Велике закриття

Петер Келлер почув, як у передпокої настирливо дзеленчить акустик. Щосекунди гучніше й безнадійніше. Спробував перекотитися на бік на вузькому дивані – обережно, притискаючись до спинки, щоб у цьому маневрі не сповзти по гладкій шкірі на підлогу. Банки на спині зіткнулись і задзеленчали мов той акустик. Петер послав на спину сто чортів і лишився як був, на животі. Збирався вже крикнути: «Марто, відповіси, будь ласка!» – як дзвін обірвався.

– Так… Ні категорично!… Вам казали, що він хворіє… Гм… Хвилиночку…

– Марто! Хто там?

– Це Фіпс!

Марта мала сумний вигляд. Вона бочком увійшла до кабінету, беззвучно, мов Петер спав. Акустик притискала до грудей, а ногою відштовхувала довгий незручний шланг розмовної системи. Поставила важкий апарат на підлогу, простягнула мідну слухавку:

– Сподіваюся, ти…

– Дякую! – Петер узяв слухавку, але спочатку притиснув її до дивана, зітхнув і спитав дружину: – Мені довго ще?

– Ти кудись поспішаєш? – рушник на його спині підняли, опустили, підіткнули краї. – Зачекай ще пару хвилин. Усім відомо, що банки – найкращі ліки, бо мають ідеальну форму первісних куль-монгольф’єрів, – і цмокнула у тім’ячко, зовсім як матуся.

Від Марти віяло корицею і солодким тістом. Петер зітхнув ще раз і приклав слухавку до вуха:

– Слухаю, друже! – проте мереживна наволочка заважала говорити. Петер знов хотів розвернутися на бік, але впіймав суворий погляд – Марта чатувала у дверях. – Коли?.. Сам?.. Це терміново? Ех… Добре. Приїду, – дотягнувся і впустив слухавку на апарат. – Вони відправлять авто, – винувато подивився на дружину. – Але пундиків із корицею ми встигнемо скуштувати!

Марта вийшла у коридор і промовила, піджавши тонкі губи:

– Замість родзинок я додала гарбуза! – її голос звучав сердито.

Келлер спустився до проміжного майданчику між першим і другим поверхами, за професійною звичкою виглянув надвір. Службовий «Корн-Олімпія» стояв у під’їзду й пихкав гарячою трубою. Це була новітня модель, з фігуркою на капоті у вигляді дирижабля. Хоча Келлер літати боявся і завжди уникав такої нагоди, ця фігурка, схожа на іграшку, дуже йому подобалася, він наче поринав у дитинство.
В очікуванні шефа Фіпс неквапливо обходив авто по колу й обстукував передком чобота кожне колесо по черзі. Зупинився, щось роздивляючись, і голосно свиснув. Від сходів у підвал метнувся вгодований щур, а за ним – величезний рудий кіт. Щур заховався за чашею питного фонтанчику, а котяра з розгону перескочив калюжу і зник у підворітті. Фіпс розсміявся, але раптом побачив шефа у вікні й сконфужено стенув плечима.

«Все, як у нас», – зітхнув Келлер, відрахував двадцять сходинок і вийшов надвір. В обличчя війнуло вогкістю й холодком.

Кивнув у відповідь на привітання помічника й застебнув верхній ґудзик плаща – крізь арку з Мозельштрасе таки протягувало незлецьке. Підступна весна цього року.

Фіпс відчинив дверцята:
– Як ви, інспекторе?
– Спасибі, краще, – збрехав Келлер.
З низького неба на дахи будинків падала хмара. Важка, немов налита чорнилом, готова в секунду затопити колодязь двору дощем. «А я без парасольки…» Шкіру поміж лопатками свербіло, наче фрау Марта залишила там одну з медичних банок. Келлер нашорошився, сховав у кишені звисаючий обабіч пасок і рішуче пірнув у авто.
Всередині було тепло, хоча з боку двигуна трошки тхнуло торф’яними брикетами. Але приємно тхнуло, затишно. Магістрат задешево закупив десь велику партію цих брикетів для автопарку кримінальної поліції. Хоча всім відомо, що брикети димлять і не дозволяють їхати швидко. Та що ж поробиш, не викидати.

Поруч на сидінні лежала запасна парасолька, яку Фіпс люб’язно приніс із багажного відсіку, та пара свіжих газет – офіціозний «Вісник пневматики» й жовтий тижневик «Поперед паротяга». Першу, з жирним готичним шрифтом і парадним дагеротипом із засідання Парової Комісії, Петер Келлер лише діагонально проглянув. Прочитав заголовок: «Другого травня від головної щогли Рейн-Майнського аеропорту підніметься в небо дирижабль «Грегор Сайлівер». Гордість держави здійснить черговий, уже шостий рейс…»

Петер Келлер багато років присвятив державній службі, тож не вважав за можливе обговорювати, а тим паче, засуджувати дії вищих керівників. Але його щоразу корчило від проявів уселюдного поклоніння, майже культу, який складався навколо персони чинного Голови Парової Комісії держави, Високого хранителя Честі і Правил країни, командора ордена Залізної Бляхи Грегора Сайлівера. Тож він гидливо посунув газету вбік і взяв до рук улюблений «Паротяг». І завмер… Майже на всю шпальту сяяла білозуба усмішка людини, яку Келлер вважав причиною занепаду власної кар’єри. Це був відомий винахідник і мандрівник Макс Діккур, який щойно повернувся з довгої подорожі. Келлер здригнувся й випустив газету з рук…

Фіпс повернувся до нього, спершись о спинку диванчика:

– Ірма кланяється, – і щиро усміхнувся: – Бажає якнайшвидше одужати, – а тоді крутнув кермо і почав вирулювати з двору. Машина повільно вкотилася в арку.

– Дякую! – Келлер помовчав і, раптово розчулившись, додав: – І за парасольку теж.

На заправці Фіпс пригальмував і за власний рахунок заправив бак сухими дубовими цурпалками, щоб якнайшвидше дістатися Крипо – управління кримінальної поліції. О десятій шефа чекав обер-комісар Лео Скай, тож запізнюватися було не можна.

Найбільше Келлера бентежило не те, що довелося з застудою їхати у справах – це, власне, професія і дійсність, від якої не втечеш. Ні. Він лякався розмови, що його очікувала. Не кожен день і не кожного інспектора викликав до себе керівник кримінальної поліції міста. Відразу спало на думку, що і важливих справ йому давно не доручають, і вік натякає на пенсію. Та головне – виринув спогад про феєричний «епік фейл», як то каже молодь, а простіше – про той провал, що стався з ним торік. І який він собі, як ревний служака, досі не пробачив. Тож імовірно, що його спровадять на відпочинок… А так хотілося ще трохи попрацювати.

Проте комісар Скай радо прийняв інспектора і всадовив поруч у крісло біля добре протопленого комина, що геть не зайве у вогкий ранок.

– Хочу повернутися до справи, що закрита рік тому. Йдеться про грабунок банківської комірки гера Максиміліана Діккура.

Келлер зблід і вчепився у поруччя – виходить, не помилявся, зараз його звільнять:

– Вибачте…

– О, ні! То я перепрошую, що вас потурбували. Постараюся стисло. Торік нам не вдалося довести, що мандрівниця з Закордоння леді Айрін Реддл мала до цього відношення. Тож було правильним рішенням закрити справу за браком доказів.

– Але виконавці теж втекли! Врешті ми б розкрили цей злочин, якби гер Діккур співпрацював зі слідством, а не відправився у подорож під час розслідування.

Про те, що справі настав гаплик не через від’їзд Діккура, а через ніжні почуття інспектора до леді Айрін, Келлер скромно промовчав. Комісар підняв руки, ніби загороджувався від аргументів:

– Це таємниця, проте ви повинні знати, що Діккур поїхав з міста не через власну забаганку, а за негласним наказом командора Сайлівера.

– Щоб уникнути розголосу?

– Саме так. Тільки не щодо грабунку. Діккур – дивак, і торік якраз примудрився розсваритися з керівництвом Академії Пара. Звісно, можна вважати його міським божевільним, повернутим на безглуздих винаходах. Але він отримав у спадок шалені гроші й завдяки своїм мандрівкам дуже популярний у публіці. Це примушує нас закривати очі на його неблагонадійність. Якби Діккур був жебраком, ми давно би вжили заходів. Але доводиться терпіти – чим би дитя не бавилось, аби не плакало.

– А зараз – відкрилися нові обставини?

– Ні. Леді Айрін Реддл. Вона вже два дні в місті. Знов як мандрівниця – на її батьківщині це називають словом tourist… Інспекторе, як почуваєтеся, вам зле?

– Ні, все гаразд!

– Отже, позаяк стару справу закрито, нема законної підстави затримати її чи депортувати. Тим паче, вже понад сто років кожен мандрівник відбуває двотижневий карантин і сплачує значну суму за відвідини нашої держави. Якщо ми безпідставно затримаємо леді Айрін, то зіткнемося з дипломатичним скандалом. Мандрівники – чи не найголовніша стаття бюджету. Вам доведеться приватно з’ясувати мету її приїзду. Формально ви у відпустці. Лікуйтеся, відновляйте здоров’я, ви цінні для нас. Але про справу не забувайте! Можете залучити й Фіпса – на тих же засадах. Це навіть краще – він працює недавно і леді Айрін не взнає його в обличчя. Тільки попередьте, що розслідування конфіденційне й стосується репутації держави. Цього разу нам не можна припуститися помилки.

Коли інспектор полишив кабінет обер-комісара, відчуття було, наче відвідав дантиста – спочатку трохи лячно, але зрештою відпускає. Фіпс, який чекав у приймальні, скочив на рівні.

– Я маю дещо розповісти, Фіпсе, – інспектор подивився на нього вгору, Фіпс був на голову вище. – Ви збентежені? Теж подумали, що старигана спровадять на пенсію? Ні, поки що відпустка. І нова стара справа. Де б нам краще обміркувати стратегію?

– Вдома у вас?

– Ніт! – ледь не скрикнув інспектор, щойно уявив, як фрау Марта все почує, здогадається, прочитає в очах… – Пропоную кнайпе «Синій кіт». На мою думку, в них найкраще пиво в місті.

– І вуджена блакитна скумбрія! – погодився Фіпс.

– І неперевершений цибульний пиріг, – підморгнувши, додав інспектор. – Лікуватися так лікуватися!

Крізь вікно кнайпе інспектор дивився на невелику групку мандрівників, які в повному захваті слухали гайда й фотографували все навколо – будинки, людей, авто, аеростати й дирижаблі, що велично пливли над містом, навіть бруківку й мідні газові пальники вуличних ліхтарів…

– От цікаво, чому нам не можна поїхати в їхню країну, звідки вони там…

– Так епідемія, гер інспектор.

– Коли це було! Сто років тому. Вони ж до нас навідуються і не хворіють.

– Мабуть, наші організми більш вразливі.

– Може, – сумно погодився інспектор. – Чув навіть, що у гірських селах зустріти мандрівника досі вважається поганою прикметою… Отже! Повертаємось до нашої справи, – він зітхнув і сьорбнув пива. – Це був дивний грабунок. Уявіть – якщо ви вже зламали замок і вдерлися в депозитарій, то чом би не підчистити якнайбільше комірок? Але їх зацікавила лише та, що належала Максу Діккуру. Ми так достеменно й не взнали, що було всередині. Діккур крутився мов вуж, щоб уникнути моїх питань. Казав, що то були не гроші, не коштовності, лише робочі записи та макет наукового пристрою. А про що записи, який макет? І навіщо під цю маячню орендувати комірку? Дивно? Так. Тож довелося причепити до нього «хвоста». Щодо скриньки мій агент нічого не розвідав. Зате! Він взнав, що в нього в розпалі роман із леді Айрін Реддл. Це ж мандрівників попереджають про заборону стосунків із громадянами держави? – Фіпс кивнув. – Та взагалі ними мусять опікуватися наглядачі. Проте леді Айрін ці перепони обійшла. Щовечора вона залишала готель крізь приміщення для персоналу, і вони йшли вдвох у ресторан, або до театру на виставу, або просто на озеро. Діккур придбав закинуту човнову станцію та якраз почав зводити на березі великий ангар. Той, що зараз стоїть недобудований. Діккур усюди каже, що не любить дирижаблі – тут я його підтримую, бо боюся висоти – але раптом вирішив створити великий корабель, який буде причалювати до щогли посеред озера, а звідти вже на човнах відправлятимуть пасажирів до суші. Ось у нетрях цього величезного ангара вони й усамітнювались… Я спочатку припустив, що Айрін має намір вивудити в Діккура гроші, та міркував, як тому запобігти. Але згодом упевнився, що в них щира взаємна симпатія.

– Вибачте, – обережно перебив Фіпс. – Здається, ви не доповіли про це мандрівному комісару?

– Саме так. Маю зізнатися, Фіпсе, що шарм леді Айрін не оминув і мене. Я був зачарований нею і оцінював усе, що відбувається, не з точки зору інспектора поліції, а як закоханий юнак. І головним моїм відчуттям були ревнощі. Я закинув інші справи й самотужки відстежував цю парочку. Необережно, так що згодом леді Айрін помітила мою цікавість. Після чого вирішила, що їй усе можна. Відтоді вони навіть не ховались, а я фактично став їхнім янголом-охоронцем, бо не мав сил донести на них. Та врешті вирішив спустити на гальмах усю справу. Щоб леді Айрін якнайшвидше залишила країну, тому що тільки ятрив собі душу. Далі… Далі була чергова бійка Діккура з академіками. Бійка цього разу справжня, бо Діккур під час диспуту вирвав із м’ясом бакенбард поважному вченому з галузі пара і електрики.

– Цікаво, що саме він пропонував?

– Нісенітниці, Фіпсе. Приміром, авто, якому не потрібні дрова. Засіб передачі звуку по мідних дротах і навіть крізь ефір… Та ще безліч безглуздих вигадок. Отже, Діккура викликав до себе командор Сайлівер, і порадив влаштувати чергову подорож, яка цього разу більше скидалася на заслання. А леді Айрін повернулася на батьківщину. Для них це було драмою, я знаю. Так само, як і для мене, бо я був упевнений, що ніколи не побачу її.

– Ви вважаєте, вона причетна до грабунку?

– З великою імовірністю. Вона була поблизу, коли це сталося. Також доведено її контакт із людиною, яка брала у цьому участь і втекла. А головне – мені здалося, що вона щиро вірить у всі видумки Діккура. Якщо когось і цікавили його винаходи, то тільки леді Айрін, яка була поруч, а отже, здатна все зорганізувати.

– Навіщо?

– Не знаю! – інспектор розгублено стенув плечима. – Я розумію, що такі персони свідомо навчаються впливати на людей, але Фіпсе… я досі не можу позбутися думки, що теж був для неї трохи симпатичним.

Фіпс делікатно кашлянув:

– Мабуть, то надто особисте.

– Так. Але була ще одна подія, яку я розумом не можу охопити. Чи я тимчасово з’їхав з глузду?

– Що ви маєте на увазі? – Фіпс що далі, то більше дивився на інспектора, як на нездорову людину.

– Повірте, Фіпсе, я не божевільний, не ідіот. Але стосовно одного проміжку часу у мене досі в голові існують мов «дві пам’яті». Я був черговим у відділку, коли обчистили банк. Ми приїхали, зайшли всередину і… в мене поцілили, Фіпсе. Ті бандити, що розбили сейфові двері сховища. Я пам’ятаю, як влучила куля – біль, непритомність. І одночасно пам’ятаю, що вони промазали, бо хтось відштовхнув того стрілка. Тим паче, що навіть сліду від кулі не лишилось. Якщо тільки це не гіпноз…

– Так, це дивно, – погодився Фіпс. – Але до чого тут леді Айрін?

– Я бачив її там. А потім – не бачив… Перепрошую, що верзу нісенітниці. Варто про це забути, хоча виходить так собі. От і маємо – якщо раніше працював самотужки, то після цієї справи мені вперше дали помічника – тобто вас. Не ображайтеся, ви мені зараз мов рідна людина, і я сподіваюся, що наша спільна праця стане вам у пригоді. Але тоді я сприйняв це так, наче мене вважають недієздатним, або не довіряють і тому приставили наглядача.

Фіпс замислився.

– Ну… я чув деякі плитки, та я ніколи на таке не звертаю уваги. Віддаю перевагу власним очам, а не тому, про що патякають у курилці. Ваше здоров’я, гер інспектор! – і вони підняли келихи.

За тиждень Фіпс повідомів про результати роботи. Вони були дивні. Леді Айрін бачили не лише з Максом Діккуром, а ще у двох місцях – на приватному прийомі в готелі «Стим», що розташований на краю урвища, звідки починається Центральна Фунікулерна Дорога. Цей прийом давав особисто командор Сайлівер. І друге місце – це, власне, заміський особняк Сайлівера. Інспектор зажурився, розуміючи, що доторкнувся до державних таємниць. Чи може таке бути, що вона й Сайлівера спокусила? То була б ще більша державна таємниця.

Фіпс доповів, розплатився і пішов додому, а інспектор так і лишився сидіти у кнайпе «Синій кит» у важких роздумах, за келихом пива перед гіркою блискучих і духмяних кренделів із сіллю.

Раптом він підняв голову – і побачив наче примару, невловиме видіння. То просто за одним столиком із ним сиділа сама леді Айрін Реддл. Сиділа гордо й натхненно – тримаючи поставу так, ніби знаходилась у найвишуканішому суспільстві.

– Вітаю вас, інспекторе! – пролунав її голос. – Вибачте, що без запрошення, проте ж ви мною опікуєтесь, то чом би й мені не потурбуватися про вас. Ви не проти?

– Я?.. – інспектор розгубився і не знав, що казати, тільки помотав головою.

– Я дуже добре пам’ятаю, що було рік тому. Тож не дивно, що за мною знову почали стежити. Проте я повернулася, так? Після цього дивно припускати, що маю відношення до грабунку. Навпаки, я в усьому Максу допомагала. Зараз він відновив те, що втратив торік. Ми кохаємо одне одного і прагнемо бути разом. Це можливо тільки тут, бо жоден громадянин вашої країни не може потрапити до Закордоння. І я повернулася, щоб отримати посвідку на проживання.

