31 Липня, 2022

Знайди її

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО

— Знайди її, знайди!!! — відчайдушно кричав дитячий голос! Мені самотньо, мені погано!

Мишко підхопився і прокинувся.

— Що за сон? Жахіття якісь.

Хлопчик подивився на годинник. Десята ранку. Батьки давно на роботі.

— На мене ж хлопці чекають! Ледь не проспав!

Мишко не став снідати. Він одягнувся і швидко побіг на вулицю.

Надворі було трохи спекотно. Хлопчик подивився на сонце і примружився.

— От і добре. Зараз мій телефончик зарядиться, — на руці у Мишка красувався новий телефон-браслет із сонячною батареєю — подарунок батьків на його десятий день народження.

Сергійко і Сашко сиділи в альтанці.

— Привіт, хлопці! Ну що, йдемо? — запитав Мишко.

— Усе, як домовлялися, — відповів Сашко.

Хлопці пройшли через дитячий майданчик, що був біля їхньої новенької багатоповерхівки, та рушили в бік пустиря, за яким виднівся копер старої неробочої шахти й двогорбий терикон, схожий на піраміди.

Територія покинутої копальні позаростала деревами й високими кущами. Напівзруйновані споруди тихо доживали свій вік.

— Може, не треба було сюди приходити? Тут майже, як у лісі. Певно, і звірі водяться, — сказав Сашко.

— Еге ж. Вовки та динозаври, — пожартував Сергійко.

Тут раптом у кущах щось зашаруділо. Потім звідти випурхнув яскравого кольору птах і знову сховався в найближчих хащах.

— Це ж фазан! — крикнув Мишко, — точно він!

Мишкові так закортіло спіймати того птаха, що він стрімголов кинувся за ним у кущі. Хлопчик пробирався крізь зарості у пошуках пернатого красеня, поки не вийшов на ділянку шахтної території, де була залізнична колія. На рейці сиділа дівчинка років чотирьох. Мишко підійшов до неї.

— Що ти тут робиш, мала?

Дівчинка підняла на нього очі. Великі, блакитні й сумні. Потім Мишко почув її голос, повний розпачу і болю, і хлопчику стало трохи моторошно. Це був той самий голос і ті самі слова, які він чув уві сні.

— Знайди її, знайди!!! — прокричала дівчинка і побігла геть.

— Кого знайти? — спробував дізнатися Мишко. Він намагався наздогнати дівчинку, але вона добігла до копра копальні й зникла, немов би розчинилася в повітрі.

Старий копер, який колись спускав шахтарів під землю, наче велетень, стояв перед Мишком. Мовчазний і суворий. Хлопчик опустив очі. Під ногами лежав шматочок вугілля. Мишко підняв його. Вуглинка в руках хлопчика засвітилася яскравим вогняним сяйвом. Мертве, нерухоме колесо копра раптом почало крутитися. Мишко дивився на нього, мов зачарований, а потім на якусь мить ніби заснув, а прокинувся вже в темряві копальні. Вуглинка, яка була в руках хлопчика, почала згасати. Мишко поклав її в кишеню і ввімкнув ліхтарика на своєму телефоні-браслеті. Йому чомусь зовсім не було страшно. Здавалося, що хтось приспав у ньому це відчуття.

Дівчинки в шахті Мишко не побачив, але її голос лунав то віддаляючись, то наближаючись, немовби дівча носило вітром.

У штольні, де опинився Мишко, були іржаві вагонетки для вугілля й обірваний кабель. Пахло цвіллю і десь поодаль дзюрчала вода.

— Ти що тут робиш? Тут не можна ходити. Завалити може! —

почув ще один голос Мишко. Він озирнувся і побачив, що до нього наближається низенького зросту чоловік із ліхтарем, схожим на керосинову лампу.

— Так тут була дівчинка. Благала когось знайти. Не бачили? Може то привид? — запитав Мишко.

— Це дитячий відчай. Він тут живе. Їх багато тут. Різних. Малих та великих. Вони з минулого. Не можуть заспокоїтися. Але ти чомусь чуєш лише цю дівчинку. Може, знаєш її?

— Та не знаю я нікого. А ви хто?

— Я дух цієї копальні, домовик. Не хвилюйся. Не завдам тобі шкоди.

— А звідки в шахті взялися ці дитячі відчаї?

— Вони з’явилися тут ще під час війни. Їх приносив сюди вітер.

— Але ж війна закінчилася двадцять років тому! А вони все плачуть і кричать?

— Не всі рани війни загоїлися. Є такі, що досі болять. А дитячий біль — він найстрашніший. Усі тутешні копальні поєднані між собою підземними тунелями. Ось дитячі відчаї й літають від однієї шахти до іншої. І голосять. Якщо зможеш, допоможи цій дівчинці.

— Чим допомогти? — запитав Мишко, але домовик раптом зник. І тут хлопчик відчув, як вуглинка, що лежала в кишені, почала нагріватись. Мишко дістав її. Вона знову засвітилася, на мить засліпивши йому очі. Коли в очах розвиднілося, Мишко вже стояв на невеликому футбольному полі. Попереду були вулиці з одноповерховими будинками, а позаду виднілася шахта, але не та, до якої він потрапив із друзями. Вуглинка почала згасати.

— Не вуглинка, а телепорт якийсь, — подумав Мишко і знову сховав її в кишеню.

Полем йшли два хлопці років тринадцяти-чотирнадцяти.

Вжух — просвистів над головою снаряд. Хлопці швидко лягли на землю. Мишко з переляку теж. Вжух — промчав ще один. Удалині двічі бабахнуло. Хлопці підвелися.

— Міни. Стодвадцятки, — упевнено сказав один з них.

— Хлопці, це справжня війна? — звівшись на ноги запитав Мишко, але хлопці навіть не глянули у його бік. Побігли собі геть.

— Що ж таке? — здивувався Мишко,— і швидко пішов до найближчої вулиці. Там він зустрів якусь жінку.

— Тут іде війна? — запитав він у неї. Але жінка так само пройшла повз нього, немов він був невидимий.

— Зрозумів! Я в минулому. Ці люди не бачать мене! — зробив висновки Мишко, і тут перед ним знову постала та сама чотирирічна дівчинка. Вона пальчиком вказала на один із будинків і зникла. Мишко підійшов до оселі й зазирнув у відчинене віконце. У кімнаті була жінка. Вона стояла до вікна спиною і щось одягала на шию маленькій дівчинці.

— Це, щоб ти не загубилася, доню, — сказала жінка,— запам’ятай: цей кулончик із секретом. Усередині закріплений невеликий папірець. На ньому я написала все про тебе. Ім’я, адресу, дату народження.

— І я тепер ніколи не загублюся? І завжди буду з тобою і з сестрою?

— Звичайно будеш. Треба швидше збиратися. У бабусі поживемо. Там спокійніше. А твоя сестра щось довго складає речі. Піду допоможу. А ти поки пограйся у безпечному місці. А то слоник, що оселився за нашою шахтою, щось дуже гучно тупати почав. Через нього і поїдемо звідси.

Мати допомогла доньці спуститися у невеличкий льох, який знаходився прямо під кімнатою, і кудись вийшла.

Мишко заліз у вікно, підійшов до відчиненого льоха і зазирнув у нього. Дівчинка сиділа на товстій ковдрі та розмовляла з лялькою. Поруч горів ліхтарик.

— Ось, бачиш, Маринко, нам треба їхати. Усе через того слоника. А так не хочеться. Тут у мене є Славко, Оксана, Леся. А у бабусі нікого немає. З ким я там буду гратися? У льосі ховатися теж набридло. Чому слоник так гучно тупає? Може, із ним ніхто не хоче гратися, і він сердиться? Та іграшок у нього, певно, немає. Так я йому свій конструктор подарую. Він буде сидіти й складати його. І перестане нас лякати.

Дівчинка взяла ляльку і стала вибиратися з льоху маленькими східцями. Коли дитина опинилася в кімнаті, Мишко побачив її обличчя. Це була вона. Дівчинка з тієї шахти.

Дитина поклала ляльку на стіл, дістала із шафи коробку з конструктором. Потім зняла із себе кулон. Вона кілька разів обмотала ланцюжок кулона навколо шиї ляльки.

— Це, що б ти не загубилася, — сказала дитина і притулила ляльку до себе. Потім швидко вислизнула з будинку і побігла безлюдною вулицею в бік терикона. Мишко кинувся слідом за нею. Вони бігли через пустир, поки не потрапили на стару дорогу. Нею їхала лише одна машина. Вона зупинилася. Там сиділи чоловік і жінка.

— Ти куди йдеш, маленька? — опустивши скло, запитав чоловік.

— Я до слоника.

— До якого слоника?

І тут над дорогою просвистів снаряд. Мишко аж присів. А чоловік вискочив із машини, підхопив дівчинку і посадив її на заднє сидіння. Поки Мишко приходив до тями, машина швидко рушила з місця.

— І що мені тепер робити? — Мишко стояв розгублений. Вуглинка в кишені почала нагріватися…

Мишко опинився знову на дорозі. Але вже в іншому місці. На узбіччі стояла машина, посічена уламками від снаряда. Автівка, у яку сіла дівчинка. Двері були відчинені, а всередині нікого не було. Мишко хотів підійти ближче, але раптом побачив, що на дорозі лежить лялька. Він наблизився до неї й підняв. Це була лялька дівчинки. З кулоном на шиї. Мишко трохи не розплакався, але вуглинка в його кишені знов почала грітися.

Хлопчик опинився на ґанку якоїсь лікарні. Біля дверей стояли дві медсестри й розмовляли між собою:

— Бідна дівчинка. Батьки загинули. Їхала з ними в машині. Та, дякувати Богу, сама майже не ушкоджена. Це диво. Але документів нема. Ні її, ні батьків. Біля їхнього містечка почалися бої. Лікарню евакуювали. Кого до нас, кого повезли в інше місто. Добре, хоч дитина жива.

— Ось і знайшлася, — зрадів Мишко. Він відшукав палату дівчинки. Підійшов до її ліжка. Дитина спала. Хлопчик поклав біля подушки ляльку. Дівчинка відкрила очі. Побачивши ляльку, вона пригорнула її до себе і знову заснула.

Мишко вийшов із лікарні. У голові запаморочилося. Він же зранку нічого не їв. Хлопчик утратив свідомість.

Опритомнівши, Мишко побачив своїх друзів.

— О, нарешті ти відкрив очі! — сказав Сергійко.

— Що зі мною? — запитав Мишко.

— Ми знайшли тебе тут. Певно тобі стало погано від спеки, — пояснив Сашко.

Друзі допомогли Мишкові підвестися. Старий копер мовчки дивився на хлопців.

— А де дівчинка?

— Яка ще дівчинка? Щось приверзлось тобі, мабуть, — сказав Сашко, — ось попий і поїж, — у Сашка за спиною завжди був маленький наплічник, у якому він носив пляшечку води й печиво.

Мишкові трохи полегшало. Він згадав про загадкову вуглинку, помацав рукою кишеню, але там нічого не було.

— Треба мерщій іти звідси. Все. Нагулялися, — сказав Сергійко.

Удома Мишка чекали батьки. І мамина молодша сестра, про яку хлопчик нічого не знав. Вона загубилася під час війни. Матусі тоді виповнилось десять.

Коли Мишко був зовсім малим і просив у мами братика чи сестричку, мама одразу ставала сумною. Тепер він знав, чому.

Усі плакали, обіймалися, а на столі лежала та сама лялька з кулоном і дивилася на Мишка вдячними очима.

Наступного вечора був салют. Жовто-блакитні вогники весело розсипалися по безкрайому небу. Країна святкувала День Перемоги, день повернення до щасливого життя, на яке сподівалася, за яке боролася, і яке ніколи нікому не віддасть.

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО