Зиновій

Хотинська фортеця. 11 листопада 1673 р.

Вночі, коли тихнуть гармати і обоє військ – лядське і турецьке – засинають тривожним сном, я виходжу дивитися на зорі. Я деруся на великий мур і гляжу наверх. Вдивляюся уважно в пересипаний сіллю Чумацький Шлях, Великий Віз, Жар-Волос, братців Петра та Йвана. Нема. Нема ще меї Зорі. Поживу ще. Я не боягуз. Я не боюся смерти, але і у Вирій поки не спішу. Але цеї ночі зір на небі не видко. Ніц одної. Лиш смолянисті густі хмариська, в череві котрих б’ються лобами блискавиці. Кліпаю Щирим Оком – та нє, наче проста гроза, не намовлена. Та дивна якась.

– Тебе гетьман Собеський шукає – каже мені побратим Вовк. Він саме вийшов на чати.

Не любить він мене, той гетьман. Хоч і спасав я його ясновельможну дупу вже кілька разів. Я ж чорна кров, диявіл, характерник. А він жеж он який набожній. Костьоли будує, в Римі два разі був, навіть Папі персня цілував.

– Нащо ти йому служиш? – думає деколи братчик Змій з Запорізької Січі до мене.

Знаю, чому. Може, і Змій би знав, та не стачить йому вмілости прочитати то в мене. Те й не заведено то в нас, характерників, з дурної забави красти мислі побратимів. Ще ворогів, для діла – хай, та побратимів – ніц. Не лицарське то. Геть.

Знаю, чому. Бо жду свою Зорю. Не хочу та жду. І Зоря моя ходить десь коло цього пузня. Та й справу він робить гарну, хоч і сам – не дуже. Турків тра тримати. Хай там що в нас з ляхами, та з турками – гірш.

Спускаюся до покоїв. Сидить жере, пацюк. Пайку урізали нині ще на сухар, а в йогомосці пиво та м’ясо. Які там сухарі. Поруч панок якийсь молодий. Чорноокий. Тоненькі вусики під носом, років з 25 на вигляд. Темний синій жупан розшитий сріблястими рибами. Тільки не панок то зовсім, а морок. Морок в образі чоловіка.

– Porozmawiaj z nim. Idę się zdrzemnąć – каже гетьман, витирає руки об кунтуш, відригує і йде до покоїв.

І ось ми вдвох зі смоляним панком.

– Хто ти є? – питаю.

– Януш. Хай буде Януш. Тебе морочать – відповідає панок і б’є мене по потилиці.

Іншим часом летів би цей жевжик вже сходами, та з поламаними ребрами. Та не зараз. Не той  це мент. Та і не панок він зовсім. І не Януш. Я відкриваю Щире Око. Від хмариська на захід і аж на той берег плетуться-колишуться чорні джути сили. А на березі роззявив в беззубій посмішці рота Шайтан-ага. Ось і він. Живий, стерво. Батько мій, Сидір, вже 20 років мертвий, а цей – живе. Чи не з його смерти живе, темнокрівець. Тоді він Сидора і переміг. Ні, не так. Тоді Сидір програв і впустив стотисячну орду на ці землі. Програв. Програв. Але я не Сидір.

– Дивися – каже мені панок і б’є по потилиці ще раз.

Післязавтра. Сонячний день. Крилата кіннота добиває залишки ханського війська і гетьман Собеський виїздить з воріт, витираючи товстими пальцями жирні вуса.

Післязавтра. Блискавиці. Мертві русини. Мертві поляки. І Гусейн-паша, поряд з Шайтан-агою правлять коня до розбитих воріт.

– Є розмова – каже Януш.

Післязавтра буде сонце. Я це вже точно бачу. Зараз. Бо післязавтра я його вже не побачу.

– Кажи – відповідаю я.

Смоляний чоловік посміхається і посмішка ця гірше тисячі прокльонів. В стелі, наді мною, через поверхи, стріхи, хмари жовтим оком горить моя Зоря.

– Я не програю – шепочу я до Сидора. – Я не ти. Я не програю.