1 Серпня, 2021

Згадати

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

Всі дороги сходимі, й всі могили зчислимі, і кожна ніч — навіть полярна ніч! — кінчається ранком…

(Іван Багряний, “Сад Гетсиманський”)

    Годинник над входом до вокзалу показував третю по полудню. Марті здавалося, що стрілки бояться зрушити з місця. Дівчина поправила старий камуфляжний рюкзак і підійшла до самого краю першої платформи. із важких хмар мрячив дощ. Навколо – ні душі. Марта порахувала до п’яти. Із гучномовця почулося на диво тихе:

– Будьте уважні та обережні. Забутий потяг прибуває на першу колію.

Здавалося, навіть цей примарний голос боїться говорити. «Я мушу чекати. Та чи приїде він?” Його не можна побачити, його не можна зупинити.

– Дитино, відійди! – почула Марта і обернулась. Позаду неї стояв немолодий уже чоловік у білій зношеній сорочці. Здалеку долинув гуркіт потяга. Дівчина відступила на крок. Заплющила очі і розплющила їх знову. 

– Він повернеться,- провадив далі подорожній, – Ще не час.

Марта чомусь була впевнена: він думає про те, що й вона, тому похитала головою і вигукнула:

– Але ж я його чую! Чую!

– Ти не дозволяєш йому приїхати. Ти надто сильно його чекаєш. Ти ж приходиш сюди щодня. Ти надто сильно сумуєш за мертвими, замість того, щоб любити живих.

Марта мимохіть торкнулася шраму на щоці і почала перераховувати позивні:

– “Ураган”, “Вовк”, “Артур”…

Зірвався вітер. Протяжно застогнав гудок поїзда. Марта хотіла було затулити вуха руками, але натомість лише міцніше стисла кулаки. 

– Навіщо ти тікаєш від себе? Чого ти чекаєш? Минуле не зміниш, а майбутнє – ще й як!

– Та чи буде те майбутнє? На війні про нього не думається.

– Це залежить від тебе. У тебе жива душа. Можна її відібрати від світу, але не можна відібрати світу від неї

Марта насупилась:

– Але ж ви теж чекаєте потяг. – знову підійшла до краю.

– Відійди. Я мушу їх зустріти. Вони сумують за Україною, але не можуть повернутися самі. А завтра – 30 років Незалежності. Вони хочуть її побачити. Вони боролися за неї тоді, коли про власну державність не можна було говорити навіть пошепки. Вони писали про неї, вони творили її словом і помирали за неї. Вони, у криївках і окопах, молились за Україну. Вони гинули, а я виживав щоразу. Історія завжди повторюється і ніколи не зупиняється. Добре, коли маєш для чого жити і за що вмирати.

Марта широко розплющила очі. 

– Усі вони повернуться сьогодні. І всі мої, і твої хлопці. Вони зріднилися між собою. Ти побачиш їх. Кожного, хто боровся. Поглянь туди. 

По Мартиних щоках покотилися німі сльози. Вона відвернулася і знову відчула дотик до свого плеча, але була впевнена, що позаду уже нікого немає.

    Аж ось з’явився потяг. На сталевих лапах, з вогненним черевом, з залізною пащею жахкотів він, немов щойно вилетів з пекла. 

Пекла, у яке він більше ніколи не повернеться. Паротяг протяжно зітхнув – і раптом водночас відчинилися усі двері. Марта вдивлялася в усміхнені, спокійні обличчя, силкуючись упізнати тих, кого бачила лише зосереджено-суворими чи розгублено-сумними.

– “Артуре”! “Урагане”! – вигукувала вона, пробираючись крізь натовп. Вона бачила тих, чиї портрети були у підручниках з історії та літератури і тих, чиїх імен уже ніхто не пригадає. Єдина жива серед тих, у кого не відібрали країни, за яку вони гинули.

– А ти куди зібралась, “Дюно”? – почула вона насмішкувате. “Ураган” стояв поряд. Він ніколи не кликав її на ім’я, навіть у мирних містах, – Ти маєш жити. Той, хто бачив минуле, зможе змінити майбутнє.

   Повз них проходило безліч людей. Вони співали повстанських пісень і голосно розмовляли. Раптом захмарене небо засяяло тисячами синьо-жовтих вогнів.

Примітка: виділені курсивом фрази – цитати із творів Івана Багряного

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди