Катерина

Змііїна балка, 1 листопада 1673 р.

Відьми не вміють готувати. Дочкам Ліліт важко поцькати дітей, витирати їм сраки та носи, порати чоловіка та худобу, тягнути важкого господарчого воза і при цьому – виглядати слабкою.  Ми роджені для іншої долі. Ворожити, дарувати і відбирати життя. І кохати. Моє кохання – то вогонь. Теплий, що зігріває. Гарячий, що палить жагою тіла. І пекучий, що випалює вщент. Синові Адама важко бути коханим дочкою Ліліт. Переважно це закінчується смертю. Чоловіка. Переважно – чоловіка. Бо дочки Ліліт не вміють прощати.

Та Зіновій – характерник, тож кохати він вміє краще звичайних дітей Адама. Бо характерник – це як відьма, лиш чоловік. Хоч він і зветься лицар, воїн, захисник, а я – чорна кров, бісова душа, та бояться і ненавидять нас десь однаково. За кілька верстов на нього чекає Параска, троє дітей, пасіка, двоє волів, кілька наймитів, а ще – війна. Повсюди.  Але то – там, а тут – на нього чекаю я.

Я підходжу близько, зі спини і притискаю його до себе сильно-сильно. Моє розпущене смоляне волосся лоскоче його голену потилицю. Я ніколи не одягала хустини і не одягну. Зиновій сидить на лаві за столом. Він розімлілий від ранкових любощів, перед ним парує великий баняк вареників. Поряд з баняком – зубка часнику. В непрозорий міхур вікна б’є сонце, пахне зіллям та землею.   В кутку, поряд з зіллям та книгою, чадить лампадка.

–  Дивна у вас Біблія – сказала якось якась Пріська, прощаючись. Так, дійсно «Смагардові скрижалі» Гермеса  Трисмегиста на латиниці – то дуже-дуже дивна Біблія. В наших землях таких тільки три: у мене, в Білій Церкві та Гадячі. Четверту, львівську спалили єзуїти. Дарма вони це зробили. Ой, дарма. Та про мертвих казати ж погано не можна. Гріх то страшний.

Заради нього я навчилася робити вареники. Не так це просто, як для відьми. Але заради нього я навчилася і так, що ніхто не зварить. Бо не знають дочки Адама тих трав та слів. І не дізнаються.

На мені тонка біла сорочка, розписана темно-синіми візерунками та письменами. Бузина. Я не вмію вишивати.

На ньому  груба полотняна сорочка. Комір, вишитий червоним та чорним. Маком та роменом. Це шила Параска. Дитяча спроба захистити характерника від чар. Від чиїх чар? Від моїх? А я не чарувала. Такого не вчаруєш. Він сам прийшов, за гірким зіллям, якось восени. І так і п’ємо ми те зілля вже 3 роки потайки, мілкими ковткам. Лиш не гірке воно, а солодке, мов той мед.

Він їсть вареники, виглядає задоволеним всім своїм життям чоловіком, але щось не те. Щось його турбує. Я не лізу в його думки. По-перше, почує. А по-друге, я не хочу, бо якщо любов без віри, то до біса таку любов. Біс такими і живиться. А зараз він мовчить і все, що я можу – лиш спитати: “Що? Похід? ”

– Похід. Знову турки під Хотином.

Вимовлене, почуте, він це сказав. І те, що він сказав, я можу  плести далі.

“Турки, війна, Хотин, Зиновій, Сатурн в Першому Домі… ” Очі мої закочуються, я вдивляюся в нитки долі, перебираю ці нитки і знаходжу там вузлик. Смерть.

Він Тхір, у нього Призначення. Рідко хто з Тхорів доживає своє життя на лаві, гоцькаючи онуків, але тут  щось зловісне, безформне і темне наскільки, що навіть мені стає моторошно. Це не про зачарувати Омелька і не відлити переляк, це щось страшне. Більше за мене, більше за нього. І він з ним зустрінеться. Обов’язково. Але я можу допомогти. Але він може не схотіти.

– Ти йдеш в похід? – питаю – візьми. Він тебе охоронятиме силою моєї любові.

Я знімаю з шиї Оберіг – тонке металеве кільце, всередині якого чи то жінка, чи то янгол, чи то метелик, чи то полум’я, щось таке геть незрозуміле, начебто й звичайне, але ні.

Дивна річ: ми п’ємо Силу з одного джерела та живе вона в нас якось по-різному. Я краще вижу майбуття, він – минуле, мені видні всі людські болячки, він їх видить худше, зате краще видить темні помисли. Щось вижу я, чогось не видить він. І сили Оберега він, схоже, теж не видить. Може, тому, що не кохає? Може, це лиш я кохаю, а він лиш бавиться?

– Лиши – каже мені.

– Я ще повернусь.

Не повернеться.

Він одягається, цілує мене міцно-міцно. Я не хочу його проводжати. Я слухаю цокіт копит, аж доки не перестаю їх чути.

Дочки Ліліт не вміють прощати. І не вміють прощатися. Наша любов – то вогонь. Я піднімаюсь догори тонкими цівками вугляного диму, бузинові візерунки на моїй сорочці ворушаться та ходять барвами, жмутки зеленого зілля – спалахують синіми іскрами. Я падаю долі і розсипаюся. Бо де вогонь, там і попіл. Але я ще тут. Я – вогонь.

Я знаю – за кілька днів на це пожарище прийдуть найдопитливіші з дочок Адама. І котрійсь із них напевно впаде в око мій Оберіг. Вона вчепить його собі на шию, жінка-вогонь торкнеться її грудей та душі і тоді вона все відчує. І може колись цей Оберіг ще когось і порятує.

Над Зміїною балкою піднімався чорний густий дим.

Зіновій повернув голову.

– Прийми душу дочки твоєї Катерини, Господи. Чи хто там у них замість – промовив Зіновій. Перехрестився лівицею і пришпорив коня.

На Хотин.