Збій на забій

Почати кінцевий номер цього місяця варто з найголовнішого: останній торговий ряд на Базарній площі нарешті розібрали! Принаймні так стверджують у Міській думі. У чернігівців зараз мало розваг, крім наминання гарбузових пирогів у чайних, тож кожен охочий може з нудьги піти перевірити цю заяву. Як на нашу думку, то залишки фундаменту з піском навколо на нього свідчать про те, що роботи триватимуть принаймні до наступного літа, перш ніж Базарна площа остаточно перетвориться знову на Красну.
Сам ринок переїхав недалеко, на Олександрівську площу. Хрестоправці з Вознесенської хотіли було співати хвалебні оди, як побачили прилив людей, але швидко змінили пісню, коли і їхня паства почала не доходити до служби, спокушена дорогою знижкою на свинячий окіст.
Нас же цікавить інше питання: що постане на місці Старого базару? Ходять чутки про сквер, про нову ротонду, ба, навіть театр! Поки громадскість з запалом обговорює можливості, влада тримає свої плани в таємниці. Цікаво, через що така секретність?
Ну, аби не забували ганяти худобу тим часом. Ми вже мали нагоду бачити, як одна корова накинулася на перехожу даму, і не оминути б біди, якби не нагодився на той випадок солдат, щоб героїчно заступитися за нажахану жертву. Лицарство нашого часу, не менше.

“Чернігівський листок”, жовтень, 19ХХ, гол. ред. Левко Глібов

Усі найгірші злочини вчиняються вночі. Грабіжники вдираються до крамниць зі слабкими замками, убивці влізають через вікна до кімнат зі сплячими жертвами, а тіні маргіналів виповзають потрощити ліхтарі, немов це не провінційне місто Гетьманщини, а Париж часів Французької революції. Субота, рішучість, пияцтво, так би мовити. Та якщо кого й вішають потім, то тільки всіх собак на вартових. Не догледіли, не попередили, знову самі розтрати з бюджету. І хоч як не розпинайся, що на всі вулиці автоматонів не напасешся, це все одно що говорити зі стіною.
Молодший слідчий Володимир Вовкун вже два роки гнув спину у карно-розшуковому відділі, тож і подумати не міг, що його плани на довгу відпустку зірвуться через звичайнісіньких хуліганів. Чи принаймні такими вони видавалися на початку.
Півтора тижні тому мешканці прилеглих до Базарної площі вулиць почали скаржитися на жахливий нічний шум посеред ночі. Тріскотіння стояло таке, що люди позривалися з теплих ліжок й повисували голови з вікон подивитися, що за ґвалт, що де горить. Жодної пожежі, на щастя, помічено не було. Зате найбадьоріші запримітили штук п’ятеро пароциклів, які витискали з двигунів максимум і не забували гудіти у відповідь на розлючену лайку. Лайка поновлювалася, коли через годину люди, що повлягалася, знову чули той самий гамір, і вже не маючи сил вставати, просто накривали вуха подушками.
Це повторилося наступного дня. І ще через день. Потім на одну ніч все затихло, коли ж наступної відновилося. Управа поставила в той район двоє автоматонів: навіть з обмеженою обчислювальною можливістю вони мали впоратися з порушниками на раз-два. За ефективного використання ці напівсвідомі машини наповнювали в’язниці дрібними зловмисниками й стримували перезбуджені юрбища.
От тільки пароциклісти продовжили спокійно ганяти вулицями, залишаючи по собі десятки невиспаних злих купців і простих містян.
І хтозна, скільки б іще тривала ця глуха ситуація, якби ранку 10 листопада на площі не знайшли труп.
“Скинули, як мішок з картоплею”, — скривився Вовкун, ховаючи в кишенях пальта руки. Автоматони, спеціально відкликані з чергувань, замкнули периметр частини колишнього торгового ряду, блокуючи шлях випадковим охочим пороздивлятися. Благо, відділок стояв недалеко, тому місце події швидко взяли в роботу.
Чоловік був середнього віку, чорноволосий, вбраний у темну фуфайку, штани та чоботи. Слідчий замалював у блокноті положення: животом униз, одна рука під животом, одна розпластана, щокою до землі. Він трохи прокотився, перш ніж так зупинитися.
Вовкун одягнув рукавички й обережно перевернув жертву. Дірка, яку він помітив на спині, була й на грудях. Його проткнули наскрізь якимось штирем, потім вийняли, і, судячи з трупних плям знизу шиї, тіло деякий час пролежало на спині, поки його не перевезли сюди.
Метод транспортування видавався очевидним. На ґрунті лишився слід від колеса, який міг належати лише пароциклу: масивніший за велосипедне і з глибшим відбитком. Швидше за все, труп на швидкості викинули з багажника.
Обличчя чоловіка було дуже знайомим. Вовкун насупив чоло, намагаючись зрозуміти, де він його бачив. Чернігів — місто порівняно невелике, і, пропрацювавши в варті не один рік, ти починав впізнавати більшість його жителів. Ні, жертва була не з місцевих.
— Гей, десятий, — гукнув він найсправнішого патрульного автоматона. — Впізнаєш його?
Автоматон, поскрипуючи, розвернувся і втупився в жертву скляними очима. Вчені досі ламали голову, як саме вони могли бачити й чути.
— Зачекайте, обробляю спомини. Востаннє помічений 9 листопада в шинку “Не минай”. Ім’я — Тарас Грушка. Робітник будівельної фірми пана Попсуєва. Адміністративних порушень не збережено.
Несподівано. Несподівано, що автоматон видав стільки корисної інформації. Щодо порушень, звісно, краще додатково перевірити в картотеці, але він вже мав з чого починати.
— Ну, що там, пане слідчий? — одна жіночка таки не втрималась, щоб всунути свого носа.
— Так, що там? — підтримала її подруга. — П’яничка якийсь упав?
— Давно казала, що алкоголь треба заборонити продавати після восьмої.
— Ага, я свого вже навчила: або спить під порогом, або приходить додому тверезим. Кілька разів померз, більше не осмілюється.
— Дами-дами, крок назад, — застеріг Вовкун. — Прошу, не заважайте слідству.
— Та хто заважає? Ми не заважаємо.
— Ми тіко інтересуємося. А це часом не Тарасик?
— Який Тарасик?
— Ну, той, що з твоїм ліхвт в універмазі робив.
— Йоєчки, і правда Тарасик.
— Горе-горе. Допрацювався, сердешний. Вони всі на тій хвірмі зара’ як подуріли.
— Чоловік має працювати на себе, інакше він неодмінно спивається.
Вовкун звів очі до неба в мовчазному благанні. Саме тому він залишався холостяком у місті, де жіноче населення переважало. Енергія з них так і точилася. В середньому, вони були компетентнішими за чоловічу частину міста, і це подекуди створювало проблеми.
Він прикрив Грушку простирадлом, дав команду автоматонам вантажити тіло на підводу, а сам ступив за обгороджене коло.
— Що ж, дами, бачу, ви маєте, що мені розповісти про покійного?
Обличчя жінок просяяло.
Ранок на Красній площі, колишній Базарній, починався з трупа, сірих хмар і зливи детальної інформації.

***
Тарас Грушка, 38-річний уродженець Ніжина, проєктував і встановлював ліфти. Віднедавна на будівельній фірмі Попсуєва обіймав посаду старшого інженера. Що, зважаючи на його профіль, було трохи дивно: фірма була прямою дочкою заводу з вироблення цегли. На клінкерному брукуванні доріг Попсуєв і зробив капітал.
У “На минаї” Грушку бачили кілька разів у жовтні, де він завжди замовляв тарілку гарячих вергунів; про роботу говорив неохоче, тільки те, що начальник вимагає прискоритися.
Ночував у заїзді за мостом, скаржився на мігрені й дурні дирижаблі. До жінок не ходив, трохи випивав і швидко опісля засинав у своєму номері. Друзів не навідував, трохи міг побалакати, якщо випадково перестрів знайомого — та й по всьому. Ні з ким не сварився, недругів не мав.
Здавалося б, тиха роботяща людина. До вечора стало очевидно, що доведеться влаштовувати облаву, якщо Вовкун хотів кудись просунутися.
Але перед тим…
— Другий, Третій, ви чергували на площі цілий тиждень. Чому ви не виконали наказ?
Обидва автоматони були старішими моделями. За людські зразки для них взяли лісопильника і конокрада-бугая. Тоді ще вірили, що фізична сила оригіналу стане перевагою для машини в силовій структурі. Насправді ж важив попередній досвід, на базі якого автоматони потім вчилися. Чи варто казати, що ці вчилися кепсько?
— Ми зробили, як нам наказали, пане молодший слідчий.
— Ми успішно спостерігали пароциклістів усі дні, пане молодший слідчий.
Вовкун ледь не завив. Який ідіот віддавав їм команди?!
— Розберуся з вами пізніше, — хмуро пообіцяв слідчий. — Черговий, я заберу Сімнадцятого й Двадцять Першого сьогодні з собою. Випиши мені дозвіл з восьмої вечора до шостої ранку.
Зачувши своє звання, юнак, що куняв за столом, здригнувся й запорпався в паперах у пошуках журналу видачі.
— Двадцять Перший сьогодні на патрулі в Ялівщині. Можу дати Двадцятого.
Як завжди. Але хоча б один із них нормальний. Двадцятий теж був би непоганий, але він страшенно всередині скрипів. Його все планували відправити на діагностику, проте все ніяк не доходили руки. Чи, краще сказати, бюджет.
Вовкун взяв зі зброярні револьвер, перезарядив, підшукав на складі кілька лежачих вартових. Дозволив собі поспати три години перед виходом. Коли він тільки потрапив до варти, то швидко навчився засинати й прокидатися, коли потрібно.
О пів на дванадцяту, коли рух на вулицях фактично зупинився, чоловік і два автоматони вийшли з відділку. Вовкун із Двадцятим пройшлися вниз Богоявленською до Олексіївського пасажу — торгової вулички всередині арки, майже навпроти П’ятницької церкви — й сховалися всередині.
Ліхтарі пронизували морозне нічне повітря, десь здалеку гавкав пес, зачинялися на прогоничі віконниці — Чернігів поринав у сон. Вовкун поправив вовняний шарф, засунув руки в кишені й під методичний скрип механізму Двадцятого зачав чекати.
Проблема з виявленням пароциклів полягала в тому, що їх переважно збирали у себе на подвір’ї окремі ентузіасти, випробовуючи їх потім на заміських дорогах та влаштовуючи щорічні перегони конструкторів-любителів на забаву чернігівців. Їх навіть не реєстрували: вони зрештою або розваляться, або зазнають таких змін, що не відповідатимуть опису в картотеці. Чернігів — місто велосипедів, автомобілів, дрібки паробусів і старих-добрих коней. Де тут ганяти?
Тому перш ніж ходити й допитувати кожного ентузіаста, краще одразу спробувати схопити підозрюваних на місці.
Вони з’явилися о другій годині. З-за рогу почулося характерне ктак-ктак-ктак, то вистукували штоки й гонки, які приводили в рух колеса. Собаки позривалися з ланцюгів і загавкали. Вовкун кинув лежачих вартових на дорогу й приготував револьвер.
Їх було п’ятеро. Усі в чорних смушевих шапках, захисних окулярах та пов’язках на обличчі. Усі на самозібраних пароциклах однієї конструкції: спереду котел, панель з пристроями вимірювання і запобіжним клапаном, довга труба, позаду сидіння й багажник, кермо з довгими ручками від переднього колеса.
Така собі ватага зухвалих шукачів пригод.
На розі вони дружно відкрили клапани і спустили тиск. Свист здійнявся такий, що вуха поскручувалися.
Вовкун виступив з пасажу під світло ліхтаря.
— Чернігівська варта, наказую негайно зупинитися!
Пароциклісти зареготали. Один із них піддав швидкості, щоб демонстративно промайнути повз слідчого. І наштовхнувся на лежачого вартового.
Його підкинуло, й на мить він втратив керування. Пароцикл небезпечно нахилився до дороги, але водій втримав кермо, виставив ногу, трохи черкнув носком і з силою відштовхнувся від бруківки. Його друзяки швидко зорієнтувались й за пару сантиметрів до перешкоди вивернули на хідник.
Там їх уже чекав Двадцятий. Він зірвав двох водіїв з сидінь, і їхні пароцикли попадали за пару метрів, все ще агресивно штовхаючи колесо.
— Краще вам зупинитися зараз! — крикнув услід втікачам Вовкун. — Я все одно на вас вийду через ваших дружків!
Та ті не зважали й збільшували швидкість. Вони не знали, що далі лежить ще один вартовий, за яким чекає Сімнадцятий.
Він повернувся до перших двох, які намагалися викрутитися з чіпких рук автоматона. Наставлений у їхній бік револьвер припинив подальші спроби борюкання.
— Уже не такі круті, га? Їздуни срані.

— Отже, хлопці, справи ваші кепські, — повідомив чотирьом затриманим Вовкун. Вони щулилися під електричною лампою на лаві у відділку, руки закуті в кайданки. — Краще одразу в усьому зізнавайтесь, і відбудетесь коротшим вироком за співпрацю.
— Вироком? — пискнув один із них. — За що? Це тягне на кілька днів у холодній максимум, я знаю, що кажу, я вивчаю право!
Вовкун підступив до нього ближче, показово розминаючи пальці рук. Хлопець завбачливо втиснувся в стіну.
— Що ж ви такі розумні не згадали про право, коли вбивали людину?
— Ми нікого не вбивали! — вигукнув хлопець з лівого краю. — Пане вартовий, я Кирило Павленко, це мій брат Андрій, а це Семен Мацюкевич і Борис Якимів. Попитайте про нас, ми нікому шкоди ніколи не робили.
— Ти нормальний? — шикнув на нього брат. — Ти ж нас усіх видав.
— Нас все одно вже схопили, — знизав плечима той. — Не хочу, щоб на нас навісили те, чого ми не робили. Мати нас приб’є, якщо почує, що нас підозрювали в криміналі. Сам знаєш, чутці варто тільки піти.
— Так! На якій підставі нас звинувачують у вбивстві? — осмілів правник, Семен. — Що це за свавілля?
— Тобто хочете сказати, усі ви тут абсолютно ні до чого?
Вовкун скептично звів брову. Затримані дружно захитали головами.
— Ми навіть не в курсі, кого вбили, — пробурчав Андрій.
Якщо чесно, Вовкуну вони теж геть не скидалися на нахабних убивць, які б кинули труп у центрі міста. Однак відчуття — не завжди надійний доказ. Це міг зробити один із них, приховавши від інших.
— Учора вночі хтось убив чоловіка на ім’я Тарас Грушка, кинув його тіло в залишок фундаменту на Старому базарі, найімовірніше, це була особа, яка проїжджала повз пароциклом.
— А, я чув про це! — сказав Кирило. — Але я думав, то знайшли мертвого п’яничку. Його вбили?
— Саме так. І ви — одні з основних підозрюваних.
Це суттєво вразило усіх хлопців. І вони пішли на співпрацю значно охочіше. За їхніми словами, про труп вони нічого не знали й нікого не бачили. Вони виїхали о першій ночі, трохи побешкетували й повернулися по домівках. Навіть ще одного кола не зробили. Постійне недосипання виснажувало і їх.
На ідею подратувати чернігівців їх наштовхнув новий знайомий. Хлопці загорілися ідеєю взяти участь у наступних перегонах і збирали свій пароцикл на подвір’ї в Бориса, який якраз жив на Лісковиці. Утім, в них не сильно виходило.
Коли ж через паркан їх запримітив перехожий, який представився Генріком. Вони розговорилися про спільне захоплення, й Генрік запропонував їм допомогти з деталями й збиранням. Він давно хотів зібрати клуб любителів пароциклів і був би радий знайти однодумців. Хлопці були настільки вражені тим, що він підвіз деталей на чотири пароцикли, що навіть не поставили під сумнів його щедрість. Коли Генрік запропонував пожартувати з містян, їм здалося це неабияк кумедним. Генрік же й вигадав маскування. Хлопці хотіли припинити, коли поставили автоматонів, однак він запевнив їх, що знає, як їх обійти. Це, звісно, тільки додало їм самовпевненості. Коли злочин довго лишається безкарним, злочинець втрачає будь-який страх.
— От що, — мовив присуд Вовкун. — За неодноразове порушення громадського порядку ви відбудете щонайменше тридцять діб виправних робіт. — Хлопці застогнали. — Та оскільки зняти з вас підозру я не можу, відпускати додому я не маю права. Погуляєте трохи у в’язниці, поки я не схоплю цього Генріка. Як, кажете, мені його знайти?
Лише один пароцикліст уникнув затримання — найнахабніший і найвправніший, який вирулив, навіть наштовхнувшись на перешкоду.
— Це буде проблемно, — озвався мовчазний Борис, який до того дозволяв говорити за себе своїм друзям — Зазвичай це він приходив до нас.
Вовкун відчув шалене бажання впасти в ліжко, заплющити очі й хоча б пару годин не думати про це слідство й зірваний відпочинок. Це розслідування перетворювалося на справжню скабку в сраці.

***
Якщо для того, щоб прокинутись, вам потрібно випити чашку гіркого напою, який в народі називається кохве, то цей день приречений на страждання та муки. У кав’ярській лавці неподалік від квартири Вовкуна клаклі варили одну з найкращих кав у місті, проте це не прибирало її гидкого присмаку. Він поморщився, вихлебтав чашку кількома ковтками й опустив її на тацю, з якої клакль, лялькоподібний несвідомий автоматон, її одразу забрав, коли механізм зафіксував зміну у вазі.
Поки Вовкун доїхав на велосипеді до Лісковиці, кава увійшла в дію, і туман з невиспаного розуму трохи спав.
У кишені пальта він тримав згорнутий портрет Генріка, як його йому описали затримані порушники. Середнього зросту, русявий, коротке кучеряве волосся, грецький ніс, квадратне підборіддя й широкий лоб. Окрім тонкого шраму на переносиці, без особливих прикмет. Хлопець з малюнку мав приємне обличчя, він мусив би комусь запам’ятися.
— Генрік? Ні, не знаю нікого з таким іменем, — відповіла господиня двадцятого за рахунком будинку. — І хлопця такого не бачила. Хоча постривайте… Він мені нагадує одного з робітників автостанції. Сусідка моя, Галина, працює там водійкою, ви якраз встигнете її перехопити, коли вона вертатиметься з рейсу. Вона вам підкаже.
— Дякую за допомогу.
Та зважаючи на те, що йому доведеться знову їхати через пів міста, особливої вдячності він не відчував.
Автостанція — доволі гучна назва для невеликої території біля Нового базару з під’їздом для двох паробусів, квиткової будочки, яка то працювала, то не працювала, та шопи з ремонтним приладдям. Найбільшою спорудою з цього комплексу був склад з вугіллям, замкнений на хороший замок. Хоча, до честі містян, ламали його лише один раз, і злодій отримав такої прочуханки від водіїв, що сміливих повторити цей подвиг більше не з’являлося.
Пані Галина, вбрана в просту синю юпку, якраз прочищала котел паробуса і звиду скидалася на звичайну 40-річну жіночку. Проте її водійський досвід простягався набагато далі, ніж пасажирські перевезення. Ветеренка хрестоправної війни, вона возила припаси в найгярічіші точки фронту під обстрілами й хімічними атаками. Казали, що через нині незаконний обряд похрещення загинула її єдина дитина, тому вона однією з перших стала під стяг Памфіла Скоропадського й не шкодувала себе, поки Гетьманщина не здобула перемогу у чотирирічному протистоянні.
— Знаю цього молодика, — кивнула вона, обтираючи ганчіркою руки. — Він працює на фірму, яка постачає нам деталі для паробусів і допомагає з ремонтом.
Це збігалося з тим, що Генрік зміг швидко роздобути деталі для пароциклів.
— Давно ви його бачили?
— Десь два тижні тому. Представництво їхньої фірми нещодавно відкрилося біля вокзалу. Ви одразу побачите вивіску — “Усе для паролюбителів”. Загублений він якийсь, як на мене. Таких завжди тягне до непевних речей. Я намагалася з ним поговорити, але він, як і всі юнаки, переконаний, що може сам собі зарадити.
Власник вищезгаданої фірми зустрів Вовкуна із завзяттям.
— Ну нарешті! Я вже думав, варта зовсім про мене забула! Ви їх знайшли?
— Даруйте, пане, не розумію вашого питання. У вас щось сталося?
Червоний колір розтікся по щоках чоловіка, і він кинув руки догори.
— Сталося! Егеж, сталося! Мій склад нахабно обікрали, а цих злодюжок досі не впіймали. Хіба ви не заради цього сюди прийшли?
То Генрік не просто викупив деталі, він їх поцупив!
— Мені здається, я знаю розгадку цієї таємниці, однак чи не могли б ви мені спершу розповісти про свого помічника, пане…
— Корнієнко я. Мого помічника, Коцюбу тобто?
— Так. Генріка Коцюбу.
Власник гмикнув.
— Генрік! Георгій він, оце ще вигадали.
— Давно він на вас працює?
— Та місяців зо три. Як я тут відкрився влітку, то найняв його. А втім, він зараз позаду крамниці. Можете самі його розпитати.
Тіло Вовкуна напружилось. От паскуда! Навіть не думав ховатися. Зазвичай після того, як їх ледь не впіймали, злочинці мали клепку пересидіти десь пару днів. Думав, не знайдуть його через вигадане ім’я? Ну, що ж, йому ж гірше.
Вовкун жестом наказав власнику мовчати і ступив через двері всередину крамниці.
У такі моменти він забував, що робота у варті ніколи не була його покликанням. Передчуття того, що ти ось-ось схопиш негідника, змушувало кров кипіти.

“Генрік” спершу його не помітив і продовжував складати деталі в коробку. На його ногах він помітив ті ж чоботи, як і в найвправнішого пароцикліста, який уникнув затримання.
— Пане Коцюбо, вас затримано, — мовив Вовкун. — Не опирайтесь і підведіть руки вверх.
Юнак різко обернувся, його обличчям прокотилося щире здивування. Утім він швидко себе опанував і зробив крок у бік задніх дверей.
— Не роби цього, хлопче. Ти тільки відтягуєш неминуче.
— Це ми ще побачимо, — процідив крізь зуби той. — Мені обіцяли повний захист. І я його отримаю.
— Жодні гроші тебе не відмажуть, — пообіцяв йому Вовкун, підступаючи до нього. — Умисне вбивство — це тобі не жарти.
— Убивство?
Паскуда вдавав, що нічого про це не знає.
— Так, Тараса Грушки.
— Грушка мертвий?!
— Не прикидайся, що не знаєш про це.
— Вперше чую, пане вартовий.
— У відділку розкажеш детальніше про свої проблеми зі слухом.
— Змушений відмовитися.
Коцюба метнувся до виходу, та Вовкун був до цього готовий. Він двома стрибками здолав відстань, яка між ними лишалася, й повалив його на землю всією вагою. Вони перекотилися на бік, хлопець викручувався, як дикий котюга, але Вовкун тільки зміцнював захват, стискаючи руками й ногами шию та ноги.
— Може, вгамуєшся? — крекнув Вовкун.
Хлопець прохрипів щось незгідливе. Він спробував розчепити захват Вовкуна на шиї, який здавлював його дихання, однак слідчий не перший рік відпрацьовував цей прийом на практиці. Коцюба не задихнеться, але дискомфорт створювався достатній, щоб змусити супротивника здатися. Опір і справді покидав тіло хлопця, він перестав вириватися. Вовкун послабив хватку: зовсім трішки, щоб не думав, що має шанс.
— То як, здаєшся?
— Т-так. Пустіть тільки.
Вовкун відпустив одну руку й дістав з кишені кайданки. За кілька секунд Коцюба був як належне знешкоджений. Слідчий підвівся й обтрусив одяг.
— А тепер я подзвоню у відділок, і за тобою приїде машина. Ми у варті надаємо сервіс високого класу. Минули часи, коли злочинців тягнули крізь усе місто на осуд людей.
Та хлопець не зацінив жарт, все ще віддихувався, сидячи на підлозі. Вовкун почув скрип дверей, та був певен, що це увійшов власник крамниці.
Він усвідомив свою помилку, тільки коли його тріснули по голові чимось важким. Відчуття орієнтації вмить його покинуло, і він завалився додолу. Крізь полуду він бачив, як невідомий спільник в зелених рукавичках підняв Коцюбу і потягнув його за собою.
Шок почав відступати, потилиця розірвалася феєрверком болю. Що не кажи, а день, який починається з кави, знаходить момент підкласти свиню.

***
Вовкун очуняв, якраз щоб побачити, як схвильований власник веде за собою дільничого. Голова набухла, як перестиглий помідор, і настрій від того ліпшим не ставав. Він передав дільничому прикмети Коцюби, та, на жаль, ні він, ні власник, який, зачувши бійку, вискочив з крамниці за допомогою, не могли описати нападника. Дільничий пообіцяв розпитати по вулиці, чи бачили вони двох чоловіків, і повідомити у відділок. Власник метушився, кляв помічника і себе, що не помітив підстави.
Вовкун же відбув до лікарні, де йому обробили забій і запевнили, що нічого серйозного немає, хоча потилиця болітиме ще тиждень щонайменше.
День наближався до четвертої години, і слідчий пошкандибав до відділка, щоб дізнатися новини. Мали прийти результати розтину з моргу.
З кабінету вже всі розбіглися, тож він заварив собі чаю, сів за стіл і занурився в звіт в цілковитій тиші.
Як він і думав, смерть настала через велику крововтрату. Удар оминув критичні органи, на будівництвах зшивали і після гіршого. Перш ніж піти на той світ, чоловік залишався живим ще деякий час. Характер рани свідчив про те, що його, швидше за все, скинули на якийсь металевий штир з висоти. Зазвичай у таких випадках палю не виймали, а зрізали, й так везли до хірурга, який міг надати кваліфіковану допомогу. Однак в цьому випадку чоловіка зняли з прута й залишили без допомоги на землі. Десь мав лишитися помітний темно-багряний слід.
Робочі версії намальовувались такі: або це вбивство було наперед спланованим, що викликало питання про мотив убивці, або ж стався нещасний випадок, і той, хто був поруч, запанікував і дозволив Грушці померти. Однак в будь-якому разі навіщо вивозити тіло на головну площу, де його одразу знайдуть?
Після сьогоднішнього Вовкун утвердився в думці, що Коцюба був у цьому замішаний. Він знав Грушку і мав нахил до антисоціальної поведінки: розкрадання складу свого роботодавця, численне порушення громадського порядку і, якщо поритися, швидше за все, виявиться щось іще. Однак поява спільника ускладнювала картину. Вони могли організувати це разом: невідомий міг убити Грушку, а Коцюба його перевіз би.
Ясно було одне: час навідатися до квартири Коцюби.

Коцюба знімав кімнатчину у тому самому вокзальному районі. Біля входу в будинок вже стояв автоматон на випадок, якщо хлопець спробує повернутися за якимись речима. Це був новий двоповерховий цегельний будинок з сімома кімнатами, спільною кухнею, підведеним водогоном і телефоном. Доволі комфортні умови як для юного помічника. Вовкун у його віці жив у дірі, куди влазило тільки ліжко й скриня для речей, туалет був надворі, а харчуватися доводилося в дешевій їдальні. Звісно, тоді він багато заощаджував, помилково вважаючи, що робота у варті лише тимчасова, і йому вдасться назбирати на навчання в мистецькій академії. Зараз він малював переважно портрети злочинців і місця злочину. Доволі сильно набив руку на людській анатомії — було чим пишатися.
Кімната Коцюби була типовим житлом юнака з інженерними амбіціями: купа звалених по кутках книжок про механіку й автоматонів, якісь напівзібрані елементи двигунів, вимазані в масло штани і десяток загублених гайок під ліжком, креслярське приладдя, розрахунки і схеми. У шафі він знайшов пальто, окуляри й пов’язку, які мав на собі п’ятий пароцикліст. Утім, корисних зачіпок на поверхні не траплялося. Доведеться зайнятися деконструкцією.
Начитавшись романів, люди помилково припускали, що таємничі сховки знаходилися на подвійному дні шухляд столів і в прихованих нішах стін. Проте найчастіше місця для сховків обирали набагато банальніші: у невиразних коробках завалених непотребом шаф і всередині ліжок. Спершу треба почергово зняти ковдру, простирадло й матрас, діставшись до основи ліжка. Якщо на дні немає нічого, крім пилу і випадкових волосин, то слід розкрити підковдру й наволочку. Ага! Ось у ковдрі й зашито ничку.
Очі слідчого поповзли на лоба, коли він почав рахувати: сотня, дві сотні, чотири сотні карбованців! І всі новими купюрами. Це більше, ніж середня річна зарплата фахівця. Звідки у молодого хлопця такі гроші?
Та разом із грошима було ще дещо, що не могло оминути уваги Вовкуна: картка робітника будівельної фірми Попсуєва.

***
“І до тяжких новин. 10 листопада просто посеред Чернігова сталося вбивство: на Старому базарі знайшли тіло ніжинського інженера Тараса Грушки, який ставив ліфт в універмазі “Люкс” і готелі “Централь”. Спершу пішла помилкова чутка, буцімто, на площі знову хтось упився, проте після нападу на слідчого, який веде цю справу, правда виплила на поверхню. Ми всі сподіваємося, що вбивцю скоро знайдуть, і Чернігів засне спокійно.
Пан П. Попсуєв, на якого працював покійний, відмовився коментувати ситуацію”.

“Чернігівський листок”, 19ХХ, листопад, гол. ред. Левко Глібов

Павло Попсуєв справедливо вважався одним із найбагатших людей Чернігова. Керував цегельним заводом, займався розбудовою міста, викуповуючи земельні ділянки та будуючи нові житла. Саме він серйозно взявся за перепланування залізничного району. Він же тримав третину торгових рядів на Новому базарі та кілька будівель поблизу. Не заважало й те, що він входив до Міської думи.
Чи можна вважати збігом, що і ймовірний вбивця, і жертва на нього працювали?
Коли на третій день розслідування Вовкун спробував постукати в кабінет до Попсуєва з кількома питання, його секретар сухо повідомив, що той ще вчора відбув у робочих справах з Чернігова, а коли повернеться, він не знає.
Секретар у Попсуєва відповідав його статусу. Це був автоматон-секретар нової лінійки, яких робили спеціально людиноподібними і зовнішньо, і за характером програми. Такі машини вдягали костюми, мали вбудовану систему кліпання очима, збільшену обчислювальну здатність за рахунок дрібніших механізмів всередині і проходили спеціальне навчання. Завдяки цьому їхня ефективність на серйозній роботі значно підвищувалась, хоча покупка і утримання такого автоматона коштувала недешево. У разі поломки чи пошкодження доводилося везти його до фахівця в столицю чи в Запоріжжя.
Вовкун вийшов з міської думки і про всяк випадок замалював автоматона в нотатнику, бо його вигляд справляв враження. Можливо, надішле потім надішле шарж Глібову в газету, хай посміються. Біла сорочка з вишитими вставками, синя жилетка, коричневі брюки, жовта хустка, пов’язана на шиї, і рукавички. Справжній франт.

В заїзді сказали, що бачили, як Грушка о дев’ятій вечора повернувся в кімнату і відтоді звідти не виходив. Ніхто до нього не приходив також і не лишав повідомлень. Але він мав потім вислизнути непоміченим, а, зважаючи на перший поверх, це йому вдалося б просто. Вікна в заїзді не мали ґраток. О такій порі візники вже їздили рідше, і ті, хто зазвичай працювали в цьому районі, його не бачили. Отже, куди б він не подався, він дійшов пішки.
Голова досі завдавала прикрощів, але Вовкун знав, що треба продовжувати пошуки зачіпок. Що раніше він з цим розбереться, то раніше піде у відпустку. Через травму начальник не відмовить збільшити кількість днів. У створеному кілька років тому карно-розшуковому відділі слідчих досі було тільки п’ятеро, та й то, їх часто за потреби командирували на інші райони. Чернігів було помірно спокійним містом, але щороку його населення зростало, як і потреба у нових вартових.
Був у запасі Вовкуна один прийом, який значно полегшить пошук місця злочину без випрошування помічників. Це огляд тих місць, де ліхтарі досі не стояли. Ви можете подумати, що це ніяк не пов’язано з калюжею крові, однак саме такі місця обирали для таємничих зустрічей. В Чернігові важко приховати злочин, бо десь хтось щось почує-побачить і донесе, а там, де люди жили купно, вони вимагали собі на вулицю ліхтарів. Отже, починати треба було з району річки.
Територія була велика й зелена. Нею проходили вулички з іще дерев’яними будинками та міський сад. Якщо зайти вузенькою стежкою далі в дерева, то навіть любовні парочки, що вибралися на таємне побачення, нічого не помітять. А автоматонів сюди, як правило, патрулювати не ставили, ну бо що там пильнувати.
Він спустився вздовж річки Стрижень і вивернув за будинками. Як і кожен чернігівець, він полюбляв тут гуляти на вихідних, коли мав можливість, влаштував собі планери над блискітливими водами Десни. Тож територія була для нього цілком сходжена.
Він перевірив кілька місць з металевими огорожами та конструкціями, однак жодна з них не підходила. Дійшов до початку саду, купив у лавці гарячого чаю, щоб зігрітися, і ледь його не впустив, коли побачив, як з будівельником про щось роздратовано розмовляє Павло Попсуєв!

— Пане Попсуєве, добрий день, — він витягнув посвідчення. — Молодший слідчий Володимир Вовкун, чернігівська варта.
— Варта? У вас щось термінове? — весь вигляд Попсуєва виказував, що йому зараз не до Вовкуна.
— Це щодо вбивства Тараса Грушки. Як я розумію, він на вас працював.
Попсуєв враз змінився в лиці. Манірно махнув рукою робітнику, мовляв, договоримо пізніше.
— Я був прикро вражений новиною про його смерть. Ми мали спільний проєкт, який мали ось-ось розпочати. Тож чим зможу, тим допоможу. Ви мали б зайти до мене раніше в кабінет, тоді б ми не мерзли тут на холоді.
Вовкун викривив брову.
— Я був у вас сьогодні зранку. Ваш секретар сказав, що ви поїхали у відрядження.
— Що за нісенітниця! Ніякого відрядження в мене сьогодні немає.
— Так він мені сказав.
Попсуєв скривив рота.
— Певно, наплутав щось. З цими автоматонами самі неприємності. Попередній був не надто ефективний, тож я заплатив великі гроші і виписав нового, навіть просив хлопця додатково налаштувати, але вже й цей почав давати збої. Тьху! Найму нормального секретаря, а не це неподобство, більше грошей збережу.
— Над яким проєктом працював пан Грушка?
— Боюся, це виробнича інформація, яку я не маю права розголошувати.
Вовкун проковтнув це.
— Як часто ви з ним бачилися? Чи помічали, що він з кимось не ладнає чи просто непокоїться останнім часом?
Попсуєв замислено підкрутив вус.
— Сам я з ним бачився десь два тижні тому. Зазвичай він передає мені щотижневі звіти через секретаря. Я не маю часу на зустрічі задля кожної подробиці, ви розумієте. Тому ні, нічого про особисті конфлікти я не чув.
— Зрозумів. А що ви скажете про Георгія Коцюбу?
— Вперше чую про такого, — швидко відмовив Попсуєв.
— Він працював у вас на фабриці.
Попсуєв стенув плечима.
— У мене багато хто працює, кожного я не знаю. Якщо це все, то я повернуся до справ. Ще маю чого багато встигнути. Успіхів вам у розслідуванні, пане слідчий. Знайдіть цього мерзотника.
Він потиснув йому руку й розвернувся, сигналізуючи про те, що розмову закінчено.
Вовкун не став його затримувати, більше він все одно не скаже. Попсуєв знав Коцюбу, і не хотів, щоб про це знали у варті.

***
Місце вбивства Вовкун знайшов через дві години на протилежному краю міського саду. Це була напіврозвалена шопа на узвишші, а просто під ним стирчало дві іржаві металеві палиці трохи більше метра заввишки на деякій відстані одна від одної. Можливо, тут колись була грядка чи квітник, і до них підв’язували в’юнкі стебла. Вони поросли високою травою, але там, куди впав Грушка, вона лишилася прим’ятою. На листочках виднілася засохла кров, яку не увібрала в себе земля. Слідчий піднявся на пагорб у пошуках інших доказів.
Землю засипало свіжим листям, Вовкун порозгрібав його чоботом, але це нічого не дало. Він би пішов ні з чим, якби промінчик сонця, що хилилося до землі, не виблиснув на якомусь металевому предметі. Вовкун розгріб листя руками й витягнув срібний значок з мордою пса на ньому. Нашвидкоруч підроблений значок чернігівської варти.

Більш безглуздого винаходу, ніж свідомі автоматони, Вовкун у житті не знав. Якщо бути технічно точним, вони вважалися напівсвідомими, адже не мали власних емоцій і мети, інколи зберігаючи випадкові відголоски минулих почуттів і звичок. Вовкун розлючено гнав велосипедом на гору і думав про те, що хоча минуло більше дванадцяти років, якісно автоматони так і не покращили. Від механічних клаклів було більше зиску, ніж від цих одоробл! Єдине, в чому була їхня перевага, то це в силі. Але що таке сила без усього іншого?
Зокрема, якщо її можна так легко скерувати в зручний для злочинця бік. За правилами, автоматонів направляли з відділку з певним чітким наказом або видавали під керування вартовому. Однак, як це часом бувало потрібно, вартовий міг залучити допомогу найближчого автоматона, який патрулював вулицю. У їхню програму було вписано слухатися будь-кого зі значком вартового, і багато чого залежало від ясності й точності наказів. Саме тому Вовкун спершу припустив, що у випадку з пароциклістами провина полягала в нечітко сформульованій команді. Однак злочинець явно знав про прогалину в безпеці доступу до автоматонів і нею скористався. Значок вартового не так вже й складно підробити. Поки автоматони тримали в пам’яті ті чергування, треба було отримати з них опис чоловіка, який підходив до них і змінював наказ. Це міг бути сам Коцюба, що тільки додасть до доказів проти нього, а міг бути і його спільник.
Коли черговий побачив замиленого Вовкуна, то мовчки віддав йому свою чашку чаю, яку той вдячно вихлебтав, навіть не помітивши, що це був чорний чай з цукром, який він не сильно жалував.
— Другий і Третій у відділку? — спитав він задихано.
— Мають скоро повернутися на додаткову підкрутку.
— Чудово, тут і зачекаю.
— До слова, пане слідчий, до вас прийшли. Каже, терміново. Вона у кабінеті.
Вовкун нахмурив лоба, гадаючи, хто б це міг бути. На стільці сиділа схвильована жінка в синій юпці.
— Пане слідчий, нарешті! — вигукнула вона.
— Пані Галино, чим можу допомогти?
— Ви маєте негайно пройти зі мною на автостанцію.
— Це не може зачекати? — скривився слідчий. — Можливо, вам допоможе інший вартовий?
— Це щодо убивства Тараса Грушки. Як я розумію, ви ведете цю справу. Я маю важливого свідка.
Вовкун завагався. З одного боку, він хотів би почути інформацію від автоматонів, з іншого, свідок може надати ключові деталі. А Вовкун вже хотів би закрити це слідство до кінця дня.
— Скажіть, телефон на автостанції приймає дзвінки?
Галина стиснула губи.
— Касирка вже пішла, але в мене є ключ від будки, якщо вам потрібно подзвонити.
— Чудово, ходімо.
Та перед тим Вовкун попросив пані Галину зачекати на вході, поки він поговорить з колегою.
— Черговий, знаєш телефон автостанції?
— Так, пане слідчий, — він зі здивуванням глянув на нього.
— Зроби мені послугу. Коли прийдуть Другий і Третій, розпитай їх, хто віддавав їм накази і які, коли їх відправляли ловити пароциклістів. Зокрема, чи підходив до них хтось із таким значком на вулиці.
Він брязнув на стіл знайдений значок.
— Покладеш потім його в сейф з доказами. Коли отримаєш від них опис цього чоловіка, подзвониш на автостанцію, я буду там, і опишеш мені його.
— Слова автоматонів мені документувати? — змирився з додатковим навантаженням черговий.
— Очевидно! Молодець, швидко хапаєш. Ну, успіхів, чекатиму дзвінка.

Коли вони доїхали до автостанції й поставили велосипеди на ніжку, на фасадах будинків вже почали запалюватися ліхтарі. На платформі стояв двоярусний паробус, пані Галина відчинила дверцята й запросила Вовкуна всередину. Там, біля заштореного вікна, сидів, обхопивши коліна, Георгій Коцюба.
— Ви самі? — пошепки запитав він, позираючи за спину Вовкуна.
— Якби знав, то взяв би підкріплення, щоб уникнути такої ситуації, як минулого разу.
Слідчий звинувачувально глянув у бік пані Галини. Та стенула плечима й полізла вмикати в салоні ліхтар на стелі.
— Хлопець накоїв дурниць, але не настільки смертельних. Вислухайте його. Я поки відкрию будку з телефоном.
Вовкуну не подобалась ця ситуація, але Коцюба виглядав вкрай переляканим. Його губи тремтіли, і в при світлі він помітив подряпини на його обличчі та руках.
— Гаразд, — погодився він зрештою. — Почнімо спочатку: які твої стосунки з Павлом Попсуєвим? Це він заплатив тобі за те, щоб ви їздили по площі й дратували людей? Навіщо?
Хлопець закивав.
— Так. Спершу я працював у нього на фірмі. Після технічного училища я хотів вивчати напівсвідомі автоматони, але в університет надто великий конкурс. Робота була нецікава, тож я надовго там не затримався. Але, знаючи про мої інтереси й навички, Тарас Грушка порекомендував мене панові Попсуєву. Я лагодив йому машину і робив ще деякі дрібниці, і він влаштував мене на мою теперішню роботу. Пан Попсуєв згадав про мене, коли він купив новий автоматон і попросив мене його перевірити й внести деякі поправки. Що я, на свою голову, і зробив. Не знаю, що пішло не так. Я все робив за інструкцією, але…
Коцюбу почав труситися.
— А як щодо пароциклів?
— Пан Попсуєв хоче максимально викупити нерухомість, яка знаходиться навколо Старого базару. Грушка мав працювати над ліфтом у вежі.
— Якій вежі? — не зрозумів Вовкун.
— Для дирижабля. Уже вирішено, що на місці торгових рядів збудують швартову вежу для повітряних кораблів, і той, хто матиме бізнес у цьому районі, виграє. Своїми роз’їздами ми мали довести торговців настільки, щоб вони згодились продати нерухомість за нижчою ціною.
— У чому тоді завинив Грушка?
— Він не мав померти! — Коцюба схлипнув. — Коли я востаннє з ним бачився, він казав, що йому це набридло, і він хоче піти від Попсуєва. Я здуру бовкнув про це йому, а потім… потім ви прийшли мене арештовувати і повідомили про його смерть. Я не знав, що він його вб’є, клянуся! У ньому щось зламалося, фатально зламалося. Він і вас вирубив тоді в крамниці.
— Що сталося потім?
— Коли ми опинилися в гаражі за Черніговом, в якому я ховав пароцикли, я розпитав його про те, що сталося з Грушкою, і він мені у всьому зізнався. Якби Грушка пішов з проєкту, він міг би про все розбалакати завчасно. Тож він пригрозив Грушці, спробував присилувати до співпраці, але не розрахував сили, і Грушка впав. Він вирішив скористатися ситуацією і скинув його тіло посеред площі. Буцім, це тільки допоможе залякати торговців. Він почав погрожувати і мені, щоб я не рипався й тримав язик за зубами. — Коцюба почесав червоні сліди на зап’ястках. — Я погодився, а коли він нарешті пішов, одразу дременув. Пані Галина, яка якраз проїжджала тією дорогою, мене підібрала. Пане слідчий, я не хочу мати з убивством нічого спільного.
— Гаразд. Ми повернемося в відділок, зафіксуємо твої покази і знайдемо того чоловіка.
— Він не…
— Пане слідчий, — пані Галина торкнулась його плеча. — Телефон дзвонить.
— Нікуди не йди.
Вовкун протиснувся в будку й підняв слухавку.
— Молодший слідчий Вовкун, слухаю.
— Пане слідчий, я розпитав Другого й Третього. Вони дали дуже дивні показання. Тим, хто наказав їм просто стояти й спостерігати, був не чоловіком, а дивно вдягненим…
— …автоматоном, — закінчив за нього Вовкун. — Я вже бачу.
До паробуса наближався секретар Попсуєва. Це не віщувало нічого хорошого.

***
Вовкун міг скільки завгодно нарікати на те, що автоматони дурні. Але він також усвідомлював, що вони надзвичайно сильні. І тепер автоматон, який очевидно збожеволів і вже вчинив одне вбивство, збирався вчинити іще одне.
— Надсилай підкріплення з автоматонами на автостанцію, — кинув він у слухавку черговому. — Негайно!
Пані Галина вийшла з паробуса й теж помітила Секретаря. Вона схопила палицю для вугілля й закрила собою вхід.
— Повз мене не пройдеш, падлюко.
— Видайте мені Георгія Коцюбу, — беземоційно мовив Секретар. — Інакше я буду вимушений застосувати силу.
Вовкун панічно почав оглядатися, що можна використати за зброю проти автоматона. Його погляд упав на стілець продавчині квитків зі сталевими ніжками. Згодиться.
— Відійди від паробуса, — наказав він Секретарю. — Я представник чернігівської варти, ти маєш мене слухатися.
— Я слухаюся тільки мого господаря, — відповів автоматон, розвертаючись до нього. — Якщо ви мені заважатимете, я знешкоджу і вас.
Вовкун напружився. Він ще ніколи не виступав проти автоматона.
Реакція тіла спрацювала швидше, ніж розум. Металевий кулак пролетів в сантиметрі від його обличчя. Вовкун відскочив, замахнувся стільцем. Вдруге куштувати його ударів він не збирався.
Стілець розбився об голову автоматона, дерево тріснуло, однак Секретар встояв. Пані Галина скористалась моментом і всадовила палицю точно в шарніри лівої ноги. Як Вовкун і казав, жінки в Чернігові були до страху компетентними.
Секретар поточився, але це його не зупинило. Він посмикав палицю і з третього разу вийняв її з ноги. Палиця дзенькнула по бруківці.
На відміну від Вовкуна, пані Галина не мала такої швидкої реакції, тому удар скосив її на землю.
Вовкун підібрав палицю за браком іншої зброї. Болісний стогін давав йому надію, що пані Галина принаймні жива. Та все ж вона завдала автоматону ушкоджень: шарніри відійшли, й він почав накульгувати.
Бліде, як смерть, обличчя Коцюби показався в дверях паробуса.
— Як мені його вирубити? — закричав йому Вовкун.
Тепер, коли Секретар уповільнився, слідчому стало легше уникати його атак.
— Еее… Механізм знаходиться у коробці, вона зроблена так, щоб захищати його від зовнішніх ушкоджень, — залопотів той нерозбірливо.
— Ти ж щось читав, згадуй, хлопче!
Вовкун відчував себе дурнем, стрибаючи навколо автоматона зі зброєю, яка не могла завдати йому жодної шкоди. Якби ж скористатися тактикою пані Галини ще раз…
Секретар вирішив, що якщо попередній підхід не працює, треба пробувати новий. Він підвів ушкоджену ногу й щоєсили дострибнув на цілій до Вовкуна. Таки не зовсім дарма Попсуєв віддав за нього великі гроші. Слідчий спробував заблокувати удар палицею, але металевий кулак таки його черкнув по плечу. Він засичав від болю.
— Коцюбо, ну що там? Чи маю я тобі нагадати, що він прийшов за тобою?
— Я думаю! Думаю! — Хлопець явно панікував. — А-а! У цій моделі є одна вада: оскільки очі з’єднані з серцевинною програмою, якщо вибити око, то можна таким чином дотягнутися до всього механізму.
— Підготуй, чим залити, поки я це робитиму, — наказав йому Вовкун, ухиляючись від чергового наскоку Секретаря.
— Що? — не зрозумів Коцюба.
— Біля водійського місця стоїть відро з дьогтєм, — сказала пані Галина, припідіймаючись на руках. — Принеси його.
Коцюба нарешті втямив задум і зник у паробусі.
Далі все залежало від вправності Вовкуна. Він зціпив зуби, ігноруючи біль старий і новий. Треба трохи відступити, перш ніж починати штрикати в голову. Він відбіг на пару метрів для прицілювання. Однак Секретар за ним не послідував. Вдовольнившись, що слідчий йому не перешкоджає, він розвернувся до паробуса.
Діяти треба було швидко. Вовкун обігнав автоматона й застрибнув у двері. Наляканий Коцюба укляк позаду, вагаючись, чи йому ховатися в салоні, чи стояти тут.
— Коли я дам знак, — мовив Вовкун, не повертаючи голови, — виллєш на нього відро.
Автоматон наблизився до паробуса. Вовкун знав, що це його єдиний шанс. Найвища сходинка давала йому перевагу. Він прицілився, засадив палицею в скляне око й, скориставшись нею, як опорою, щосили відштовхнув.
Секретар цього не чекав. Він втратив баланс і дзвенькнув на дорогу. Вовкун вискочив за ним, схопився за край палиці, смикнув її на себе і крикнув:
— Давай!
Дьоготь вилився на голову автоматона. Якийсь жахливий момент здавалося, що їхній план провалився. Секретар підвівся, потягнувся до Коцюби сталевими пальцями.
— План має бути виконаним за всяку ціну… — проскрипів він.
Та вже наступної секунди якась крапля дьогтю сягнула серцевинної програми — і Секретар заглох.
Присутні деякий час не рухалися, затамувавши подих, чекали, чи він не заведеться знову. Коли стало зрозуміло, що ворога знешкоджено, Коцюба осів на сходах паробуса і заплющив очі. Вовкун допоміг пані Галині підвестися. Вона обхопила рукою живіт, куди прийшовся удар, і з гумором зауважила:
— А я ще ненавиділа ці передачки! Відвезіть кошик гурків туди, бідон молока сюди. Оце ще дьоготь на мене звалили, всю водійську мені просмердів. Хто б міг подумати, що він стане в пригоді.
— І що це за пригода! — прокоментував Вовкун. —Збожеволілий автоматон. Справжній бенкет для газетярів.

***
Однак газети отримали зовсім іншу інформацію.
Коли начальник варти запросив Вовкуна до себе в кабінет, він застав його не самого. Біля вікна стояв Павло Попсуєв.
— А-а, слідчий Вовкуне, ви якраз вчасно, — Красовський припросив його сідати. — Ми якраз обговорювали з паном Попсуєвим нашу стратегію щодо врегулювання цієї прикрості з паном Грушкою.
Вовкун залишився стояти.
— Боюся, я вас не розумію. Ми маємо склад злочину, вбивцю, та й справа ще не закрита.
Він багатозначно подивився на Попсуєва.
— Пане слідчий, — почав він, — я розумію, що автоматон знаходився під моїм керуванням, і моя необачність спричинила таке нещастя. Бачте, я попросив пана Коцюбу підправити програму секретаря, щоб він серйозніше сприймав мої накази. Попередній автоматон виконував їх недостатньо ефективно, як на мій смак. Як вам вже, напевно, повідомили, я займаюся будівництвом на місці Нового базару. Це мав бути таємний проєкт, щоб не налетіли конкуренти з Києва, і гроші лишалися в Чернігові. Автоматон виконував для мене зв’язкову роботу, і я наголосив йому, що цей проєкт має будь-що завершитися успішно. Мені й на думку не спадало, що він дійде до вбивства. Таких наказів я йому не давав.
Вовкун стиснув губи. Це скидалося на правду, Попсуєву не було сенсу вбивати Грушку, навіть якщо той хотів піти від нього. Та все ж він волів би перевірити це.
— Яку інформацію ми повідомимо суспільству? — спитав він зрештою.
— Нічого простішого, — просяяв Красовський. — Вбивцею виявився божевільний приїжджий. Він перестрів Грушку в міському саду, сталася сутичка, яка призвела до смерті останнього. Григорій Коцюба, якого впіймали на хуліганстві, випадково про це дізнався, тож вбивця замислив прикінчити і його. На щастя, чернігівська варта вчасно вийшла на злочинця і його знешкодила.
— То ми налаштовані приховувати, що це був автоматон?
— Пане слідчий, — мовив серйозно Попсуєв. — Те, що напівсвідомий автоматон вбив людину, уже спричинить збурення у суспільстві, чого ми аж ніяк не хочемо. А те, що цей автоматон мав доступ до Міської думи, підірве довіру до влади. Ви наче не дурний, маєте розуміти, які наслідки це потягне за собою.
Складно було з цим примиритися, але Вовкун розумів, що Попсуєв каже правду. Автоматони стали однією з причин, якими послуговувалися хрестоправці для розпалювання релігійної війни з Гетьманщиною. Перенесення людських зразків в машину оголосили ув’язненням душі і поклонінням дияволу.
— І справжня роль Коцюби теж залишиться поза загальним знанням, правильно? — з комком у горлі промовив він.
— Бачу, ми зрозуміли одне одного, — кивнув Красовський. — Звісно, за ваші заслуги ви не залишитесь без винагороди. Я вже виписав вам премію, і, як я знаю, ви давно хотіли піти у відпустку. Візьміть місяць відпочинку, залікуйте травми, з’їзьдте до родичів на зимові свята. Хороша робота, слідчий Вовкуне, ви на це заслужили.
Вовкун подякував крізь зціплені зуби і розпрощався. Можливо, він і не мріяв пов’язати життя з розслідуванням злочинів, але принаймні він намагався робити все чесно та за законом. Такі ситуації змушували його лізти на стінку.

Чотирьох пароциклістів випустили з в’язниці. Їм вписали хуліганку й двадцять днів громадських робіт. Зважай, дешево відбулися, хоча торговці з Красної площі, коли дізналися про їхній проступок, ще довго відмовлялися їм щось продавати. Коцюба віддав гроші, отримані від Попсуєва, власнику фірми, компенсувавши те, що в нього украв. Це не зняло з нього звинувачень у крадіжці, але власник зжалився і просив суд не давати хлопцю великого вироку. Коцюба сів на шість місяців і вийшов на три раніше за хорошу поведінку в обмін на громадські роботи. Після відбуття покарання він поїхав з міста. Пані Галина потай повідомила Вовкуну, що в обмін на мовчання Попсуєв оплатив Коцюбі університет. Хоча більше той в автоматони лізти не схотів й пішов на автомеханіку.
Сам же Вовкун провів місяць у себе на квартирі, заліковуючи рани й смакуючи дорогий китайський чай, який зміг собі дозволити на премію. Трохи читав, але переважно писав етюди. Намагався не думати про обман, в який його втягнули. Однак деяку штуку він таки утнув.

“Наш анонімний інформатор шокував редакцію надзвичайною новиною. Такого в Чернігові ще точно не було!
Пам’ятаєте, ми питали, що постане на місці старих торгових рядів? Це буде не сквер і не повноцінний театр, про який чернігівці так довго просили. Це буде швартова вежа для дирижабля!
Так-так, вам не почулося. У Чернігів тепер прилітатимуть дирижаблі. Відтепер можна буде з комфортом долетіти до Львова чи Одеси, споглядачи красу з висоти пташиного польоту.
Будівництвом займається фірма всіма нами знаного Павла Попсуєва, гроші вже закладені в бюджет на наступний рік.
Навіть прикро, що таємниця, яка хвилювала нас кілька місяців, виявилася такою банальною і нудною. Але що ж, нічого нового”.

“Чернігівський листок”, грудень, 19ХХ, гол. ред. Левко Глібов

***
Історичний коментар
Базарна площа — теперішня Красна площа в центрі Чернігова, на якій раніше знаходився ринок, поки його не перенесли на Олександрівську площу.
Богоявленська вулиця — початок сучасної вулиці Шевченка від Драматичного театру і приблизно до Красного мосту.
Гонки — шатуни, український термін 1920-х років.
Красний — і площа, і міст завжди були красними, тобто красивими. Для площі також існує версія походження назви через її розміщення на узвишші.
“Не минай” — шинок, який справді існував біля сучасного Центрального ринку.
Олександрівська площа — місце, де розміщений сучасний Центральний ринок.
Олексіївський пасаж — торгово-житловий провулок, якого зараз не існує, знаходився за нинішнім кафе “Золотий ключик”.
Цегельні заводи — в Чернігові справді працювало кілька цегельних заводів, які зокрема продукували клінкерну цеглу для замощення доріг. (Утім Попсуєв є вигаданим персонажем).
“Чернігівський листок” — щотижнева газета, заснована Леонідом Глібовим, виходила 1861-1863 роки.
Юпка — жіночий верхній одяг, щось на кшталт короткого пальта.