“Щасливчик ШІ”

– Не чіпай, я сказав! Скільки можна повторювати! Як дам зараз по руках! – голос Майстра розрісся по класу і всі учні зацікавлено підняли голови від нудного опису паромузи, яку  наказав досконально описати вчитель.

Гранко Мертанто, котрий стояв у кутку, швидко відсмикнув пальці від гладенького полірованого боку робота, що стояв поряд із ним. Весь клас був захаращений різними експонатами: механізмами, агрегатами, недіючими машинами та іншими речами, які були несправні, або працювали погано, тому використовувати їх у повсякденному ж итті вже не можна було, а от демонструвати на них досягнення та особливості сучасної парової науки й техніки – якраз було зручно. Наприклад, штрикалка вже не могла вдаряти отруйним гостряком, але показати, як це боляче – будь ласка. Вчитель використовував її для демонстрації хитрих інструментів, на які й не подумаєш, що вони смертоносні.

Роботові місця на полицях і стелажах, які височіли аж до стелі під стінами, вже не вистачило – і його поставили в куток. Так, як і Гранка. І хоч хлопець вже вимахав на голову вищим за вчителя, бо був у передостанньому класі, та Майстер не зважав на це, любив так посміятися над учнями.  Не в сам куток Гранка поставили, бо він був просто необхідною частиною класу – важливим місцем покарання неслухняних учнів, а трохи збоку. Але школярі вважали, що куток – це місце і для робота також, тому так і казали: «стояти з Пруфом», або «пішов до Пруфа», тобто в куток, на покарання.

Пруфа так прозвали, бо на спині в нього була пластина-заклепка з номером партії. «ПРУФ-391» було написано блискучими металевими літерами й цифрами.

Гранко часто стояв у кутку, тому вважав Пруфа своїм другом, і навіть інколи мріяв, як той оживає, і хлопець розповідає йому всі свої новини й досягнення.

Вистоявши весь відведений вчителем у кутку час, а саме, точно тридцять хвилин, Гранко поплентався на своє місце. За п’ятнадцять хвилин, що лишилися до кінця уроку, йому потрібно було дописати контрольну роботу і ще й допомогти потім зібрати вчителеві деталі у великий саквояж, який він завжди носив з собою.

День не задався із самого ранку. Мартаніка стояла і посміхалася Крусту, а це значить, що він почав підбивати коинці до дівчини, і, швидше всього, запросить її на цього річний шкільний бал. Адже він вихвалялася перед хлопцями, що перша красуня школи буде його партнеркою під час Вальсу Шестерень. От халепа!

Сам Гранко страшенно соромився не те, що заговорити з Мартанікою, але й просто підійти до неї. Що вже говорити про запрошення на бал!

Ця дівчина дуже йому подобалася, але про це ніхто не знав, тільки робот Пруф, з яким Гранко іноді розмовляв під час прибирання в класі, а також Крися, теж однокласниця хлопця. Вони дружили із самого садочка, Крися була «залізним хлопцем»! Завжди допомагала у всьому, Гранко міг у ній завжди бути впевненим, як у самому собі. Крися придумувала способи, як завоювати серце неприступної Мартаніки, але всі вони поки що із тріском провалювалися. Бо Гранко все сам псував. Бачив дівчину своєї мрії і впадав у ступор.

Додому вони йшли разом із Крисею, вона жила в сусідньому під’їзді їхньої п’ятиповерхівки. Гранко був похмурий і злий, отримав погані оцінки, ще й знову вгледів, коли зі школи виходили, що Мартаніка з Крустом додому разом пішли. Зате в Крисі рот не закривався! Вона розповідала про те, як вичитала в одній старовинній книзі про те, як можна оживити старовинного робота. Такого, наприклад, як Пруф. То в нього на спині, виявляється, не просто така широка заклепка з написом, під нею є спеціальний екран, і якщо його відкрити і ввести спеціальне слово, «код» чи «пароль» називається, то він оживе! І виконає одне із твоїх заповітних бажань Недарма таких роботів називали «щасливчиками ШІ».

– Як? – перепитав Гранко, зненацька зацікавившись розповіддю Крисі.

– «Щасливий ШІ» чи «Щасливчик ШІ», так неначе, – зраділа Крися, нарешті почувши від друга хоч слово, бо дуже хвилювалася за хлопця.

– Гм. І це справді можливо, щоб виконав бажання? – перепитав він.

– Наче так, – знизала плечима Крися. – Не знаю, що значить ШІ, можливо, він вироблений китайськими вченими у давнину, адже в них там усіх короткі й дивні імена були в Епоху роботизації та буму. Але після того, як було заборонено електрику й цифрові технології і знищено всі предмети, з цим пов’язані, заборонено роботи й механізми, які працювали на електричному струмі, і весь світ перейшов на парові технології, то роботів просто всіх переробили на переробних заводах у щось інше. А таких, як у нас у класі стоїть, не чіпали. Бо в них дивна начинка – зроблена на основі біотехнологій з вкрапленням цифрових кодів. Ну, може, й не так було написано в тій книзі, яку я читала… Щось подібне. Тобто, – очі в Крисі загорілися. – Всередині в ньому наче є мозок, а не деталі, що працюють на струмі. І він може взаємодіяти з навколишнім середовищем. Впливати на нього. Але оскільки неможливо підібрати той пароль до таких роботів, то їх і не чіпали. В нас він просто стоїть, як експонат і демонстрація згубних і неправильних досягнень наших предків… Які світу білого і одне одного не бачили, втупившись у свої телефони, комп’ютери та планшети…

Криська ще щось розповідала, а Гранко вже загорівся. Всю дорогу, поки вони їхали на паробусі, він обдумував, як сьогодні увечері він пробереться до школи, у їхній клас, і активує Щасливчика Ші, і той виконає його бажання – дасть впевненості запросити на шкільний бал Мартаніку. От тільки пароль.

– І що там про паролі пишуть? – спитав хлопець ніби знехотя, а сам жадібно всотував у себе інформацію, яку радісно розповідала Крися.

– Складні паролі, нашого Пруфа точно не активувати. Часто це були випадкові набори цифр і букв, а іноді люди давали імена своїх домашніх улюбленців, чи писали дату свого народження, або просто якісь асоціації чи слова, пов’язані з їхнім оточенням…

– А цю книгу… Можеш дати почитати? – спитав Гранко з надією.

– Звичайно, я її вже прочитала, цікавезна! Це ще з бібліотеки мого прадідуся, він був робототехніком у свій час, а потім кинув свою нікому не потрібну роботу і вже займався паровими технологіями, екологічно чистими. А навіщо тобі? – спитала раптом дівчина. – Що, Пруфа хочеш оживити? – пожартувала вона.

Але оскільки давно й добре знала Гранка, то зрозуміла, що вцвлила в яблучко, бо відведений погляд і трохи скривлені губи саме на це вказували.

– Гранку, ти що, серйозно? – вона спохмурніла. – Невже хочеш пробратися в школу і спробувати це зробити? – дівчина знала друга, як облупленого.

– Ну, спробувати ж можна, – кивнув хлопець. – Дуже ти мене зацікавила.

– Ага, це тебе бажання зацікавило, а не я, – дівчина піджала губи.

Далі вони їхали мовчки, вийшли з паробусу біля свого будинку. Крися роздумувала про те, що здогадується, яке бажання має Гранко, і це їй дуже не подобалося. Бо вона… давно й таємно була закохана в однокласника, найкращого друга. Це було наче неправильно, адже вони друзі. Вона боялась зіпсувати приязні стосунки з хлопцем, тому ніколи не зізнавалася йому в своїх почуттях. І таємно сподівалася, що на бал Гранко запросить саме її, бо його мрії та розповіді про ту задаваку Мартаніку її дратували. Крися надіялась, що Гранко так і не запросить Мартаніку, і тоді вони підуть разом. Але… Кохання тим і відрізнялося від усіх інших почуттів, що було таким дивним. Хотілося принести радість і здійснення мрії своїй дорогій людині навіть в ущерб собі.

Повагавщись ще кілька хвилин, вже біля будинку, Крися проговорила, важко виштовхуючи з себе слова:

– Давай тоді так зробимо. Я візьму книгу і ми разом підемо в школу, я спробую тобі допомогти. Може, й справді вийде його активувати. Мені просто з наукового боку цікаво, я ж цим усім захоплююся, наступного року буду вступати до Університету планування життя та суспільства. А використання бажання як чинника й рушія в житті – це дуже цікавий досвід. Якщо не вийде – то й нехай…

Гранко був дуже радий, що Крися підтримала його божевільну ідею. Все ж не самому все це здійснювати, та й у таких складних механізмах він не дуже розбирався – це Криська була відмінниця й ентузіастка.

Опівночі, тихо вислизнувши з дому, друзі зустрілися біля ґанку Гранкового під’їзду в почимчикували до школи пішки. Йти було три зупинки, недовго й недалеко.

Сторож дід Мартос тихо куняв на прохідній, і вони змогли тихенько прлихгути повз нього, увійшли до класу, який уночі здавався зовсім не схожим на гамірне й світле приміщення у світлу пору дня.

Пруф стояв там де, де завжди, поблискував полірованим боком, але Гранко сприймав його вже зовсім по-новому, не так, як досі.

Вони, присвічуючи  ліхтариками, відкрутили пластину-заклепку і під нею справді виявився маленький екран, а біля нього – пимпочка зеленої кнопки.

– Натискай, – прошепотіла Крися, схиливши голову біля Гранкової, їхні щоки майже притискалися одна до одної.

Гранко скосив очі й побачив поряд зосереджене й серйозне обличчя Криськи. Довгі вії в темноті здавалися ще довшими за рахунок тіней, а зацікавлені очі блищали цікавістю. Хлопця раптом неначе струснуло. Наче полуда спала з очей. Він помітив, що у Криськи дуже вродливе обличчя, носик маленький і акуратний, а губи пухкі й великі… Йому раптом стало якось не по собі, захотілося потягнутися до губ подруги й поцілувати її… А потім фантазія вже розігралася не на жарт! А якщо він це зробить, то як відреагує Крися? Чи відштовхне, чи навпаки, притиснеться ближче? Може, й вона відповість на поцілунок? Гранко вже цілувався один раз з Ілонкою з паралельного класу, ще минулого року. Йому не сподобалося, хоч було гаряче, приємно й губи були мокрі. Але з Крисею, він відчував, зовсім по-іншому буде…

– Та натискай, не тягни вже! – дівчина підняла погляд, і Гранко прийшов у себе, сковтнув слину і відвів погляд від дівчини, ставлення до якої змінилося буквально за кілька секунд. Ох, ще це з ним?

Гранко натиснув – і екран засвітився зеленим, на ньому з’явилися якісь незрозумілі знаки, маленькі малюночки, а потім замиготів напис:  «Перевірка коду: чітко й розбірливою промовте пароль доступу!».

– От і все, – прошепотів Гранко. – Ми ж не знаємо пароля.

– Можна промовляти будь-які слова, може, якесь спрацює? – запропонувала Крися.

Вони вимовляли все, що приходило в голову – і все марно.

– Пароль! – вигукнула раптом Крися і зиркнула на екран. – Це слово теж могли призначити паролем, як наче жарт такий.

І раптом сталося диво! На екрані з’явився напис: «Програму активовано!».

Робот зарухався, а потім м’яким мелодійним голосом спитав:

– Що ви хотіли б замовити?

Крися глянула на Гранка. Той мовчав, подивився на робота, на Крисю, на її губи.

– Ну, кажи вже своє бажання! – нетерпляче смикнула за рукав дівчина однокласника. – Нам додому ще добиратися.

І Гранко вирішив і промовив бажання:

– Я хочу, щоб Кристіка погодилася піти зі мною завтра на шкільний бал, і, якщо вона не заперечуватиме, то хотів би з нею зустрічатися. Кристіко, ти підеш зі мною на бал?

Очі Крисі були повні величезного здивування. Вона все не вірила в ті слова, які промовив Гранко, а потім відповіла:

– Так, згодна, – голос дівчини тремтів від хвилювання.

Гранко притягнув дівчину до себе і поцілував.

Біля Пруфа стояли молоді люди, цілувалися і зовсім не чули відповіді робота:

– На жаль, в нашому меню такої страви немає. Зробіть замовлення ще раз. Що ви хотіли б замовити?