29 Липня, 2021

Приборкання кріпака

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

Посеред розкішних покоїв пана стоїть кремезний кріпак. Його вишиванка продірявлена кулями та просякнута кров’ю. Не лише власною, а й з відірваної голови, яку тримає в руках. Решта панського тіла валяється на підлозі, разом з трупами охоронців.

Наступного ранку…

Не встигло сонечко встати, а півні заспівати, як у двері мазанки вже грюкають солдати. Удар за ударом і озброєна юрба вдерлася досередини. Сплячого кріпака облили відром крижаної води:

— Вставай Семен, час панщину відробляти.

Кріпак поглянув на непроханих гостей і посміхнувся:

— Якому пану?— кинув відірвану голову до їх ніг,— Цьому?

Жодної реакції — солдати продовжували стояти, наче пусті ляльки, не здатні на страх чи мислення:

— Ні, новий прибув.

Семен насупив брови:

— Який новий? Я ж лише пару годин, як цього вбив!

Замість продовжувати розмову, панські посіпаки швидко закували кріпака в кайдани і потягли на вулицю. Там їх чекав віз, куди затриманого запрягли й погнали батогами, як скотину.

Всю дорогу солдати мовчки кололи кріпака багнетами, як коня острогами. Семен же був щедрим на слівце: “Мене дістало це дране кріпацтво у цих триклятих селах! Кріпаки, пани, журба, село… Вже в печінках сидить! Чому люди нічого нового не вигадають? Скільки ще голів відірвати, щоб викорінити цю пошесть”?

Після трьох годин шляху, конвой зупинився на вершині гори. Семену дали кирку і наказ — заповнити віз камінням, спустити вантаж в поле, викинути його в річку і так по колу. 15 годин кріпак довбав і тягав брили під палючим сонцем, однак всі вони безслідно зникали у глибинах.

Відробивши панщину, кріпак знову навідався до маєтку хазяїна:

— Агов, ти! — охоронець зняв з плеча рушницю,— Пшов звідси!

Семен усміхнувся й привітливо помахав рукою:

— Та я ж до Вас у гості!

Постріл. А слідом крик й удар об металеві ворота — хижак помчав за новою жертвою. Панянка одразу дременула до таємного виходу. Тікала з усіх сил, доки не влетіла у кремезну тушу в одному з темних коридорів. За роки полювань Семен вивчив всі трюки та шляхи панів. Він знав куди йти, щоб ціль сама прибігла в руки

— Звір! Він тут! Хапайте!— закричала жінка, але ніхто не одізвався.

— Трупи не виконують наказів, принаймні панських,— Семен повільно підійшов до оторопілої від жаху панни,— Отже відірвані голови Вас теж не лякають. Чесно кажучи, я вже і не знав, що сьогодні придумати, але доля сама натякає…— Вбивця посміхнувся, повільно розірвав на жертві плаття й відніс оголену до найближчого ліжка.

Всю ніч сусідні села слухали крики, які стали справжнім бальзамом для Семенової душі. На коротку мить йому, навіть, здалося, що подібне завершення вартувало цілого дня страждань: «А, що? Повеселився, випустив пар та й хто ж припхається, коли попередницю заґвалтували до втрати глузду»?

***

Новий ранок — важчі кайдани, ще більше годин панщини. Кріпак знову тягне воза та й думає: «Що я роблю не так? Тікаю — ловлять, вбиваю — вертаються, залякую — не помічають. І ранок за ранком все те саме. Набридли»!

Стомлений сізіфовою працею, Семен вирішив цю ніч не полювати на панів, а навідатися до корчми. Там він курив, нажерався й напивався, тринькаючи останні крихти свого майна. Десь опівночі до закладу зайшла дівчина з блакитними, як море, очима і золотими, як пшениця, косами. Красуня сміливо сіла за вільний столик, розклала перед собою магічні карти і прийнялася робити помітки в сувоях. Відвідувачі з недовірою поглянули в бік незнайомки, але швидко відвернулися, наче від гріха подалі. Семен з’їв жменю м’яти, щоб перебити сморід і безцеремонно підійшов до незнайомки:

— Ти ворожка?

Жінка опустила сувій і оглянула кремезну постать з ніг до голови.

— І тобі привіт. А ти — сміливець.

— Чому?

Красуня кивнула на решту відвідувачів.

— Он ті зараз думають: «Ворожить, читає, пише. Що ця відьма тут забула? А звір чого з нею якшається? Не боїться»?— знов поглянула Семену в очі,— Не боїшся, що прокляну чи обкраду до нитки?

Семен усміхнувся й присів навпроти:

— Відбирати в мене нічого, а прокляття й так вже маю. Про нього і хотів у тебе запитати.

— М?— незнайомка допитливо підняла брови.

— Скільки не вбиваю своїх панів, а кожен ранок з новим прокидаюся. Всі мене рабом хочуть. Напевне, через витривалість,— Кріпак вказав на латки у вишиванці,— мене ж навіть кулі не беруть. А кайдани беруть. Замкнуть і безсмертя стає горем.

— Хочеш спитати чому ти таким звіром родився?

— Ні, це не допоможе. Краще скажи, як волю від панів здобути.

Жінка поклала на стіл карту — четверо рабів, що б’ють одне одного по колу.

— Хочеш чи не хочеш, а всі ми чиїсь кріпаки. Навіть пани під царем ходять, а цар під Богом. Природа ж робить цікавіше. Вона велить жінці й чоловіку бути одне одному і рабом, і паном. Існують різні форми, але одне лишається незмінним — місце пана пустувати не може.

— То виходу нема?

Жінка гримнула кулаком по столу. Та й так, що з дошок посипалась пилюка. Люд все чув, але ігнорував.

— Ти неуважно слухав! Вихід є, але навряд він сподобається такому, як ти.

— Ну то говори простіше й просвіти «такого, як я». А там вже самотужки вирішу, подобається чи ні.

Красуня нахилилась і поманивши кріпака пальцем, прошепотіла:

— Єдиний спосіб звільнитися від пана — самому стати собі за нього!

Семен нахмурився і повторив:

— Самому стати собі за нього…— Декілька секунд він мовчки намагався зрозуміти значення поради,— Що за дурня?

— Віриш чи ні, але працює це саме так. Ти просив просвітити — я змилостивилась. Негоже гидувати водою у пустелі.

— Не я вирішую. Їх назначають постійно.

— Пан це не просто титул чи посада. Пан — той, хто приборкає кріпака. Хочеш собі паном бути? Приборкай кріпака в собі!

Чоловік засміявся.

— Добре, дурня, але, припустимо, я хочу це зробити. Як?

— З самого дитинства ти працював лише, сьогоднішнім днем. Працював бо голодний, працював бо примусили. Ти вбивав за короткий ковток свободи, але платив ще гіршим рабством. Час бачити далі — працюй на своє майбутнє, а не проти пана. Розділи долю з поневолювачем. Вивчи та зрозумій його — так пізнаєш як панувати над собою. Лишившись без раба пан зникне, як фермер без землі.

У вікні з’явився перший промінчик сонця. Солдати забігли всередину та з кайданами попрямували до Семена.

— Ні,— кремезна рука зупинила натовп,— Піду добровільно.

Жінка усміхнулась. Солдати прибрали залізяччя…

***

Почувши, що звір працює без примусу, новий пан забажав побачити дивину на власні очі:

— Бог в поміч, Семене!— манірний очкарик, наблизився до штовхаючого віз кріпака.

— І Вам добрий день, пане «поки не знаю як Вас там».

— Пан Генріх. Кажуть, ти моїх попередників сотнями нищив, а зараз працюєш без кайданів чи батогів. Щось тут не так. Ти ж кровожерливий звір! Чи мені брехали?

— Не брехали.

— То що змінилося?

— А нічого не змінилося!— Кріпак відпустив воза і повернувся до пана. Солдати взялися за рушниці,— Вбивав сотнями й нічого не змінилося! Тільки морди то польські, то московські, то мадярські, а тепер — німецька…

— Австрійська,— виправив Генріх.

— Один біс! Пан — завжди пан. Не вирізати вас усіх. Час пробувати ще щось…

Кріпак підняв брилу і жбурнув у ріку.

— Цікаво. Ну, пробуй. Удачі!— Пан пішов.

Семен поглянув у річку й помітив, що остання брила не зникла. Її верхівка стала маленькою білою плямою серед непроглядної темряви глибин.

Минув рік…

Звір кинув курити, пити, обжиратись та вбивати панів. Через засуху, новий сезон видався неврожайним. Вся увага пана зосередилась на бунтах голодного та спраглого люду. Семена ж засуха не лякала. Зробивши два дерев’яних відра, в людський зріст, він возив ними воду, з річки, де відбував панщину. Одне відро випивав сам, іншим поливав город. Натомість, мав іншу проблему — кремезні руки не могли доглядати за тендітними рослинами. Половину зерна вони розчавлювали, або викидали за межі политої ділянки.

Одного дня, власна незграбність так розгнівала Семена, що той ледь не роздер мішок з зерном. В останню мить його зупинив дитячий голосок:

— Дядю,— кріпак обернувся і помітив дівчинку з молодшим братом,— поможіть! Батьки не мають нам води. Поля сухі, та не у Вас. Ми маленькі, багато не вип’ємо…

Семен стомлено зітхнув:

— Сьогодні вас напою, а завтра? Помрете чи знов благати?— Діти опустили погляд в землю і насупились, в намаганні заплакати, але не мали чим. Кріпак глянув на свої руки, а потім знову на малечу.— Візьміть зерно з цього мішка і посійте, де полито. Помагатимете мені — помагатиму вам.

Діти хутко зробили, як велено і нагорода не змусила себе чекати. Вісті про воду за роботу вмить розлетілися селом. Вже за тиждень на Семена працювало стільки селян, що довелось просити майстрів зробити цілий караван з возів і відер.

Пан, почувши, що звір селян рятує, викликав його до себе.

— То ти моїх бунтівних кріпаків на роботу женеш? Чому?

— Їм треба пити, а мені їсти.

Пан задоволено кивнув:

— А чи знаєш скільки в мене кріпаків і скільки їм води треба?

— Ні, пане.

— Вмієш рахувати чи писати?

— Ні, пане.

— То може хоч знаєш навіщо камені кидаєш в річку?

— Ні, пане.

— Імператор велів збудувати тут загату. Велику, щоб весь край захистити від негод. Кріпаки слухають мене все менше. З тобою ж навпаки. Добре, що ти дізнався ціну взаємодопомоги, адже я маю пропозицію — переконай решту продовжувати будівництво і плати їм водою. Якщо впораєшся, навчу тебе грамоті й звільню від свого ярма.

Обіцянка запалила в Семенові вогонь. Два роки він працював як проклятий, щоб напоїти більше людей і швидше закінчити загату. Коли справу було зроблено, кріпак знову вернувся до свого пана. Той саме сидів у кареті, в яку прислуга пакувала валізи:

— Пане, Ви їдете?

— Так, імператор хоче звіт про будівництво й доручає мені нові проекти.

— А як же обіцянка?

— Я не забув. Ці землі лишаться моїй доньці. Вона вже чекає тебе у бібліотеці, щоб навчити грамоті. Допоможеш їй з селянами, а мені вже час до свого пана.

Карета поспішила вирушити в дорогу. Семену не лишилось нічого, окрім, як піти до маєткової бібліотеки. Відчинивши її двері чоловік побачив ту саму ворожку із корчми:

— Так звір все ж приборкав кріпака в собі?— Жінка легким рухом скинула з себе коштовні одежини,— То будеш мені паном, а я тобі за панну?

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди