Механічний романс

1.

Клер прислухалась до подиху генерала. Рівний, глибокий. Невже ця скотиняка нарешті заснула? Загарбав собі всю ковдру – їй залишив лише краєчок, ледве стегна прикрити. Вона вже стомилася чекати і мерзнути, натягуючи вище довгі рукавички – наче це могло врятувати від протягу.

– Ральфі? – якнайласкавіше прошепотіла Клер.

У відповідь генерал хропнув, але не поворухнувся. Схоже, й справді спав. Клер наважилася підвестися на ліктях і придивитися до нього. Зазвичай люди уві сні здавались їй милими або трохи пришелепуватими. Генерал виглядав суворим. Жодне пасмо прилизаного густо-рудого волосся не вибилося, губи стискалися жорсткою лінією – від усіх його рис віяло холодом і непорушністю, ніби не тільки щоку скував металевий протез, але й усе обличчя. Але чому тут дивуватися? У ліжку він був таким саме механічним, ніби за інструкцією. Ой, дівко, впала ти далі нікуди… Про Германа й зовсім не хотілося думати. Хіба можна зрадити того, кого давно немає.

Спустивши ноги додолу, Клер озирнулася на генерала – спить. Вона вислизнула з ліжка та простягнула руку до акуратно розвішеної на кріслі сукні. Так, це були не ті любощі, після яких панчохи висітимуть на люстрі. Генерал закрутився. Ні, чорт забирай, краще голою!

І вона навшпиньки рушила до кабінету. Обережно, ніби несла повну чашку окропу, Клер прокрутила ручку. Звісно, зачинено. Але замок вже її не зупинить – хай би як ретельно її оглядали, перш ніж пустити до генерала. Пані не знімають рукавичок. Що ж, тепер вона точно не пані.

Шовкова рукавичка легко зіслизнула з протеза на місці правої руки – так, у них із генералом було дещо спільне. Цікаво, чи його залізяка на обличчі теж приховує якусь таїну?

Металевий палець розкрився, з нього вигулькнула відмичка. Кілька секунд – і двері прочинилися до напівмороку кабінету. Ой, леле, навіть тут все прилизано: рівні стоси паперів, жодного сліду пилу, книги в шафах вишикувані за тематикою та абеткою. Клер навіть захотіла прикритися чимось, аби своїм оголенням не образити педантичні почуття господаря. Нічого, переб’ється!

Тож де цей прихильник порядку міг заховати сейф з перфокартами? Вона посмикала корінці книг, канделябри на полиці каміну. Врешті погляд зупинився на картині – яскраві плями зірок у надто синьому небі, широкі зухвалі мазки. Це полотно здавалося нетутешнім серед навколишнього царства стриманої сірості. Неначе павич у курнику. Клер уявила, з яким задоволенням рудий генерал здирає його зі стіни. І справді! Під картиною знайшлись квадратні дверцята сейфу.

Прилаштуватися до них з відмичкою Клер не встигла. Дві тіні майнули на краю поля зору. Вона кулею рвонула до виходу. Не встигла – її смикнули ззаду. Клер замахнулася для удару у відповідь, але сильні, чіпкі руки схопили під лікті з обох боків і підняли над підлогою.

Клер сіпнулася у повітрі, вивернулася, щоб роздивитися нападників. Дві жінки. Майже нормальні, коли не враховувати занадто довгих рук, негарних зморщених обличь та блискавичних рухів. Незважаючи на довгу спідницю, одна з них стрибнула прямо із шафи. Вони були схожі, немов близнючки, лише в однієї окуляр закривав праве око, а в іншої – ліве. Здається, напередодні вони промайнули у свиті генерала, проте Клер тоді не звернула на них особливої уваги.

Попалася, попалася, попалася… Де, коли помилилася? Ну, звісно, охоронниці просто чекали у темряві, наглядаючи за злодюжкою, мов за сліпим кошеням, крізь нічні окуляри. Схоже, помилку вона зробила ще на початку – взявшись за цю роботу.

До кабінету неквапом зайшов генерал. Проте він зовсім не видавався людиною, яка щойно  продерла очі зі сну. На ходу зав’язавши пояс халата, він дав знак своїм охоронницям. Клер нарешті відчула під ногами долівку, але її продовжували тримати немов у сталевих лещатах.

– Пустіть! – запротестувала вона, знову силячись вирватися.

– Після спроби пограбування? – підняв брову генерал. – Це навряд чи. І будь ласка, не смикайтеся. Химери лише здаються тендітними, насправді їхні м’язи вп’ятеро сильніші, ніж у звичайної людини.

Він не здавався сердитим, радше діловим. Неначе Клер не стояла голяка в його кабінеті, а вони обговорювали новини за філіжанкою кави.

– Пограбування? Може, й поліцію викличеш через те, що нещасна дівчина заблукала у пошуках вбиральні? І взагалі, припини витріщатися, я хочу свою сукню!

Генерал навіть не повів рудою бровою. Він продовжував дивитися на неї, але зовсім без жаги, немов вивчаючи. Так професор ентомології роздивляється спійману комашку.

– У моєму сейфі абсолютно точно немає вбиральні. Тож давайте від спектаклю перейдемо до справи. Сподіваюся, ви вже зрозуміли, що я генерал не більше, ніж ви – баронеса, міс Бекер, – він умостився у кріслі, закинувши ногу за ногу.

Реакція Клер на згадку її справжнього імені явно приносила йому задоволення. Він і це знає? Все було пасткою? Із самого початку? Тон і поведінка «генерала» вже нічим не нагадували того простакуватого служаку, якого він так переконливо вдавав увечері.

– Дурниця! – Клер мотнула головою. – Навіщо ви мене принижуєте? Я лише…

– О, не змушуйте мене, – Ральф, чи хто він там, картинно звів очі. – Ну гаразд… Отже, Клер Бекер, народилася двадцять сім років тому в передмісті Ліона, потім, втікши з домівки, кочувала з бродячим цирком. Продовжувати? Зрештою виробляти за копійки фортелі перед глядачами їй набридло, і вона поринула заняття менш публічні, але значно прибутковіші. Досить? Взагалі-то ви мене не надто вразили. Про ваші таланти стільки казали, а треба ж, попалися у таку просту западню!

Клер прикусила губу. Дурна ситуація: хотілося кричати, що насправді вона – бувала в бувальцях авантюристка, яких годі й шукати! Але якось безглуздо це робити на місці злочину.

– Гаразд, ви мене розкусили, – здалася Клер. – Але, якщо я досі не трясусь у поліцейському паромобілі, а розмовляю з вами… Що вам від мене треба, «генерале»?

– Просто Ральф. Я представляю тут інтереси одного впливового концерну. З вашої недовгої, але дуже бурхливої біографії нас зацікавив один момент, – він витримав паузу. – П’ять років тому. Спроба пограбування Банку знань синдикату «Нанто Індастріз». Спроба невдала, проте ви з напарником залізли найглибше за усіх, хто потикався туди до вас. І найголовніше: ви єдина, кому пощастило звідти вибратися.

– Пощастило? – Клер ледве стрималася, щоб не зашипіти кішкою.

Залізяка, що замінила їй відірвану руку, в чомусь була навіть краща за м’ясо і кістки. Але на тій вилазці Клер втратила дещо більше. Що жодним протезом не замінити.

– Щодо нюансів тієї справи ми також в курсі, – знизав плечима Ральф. – Але знаєте, навіть у великих фірм бувають місця, куди не варто лізти власними руками. А ваші – здаються нам для цього найбільш підходящими. Ми надамо вам шанс побувати там знову, але тепер, як-то кажуть, з урахуванням попередніх помилок.

Химери-охоронниці вже не тримали Клер, але стояли впритул – тільки-но спробуй ворухнутися.

– Нізащо! – відчеканила Клер.

Ніколи знову вона навіть не наблизиться до того клятого місця.

– Кепська відповідь. Може вам здалося, що я прошу про послугу? Тоді висловлюся інакше: або ви йдете туди і потім отримуєте можливість більше ніколи не займатися дрібним шахрайством, або відправляєтесь до в’язниці за спробу крадіжки. І будьте певні, я подбаю про те, щоб назад ви вийшли вже не такою молодою і чарівною.

– Я не хочу, не можу туди знову! – Клер не побачила у Ральфа жодної реакції на жалібний голос і закликала до розуму: – Це безглуздо. Курва… Це просто неможливо!

Ральф лише знизав плечима.

– Ну тоді, боюся, мені лишається тільки викликати поліцію.

– Ви справді не розумієте? Все пішло шкереберть, навіть коли я була не одна. Там не тільки стіни й сейфи, там купа шифрозамків, цілі поверхи з охоронними автоматами. У мене просто не вистачить навичок, щоб з усім цим упоратися!

– Про це не турбуйтесь, – незворушно відповів Ральф. – Ми надамо вам фахівця з шифрів і автоматів. Тепер ви готові вислухати завдання? Нам потрібні деякі відомості. Після війни, знаєте, багато чого змінилося. Альянс переміг лише завдяки бойовим автоматам «Нанто Індастріз». Тепер ми хочемо зрівняти шанси та взяти реванш. Знання про ці механізми записані на золотому валику у сховищі синдикату – дістаньте нам його.

– Але я…

Ральф підійшов і дбайливо простяг їй покривало.

– Вирішуйте швидше, міс Бекер, бачу, ви вже зовсім змерзли.

2.

Ребриста змія ескалатора пірнула донизу, відкриваючи перед Клер величезний хол аеровокзалу. Дійсно, це вже не змучений війною Париж! Величезні панорамні вікна тут не були забиті дошками, і за ними відкривалося льотне поле. Там, сяючи боками на сонці, неспішно злітали та сідали трансконтинентальні цепеліни. Збоку вишикувалися в ряд приватні орнітоптери.

Табло, стрекочучи, випльовувало довгі списки рейсів, проектори крутили під стелею рекламу нових автоматів-охоронців. Навколо – чистота і жодних жебраків. Поліція якщо й чатувала десь поряд, то вміло приховувала свою присутність.

Клер видихнула. Знову ця клята звичка вишукувати очима охорону та запасні виходи. Звичка, що не раз рятувала їй життя. Але зараз вона – пані, що прибула сюди першим класом.

За вікнами на неї чекав Вандорадо – плавуче місто-острів, світовий центр шалених розкошів та казкових машинерій. Як давно вона тут не бувала! П’ять років поневірянь та боротьби за виживання, Трансконтинентальна війна і втрата руки – стільки всього змінилося… І ось вона знову ризикнула всім, щоб опинитися тут. Лишилося тільки пройти формальності на митниці.

Клер зняла елегантну валізу зі стрічки транспортера і стала до черги. Приємно, чорт забирай, відчути себе рівною серед усіх цих вискочок-багатіїв. Екстериторіальне право та офшорні банки приманювали сюди ділків та магнатів, а численні казино та механокосметичні клініки відчиняли двері волоцюгам та авантюристам з усього світу. Були б лише гроші у кишені.

Розправивши плечі і задерши підборіддя, Клер із задоволенням ловила зацікавлені чоловічі погляди. Аж раптом, серед чужих обличь, вона побачила власне. І не деінде, а на проекторі біля митних турнікетів, де швидко прокручувалися портрети з рубрики «Розшукуються». Стара світлина, ще без протезу, інше ім’я та зачіска, але помилитися було важко – вона у списку тих, кому щонайменше заборонений в’їзд на острів, а щонайбільше… Втім, це й не дивно, після того, що вони з Германом утнули тут минулого разу.

Ховаючись за високим коміром, Клер озиралася навсібіч. Дорожня сукня та модний капелюшок – не найкраще прикриття. Але не тікати ж… Черга, тим часом, підштовхувала її все ближче до турнікету. Вже було видно, як черговий автомат продивляється документи прибульців, оглядаючи їх з ніг до голови своїми пильними окулярами.

Враз Клер помітила, що від причалу орнітоптерів в бік турнікетів рухається дивна процесія у чорних циліндрах. Головував у ній чоловік у чепурному костюмі – високий, статний, зі шляхетним обличчям. На око вона б дала йому не більше сорока, якби не сивина у чорному напомаженому волоссі. Клер відчула, що їй важко відвести погляд. Він і за інших обставин неодмінно звернув би на себе її увагу, проте зараз ця компанія, що крокувала зеленою доріжкою для важливих персон, була особливо доречною.

– Месьє, – з милою і винуватою посмішкою, Клер вчепилась у рукав незнайомця, – Я запізнююсь на страшенно важливу зустріч, а тут така черга…

Незнайомець зміряв Клер уважним поглядом, і під його тонкими вусиками ковзнула усмішка. В його аристократичних манерах проглядало щось вітрогонське, притаманне людям оригінальним і творчим. Клер одразу ж про себе охрестила його «Маестро».

Замість відповіді він галантно запропонував їй вільну руку, яку вона охоче прийняла. Вперше за п’ять років кокетування з мужчиною видалося їй приємним. Неначе сама близькість Маестро обіцяла їй турботу і безпеку.

Разом вони рушили зеленою доріжкою, і Клер ще міцніше стисла його лікоть. В іншій руці Маестро тримав різьблений футляр із чимось, мабуть, настільки цінним, що це не можна було довірити асистентам.

Не встигли вони проминути митника, як Клер зойкнула:

– Ой, боже! Щось потрапило в око… – вона затулила рукавичкою добрі пів-обличчя, відчайдушно натираючи повіки, а насправді розмазуючи туш і тіні.

– Це зі мною, – не зупиняючись, Маестро кивнув автомату, що виструнчився перед ним, доки його асистент розмахував документами перед механічним носом митника.

На виході на них уже чекав розкішний тривісний паромобіль, і Маестро потягнув різьблену ручку, відчиняючи білі дверцята перед Клер. Не прибираючи руки від обличчя, вона зробила граційний кніксен, щосили намагаючись не витріщатися на дорогу машину.

Заскочивши на біле шкіряне сидіння, вона найперше витягла люстерко, щоб підправити макіяж. З Маестро вона більше не побачиться, але так хотілося, щоб він запам’ятав її сліпучою красунею, а не дівчиськом із замурзаним обличчям.

– Ви часом не їхатимете повз «Ріц Голд»? – оновлена Клер усміхнулася Маестро поверх люстерка. Вдаваному генералу Ральфу вона теж усміхалася, проте зараз це було не фальшиво.

– Ви не повірите! – весело відповів той. – Я саме там планував зупинитися, і тепер у мене, здається, додалося для цього причин. Із задоволенням вас підвезу. Адже я вірно вас зрозумів?

– Так, цілковито, – Клер спробувала приховати радість, що тепер не доведеться штовхатися у людному вагончику підвісної дороги.

– Чи можу я поцікавитися, навіщо прекрасна незнайомка прибула на острів?

– Вона потребує сильного захисника, – і витримавши паузу, щоб Маестро встиг оцінити фразу, Клер засміялася. – Хочу купити автомата-охоронця, чула, що тут вони найновіші. А ще відвідати клініку, але… Це ж не найкраща тема для бесіди, правда? Розкажіть краще про себе.

– О, я тут лише по роботі.

– ДІйсно? І ким же ви працюєте з таким почтом?

– Можливо, ви скоро дізнаєтесь, – загадково відповів він.

Клер на мить злякалася, що знову потрапила в якусь дурну халепу. Але Маестро лише чарівно посміхнувся.

3.

У залі «Тихоокеанської перлини» вібрували розгульні акорди регтайму. Варто було погодитися на цю жахливу роботу хоча б заради того, щоб потрапити сюди – до головного мюзик-холу Вандорадо!

Клер показала запрошення механічному швейцару і прослизнула у гамірну напівтемряву. Не годилося їй, у дорогій сукні з елітного ательє Дольсіні, стовбичити і витріщатися на сцену, ніби селючці на ярмарку, проте вона нічого не могла з собою вдіяти. Шеренга автотанцюючих ляльок витанцьовувала там шалений канкан. Схожий на орган музичний автомат гримів, не поступаючись у гучності симфонічному оркестру. У партері вальяжна публіка чадила дорогими сигарами, і ароматний дим клубочився у променях прожекторів.

Ну, годі стовбичити! Клер вийшла із заціпеніння і продефілювала вглиб зали. Інструкції Ральфа вона знала напам’ять. Ложа по праву руку. Один. Два. Третій стіл від сцени.

Вона присіла у різьблене крісло біля вікна. Більше ніде так, як у «Перлині», не було помітно, що Вандорадо – штучний острів. Клуб розміщався нижче рівня моря у перевернутому скляному куполі, що випирав зі сталевого днища у товщу води. Тут навіть удень панував аквамариновий сутінок. Двокілометровий острів заступав сонце, і зграйки риб, принаджені світлом прожекторів, переливалися сріблом у променях по той бік товстого скла.

Згідно легенди Ральфа, Клер чекала на продавця автоматів. Звісно, навряд чи їй доведеться щось там по-справжньому купувати. Вона анітрохи не сумнівалася, що цей буцімто продавець і є її майбутній напарник. Напарник… Останні роки Клер завжди працювала одна. Начебто випадковий і спланований секс – менша зрада, ніж новий партнер на вилазці.

Здавалось, що вона сидить вже надто довго, Клер набридло дивитися на порцелянових ляльок, що трясли рюшами й витинали колінця. І чому тільки Ральф не дозволив їй взяти із собою телеграфіум? Що, коли торговець не прийде, і як тоді його шукати без зв’язку?

Вона із заздрістю дивилася, як інші відвідувачі підключають особисті прилади до гнізд у середині столиків, щоб відправити повідомлення або змінити мелодію на сцені. Покірний їхнім командам, музичний автомат виймав із полиці потрібний валик із записом і запускав відтворення композиції.

Але ось від її нудьги не лишилося й сліду. Між столиками пробирався справжній бойовий автомат. Поряд з відвідувачами, ця грізна махина з начищеним до блиску корпусом нагадувала кита-вбивцю поміж дельфінів. Клер не раз бачила цю військову модель у новинах з фронтів Другої Трансконтинентальної. Мабуть, після завершення війни спритні ділки переробили їх у охоронців.

Це ж треба, Клер і не гадала, що конспірація вийде настільки досконалою. Цілий – «живий», мало не подумала вона – автомат! Нарешті, відірвавши погляд від страховиська, вона угледіла продавця.

У котелку та костюмі-трійці кольору кави, з посмішкою успішного комерсанта і ретельно прилизаним рудим волоссям… З половиною обличчя, закутим у протез. Ральф? Тільки зараз до його маски кріпився солідний окуляр зі жмутом змінних лінз.

– Але ж… – замість вітання пробурмотіла Клер.

– Ауреліо Россі, – Ральф діловито простяг їй руку. – Ви ухвалили правильне рішення, звернувшись до нас. Тільки найкращі автомати у «Вернон-Скотт»!

Це збивало з пантелику. Навіщо цей цирк? Якщо він і мав бути їй напарником, чому не можна було пояснити це прямо там, у кабінеті?

Однак, коли всі очі та вуха відвідувачів, що насторожилися, побачивши залізну машинерію, повернулися до своїх справ, Ральф несподівано промовив:

– А ось і твій напарник, – він кивнув у бік автомата, – С-3М. Або просто Сем.

Зазвичай Клер вміла приховувати подив. У людей часом бувають химерні смаки. Проте зараз вона очманіло витріщалась то на Ральфа, то на мовчазну брилу металу і навіть не намагалася приховати обурення.

– Оця? Ось ця штукенція – мій партнер? Може мені просто заїхати у сховище «Нанто Індастріз» на бронепоїзді? Дідько, якщо ви так знущатиметесь, я виходжу з гри! Краще в’язниця, знаєте, ніж просто здохнути.

– Міс Бекер, і знову ви мене розчаровуєте, як негарно, – зітхнув Ральф. – У мене надто мало часу на вмовляння.

Краєм ока Клер побачила рух. У непримітних сукнях, обидві химери трималися в напівтемряві зали неподалік Ральфа.

– Знову припер своїх мавп-убивць?

Ральф знизав плечима.

– Вони – важлива частина делегації. Провідні розробки «Вернон-Скотт», виставлені на продаж, – і не без гордості додав: – Ніхто поки що не досяг таких висот у розвитку теорій падре Менделя щодо гібридизації живих істот, як наш концерн. Тож давайте без істерик, добре?

Клер змучено потерла скроні. Ральф не для того сплатив її дорогу сюди, готель і сукню від Дольсіні… Відмовлятися запізно, треба опанувати себе.

– Але ж не ви його розробили? – вона торкнулася мідного ієрогліфа, емблеми “Нанто Індастріз” на грудях Сема.

– Не переймайтесь, автомат повністю керований командними шифрами. Напередодні я наказав йому вважати вас своєю власницею. До того ж, він найбільше сумісний з механізмами безпеки «Нанто», що особливо корисно у вашій справі. – Ральф багатозначно підморгнув їй вільним від окуляра оком.

– І що тепер?

– Після оновлення вашого протезу, Сем передасть вам подальші інструкції. Ще є питання?

– Та ні, – зітхнула Клер. – Все ясніше нікуди.

У цей момент оркестр стишився, і на сцену вийшов конферансьє.

– А зараз, проїздом із Токіо до Парижу, у нас у гостях неперевершений майстер автоматичної композиції Бальтазар Гардіні! – Він зробив манірний жест, запрошуючи гостя на сцену. – Зустрічайте! Симфонія для музичного автомата із механічним балетом.

Конферансьє продовжував щось говорити про єдиний виступ і про те, як присутнім пощастило, але Клер уже його не чула. На сцені, у променях софітів, стояв Маестро. Білозубо посміхнувшись, він обвів поглядом зал і вклонився глядачам.

«Лише по роботі…»

– Дозволю собі невеличку фривольність, – його глибокий голос рознісся притихлою залою. – Сьогодні я хотів би присвятити свій виступ чудовій незнайомці!

І Клер відчула, що маестро Бальтазар дивиться на неї. Адже вони так і не представилися один одному…

«Мерсі!» – вимовила вона самими лише губами і відправила йому повітряний цілунок. Зрештою, і чом би й ні? Вона ж тут на відпочинку!

Бальтазар церемонно вклонився у відповідь. Клер би ще довго насолоджувалась цією миттю, якби не смішок Ральфа:

– Вже встигли застрибнути і до нього у ліжко?

– Не твоє діло! – огризнулася вона і з чарівною посмішкою розвернулася до сцени.

У променях прожекторів Бальтазар витяг із різьбленого футляра золотий валик і здійняв над головою. А потім обережно помістив його у серце музичного автомата.

Світло згасло. Тепер і прожекторами, і музикою, і ляльками на сцені керував запис на валику. Задзвеніли перші ноти увертюри, і промені вихопили з мороку дві фігури, що випливали на сцену – ляльку-дівчинку і ляльку-хлопчика.

Ось Він і Вона зустрілися і злилися разом. Їхній ліричний танок відрізнявся од вар’єте так само, як симфонія – від вульгарного канкану. Музика й світло накочували хвилями, неначе хуґи випробувань для закоханих.

І ось нарешті кода. Невимовна сила відірвала Його і понесла у темряву й невідомість. А Вона лишилася на сцені одна. Сумний фінальний акорд. І лише самотній прожектор висвічував пониклу постать із опущеними механічними руками.

Музика стихла. Потім спалахнуло світло, і зал вибухнув оваціями. А Клер ще довго не могла прийти до тями. Безглузда казка! Лише казка… Але ж чому, чому так стислося у грудях? Неначе Маестро заглянув до неї в душу, щоб викрасти її власну історію та з нею гастролювати містами.

– Цікавий атракціон! – немов із іншого світу долинув голос Ральфа. – А знаєте, у цьому кабаре можна найняти ляльок не лише для танцю, якщо ви мене розумієте…

Він не завершив. Мабуть, навіть до такого поліна дійшло, як недоречно пролунала ця вульгарність, коли половина зали сиділа у сльозах.

– Ну що ж, на цьому я, мабуть, і відкланяюся, – Ральф підвівся з-за столу і, надто манірно поцілувавши руку Клер, кинув на прощання: – І не прогавте бої гігантоматів. Наша команда має непогані шанси на перемогу цього сезону.

Химери непримітно ковзнули за ним до виходу.

Клер ніби розрізали навпіл. Одна половина ще ледве дихала від вражень, але інша – практично-ділова – вже оцінювала вигоди шпигунської вилазки у розпал битви на Арені. Непогане прикриття для рейду в сховище, коли загальна увага прикута до змагань. Після війни бої гігантських автоматів користувалися небувалою популярністю.

Дозволивши собі ще хвильку посидіти спокійно, Клер схрестила руки і підняла очі на машинерію, що все ще нерухомо нависала над столом.

– Отже, друже Сем, настав час зайнятися і моєю механічною частиною.

4.

Світло ліхтарика, здавалося, от-от випалить сітківку. Клер хотілося відштовхнути настирливого лікаря, але оновлений протез лише мляво шкрябав простирадло. Як же набридли ці огляди і тести! Від численних ін’єкцій морфію плече нагадувало суцільний синець. Вона вже й забула – як це… Першого разу, коли механізми протезу з’єднували з нервовими закінченнями у дешевому підпільному лазареті, було набагато гірше. З того часу будь-яка лікарня пробуджувала в ній ті моторошні спогади.

Нарешті лікар залишив її у спокої, і Клер прикрила змучені очі.

– Довго ще тут відлежуватись?

– Потерпіть, зараз вам треба більше відпочивати.

Вона почула кроки, що віддалялися. Ну і добре, компанія у неї все одно була, щоправда, настільки ж балакуча, як тумба з квітами чи умивальник. Сем, немов шафа, стояв біля вікна, не змінюючи пози з того моменту, як Клер прийшла до тями після операції. Чи то охоронець, чи то наглядач…

– Гей, друже, тобі ще не набридло? Може, сходиш куди? До вітру там, чи як. Ти взагалі до туалету ходиш?

Той повільно обернувся:

– Ні.

– І все? Просто ні?

– Так.

Клер закотила очі.

– Ти ж не лише два слова знаєш, га? А як щодо побазікати?

– У мої завдання не входить «побазікати», – розмірено відчеканив автомат.

– Тю, нудило!

Клер простягла протез перед очима. На вигляд майже такий саме, як і старий – чорна загартована сталь і латунні шарніри, хіба що зникли дрібні подряпини, нажиті за п’ять років не надто спокійного життя. Зате всередині… У кожному пальці тепер ховався свій секрет: запальничка, ювелірно-точна відмичка, мініатюрний дриль, склоріз та клема проводового зв’язку.

Їй уже уривався терпець усе це випробувати. А ще – відчути, як ляже в долоню ручка улюбленого револьвера. Лікарі сказали, що повної синхронізації поки що немає, проте… Все одно нудно! Клер потяглася до порцелянової чашки на тумбі. Зусиллям волі змусила механічні пальці стиснути ложку, що лежала всередині. Витягти. Рука ніби не своя, рухи загальмовані, смикані. Ложка вислизнула і брязнула об підлогу. Трясця!

Клер натнулася, щоби дістати ложку, але у скронях млосно запульсувало, і вона відкинулася назад на подушку. От дідько, так і лежати тепер?

– Допоможеш? – без особливої надії озвалася вона до автомата.

Сем мовчки наблизився до ліжка і нахилився за ложкою. Доки Клер з подивом  спостерігала за цим раптовим проявом турботи, у грудях автомата раптом прочинилися невеликі дверцята і додолу випала книжка. Сем похапцем сховав її назад, але Клер встигла роздивитися обкладинку.

Вона не розуміла, що здивувало її більше: що автоматичний охоронець розгулює з томиком поезії символістів, чи що він намагається приховати це від сторонніх очей.

– Це ж треба! Що там у тебе?

– Нічого.

– Ох, які секрети! – гмикнула Клер. – Не бійся, Ральф не дізнається, що ти такий ніжний і вразливий. Ну ж бо, давай, покажи.

– Ні.

– Гаразд. Слухай, мені тут страшенно нудно, а твою книжку я все одно навіть погортати до ладу не зможу, – вона підняла протез, зображуючи нелюдське зусилля. – Давай домовимося так, я більше не набридатиму тобі, а ти сам мені щось почитаєш, згода?

– Навіщо?

Боже, та що ж він такий тупий!

– Я ж сказала, мені нудно! – закотивши очі, відповіла Клер. – Ти ж мій охоронець, так? Мусиш дбати про мою безпеку. Так от, якщо я пролежу тут ще півгодини без діла – я точно здохну!

Вона не чекала, що він погодиться, скоріше хотіла розважити себе, як уміла. Проте автомат раптом витяг книжку і почав читати:

Шість літ щодня надіятись і ждати,

Шість літ в огні горіть і не згорать,

Удари стріл з руки коханої приймати

І все прощать!..*

Клер обережно повернула голову до Сема. Вона справді це чує? Чи винен клятий морфій?

Свій біль тяжкий я переміг любов’ю,

Для неї всі образи переміг,

І виспівав тебе, омивши серце кров’ю,

Потоком сліз.

Ні, справді, це воно. Ніякий це не морфій. Цей вірш так любив читати їй Герман. А Клер ще й глузувала з нього,  з яким придихом він вимовляв кожен рядок. Зараз їй не було смішно, вона вчепилася пальцями – справжніми і механічними – у хрусткі лікарняні простирадла.

Клятий автомат читав без інтонації, немов інструкцію, але все одно, все одно… Чорт!

Клер не могла, не хотіла його переривати.

Зорій же ти, мій образе пречистий!

В тобі я власну мрію покохав…

Благословен той час великий, урочистий,

Як ти повстав!

Мабуть, вона просто стомилася. Від операції, спогадів. І так – клятий морфій. Клер витерла обличчя рукавом лікарняної піжами і не помітила, що тканина стала вологою.

Їй навіть здалося, що автомат перегорнув сторінку не вказівним пальцем, а великим. Як перевертав Герман. Звісно, здалося. Лікар сказав, що треба більше відпочивати. Так…

Клер зручніше вмостилась на подушці і прикрила очі.

І ось тепер всім страдникам нещасним

В своїх піснях я образ той несу:

Відбити в душах їх сіянням чистим, ясним

Його красу….

Вона прокинулася від легкого постукування і не одразу зрозуміла, що це не продовження сну. У дальньому кінці палати горів світильник. Вже ніч? Звідки тоді звук? Наче хтось…

Дивитись на світло було боляче, і Клер заплющила очі, придивляючись крізь примружені повіки. Те, що вона вважала світильником, виявилося ліхтарем, вбудованим у корпус Сема. Він світив собі на механічні руки, що швидко набирали щось на портативному телеграфіумі, дріт якого тягнувся до гнізда в стіні. Навряд чи він надсилав любовну телеграму… Звітує Ральфу? Клер намагалася вирівняти дихання, продовжуючи нишком спостерігати.

Шкода, що не можна підкрастись і зазирнути через плече… Зате вона помітила у Сема той самий томик віршів. Ральфу що, теж нудно? Автомат постійно поглядав на сторінку, потім знову цокав по клавішах. Невже шифрує повідомлення? А вірші – ключ? Клер згадала, що Герман іноді надсилав їй листи, закодовані шифром Вернама. Щоб прочитати їх, потрібно було накласти заздалегідь домовлені рядки з книги.

Але навіщо така втаємниченість? Мабуть не тільки через «Нанто», якщо строчить тихцем, доки вона спить? Та хто ж ти такий, Семе? Помічник чи?..

Конвоїр, наглядач?

Їй згадалося, як автомат не підпускав її до телеграфіуму, не дозволив повідомити Бальтазарові номер палати, коли той хотів її навідати. Але ж Ральф казав, що для Сема тепер господиня – вона! Цікаво, чий наказ буде для нього важливішим: її чи Ральфа?

Відповідь була очевидною, і Клер вона не подобалась. Але тікати вже було запізно.

5.

Клер милувалася заходом сонця з даху готелю. Десь над океаном хмурилася далека буря, а внизу розсипами яскравих ліхтарів жеврів Вандорадо. Як же він схожий на прекрасний довоєнний Париж! Тільки більш вивірений, геометрично правильний. Як шкода, що зараз не можна змішатися з натовпом, що стікається до «Гігант-Арени» подивитися, як механічні потвори відомих концернів гамселять одне одного всіма мислимими засобами. Чи посидіти під парасолею вуличного ресторанчика, поближче до динаміка, щоб слухати трансляцію разом із іншими відвідувачами. Тільки все це свято не для неї. Ну і нехай…

Нехай розумом людей володіє шоу, а не маленький чорний павучок, що беззвучно ковзає з даху на дах у вечірніх сутінках. Ніхто не бачив, що Клер виходила з номера – чим не алібі? Пані не повинні ночами стрибати по дахах, одягнувшись у все чорне мов найманий убивця.

Ральф надіслав у номер її старі речі: зручні чорні штани і тугий корсет із поясом на застібках. По шрамах на їхній потертій шкірі легко вивчати історію минулих перемог і поразок. Натягнувши захисні манжети, Клер клацнула потайною кнопкою – і з поручів вискочили гострі мов бритва леза. Перероблений Семом капелюшок тепер обзавівся новими секретами – парою легких нічних окулярів та ебонітовим навушником проводового зв’язку.

Клер опустила на обличчя густу вуаль і, схопившись за телеграфний дріт, легко перемайнула на дах сусіднього будинку. Все зайве, навіть улюблений восьмизарядний “Сміт-Вессон”, довелося лишити у номері – сьогодні треба зважати на кожен грам.

Нагорі все місто обплітало дротовиння. Воно вилося павутинням понад вулицями, тяглося з будівлі на будівлю, тягнучись до схожого на палац Центрального Обчислювача. Крізь ці кабелі він керував розумною машинерією по всьому Вандорадо.

Діставшись наступного щитка із дротами, Клер клацнула мізинцем, випускаючи з протеза клему зв’язку.

– З’єднай з третьою лінією у верхньому ряду, – пролунав у навушнику голос Сема, щойно вона встромила клему в потрібне гніздо; на тому кінці він шарудів схемами міста та кресленнями проводки. – Є контакт. Тепер перейди трубою на будівлю праворуч, там прямий кабель до Обчислювача.

Так, стрибаючи по дахах, Клер врешті дісталася Площі Знань, вузлик за вузликом сплітаючи за собою павутинку дротів, що з’єднували її та Сема. До Обчислювача лишався останній широкий проліт. Знизу її ніхто так і не помітив. Лише зрідка доводилося шмигати за димарі, коли мимо скреготів по ажурних арках вагончик підвісної дороги, або низько над головою пропливали цепеліни у напрямку порту.

Гроза, між тим, наближалася. На потемнілому небі все яскравіше мигали далекі вогні громовиць. Вибравши момент у цій темряві, що дедалі густішала, Клер ступила на кабель. Давно ж вона не згадувала свого циркового минулого… Кабель загрозливо спружинив під її вагою. Але для страху не було часу і, мов бувалий канатоходець, Клер перебігла на дах Палацу Знань.

Там, навколо ажурного скляного куполу, ховалися в нішах автоматичні турелі, грізно втупивши у небо дула кулеметів. Схоже, обчислювач вирішили захистити навіть від нападу з повітря. Ось тільки ніхто й не гадав, що якийсь дурень пертиметься сюди по хистких, ненадійних дротах.

Жандарм, що нудився в кабінці спостереження, наглухо прикипів вухом до динаміка, звідки крізь хрипи завад голосив коментатор:

– «Нанто-10» заходить зліва… Який удар! Схоже, машина «Вернон-Скотт» була недостатньо захищена бронею з цього боку…

Клер прослизнула повз кабінку, сподіваючись, що гігантомат Ральфа протримається на Арені довше, ніж його господар – у ліжку.

Біля купола вона зупинилася, і на кінці безіменного пальця діамантово зблиснув склоріз. Окресливши правильне коло, Клер вийняла скло – в обличчя тхнуло нагрітим повітрям з обчислювального залу. Ще раз перевіривши котушку за плечима, вона стрибнула у люк.

І знову все як у цирку – з-під велетенського купола спускаєшся у похмурий зал, лише замість страхувального троса в руці розмотується телефонний кабель, а замість глядачів знизу моргають вогниками нескінченні ряди залізних шаф.

Навіть у напівтемряві Центральний Обчислювач приголомшував розмірами. Спустившись через дах, Клер обвела навколо пальця цілу армію охоронних автоматів, які стерегли всі підходи до зали. Проте радіти зарано, наступний крок – дістатися головного скарбу. Золоті валики зберігалися кількома поверхами нижче – у Банку знань. Але як знайти потрібний зпоміж сили силенної таких саме?

– Семе, я в залі, – пошепки сказала вона, приземлившись на верхівку однієї з шаф.

– Знайди модуль А-35 і підключись до гнізда на боковині, – прийшла з навушника механічна відповідь.

Клер опустила окуляри на очі. У лінзах спалахнув зелений люмінофор, посилюючи ледь відчутне світло. Тепер можна було розібрати навіть дрібні цифри на табличках. Десь у залі зрідка лунали важкі кроки: це, стежачи за порядком, поруч бродили автомати-наглядачі. Проте вони дурні й передбачувані, Клер уже обдурювала їх, коли минулого разу вдерлася сюди… з Германом. Серце озвалося забутим болем. Тут він стала гострішим, прокинулася від мертвого сну.

Клер прокрадалася між модулями, відчуваючи, як зсередини долинає запах озону і тріск контактів, неначе незліченні полчища сталевих мурах стукотіли лапками, висікаючи іскри. Переповнений дивовижними машинеріями острів щомиті вимагав ціле море розрахунків та команд – і всі вони виходили звідси, з Палацу знань.

Ось і потрібна шафа. Залізне громило обчислювального модуля височіло над головою. Вказівний палець клацнув, оголяючи відмичку – набагато майстернішу, ніж у старому протезі. Клер швидко відкрила панель і встромила клему в гніздо. З навушника почулися різкі клацання і тріск, ніби хтось набирав особливо довгий номер на старій моделі телеграфіума. Це Сем намагався домовитися із тутешніми автоматами на їхній машинній говірці. Якби зараз Герман був живий, він би не сидів у далекому номері готелю, а був би поряд, плечем торкаючись плеча. Клер майже відчула тепло його руки.

– Мінус другий поверх, секція 24-307, полиця п’ять, восьме гніздо.

На мить їй здалося, що й голос – його. Але ж ні, той самий байдужий і механічний. Сем продовжував говорити, безжально руйнуючи ілюзію:

– Двері там відмичкою не відкрити. Підключи кабель до замкового механізму, я з ним розберуся.

– Ага, гарний хлопчику, – зауважила Клер і, ховаючись за шафами, короткими перебіжками рушила до виходу.

Вже вискакуючи на сходи, вона помітила, як один із автоматів-наглядачів – шафа на коліщатках – копирсається у масивному агрегаті. Звідти тхнуло припоєм, летіли іскри. Клер він так і не помітив.

Оберт за обертом, розмотуючи котушку з дротом, вона спускалася сходами. Там унизу чекали вже знайомі двері сховища. Далі Клер ще не заходила. Минулого разу вона залишилася на чатах біля велетенського люка, коли Герман увійшов усередину. Увійшов, щоб більше не повернутись.

Вона завмерла перед броньованими дверима. Тоді їх відкрив Герман – у його незбагненне вміння Клер і не намагалася вникнути. Навіщо, коли він завжди поруч?

– І що тепер? – сердито зашипіла вона, наче це Сем поховав Германа в цьому довбаному сховищі. – Тут навіть замків немає.

– Хвилину, – у навушнику знову зашелестіли паперові схеми. – Праворуч у стіні блок керування електрозамками. Просвердли отвори у зазначених точках, тільки обережно, не зачепивши високовольтний дріт. Схема у кишені.

– Бач, який дбайливий, – процідила Клер, шукаючи потрібний папірець.

Вона зобразила непристойний жест, і з середнього пальця вигулькнув мініатюрний дриль. Метал легко піддався. Коли отвори були готові, Клер устромила в них дроти і знову завмерла в напруженому очікуванні, прислухаючись до сухого електричного тріску в навушнику.

І ось коридором рознеслося тяжке металеве зітхання. Масивні поршні обабіч дверей смикнулися, і багатотонний люк поповз до стелі, відкриваючи прохід у сховище. Спрацювало!

Клер обережно зазирнула досередини. І тут також ряди шаф. Вже не масивних, а витончених, наче стелажі в ювелірному салоні. На них скупо поблискували нескінченні низки золотих валиків.

Ось він, головний скарб Вандорадо! Зі стелі звисали ажурні механічні руки. Вони діставали з полиці один валик, у хитромудрому танку несли його кудись, а інший, навпаки, повертали на колишнє місце.

Клер уже збиралася переступити поріг, як у вусі пролунав окрик:

– Стій!

– Що?! – здивувалася вона. – Мені просто стояти й милуватися?

– Ні…

Вперше у механічному голосі прозвучало відлуння інтонацій. Неначе Сем хвилювався… Хіба автомати це вміють? Та й про що йому переживати? Він там далеко, у безпеці.

– Можливо, це прозвучить дивно, – тим самим незвичним голосом продовжив Сем, – але у мене погане передчуття…

– Отакої! – Клер відчула збентеження. – З якого це дива автомати обзавелися передчуттями?

– Не зовсім так… Я ніби… щось пригадую…

Ой, леле, краще б він вже залишався мовчазною залізкою! Новий Сем лякав, особливо тут, де її життя колись переломилося навпіл. Та й що тут стовбичити? Клер обережно просунула голову всередину і… Під стелею майнули знайомі тіні. Мавпи-охоронниці! Щонайменше дві химери плазували по стінах, чатуючи у темряві на непроханих гостей. Почувши, як відкривається люк, вони насторожились і почали вдивлятися у вхідний отвір крізь нічні окуляри.

Трясця! Клер відсахнулася від дверей, не знаючи, помітили її чи ні. Але ж ось над куполом прогуркотів перший розкат грому. І вона, не вагаючись, рвонула сходами нагору.

– Має бути інший вихід! – наздоганяв її голос Сема.

– А коли й там вони – тоді що, га? Якби взяла свій револьвер – проблем було б менше!

Замість відповіді у навушнику пролунав шелест креслень.

– Знайшов! – вигукнув Сем, і в його механічному голосі промайнули нотки радості. Чи знову здалося? Знову це кляте Сховище з його привидами минулого. – Тобі не обов’язково  забирати сам валик, можна просто скопіювати знання з нього!

– Як це? – Клер завмерла на сходинці.

– Пам’ятаєш музичний автомат у ресторані? Сховище влаштовано так само. Я накажу обчислювачу знайти і запустити програвання потрібного валика. А ти сховаєшся і почекаєш, доки знання скопіюються на інший носій.

– Який такий носій?

– Бачила апарат біля сходів? Це – перфоратор. В іншому кінці зали є такий самий. Він може перенести знання на перфострічку.

Герман у складних ситуаціях також думав за них обох. Проклятий Ральф це знав, і тепер… Все ніби знову повторюється. Тільки втрачати їй вже нема кого…

– Тобі доведеться почекати, – продовжував навушник, – але це менш ризиковано, ніж прориватися у сховище.

Як це мило! Суворий бойовий автомат дбає про її безпеку. І все ж, від його слів Клер стало спокійніше. Неначе вона знов не одна – за спиною стоїть хтось надійний. Хто цінує її життя.

Петляючи між шафами, Клер побігла в інший кінець величезної зали. Діставшись перфоратора, вона підключилася до гнізда і причаїлась за сусіднім модулем.

Перфоратор почав розмірено гудіти. Зараз, десь у глибинах сховища механічні руки, підкоряючись командам Сема, дістають потрібний валик із полиці й опускають в автомат відтворення. Майже як танцюючі ляльки маестро Бальтазара. Валик розкручується, і ось уже найпотаємніші загадки Вандорадо потекли по дротах у сталеве черево перфоратора.

Врешті агрегат стрепенувся і затріщав, вичавлюючи з себе продірявлену паперову смужку. А потім ожив і голос Сема:

– Щойно перфоратор затихне, забирай стрічку і тікай.

Клер завмерла в очікуванні. Судячи зі швидкості стрічки, скоріше було б від руки переписати всю Паризьку бібліотеку. Хоча кого вона дурить? Адже жодного разу там не була…

– Сем? Ти зараз не зайнятий? – тихо покликала Клер.

– Я все зробив. Залишилось тільки чекати.

– Ні, я… Знаєш, тут холодно і… – вона сьорбнула носом. – Не надто славно сидіти одній.

– Я тут.

Клер похитала головою.

– Взагалі-то не варто мені балакати, бо ще ці тварюки почують, – вона обережно визирнула в прохід, але охорони не було видно. – Може, просто почитаєш мені свої вірші? Ну, щоб не так нудно…

– Мої вірші? – тепер він точно звучав здивовано.

– Ну, з твоєї шифрувальної книжечки. Та годі тобі, я ж бачила, як ти шифруєш повідомлення для Ральфа, – Клер сіла на долівку, притулившись спиною до холодного металу. – Не має значення, просто почитай, добре?

Перфоратор стрекотів, напівтемряву над куполом все лютіше розривали блискавки, а голос тихо струменів по дротах:

Коли в монастирях був папірусу брак,

Ченці з рукопису старе письмо змивали,

Щоб написати знов тропар або кондак,

І палімпсестом той рукопис називали.

Та диво! Час минав — і з творів Іоанна

Виразно виступав знов твір Арістофана.

Кохана! Це душа моя…

Несподівано сонет увірвався.

– Семе? – покликала Клер, але відповіді не було.

А потім змовкло і надсадне стрекотіння перфоратора. Готово? Чи просто обірвався зв’язок?

Навушник мовчав. А що, коли Сем не зачинив двері сховища, і химери зараз нишпорять по залі? Клер знову примарилося ляскання босих лап по металу. Вона кинулася до агрегату, зірвала перфострічку і насилу заштовхала рулон у занадто тісний футляр.

– Цього разу я так просто не дамся! – вона випустила гострі леза на манжеті.

І дуже вчасно – новий спалах блискавки висвітив чорну тінь химери у стрибку. Клер відскочила за шафу, полоснувши лезами по руці, що тяглася до неї. Сила тут не врятує, лише хитрість!

По дахах модулів Клер поскакала у бік сходів, і мавпи величезними стрибками помчали за нею, намагаючись затиснути у лещата. Знайома тактика! Добре, що їм не дали зброї, надто тендітне тут обладнання, щоб починати стрілянину. Один непевний постріл – і півміста зануриться у хаос.

Коли химери вже майже її наздогнали, Клер стрибонула у порожнечу сходового прольоту. Охоронниці кинулися слідом. Але кабель, що спускався з купола, заскрипів, і маятником потяг Клер назад через увесь зал. Химери, схопивши руками лише повітря, пронизливо завищали.

Мавпи кинулися назад, але Клер уже швидко підіймалася тросом до вершини купола. Одна з химер, тягнучи порізану руку, намагалася вилізти по стіні. Інша – вчепилася у трос і почала дертися слідом за Клер.

Швидше, іще швидше! Дістатися даху першою! Але одночасно прийшло усвідомлення – не встигне! Поки струшуватиме з себе одну мавпу, інша – обжене по стіні.

Намотавши кабель на протез, Клер перевернулась і перерубала його нижче за себе. Химера, вже готова вчепитися їй у ногу, верескнула і полетіла в темряву обчислювального залу.

Та в цей момент інша охоронниця стрибнула на Клер зі стіни й повисла на вільній руці. Вони зчепилися у клубок, борючись у повітрі на великій висоті. Перехопивши кабель ногами, Клер торохнула по мерзенній пиці важким протезом раз, другий, але мавпа не відпускала.

Он як?! Розлютившись, Клер випустила з пальця дриль і тицьнула свердлом просто у скло окуляра. Заверещавши, химера випустила руку і полетіла вниз.

Коли Клер видряпалась на дах, вже щосили бушувала гроза. Промені прожекторів проривали низькі хмари, а по скляному куполу тарабанили перші краплі. Жандарм-спостерігач розгублено бігав навколо, намагаючись з’ясувати, що коїться всередині. На щастя, купол був такий великий, що Клер непомітно спустилася з іншого боку і сховалася за туреллю.

Зі спорожнілої кабінки, як і раніше, летіли звуки трансляції:

– Ви тільки подивіться, що діється! Здавалося, результат матчу був уже вирішений, але, здається, у гігантомата «Вернон-Скотт» відкрилося друге дихання!.. Так, схоже на те, що для «Нанто» цей двобій не стане легкою прогулянкою!..

Мабуть, Ральф заслужив таки на похвалу – протримався на Арені до кінця вилазки. Жандарм помітив Клер, лише коли та бігла по дроту геть від Центрального Обчислювача. Навздогін гримнув постріл – мимо.

На іншому боці, вирішивши не спокушати долю, вона обрубала за собою дроти і, схопившись за обірваний кінець, зісковзнула вниз на вулицю. І вчасно – слідом по дахам ударили черги кулеметів із Палацу.

Внизу ширився хаос. Втративши зв’язок з Обчислювачем, цілий район поринув у морок, вуличні семафори показували шалені сигнали, і парогазові кеби стикалися один з одним на перехрестях. На довершення з неба вперіщила тропічна злива.

Сховавшись під навісом, Клер спробувала надійніше запакувати рулон здобутої перфострічки. І що тепер? Назад у готель? А раптом Сем відключився не просто так, і зараз там небезпечно? Але зрештою, Ральф і його концерн вдавляться, щоби тільки отримати вміст цього валика. Посміхнувшись, Клер запхала заряд від ракетниці у футляр із паперовою стрічкою. Буде чим поторгуватися.

– Месьє! Вибачте, месьє… – закричала вона мотоциклістові, що проїжджав мимо.

– Чим можу служити, пані? – галантно поцікавився той.

Замість відповіді Клер ударом сталевого кулака збила його з мотоцикла і заскочила у сідло.

6.

У промитих зливою сутінках готель видавався чорною громадою, всередині якої миготіли вогники свічок і нервові тіні. Вдиратися всередину Клер не поспішала. Припавши до вікна свого номера, вона не змогла розгледіти нічого, окрім жару в каміні.

Клер штовхнула прочинену раму і зробила крок з однієї темряви в іншу. Ніхто не накинувся, але вона все одно міцно стискала свою гарантію безпеки – футляр із перфострічкою. Нехай лише спробують напасти! Вже що-що, а піднести великий палець із запальничкою до ґніта ракетниці вона точно встигне, і цінні знання вмить стануть попелом.

– Семе? – покликала вона.

У відповідь анічичирк. Незрозуміла тривога заклубочилася у грудях. Чи то за себе, чи то… за нього? У кімнаті панував страшенний безлад – сторінки книг, листи, телеграми були розкидані на підлозі. І раптом вона побачила його. Автомат нерухомо стояв біля стіни. Ні звуку, очі заплющені. Його ніби відключили або…

– Агов? Сем! – Клер спробувала трясти, але куди їй зрушити таку важину. – Чорти тебе дери!

Вона зробила крок назад, намагаючись вгамувати тремтіння рук… Він же просто автомат? Його ж можна полагодити, правда?

Клер підняла аркуш, на який ненароком наступила. Вірші… Сам томик валявся поряд. У книги не вистачало доброї половини сторінок. Що тут взагалі коїться?

Вона підкинула полін до каміну. Стало світліше, і Клер почала розбирати папірці. Погляд упав на свіжу телеграму. Коротке повідомлення:

«Пріоритет 1: Безпека знань. Пріоритет 2: Мовчання виконавця. Р.»

Ральф? Мовчання виконавця? Її мовчання… Клер зім’яла телеграму. Дурепа, от дурепа! Повільно вона обернулася до Сема. Автомат дивився на неї. На мить їх погляди намертво зчепилися. Їй здалося, що там усередині є хтось живий. Що за безглуздя!

Пастка. Знову, знову!

– Ворухнешся, і я спалю це все! – процідила вона, безжально підносячи вогник запальнички до ракетниці.

Сем мовчав.

– Чуєш?! Я все знаю, ви збиралися використати мене і порішити? Я не дурна! Хочете отримати свої знання, доведеться мене відпустити! Зараз ти, як слухняна залізяка, стоятимеш смирно і дозволиш мені вийти. І не смій щось утнути!

Вона зробила крок до вікна, невідривно дивлячись на Сема.

– Зараз я піду… Побачу хоч натяк на хвіст – спалю стрічку. Коли буду в порту, перед відльотом сховаю футляр у…

– Цепеліни не літають у грозу, – Сем заговорив так раптово, що Клер остовпіла.

– Що?

– Повітряний порт закривають під час негоди. Ти не зможеш вилетіти.

– Тоді…

– Клер.

Він уперше назвав її на ім’я. І зробив це так… Знайомо? Дідько, та що діється?! Серце стислося як горошина і билося мов шалене, заважаючи дихати, думати.

– Клер, ти не зможеш вилетіти на цепеліні. Уся поліція міста тебе шукає. Я зв’язався з Бальтазаром. У нього є приватний орнітоптер, він допоможе втекти.

Вона мовчала. Дивилася у механічні очі і, здавалося, не дихала.

– Його паромобіль чекає на тебе внизу. Лети, поки Ральф нічого не зрозумів.

– А…

Клер зробила непевний крок до вікна. Недоречно подумала, як здивується Бальтазар, побачивши її в такому вбранні.

– А що зі знаннями?

– Біжи.

Вона хитнула головою, позадкувала. По щоці побігла непрохана крапля. Клер випустила футляр і кинулася до вікна. Лопатки звело судомою, ніби чекала, що спину ось-ось обпече куля. Але ніхто не стріляв, не намагався зупинити. Вона озирнулася. Сем не зводив з неї погляду.

Такого рідного погляду.

***

Він стояв біля вікна. Там, за склом, Клер бігла вологим тротуаром. Його Клер. Спритна, зухвала, безстрашна. Кохана.

Високий чоловік у довгому плащі, галантним жестом відчинив їй двері білого паромобіля. Вона шмигнула всередину. Бальтазар зник слідом, і машина, набираючи швидкість, рушила містом, над яким уже спалахували перші залпи салюту на честь завершення змагань.

Сем… Ні, тепер він пам’ятав, що точно не Сем, не С-3М, не автомат. Ще коли його голос слідував за Клер знайомим маршрутом. Коли прочитав рядки сонета, що стали ключем до його заблокованої пам’яті. У сховищі, де він помер. Де втратив її.

Герман від’їхав од вікна і підняв із підлоги футляр. Знання. Такі бажані для Ральфа та концерну «Вернон-Скотт». Герман витяг перфострічку, переглядаючи вибитий на ній візерунок, який розповідав, як перемістити людську свідомість у механічне тіло. Секрети розумних автоматів, ідеальних охоронців, слухняних воїнів. Але скільки ще безневинних душ заштовхають у сталеві корпуси і відправлять у пожежу нової Трансконтинентальної війни, якщо ці знання потраплять до жадібних рук «Вернон-Скотт»?

Герман підкотився до каміна, де вогонь жадібно покусував сухі поліна. Вогонь, що розвела вона.

– Будь щасливою, Клер…

І кинув сувій перфострічки у полум’я. Папір миттєво зайнявся, перетворюючи безцінну послідовність отворів на аморфну чорну грудку. А потім яскраво спалахнув заряд ракетниці, і сліпуче червоне світло залило номер. Напевно, поліція його помітить, але Германа це вже не турбувало.

Якось вони з Клер ховалися взимку в лісовому будиночку. Страшенна холоднеча, сирі дрова та валіза грошей. Половиною награбованого вони розтопили вогнище і дивилися, як купюри перетворюються на такі ж чорні грудочки. Стукотіли зубами, сміючись, що знайшли найкращий спосіб витратити ціле багатство.

Тепер про це зосталася лише пам’ять. Але в цілому світі не було нічого дорожчого.

Герман згріб у камін залишки листів та шифрів. Скоро примчить Ральф, щоб забрати свій трофей. Звісно, якщо продереться крізь радісний натовп, що святкує перемогу «Вернон-Скотт» на Арені. Значить, лишилося ще трохи часу…

Механічне тіло викотилося на середину кімнати і зупинилося навпроти вхідних дверей. У начищеному до блиску череві відкрився люк, випускаючи назовні дуло багатоствольного кулемета. З-під корпусу виїхала третя нога, перетворюючи весь автомат на грізну бойову турель.

– Пробач, Ральфе, твоя стрічка з дірочками згоріла. Проте я нароблю тобі нових.

За вікном шелестів дощ, а в каміні, короблячись на почорнілому папері, зникали останні рядки сонета:

Кохана! Це душа моя — той палімпсест. —

Три роки вже тому, твій образ чарівливий,

І усміх лагідний, і голос твій, і жест —

В душі я записав, зворушений, щасливий…

І хоч виводив час на ній своє писання,

Твій образ знов постав і з ним моє кохання!

___________

* Тут і далі вірші Миколи Вороного.