Повітробус

Останнім часом я люблю їздити на роботу. Сам собі дивуюся насправді. Але ж повітробус! Над містом! Дивитися у вікно! Як дитина, щоранку не відлипаю від скла.

Повітробусами їх прозвав якийсь дотепник у соцмережах, насправді вони називаються аероавтобуси. Однак у нашу еру мемів неможливо не отримати якесь прізвисько, якщо ти — подія в житті міста. Отже, тепер ми маємо повітробуси й горішнє метро.

Сказати, що це полегшило життя киянам, означає не сказати нічого. Місто-на-пагорбах змушує діставатися з точки А в точку Б найдовшим і найнезручнішим маршрутом, якщо ти на землі. А от у повітрі відстані значно зменшились. І мені тепер доводиться їхати на роботу всього п’ятнадцять хвилин. А шкода, я б радо провів у повітрі побільше часу.

Мені пощастило: зупинка повітробуса просто біля мого будинку. Менш фартовим доводиться ще хвилин до двадцяти крокувати пішки. Я не люблю пішки — находився вже за роки життя в Києві.

Разом з іншими пасажирами заходжу до прозорої кабіни великого ліфту, й ми піднімаємося нагору. Повітробус підходить майже миттєво: корків у повітрі не буває. Принаймні, поки що. Гадаю, коли весь світ пересяде на різного штибу повітромобілі, й нагорі буде не проштовхнутися.

Квапливо всідаюся біля вікна. Це ритуал, який маю щоранку: якщо вдасться захопити місце біля віконця, значить, день буде вдалим. Як правило, виходить; я взагалі фартовий.

Повітробус рушає, і я, як завжди, не можу відірвати очей від рідного міста. Особливо — від центру, адже ще нещодавно я входив до складу ініціативної групи, яка кошмарила владу з приводу цих нещасних вузьких вуличок і старих будівель. Історичний центр має бути історичним, його треба зберігати, а не знищувати заради широких доріг, де вміститься побільше автівок.

Може, мої онуки не зрозуміють, але та ініціативна група псувала нерви мерові майже тридцять років. Я ще не народився, а вони вже ходили з транспарантами біля мерії. І не просто ходили, а допомагали шукати фінансування на втілення цього дива техніки, обирати конкретну технологію, одним словом, тиснули як могли, щоб можновладці не мали жодної можливості белькотіти, що з об’єктивних причин швидка реалізація проєкту неможлива.

Тепер вони самі ним пишаються, можновладці. Закинули свої автівки та їздять на роботу горішнім метро. Бо, по-перше, це красиво. А про друге, що там як, але це їхнє дітище також.

Ми летимо трохи вище дронів, аби не перетинатися з ними. Впорядкувати їх пересування абсолютно неможливо: ними вільно та безладно користуються блогери, телевізійники, журналісти, це не рахуючи численних дронів-покупців, дронів-поштарів та дронів-кур’єрів. Тож під нами постійно пролітають ці малі бешкетники, нагадуючи, що ми — далеко не найперші в місті, хто вже прокинувся. Сяють куполи храмів та скляні стіни хмарочосів, повзуть хвилястими дорогами автівки, яких останнім часом значно поменшало. Їде навіть старезне метро — потяг перебирається через Дніпро. Людям, які люблять бути на землі, зараз теж стало краще, адже у повітря перебралося стільки народу, що в наземному автобусі завжди є сидячі місця.

Тепер біля мерії стоять із транспарантами ті, хто хвилюється, чи не скасують наземний транспорт взагалі. Мерія запевняє, що не скасують.

Ми пірнаємо під тунель горішнього метро, водій хвацько розвертає повітробус, і ми йдемо на зниження. Зупинка «Європейська площа».

До салону заходить група чоловіків у військовому однострої. На них дивляться здивовано: сьогодні ж ніби немає жодної річниці, чого вони так одягнені? Чоловіки посміхаються, всідаються поруч, продовжують балакати. Прислухаюся: ну звісно, воєнні спогади. Мабуть, в них день зустрічі військової частини.

Заходить молода дівчина з собакою, за нею — двоє хлопців. Хлопці вочевидь студенти, причому, судячи з усього, не місцеві: крутять головами, жадібно роздивляються все навкруги. Як я їх розумію! І трошки заздрю: вони бачать це вперше.

Іноді, коли мною оволодіває філософський настрій, я міркую про те, скільки часу та зусиль знадобилося, аби такі затишні ранки стали можливими. Аби літали наші повітробуси, ходило горішнє метро, аби не було аварій та лише нетривалі зупинки інколи бентежили пасажирів, яким і на думку не спадає, які негаразди швидко та організовано попереджають техніки.

Моя зупинка за півтори хвилини. Я відправлюся на роботу, де вирішуватиму нескінченні проблеми, будуватиму своє непросте життя в буремному світі. Але посеред цього грізного вирію, від якого так стомлюєшся, я маю отакі ранки, та ще такі самі вечори, коли повертаюся з роботи. Яскраві шматочки щастя, грудочки радості, які наповнюють моє життя надією: я впораюся. Ми всі впораємось. Зрештою, є ж у нас повітробуси й горішнє метро.