Ніч перед незалежністю

Хоча моя душа завжди прагнула чогось доброго і світлого, зі світлом пов’язана поки лише моя робота. Я продаю світильники, лампочки, свічки. Колезі ж по торгівлі пощастило бути ближче до справжнього світла – вона продає книги. У паперових книгах криється якась магія. Вони живі.

Ось і зараз дивлюся навпроти, а звідти з обкладинки на мене дивиться чорнявий чоловік з вольовим обличчям, від якого важко відвести погляд. Про цю книгу зараз багато говорять. Оригінальна обкладинка, яка запам’ятовується. Світоч, про якого гріх забути — Стус.

– Миросю, он, здається, знов твої Мазайли-Мазєніни йдуть, – вивела мене з роздумів Лариса Наумівна, яка торгувала книжками навпроти.

А й справді, у кінці торгового ряду я помітила цих двох. Висока струнка жінка років п’ятдесяти та її огрядний чоловік, які прямували в наш бік. Після їхніх попередніх “закупів” ми з Ларисою з моєї подачі почали називати їх Мазайлами. Саме такими я уявляла Кулішевого Мазайла з дружиною.

– Ну, вони не мої, – знітилася я і додала. – Вони точно не до мене. Їм, бачте, минулого разу сервіс не сподобався.

Але все ж поважні клієнти зупинилися поміж мною і Ларисою. Інтуїція підказувала, що ці прийшли точно не за книгами.

– Що вас цікавить? – я змушена була привітно заговорити, коли потенційні покупці таки почали розглядати мій товар.

– Свечки у вас только такие с рисунками? – вказала Мазайлиха на ряд оздоблених розписом свічок.

– Ні. Ще ось по інший бік від вас є з намистинами, стрічками і мереживом.

– Ты что, издеваешся? Не можешь нормальным языком обьяснить, что они с бусинами, лентами и кружевом?

Не розумію, навіщо це їм. Вони й минулого разу виступали, але так нічого й не купили. Але я на роботі, отже мушу грати в цей словесний пінг-понг.

– От бачите, ви все чудово розумієте, – усміхнулася я.

– Ты должна обслужить клиента так, чтобы он захотел еще вернуться в этот твой стеклянный курятник.

– А що конкретно вас цікавить в цьому курнику? Минулого разу ви бра розглядали. Цього разу свічки?

– Да как ты смеешь мне хамить?! Тебя попрут отсюда! – винесла вирок Мазайлиха, а лисий пузань їй підтакнув.

– Якби ви так старанно ще й мову вчили, – не втрималась я.

– Ты что, не говоришь по-русски?

– Можу розмовляти, але лише з іноземцями. А з українцями — тільки українською мовою.

– Твоя мова мне ни к чему!!!

Мені тут пригадався Глазовий зі своїмЙ: “Отака сама біда в моєї корови, має бідна язика, та не має мови”. А покупці знов пішли без товару. От і Лариса на днях казала, що Мазайли хвалилися в магазині шпалер, що облаштовують новий будинок. Отже, часто тут швендятимуть… Та як таке можливо? В жодній цивілізованій країні людина не може здобути великих статків, якщо не володіє державною мовою!

– Миросю, підійди-но сюди, – покликала мене Лариса. – Дивись, тут щось для тебе є, – дала мені конверта з крафтового паперу.

Я здивувалася, побачивши на ньому своє ім’я.

– Ларисо Наумівно, від кого це?

– Не знаю. Я помітила його, коли Мазайли вже пішли. Ну, розгортай, подивимося, що там. Може, це від них привіт “па рускі”.

І тут у мене задзвонив телефон.

– Так, мамо. Я вже збираюся. Добре, куплю. До котрої вони працюють?

Глянувши на годинник, я закинула конверт у сумку і швиденько зачинилася. В останню хвилину забігла в кондитерку і, взявши торт, поспішила додому. Хоча до мого тридцятиріччя, яке я святкуватиму разом із Днем Незалежності моєї країни, ще два дні. Але мама сказала треба, значить треба.

– А з якої нагоди? – поцікавилась я, коли мама почала нарізати торт.

– Зараз по телевізору будуть нашу маму показувати, – пояснив вітчим. – До тридцятої річниці незалежності України зробили передачу, де брали інтерв’ю в перехожих.

В інтерв’ю мама говорила про те, що її покійний чоловік, тобто мій батько, стояв біля витоків незалежності. І навіть приплела туди мене, мовляв, і доня постраждала за своє прагнення писати українською. Адже у 2014-му я звільнилася з російськомовної газети.

Я вперше почула з її вуст такі теплі слова про нас, патріотів. Після ефіру вітчим нахвалював свою новоспечену телезірку, а зірка вдавала, що ніяковіє, але заглядала в очі, чекаючи нових компліментів, а я непомітно пішла до своєї кімнати.

Переглянула електронну пошту. Нічого. Таке враження, що вже півроку мої резюме йдуть в нікуди. Саме тоді я вирішила, що досить із мене вже торгівлі, понадіялася, що маю шанс таки реалізувати себе в більш творчій професії, от хоча б у журналістиці, з якою в мене з першого разу не склалося. Іти за маминим вмовлянням в торгівлю таки було помилкою. Хоча шість місяців безуспішного пошуку наводять на думку, що, можливо, я назавжди застрягла в тому скляному курнику, як нині висловилася Мазайлиха.

Кладучи до сумки гаманець, натрапила на лист, про який уже, було, встигла забути.

“Привіт, красуне! Я вражений твоєю сміливістю,” – заінтригувало з перших рядків.

Лише на днях сперечалася з Ларисою про банальні фішки залицяльників. Ну, це точно вона підключила важку артилерію і вимуштрувала для мене якогось романтика.

“На жаль, такі люди були, є і будуть. Мені досі важко згадувати, як батьки забирали учнів із мого класу в російську школу, вважаючи, що українська мова їм у житті не знадобиться. А ті, за кого колись зробили цей вибір старші, і далі несуть цю думку, не знаючи і не шануючи свого коріння. Не зневірюйся, захищай мову, борися за майбутнє незалежної України, бо наша гідність — лише у свободі. Я теж боровся, бо люблю”.

Жодного натяку, хто автор листа. І не спитаєш, це ж не месенджер.

“Напевне був на майдані, або в АТО,” – подумалося. Він мені вже подобався, кожне його слово відгукувалося в мене в душі. Але здивувало, що, підбадьоривши мене, він не призначив мені зустрічі. Можливо, завтра він залишить нового листа або з’явиться сам? Переживши стільки розчарувань у чоловіках, здається, я нарешті зустріла свою людину. Подумки побажавши незнайомцеві гарних снів, заснула.

Вранці прийшла на роботу окрилена і цілий день зазирала у кіоск навпроти. Якщо раніше я вишукувала поглядом цікаві книги, то сьогодні чекала якщо не на зустріч із таємничим незнайомцем, то хоча б на лист. Лариса за цілий день жодного разу не згадала про вчорашнє. Або зовсім забула, або все ж таки знає, хто писав.

До кінця дня мій терпець вичерпувався. Здавалось би, вихід простий: прямо запитати Ларису. Але ж не мої це методи – бігати за чоловіками. Та й із учорашнього листа я зрозуміла, що цей не з нерішучих. Він також патріот, а в Україні патріотизм ніколи не був рисою слабких. Крім того, написав першим, зробив це не банально. І де він тепер?

Кінець робочого дня розчарував остаточно. За півгодини до закриття знов приперлись Мазайли. Він ніс на пузі велику коробку, а вона павою ішла попереду. Я вже сподівалася, що оминуть, але де там?

– Вот видишь? – тріумфально озвалася Мазайлиха. – У нормальных людей и покупать любо-дорого. А была бы ты посговорчивее, и у тебя бы затаривались. Но, видать, тебе деньги не нужны.

– Потрібні, але своїми переконаннями я не торгую.

– І хто це у нас тут не торгує? – зненацька пролунав голос власника. – А я вже не вперше чую, що ти мені тут клієнтів розлякуєш. Доведеться нам із тобою попрощатися. На це місце вже є людина.

Виправдовуватися і, тим паче, проситися не хотілося.

– Я майже допрацювала цей місяць, – мовила я. – Отже, я заберу свою платню і можу бути вільна? – І поки він добирав слова, я дістала всю виручку за сьогодні. Показово порахувала її перед шефом. – Ось, тут майже вся сума. Двісті гривень бракує, правда… і під пильним ошелешеним поглядом поклала гроші до своєї сумки.

Власник розгубився. Напевно, людина на моє місце в нього була лише в планах.

– Ну, чого ти психуєш? Це бізнес! Клієнт завжди правий! Можна було закрити очі на принципи і обслужити їх, як їм хотілося…

– Коли закривають очі, стає темно, а в темряві можна кудись не туди зайти або й взагалі упасти.

Більше мені не було що сказати. Йому вочевидь, теж. Полегшено зітхнувши, я підійшла до Лариси і придбала кілька книг. Наступний такий подарунок я зможу зробити собі лише з наступної платні — першої на новій роботі.

Вдома, звісно, буде скандал, туди не тягнуло. На центральній площі присіла на лавку. Звідси було видно останні приготування сцени перед завтрашнім святом. Дістала книги, щоби краще їх роздивитися. З однієї виступав кутик жовтого паперу. Потягнула. Лист. На конверті знову написано “Для Мирослави”.

Напис угорі аркуша аж ніяк не був схожим на лист.

“Земле рідна! Тобі одній
Я волів би служить до скону.
До твоїх до прийдешніх днів
Дотягнутися б хоч рукою. ”

“Не до віршів мені зараз!” – подумалося. Глянула на обкладинку книги, у якій знайшла лист. “Справа Василя Стуса”. Невже і рядки — його?

“Мої,” – наче невидима рука вивела під строфою.

Я ледве не впустила з рук листа разом із книгою. А у скронях стугоніло лише одне: “Що це?”

“Не лякайся, – проявилося знову. – Я лише хочу тебе підбадьорити”.

– Хто ви? – прошепотіла я, не зважаючи, як це виглядає збоку.

“Це мої слова”.

“А “воля-один раз дихнути. справедливість один раз побачити. Смерть-9 грам” – теж ваші?”

“Мої”.

Було дивно, неймовірно і навіть трішки лячно — так просто спілкуватися з тим, хто міг промовляти до мене лише з потойбіччя. Але він справді говорив. Живі так не вміють. Аркуш перевертався з боку на бік, а розмова була нескінченною. Поет, якому любов до України та рідного слова коштувала життя, відповідав моїм думкам на папері і вселяв надію, що в мене є завтра — світле і певне, де є місце для нас обох — України і мене, двох ровесниць, незалежних, волелюбних і успішних.

І коли у відповідь сутінкам на площі засвітитись ліхтарі, він написав:

“Тобі час додому. У твоїй скриньці лежить довгоочікуваний електронний лист. З Днем народження тебе! З Днем незалежності! Твоя незалежність почнеться вже завтра”.

Я плакала і гаряче дякувала йому. Сльози радості скапували на папір і залишали на ньому сліди. Але він більше не відповів. І я нарешті звела погляд від аркуша в небо. Може, звідти на мене дивиться Василь Стус та інші, які, віддавши за Україну життя, стали ангелами.

– Бережіть Україну, – тихо попросила я і пішла. У своє сповнене надії завтра. У незалежність.