– То ви для цього зверталися до командора Сайлівера?

Айрін щиро розсміялася:

– Ви думали, що з ним я теж фліртую? Вибачте! Навіщо мені той голомозий, з товстими окулярами і надутими щоками, чванливий і пихатий дядько! Власне, я прийшла до вас не виправдовуватися, а запросити в подорож. Нехай поки не весільну, але важливу для нас. Той дирижабль, що будували за проєктом Макса, вже пройшов випробування і незабаром розпочинає регулярні рейси. Ми хочемо на ньому піднятись у повітря і дати одне одному клятву вірності. Та ще буде сюрприз, про який не хотілося б завчасно розповідати.

Інспектор розгубився.

– Щиро дякую, проте я офіційна особа і не маю права…

– Мовчіть! – жартома перебила Айрін. – Я знаю, що ви просто не дуже любите літати, бо висота тощо. Можете взяти з собою того, хто буде вас розважати й відволікати. Дружину, приміром.

– Фіпса… тобто гера Філіпса Аппельбаума, мого помічника і друга.

– Прийнято. Політ розпочнеться завтра зранку, о десятій, і має закінчитися о шостій годині вечора. Та дещо хочу додати – не картайте себе, Петере, ви чудова людина і проникливий інспектор.

І леді Айрін знову мов розчинилася у просторі, поки інспектор очуміло глипав та розмірковував над тим, що вона казала.

Посеред озера стовбичила причальна щогла. Під водоспадом, через який гірська річка перетворювалася на це величезне озеро, за наказом Макса Діккура влаштували потужну водяну турбіну. Вона крутила блоки ліфта, що підіймав пасажирів щоглою до гондоли.

Дирижабль був відносно невеликий. І не суцільнометалевий, а схожий на старовинні повітряні кулі, з м’якою оболонкою і підвісною гондолою. Інспектор прийшов заздалегідь і чекав на причалі. Він уже йшов на поправку, проте часом кашляв і подекуди користувався хусточкою. Фіпс умовив його приймати новітній порошок од застуди, після якого зникали всі симптоми, хоча інспектора клонило на сон, але зовсім трішечки.

– Це якесь обладнання? – захеканий Фіпс ледве встиг за десять хвилин до відправлення човнів і вказав на важкий саквояж інспектора.

– Ну, як сказати… Діккур запевнив, що пасажирів на борту годуватимуть. Але для фрау Марти це не доказ. Про всяк випадок вона поклала термос із курячим бульйоном, пундики з корицею та кілька різновидів ковбасок. Так, це обладнання!

Пасажири всілися в човни й відправились до щоглового майданчика. Аж тут у когось із проводжаючих голосно і жалібно заскиглив собака. Вій лунав над усією гладдю озера, вплітаючись у веселу мелодію, що її виконував запрошений Діккуром духовий оркестр.

Хай там що, інспектор так і не змусив себе відвідати заручини леді Айрін і Макса Діккура, що опівдні відбулися в кают-компанії. Відмовився через те, що почувається зле від бовтанки та перепаду тиску. На бенкет пішов, але сидів непомітно у куточку і намагався не дивитися на заручених, бо було гірко. Після бенкету пасажири гуляли салоном і роздивлялися в ілюмінатори землю. Інспектор, якому навіть лячно було уявити таке видовище, пішов до каюти та незабаром закуняв, читаючи газету…

Розбудив його віддалений звук, схожий на вистріл із револьвера. Сон пройшов, інспектор знову почувався бадьоро і був готовий до будь-якої несподіванки. Але головний сюрприз полягав у тому, що Діккура ніде не було на кораблі. Двері його каюти розчахнути навстіж, усередині – нікого. Також не знайшлась і леді Айрін.

Зате Фіпса інспектор побачив швидко. Він намагався виламати двері багажного відсіку. Проте ті були зроблені з якогось дуже міцного матеріалу, і не піддавалися його зусиллям. І ще інспектор помітив, що з кишені в нього стирчить рукоятка револьвера.

– Фіпсе, що тут відбувається? Навіщо ви ломитесь у багажне відділення?

– Допоможіть! – замість відповіді попросив, майже скомандував Фіпс. – Треба винести ці двері.

Раптом з того боку пролунав голос Діккура:

– Інспекторе, спробуйте затримати їх! Айрін і Фіпса!

– Кого?! – інспектор розгублено втупився у двері, а тоді перевів погляд на Фіпса. – Що тут, збіса, відбувається?

– Зараз усе поясню, – охоче відповів Фіпс. – Оце бачите? – і показав кудись у коридор.

Інспектор слухняно повернувся куди просили, і негайно отримав міцний удар по голові.

– А я бачу… – тихо пробурчав Фіпс, підхопив непритомне тіло інспектора під пахви й потягнув підлогою вбік власної каюти.

Голова розколювалась, але це доводило, що він живий. Мов крізь туман інспектор бачив, як Фіпс тягнеться до кишені – й пошкодував, що не має зброї. Бо завжди вважав розум головною зброєю слідчого. Проте Фіпс дістав не револьвер, а портсигар – вишуканий, срібний, з інкрустованим зображенням парового котла – і відкинув кришку. З великим подивом інспектор побачив, що всередині лежать не улюблені сигари Фіпса, а тонкий плаский предмет, трохи менший за самий портсигар. Його блискуча поверхня спочатку була темна, а коли Фіпс доторкнувся, засяяла різними кольорами, наче вітраж у церкві, на який впав сонячний промінь. Не сказати, що інспектор Келлер за своє життя не чув розказні про чарівні приладдя, якими нібито володіють гості з Закордоння. Але, щоб не збожеволіти, тримав ті уявлення на межі дитячої казки і державної зради. Та він точно не очікував побачити подібну штукенцію в руках у власного помічника.

А Фіпс і далі поводився дивно. Він потицяв пальцем у блискуче скло, наче осінив його хресним знаменням, і повернув так, аби інспектору було щось там видно. Втім, він розглядів тільки білий циферблат, вписаний у той чорний прямокутник, та якісь дрібні циферки ще миготіли навколо, як на арифмометрі.

– Прокинулись, гер інспектор? – ніби так і треба, спитав Фіпс. – Як почуваєтеся, порошок приймали?

– Навіщо… Навіщо ви це зробили?

– Усе просто. Дивіться, гер інспектор, цей додаток має назву «Машина часу».

– Що… що має назву? – у горлі пересохло, інспектор закашлявся.

– Ну, додаток. Застосунок тобто. Але він працює не з усім навколо, а лише з тим, що має відповідні мікрочіпи. Які вживлені всім пасажирам дирижабля, крім вас і гера Діккура. Ми підготувались, і кожній людині, що отримала запрошення на борт, було зроблено щеплення від болотної пропасниці, яка нібито лютує на цьому озері. Насправді їм заносили під шкіру крихітні шматочки металу, на які реагує цей застосунок. І ми з леді Айрін їх теж маємо.

– До речі, де вона, де леді Айрін… Фіпсе! Що ви з нею зробили?!

– Не хвилюйтеся, будь ласка. Ми працюємо з нею разом. Вона має активувати вибуховий пристрій, який незабаром рознесе на друзки балон дирижабля. Ми, звісно, не терористи… Вибачте, такого слова ви теж не знаєте. Ви навіть не уявляєте, як вам пощастило. Бо живете у казковій країні, де літають красиві повітряні кулі з крилами, прозорими, як у бабки. Де всі жінки – леді, всі чоловіки – джентльмени. Де нема воєн, голоду, страху. Але ви навіть не підозрюєте, що все це – суто декорації, які в Закордонні називають словом стимпанк. Ваша країна – величезна туристична зона. Згадайте, чи існує навколо хоч один завод, який виробляє всі ці парові автомобілі, акустичні телефони, паротяги та пневматичну пошту?

– Ні… я не… знаю.

– Авжеж! Піддані китайського імператора поставляють усе це в необхідній кількості.

– Ви злочинець, Фіпсе, чи божевільна людина!

– Помиляєтесь. Ми з Айрін працюємо закривачами. Ми закриваємо передчасні відкриття. Зараз наша ціль – гер Діккур. Він винайшов чи вкрав двигун внутрішнього згоряння і навіть уже придбав для нього контрабандний бензин. Але це його не врятує. Не питайте, що це, розтлумачувати довго. Час діяти. Нам відомо, що креслення і навіть макет цього пристрою – тут, у багажному відсіку, де зараз забарикадувався сам Діккур.

– І заради цього ви здатні знищити дирижабль з людьми?

– Зовсім ні. Пасажирів та екіпаж ми перенесемо в недалеке минуле – під той час, коли має розпочатися політ. Крім вас із гером Діккуром. Тому що він – порушник, а ви…

Тут почулися кроки з боку залізних сходів, що вели на нижній рівень, до службових приміщень гондоли. Звідти з’явилась Айрін. Келлер із жахом побачив, що вона тримає такий само чорний прямокутник, як і Фіпс.

– Ви стали жертвою моєї симпатії, гер інспектор, – договорила Айрін фразу Фіпса. – Ви мали загинути від кулі, що наздогнала, коли переслідували наших колег, які імітували грабунок банку. Але згодом я трохи переграла цей момент у часі, тож пуля не поцілила, і ви лишилися живий. Проте мали забути той перший ланцюжок подій. Тільки щось пішло не так, і ви розказали Фіпсу, що пам’ятаєте обидва варіанти. Чим підписали вирок собі.

– Але я…

– Не сперечайтесь! Якщо розповіли це Фіпсу, то можете сказати ще комусь. Вибачте, ви справді симпатичні мені. Однак… Це наша робота.

Раптом різко вдарило в переборку. Наступна куля зрикошетила від залізної стойки й по дотичної подряпала шию Фіпсу.

Інспектору спало на думку, де Діккур роздобув зброю – за законом її вилучали перед зльотом і віддавали пасажирам після посадки. Тому що необережне поводження могло спричинити виток газу з аеростата. І зберігали її саме у багажному відсіку!

– Діккур! Заспокойтеся! – крикнув Фіпс. – Побережіть набої. Краще застрілитися, ніж горіти разом із дирижаблем. Утім, це на ваш розсуд. Якщо що, маєте до вибуху сорок вісім хвилин. Дирижабль увесь час летітиме над озером, тож саджати його нема куди… Ви плавати вмієте?

– Ні.

– Що ж, прощавайте! Айріне, ти готова?

Вона кивнула, і вони разом щось натиснули у своїх пристроях. І зникли.

Тільки зараз інспектор зрозумів, як тихо навкруги. Ніхто не награвав на роялі в кают-компанії, діти не носилися коридором.

– Максе! – крикнув інспектор. – Де ви?

Відповіді не було. Він розчахнув двері бару й став осторонь, побоюючись кулі. Проте всередині було тихо й темно, тільки біля шинквасу світила забута гірлянда зі світляків. Пошукав щось важке, озброївся кухонною сокиркою та рушив у салон. Нехай скло товсте, але вдвох їм, мабуть, пощастить вибити шибки й вибратися з гондоли. Що далі робити – він не знав… Аж тут назустріч йому вилетів сам Макс.

– О! Шикарна сокирка. Треба взяти й собі.

– Максе, ви читаєте думки! Ходімо бити шибки.

– Не треба, – підморгнув той. – У нас небагато часу, але сподіваюся, встигнемо. За мною!

Далі вони вдвох робили дивне. Крізь люк у стелі піднялися на дах гондоли. Вітер завивав такий, що валив з ніг. У інспектора майнула думка, що застудиться й захворіє, але вчасно згадав, що вже – і застудився, і захворів. І на додаток має шанси згоріти.

Якби не щільне сітчасте загородження, вони, мабуть, уже впали б і розбилися. Інспектор перехилився через перила й примусив себе подивитися вниз.

– Треба стрибати, Максе. Якщо так, то шанс вижити в нас – один до десяти. Якщо зостанемось – один до мільйона.

Голос танув у завиваннях вітру, тож Макс просто показав інспектору – «роби як я». І заходився від’єднувати від блоків канати, на яких трималася гондола.

– Це безглузда маячня! – крикнув інспектор. – Гондола впаде, і ми розіб’ємося разом із нею!

Макс підійшов до нього впритул і крикнув просто в ухо:

– Чуєте цей гул? Оце й є мій сюрприз!

Крізь подуви вітру долинало одноманітне гудіння двох двигунів обабіч гондоли, яке щомиті ставало голоснішим. Макс сказав, що треба від’єднати всі канати, крім чотирьох по кутах гондоли, а тоді стане зрозуміло, що робити.

– Кому зрозуміло?

– І вам зокрема.

Інспектор повірив на слово, бо виходу не було, і почав обережно стравлювати канати, на яких гондола кріпилася до черева дирижабля. Тут він взнав, що на додаток до страху висоти має ще й гігантофобію – велетенська туша аеростата давила на свідомість до мурашок по шкірі. Але треба було лупати цю скалу.

Нарешті лишилися чотири канати, що тримали гондолу по кутах. І в цей момент гондола смикнулась і трохи піднялася вгору. Чи здалося?..

– Працює! – радісно крикнув Макс, і сам відпустив останні чотири канати, які вже не були натягнути так сильно.

Позбувшись баласту, схожий на кита балон різко зрушив угору. Незабаром вітер відніс його на безпечну відстань. А гондола… Ні, вона не полетіла каменем до води. Навпаки, повільно рушила власним курсом, та обабіч вистрибнули довжелезні крила. Не прозорі крила бабки, про які патякав Фіпс. Це були справжні крила, якому не потрібні милиці у вигляді балона з газом.

– Що воно? – з жахом спитав інспектор.

– Літак, – коротко й незрозуміло відповів Макс. – Нас, інспекторе, врятувало те, що вони не бачили вже змонтований двигун внутрішнього згоряння. Вважали, що маю лише макет і креслення. А я хотів, щоб це стало сюрпризом для Айрін…

– Нічого не розумію, але… розумію вас, друже.

Хід гондоли прискорювався, вона потребувала керування. Тож Макс махнув ошелешеному й добряче задубілому на холоді геру інспектору, щоб ішов до люка. А як побачив, що той ніяковіє, то підбіг до нього й допоміг спуститися. Інспектор уже не про що не мріяв, тільки б зігрітися, тільки б дістатися до солодких пундиків фрау Марти й затишного, просоченого приємним запахом торф’яних брикетів звичного світу. Який, він підозрював, у колишньому вигляді вже ніколи не існуватиме.

І наче на підтвердження цього пролунав гучний вибух. На місці аеростата розцвіла вогняна троянда, яка швидко втрачала червоно-чорні пелюстки й нарешті згасла. Добре, що це сталося, коли вони вже летіли над ланцюжком безлюдних гірських вершин, і ніхто на землі не постраждав, і ніхто не побачив стрімкий захід сонця їхнього світу.

– Ми маємо доповісти уряду, – рішуче сказав інспектор, коли трохи відтанув, але все ще жадібно сьорбав гарячий бульйон із термоса, що йому дала з собою Марта.

– Про що саме? – поцікавився Макс, попросив у Келлера термос і з зусиллям розібрав його на складові.

– Навіщо? Я не наївся…

Під бутафорською оболонкою з меді й шкіри ховався корпус із темного матового матеріалу, якому Келлер, вочевидь, не знайшов би назви.

– Пластик, – Макс відповів на мовчазне питання. – А це… – він викрутив колбу, – запаяне скло. Це такий винахід, що його відносно легко приховати. Звісно, уряд, тобто Парова Комісія, користується всіма благами цивілізації, які має Закордоння. Тільки з громадянами може ділитися лише тим, що вдається замаскувати. Ви же спілкувалися через величезні бетонні півсфери, вкриті відбивальним шаром – так звані «акустичні дзеркала»? Вірили, що звук у Всесвітній Мережі передається через товсті гофротруби? І що всередині гірлянди на сонячній батареї – справжні світляки?

– Хіба не так? – обличчя Келлера нагадувало лице дитини, яка здогадалася, що Санти не існує, проте ще сподівається на диво.

– Власне, пересічному бюргеру й не треба знати, як воно працює. Можна собі вважати, що електрику здобувають як у школі – за допомогою тріскучої електрофорної машини, тобто генератора Вімшурста. І атомна електростанція в долині ріки – насправді звичайна парова «коліщатниця», що забезпечує працю дивних пристроїв із міді, шестерень і скла.

– Невже Грегора Сайлівера теж обманюють?! І чому мандрівники ніколи не розповідають, що всі ми насправді – лише музей чи вистава просто неба?

– Закони Закордоння суворо забороняють мандрівникам розповідати про це. А Сайлівер насправді – талановитий програміст, який давно працює на Закордоння, на штаб-квартиру Всесвітньої Мережі. Парова Комісія – лише ширма, гра. Та дуже небезпечна гра. Того, хто здогадується про це, вбивають. Повірте, ми просто колонія, на якій заробляють гроші.

– Але Айрін! Як вона могла!

– Я теж піддався її чарам. І спочатку вона мені допомагала – з потрібними деталями, паливом. Але її завданням було знищити винахід і винахідника. – І раптом знітився і з надією спитав інспектора: – Може, ми з нею ще побачимось?

Келлер знайшов сили не відповісти, тільки зітхнув…

За півгодини вони вже підлітали до ангару на березі озера.

– Це звучить пишномовно, проте саме зараз вам треба обрати шлях. Залишитися тут, зі мною, щоби стати вічним бунтівником і руйнувати цей затишний світ заради правди. Або повернутися домів «пересічним бюргером» попри все, що пережили.

– Мабуть, ви знаєте вже відповідь, Максе. Я вже старий і все ще надто вірю в казки, щоб руйнувати їх. А вам бажаю удачі. Сподіваюся, ми побачимось іще.

Коли гер інспектор повернувся домів, його з порогу зустрів приємний запах здоби.

– Пундики з гарбузом? – ще з передпокою крикнув Марті.

– Ніт. Відсьогодні – лише з родзинками.