, а на кладовищі.
«Будеш Змієм» – сказав мені кошовий, як брали в козаки. Давно то було. Десь в 1603. Чи 1604 – не згадаю вже.
Я обтюкую лопату од грузької рудої глини і сідаю біля сторожки перекурити. Над моєю головою, раз за разом, носяться ластівки, пара, він і вона. Будують гніздо під стріхою. Я і старе їм глиною змастив і білилом побілив, не гніздо, а палац, так ні – хочуть нове.
Під стріхою мого куреня теж такі були. Спокійні, нечутливі до запорізької лайки, брязкоту шабель, тріскоту пістолів. Жили. Доки не спалили їх гніздо єкатериненські засранці, разом з усією іншою Січчю в 1775 . Вчені голови звуть їх «ластівка сільська» . Латиною – Hirundo rustica. Rustica – значить сільська. І я сільський . Не сиділось з тої пори мені в містах. Забагато каменю і печеної глини. Забагато людей. Гамору. Грошей. Гешефту. Горілки. Змов. Зрад. А я люблю дерево. І тишу. І землю. Бо всі ми з землі зродилися і в ту землю впадемо.
Дивна річ – скільки років я був женцем у пані Смерти і косив ті душі шаблею, пістолем, чарами. А зараз лиш служка. Служка, що закопує, кладе ті захололі тіла в теплу землю, щоб оживали вони навесні чебрецем, м’ятою та барвінком. Лиш мені не лежиться. Скільки ям я собі викопав та на лежиться.
“Поховаєш. Замовиш могилу. І покажеш Тхору, що шукатиме” – подумав тоді мені Зиновій. Він помирав. І я його побачив. Навколо обпечена земля і мертвий Шайтан-ага, і синє небо замість тих жахних чорних хмар. Він помирав. Він переміг та не виглядав переможцем. Чому? Я так і не зрозумів.
“Поховаю” – заклявся тоді я. І поховав. І замовив те місце. Гарно замовив. Лиш не йде той Тхір. Десь не йде. 300 років не йде. Десь собі волочиться, засранець. А я що? Живу. Чекаю. Тхора. І того часу, коли душа моя полетить собі невідомо куди, а я – стану барвінком.
Двічі одружувався, двічі доживав до старости. І зникав. І повертався знову в цю сторожку. З новим обличчям. До старих лопат. Це так страшно – хоронити своє кохання. А потім дітей. А потім онуків.
Другу звали Маланка. Давно то було. В році 1852. Чи 1853 – не згадаю вже.
***
Він був товстий, як чіп, той Махлиновський. Картяр, бабій, пияк, до 40 років він спустив батькових 10 сіл і лишилося в нього лиш два. Та гонору було на пів Київської губернії.
– Продай Маланку – кажу йому я – заплачу, як за двох дівок.
– Нащо це мені? – шкірить жовті зуби Махлиновський.
Ми стоїмо на ганку його маєтку. Широкі сходи поточені шашіллю, вони в тріщинах та дереворитвинах і недалекий той день, коли вони не зможуть витримати його гладку тушу. З двору маєтку доносяться глухі удари ціпів. Молотять. На ньому зелений замацаний шафоновий сюртук до колін. За старою модою. Зараз носять коротші. Колись, пуд тому, він був йому впору. А зараз гудзики не застібаються і з-під бортів сюртука виглядає сіра жилетка і цепок від годинника. Годинник в кишені, а прищіпка відстібнулася і лежить з цепком просто на пузі.
Як же від нього несе бурячихою!
Жах.
На мені білий парусиновий моряцький костюм і вузлик з речами за плечима.
Пів години тому я зустрів Маланку на випасі. Я поглянув в її сині льодові очі і зрозумів, що то моє море.
– Вийдеш за мене – спитав її я.
– Вийду – відповіла вона і почервоніла.
– Чия ти?
– Маланка, Степана-столяра дочка. Махлиновського ми.
– Чекай мене завтра. З купчею.
І я пішов до Махлиновського.
– Нащо це мені – повторює Махлиновський.
Я клацаю пальцями. Прищіпка від годинника повільно піднімається від пуза догори і вчеплюється Махлиновському до носа.
– Пся крев! – горлає Махлиновський. Він пробує розчепити прищепку, але вона не розчіпляється – Забирай дівку!
Я клацаю пальцями ще раз. Прищіпка відліплюється від носа і плавно опускається назад на пузо.
На наступний день Маланка винесла мені з старостами коровай.
І був я змій військовий.
Потім – морський.
А став земляним.
***
Ми прожили в Петриківцях з Маланкою 70 років. Коли я її поховав, я не захтів більш молодшати.
І був я колись Северин Змій. А зараз – дід Григор. Георгій. Копач Георгій, що закопав сам в собі Змія. Гарний жарт, лиш розповісти нема кому.
Чекай. Чи є. До воріт кладовища підходить чоловік. Ось він, голуб. Нічого такий, м’язистий, з перснем, погляд горить, рухи рвучкі.
– Доброго дня, дядьку. А не знаєте, чи є тут де козацька могила? – пита він. Ти глянь. Ввічливий Тхір. Щось в лісі здохло.
– Є. Знайдеш. Лиш не тут, а на березі. А щоб знайти, скажеш – я промовляю подумки кілька слів.
– Ну, спасибі, дядьку. Я вас наче і знаю.
– Бачилися, голубе, та давно і не з тобою.
– Ну, будьте здорові, дядьку.
– Бережи себе, синку. Чекай. Там далеченько. Мотоцикл візьми – киваю на старезну “Яву” біля кладовища.
– Цей брухт хоч їздить, діду?
О, точно Тхір. Точно не підробний .
– Так собі. Але до берега довезе. Вчора двіжок перебирав. Тільки димить трохи. Карбюратор барахлить.
– Я заплачу.
– Ти вже заплатив.
Я риюся в кишені піджака, дістаю звідти ключі від моцика і кидаю Тхору. Він ловить, киває на прощання, сідає на мотоцикл і диркає кілька разів. З вихлопної валить густий дим і він їде до берега.
« Спасибі, голубе» – шепочу йому слідом, притуляю лопату до стіни сторожки і йду одягатися у чисте. Моя яма і моя Маланка вже чекають на мене. Нарешті.
Дякую всім за коментарі.
І за те, що втрапив до півфіналу..
Слава Богу, Котрий дав вам талант мудро дивитися на речі [по-зному, різносторонньо]
Авторе! А от мене зачепили Петриківці. Ви вигадали цю назву, чи може, уявляли конкретне село?
Ух… Пройняло.
Дуже гарно написано. Мова колоритна. Дякую, авторе!
Успіху на конкурсі!
екзистенційненько
Дякую, дуже гарне оповідання. Принагідно хочу висловити повагу авторові, який зумів так ловко створити три твори про одну історію, але абсолютно самостійні й такі різні.