— Знайди її, знайди!!! — відчайдушно кричав дитячий голос! Мені самотньо, мені погано!
Мишко підхопився і прокинувся.
— Що за сон? Жахіття якісь.
Хлопчик подивився на годинник. Десята ранку. Батьки давно на роботі.
— На мене ж хлопці чекають! Ледь не проспав!
Мишко не став снідати. Він одягнувся і швидко побіг на вулицю.
Надворі було трохи спекотно. Хлопчик подивився на сонце і примружився.
— От і добре. Зараз мій телефончик зарядиться, — на руці у Мишка красувався новий телефон-браслет із сонячною батареєю — подарунок батьків на його десятий день народження.
Сергійко і Сашко сиділи в альтанці.
— Привіт, хлопці! Ну що, йдемо? — запитав Мишко.
— Усе, як домовлялися, — відповів Сашко.
Хлопці пройшли через дитячий майданчик, що був біля їхньої новенької багатоповерхівки, та рушили в бік пустиря, за яким виднівся копер старої неробочої шахти й двогорбий терикон, схожий на піраміди.
…
Територія покинутої копальні позаростала деревами й високими кущами. Напівзруйновані споруди тихо доживали свій вік.
— Може, не треба було сюди приходити? Тут майже, як у лісі. Певно, і звірі водяться, — сказав Сашко.
— Еге ж. Вовки та динозаври, — пожартував Сергійко.
Тут раптом у кущах щось зашаруділо. Потім звідти випурхнув яскравого кольору птах і знову сховався в найближчих хащах.
— Це ж фазан! — крикнув Мишко, — точно він!
Мишкові так закортіло спіймати того птаха, що він стрімголов кинувся за ним у кущі. Хлопчик пробирався крізь зарості у пошуках пернатого красеня, поки не вийшов на ділянку шахтної території, де була залізнична колія. На рейці сиділа дівчинка років чотирьох. Мишко підійшов до неї.
— Що ти тут робиш, мала?
Дівчинка підняла на нього очі. Великі, блакитні й сумні. Потім Мишко почув її голос, повний розпачу і болю, і хлопчику стало трохи моторошно. Це був той самий голос і ті самі слова, які він чув уві сні.
— Знайди її, знайди!!! — прокричала дівчинка і побігла геть.
— Кого знайти? — спробував дізнатися Мишко. Він намагався наздогнати дівчинку, але вона добігла до копра копальні й зникла, немов би розчинилася в повітрі.
Старий копер, який колись спускав шахтарів під землю, наче велетень, стояв перед Мишком. Мовчазний і суворий. Хлопчик опустив очі. Під ногами лежав шматочок вугілля. Мишко підняв його. Вуглинка в руках хлопчика засвітилася яскравим вогняним сяйвом. Мертве, нерухоме колесо копра раптом почало крутитися. Мишко дивився на нього, мов зачарований, а потім на якусь мить ніби заснув, а прокинувся вже в темряві копальні. Вуглинка, яка була в руках хлопчика, почала згасати. Мишко поклав її в кишеню і ввімкнув ліхтарика на своєму телефоні-браслеті. Йому чомусь зовсім не було страшно. Здавалося, що хтось приспав у ньому це відчуття.
Дівчинки в шахті Мишко не побачив, але її голос лунав то віддаляючись, то наближаючись, немовби дівча носило вітром.
У штольні, де опинився Мишко, були іржаві вагонетки для вугілля й обірваний кабель. Пахло цвіллю і десь поодаль дзюрчала вода.
— Ти що тут робиш? Тут не можна ходити. Завалити може! —
почув ще один голос Мишко. Він озирнувся і побачив, що до нього наближається низенького зросту чоловік із ліхтарем, схожим на керосинову лампу.
— Так тут була дівчинка. Благала когось знайти. Не бачили? Може то привид? — запитав Мишко.
— Це дитячий відчай. Він тут живе. Їх багато тут. Різних. Малих та великих. Вони з минулого. Не можуть заспокоїтися. Але ти чомусь чуєш лише цю дівчинку. Може, знаєш її?
— Та не знаю я нікого. А ви хто?
— Я дух цієї копальні, домовик. Не хвилюйся. Не завдам тобі шкоди.
— А звідки в шахті взялися ці дитячі відчаї?
— Вони з’явилися тут ще під час війни. Їх приносив сюди вітер.
— Але ж війна закінчилася двадцять років тому! А вони все плачуть і кричать?
— Не всі рани війни загоїлися. Є такі, що досі болять. А дитячий біль — він найстрашніший. Усі тутешні копальні поєднані між собою підземними тунелями. Ось дитячі відчаї й літають від однієї шахти до іншої. І голосять. Якщо зможеш, допоможи цій дівчинці.
— Чим допомогти? — запитав Мишко, але домовик раптом зник. І тут хлопчик відчув, як вуглинка, що лежала в кишені, почала нагріватись. Мишко дістав її. Вона знову засвітилася, на мить засліпивши йому очі. Коли в очах розвиднілося, Мишко вже стояв на невеликому футбольному полі. Попереду були вулиці з одноповерховими будинками, а позаду виднілася шахта, але не та, до якої він потрапив із друзями. Вуглинка почала згасати.
— Не вуглинка, а телепорт якийсь, — подумав Мишко і знову сховав її в кишеню.
Полем йшли два хлопці років тринадцяти-чотирнадцяти.
Вжух — просвистів над головою снаряд. Хлопці швидко лягли на землю. Мишко з переляку теж. Вжух — промчав ще один. Удалині двічі бабахнуло. Хлопці підвелися.
— Міни. Стодвадцятки, — упевнено сказав один з них.
— Хлопці, це справжня війна? — звівшись на ноги запитав Мишко, але хлопці навіть не глянули у його бік. Побігли собі геть.
— Що ж таке? — здивувався Мишко,— і швидко пішов до найближчої вулиці. Там він зустрів якусь жінку.
— Тут іде війна? — запитав він у неї. Але жінка так само пройшла повз нього, немов він був невидимий.
— Зрозумів! Я в минулому. Ці люди не бачать мене! — зробив висновки Мишко, і тут перед ним знову постала та сама чотирирічна дівчинка. Вона пальчиком вказала на один із будинків і зникла. Мишко підійшов до оселі й зазирнув у відчинене віконце. У кімнаті була жінка. Вона стояла до вікна спиною і щось одягала на шию маленькій дівчинці.
— Це, щоб ти не загубилася, доню, — сказала жінка,— запам’ятай: цей кулончик із секретом. Усередині закріплений невеликий папірець. На ньому я написала все про тебе. Ім’я, адресу, дату народження.
— І я тепер ніколи не загублюся? І завжди буду з тобою і з сестрою?
— Звичайно будеш. Треба швидше збиратися. У бабусі поживемо. Там спокійніше. А твоя сестра щось довго складає речі. Піду допоможу. А ти поки пограйся у безпечному місці. А то слоник, що оселився за нашою шахтою, щось дуже гучно тупати почав. Через нього і поїдемо звідси.
Мати допомогла доньці спуститися у невеличкий льох, який знаходився прямо під кімнатою, і кудись вийшла.
Мишко заліз у вікно, підійшов до відчиненого льоха і зазирнув у нього. Дівчинка сиділа на товстій ковдрі та розмовляла з лялькою. Поруч горів ліхтарик.
— Ось, бачиш, Маринко, нам треба їхати. Усе через того слоника. А так не хочеться. Тут у мене є Славко, Оксана, Леся. А у бабусі нікого немає. З ким я там буду гратися? У льосі ховатися теж набридло. Чому слоник так гучно тупає? Може, із ним ніхто не хоче гратися, і він сердиться? Та іграшок у нього, певно, немає. Так я йому свій конструктор подарую. Він буде сидіти й складати його. І перестане нас лякати.
Дівчинка взяла ляльку і стала вибиратися з льоху маленькими східцями. Коли дитина опинилася в кімнаті, Мишко побачив її обличчя. Це була вона. Дівчинка з тієї шахти.
Дитина поклала ляльку на стіл, дістала із шафи коробку з конструктором. Потім зняла із себе кулон. Вона кілька разів обмотала ланцюжок кулона навколо шиї ляльки.
— Це, що б ти не загубилася, — сказала дитина і притулила ляльку до себе. Потім швидко вислизнула з будинку і побігла безлюдною вулицею в бік терикона. Мишко кинувся слідом за нею. Вони бігли через пустир, поки не потрапили на стару дорогу. Нею їхала лише одна машина. Вона зупинилася. Там сиділи чоловік і жінка.
— Ти куди йдеш, маленька? — опустивши скло, запитав чоловік.
— Я до слоника.
— До якого слоника?
І тут над дорогою просвистів снаряд. Мишко аж присів. А чоловік вискочив із машини, підхопив дівчинку і посадив її на заднє сидіння. Поки Мишко приходив до тями, машина швидко рушила з місця.
— І що мені тепер робити? — Мишко стояв розгублений. Вуглинка в кишені почала нагріватися…
Мишко опинився знову на дорозі. Але вже в іншому місці. На узбіччі стояла машина, посічена уламками від снаряда. Автівка, у яку сіла дівчинка. Двері були відчинені, а всередині нікого не було. Мишко хотів підійти ближче, але раптом побачив, що на дорозі лежить лялька. Він наблизився до неї й підняв. Це була лялька дівчинки. З кулоном на шиї. Мишко трохи не розплакався, але вуглинка в його кишені знов почала грітися.
Хлопчик опинився на ґанку якоїсь лікарні. Біля дверей стояли дві медсестри й розмовляли між собою:
— Бідна дівчинка. Батьки загинули. Їхала з ними в машині. Та, дякувати Богу, сама майже не ушкоджена. Це диво. Але документів нема. Ні її, ні батьків. Біля їхнього містечка почалися бої. Лікарню евакуювали. Кого до нас, кого повезли в інше місто. Добре, хоч дитина жива.
— Ось і знайшлася, — зрадів Мишко. Він відшукав палату дівчинки. Підійшов до її ліжка. Дитина спала. Хлопчик поклав біля подушки ляльку. Дівчинка відкрила очі. Побачивши ляльку, вона пригорнула її до себе і знову заснула.
Мишко вийшов із лікарні. У голові запаморочилося. Він же зранку нічого не їв. Хлопчик утратив свідомість.
Опритомнівши, Мишко побачив своїх друзів.
— О, нарешті ти відкрив очі! — сказав Сергійко.
— Що зі мною? — запитав Мишко.
— Ми знайшли тебе тут. Певно тобі стало погано від спеки, — пояснив Сашко.
Друзі допомогли Мишкові підвестися. Старий копер мовчки дивився на хлопців.
— А де дівчинка?
— Яка ще дівчинка? Щось приверзлось тобі, мабуть, — сказав Сашко, — ось попий і поїж, — у Сашка за спиною завжди був маленький наплічник, у якому він носив пляшечку води й печиво.
Мишкові трохи полегшало. Він згадав про загадкову вуглинку, помацав рукою кишеню, але там нічого не було.
— Треба мерщій іти звідси. Все. Нагулялися, — сказав Сергійко.
…
Удома Мишка чекали батьки. І мамина молодша сестра, про яку хлопчик нічого не знав. Вона загубилася під час війни. Матусі тоді виповнилось десять.
Коли Мишко був зовсім малим і просив у мами братика чи сестричку, мама одразу ставала сумною. Тепер він знав, чому.
Усі плакали, обіймалися, а на столі лежала та сама лялька з кулоном і дивилася на Мишка вдячними очима.
Наступного вечора був салют. Жовто-блакитні вогники весело розсипалися по безкрайому небу. Країна святкувала День Перемоги, день повернення до щасливого життя, на яке сподівалася, за яке боролася, і яке ніколи нікому не віддасть.
Вітаю, авторе!
Чудова оповідка, гарні емоціє, але…
Не знаю, може, я останні 20 років проспала, і тепер нові правила в українській граматиці? Чому у вас у прямій мові крапки замість ком? Це так складно – прочитати правила, якщо забули, перш ніж виставляти оповідання на конкурс?
Вітаю, Закохана!
Дякую за коментар.
Правила я не забула.
Я набирала текст у мобільному додатку.
Не помітила, що у чотирьох реченнях поставила крапку замість коми. Але ж не в усьому творі, як Ви пишете.
Навіть у добре вичитаному тексті трапляються друкарські помилки.
Я Вам вдячна, що Ви помітили недоліки в тексті мого твору.
Вітаю, авторе!
Зворушлива історія. Початок горорний, все наштовхувало на думку, що от, зараз щось відбудеться. Саспенс вдався. Але далі події рушили за казковим сценарієм. Вуглинка-телепорт, що веде героя крізь сцени, добрий домовик із шахти (котрий, взагалі-то має назву – шубін), що дає підказки-пояснювалки. Фінал логічний.
А от у внутрішній логіці оповіді – прогалина. Дівчинка лишає ляльку на столі і йде до слоника. А потім, біля розстріляної автівки, якимось дивом лялька знаходиться. Щось із цим треба робити 🙂
Успіхів та наснаги!
Вітаю, Фантоме!
Щиро дякую за коментар!♥️
Ви маєте рацію щодо ляльки. Треба цю неточність виправити.
А що домовика звуть Шубін, я знаю. Він буває і добрим, і злим. Може завалити, а може врятувати. Просто не стала у тексті конкретизувати. Я спочатку написала у творі, що ліхтар, який був у домовика, зветься коногонкою, бо раніше в шахті були коні. А людину, яка їх підганяла, називали коногоном. Але потім не стала все це писати, бо воно зайве і забирає велику кількість знаків.
Ще раз дякую. І Вам успіхів й усіляких гараздів.
Вітаю, Авторе!
Гарна казка! Наче й нескладна, але емоційна та зворушлива. І бажання розбиратися, чому сестра мами знайшлася саме зараз, не виникло – бо це казка, в якій власна логіка. І, як на мене, тут ця казкова логіка чудово дотримана. І ще сподобалася вуглинка-телепорт – дуже вдала і органічна деталь)))
Успіху на конкурсі! )))
Вітаю, Сокиро!
Щиро дякую за коментар!
І Вам успіхів і усіляких гараздів❤
Мені сподобалось. Щодо нелогічності закінчення, то, як на мене, все логічно: хлопчик змінив минуле і, повернувшись у своє теперішнє, побачив ці зміни, проякі і не міг знати раніше.
Мені цікавіше, як утворюється цей дитячий відчай. Я думала, що від смертей. А виходить, що ні.
Вітаю, Лідіє!
Щиро дякую за Ваш коментар. ❤
Відчай — емоція, душевне хвилювання, душевний рух. Вона дуже близька до страху. А впадати в розпач є ніщо інше, як надмірно боятись.
Дитина може боятися втратити близьких, або ніколи не вийти з бомбосховища і не побачити сонця, друзів або свої улюблені іграшки. Усе залежить від певної ситуаціїї.
Усе це, звичайно, не для дитячої психики. Такої тендітної і вразливої.
Дякую за відповідь на питання)
Будь ласка❤
Оповідання дуже сподобалося. Єдине – якщо хлопчик змінив хід часу двадцять років тому, то чому мамина сестра прийшла знайомитися з лялькою аж так пізно? Вона б і не губилася, а отже, про неї в родині знали б постійно. Як на мене, логічніше було б закінчити твір щось на зразок: у будинку в гостях опинилася мамина сестра, яка шила ляльки з кулончиком на продаж, вірячи в їх магічну силу. Одну таку вона саме принесла показати Мишкові, і він по ній пізнав ту дівчинку. Що скажете, авторе? (Але це тільки моя скромна думка, я могла і не розібратися до кінця з задумом твору)
Вітаю, Віро!
Щиро дякую за Ваш коментар.❤
Ви питаєте, чому після того, як хлопчик змінив минуле, мамина сестра змогла зустрітися зі своїми рідними аж у дорослому віці.
На це могли вплинути будь-які обставини. Це вже для роздумів читачів. Хлопчик віддав ляльку маленькій дівчинці, але ж він не бачив її швидкого повернення до родини. Минуле могло знову змінитися. Адже війна вносить у життя свої жахливі корективи. Багато смертей. Стрес.
Дівчинка була дуже мала,
могла забути, що в кулоні є щось важливе. А знайшла це в ньому, аж коли подорослішала.
Або ж дівчинка комусь дуже сподобалася, і той хтось, щоб удочерити її приховав правду про неї до певного часу.
Головне, що хлопчик повернув дитині те, що рано чи пізно допомогло дівчинці знайти рідних людей.