Ні пари з вуст

20 років тому

– Була в мене парова машина,

  А я її продала.

– Тобі ця дурацька пісенька не набридла ще?

– Нє-а, – Дарка розсміялася. – Ти так смішно бісишся.

– Якби в мене була парова машина, я би її нізащо не продав! – нахнюпився Левко.

 ***

Вчора, ніч

Осінній вітер жбурляв у світло газових ліхтарів останнє пожовкле листя в перемішку з липким, мокрим снігом, змушуючи химерні тіні пірнати в чорну воду. У цей час набережна була майже порожня. Мало кому захочеться здійснювати променад біля води: в повітрі й без свіжого річкового бризу вистачало вологи.

Дівчина стояла на березі Палійки, притискаючи до грудей яскраво-червону сумочку й обхопивши себе руками в марній спробі зігрітися, і час від часу хапалася то за капелюшок, то за поли пальта, які смикав пронизливий вітер. Вона нетерпляче погойдувалася з носка на пʼяту, ніби ніяк не могла вирішити, чи стрибати в каламутну брудно-зелену воду. Проте погляд її було спрямовано геть в інший бік: дівчина напружено вдивлялася в темряву під мостом Барабу, водчевидь на когось очікуючи. Вона навіть кілька разів кидала оком на годинник, що увінчував Ратушу, а коли хмари остаточно загасили місяць, витягла кишеньковий – на довгому срібному ланцюжку – й позирнула на нього.

З ким би не мала зустрітися незнайомка, він спізнювався, до того ж, поза межами будь-якої пристойності.

По мосту проїхав омнібус, випускаючи в повітря клуби пари й вугільного диму. Його грюкіт майже заглушив бій годинника, що сповіщував про другу годину ночі.

Дівчина здригнулася, заозиралася стурбовано.

За хвилину все стихло, але незнайомка все одно смикалася від кожного шороху. Вона кинула останній погляд на годинник, розвернулася йти, але раптом завмерла, щось видивлюячись під мостом.

Почувши кроки позаду себе, дівчина почала була обертатися, але не встигла.

Червона сумочка, описавши яскраву дугу, з гучним плескотом пірнула в темну воду біля самого берега.

***

Сьогодні, близько 8 ранку

Вітер, що учора погрожував перерости в бурю, зранку вщух. Перед світанком ударив мороз, і камені бруківки виблискували в променях низького сонця, мов глазуровані. Сніг майже розтанув, проте місця, куди сонячні промені ще не добралися, залишалися припорошеними білим.

– Так, хлопчисько газетяр на світанку знайшов… Та як я знаю, чого його на набережну понесло? Може, відлити захʼтів.

Кругленький, приземкуватий пан в чорному пальті й циліндрі, що здавався зависоким для свого коротуна-власника, говорив ледве чутно, зате патрульний поліцейський у формі віщав на всю околицю. Вуличним роззявам навіть підходити до жовтої поліційської стрічки не доводилося, щоби почути подробиці.

Тіло лежало на самому краєчку набережної, майже торкаючись носками лакованих черевичків з кокетливими мідними ґудзиками вкритої тонкою плівкою новонародженої криги темної води. Дощі, що лили безперервно весь останній місяць осені, змусили Палійку піднятися й підступити до тротуару майже впритул, накривши каламутною водою широкі сходинки, що тягнулися вздовж берега, послуговуючись імпровізованими лавами для тих, хто бажав посидіти біля самісінької води.

– Уліки вже зібрали? – коротун нарешті спромігся підвищити голос, щоби перекричати екіпаж, що торохтів мостом.

– Ви наказали нічого не чіпати, то ми й не чіпали. Я особисто контролював! – поліцейский випʼяв груди так, ніби дійсно вчинив ледь не подвиг.

– Все доводиться робити самому, – зітхнув коротань і, пробивши тростиною тонку кригу, заходився шурувати нею у воді біля берега.

– Пане інспекторе, але ж ви наказали…

– Та знаю я, знаю, – відмахнувся детектив і схилився над водою, щоби витягти свою знахідку. Зазирнув усередину гмикнув і передав мокру сумочку найближчому поліцейському.

***

– Хто це з нею зробив?

Чоловік років тридцяти, одягнений у підбиту каракулем льотну куртку, роздивлявся тіло через голову детектива. Його зріст цілком дозволяв такий фокус: над коротунем-детективном він нависав голови на півтори.

– Якби я знав відповідь, то не мерз би тут разом із цими телепнями, – детектив кивнув на поліцейських, що тупотііли біля жовтої стрічки й мляво гиркали на роззяв. – А ви, власне, хто такий? І як потрапили на місце злочину? – схаменувся він.

– Лев Златоян, “Вечірній Вісник”, – відрекомендувався чоловік, стягнув зубами перчатку й простягнув руку для знайомства.

– Хто пустив папараці на місце злочину? – заволав детектив, ігноруючи пропозицію рукотискання.

– Вгамуйтеся, – зкривився “папараці”. – Я тут не по роботі. Я знав убиту.

***

Два місяці тому

Дівчина стояла, ледве торкаючись кришки рояля кінчиками пальців. Попри досить скромну сукню – стриману, без жодних відвертих декольте за останньою модою – та акуратну зачіску, було в ній дещо, що змушувало чоловіків в залі поїдати її голодними очима.

– Янгольський голос! Так і знав, що знайду тебе сьогодні тут.

– Дідьку, Микито! – Лев здригнувся, ледь не розплескавши конʼяк, який погойдував у склянці.

– Я б з такою розважився, – посміхнувся Микита Милорад, сідаючи за столик. – Та й ти, дивлюся, часу даремно не гаєш. Не думав, що скажу таке, але… Не соромно зраджувати своєму терапевту з цією кралею?

– Анітрохи, – Лев Златоян вочевидь був роздратований неочікуваною зустріччю, але спробував підтримати жарт. – Наші з тобою побачення боляче б’ють по моєму дірявому гаманцю.

– Леве, я серйозно, – Микита більше не сміявся. – Я хвилююся за тебе. Ти пропустив уже два сеанси.

– Я теж серйозно. Поки платила держава, я нічого не мав проти просиджування твого дивана по вівторках. Але бюджет на ветеранів урізали, а сам я не можу дозволити собі тебе.

– Кляті чинуші, – вилаявся Микита. – Хлопче, ну давай, я тобі знижку зроблю? Тридцять відсотків – більше ніяк. Леве, травматичний невроз – гидка штука. Не долікуєш – отримаєш патологічну зміну особистості та інші неприємні наслідки. Як для тебе, так і для оточуючих.

– Та щоб тебе, пане Милораде! – гаркнув Лев.

Його ліва рука смикнулася, надто різко опустивши склянку на стіл. Тип за сусіднім столиком обернувся. Лев зкривився, потер зведені пальці, вилаявся, неловко зачепивши ліктем палицю, що стояла притуленою до стільця. Микита спостерігав за ним мовчки, але в погляді читалося порозуміння.

– Неприємних наслідків ВЖЕ хоч греблю гати. Думаєш, мені довірять керувати хоча б монгольфʼєром? Мені відмовили всі, навіть Цеппелін. А їм потрібні самогубці для випробування нової моделі.

– Що, Леве, жити не можеш без польоту? – гмикнув лікар після павзи.

– Микито Милораде, ти що, в друзі до мене набиваєшся? Гарна спроба, але я не заводжу друзів. Там лишилися. У череві палаючої кулі, що була колись хижим бойовим птахом. А я вижив. Назло собі й уряду, що не має гадки, що робити з такими, як я – огризками війни, сяк-так залатаними зовні, але зламаними глибоко всередині. Чого вилупився? – гукнув Лев вже до сусіда, який навіть не намагався зробити вигляд, що не прислухається до чужої розмови. – Кляті новобагатьки.

Той знизав плечима й показово повільно відвернувся, ховаючи поблажливу посмішку в клубах ароматного диму дорогої сигари. Дістав масивний золотий годинник з нагрудної кишені.

– До тебе набʼєшся, аякже, – пирхнув Микита. – Все ж зайди до мене.

Він підвівся й відсалютував на прощання Леву.

Сусід також підвівся. Проходячи повз Лева, підморгнул і кинув на стіл візитівку.

– Зайди до мене, – передражнив він лікаря Милорада.

***

Сьогодні, близько 8 ранку

– Дарина Ладо. Співає… співала в “Зеленому роялі”, – кивнув Лев на тіло.

– Ви були знайомі? – пожвавів детектив. – До речі. Дозвольте відрекомендуватися: Власлав Гудим. Інспектор поліції цієї діри. В якому, кажете, виданні ви працюєте?

– “Вечірній Вісник”?

– Такого не існує.

– Ну добре, підловили, – “журналіст” здійняв правицю вгору й кривувато посміхнувся. – Але ваші телепні простого роззяву сюди не пропустили би.

– А папараці, значить, пропустили? Хто?

– А он той, з вусами.

– Цікавенько… – пробурмотів інспектор Гудим. Постояв, зіщулившись і уважно розглядаючи постового з-під приопущених повік. – Ну добре, повернімося до справи, – раптово “відмер” він.

– Так, повернімося, – кивнув псевдо-папараці. – Чи є у вас припущення щодо того, як це сталося, і чому дівчина сама опинилася на безлюдній набережній посеред ночі?

– А ви точно не журналіст? – примружився інспектор. – Чи просто забули, що запитання тут ставлю я?

– Забув, – зізнався Лев. – Бо ви ж не питаєте нічого, що до справи стосується.

– Тут ВСЕ до справи стосується. Насамперед, чому ви вирішили, що дівчина була тут САМА, і вбивство сталося ПОСЕРЕД НОЧІ.

– Тихіше, не треба на мене волати, я поруч стою, – покривився Лев, втягнувши голову в плечі. Вираз обличчя в нього при цьому був такий, ніби гучні звуки приносять йому фізичних страждань. – Та й вусань ваш, нерадивий, щось аж прямо занадто прислухається. Десь я його писок бачив. Він часом штрафи за перевищення швидкості не виписує?

– Не відхиляйтеся від теми.

– Тіло присипане снігом, а він вщух ще до світанку. Та й кров на бруківці вже потемнішала, а зараз тільки восьма ранку.

– Пів на восьму, – виправив його детектив.

– Тим паче. До півночі Дарка співала в “Роялі”, – Лев махнув рукою убік будинків, що нависали на набережною. – Тай потім… – він зкривився. – Сумніваюся, що Юзеф їй жодного клієнта в суботню ніч не привів. Юзеф Велет – хазяїн “Зеленого Рояля”. І Дарчин сутенер, за сумісництвом.

***

Вчора, вечір

– Ти знову тут? Навіщо себе краєш?

– Вважай, попрощатися зайшов.

– Кудись зібрався? – Микита дивився уважно, в погляді читалася напруга. 

– Думав, чи не податися геть із міста, – зітхнув Лев. – Кудись, де ніхто не знає про мої… складнощі. Тут я точно нікому не потрібний.

– Ти мені потрібний, – доспівавши, Дарка спустилася зі сцени, граціозно присіла поряд з Микитою Милорадом, ледве звернувши на нього увагу. – Привіт, Левку, – томно простягла дівчина.

– Привіт, Дарко, – м’яко посміхнувся Лев. – Ти сьогодні… особлива?

– Ой, ти помітив? – дівчина зовсім по-дитячому заплескала в долоні. – Це червона помада. Мені Він подарував, – Дарка нахилилася до чоловіка, понизивши голос до довірчого шепоту.

Повні груди спокусливо колихнулися, натягнувши тонку мереживну тканину ліфа. Пан за сусіднім столиком подався вперед, хіба що не облизнувся, як кіт на сметану.

– Що за “Він”, Дарко? – Лев виглядав стривоженим. – Ти же знаєш, що тобі не можна приймати подарунки від клієнтів.

Чоловік озирнувася на хазяїна ресторану, але той, хоч і косив одним оком, пильнуючи головну принаду свого закладу, але до розмови не дослухався.

– Він… він такий! Приходить, коли світить місяць. Такий таємничий! – дівчина вочевидь була в повному захваті від свого шанувальника.

– Він – це хто? Як його ім’я? – голос Лева помʼякшав. Вимовляв запитання він чітко, по одному. 

– Він не казав, – безтурботно знизала плечима Дарка.

– А як він хоч виглядає?

– Не знаю, – Дарка захихотіла якимось своїм думкам.

– Чому?

– А він у масці.

– Чому? – утрутився Микита.

– Він каже, що не можна знімати маску, бо злякаюся. Але він – добрий. Ніжний. Мене кохає. Не так, як вони, – дівчина невиразно махнула рукою кудись убік. – Не чіпає. І дивиться, щоби вони не чіпали.

Милорад позирнув на Лева, чекаючи пояснень.

– Вона про клієнтів, – неохоче процідив той.

Микита гмикнув, але погляду не відвів. В очах майнув неспокій.

– Я думаю, він автомат. Справжній, – довірливо прошепотіла Дарка на весь зал. – Вони бувають такі, що від людини не відрізнити. Я на власні очі бачила. В нього на спи…

Лев з грюкотом поставив склянку на стіл. Повільно прибрав від неї руку й заходився масажувати ліве плече.

– Проблеми? – стурбовано спитав Микита.

– Не зважай, – відмахнувся чоловік.

Тепер до розмови прислухався навіть Юзеф Велет, погляд якого, спрямований на дівчину, став геть невдоволеним. Оркестр грав щось інструментальне, щоби дати співачці відпочити, підсівши за столик до когось із відвідувачів. Якщо хтось зацікавиться, сьогодні вночі пан Велет підзаробить зайву пару купюр, “здавши в оренду” красуню, яка не розуміє глибину свого морального падіння.

Сама дівчина, здавалося, не помітила миті незручності, вона старанно пускала бісики в бік сусіднього столика. Переконавшись, що  Лев її знову слухає, продовжила:

– Він каже, мій голос зводить його з розуму. А маска – це запобіжник, – очі Дарки мрійливо затуманилися.

– Мадемуазель, мусьє простó з вами заграє, – споглядання в бік сусіднього столика не пройшли непоміченими. Неприємний пан, що сидів за ним, попрямував до них, прихопивши з відерця з льодом почату пляшку шампанського.

Наповнивши келих, який квапливо сунув у руку Дарки Велет, пан присів на останній, четвертий стілець. Думкою тих, хто вже сидів за столиком, він не поцікавився.

Лев насупився. Погляд його змінився – потемнішав і “провалився”, ніби він дивився не на сусідів по столику, а в якісь свої спогади. Пальці правої руки машинально терли долоню лівої. Микита кинув на приятеля ще один занепокоєний погляд, але промовчав.

– Автомати́ ще не настільки досконалі, щоби́ залицятися до прекрасних панí, – тип самовдоволено поправив краватку, награно-випадково блиснувши золотими запонками з ініціалами “М.Д.” на манжетах занадто пишно прикрашеної мереживом сорочки. – Проте, якщо чоловік називає себе автоматóм, він може виявитися психічнó хворим.

Руки чоловіка зовсім не пасували золоту, яке він щедро начепив на себе: пальці, хоч і тонкі, музичні, але в мозолях та дрібних подряпинах, у які в’їлося щось чорне. – Але вам не варто турбуватися через якихось маніякíв: такій гарній дівчинí не забракне чоловіків, які бажають її захистити, – він багатозначно підморгнув Дарині.

Очі Лева зовсім потемнішали, і Милорад хутко сунув йому в зуби сигару, чиркнув сірником. Поводив полумʼям перед носом приятеля-пацієнта, заколихуючи. “Спокійно, Леве. Заспокойся, йди додому. Прийми пігулку. Сьогодні просто не твій день”, – прошепотів над вухом кілька разів, аж допоки добився якоїсь реакції.

– Що за безглуздий акцент? – Лев нарешті “відмер”, прикурив від сірника, що майже прогорів. – Я не стану оплачувати цей виїзний сеанс, – попередив Микиту, не відводячи погляда від Дарки, яка старанно кокетувала з нахабою, що підсів за їхній столик.

– Бенедикт Морó, – представився тим часом той, звертаючись лише до Дарки.

– Дар…

– Дарино, – поквапив дівчину Юзеф, що крутився поблизу.

– Моро? – скептично перепитав Лев.

Дарка зойкнула, поставила келих на стіл і побігла на сцену, наостанок кинувши запитальний погляд на Лева. Той кивнув дівчині й ледь помітно усміхнувся, поправивши манжети. Моро дивився на дії чоловіка з таким виразом, ніби оцінював породистого собаку.

Натрапивши на недружній погляд Лева, пан Моро ретирувався за свій столик. Дорогою його притримав власник “Зеленого Рояля”, щось сердито запитавши. Моро пирхнув, затиснув пляшку й сигару в одній руці, поліз у внутрішню кишеню сюртука та дістав двадцятку. Юзеф Велет підозріло оглянув папірець з усіх боків, навіть понюхав. Результат огляду його задовольнив, він кивнув, пробурмотів щось схвальне. На обличчі Моро розквітла самовдоволена усмішка, він зміряв Дарку масним поглядом, роздягаючи.

Лев заплющив очі та зробив кілька глибоких вдихів. Коли розплющив, Моро дивився в його бік і про щось наполегливо розпитував Велета. Ресторатор вислухав і невпевнено похитав головою, також зиркнувши на Лева.

Микита ляснув приятеля наостанок по плечу й, шепнувши: “Успіху,” – теж підвівся, залишивши приятеля наодинці насолоджуватися дешевим конʼяком і чудовим голосом співачки.

Дівчина душу краяла своєю піснею. Поспостерігавши за нею, ніхто не міг би припустити, що Дарка до ладу не розуміє сенсу того, про що співає – настільки точно вона передавала голосом нюанси настрою.

***

Сьогодні, близько 8 ранку

– Дарка – вкрай наївна й довірлива, мов дитина. Але з тілом і інстинктами дорослої жінки. Вибухова суміш для поціновувачів пікантного. До того ж, якщо й стане патякати, хто їй такій повірить. Ідеальна куртизанка. “Розумово відстала” – але, мабуть, це не дуже науковий діагноз. То ви би краще в спеціаліста поцікавилися. Якщо хочете, можу порадити одного.

– Повірю вам на слово, – похмуро пробурмотів детектив. – Ці мозгоправи вкрай знахабніли, наш бюджет на послуги експертів до їхніх апетитів не дотягує.

Лев гмикнув з порозумінням.

– То кажете, що вона розбовтувати таємниці клієнтів не стала би?

– Чому? Не казав я такого. Дарка багато говорить… говорила про клієнтів, яких їй Юзеф підганяв. Але з її розповідей вивудити щось звʼязне – годі й мріяти. До того ж, вона з дитинства схиблена на машінерії: всі розмови звертає на автомати чи парові двигуни. Останнім часом це стало погіршуватися. Вже й коханця-автомата собі вигадала.

– Чи не думаєте ви, що це все – лише майстерна гра?

– Хотів би. Але, на жаль, я Дарку від самого дитинства знаю.

– Все цікавіше й цікавіше, – зітхнув інспектор Гудим. – То кажете, вчора в неї був клієнт?

– Майже впевнений у цьому.

***

Вчора, вечір

– Златояне, сьогодні її за тобою залишити? – хазяїн “Зеленого Рояля” перетупчувався біля Левова столика, знервовано поглядаючи на Моро.

– Я зовсім на мілині, – з жалем відмовився той. Повертів у пальцях порожній флакончик з-під знеболювальних пигулок, жбурнув його на стіл.

– Як знаєш. Дехто виявив бажання.

– Дідьку, Велете! – обличчя Лева спалахнуло занепокоєнням.

– Шкода, звісно, – Велет скривив скорботний писок. – Про манеру поводження з дівчатами містера Моро всяке говорять. Але тобі вирішувати.

– Це шантаж? – здивувався Лев.

– Звиняй, – ресторатор розвів руками. – Я й сам на мілині, не можу відмовити клієнту з грошима.

– Якщо він її хоч пальцем зачепить… – Лев почав підводитися.

– То ти будеш краяти себе й побіжиш до свого мозкоправа за новою дозою забуття, – знизав плечима Велет. Від його вдаваної стурбованності не залишилося й сліду.

– А в борг? – з надією спитав Лев.

– А в борг я не працюю.

– Твою ж… – Лев сплюнув, підхопив залишені Моро пляшку й келих і попрямував до його столика.

Велет поквапився за ним.

– Златояне, заспо…

– Це твоє, здається.

Моро звів очі на Лева, що нависав над ним, перевів погляд на шампанське.

– Дякую, – неквапно осушивши келих, Моро посміхнувся.

– Приємного вечора, – знущально посміхнувся Лев у відповідь.

***

Сьогодні, близько 8 ранку

– Що ви знаєте про Мідну Діву? – інспектор раптово змінив тему.

– Міська байка, з тієї ж опери, що й Різник, – удавано байдуже знизав плечима Лев, але погляд його зробився напруженим. – Пліткарі люблять перебільшувати: якщо вбивця – то маніяк, якщо торговець промисловими секретами – то злий геній у спідниці. Тільки не кажіть, що ця ПАНІ могла Даркою зацікавитися через її балачки про “парові машини”. Якщо та Діва існує, вона полює за чимось серйознішим. Марення розумово відсталої дівчини птицю такого польоту навряд чи зацікавлять.

– Існує, – зітхнув Гудим. – І добряче робить мені нерви. Гадки не маю, навіщо “цій пані”, як ви виразилися, доступ до корпоративних секретів стількох компаній, але вона платить за них фальшивими грошима. Тому я змушений за нею ганятися, а вона кепкує з міської поліції. Чи кепкувала.

– Кепкувала? – здивувався Лев. – Щось змінилося?

– Я в цьому вже не впевнений… Слухайте, а чого це я вам знову щось розповідаю? Ви точно впевнені, що ви не папараці? – схаменувся детектив. – Давайте до справи, і я вас відпущу вже.

– Та я не кваплюся.

– А я не маю наміру терпіти присутність сторонньої людини на місці злочину. Подивіться на труп, підтвердіть, що упізнаєте вбиту. Якщо помітите щось дивне, повідомте.

Лев слухняно підійшов до тіла. Став над дівчиною, вдивляючись в обличчя з широко розкритими, немов від подиву, очіма. Його погляд застиг, обличчя набуло такого виразу, наче фоловік побачив привида.

Тіло лежало припорошеним снігом обличчям догори. Руки розкинуті в боки. Яскраво-червона помада на вустах дивовижно пасувала до другої “посмішки” перерізаного, а точніше, розірваного майже діагонально горла дівчини. Попри цю страшну рану, Дарка виглядала чистою й невинною. Навіть світле пальто майже не було заплямоване – уся кров залишилася на бруківці: тягнулася довгою смугою від голови вгору, мов хвіст комети.

– Очі не можна було їй хоча б заплющити? – пробурмотів Лев обурено, нарешті “відмерши”.

– Пан інспектор нічого чіпати не веліли, – пояснив поліцейський, який тупотів поряд.

–  А якщо не веліли, то чому тіло рухали?

***

Місяць тому

Власлав Гудим перебував у звичному своєму стані – не в гуморі. Слава найкращого детектива переслідувала коротуна, як задишка, спричинена надмірною любовʼю до вишуканих вин і сирів – хоч і була сама по собі штукою приємною, проте доставляла чимало клопоту. Причому, як самому детективу, так і оточуючим.

Всі знали: якщо інспектор Гудим береться за справу, то вчепиться в неї бульдожою хваткою, яку не розіжме, допоки не розплутає до кінця. При цьому дотримання субординації та хоч якась дипломатичність, яку він сяк-так здатний був проявляти в спокійному стані, відходили на десятий план, варто було детективу встати на слід. Тому рішення суперінтенданта віддати під особистий Гудимів контроль справу “Мідної Діви” багатьма з його колег було правильно розцінене як зізнання з боку начальства в безсиллі міської поліції. Ба більше – крок відчаю. Сам Гудим, вочевидь, вважав, що його відривають від важливих справ, змушуючи ганятися за привидами.

– А Різника тобі не упіймати? – обурювався він.

– Якщо трапиться – лови, – втомлено зітхнув суперінтендант. – Хоча, як на мене, нехай поживе ще трохи. Пожертвувати кількома дівками легкої поведінки заради того, щоби метушливі мешканці цього клятого міста трохи посиділи по домівках ночами – непоганий обмін. Ти в курсі, що статистика крадіжок зі зламом і нічних пограбувань з появою цього клятого маніяка стала прямо таки вражати низькими цифрами.

– Та щоб тебе, – вилаявся детектив. – Якщо зʼясую, що Різник – твоя авантюра, начувайся.

– Влаславе, ти би хоч трохи за словами слідкував, – недобре примружився суперінтендант. – Добре я – звик, що ти язиком ляпаєш, коли не в гуморі. А ну як перед кимось не таким розуміючим щось подібне бовкнеш?

– Ну то й що? Буде привід перевірити версію, – продовжував кипʼятитися Гудим. – Може, хоч службове розслідування відібʼє в тебе бажання вішати на зайнятих людей дослідження міського фольклору.

– Ти не думаєш, що перевіряти саме тобі й доручать? – уїдливо парирував суперінтендант. – Чи так, чи так доведеться в міському фольклорі копирсатись.

– Та щоб тебе, – відмахнувся Гудим. – Давай матеріяли.

– Ти й без них усе знаєш, – зітхнув суперінтендант, кидаючи на стіл пухку теку. – Повір, в тих висерах наших бюрократів нічого нового не знайдеш.

– Вони що, міські чутки в доповіді переписували? – напохмурився Гудим.

– Майже. Єдиний, в кого щось оригінальне вийшло – покійний Балан. От з його записів і почни.

– Балан… Балан?

– Жертва прогреса, – нагадав суперінтендант, а потім пояснив, побачивши непорозуміння в очах слідчого: – Той хлопчина, якого збив один з цих саморушних локомобілів, що носяться нині містом. Тиждень тому похорон відбувся. Тебе, до речі, не було.

– Я зайнятий був, – буркнув Гудим. – В тебе що, був спеціальний хлопець, який на розслідуванні чуток спеціалізувався?

– Божечки, який ти… Гудим! – закотив очі суперінтендант. – Той, що постійно плутав чашки.

– Ааа, ЦЕЙ Балан! – покивав детектив. – Стривай, він що загинув? Як? Локомобіль, кажеш? Яка безглузда смерть. Цілком в його дусі.

***

Два тижні тому

Відспівавши, Дарина Ладо окинула оком залу “Зеленого Роялю”. ЇЇ зосереджене обличчя осяяла щира радість.

– Левко! – вигукнула дівчина й легким кроком збігла зі сцени. – Ти повернувся! – вона кинулася на шию чоловікові, який важко підвівся їй на зустріч з-за дальнього столика.

– Дарко! Ось ти де. Як ти? – Лев мʼяко відсторонив схвильовану дівчину, зазирнув їй у обличчя.

– Я так скучила! Тебе цілий тиждень не було! – Дарка притислася до грудей чоловіка, міцно обхопивши його руками – так, ніби боялася, що якщо зараз відпустить, то він утече. Той скривився від болю, але вдруге відсторонювати дівчину не став. – Ой, а де твоя палиця?

– Златояне, в нас не заведено просто так обійматися зі співачкою, – зауважив Юзеф Велет. – Проте, з бажаючими познайомитися ближче ми можемо домовитися. Добривечір, – він і протягнув руку для стискання. Побачивши, що співрозмовник не квапиться відповісти на вітання, схаменувся й протер долоню рушником, який тримав у другій руці.

– Вечір, – кивнув Лев, але руки не подав. – Ми з Даркою добре знайомі й без твоєї допомоги.

– Я в курсі, – посмурнішав Велет. – І сподіваюся, ти не станеш відволікати її від роботи.

– А можна, Левко до мене прийде сьогодні? – Дарка зробила великі благальні очі.

– Біжи на сцену, – замість відповіді поквапив її Велет. – Ми з твоїм другом поговоримо про це.

***

– Вона чудово співає, – хазяїн “Зеленого Роялю” промовив це так, ніби голос співачки був його особистою заслугою.

– Я в курсі, – Лев був не налаштований підтримувати світську бесіду. – О котрій Дарка закінчує?

– Залежить від того, чи знайдеться клієнт, – Велет багатозначно глянув на співрозмовника.

– Ти, курво, що маєш на увазі? – Лев згарбав ресторатора за грудки. Той сіпнувся, але вивільнитися не зумів, навіть попри те, що виглядав значно масивнішим. – Ти мав за нею НАГЛЯДАТИ!

– Двадцятка за годину. Сотня – за всю ніч, – хазяїн “Зеленого Роялю” зблід, але стояв на своєму.

– Я тобі зараз покажу “сотню за ніч”, – Лев вже навіть не говорив – цідив слова. – Я забираю Дарку. Зараз.

– Вибач, хлопче, – Велет спробував усміхнутися, але посмішка вийшла не дуже впевненою. – Я не можу тобі цього дозволити. Якщо не вгамуєшся – покличу поліцію.

– Щоб тебе!

– Відпусти, – примирливим тоном запропонував ресторатор.

Лев із подивом глянув на свої руки – так, ніби він вперше помітив, що все ще тримає Велета. Відпустив праву, пальці лівої, одягнутої в шкіряну рукавичку, йому довелося розтискати за допомогою правиці.

– Ну і хватка в тебе, хлопче, – видихнув Юзеф Велет, поправляючи сорочку. – Залізна.

– Вгадав, – буркнув Лев. – Май на увазі – наступного разу ці пальці стискатимуть твою горлянку.

– Хлопче, не треба мені погрожувати. В мене чесний бізнес. Як опікун дівчини я маю повне право.

– Коли ти встиг стати її опікуном?

– Мабуть, поки ти вештався бозна де й зі смертю загравав. Дай вгадаю. Крим?

– Бухарест, – зітхнув Лев.

– І тепер тебе списали, і ти став нікому не потрібний, – кивнув Велет.

– Я їй потрібний. Надто тепер, коли побачив, що ти тут розвів.

– Як я казав, у мене чесний бізнес. Хочеш приватного спілкування – плати.

***

Дощ зривався колючими, майже крижаними краплями. Лев покосився на сигару, затиснуту в пальцях лівої руки. Спробував піднести до рота, але не зміг, вилаявся, з трудом розтиснув пальці другою рукой й жбурнув сигару в найближчу калюжу. Та із шипінням поглинула підношення. Лев кинув останній погляд на світло у вікні на другому поверсі над “Зеленим роялем” підняв комір і ступив у мокру ніч.

***

Вісім днів тому

Лев розплющив очі. Насилу відліпив щоку від холодної шкіри старого продавленого дивана з пружинами, що випирали, сів. 

Спробував устати, але ноги підвели, і він повалився назад на диван. Застогнав від болю.

По щільно затягнутому хмарами небу за вікном було не зрозуміти, вечір на дворі чи ще день. Годинник на камінній полиці зупинився.

Лев із трудом звівся на ноги, вилаявся, наступивши на туфлю. Друга валялася неподалік. Заляпані підсохлим брудом штани висіли на спинці стільця. 

Хапаючи ротом повітря, чоловік дістався журнального столика. Порився під стосом неоплачених рахунків і газетою тижневої свіжості, вивудив звідти пляшку зі знеболювальним. На дні самотньо перекочувалася остання пігулка. 

***

Помічниця доктора Милорада косилася на відвідувача, але стояла на своєму: в лікаря пацієнт і пустити Лева вона не може.

– Але мені терміново! – в голосі чоловіка бриніли нотки відчаю. – У мене знеболювальне скінчилося.

– Оу, – Микита визирнув, проводжаючи пацієнта. Кинув погляд на Лева й миттєво оцінив ситуацію. – Пані Греділь, займіться, будь ласка, паном Забаштою. Златояне, бігом до мене.

***

– От бачиш, Милораде, не діє на мене твій гіпноз, – Лев розплющив очі й зробив спробу підвестися з кушетки.

– Угу. Не діє. Саме тому ти ніц не памʼятаєш з того, що робив останні сорок хвилин, – гмикнув Микита, притримуючи пацієнта. – Полеж поки що.

– Я багато чого не памʼятаю з того, що робив останніми днями, – зітхнув Лев.

– Коли це почалося?

– Якщо ти про “експериментальне лікування”, то так. Після того, як на мене почепили цю штуку.

– Зрозуміло, – зітхнув доктор. – Біль повертається перед провалами?

– Так, – кивнув Лев. – Але терпимо. А от коли приходжу до тями – тоді стає геть кепсько.

– Цікавий ефект, – Милорад замислився.

– Мені не до академічного інтересу. Ти знаєш, на що я здатний в стані, коли свідомість бере відпустку. А от на що я здатний з пневматичними підсилювачами… Ти впевнений, що хочеш про це дізнатися?

– Упевнений, що ні. Я розберуся.

– Ти це вже казав. На трьох попередніх сеансах. Тепер розбиратися буду я. Дідьку, Милораде! Я не знаю, у що вплутався, але мені це не подобається, – Лев ляснув кулаком по дивану, пробивши потерту коричневу шкіру.

– Ще менше це подобається мені, – похитав головою лікар.

***

– Пані Греділь, пан Златоян має знижку, – Милорад, випровадивши Лева з кабінету, накинув пальто й зняв циліндр з вішалки. – Якщо схоче розстрочку, оформіть, будь ласка. Я на пошту, повернуся за годину.

***

Тиждень тому

Інспектор Гудим задумливо роздивлявся розкладені на столі листи. Три аркуші досить пристойної якості паперу: два письмових покази й обіцянка. Якщо він правильно зрозумів, обіцянку його невідомий кореспондент мав здійснити найближчим часом. Гудим не дуже вірив у те, що йому дійсно передадуть докази існування Мідної Діви, але… сподівався.

– Пане детективе, якщо ви не проти, я приберуся тут? – покоївка переминалася на порозі кабінету, не зважуючись зайти.

– Я проти, – Гудим підняв на жінку зчервонілі очі. – Ви хіба не бачите, що людина працює? Ідіть приберіть деінде поки що.

– Вибачте, але я вже закінчила. Лишився тільки ваш кабінет. Та й пізно вже… – покоївка помітно нервувала.

– Де там пізно? – обурився Гудим. – Ще тіль…

Шипіння тубуса пневмопошти й гучний “бомм” годинника в холі поліційського управління пролунали одночасно, перервавши гнівну тираду, для якої детектив уже набрав повні легені повітря.

Почувши годинник, прибиральниця зблідла, зиркнула на Гудима перелякано:

– Вже північ?

– Судячи з пошти – ні, – детектив вийняв з кишені годинник і невдоволено зморщився. – Так, ще тільки половина. Але мені все одно треба доробити. Зачекайте.

– Вибачте, я не можу, – ледь чутно помовила жінка. – Мені через набережну йти.

Інспектор Гудим напохмурився невдоволено, але вибрався з-за столу й перейшов до холу.

Покоївка гриміла швабрами досить довго. Гудим встиг знудитися й почав кивати носом. Він навіть газету в когось зі столу поцупив, розкривши на останній шпальті, присвяченій міським чуткам.

Останню жертву Різника знайшли на набережній Палійки. За словами місцевих, жінка була відомою вуличною проституткою. Судячи з кричущого макіяжу й відвертого одягу, які зумів помітити наш спеціальний кореспондент, рід зайнять жертви вони визначили вірно.

***

Шість днів тому

Гудим знову перебував не в гуморі – його розбудили вдосвіта, витягнувши з ліжка, до якого він потрапив усього кілька годин тому.

– Де вчорашня пошта? – обурювався інспектор, риючись в паперах на своєму столі. – Чому її не вийняли з капсули й не поклади на стіл. І ясна річ: ця клята цяцька капсулу знову засмоктала!

 На відміну від решти подібних днів, сьогодні його почуття розділяло навіть начальство.

– Це повна ганьба! – ремезував суперінтендант зі свого кабінету. – Як таке могло статися в моєму відділку!

Гудим окинув оком приміщення. Поліцейські жалися по кутках та намагалися сховатися за стосиками паперів на своїх столах.

– Нашу покоївку знайшли мертвою, – шепнув один з них, коли Гудим проходив повз його стіл.

***

Тіло вже привезли до моргу й обмили. Інспектор Гудим роздивлявся посиніле обличчя із підведеними яскраво-червоною помадою тонкими вустами та величезним садном на лобі. Колір вочевидь не пасував жінці – ані за віком, ані за соціальним статусом. На такий могла би зважитися ефектна куртизанка або екстравагантна й упевнена в собі дама з вищого світу. І аж ніяк не повнувата покоївка середніх літ в простецькій сукні.

Не зважаючи на лікаря, який крутився поблизу й вочевидь хотів щось сказати, інспектор узяв планшет зі звітом, заглибився в читання.

Жінку знайшли на набережній, тіло лежало обличям догори біля самої води.

Гудим повернув голову трупа, роздивляючись рану на шиї. Волосся жінки на потилиці злиплося від крові. Гидливо витер пальці о край простирадла, яким було накрите тіло.

– Патякають, що це робота Різ… – лікар підійшов ззаду нечутно, змусивши інспектора ледь не підстрибнути на місці.

– Вам платять за те, що ви чутки переказуєте, чи маєте більш професійні навчики? – Гудим обірвав лікаря на півслові.

– Смерть наступила близько другої-третьої години ночі внаслідок удару по голові тупим предметом, – голос лікаря зробився показово формальним.

– Ви впевнені? – здивувався детектив.

– Так, цілковито.

– Тоді чому в неї перерізана горлянка?

– Гадки не маю, але зробили це вже після того, як вона впала і її перевернули. Бачите, оці садна? Падала вона лицем униз. З рани на шиї натекло небагато крові – вочевидь, вона була нанесена вже після смерті. 

– Думаєте, Різник спершу вдарив дівчину по голові, а потім вже довів справу до кінця, залишивши свій “підпис”?

– Мені платять не за те, щоби я вигадував версії, що робив злочинець, – повернув Гудимові шпильку лікар. – Це входить у сферу ваших професійних навичок.

Інспектор Гудим гмикнув. Але не став продовжувати суперечку. Нахилився до обличчя жінки, принюхався. Потім підійшов до ящика, до якого поклали особисті речі жертви, й заходився в ньому копирсатися.

– Щось шукаєте? – хвилин через пʼять не витримав лікар.

– Угу, – більш ніж лаконічно відповів інспектор.

***

Вчора, ніч

Лев Златоян стояв біля стіни “Золотого роялю” й напружено вдивлявся у вікно на другому поверсі.

– Не стовбич, – Милорад підійшов до приятеля, змусивши його здригнутися від несподіванки.

– Я хвилююся.

– Думаєш, не впорається?

– Переплутати важко, – похитав головою Лев. – Я за інше хвилюся.

– Можеш не перейматися. З алкоголем ефект гарантовано – суміш вкладе баїнки навіть бугая, а наш паціент – не такий вже й міцний горішок. Та ти й сам мав помітити, що я не брешу: так, як ти пʼєш останнім часом, не дивно, що в тебе провали в памʼяті.

– Ти знаєш, що вони не через це.

***

Лев кинув погляд на годинник ратуші. Попри майже справжні зимові снігові хмари, що затягнули небо, годинник було добре видно з місця під мостом Барабу, де він стояв. Стрілки наближалися до першої.

Кивнувши до себе, Лев зробив крок в бік набережної. Зашипів від болю й осів на землю безвольною лялькою, якій перерізали нитки.

По мосту проїхав омнібус, випускаючи в повітря клуби пари й вугільного диму. Його грюкіт майже заглушив бій годинника.

***

Сьогодні, близько 7 ранку

Лев розплющив очі й сів на дивані. Потрусив головою, відганяючи халишки сну. Кинув погляд на годинник на камінній поличці, підскочив, кинувся вдягатися.

Кілька секунд позітхав над штанами, що висіли на кріслі, спробував відчистити бруд, але швидко здався й поліз до шафи за іншими.

Плащ, безжально зім’ятий, лежав у кошику з брудною білизною. Визирнувши у вікно, Лев махнув на нього рукою й натягнув стару літну куртку, що висіла в шафі.

***

Юзеф Велет, голосно нарікаючи на катастрофічний день, копирсався у фургоні м’ясника, що стояв біля дверей “Зеленого рояля”: прилаштовував тушу, підчеплену на м’ясницький гак, на балку всередині фургона. М’ясник притримував тушу, поки ресторатор закручував болт, що тримав гачок на балці. Обличчя його почервоніло від натуги.

– Може, свій гак заберете, а тушу на один із вільних насадимо? – запропонував мʼясник.

– Поговори мені! Наступного разу м’ясо перевірятиму особисто, –  обурився Велет. – А як потравився би хтось?

– Вибачте, більше не повториться.

– Це вже вдруге за місяць! Де підписати? – гидливо витерши ліву руку об ганчір’я, Юзеф поліз у кишеню за ручкою.

– Здоровеньки були, – нарочито бальоро привітався Лев.

Велет смикнувся, роззирнувся й, побачивши гостя, скривив невдоволену пику:

– А, Златояне. Ми ще закриті.

– Я, власне, не до тебе. Дарку поклич?

– ще чого!

– В мене є гроші, – Лев дастав з кишені двадцятку й помахав нею перед носом ресторатора.

– Та все одно! Дівчинці теж потрібно відпочивати. До того ж, вона вдома не ночувала й ще не повернулася.

– Твою ж мамку, опікун бісів! – вилаявся Лев.

Зробив кілька кроків до Велета, але махнув рукою, побачивши страх в очах, і відступив. – Якщо дізнаюся, що щось трапилось, начувайся! – пригрозив він і покрокував у бік набережної.

Те, як страх у погляді ресторатора переростає на паніку, Лев уже не побачив.

– Златояне! – вигук Велета зупинив Лева, вже коли той заніс ногу над крутими камʼяними сходами, що вели вниз, до набережної.

– Чого тобі?

– Тримайся подалі від Моро. Він на тебе дуже злий. Не знаю вже, за що.

– Аякже, – Лев махнув рукою, не обертаючись, і знову заніс ногу над сходинкою.

– Я серйозно. І не ходив би ти вниз. Така ожеледиця, що тобі з твоєю спиною наразі тільки по слизькій набережній гуляти.

– Дякую за попередження, але, якщо ти не помітив, мені останнім часом набагато краще, – феркнув Лев і продовжив спуск. Побачивши поліцейських, яки метушилися унизу, майже під самим мостом Барабу, прискорив крок.

***

– Сюди не можна, – постовий, що тупочився біля поліційської стрічки, гріючи руки подихом і натягнувши формену фуражку ледь не на насмий ніс, перегородив Леву дорогу. – Тут місце злочи́ну.

– Що? – збентежено перепитав Лев.

Говорив поліцейський глухо, ніби занадто пишні вуса лізли до йому до рота й заважали чітко вимовляти слова.

– Не мож-на! – старанно повторив поліцейський.

– Ви хочете, щоби у вечірній газеті вийшла стаття про те, що поліція приховує від громадськості безлад, який коїться на вулицях нашого міста? – примружився Лев.

– Стаття?

– Так, і для написання її мені зовсім не потрібно потрапляти на місце злочину. Достатньо того, що ви мене на нього не пустили. До речі, – Лев напохмурився. – Як вас звуть? Щось ви мені підозріло знайомі… Ми не перетиналися з тиждень тому, коли поліція так само перешкоджала роботі преси на іншому – дуже схожому – місці злочину?

Постовий зблід, натягнув фуражку ще нижче й мовчки ретирувався з Левового шляху. Той тільки проводив його здивованим поглядом.

***

Сьогодні

– Ви ще тут? – інспектор Гудим невдоволено витріщився на Лева Златояна так, ніби геть забув про його існування.

– А де мені ще бути? – удавано здивувався той. – Ви ж самі сказали, щоби я оглянув тіло.

– І що ви видивилися?

– По-перше, тіло рухали.

– Вітаю, пане детективе, ви щойно отримали підвищення до капітана!

– Мимо. Мене списали в званні другого лейтенанта, – криво посміхнувся Лев.

– Капітана очевидька дають без черги.

– Ви ще можете жартувати? – обличчя Лева набуло камʼяного виразу, руки стислися в кулаки.

– А що мені ще залишається? Коли на тебе полюють усі міські легенди, разом узяті, мимоволі станеш жартувати, щоби з глузду не зʼїхати, – зітхнув детектив.

– Що ви маєте на увазі?

– Що це – справа рук Різника. Можливо. Якщо він узагалі існує. Перерізана горлянка. Стать жертви, місце – усе натякає. До того ж, ви самі сказали, що дівчина була, скажімо так, неважкої поведінки. Ще й помада ця червона.

Лев зблід.

– Ви сказали, що це було “по-перше”. Отже, є ще й “по-друге”? – детектив здригнувся, немов струшуючи щось зайве, у повернув собі зосереджений вираз обличчя й запитально подивився на співрозмовника.

– Є. Точніше, немає. Дарка не могла вийти з дому без сумочки, – кивнув Лев. – Розумієте, вона, хоч і несповна розуму, але жінка. Навіть не так – Жінка. І як справжня жінка старанно слідкує за тим, щоби “відповідати”.

– Сумочка є, – стомлено кивнув Гудим. – Тому я й розглядаю версію Різника. Дівчину не пограбували, хоча це було й неважко: коли вона падала, то випустила сумочку з рук, і та впала на сходинку.

– Ви про ту, яка наразі під водою?

– Так, але якби на дівчину напали саме з метою пограбування, грабіжник би не знехтував трофеєм, навіть, якщо той трішки змок.

– Ви не думали, що злочинець сам сумочку викинув? Після того, як спустошив її, звісно.

– Вона не була порожньою.

– А що саме в ній було? – Лев з цікавістю подався вперед.

– Слухайте. Якщо ви не репортер, то якось забагато питань ставите, – укотре за ранок схаменувся інспектор.

– Я хочу допомогти.

– Тому що знали жертву? – в голосі інспектора Гудима прозвучали ноти відвертої недовіри.

– А ще тому, що я винен в її смерті, – кивнув Лев.

– Таак-с, а з цього моменту, будь ласка, докладніше, – детектив миттю скинув із себе стомлений вигляд. Очі його засяяли, як у кота, що помітив потенційну здобич.

– Давайте, десь присядемо? – запропонував Лев. – Я не можу довго стояти. Військова травма. 

– Ви служили?

– Так, але це справи не стосується. Або, навпаки, стосується занадто близько. Якби я не літав останні пʼять років у хмарах, то й не опинилася би Дарка серед списку ідеальних жертв Різника.

– Витав.

– Що?

– Правильно казати “витав у хмарах”.

– А, ні. Я саме літав. Пілотував монгольфʼєри. Поки нас не підбили.

– Ясно, – Гудим зробив широкий жест рукою, пропонуючи Левові присісти на лавочку, до якої вони підійшли, розмовляючи. – То що ви казали за “по-друге”? – перервав тишу, що встановилася, він.

– По-друге, це через мене дівчина опинилася вночі на набережній. Сама.

– Ви її там кинули напризволяще?

– Можна сказати й так… Ми мали зустрітися. Але я не дійшов учасно.

Гудим гмикнув. 

Помовчав.

Ще раз гмикнув.

Подивився на Лева.

– Ну-у?

– Що “ну”? – не зрозумів той.

– Ви ж так майстерно ставите запитання. Невже, не здогадуєтесь, чого я від вас очікую?

Лев ще кілька секунд дивився на інспектора збентежено, а потім на його обличчі відобразилося розуміння:

– Зізнання в тому, що я козел і підвів дівчину під загибель?

– Ні, докладне обгрунтування, чому ви її “кинули”.

–Та що там обгрунтовувати, – відмахнувся Лев. – Не дійшов через стан здоровʼя. Не прийняв учасно пігулку від болю й “вимкнувся” просто під мостом, не дійшовши кількадесят метрів до місця зустрічи. Бойова травма. Через яку мене, власне й списали, – пояснив він, помітивши непорозуміння в очах детектива. – Військові ескулапи думали, що буду лежачим. Але я виявився впертішим за їхні закоснілі знання про людське тіло.

– Так, як бачу, ви аж ніяк не лежите. Бігаєте, навіть без палиці. Навіть я без тростини нікуди, а в мене всього лише подагра й ревматизм, який передбачає погоду краще за синоптиків.

– В кожного свої секрети, – зітхнув Лев. – У нас із Даркою також був. Я хотів її звідси забрати. Витягти з лап “опікуна” – саме в такому статусі Велет торгував її тілом.

– Ви планували втечу?

– Так, – кивнув Лев. – Хоч сама Дарка про це й не здогадувалася. Але скажи я їй правду, вона неодмінно пробовталася би. На жаль, в цієї дівчини що на думці – те й на язику… Було. Я мав забрати її вчора після виступу. Але втрутився “клієнт”. Звісно, Велет мені пропонував перекупити дівчину – я час від часу так робив, коли грошей вистачало, – але я накопичував кошти на нашу подорож. Тому довелося імпровізувати. Та пігулка… вона була останньою, нову пляшку я забув удома. Я кинув її в шампанське Моро – хрича, який “орендував” Дарку в той вечір. Ви ж знаєте, як діє знеболювальне в комбінації з алкоголем?

– Краще за снодійне?

– Точно, – кивнув Лев. – Коли він заснув би, Дарка мала вислизнути зі своєї кімнати й чекати на мене на “нашому” місці на набережній. Ми під цим мостом гралися, коли були малими. Такі, як вона, найкраще памʼятають події з дитинства… Який дідько змусив її намалюватися цією клятою червоною помадою…

– Вона щось особливе означала для дівчини? – покумекавши, видав версію Гудим.

– Боюся, що… Так. І знову це я винен, здається.… Вона останнім часом марила “автоматом”, який подарував їй цю кляту помаду. Я не знаю, що це за один такий, та й Велет мамою клянеться, що ніякого клієнта, який би підпадав під цей опис, він Дарці не сватав. Можливо, цей “автомат” – взагалі вигадка її хворої уяви. Але я, щоби змусити Дарку згадати, на якому саме місці хочу з нею зустрітися, лишив їй записку. Знаєте, ця дурнувата пісенька про парову машину? Рядками з неї Дарка в дитинстві могла мене до сказу довести.

– Вважаєте, що вона могла вирішити, буцімто це її “автомат” їй побачення призначив, і спробувати зробити йому приємність?

Лев кивнув. Стис ліву руку, якою тримався за лавку, з подивом позирнув на дошку, що тріснула й розкришилася під його пальцями.

– Геть все погнило, – покачав головою детектив, задумливо спостерігаючи за цим актом вандалізму. – Куди тільки мерія дивиться.

– І не кажіть, – квапно погодився Лев. – Я піду вже, мабуть. Лишити адресу на випадок, якщо я вам ще знадоблюся?

– Лишіть.

– Є чим писати? А, стривайте, маю кращий варіянт. Ось, візитівка мого терапевта. Микита завжди знає, де мене знайти. Я, можливо, все ж з міста поїду на кілька днів, – пояснив він. – Мені роботу запропонували, саме тому я й зважився витягти Дарку – зі стабільним заробітком я би зміг утримувати нас обох. На жаль, ветеранської пенсії для цього замало. Та її й для одного замало, чесно кажучи.

***

– Де сумочка? – проводивши Лева поглядом, інспектор Гудим повернувся до поліцейського.

– Яка сумочка? – здивувався той.

– Сумочка жертви. Уліка. Я вашим віддав.

– Вибачте, пане інспекторе, але не можу знати. Кому саме ви її віддали?

– Тому, вусатому. Котрий має священний страх перед папараці, і з яким ще доведеться провести виховну роботу з цього приводу.

– Вибачте, пане інспекторе, але у нас немає співробітника, який би носив вуса, – здивувався поліцейський.

***

– У лікаря Милорада пацієнт, – помічниця грудьми перегородила двері кабінету. – Пане Златоян, вам варто було записатися на прийом, а не вриватися, наче за вами дикий звір женеться, – пані Греділь стиснула вуста, нафарбовані яскраво-червоною помадою.

Лев ковтнув, не відриваючи погляд від цих уст. Нижня злегка прикушена, верхня піднята кумедним будиночком. В його очах величезними літерами читалося бажання. Лев  притиснув жінку до дверей і вп’явся в ці вуста запеклим поцілунком. Пані Греділь видала обурений писк, що перейшов у стогін, протверезивши чоловіка.

Здивовано глянувши на помічницю лікаря, що завмерла, він відступив. Почервонів до самісіньких вух.

– Де ви взяли цю помаду? – хрипко видавив із себе.

– Ви в мене це вже питали. Минулої середи, – прошепотіла пані Греділь, невдоволено напохмурившись.

– Минулої середи? – здивувався Лев. –  Я ж, нібито, у вівторок тут був. І що ви мені відповіли?

– Дала адресу магазину, – помічниця насупилась сильніше. – Ви сказали, що хочете зробити подарунок комусь особливому… Невже не пам’ятаєте? – в її очах спалахнуло розуміння та співчуття.

Двері, що відчинилися, позбавили чоловіка необхідності давати відповідь. Пані Греділь, яка все ща стояла біля них, ледь не впала прямо на руки товстуна в тісному костюмі. Милорад, який проводжав пацієнта, здивовано зиркнув, але мовчки кивнув Леву й махнув, щоби той проходив до кабінету. Підхопивши під лікоть помічницю, він підштовхнув товстуна, що забарився, до її столу.

– Пані Греділь, нас із паном Златояном попрошу не турбувати.

Лев пройшов уздовж стелажів, забитих колоніальними сувенірами. Змахнувши хмарку пилу, взяв із полиці короткий вигнутий ніж із кільцем на кінці рукояті.

– Цікава штукенція. Здається, в останній мій візит їх тут було два? – спитав у лікаря.

– Так, це керамбіт. Знайомий з Яви привіз пару, –погодився Микита. – Смертоносна штука.

– А як ним користуватися? – Лев розглядав ніж, що виглядав несерйозним. Коротке, сантиметрів сім, лезо вигнуте гаком, а заточене лише з внутрішньої сторони, сині квіточки по рукоятці. – На кіготь схоже…

– Так, його ще називають “тигровий кіготь”, – Милорад відібрав у пацієнта зброю. – Дивись: просовуєш палець сюди, і…

Лікар просунув вказівний палець правої руки в кільце. Рукоятка зручно лягла в долоню, серп леза біля зап’ястя, гострим кінцем назовні. Микита змахнув рукою знизу вгору, розриваючи уявне тіло. Лев здригнувся. Застогнав і опустився на кушетку, обхопивши голову руками.

– Леве, друже, ти чого? – Микита кинув іграшку на стіл і підскочив до пацієнта.

– Здається, це я вбив Дарку, – Лев почав розхитуватися вперед-назад, погляд зовсім застиг. – Її рана була нанесена знизу вгору, зброєю, схожою на кіготь дикого звіра. Тільки той, хто завдав цю рану був людиною.

– Агов, хлопче, у якому сенсі “вбив”? – Микита зблід.

– У буквальному. Зарізав, незграбно замаскувавши вбивство під напад Різника.

– Коли?

– Між північчю і… – Лев замислився. – П’ятою ранку. Так, все співпадає… – продовжив він міркувати до себе. – Мені до набережної десь година ходу, як раз стане на те, щоби дійти до дому, перевдягнутися й повернутися. Та й бруд на штанах був майже свіжий, не встиг підсохнути.

– Тобто, ти не певен?

– Я не пам’ятаю, що робив уночі.

– Ти збирався зустрітися з Даркою на набережній, – нагадав Микита.

– Вочевидь, я йе зробив.

– Але не пам’ятаєш? Коли ти востаннє приймав знеболювальне?

– Учора вранці. В пляшці, яку я взяв із собою, залишалася лише одна пігулка. І я її використав… сам знаєш, як.

***

– Я ж казав уже, що не діє на мене гіпноз, – невдоволено пробурчав Лев.

– Ага, а я з тобою погодився. І саме тому ти зараз лежиш на моїй кушетці й не можеш згадати, як так сталося, що ти щойно на ній СИДІВ, – лікар усміхнувся, ховаючи медальйон на тонкому ланцюжку в кишеню. – Скажи мені, Леве, – вкрадливо продовжив він. – Якби виявилося, що це правда – і ти дійсно вбив Дарку, що би ти зробив?

– У поліцію пішов би, – без тіні коливань відповів Златоян. – Я не виключаю ймовірності, що я не маскував убивство Дарки під дії Різника. Зважаючи на мій стан і… решту обставин, цілком можливо, що я ним і є. Але перш ніж йти каятися, я би хотів переконатися, що це не черговий вибрик моєї запаленої уяви.

– Мені не вдалося витягти нічого, що б підтверджувало твою провину, – похитав головою лікар.

– А як же твоя магія? Ти махаєш брязкальце перед моїм носом, і я викладаю, де був минулої ночі, хіба це не так працює?

Милорад поблажливо пирхнув, взяв зі столу керамбіт і простягнув Леву. Той здивовано дивився на ніж.

– Спробуй розпороти … ну, хоч би це, – в пацієнта полетіла шкіряна диванна подушка.

Зброю той взяв, але виконувати вказівки не поспішав.

– Давай, Леве. Ти не в формі. Якщо в тебе вийде, я особисто піду до поліції та запрошу їх сюди.

Лев виразно покрутив пальцем біля скроні, показуючи, що має сумнів, хто з двох присутніх псих. Просунув палець правиці в кільце й полоснув із замахом. Рука затремтіла, але подушку це не врятувало. На коричневій шкірі біліла рвана рана. Розріз виляв, як п’яна змія.

– Я можу йти здаватись?

– Не поспішай, – Микита зблід, але продовжував дружньо усміхатися. – По-перше, розрізати людину складніше, ніж подушку.

Лев скептично хмикнув.

– А по-друге, ти б її не вбив. Тільки не її. Ти, звісно, псих ще той – повір, я щойно пів години про твої сексуальні фантазії слухав… Це ж треба додуматися: приходити до дівчини в масці, вішати локшину їй на вуха, і все для того, щоб отримати те, що й так доступно. І з цієї помадою… Де дістав тільки?

– Де-де… У магазині, – Лев виглядав спантеличеним. – Пані Греділь порадила.

– Ого, ти ще й мою секретарку втягнув у це? – Микита вимушено засміявся.

– Милораде, не блазнірствуй. Якщо я тобі зізнався, що бігав до Дарки в цій злощасній масці, то й про вбивство розповів.

– Так, пане “автомате”, розповів. У кривавих подробицях. Тільки не про вбивство, а лише про труп. Але ти ж бачив його сьогодні, правда?

– І що?

– І то. Ти не сказав нічого, що підтверджує, що труп – твоїх рук справа. Подумай логічно: знаряддя вбивства. Чим ти міг її вбити?

Лев зиркнув на керамбіт, який все ще стискав у руці.

– Цей ніж не покидав мою полицю.

– У тебе було два. Де другий?

– Чорт його знає, сунув кудись. Неважливо. Я його бачив уже після того, як випровадив тебе після минулого прийому.

– Я заходив ще раз у середу. Я не пам’ятаю, але можеш уточнити у пані Греділь: я питав у неї, де купити ту бісову червону помаду.

Милорад зблід і кинувся ритися в ящиках столу.

Лев чекати не став. Мовчки підвівся, поклав на стіл заздалегідь заготовлені гроші й вийшов.

***

Плащ був зім’ятий і скатаний у щільний рулон. Лев його так і витяг. Довго тримав у руках, не наважуючись розгорнути.

– Дідьку, та скільки можна! Зберися, Леве. Ти мусиш. Не для того ти воював за мирне життя, щоб тепер стати для нього загрозою.

***

– Ви мене переслідуєте? – інспектор Гудим перебував не в дусі.

– Типу того, – кисло погодився Лев. – Насправді, вас не настільки й важко знайти.

– Це я вже зрозумів, – зітхнув  детектив. – Полюбуйтеся, – він протягнув Леву новеньку двадцятку.

Той без інтересу покрутив банкноту в руках.

– Понюхайте, – порадив Гудим. – Хіба так мають пахнути гроші?

Щось знайоме, –  принюхавшись, Лев замислився. – Що це?

– Доказ. Купюра фальшива. Але зроблена надзвичайно майстерно.

– Інспекторе, це надзвичайно цікаво, але я до вас прийшов у справі.

***

– Пане Златояне, ви псих, – виніс вердикт детектив, вислухавши гостя.

– Мій терапевт теж любить це повторювати.

– Мені він це також повідомив. Тому я ще раз питаю, ви впевнені, що Дарку вбили саме ви. 

– А хто ще? І чому ви мені не вірите?

– По-перше, вбивство було лише замасковано під роботу Різника. До того ж, той, хто це зробив, вочевидь квапився. Бо не знайшов того, заради чого напав на дівчину – її сумочку.

Лев похмуро дивився на детектива, очікуючи, що той скаже далі.

– Дівчина померла від удару тупим предметом по голові. А потім їй на шиї зімітували смертельну рану.

– То-то я здивувався, що так мало крові! – ляснув себе по лобі Лев. – Яж бачив, як виглядає тіло, якому перерізали горло ще за життя. От телепень! Але щоби крові було НАСТІЛЬКИ мало, мав пройти якийсь час. Навіщо тягнути із замітанням слідів?

– Мабуть, ця ідея спала нападнику на думку вже після того, як він не знайшов, що шукав, – припустив Гудим. – Наш експерт каже, що між смертю й моментом, коли було нанесене поранення на шиї, пройшло хвилин п’ятнадцять. Ви, здається, цікавилися сумочкою дівчини? – майже без павзи перескочив на іншу тему він.

– Так… 

– Не підкажете, чому саме? Тільки чесно. Якщо ви вже зважилися на зізнання, то йдіть до кінця.

– Моро, – зітхнув Лев. – Той клієнт, якого Дарці навʼязав Велет в ніч убивства. Дарка мала забрати в нього одну річ… Яка мені конче необхідна.

– А забрала купу фальшивих двадцяток. І ось це, – По столу покотилася золота запонка з ініціалами “М.Д.”. – Але ж вам не це було потрібно.

– Не це, – зітхнув Лев.

– А що саме?

– Слухайте, ви, здається, знаєте відповідь, але чомусь хочете вичавити її з мене! – не витримав Лев.

– Так, – Гудим не став відхрещуватися. – Я, чесно кажучи, знаю відповіді на ВСІ ваші й свої запитання, окрім того, хто саме вбив вашу подругу. Проте не хочу впливати на ваші слова. Вважайте цю розмову слідчим експериментом: мені цікаво, чи підтвердите ви мої здогадки.

– З Милорадом ви спілкувалися, як я розумію? Судячи з того, що він вас просвітив щодо моїх проблем із психікою.

Детектив мовчав, зберігаючи кам’яний вираз обличчя. Лев кілька секунд грав із ним у “хто кого переглядить”, але швидко здався.

– Кілька місяців тому Моро став випадковим свідком моєї розмови з лікарем. Тоді я був у відчаї. Травма хребта, яку я отримав, коли підбили наш дирижабль, давалася взнаки все дужче. Так, я був упертим. Не квапився виправдовувати діагнози державних ескулапів й перетворюватися на прикутого до ліжка овоча. Але бачив, що веду безнадійну битву, в якій я приречений на поразку. Рано чи пізно. Хоч і  робив усе, щоби це сталося якомога пізніше, – почав здалеку Лев. – Моро дав мені візитівку. Підозріла контора, в підозрілому районі, підозрілий лікар, який, вочевидь, ховався за фальшивою зовнішністю. Але він запропонував мені порятунок. Чудесне зцілення. Та ще й платити за це чудо мав не я. Навпаки. Платили мені. Достатньо, щоби я нарешті зміг замислитися про “втечу” разом і Даркою.

– Що ж то за “чудо” таке? Не просвітите? – з цікавістю подався вперед інспектор.

– Навіть покажу, – гірко всміхнувся Лев. – Здається, моє чудо за сумісництвом є матеріальним доказом у вашій гонитві за Мідною Дівою. До речі, я дуже сумніваюся, що ця “пані” – дійсно є жінкою. Скоріш за все, вона взагалі не людина, а ціла банда…

– Угу, – Гудим відмахнувся. – Я десь так і думав. То показуйте вже.

Жестом ілюзіоніста, який виймає кролика з капелюха, Лев стягнув куртку разом із сорочкою через голову, оголюючи спину.

Замість хребців уздовж пошрамованої спини тягнулася напівпрозора трубка, від якої до ніг та  лівої руки йшли прилади, схожі на пневматичні насоси. Гудим підвівся, з цікавістю роздивляючись дивовижний механізм.

– І як воно працює?

– То ви мені розкажіть. Точніше, ваші фахівці. Упевнений, що держава таких має. Я можу закластися, що цю технологію в них поцупили. Надто схоже на військову розробку.

– Угу, – кивнув Гудим. – То вам заплатили за те, щоби ви дозволили це на себе почепити?

– Так. І все було чудово. На початку. Потім почалися проблеми. Цю штуку час від часу клинить. Це болісно, і я втрачаю свідомість. Але.. Я при цьому не валяюся трупом. А, судячи з деяких, гм… розповідей, дуже навіть бадьоро розгулюю містом. І це мене лякає. Хтозна, що я можу натворити в такому стані. Точніше, вже натворив.

– Вашого лікаря це також турбувало, – кивнув інспектор. – Настільки, що він зв’язався зі мною, коли дізнався, що справу Мідної Діви доручили мені. Не дивуйтеся. Інспектори поліції також час від часу хворіють, і так склалося, що моїм терапевтом також є доктор Милорад. Але він, мабуть, побоюючись вас підставити (ви ж друзі, я вірно розумію?), обрав дивний шлях поінформувати про свої підозри поліцію. Слав анонімні повідомлення пневмопоштою. Десь із тиждень тому пообіцяв, що пришле незаперечний доказ. Але ту капсулу я так і не отримав. Думав, що не забрав учасно з апарату через те, що мене відволікла прибиральниця, і її засмоктало – таке трапляється. Але тієї ж ночі прибиральницю вбили. Різник. Як ви розумієте, фальшивий. Так само, як і у випадку із вашою подругою. Тільки їм довелося ще й губи трупу пофарбувати червоним, щоби дотриматися подібності. Помади під рукою не було, тому в хід пішла типографська фарба… Ви відчули її запах на фальшивій купюрі. А я тільки зараз, коли її отримав, здогадався, що то за дивний душок був у її косметики. Підозрюю, що жінка працювала на Діву й просто поцупила мою поштову капсулу. Дуже підозріло вона квапилася вигнати мене з кабінету до моменту приходу пошти. Його вирахувати було зовсім не важко – в нас всі доставки чітко за розкладом. А, я не казав, що сумочку вашої подруги поцупив з місця злочину той самий “вусатий” постовий, який вас пропустив? Не сумніваюся, що вуса в нього були такими ж  фальшивими, як і він сам.

– Не казали… – розсіяно похитав головою Лев. – Як ви зрозуміли, що це Милорад мене здає, якщо повідомлення, які він слав, були анонімними.

– Бо в сьогоднішньому він підписався. Я не дарма показав вам банкноту. Сподівався, що ви впізнаєте. Це одна із тих, якими ви з доктором сьогодні розрахувалися. Я правильно розумію, що вона була серед тих грошей, які ви отримали за участь в “медичному експерименті”?

Лев мовчки кивнув.

– Ваш приятель мене попередив, що ви наполягатимете на своїй провині. І попросив показати вам це, – Гудим витяг керамбіт із крихтами засохлого сиру, що намертво прилипли до вигнутого леза. Смужка на рукоятці була жовтого кольору. – “Я його знайшов! У столі валявся. Я їм сир позавчора порізати намагався”, – процитував він. – “А ще пані Греділь каже, що Левко до кабінету не заходив, спитав про помаду і втік, як ошпарений. Вона це підтвердить, якщо виникне потреба”.

– Це означає…

– Що ви не вбивали Дарину Ладо. Можливо, її убив Моро, коли дізнався, що дівчина його пограбувала.

– Сумніваюся, – зітхнув Лев. – Та суміш, якою я його напоїв, і коняку вкладе баїньки. Моро ще кілька годин не зміг би за дівчатами по слизькій набережній бігати. От начепити фальшиві вуса й заявитися на місце злочину вранці – вже ймовірніше. То-то мені почулося, що ваш співробітник наголоси не туди ліпить. Та й знаряддя вбивства… – він замислився. – Це міг би бути м’ясний крюк? Такий, знаєте, на який туші чіпляють?

– Судячи з характера рани – цілком.

– Тоді я знаю, хто це був… Дехто на моїх очах дуже старанно намагався позбавитися знаряддя вбивства… А від “Зеленого роялю” до місця злочину й назад як раз хвилин п’ятнадцять бадьорим кроком.