На сторожі

Бачиш, дівчино, як вони палають? Як дмухає вітер і штовхає багряні хвилі полем, ген сягає погляд. Красиво, правда?

Дівчина йде непримітною стежиною між полями, торкаючись пальцями квіткових пелюсток.

Чуєш, ти так схожа на мою доньку. Напевно схожа. Їй так само, як і тобі літ. Мабуть. Востаннє я бачив її років п’ятнадцять тому. Чи шістнадцять? Тобі ж зараз сімнадцять, еге ж?

Дівчина мовчить, робить вигляд, що не чує.

Точно, п’ятнадцять літ минуло. Коли я пішов, їй було майже два рочки. Мало наступити в квітні. А я обіцяв нову сукню і сандалики. Але не дотримався слова. Так, саме через ту, криваву зиму.

Ні, тривала не довго. За вашими мірками, за нашими ж – вічність. Тільки потім, після зими, раптом настало літо. Уявляєш, дівчино, одразу червень після лютого. І байдуже, що червень той прийшов наступного року. Він так само пахнув черешнею та полуницею, колосився пшеницею і житом у полях.

Га? Пшениця? Це, дівчино, рослина така. Її зерно потім мелють на борошно і печуть паляниці. Запашні, рум’яні, золотобокі. З такою хрусткою скоринкою. Звісно печуть люди, хто ж іще? Так, знаю, ви не вмієте. Вас паляницями пригощають. Чому? Мабуть через те, що людьми лишилися. Ні, не ви, ті, що пригощають. А може, ще на щось сподіваються. Нічого, може і ви колись віднайдете вміння. Навчитися сіяти і жати, молотити, пекти хліб. Багато чого навчитеся. Мабуть. А може й ні.

Мовчиш? А даремно. Іноді треба просто поговорити, як от я з тобою.

Дівчина схиляється до барвінку, зриває квітку, встромляє у косу. У волоссі розквітає блакитна зірочка.

Ні, зарано. І, напевно, даремно дехто сподівається.

А знаєш, дівчино, чому навкруги квіти? Ні? Ну звісно, звідки б тобі знати справжню історію. То слухай. Квіти тут тому, що тієї, кривавої зими, цвіт нації наклав головами. Ні, не вашої. Моєї. Ваша нація ген на лівому березі ріки проросла пирієм та мишієм. Так, не дивуйся. Бачиш, палає білим вогнем полин? То від наших гірких сліз. А онде материнка здійняла суцвіття – то наші матері проводжали дочок і синів у дорогу. Дехто так і не вернув. Га, барвінок? Той, що в тебе у волоссі? Чому теж тут? А як без нього? Ніяк. Тобі подобається, еге ж? От і нам усім теж.

Дівчина дістається майже впритул до мене. За крок спиняється.

Чому маки? Знала б ти, скільки крови нашої пролилося за довгу зиму. Яскравої червоної крови. То ж бо й воно. А від неї – чорна лють і ненависть, що навіки оселилася всередині. Так, дівчино, до вас. І до тебе теж. Ви усі винні, без винятку: і ті, хто наказував, і ті, що виконували, і ті, хто підтримував, заповзято плескаючи в долоні. А найбільше – ті, що мовчали. Усе розуміли та тремтіли від страху і мовчали. Бо ж краще нас, ніж вас, еге ж? Та не кривися так, правда часто гірка. Подекуди – гіркіша од полину.

Помиляєшся, дівчино, ми – не винні. Та й у чому? Бо боронили своє? Бо відмовилися закрижаніти на бурульки того лютого? Бо палали і палили?

Га, вас? Ні, то не ми. Вогонь на ваші голови принесли ваші ж залізні птахи. Ваші дороги пожерла ваша ж сталева гусінь. Чому? Від безсилої люті і злості, невгамовної заздрості і хтивості. Ми ж лише накрили вас У-полем. Так, є таке. Не питай навіть, природу його я сам не розумію. Коли мільйони думок звертаються до Світобудови з єдиним проханням – трапляється, що вона відповідає. Так сталося й тоді. Світобудова вклала ідею в голову одного інженера з КБ «Південне», а далі – справа вмінь і наполегливості. Що таке КБ? Не зважай, ти не зрозумієш. Ще п’ятнадцять років тому зрозуміла б, та не зараз. Ні, не тому, що дурепа. Твій рівень знань того просто не дозволяє. Так, звісно тоді був вище. Ну хто ж винен, що ви примудрилися за п’ятнадцять років відкотитися у розвитку до бричок і берестяних лаптів? Ніхто не винен.

Дівчина вихоплює квітку барвінку із волосся і злісно розтоптує.

Чому розтоптала? Бо просто могла і ніхто не покарає, еге ж? Бо ти сильніша від рослини? А щодо «винен» – знову помиляєшся. Не вір своїм «мудрецям». Хто у вас зараз за наймудрішого? Досі Кисільний Птах? Тоді, звісно, наша розмова беззмістовна. Та здогадуюся, що він каже. Направду ми не бомбили, ми – сіяли. Оці квіти навкруги – ось наші бомби. Справжні сипалися виключно до кордону. А потім – насіння. Так, засіяли аж по Москва-ріку. Увесь правий берег. Так, крізь У-поле. Воно непроникне лише зсередини, а ззовні – цілком. Чого смієшся? Ні, то не дари Влайосипміра – такого бога взагалі не існує – лише допомога ООН, Червоно Хреста та інших прихожан. Хто такі? Такі, що вірять у різне. Ці от – досі вірують у вас. Не віриш? Я й не сумнівався.

Гей, не чіпай!

Дівчина схиляється і відломлює посеред стебла квітку маку.

Як же боляче! Чуєш? Ніт, не чує. Отак завжди. Ні, ти дослухай. Бо говорити мені щомиті важче, а є ще що сказати. Насіння те… не просте. Звісно, ти не повіриш… то й нехай. Насіння – просяк…нуте нашими душами. Так, усіх… хто наклав гол…ов…вою у боротьбі з вам…и. Я от навік лиш…вся під М’літопол…ем. Знаєш, яка там ч…реш’я? Отакезна! Та нехай, в…же не в’жл’во. Ми – душі і ключі. Бач’ш, те мар…во у н’бі? Так, то У-поле. І л’ш…е ми змо…ж…ж’мо в…в…ідкр’т…и пр’х…і…д. Але ви до ць’го майт…е сам…і д’йт…и.

Дівчина крутить мак у руках, нюхає і викидає.

Не п’доб…ється, як п’х…не? Туг’ю і см…ерт’ю? Б…ува.

Вона іде. Квітка падає на землю, навсібіч порскає насіння.

Я… я… п…ов…рн’ся… нав’с…ні. Стор…ж’ват’му. Св’т від в’ас, і вас в’д світ…у. Бо в’ни вже х’чут… зн’ти п’ле… Р’но… Та й вир’ш…уват’ме…мо ми. Сто…ят’ме…мо. П’ки ви не ст’н…те л’ьдь…ми. Та, скоріше, довіку.