Вхурделило!

Чоловік в барвистому халаті, розкинувши його вишиті товстими візерунками поли, схилився над тазом з водою. Він водив пальцем по поверхні вологи, промовляючи хрипко та нерозбірливо слова. Вода не хотіла застигати. От не хотіла — і все! А це було так важливо, надважливо, щоб поверхня хоча б зберегла обриси закляття!

Він скаламутив воду в гніві, вдарив по ній долонею, розплескавши, а потім повзав навколо та вибачався перед рідиною за нестриманість. Та не працювало! Чому?

“Можливо, бо магія не працює взагалі?” почувся з-за спини голос. Маг підняв голову, борода мітлою націлилася в того, хто стояв у дверях.

“Нащо ти мені це весь час кажеш?! Працює! Я вчуся…”

“Щоб що? Щоб вірити, що ти корисний якийсь? Почаклував тут над відром чи тазиком, і всі вороженьки — як роса на сонці?”

Старигань у синьому халаті знітився, стоячи рачки, качав головою.

“Ні, ні, ні, ну ні! Не на сонці… магія води, води… розумієш, це така штука…”

“Яка? Така сама, як і вся інша магія — науково спростована.”

Невдаха-чародій важко дихав, він не хотів вірити в це! Не хотів, щоб скептична віра в недійснійсть магії проникала в нього! Саме від цього переставали працювати найпростіші закляття. Не після всього, що сталося! Не після всіх втрат…

Перед очима проносилися обличчя: жінка, чорнява коса якої сягала пояса, діти, трійко їх різної статі, як казала тітонька, сама тітонька — їх всіх забрав вогонь артилерії росіян. Оцей їх глятий грім гармат, на який вони постійно моляться, як на джерело слави і життя! Війна тягнеться вже багато років, він не міг вже порахувати скільки. Два? Більше! Десять? Точно не менше… Двадцять? Навряд чи аж так.

“Вийди. Просто вийди! Геть!”

“Що ж ти так психуєш? Ти ж маг, чародій, маєш володіти розумом та тілом повністю.”

“Геть!!!”

Солдат, що стояв в проході, в пошарпаній формі Збройних сил України торішнього зразка, похитав головою.

“Ти боягуз, просто боягуз. Можеш ще й відлити в того тазіка, може, покращає твоє закляття? А я піду, бо на мене чекає справжня робота із знищення ворога.”

Коли двері грюкнули, так, що аж посипалися налякані таргани зі стелі пошарпаної кімнати, чародій зашипів вслід другові, і ненависть його вже не горіла вогнем.

Двері обмерзли. Чародій продовжував шипіті зі злості, і кришталики криги летіли в його диханні. Ставали голками, списами, пробивали полотно дверей, застрягали в ньому.

“А ну, глянемо…” мовив з цікавістю відтак, чухаючи бороду. Пальцем провів по поверхні води в тазу, облізлому старому тазу, такому невідповідному величній магії, яку чародій хотів створити. З мокрого люстра проступили обриси Кремля. Маг продовжував водити пальцем, двома, з двох рук, кружляв спіралями навколо картинки, і вода промерзала вибагливо, візерунки наче зубами впивалися в червонясті вежі та стіни, стискали їх.

Відчувши в собі натиск, чародій видихнув його в крижане плетиво. Воно зарухалося, затріскотіло, ікла льоду почали гризти будівлю, цілісне зображення вибухнуло всередину та назовні!

“Хуртовина… Завірюха! Завжди мріяв про це закляття, щоб воно стало справжнісіньким! Ото виходить, що для того треба, щоб гнів пройшов вогняну фазу, і став крижаним? Щоб саме повітря обвалилося на московитів! Щоб волога життя з нього збиралася та ставала шпичаками смерті.”

Тазик врешті решт вивільнив сріблясто-блакитною короною світ вміст — і нічого вже не було видно в ньому. Чародій витер руки об мантію та підішов, крекчучи, до благенького доісторичного комп’ютера, повозив мишкою, відкриваючи новини. Кілька хвилин нічого не знаходилося — аж раптом випало повідомлення, що над Москвою пройшов величезний град, пошкоджені будинки, міністерство закордонних справ звинуватило НАТО в застосуванні кліматичної зброї.

“Хе-хе, та що ви знаєте?” так думав собі маг. “Зараз і не таке застосую!”

Він набрав ванну води, а разом з тим, хвильку поміркувавши, увімкнув душ — і почав видихати прохолодний гнів свій, заклинаючи повітря над ворожою столицею. Всі втрати та відчуття приниження через неважливість, непотрібність, неначасність вклав у своє закляття.

На звуки з комп’ютера вибіг з ванної та побачив, як у включенні наживо з екрану під білими списами зникав Кремль, а з ним і центр міста, а потім і камера пропала. Маг посміхнувся та вимовив радо:

“Вхурделило!”