1 Серпня, 2022

Бабусю, хто такі росіяни?

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО

Данилко заскочив із саду на кухню і завмер від побаченого. Кошенята намагались добратися до свіжоспеченої запіканки на верхній полиці. Не змогли. Зате поскидали всі спеції та розбили кілька тарілок.

– Що таке, внучку? – за малим зайшла жіночка похилого віку. А, побачивши накоєне, сплеснула в долоні: – А щоб вас росіяни хватили, кацапи недороблені!

Пухнаста шпана кинулась врозтіч, лишаючи сліди-квіточки на розсипаних спеціях.

– Ох! – зітхнула жінка і зайнялася прибирання.

– Бабусю, а хто такі росіяни? – спитав хлопчик, коли нарешті в кухні знову запанувала чистота.

– Росіяни? – перепитала, витираючи руки. – Це довга історія, Данилку. Хочеш послухати?

Той енергійно закивав. Тож вона всілася поряд із внуком, дістала планшет.

– Ти знаєш про День Перемоги?

– Знаю! Знаю! Ми недавно святкували!

– А знаєш – перемогу над ким ми святкуємо? – спитала жінка.

– Над кацапами, – випалив малий, не задумуючись.

– Кацапи – це інша назва росіян. Ось поглянь, – кілька натискань – і перед дитиною відкрилась карта. – Це – Україна. А поряд з нами була країна-сусід – Росія.

– Ми на них напали?

– Ні, ні, Данилку! Це вони на нас напали. Спочатку відтяли частину нашої землі.

Враз Донбас і Крим на карті забагрилися червоним.

– Ой! – скрикнув хлопчик.

– Так і було. Спочатку частинку. А потім напали на всю нашу країну. Хотіли завоювати нас. Зламати. Забрати нашу свободу.

По всій карті прокотилися вибухи. Хлопчинка спостерігав за цим розширеними очима.

– Чому вони напали на нас?

– Бо ми жили краще за них. І вони нам заздрили. Ми не робили того, що хотіли вони. Ми робили те, що краще для нас. Вони ж хотіли владарювати над нами. Прагнули забрати те, що їм ніколи не належало.

– Шкодливі вони. Як ті кошенята.

– Твоя правда, внучку, – погодилась бабуся. – Кошенята дерлися до запіканки, яка готувалась не для них. Хоча в їхніх мисочках повно корму. А доки дерлися – поруйнували все.

– І росіяни так само робили?

– Навіть гірше. Чимало міст і сіл знищили. Всю країну обстрілювали. Вбивали, крали… Орда їхня по всьому кордону зайшла на наші землі.

Провела по карті – враз північ, схід і південь забагрилися червоно-чорним.

– Так багато!

– Так, Данилку. Їх було дуже багато. Справжня орда. Поглянь, якою величезною була та країна.

Жінка збільшила масштаб і поряд з Україною виникла довга країна – від океану до океану.

– А як же ми їх перемогли? – малий не вірив, що маленька Україна могла встояти проти такої армади.

– Важко перемагали, але перемогли. Наших воїнів було менше, та вони кращі, сильніші, хоробріші, розумніші. Та й країна тоді об’єдналася в одне ціле. Забули про наші розбіжності і працювали задля перемоги. Армії допомагали: хто грошима, хто руками – готував, плів сітки. Інші ж допомагали постраждалим – додому пускали, харчами й одягом ділилися. А ще – ні на мить не сумнівалися, що переможемо.

– І все? – здивувався хлопчик. – Їх же так багато…

– Не все, – посміхнулась жінка. – Тоді навколо України увесь світ об’єднався. Країни приймали безкоштовно українців. Тих, хто втратив домівки та боявся за власне життя. Ці країни присилали нам чимало допомоги – тони продуктів, мільйони зброї. Вони об’єднались, щоб допомогти нам в нашій біді. І працювали проти росії.

– Вони напали на неї?

– Ні, Данилку. Далеко не завжди напад, зброя і сила щось вирішують. Країни зробили хитріше – просто перестали в росії купувати. І продавати їм теж все перестали. Тож в країну більше не надходили гроші, матеріали для зброї, запчастини, продукти, різноманітні товари. Гинула росія зсередини через все це. Бо мало що сама виробляла. Росіяни не вміли створювати. Лише руйнувати. Тож, доки в середині в них назрівали проблеми, наші воїни доставляли чимало проблем їм на полі бою. Мирні українці тил забезпечували. І розголос великий робили. Писали, кричали, співали – на цілий світ. Світ слухав, читав – і допомагав. Все більше і більше. Ось так ми й перемогли – об’єднавшись самі в своїй країні, об’єднавши світ заради миру.

– Ура! – закричав Данилко. – А що з росією сталося? І з росіянами?

Хороше запитання, адже до сьогоднішнього ранку він і не чув про них.

– Недобре їм жилося після поразки. Голодно, холодно. Соромно стало називатися росіянином. Соромно було говорити російською мовою. Численні народи, які росія колись завоювала, почали від’єднуватися. Одні ставали незалежними. Інші приєднувалися до своїх рідних країн.

– І що – не стало росії?

– Не стало, любий. Залишилась тільки Московія.

Бабуся відкрила нову карту України, а поруч на півночі – невеличку плямку.

– Це все, що залишилося від тієї величезної країни.

Малий дивився то на Україну, то на Московію, згадував довжелезну росію і усвідомлював, який же сильний його народ.

– Бабусю, тобі страшно на війні було?

– Страшно, – зізналась.

– І ти ховалась?

– Спочатку ховалась. А потім теж почала допомагати. Бо вірила, що воїни захистять нас, що виб’ють зло з України.

– А після перемоги все стало добре?

– Так. Хоч і не відразу. Ми якийсь час відбудовувались, відновлювались. Не заможно жили, проте у мирі й тиші. І ми створювали таку країну, про яку завжди мріяли. Щоб твоя мама, твій тато і ти жили в спокої і достатку. І могли стати тими, ким забажаєте.

– А можна я кошенят навчатиму не красти нашу їжу?

– Можна, з посміхнулась жінка, погладила внука по голівці.

– Гей, кошенята! Кіс-кіс! – поскакав надвір в пошуках пухнастиків.

Бабуся прослідкувала за ним у вікно. Там – розгорнувся зелений садок. Під час війни його спалили. Проте він вже знову розрісся, став ще кращим. Як Україна. Як українці. Як увесь світ.

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО