Зроблено в Україні

Ех, не пощастило цього разу. Начебто й нормальні гроші запросили, конкурентів було небагато, само в руки йшло держзамовлення з будівництва шосе… Та в останню мить спіймали облизня. Ганебно й несподівано Гнат Хоменко з Олексою Бондарем програли важливі торги. От якби все було не настільки прозорро, вже порішали б із замовником. Як за старі часи, коли вдвох працювали виконробами. Та що ж поробиш!

Сиділи вдвох тепер у кав’ярні на першому поверсі Укравтодору та міркували – як надалі поводитися з банком, чим повертати прострочений кредит та як домовлятися з шановними субчиками, що чекають гроші й, можливо, вже гострять шаблі на бій в арбітражному суді…

Але ж сум, відчай і бентега не завадили професійним будівникам помітити, що кав’ярню проєктував якийсь скажений архітектор. Блискучий чорний мармур стін віддзеркалював «креативні» світильники, схожі на печерні смолоскипи. Зусібіч зі стін на відвідувачів пильно дивилися мозаїчні істоти – рогаті й крилаті єгипетські боги. Рядки ієрогліфів облямовували вікна й двері. Навіть голомозий похмурий охоронець скидався на жука скарабея.

Олекса зацікавився моделлю човна, що височів посеред обідньої зали на постаменті з чорного каменю, сповненого золотавих прожилків. Той нібито світився зсередини, завдяки чому здавалося, що човен парить у сонячних променях у повітрі.

– Ти диви, яка бандура! «Орлом сизокрилим літає, ширяє…» Як вони це зробили, га?

– То не бандура, – похмуро відказав Гнат, – а сонячний човен Хуфу. Він був запечатаний у тайнику неподалік піраміди. Кажуть, що призначений для доставки воскреслого фараона небом до сонячного бога Ра.

– Тю… Звідки ти все знаєш? Ніколи ж не цікавився історією. Бачив, як ви з жінкою в Хургаді відпочивали – не вилізали з готелю та з басейну.

– Звідки? – посміхнувся Гнат. – Та в Музеї Ханенків опалення ремонтував, тож просвітили, – і підморгнув.

Незлим тихим словом спом’янули торги. Хильнули, потім ще. Начебто, полегшало. Попросили рахунок. Аж тут замість офіціанта підійшов смаглявий чоловік у глухому чорному одязі. Війнуло химерною сумішшю ванілі, мускату й гарно продубленої шкіри. Не чекаючи запрошення, гість всівся навпроти. Втім, дуже чемно – на крайчик стільця.

Олекса досить безцеремонно (бо порядно вже був напідпитку) роздивився гостя й запитав:

–  Ви теж бачили нашу ганьбу?

Той кивнув і, якось по-котячому примружившись, і собі запитав:

– Скажіть, будь ласка, як це сталося? – у вимові чувся трохи помітний акцент, але який саме – незрозуміло. – Ви запропонували притомну ціну й цілком здійсненний графік. А той… Він сказав, що зробить усе вдвічі швидше й удвічі дешевше. Це ж…

– Це брехня! – охоче підтвердив Олекса.

– Шановний добродію, та ви що, з місяця впали? – спитав Гнат.

На відміну від щирого й балакучого Олекси, Гнат був не надто говірливий, до того ж не в доброму гуморі після торгів.

– Він провалить діло! – повернувся до нього гість.

– Та не проблема! – відмахнувся Гнат. – Візьме «за спасибі» нас на субпідряд. Бо куди ж ми подінемось зі своїми боргами.

У смаглявого в руках нізвідки з’явилася тека з логотипом – пташиною головою й написом: ТЗВ «Горус».

Гнат тишком під столом штовхнув Олексу ногою. Той майже непомітно кивнув. У будівничому середовищі про «Горус» розповідали як про трохи недолугого, проте дуже щедрого інвестора.

– Я маю бажання найняти вас на будівництво надзвичайно серйозного об’єкта. Місце можемо оглянути просто зараз. Попереджаю, треба їхати за кордон. Ви можете взяти з собою головних фахівців. Решта працівників – місцеві.

– Просто зараз? То може, ви чаклун? – підозріло спитав Гнат.

– Зачекай! – втрутився Олекса. – Які умови?

– Стандартні. Єдине, що може здатися незвичним – відсутність паперового договору. Він укладатиметься, так би мовити… – смаглявий шукав і не знаходив слово.

– Віртуально? – допоміг Олекса.

– Саме так! – гість зрадив. – Віртуально. Ми посплачуємо ваші борги – розквитаємося потім, коли здасте об’єкт. От, дивіться, це кошторис… А це загальний вигляд будівлі… Подужаєте?

При погляді на суму й на те, що треба будувати, в обох миттю вивітрився хміль:

– Впораємося. Згодні!

– Жінку з сином я маю взяти з собою, – тоном, який не визнає заперечень, додав Гнат. – Інакше повернусь нежонатим.

– Добре! Най буде так!

Поки тривали перемовини, засутеніло. Коли вийшли надвір, ліхтарі ще не запрацювали. Автівка, що стояла навпроти під’їзду, здалася трохи дивною. Щось посереднє між довжелезним весільним лімузином і… тим човном, що бачили в кав’ярні. Проте всередині зустрів комфортабельний салон.

«Лінкольн, каділлак, чи як воно там… добре, що поки не катафалк», – пробурчав Гнат, але вже всівся й навіть відшукав під сидінням мінібар.

Незабаром пасажири закуняли…

ЗАГАЛЬНИЙ ЖУРНАЛ РОБІТ

Найменування будівельної організації: ЗАТ «Спецбудмонтаж».

По будівництву об’єкта: Мастаба.

Адреса об’єкта: Оазис № 3.

Посада й прізвище відповідальної особи: Виконавчий директор Олекса Бондар.

Замовник: не вказано.

15 травня.

Дуже швидко нас доправили до місця призначення. Вйо – і вже на місці. Цікаво, що то за транспорт. Щось надсучасне, мабуть, на магнітній подушці.

Приїхали, дивимося – реально пустеля. Зв’язок відсутній, електрики нема. Кондиціонерів – теж. А це вже пастка. Бо сорок градусів. Поставили вимогу – хоч вийми з душі, а щоби дизель був негайно! Спілкуємося, звісно, через перекладачів. Обіцяли, проте не впевнено. Тубільцям легше – в тих з одягу лише пов’язки на стегнах.

Але, попри все, починаємо працювати. На другий день по приїзду вже винесли в натуру осі. Судячи з креслень, планується щось схоже на зерносховище з похилими стінами.

16 травня.

Нарешті привезли техніку. Приїхали наші фахівці – уявіть, за відсутністю мережі я писав їм звичайні паперові листи. Щойно запрацював генератор – усі робітники зняли руки до неба… Ніколи не бачив, аби так молилися на цю бензинову торохтілку.

17 травня.

Субота! Прокинулись о дванадцятій, дивимося – місцеві возять блоки! Застидалися, пішли працювати. Завтра теж робочий день.

Стінові блоки доставляють на возах, запряжених волами. Дивишся на цю трасу від каменярні до будмайданчика – і згадуєш Чумацький Шлях.

22 травня.

Вирішив скупатися в річці, що на відстані двох кілометрів. Ріка тут дуже велика й гарна. Гнат упевнений, що водяться крокодили, тому не радив цього робити. Проте я не послухався – і не шкодую. По-перше, мене охороняла ціла команда плавців. По-друге, я врятував від загибелі поважного пана на прізвище Мікерін, який їхав пустелею саме до нас, і якого доблесна охорона будмайданчика ледь не вбила. Дикі звичаї! Отже, і скупався, і здибав нового замовника. Як з’ясували через перекладача, він теж хоче мастабу, тільки трохи меншу. Подумали ми з Гнатом, зважили сили й вирішили, що подужаємо водночас два об’єкти.

18 червня.

Трохи «пливе» стіна. Хочемо знизити навантаження, для чого доведеться збільшити нахил усієї споруди. Цілком можливо, що здамо об’єкт достроково.

2 липня.

Два тижні був на об’єкті Мікеріна, а Гнат з дружиною і сином полювали на крокодилів. Каже, жінка вполювала більше, ніж вони з малим. Ото добре, що я неодружений.

Власне, мова не про крокодилів. Річ у тому, що під час нашої відсутності щось пішло не так, і стіни йдуть якимось чортовими сходами, тобто уступами, і дах над цією спорудою тепер не потрібний… Переробляти неможливо, тож продовжуємо. Згідно з проєктом кладемо дзеркальну облямівку з полірованого вапняку.

І головне – другий замовник попрохав зробити так само. Це й на краще – швидше добудуємо.

21 липня.

Приїхав наш головний інвестор і замовник пан Горус. Одягнений (точніше – замотаний) у темне лляне полотно, підперезаний широким паском, оздобленим золотими візерунками. В будівельній касці, але вона теж дивна – козирок скидається на пташиний дзьоб.

Пан Горус подивився на мастабу – і збліднув, дарма що смаглявий. Але незабаром опанував себе, повернувся до нас із Гнатом і каже:

– Я можу єдиним рухом розвіяти вас як попіл у пустелі. Я можу зробити так, що про цю споруду не пам’ятатиме жодна душа. Але я не зроблю цього за умови, якщо ви назвете той час, що існуватиме цей «об’єкт».

Я бовкнув:

– Та не питання! Воно нас переживе.

– Цього замало, – похитав головою Горус, і на обрію з’явилася темна пляма, яка завжди передувала міцній бурі.

– А тоді – й вас! – негайно втрутився Гнат.

Я вже чекав, коли почнеться буря. Я вже гадав, що наші кістки ніколи не знайде жоден археолог… Проте пляма зникла, пан Горус привітно всміхнувся, чемно вклонився й прошепотів – продовжуйте, будь ласка. І зник, як та пляма.

Кілька хвилин ми стояли, мов заціпенілі.

– Бляха муха! – нарешті, висловився Гнат. – Я навіть не знаю, що нас врятувало!

– Та звісно що. Їм сподобався подарунок.

– Точно?

Треба додати, що кілька днів тому на будмайданчику луснув вапняний блок. І так, що нагадував якогось чудернацького звіра. Тож Гнат узяв КШМ і за допомогою алмазної фрези все зайве з нього прибрав. Вийшла така собі киця з обличчям людини. Як той сфінкс у Луврі. Нехай буде. Так би мовити, бонус від нашої фірми. А на постаменті Гнат вирізав напис – «Зроблено в Україні». І він мав рацію. Бо Україна завжди з тобою, завжди в серці, де б ти ні був.

20 серпня.

Знову приїжджав смаглявий. Побачив, що об’єкт ми майже збудували. Питався, чи не маємо бажання залишитися жити в цій країні. Бо до нас почнуть ставитися як до богів.

Поки я вигадував чемну відмовку, Гнат набурмосився й суворо відповів:

– Ми здамо обидва об’єкти напередодні двадцять четвертого серпня. Це День Незалежності моїй країни, і я хочу зустріти його на Хрещатику, подивитися парад.

– Зрозуміло! – лагідно відповів смаглявий. – Договір буде виконано! До того ж мене попереджали, що українці дуже гарні працівники, проте за рік-два відкривають власну справу – і… як то кажуть у вас – тікають.

– Чи є куди?

– Авжеж! Можу порадити. Треба будувати маяк, дві величезні статуї, храм і мавзолей у Туреччині та фітостіну на Близькому Сході, поруч із містом Хілла.

– Нема питань! – відповів Гнат. – Якщо треба, навіть викопаємо море.

– Але в них торги…

– Ми ризикнемо!