1 Серпня, 2021

Плетиво

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

Львів, Парк Культури

Сіра смужка, зелена, брунатна, знову сіра. Пальці з напівоблупленим помаранчевим лаком на нігтях міцно затягують вузли, на шиї теліпаються смужки ще не використаної тканини. Волонтерка в окулярах стоїть навколішки, доплітаючи низ маскувальної сітки. Під колінами подушка, на обличчі – маска, тому шепіт, який можна було б пізнати тільки за ворушінням губ, лишається непоміченим.

«Я повстаю нині
Міццю любові херувимів,
Послуху ангелів,
Служіння архангелів…»

– Передай ножиці, будь ласка, – звертається до неї сусід, чепурний студент у білій сорочці та краватці.
– Тримай.

«…Господнім словом, що промовлятиме до мене,
Господньою правицею, що захищатиме мене,
Господнім щитом, що берегтиме мене…»*

Запоріжжя, площа Свободи

Сивобородий дідусь зацікавлено приглядається до людей, що вишикувалися біля розтягненої на металевому каркасі сітки. Хлопчина в кепці, видершись батькові на плечі, вправно заплітає смужки на самісінькій горі. Кілька літніх жінок у яскравих сукнях закінчують лівий край, жваво обговорюючи врожай черешні і ціни на цибулю. З портативної колонки, яку притяг патлатий підліток, лине «…тихо прийшов, тихо пішов…»
Десь на обрії скупчуються хмари, але гроза ще дуже далеко.
– А можна до вас? – наважується дідусь, підійшовши до гурту.
– Треба! – радісно сміються жіночки, простягаючи йому смужки тканини. – Дивіться, зав’язуєте тут, потім ось так зачіпаєте…
– Можна на «ти» – усміхається бородань. – Ярослав.
– Тетяна!
– Алла!
– Олена!
Перші кілька смужок виходять так собі, але старий не зупиняється, плете дедалі впевненіше з кожним новим шматочком тканини. Очі пильно зиркають з-під кущуватих брів, слідкують за кожним закрутом, кожним вузликом.
«Будь же ти непомітна, немов змія у траві, легша за пір’їну сови, міцніша за камінь…»
Бурмотіння Ярослава розчиняється в гуркоті грому.

Київ, Дарниця

Тендітна дівчина у довгій просторій сукні та з вигадливо пов’язаною хустиною на голові сильним, рвучким рухом відчиняє двері та забігає всередину. Сьогодні вона тут сама – більша частина завсідників приходила зранку, а в неї є час увечері, живе поблизу, ключі від приміщення має – чому б не поплести ще трохи?
У великій картонній коробці лежать сірі та брунатні смужки. Дівчина дорізає собі світло-брунатного спанбонду і продовжує заплітати верхній правий кут рамки, що його не завершили вдень.

«Іменем Аллага, Милостивого, Милосердного!
Скажи: шукаю захисту в Господа Світанкової зорі
Від зла Його творінь,
І від зла темряви, коли вона настає,
І від зла чарівниць, що дмухають на вузли,
І від зла заздрісника, коли він заздрить.»**

Їй не треба шепотіти, вона говорить голосно, чітко промовляючи кожне слово.

Херсон…
Вінниця…
Кривий Ріг…
Рубіжне…
Черкаси…

Донбас, лінія фронту

Ніч на фронті ніколи не буває тихою, але такої, як ця, командир Микола Войтюк не пам’ятав. Пронизливий свист, здавалося, сам по собі підняв його на ноги. Він зірвався, гримнувся головою об дах бліндажа, вилаявся. Навколо схоплювалися такі самі ошелешені вояки. Хтось поривався бігти, але куди бігти?

Зовні засвистіло ще раз, спалахнуло червоним. Крізь комірки сітки – єдиної межі між спокоєм та загибеллю – було видно, як падає щось, схоже на сніг.

Всередині була тиша. Хтось лаявся, хтось молився, хтось до побілілих пальців стискав зброю – але все тихо… чи то гуркіт назовні з’їдав більшість звуків?

Ще один спалах. І ще один. І ще.

До ранку не заснув уже ніхто.

Як тільки всередину пробилися мляві промінчики ранкового сонця, Микола попрямував до виходу з бліндажа. Автоматичним рухом відгорнув сітку, заплутався у ній пальцями…

Тканина була гаряча.

Командир заплющив очі. Чи не заплющив? Мабуть, таки ні, бо затулити водночас вуха в нього навряд чи вийшло б, а зникло не тільки ранкове світло, а й звичні звуки за спиною, а замість них…

Пальці миготять, спритно заплітаючи смужки тканини у сітку. Малесенькі дитячі, вузлуваті – старечі, довгі витончені пальці скрипаля, міцні й замурзані – автомеханіка, жіночі – зі свіжим лаком на нігтях, з напівоблупленим, з задирками – десятки, сотні…Тканина лягає, зачіпається за ромби сітки, а на тлі хтось шепоче, хтось говорить голосно, хтось плаче – і сльози капають на вузли, що стирчать, ніби стебла трави.

Мить – і знову видно тьмаве світло непривітного ранку. Командир струсонув головою і вийшов назовні. За кілька секунд звідти почулася оглушлива лайка, а після неї – не менш оглушливе «всі сюди!».

На вологій від роси траві лежали осколки снарядів, розкидані правильними колами на однаковісінькій відстані від бліндажа.

* – молитва «Нагрудник святого Патрика»
** – сура 113 «Аль-Фаляк», Священний Коран

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди