31 Липня, 2022

Місце сили

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі

                                        Місце Сили

                 ***

Ніч настала, потемніло.

Хижий ворог не дріма.

Ти не бійся, моя мила,

В битві цій ти не одна.

Прокидайтесь древні Боги,

прихистіть своє дитя! 

У землі ворожі ноги

Най знайдуть там забуття!

Там, де зброя будуть квіти,

Кров ворожа здобрить їх.

Ми — Богів могутніх діти.

Зверху видно весь ваш гріх.

Чорний птах уже кружляє,

Смерть Ведведя бачить він.

Мудрий птах багато знає.

Він вже чує голос змін.

Було так і завжди буде,

Хто приносить нам війну.

Того кара не забуде,

сплатить той гірку ціну.

22.02.2022

1.

Соломія Юхимівна стояла на кухні опівночі і варила приворотне зілля.

“Буряк, морква, картопля, квасоля, капуста…”, — перечисляла Солоха інгредієнти.

“… пір’я сови, око коня… Тьфу ти, не та бабина книга! …Свинячі ребра, томатна паста…

— Ти ворожить збираєшся чи ні? Андрія ж бо…

          На відьму з докором дивився товстий темно-сірий Кіт.

— І солі додай, а то не зілля, а чортішо, — додав він.

— Холєра ясна! Ану киш! Не труси тут шерстю над стравою! — насварилась Соломія.

— Так для смаку ж, — Образився кіт. — Якби не я, то й борщ твій ніхто б не їв. Оно спитай у Домовика.

З кутка під стелею хтось тихо кахикнув і з відчиненою дверцят холодильника випав пакет з молоком.

— Пождіть! — гаркнула відьма.

— Бач, —  щира правда. Кулінар з тебе так собі. То каструлю спалиш, то шось наплутаєш. Завжди за тебе мусить пильнувати, бо вже і хату спалила б якби не я з Дідо, — не вгамовувався Кіт.

— А відьма ще гірша! —  знову кахикнув Домовий.

Солоха невдоволено гмикнула собі під носа, але налила в мисочку молока і поставила на холодильник. Домовик зрадів і за холодильником почулося голосне сьорбання.  Кіт заздрісно облизнувся.

— Могла б і підігріть, — образився Дідо.

— Ти ж не любиш мікрохвильовку. Сам казав “шайтан машина”.  А на плиті довго, ще й збігає.

Домовик закотив очі, переглянувся з котом, ніби промовляючи: “я ж казав” і засьорбав далі.

На секунду Соломії здалося, шо вона знадвору почула крик нічної сови.

          — А й справді, тре ворожить, — вирішила відьма, —  Я ще дівка молода, може наворожу собі нареченого. Не все життя ж з котами жить, — підморгнула вона оком.

Кіт трохи образився, але вигляду не подав. Тому вони знову переглянулися з Дідо і пирснули зо сміху.

—  Відьма вона чи ні, а все ж жінка. Бо відьмою може стати будь-яка жінка, якшо її ніхто не любить. А от жінкою може бути не всяка відьма, — мудро зауважив Дідо, а про себе подумав: “Відьми живуть довго. Буде час”.

Солоха схопила брудного чобота і вийшла надвір. Нічна тиша заспокоювала, а морозець щипав за ту частину, де закінчувалась спина. Надворі було темно і трошки лячно. Ну хто б оце, зараз, опівночі швендяв під фірткою? Нікого.

Але завзяту відьму вже було не зупити. Соломія запулила чобота поперед себе, звереснувши, як дикі команчі “Ааааюююю!”

Чобіт м’яко гепнув по чомусь незрозумілому і чарівну мить нічного ворожіння порушили голосні чоловічі матюки.

— А грець би тебе вхопив, най би тя курка копнула тричі! Хто то кида всіляке дрантя у порядну людину? Совість треба мати! Яка то холєра кида своє сміття людям на голову?

Соломія знітилась і присоромившись подала голос:

— Доброго вечора. А шо то ви робите біля моєї фіртки поночі?

 — Скажена чи шо? Дайте ж людині спокійно машину поремонтувать, — не вщухала сварка.

Біля відьминого паркану блимала аварійкою чорна новенька автівка. А з-під капоту виглядав симпатичний кароокий водій.

—  Я собі чекаю на евакуатор. Нікого не чіпаю. Аж ні, шмальнула по хребту, як так і треба! Мало мені, шо моя автівка заглохла геть, ніч надворі, ще й психопатки всілякі кидаються своїм лахміттям.

— Дякуйте, шо помиями не шваркнула. Порядні люди попід чужими парканами не вештаються. А раптом ви злодій! — відрізала відьма.

Але Солоха була не дурна. Вона відразу зрозуміла, шо то знак.

— А давно ви тут стоїте? Може вам кави винести, погрієтеся? — трохи пом’якшилася вона.

Молодик ніби ненароком кинув оком на дівчину.

— Не відмовлюся. Бо вже змерз на кістку.

Відьма примружила одне око з нарощеними за останньою модою віями і про себе подумала:

“Винесу ще й приворотне зілля”.

          Бо наворожити чоловіка може будь хто, а причарувати справжнім українським борщем може тільки справді могутня чаклунка. Хіба ж баба дарма через покоління передала рецепт свої онуці? Та й Кіт сьогодні старався як міг, здобривши його шерстю. Вийшло нівроку.

І задоволена Солоха пішла в хату, варити каву, шукати святкову тарілку й дивитись як швидко вміє наводить лад у хаті Домовик.

2.

В залежності від ситуації Соломія Юхимівна була то відьмою, то єврейкою. Що давало їй велике різноманіття як самих проблем так і варіацій до їх вирішення.

Кров дітей Ізраїлевих текла в ній тільки зі сторони батька. А по матері ж вона була — щира українка. І вела свій родовід зі славного Конотопу. Чим і безмірно пишалась. Бо в душі свій вибір зробила вже давно на користь рідної країни.

Єдиним антисемітом в сім’ї виявився Кіт. Він вщент знищив шанс на особисте життя і щастя своєї хазяйки, надувши калюжу розміром з Червоне море, в черевик її іудейського залицяльника. Коли ж постав вибір — Соломія все ж вибрала волохатого антисеміта. Щоправда, чисто як акт помсти за геноцид її особистого щастя, Коту учинили “обрізання” майже за всіма єврейськими традиціями. Так і жили з тих пір вони втрьох: відьма, Дідо і кошерний фашист.

Саме тому, готуючи каву для неочікуваного гостя, Солоха грізно зиркнула очима в сторону Кота і пригрозила йому пальцем.

— Не вздумай шось вичудить, бо зроблю з тебе чучело! Або підсиплю послаблююче у Віскас.

— Ой, та будь-ласочка! Задовольняйте свої тваринні інстинкти. Чисто порнографія – зневажливо мнявкув Кіт. І задерши вгору пишного хвоста, ясно дав зрозуміти, що він думає про усе, що пов’язане з людським коханням.

— Ти за кого мене маєш?  — образилась Солоха. Але Кіт її вже не слухав.

— Звідки він взагалі знає, шо таке порнографія? Треба буде заблокували йому інтернет, — бубоніла Солоха уголос.

Дідо тільки розвів руками. Мовляв, сам у шоці. Але хитро хихотів з тої балачки у кутку, роблячи вигляд, що розмовляє з павуком Гришею.

За хвилину ароматна кава була вже готова. Відьма посміхнулась сама собі в дзеркало. Здається, звідти їй також хтось підморгнув і вона жваво вибігла надвір. Але за воротами вже не було ані автівки, ані незнайомця. На засніженій землі самотньо лежало довге совине перо. А на дерев’яній штахетині самотньо теліпався шматок папірця:

“Вибачте. Я дочекався на евакуатор. Але не дочекався кави. Сподіваюся на зустріч ще раз.”

На іншому боці папірця нерозбірливим почерком був надряпаний номер телефону. Ручка перестала писати на морозі тому останні цифри геть неможливо було роздивитись. Хлопець у темряві цього не помітив. І зник, залишивши Соломії лише натяк.

3.

Надворі вже на повну силу пахло весною, хоча за календарем був ще лютий. Небо ставало все менш хмарним і більш блакитним. А у лісі вже цвіли перші проліски.

 Кіт зачаровано дивився у вікно на горобців і чекав тепла. А всім брехав, шо виглядає миловидних кішечок. Дідо мовчки кивав йому, але в його брехні не вірив. І від того у Кота була така незрозуміла туга, легкий весняний блюз дефабержованого кота, шо якби він знався на музиці — то міг би затягнути голосом Луї Армстронга. Але в нього виходило тільке дурне “Міііааауу”! Коту було геть некомільфо так позоритись на людях тому він просто мовчав.

Соломія почувалась не краще. Всі її подруги чепурилися і готувались до свята. Хто як умів: одні натякали чоловікам на подарунки, інші самі купували собі, те шо лежало до душі, треті були такі зайняті сімейними справами, що навіть не було часу ані побачитись, ні навіть потеревенити по телефону. І тільки Солоха сиділа перед телевізором вечорами і жувала бутерброди. Бо більше нічого кращого аніж це не змогла собі придумать. І з кожним таким днем все більше й більше починала бути схожа не на молоденьку відьмочку, а на свою покійну бабу-відьму.

Телефон юнака, шо залишив записку ще взимку — вона необережно згубила. Точніше, кудись вкинула та й по тому. І лише Дідо знав де той папырець схований. Але його не питали. А він був гордим домовиком і не звик давати поради, коли не просять. Та й весна ще не прийшла на повну, а до весни він був трохи лінивий, щоб шось шукать за просто так.

Першим до тями прийшов Кіт.

— Соломія, скільки можна сумувать і їсти? То тільки коти привабливі коли товсті. І те, шо в тебе   ростуть вуса, хоч ти їх і збриваєш —  ще не робить тебе Котом!

І він легким натренованим рухом однієї лапи вибив ковбасу з відьминої руки.

— Йди но, краще на картах поворожи. Чи бабину книгу почитай. А то геть деградуєш! З тобою вже нема про шо й побалакати. Одне телебачення дивишся, — смачно дожовуючи бутерброди замість відьми,  давав настанову Кіт.

— Дідо, а де ота записка поділась? Я знаю, шо то Ти її сховав, про всяк випадок. Ану діставай! — скомандував Кіт таким голосом, неначе в минулому житті був не менш як генералом котячих воєн.

Дідо завис під стелею і знизав плечима. Мовляв, нічо не знаю, нічо не бачив.

— А й справді, Дідо, діставай! Я тобі, млинців напечу. Зі сметаною, — лагідно попрохала Соломія.

Солоху осяйнула ідея. За млинці Дідо блискавично метнувся  у свій сховок і дістав звідти потертий папірець.

Соломія відшукала стару мапу міста і кришталевий маятник, шо баба подарувала їй ще на шістнадцятиріччя. Маятник був і справді чарівний, бо показував тільки те, шо Соломії Юхимівні було найбільш потрібно. А потрібно їй було закохатися. І терміново! Солоха була впевнена в цьому. Бо хоч як відьма вона була ще дуже приваблива, але вже всі її подруги давно були заміжні. А деякі встигли навіть не по одному разу. Хоча більшість з них і відьмами не були. Геть несправедливо! Як вони це робили з такою легкістю Соломія не розуміла.

Відьма розстелила мапу на підлозі. Дідо одним оком підглядав за цим дійством. Шо поробиш, цікавість притаманна Домовикам. А Кіт обережно лапою притримував куточки, шоб не загортались назад. Солоха дістала записку. Шось прошепотіла тихо собі під ніс і почала пошук хлопця маятником. Кристал повільно розгойдувався. З кожним новим оборотом маятник почав набирати швидкості і тепер його мотиляло над цілим мікрорайоном міста. Аж поки кришталь майже не зупинився, повільно гойдаючись в одній малесенькій точці. То був невеликий магазин зброї. Прямісінько у центрі міста. Навпоти старого парку, де дерева вже позаростали так, шо він став більш схожий на ліс. І окрім пригод на свою чарівну дупу Соломія навряд чи могла там зустріти шось ще. Але коли це зупиняло відьом?

4.

Рівно через годину відьма стояла перед дверима зброярні. Дідо і Кіт залишились вдома, бо вони не любили виходити взимку з хати без особливих причин. Отже, підбадьорити зараз відьму геть не було кому. Власне, вона й сама не знала, шо вона шукає у цьому магазині. Але все ж відьма сміливо переступила поріг.

За прилавком стояв той самий юнак, з яким Соломія вже бачилась зимової ночі.

Побачивши хлопця, дівчина заклякла. Не стільки від несподіванки, скільки від того, що на плечі юнака слухняно тримався лапками білий Сич. А за його спиною порався здоровезний бурий медвідь. Справжнісінький медвідь з величезними пазурями та іклами. Він так спокійно натирав до блиску мисливського ножа, неначе все життя цим займався, і навіть оком не повів, побачивши дівчину.

— О, давно чекаю на вас, Соломіє Юхимівно, — весело привітався нічний гість до подивованої відьми. Та не лякайтеся ви ведмедика, то — мій товариш. Він лагідний, майже до всіх, — І юнак хитро усміхнувся.

Соля перевела погляд з ведмедя на птаха, що здавалося мирно дрімав на його плечі, але одним оком спідлоба уважно за всім спостерігав.

— А це мій тотем. Мабуть ви вже здогадалися — ми перевертні. Бойові воїни. Невидима магічна армія, що захищає людей від сил Зла. Я служу у розвідці, а мій товариш у сухопутних військах, — пояснив хлопець.

Соломія здивувалась почутому настільки, що на хвилину  їй відняло мову.

— Ну невже відьма не знає про нашу магічну армію? Соромно, їй-бо! —  продовжив кепкувати перевертень.

— Я ж не бойова відьма, — знайшлась нарешті Соломія. І взагалі, зустрічаю перевертнів вперше в житті. Хіба можна вірити всьому, що розповідають? Я думала — то все бабині казки.

Хлопці зареготали з того вголос так, шо аж ледь не задрижали шибки.

—  Ой, ну добре вже. Вперше побачити – не значить востаннє, — підморгнув  їй Медвідь.

— Ось, тримайте, – він простягнув Соломії чималу коробку з набоями і рушницею.

— Це вам знадобиться, — його голос був зовсім не схожий на ричання, а скоріше видався приємним баритоном.

Соломія у подивуванні підняла одну чорну густу брову. Вона геть нічого не розуміла.

“Шо то коїться? Звідки цей хлопець її знає і навіщо їй рушниця”? —намагалась второпати дівчина.

— Нашо то?  То не моя зброя. Я й користуватись нею не вмію. Та й узагалі, я – відьма! Хто мене образить? — подивувалась Соля.

— То ви ще не знаєте, Соломіє? — обличчя юнака стало геть похмуре як дощова хмара.

— Вчора зранку почалась війна. Наша магічна розвідка повідомила, шо Примари з сусіднього кордону о четвертій годині ночі почали вбивати простих людей. Раніше вони воювали лише з носіями магії, подекуди бойові відьми могли зупиняти їх. Але тепер то стали страшні створіння. Хтось темний і могутній керує ними. Їх ціла армія. Вони не мають свого розуму, не мають душі, а лише виконують накази. Але там, де вони з’являються — скрізь зникає все живе. Світ ще такого не бачив. Де проходять ці Примари — скрізь пустеля і розруха.

З виразу його обличчя стало ясно, що він вже не жартує.

 — А найголовніше — вони вбивають мирних людей, які не мають відношення до магічних знань. Ці Примари крадуть дітей від своїх матерів і везуть їх у невідомому напрямку. Кудись далеко, туди де панують Сибірські ліси і вічні морози. Більшість з цих дітей мала би стати відомими людьми. То майбутні діячі мистецтв, науки, медицини, видатні вчені та політики. Їх всіх якнайшвидше потрібно віднайти та повернути. То — майбутнє нашої країни, — продовжив він.

— Всі наші хлопці-перевертні відсьогодні збираються на фронт. Вовки, ведмеді, дикі кабани, лиси, всі, хто має змогу “обертатися” на звірів і хто вміє битися. Соломє Юхимівно, ви як і сотня інших відьом, що залишаються у місті маєте бути про всяк випадок озброєна.  —  додав Ведмідь.

— Зверху, – перевертень красномовно звів очі догори, — надійшов наказ усім, хто має відношення до магії видати срібні набої та рушницю. Будьте напоготові. Якщо володієте бойовою магією — починайте нею користуватися. Якщо ж ні — то краще починайте вчитися. Так чи інакше, але зброя має бути тепер у кожній хаті. Такі часи настали. — хлопець тяжко зітхнув.

Соломія пополотніла. Вона не вірила своїм вухам. Ще зранку світ був інакшим, добрим, світлим. І ось за одну секунду все стало сірим. Барви втратили колір. Ноги підкосилися і не тримали відьму. Вона почала сповзати на підлогу. Але хлопчина вправно перескочив через прилавок і підтримав шоковану дівчину під руку.

Соломія геть не хотіла і не вміла воювати. Вона була мирна відьма. Вона вміла замовляти воду на красу, викликати дощ так вправно, шоб у сусідки помідори були сухі, а в неї политі, вміла трохи ворожити, причаровувати чоловіків і лікувати від облисіння, варити найсмачніший борщ та зупиняти повінь. Але війна – то для бойових відьом. То зовсім інше. Там кров і суміш різнокольових магій. Війна — це переплетення долі, життя і смерті, вимірів і часу. Війна – то щось темне, страшне і невідоме навіть для відьми.

Соля ненавиділа слово “війна”, бо пам’ятала ще змалку розповіді бабусі про Велику Вітчизняну Війну, яку відьми знали як Велику Магічну Вітчизняну Війну. І то були страшні часи для людей, і для всіх видимих і невидимих створінь. І знову звучить це страшне слово “війна”.

5.

Як потрапила додому Соломія не пам’ятала. Перш за все, відьма кинулась збирати речі.

— Дідо, Кіт, збирайтесь, швидко! — скомандуваоа вона.

Дідо з Котом перекинулись тривожними поглядами.

— Тільки найнеобхідніше. Ми їдемо! Прямо зараз!

— Куди? Навіщо? Що сталося? — допитувались перелякані друзі.

— Нічого не питайте! Почалась війна! Ми повинні їхати!

І Соля раптом заплакала. Вона ніколи не плакала, а тут раптом сльози самі покотилися з очей, взявшись невідь звідки.

Кіт лагідно потерся лобом об відьмину ногу, підбадьорюючи її. А Дідо й хотів би обійняти відьму, Кота і весь будинок разом та не міг, бо й сам відчував тривогу.

Війна для домовиків така ж страшна як і для людей. Бо під час війни часто руйнує їх житло, до якого прив’язані Духи Дому. Війна забирає життя у людей. А без присутності людини у хаті Домові дичавіють та стають злими. А це —  найгірше, шо може статися з Домовиком. Тому Дідо був дуже зляканий. Духи живуть набагато довше за людей. Він добре пам’ятав попередні дві війни, які зруйнували його любу хату. А сам він ледь врятувався лише завдяки відьминій покійній бабусі Софії, що прихистила його до того, як він ледве не відправився мандрувати у Дикий Ліс.

Дідо також добре пам’ятав тих Примар, з якими воював увесь світ минулого разу. І здавалось би їх уже знищили до тла. Аж ось знову вони з’явилися там, де їх ніхто й не чекав. Він похитав волохатою нечесаною головою і глянув на відьму очима, повними смутку. Ось тепер вона поїде з Котом тікати від війни, а він залишиться тут. Самісінький у хаті, яку мусить берегти від тих клятих бездушних Примар. Дідо не стримався і голосно тужливо заголосив вітром у комині. Бо тільки так він умів виразити свою журбу.

Відьма раптом здригнулась від тої Дідової пісні і в її очах промайнула ідея.

— Дідо, а може ти хочеш поїхати зі мною? Я тобі знайду хороми не гірші нашої хати. Стіни білі, світлицю простору, грубку теплу. Хіба ж я можу тебе покинути одного? Хто тебе годуватиме, молоком поїтиме, хто гратиме з Котом у покер пізніми вечорами? Хто мене доглядатиме, нарешті? Я ж зачахну без тебе.

І відьма Солоха блискавкою метнулась  к пошуках червоної ганчірки. Вона знайшла першу ліпшу коробку з-під пошти і застелила її мякенько, як ліжечко, для комфортного переїзду Духу.

— Дідо любий, як маєш бажання – то збирайся. Силувати не буду. Але ж бо разом веселіше. А хату пусту не залишай, гукни свого кузена. Нехай, як хоче то поживе тут. І за моїм майном придивлятися буде кому, і молодому Домовику то шанс не здичавіть без стріхи над головою. Запрошуй його швиденько і гайда!

Не довго думаючи, Дідо заметушився. Він літав під стелею прожогом туди-сюди, вперед-назад. За такий короткий термін на збори він хотів встигнути забрати з собою все, шо було необхідно, весь домашній затишок, який він старанно вишивав у павутину невидимих ниток між простором і часом. А брати було чимало: аромат свіжих пиріжків з яблуками, запах випраної білизни, шерсть Кота на старенькому дивані, павука Гришу, шо залишався напризволяще один у кутку під стелею, стелажі старих книг, з яких сипався пил, сонячних зайчиків, шо їх так любив Кіт, сім’ю горобців під стріхою і відчуття безпеки, шо огортає тебе лише вдома. Все це Дідо швидко складав у свою невидиму людському оку бездонну торбу. І все те, він вміщав у малесеньку коробочку, обережно застелену червоною ганчіркою.

— Все, я готовий, — дав знати Домовик,  — Не розпаковуй коробку відразу як приїдеш. Тільки, коли знайдеш місце, де осядеш надовго. А доти — я буду спати. Бо як випустиш мене десь на чужині, в готелі чи на вулиці, то – буде тобі! —  І він погрозив відьмі кулаком.

Відьма з теплотою поглянула на Домовика.

— Ми, Домовики маємо гарну пам’ять на тих, хто нас образить.

— Не хвилюйся. Тебе не покину. Хіба будеш багато бурчати, — Соломіч грайливо підморгнула оком Коту. Кіт оцінив жарт, а Дідо набундючився.

Та Соломія і сама розуміла, який цінний скарб схований у ту маленьку коробочку.

Кіт же, навідміну від усіх, зібрався швидко. Він взяв з собою кільце ковбаси і бабину вишневу наливку, що робилася ще за старим рецептом, поки ще був живий дід. Та й сам рецепт захопив. І по тому. Тому сидів сумирно на дивані, тримаючи лапами пляшку й роздаючи Соломії поради про те, що їй самій варто спакувати у власну валізу.

Соломія ж брала лише найнеобхідніше: документи, трохи власних збережень, пару чарівних свічок, шо виконують бажання, карти для ворожіння, маятник для пошуку, захисні амулети та бабину книгу. В останній момент, Соломія сховала за пазуху пістоле та срібні набої.

“Все ж війна.” — подумала вона.

Квиток на потяг був придбаний в останній момент. І ось вже відьма, наче звичайна перелякана жінка, швидко та без зупинок евакуювалася у невідомому далечінь з найдорожчим, шо мала.

А за вікнами потяга голосно гриміли вибухи, та завивали сирени повітряної тривоги. І молоді та красиві чоловіки вже були вдягнені у воєнну форму.

6.

Місто безпеки, що радо прийняло відьму з її родиною було захищене з усіх сторін високими Альпами. Любляна, так звалася столиця Словенії, було надзвичайно чарівним та зеленим навіть взимку. Все скрізь оповите плющем: будинки, паркани, навіть старі дерева у парку. Повітря тут було прозорим як кришталь та чистим як сльоза. А хмари нагадували величних і грізних драконів із середньовічних казок. Здавалося, що Соломія раптом опинилась у справжній казці. Все було таке надзвичайне та прекрасне, але і водночас чуже.

Ніде не було видно рідних оку просторів, полів із жовтим квітучим рапсом навесні, зелених паростків пшениці та картоплі, шо вже мали би показатися із-під чорнозему. Не було й чорнозему. Скрізь лише ліс. Темний хвойний ліс, шо кликав до себе відьму та манив її зимовими ягодами та першими пролісками.

Коту у Любляні відразу дуже сподобалося. Не встиг він отямитись, як йому вже оформили котячий паспорт та записали як громадянина країни. Такої поваги до власної персони Кіт не відчував давно. Тому безмірно пишався і спершу навіть спав із тим паспортом. Були, звичайно і мінуси. На людях Коту не дозволялось нічого говорити окрім “Мняяу” та Мррр”, та покірно гуляти з нашийником від бліх. Тому він обрав шлях заїдати стрес, аби заглушити потяг до розумної бесіди з незнайомцями, та потихеньку вчив іноземну мову.

Потрошку Соломія обживалась у новому місті. Та кожен день читала новини із дому.  Весь Схід країни захопили бездушні Примари. Вони вбивали матерів на очах у дітей та тримали людей у полоні. Скрізь всі квітучі і багаті міста перетворювались на сіру пустелю. Одне з міст, яке донині було квітучим морським портом тепер було знищене дотла. Інші міста час від часу зазнавали атак та руйнації. Чорна магія розрухи, якої користувались генерали Примар була надто потужною. І хоч звичайні люди разом із перевертнями, козаками-характерниками та іншими магічними створіннями стояли пліч-о-пліч на фронті, їм ледве вдавалось стримувати просування ворожої армії далі, углиб країни. Від цього Соля ставала дедалі похмуріша. Але зарадити нічим не могла. Її магія була безсила проти смертельної злої магії Потвор.

Тимчасом Дідо тихо спав у своєму схованку і чекав, коли ж Соломія знайде для нього хатину. Аж якось Соля прибігла вперше за довгий час і радісно збентежена і повідомила Коту:

— Знайшла!

Кіт від несподіванки аж ледь не вдавився своєю сірою блискучою шерстю. Бо саме зараз мав час для котячих спа-процедур, тобто вилизувася.

— Якщо знайшла гроші то — добре! А якщо знову проблеми на свій тухес — то я в цьому не приймаю участі, — різко відрізав він і знову взявся чепупиритися.

— Я знайшла чудовий будинок для нас! З маленьким клаптиком землі біля самого лісу. Можна там посіять квіти і посадити огірки. З вікон видно гори, а у дворі цвіте магнолія. Тобі сподобається.

І Соломія без дозволу радісно поцілувала Кота у лоба. Від чого Кіт з огидою скривився неначе з’в кислицю і ще старанніше почав вилизуватись.

— Тьху! Казав же, я тобі не кімнатний котик. Не лізь до мене з оцими ніжностями. Знайди собі мужика і цілуйся з ним на здоров’я. А нову хату, звичайно, показуй. Не все життя ж оце теліпаться бідному котику по готелях, як ганчірка на гіляці.

І з цими словами він слухняно поліз у свою переноску, в якій зазвичай прийнято перевозити порядних котів.

7.

Новий будинок був світлим, просторим та затишним. То була невеличка хатинка біля самого Лісу під горою, звідки витікав гірський струмок, що впадав у озеро. У воді зимували білі лебеді та плавали карасі. Коту тут відразу сподобалось. А вгодити йому було важко, Соломія це добре знала.

— Слухай, а може не тра випускать Дідо? Нам і без нього разом добре, хіба ні? – Кіт хитро поглянув на відьму, поки вона розбирала пакунки.

— Геть уже без сорому, чи шо? Я обіцяла йому! — відьма не на жарт обурилась.

Кіт награнно потер лапою очі і зітхнув.

— Та жартую я, жартую. То може вже давай взавтра? Сьогодні ми так потомилися, шо геть спати хочеться, – запропонував він і швиденько почав моститися калачиком біля Соломії.

Насправді і Соля була втомлена. Здавалося, шо з початком війни вдома сили та енергія полишили її. Тому глибокий сон у безпеці було саме те, шо їй так потрібно. Часом відьмі здавалося, що вона неначе ось-ось заплющить очі і прокинеться, а війна — то лише кошмар, шо приснився їй уночі. І прийнявши рішення розбудити Дідо наступного дня, Солоха поринула у глибокий цілющий сон у хаті, яку вона тепер повинна називати деякий час своєю домівкою.

Повну нічну тишу, за винятком котячого хропіння, порушили чиїсь кроки. За зачиненими дверима кімнати хтось зі скрипом ходив. Першим прокинувся Кіт. Деякий час він уважно вдивлявся у нічну темряву, а потім хижо зашипів у сторону дверей. Від того прокинулась вже й відьма.

— Шо сталося? – з острахом дівчина глянула на Кота.

Але Кіт лише задкував і гарчав неначе пес, захищаючи себе та свою хазяйку.

Аж раптом зачинені двері кімнати самі собою повільно почали відчинятись.

Соломія скрикнула і схопилася з ліжка. Вона була відьма не ляклива, але ж навіть у хоробрих від такого починає ставати дибки волосся на голові.

– Ану покажись! Хто ти є? —  прокричала відьма у темряву і зіскочивши з ліжка, схопила коробочку із Домовиком.

В ту ж хвилину Солоха відкрила Дідів сховок і мовила:

— Дідо любий, Хазяїне Дому, прокинься, пробудися. Приймай світлицю нову, хороми світлі, стіни білі, порядок тут наведи, зло геть розжени!

У ту ж хвилину Дідо пробудився зі свого довгого сну і по стінах будинку наче ударна хвиля розповзлась його сила. За хвилину, почувся гуркіт, тріск і чийсь голосний вереск, а потім голосно гупнули вхідні двері. І в кімнаті Солохи розлилося невидиме “світло”. Таке чудове відчуття затишку і безпеки, що буває тільки вдома. Скрізь запахло корицею та пиріжками, а Кіт заспокоївся і радісно підстрибнув угору, вітаючись зі своїм старим другом.

— Оооох, і довго ж ти тарабанила мене у тій тісняві. Всі кості боліли б, якби вони в мене були. Дай но мені роздивитися де це я. А шо ти за відьма така, шо навіть молока теплого Духові не приготуєш з дороги? – почулося знайоме, але любе бурчання.

Соломія надзвичайно зраділа.

— Мати рідна хата біла, як же я злякалася! Рада тебе бачити і чути, любий Дідо.

І вона швидко метнулась шукати горнятко молока та якийсь смаколик для Домовика.

— Це тобі за те, шо не молишся, відьмо, — мнявкнув Кіт.

— Але ж хто то був? — поцікавився він у Домовика.

І всі троє збентежено переглянулись.

— Дідо, ти ж з тріском щойно випхав “Оте” щось із хати. То що чи хто то був? — запитала Соля.

Дідо артистично зобразив мерця, провівши пальцем по шиї.

— Невже привид? — зойкнула відьма. — Ой, лишенько, шо ж це він тут мучиться! Його варто відправити у Вирій до Прабатьків.

— Краще до Світла. І якнайшвидше. Бо хто його предки ми не знаємо. Ми ж не служба доставки, щоб усіх до місця призначення розвозить. — мудро зауважив Кіт.

— Але щось же його тримає, – роздумувала вголос Соломія поки посипала поріг сіллю, щоб вигнанець знову не повернувся до хати.

— То може варто запитати у нього самого зранку. Нікуди він доти не дінеться, — ліниво позіхнув Кіт і знову почав куняти.

На тому й вирішили. І тільки Дідо всю ніч товкся на кухні та наводив затишок на новому місці аж до самого ранку. 

8.

Всю ніч накрапав дощ. Ранковий ліс потопав у густому тумані та ароматах післядощової свіжості. На старій груші, шо росла у дворі висіли крапельки вологи, наче коштовні камені. А мокрі порічки в садку червоніли як дорогі намистинки. І серед усієї цієї краси на вологій соковитій траві понуро сидів блідий хлопчина років десяти. На ньому був одяг, який носили діти ще на початку 40-х років. Коротенькі сірі шерстяні шортики та високі білі гольфи з коричневими черевиками. По його одягу було зрозуміло, шо дитина походила із заможної родини. Привид мав коротко стрижене русяве волосся та великі сірі очі. Але на вигляд був такий змучений та нещасний, шо аж сльози навертались, дивлячись на нього. Щасливим привид не був, мабуть, навіть за життя. Що з ним трапилось залишалося лише здогадуватися.

Мертвий хлопчик ще з ночі не міг потрапити до будинку, але покидати місце свого перебування теж не хотів. Тому бідолаха геть змок під нічним дощем. І хоча привиду не загрожувало вмерти ще раз від застуди, але й приємного в тому було мало. Як відомо, привиди прив’язані до одного місця, яке не можуть чи не хочуть покинути. І те, шо хлопчина не мав більше змоги потрапити у хату, де оселилась відьма дуже лютило та пригнічувало його.

— Я думала ти страшніший! – почувся голос відьми.

Соломія стояла на ганку з чашкою кави в руці та весело посміхалася до хлопчика. Він озирнувся і здивовано втупився у відьму великими прозорими очима.

— Ти шо мене бачиш? — подивувався привид.

— Та бачу, бачу, — Солоха дзенькнула бабиним чарівним амулетом, шо зранку повісила на шию.

Амулет защихав від потойбічного зла та дозволяв заглядати у простір між світами. Тому Соломія тепер могла чудово бачити порушника нічного спокою. Покійна відьма подарувала цей амулет своїй онуці на повноліття. І цей дарунок був дуже цінний для Солохи не тільки як пам’ять, але і як робочий інструмент.

— Ти чого не йдеш до своїх предків? Загубився? Чи не приймають? — лагідно запитала відьма.

Хлопчик недовірливо змовк і зиркнув на неї очима.

 — Яка тобі різниця? Я будинок свій стережу. І нікуди не піду! Моє місце тут. А ти зайняла моє житло, поселилась тут, порядки свої завела, ще й отого, страшного, волохатого, шо вигнав мене вночі на дощ з собою привезла.

 Хлопчина ледь не заплакав від образи.

— Ти вибачай. Я не спеціально. Але не треба було мене вночі лякати. І оселилась я саме в цьому будинку через те, шо за нього просили найнижчу плату. Можливо саме тому, шо він із привидом, — припустила відьма, —  А я мушу економить, знаєш…

— Отож, знаю я таких як ви… Приходите, без грошей, а потім зникають в хаті цінні речі.

Соломія гмикнула собі під ніс.

— Отакої, ти мене зараз крадійкою обізвав, навіть не знаючи про мене нічого? Я доречі, привезла сюди купу всього. Навіть посуд, бо в цій халупі не були лише геть голі стіни. Оце маю собі шану тепер! Трясця!

 Соломія образилась, і гепнувши дверима, повернулась у хату.

— Побалакали? — Спитав зацікавленно Кіт.

— Ти, уявляєш, це дитя дума, шо я приїхала його обікрасти!

Відьма відкопилила нижню губу і голосно сьорбнула кави.

Кіт аж підвів голову від горобців за склом і зацікавленно подивився на хлопчика-привида крізь шибку.

— Якщо боїться, шо обнесуть — значить є шо обнести, — промурчав він і пригубив заради цікавості відьмину каву з її чашки, — Могла б і вершків додати. Тьфу! Пійло, наче коти насцяли. 

“А й справді”, – подумала Соломія, — “Щось же цій дитині не дає піти до Світла. Щось він так старанно оберігає, шо кожного зустрічного підозрює у бажанні наживитись його майном.”…

— Може пустимо його переночувать в хату? — запропонувала відьма.

Дідо від такої пропозиції аж ледве не гепнувся з холодильника і зависнувши у кутку над шафкою покрутив пальцем біля скроні.

— Знову його вигянять будеш сама. Ти бачиш, він не хоче щоб ми тут жили, — буркнув Домашній Дух.

Але Соломії навпрочуд сильно хотілось допомогти маленькому привиду хоч якось. І вона продовжувала думати над цим. 

— Піду схожу надвір у справах, — повідомив Кіт і лапою відчинивши двері, пошурував удобрювать стару грушу, під якою саме вмостився привид.

Кіт обійшов дерево тричі, понюхав повітря, зиркнув на мертвого хлопчика і мовив:

— Ану посунься! Дай вихованому котику зробить свої справи, — нахабно мнявкнув він.

— Ти вмієш говорити? — здивувався Привид.

— Тільки, коли маю, шо сказати, — зневажливо кинув Кіт

— Знайди інше дерево, — відмовив хлопчик.

— Аж зараз, біжу – хвостом мотиляю! Мені це сподобалось. Не заважай, бо природа кличе! Сам розумієш.

— Шукай собі інший кущ. Он їх купа. А ця груша моя. Геть звідси, противна кицька! — тупнув ногою хлопчина.

Але Кота це не зупинило і він почав гребти землю лапами, шукаючи собі місце, як це зазвичай роблять коти. Раптом привид накинувся на нього, впав всім своїм напівпрозорим тільцем, навалившись на Кота, та голосно заверещав:

— Не віддам! Не копай тут! Геть звідси!

— Кіт ледве звільнившись із цупких обіймів мерця, що не виглядав таким сильним яким був насправді, прожогом злякано чкурнув у хату і зачинився зсередини.

— Соломія, здається я знайшов де схований скарб! — радісно повідомив Кіт.

І пошепки додав:

— І мій скарб під грушею теж прибери.

 9.

Час спливав швидко. Вже майже настало літо, розпустилися рожеві та червоні троянди у садку та заповнили приємним ароматом жарке повітря. На бруківку вилізли погрітися маленькі зелені ящірки, а у пишному гіллі магнолії ховалася сім’я чорних дроздів.

Тимчасом з дому надходили тривожні звістки. Весь Схід країни захопили Злі Примари. Деякі міста були вщент знищені, у деяких не залишилось живої душі. А ті, хто зміг врятуватися були назавжди скалічені доторком Зла. Їх тіла та душі були заплямовані та несли на собі спогад Темряви.

Багато бойових відьом та козаків полягло у бою. Деяких тримали у полоні командири Примар, намагаючись дізнатися таємниці української живої магії. А люди, які мирно жили до початку війни — тепер змушені були як і Солоха, шукати прихистку по всьому світу, рятуючи своїх дітей від сил Зла.

Примари знищували українські поля, залишаючи по собі пусту мертву землю, усіяну лише вогняними пастками, що підступно спалахували, коли хто-небудь намагався відродити на ній життя.

Всі ці звістки ще більше засмучували Соломію. І хоча вона була далеко від всіх тих жахів та все ж не почувалася в безпеці більше ніде.

Скрізь були таємні агенти Зла. Будь-хто, хто на перший погляд видавався милою та приємною людиною міг бути уражений цією хворобою, що за короткий час перетворювала людину на Примару. Єдине, шо відрізняло справжніх людей від Примар були очі. У Примар вони завжди були втуплені в одну точку. Здавалося, вони дивилися крізь тебе, але не бачили нічого перед собою. Примари сприймали лише те, що їм наказувало Зло. Та на щастя їх швидко ловили та знешкоджували тепер скрізь по всьому світу.

Соломія любила проводити літні вечори у садку. За останні два місяці вони з Привидом навіть якось порозумілись. Відьма не збиралася шукати його скарб, а натомість він люб’язно дозволив їй жити у будинку скільки завгодно.

— Можу тільки уявити як це жити в очікуванні звісток з фронту. Тобі мабуть дуже хочеться повернутись додому? Я пам’ятаю Примар ще з-за часів коли був живим, – якось признався хлопчик.

— А що з тобою сталось? — з цікавістю запитала відьма.

Вона саме полола бур’яни під кущами троянд та милувалась вечірніми променями сонця, а поряд у траві калачиком спав Кіт.

Привид затамував подих та раптом знітився.

— Я не пам’ятаю.

— А що останнє ти бачив перед собою?

Хлопчик замислився і замовк.

— Дракона, —  неочікувано відповів він.

— Дракона? — перепитала Соломія

Відьма і Кіт здивовано переглянулись між собою.

— Так, саме Дракона. Зеленого з великими пазурями та лускою. У нього були очі як у Кота, такі ж жовті та з вертикальними зіницями, — швидко заторохтів Привид.

— Хіба Дракони існують? Я думала то вигадки. Їх же ніхто ніколи не бачив. Може тобі здалося?

— Ні, не здалося, –  вперто заперечив хлопчик. — Я згадав! Згадав! Дракон мене прокляв і тоді я вмер.

Відьма ще більше округлила й без того чорні як вуглинки великі очі.

— Що означає прокляв? За що? Шо ти міг таке йому зробити?

— Я вкрав у нього скарб, — присоромившись зізнався хлопчик.

— Наспраді я не крав, а знайшов. Я хотів подарувати його мамі. То була скринька з коштовними камінчиками. Вони надзвичайно гарно виблискували у траві на сонці того дня. А моя мама саме нагримала на мене зранку. І я думав, шо побачивши скарб, вона зрадіє і не буде сердитися за те, шо я ходив гратися у місто.

— А чому тобі не дозволялось гуляти? — запитав Кіт.

— Бо саме шла війна. Так як зараз у твоїй країні. Дорослі казали, шо місто під окупацією фашистів. Я не докінця розумію, хто такі “фашисти”. — відверто признався хлопчик.

— Зрозуміло. То ти жив під час Другої Світової, — зітхнула Солоха.

— А що було далі?

Привид замислився, намагаючись відтворити у пам’яті події.

— Я приніс ту скриньку додому. Вона була з якогось дорогоцінного зеленкуватого металу. Дуже важка. На кришці були красиві візерунки та надпис на незнайомій мові. Я ледве доніс її додому. Але мама була така зайнята і розлючена, шо я вирішив її сховати під грушею. А потім, коли вона ввечері лягатиме спати – зробити їй приємний подарунок. Моя мама весь час плакала і чекала на тата, шо саме був на війні. Вона була завжди така засмучена. А мені так хотілось, шоб вона знову була щаслива, як тоді, коли ці “фашисти” ще не з’явилися в нашому місті.

Соломія розуміла, шо хлопчик говорив про Примар, яких люди бачили як звичайних людей, солдат ворожої фашистської армії під час Другої Світової Війни.

— І тоді я вирішив закопати ту скриньку на задньому дворі до ранку. Щоб бува ніхто інший її не знайшов. Як тільки скарб був мною схований – здійнявся вітер, набігли грозові хмари, почався буревій. Люди порозбігалися по своїх хатах, а я неначе приріс до місця свого скарбу. У тому буревії я й побачив Дракона. Він прилетів по мене. Але здається, шо тільки один я міг бачити його, бо ніхто не звертав на це уваги. Всім здавалося, що налетіла звичайна гроза. До того ж у місті лунала воєнна тривога. Всім було не до цього. Люди ховалися у бомбосховища та підвали. А я не міг пошевелити ані руками, ні ногами.

Соломія з Котом затамували подих, намагаючись навіть власним диханням не перебити спогади хлопчика.

— Тоді я й побачив Дракона. Він був величезний, розміром з наш будинок, з зеленою блискучою лускою, жовтими очима та розумним поглядом. Дракон мав величний та суворий вигляд. Він був прекрасним і лякаючим одночасно.

          “Тепер Дракон ти!” — промовив він. “Кожен, хто візьме без дозволу і заховає цей скарб мусить від того дня берегти його аж до скону. До того часу аж поки хтось інший знову не вкраде скарб у Дракона. Тепер я вільний. І можу летіти додому”, – густим, як мед голосом промовив Дракон.

— То чому ти не Дракон, а Привид? — здивувалась Соломія.

— Я не знаю. Можливо тому, шо я в ту ж секунд вмер і Дракон не встиг відлетіти, а прокляття не встигло вступити в силу.

— То це виходить, шо не Дракон тебе вбив? — поцікавився Кіт.

— Я згадав. Ні, Дракон не винен. Тої ж миті, як він передав мені своє прокляття — пролунав голосний вибух. Я відчув лише яскраве світло та жар! Такий, шо несила було терпіти. Я впав долу і заплющив очі. А потім темрява накрила мене і я втратив свідомість. Коли ж я отямився — все було так як до того. Я не відразу зрозумів, шо вмер. Розуміння прийшло лише тоді, коли я знайшов на тому ж місці величезну вирву, — пояснив хлопчина.

— Тебе вбила авіабомба, — нарешті здогадалася відьма.

Привид ствердно похитав головою.

—  І ти тепер навіки прикутий до свого скарбу. Хоча ти й не перетворився на Дракона?

— Виходить, шо так.

— А шо сталося з твоєю родиною?

— Коли я отямився їх ніде не було. Чи вижили вони мені невідомо. Хоча, з тих пір вже минуло багато років і мабуть вони вже давно пішли у Світло просто від старості.

— Хотілось би вірити. — щиро промовила Соля і з розумінням посміхнулася хлопчині.

Їй захотілось по-материнськи приголубити малу дитину, що прийняла на себе так багато страждань. І ще більше їй боліло від того, шо прямо зараз те саме відбувалось з дітьми в Україні.

Весь вечір відьма думала про те, шо розповів їй привид хлопчика. З цими думками вона і заснула.

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі