Острів

Кетлін тремтіла від холоду та намагалася зігріти пальці подихом. Жовтневий дощ барабанив над головою по металевому мосту. Вода стікала ринвою до річки. За п’ять хвилин починалася комендантська година, а Нікаса досі не було. Дівчина плакала у відчаї та думала про те, що не зможе висидіти всю ніч у цьому холоді. Її і так уже добряче колотило, ще трохи – і почнуться судоми.

Комендантська година починається щоночі рівно о двадцять другій. Поліція прочісує вулиці від Центрального парку вгору та вниз – у той бік, де колись стояв найбільший пам’ятник Найславетнішому диктатору. Після смерті диктатора пам’ятник підірвали, а його потворні залишки так і залишилися стирчати уламками бетону та арматури в центрі Столиці.

Шерстять кожен закапелок, зазирають до розподільчих люків, сканують усе, що можна просканувати, – шукають тих, хто не встиг повернутися додому до 21:30. Новий диктатор – бридкий карлик зі скрипучим голосом – щоночі проїжджав центральною вулицею Столиці у своїй броньованій автівці, щоб особисто переконатися, що проти нього не готується заколот. Тому нещасні, які не встигли потрапити ввечері додому, мусили сидіти на тому місці, де їх упіймали. Диктатор вважався доброю людиною, бо забороняв пристрелювати порушників на місці. Тому багато хто просто замерзав до смерті протягом ночі.

Нікас з’явився несподівано, коли Кетлін уже зовсім зневірилася. Як завжди, гладенько поголений, з укладеним волоссям, у вишуканому костюмі. «Як йому не холодно?» – подумала дівчина.

– Ось, тримай! – прошепотів Нікас і простягнув Кетлін плетеного браслета з красивими перламутровими намистинками. – Вдягни його і натисни на середню намистину. Ти перенесешся на той острів, про який я тобі розповідав.

– А як мені повернутися? – Кетлін тремтячими пальцями намагалася натягнути браслета.

Нікас хмикнув:

– Ти не повернешся. Не захочеш.

– Як це «не захочу»? А як же мої… – дівчина не встигла договорити. Спалахнула яскравою блискавкою, зменшилася в точку і зникла.

– Вона не повернеться звідти, – Нікас розслаблено всівся на землю, заплющив очі та замріяно посміхнувся.

***

Щойно браслет обхопив руку, тонкі дроти, з яких його було сплетено, вп’ялися у шкіру і ніби проросли всередину. Нервовою системою пронісся невідомий імпульс, в очах сяйнуло, голова наче розкололася на мільйон уламків!

Кетлін хотіла закричати від болю та страху, проте змогла лише хапати ротом повітря. Все навколо закрутилося якимось жахливим вихором, сотні тисяч різноманітних шумів зазвучали у вухах, і раптом усе припинилося. Дівчина відчула, що лежить на чомусь м’якому, але боялася поворухнутися. Серце вистрибувало з грудей, з очей текли сльози. Раптом щось торкнулося ступні, і Кетлін з гучним вереском підскочила.

До самісінького обрію, наскільки стало погляду, тихими хвилями плюскав океан. Темно-сині води сходилися з чистою блакиттю неба. Просто над головою світило ясне сонечко. Ноги вгрузли у м’який теплий пісок.

– Це неправда… Це сон!!! Ні! – закричала Кетлін.

Просто перед нею з води вистрибнув дельфін, змахнув хвостом і пішов у глибінь, здійнявши веселку з крапельок.

За спиною почулися скрикування птахів. Кетлін озирнулася і побачила, як з зелених джунглів вилетіла зграя яскравих папуг.

Таке буйство фарб, звуків та незвичних запахів приголомшило та шокувало дівчину. Їй захотілося кудись сховатися від усього цього. Вона з розбігу кинулася у воду і за кілька рухів руками дісталася дна. Але і тут особливо сховатися було ніде: серед різнобарвних коралів сновигали риби неймовірної краси, над головою пропливла велика черепаха. З-під каміння висунула голову мурена. Кетлін з переляку знову попливла нагору, вибігла з води та стрімголов кинулася вглиб острова.

Апогеєм цього абсурду став дерев’яний будиночок між кокосових пальм, оповитий ліанами та незнайомими рослинами з фантастичними квітами. Двері з різьбленим візерунком були відчинені, а на великих скляних вікнах висіли ставні-жалюзі.

Кетлін у відчаї позакривала всі ставні, з останніх сил заповзла в будинок, зачинила двері і впала на порозі. Напівтемрява та тиша зробили свою справу: дівчина заснула глибоким сном без сновидінь.

***

«Кетлін… Кетлін, прокидайся!» – тихенько прозвучало в голові. Ніс залоскотало приємним ароматом свіжозвареної кави та здобної випічки.

Кетлін потягнулася і розплющила очі. В кімнаті було темно. За мить по кутках засвітилися м’яким світлом високі довгі світильники: спершу лише трохи, потім все яскравіше – так, ніби зійшло сонце.

У просторій кімнаті на дерев’яній підлозі лежав білий килим зі штучного хутра. Навпроти вхідних дверей височіла кам’яна поличка з вишуканими підсвічниками, над якою на стіні висіла величезна картина у різьбленій рамі з позолотою.

Ліворуч від полиці біля вікна було розташовано широке ліжко, застелене м’яким укривалом ніжного бежевого відтінку. Обабіч ліжка стояли дерев’яні тумбочки. На одній з них була ваза з екзотичними квітами, на іншій – книжки.

Смачні запахи долітали з іншого боку кімнати. Праворуч від кам’яної полички на столі з білого мармуру парувала чашка кави, поряд на порцеляновій тарілці лежали круасани. Позаду можна було розгледіти кухню з холодильником та справжньою плитою.

Кетлін мовчки роздивлялася цю красу, намагаючись усвідомити, що це не сон. Вона встала і пройшла до столу. Її бідолашні змучені ступні майже не відчули різниці між дотиком до пухнастого килима та до дерев’яної лакованої підлоги. Через зачинені ставні великі вікна стали дзеркалами для нової мешканки. Її зовнішність різко контрастувала з усім навколо. Стара рвана куртка; те, що колись було светриком, а тепер втратило і форму, і колір; протерті від старості брудні джинси. Скуйовджене каштанове волосся стирчить у різні боки дрібними спіральками. Худе виснажене обличчя з чорними колами під очима. Темно-сині очі сяють лихоманкою. Руки брудні з потрісканою шкірою та  обламаними нігтями. Босі ноги, червоні від постійного перемерзання. Ступні, посічені битим склом та дрібними камінцями. Типова мешканка віддалених районів Столиці.

В животі забурчало. Кетлін зрозуміла, наскільки сильно зголодніла. Обтерши руки об куртку, вона схопила круасан і вдихнула його аромат. В голові запаморочилося. Круасан миттєво зник, гаряча рідина обпекла губи та горло. Дівчина закашлялася, перевела подих і вже повільно допила каву. Цього було замало, тому Кетлін пішла до холодильника, щоб пошукати ще чогось.

Морепродукти, ковбаси, сири, дивовижні фрукти – очі розбігаються! Кетлін схопила перший-ліпший шмат сиру та ґроно білого винограду.

Цієї миті почувся приємний передзвін збоку кам’яної полички. Передзвін повторювався через коротеньку паузу. Кетлін затиснула сир у зубах та пішла подивитися, що воно таке.

Картина над поличкою змінилася чорним екраном. Передзвін лунав звідти. При цьому одна з перлин на браслеті світилася в такт дзвінку. Кетлін торкнулася перлини, екран засвітився і показав усміхнене обличчя Нікаса. Кетлін вихопила сир з рота, швидко дожувала та проковтнула відкушений шматочок.

– Гей, хлопче! Ти куди мене заніс?

– Тихіше, заспокойся! – Нікас засміявся. – Я ж обіцяв тобі місце, де ти зможеш відпочити, набратися сил. Вижити, зрештою!

– Як я тут опинилася? Ти хоч уявляєш, що я пережила, поки… – Кетлін намагалася знайти підходяще слово, – долетіла сюди?

Нікас ніби засмутився.

– Вибач, мій винахід ще не зовсім досконалий. Як ти почуваєшся зараз?

– Як? – замислилася Кетлін. – Не знаю! Я збентежена, розлючена і… голодна! А ще, здається, у мене температура.

– Ліки ти знайдеш у шафі на кухні. Будь-яка їжа, напої – все там. Усе, чого тільки забажаєш. Просто подумай, чого ти хочеш, і знайди це.

Кетлін недовірливо хмикнула:

– Ти що, чарівник?

– Ні. Просто намагаюся тебе потішити. До речі, у спальні є шафа з одягом. Те саме – обирай, що припаде до душі.

– Ну чудово, – скривилася дівчина. – Вдягати чистий одяг на це тіло? Ти серйозно?

– Ой, пробач, звісно. Я мав одразу тобі сказати. Ванна кімната у підвалі. Двері праворуч від холодильника. Там ти зможеш розслабитися.

– Звідки таке бажання допомогти мені? Я бачу тебе вдруге у житті. Ти хто, місіонер? Хочеш мою душу натомість?

Нікас розсміявся.

– Ти дивовижна! Ні, мені від тебе нічого не треба! Я захотів врятувати тебе від життя у Столиці. Коли побачив тебе вперше, аж серце стиснулося.

– Ну так, ще те було видовище… – пробурмотіла Кетлін, згадуючи, як вигрібала тоді зі смітника залишки їжі з дорогого ресторану, щоб нагодувати сусідських дітлахів. – Але чому я? Чому ти не врятував тих дітей, для яких я шукала їжу?

– О, за них не хвилюйся. Я знайшов їм чудову родину. Тепер вони у безпеці. Ти маєш розслабитися та насолоджуватися життям! Ти вже оглянула острів?

– Знущаєшся? – дівчина ображено гиркнула. – Коли? Я в такому шоці була, що хотіла лише одного – сховатися кудись!

– Ну от, тепер ти сховалася, – посміхнувся Нікас. – Прийми душ, повечеряй та лягай спати. Зранку все роздивишся. На добраніч!

– А що, зараз ніч? – спитала Кетлін.

– У тебе – так.

– Я проспала годин 10-12. Навряд чи я зараз засну.

– То почитай що-небудь. Я залишив тобі деякі книжки.

– А інтернет тут є? – спитала Кетлін.

– Ні, нема. Я хочу, щоб ти відпочивала, а не читала весь час новини.

– Добре, бувай. Тобі теж час спати.

Нікас помахав Кетлін, і екран знову перетворився на картину.

***

Справді за холодильником були непримітні двері, що вели до підвалу. Кетлін почала спускатися, і від її руху сходи освітило теплим жовтим світлом. Звичайні дерев’яні сходинки впиралися у мармурову підлогу.

Коли дівчина спустилася, побачила те, на що ніяк не очікувала. Величезне приміщення, десь утричі більше, ніж надземна частина, в центрі якого розташовувався басейн. За ним біля дальньої стіни висів душ з різними режимами. Поряд з душем на металевій поличці Кетлін побачила купу пляшечок з шампунями, гелями для душу та ще всілякою дрібнотою для догляду за тілом, а також рушники та акуратно складену піжаму.

Праворуч від сходів були двері до чималенької туалетної кімнати з великим дзеркалом над умивальником та мармуровими плитами на стінах та підлозі.

Кетлін не любила митися. Через постійні тріщини на шкірі цей процес викликав у неї біль та відразу. Але навколо все було таким стерильно чистим, тож вона подумала, що було б дуже негарно вештатися тут у брудному одязі.

Дівчина скинула свої лахи та боязко стала під душ. Увімкнувся режим дощу. Вода стікала несильним напором на голову, плечі, поперек, і Кетлін відчула, як її тіло розслабляється, зникає втома, немає більше болю та страху. Рука сама потягнулася до першої-ліпшої пляшечки. Ароматна рідина спінилася на волоссі, м’яко оповила шкіру, миттєво загоюючи всі ранки та прибираючи тріщинки. Напір води став сильнішим, змиваючи весь бруд з тіла та душі. Такої насолоди від купання Кетлін не відчувала ніколи. Хіба що, можливо, у далекому дитинстві, якого вона майже зовсім не пам’ятала. Тоді ще були живі і мама, і тато.

Душ вимкнувся, але тілу хотілося продовження свята. Кетлін озирнулася, щасливо посміхнулася та з розбігу пірнула у басейн. Прозора вода віддавала блакиттю. Коло за колом, і дівчина не зчулася, як минуло кілька годин.

Після плавання знову закортіло спати. Кетлін одягнула піжаму, піднялася нагору та попрямувала до ліжка. Ніжна тканина постільної білизни, м’яка подушка, легке укривало так і просилися заколисати гостю у своїх обіймах.

Кетлін розчесала волосся красивим черепаховим гребінцем і вляглася. Варто було їй заплющити очі, як сон миттєво зморив її.

***

Маленька дівчинка ховається під ліжком. Чиїсь великі чорні хромовані чоботи гупають по підлозі. Крики мами і тата. Ось маму протягнули за волосся по підлозі. Ось тато упав і під ним розтеклася червона калюжа. Мама сильно і довго кричала на кухні, а потім усе стихло.

Маленька Кетлін вилізла з-під ліжка, підійшла до тата і взяла його за руку. Тато, який завжди посміхався їй, тепер навіть не звернув на неї уваги. Дівчинка пішла на кухню. Мами там не було, зате на підлозі була така ж сама червона калюжа.

Двері квартири були відчинені. Дитина вибігла на вулицю. Вітер носив осіннє листя, сміттєві пакети на сірі листівки з портретом Найславетнішого диктатора. То тут, то там лежали люди у червоних калюжах. Деякі будинки горіли і чорний дим піднімався високо в сіре небо.

З того часу для Кетлін неба назавжди лишилося сірим. Аж дотепер.

***

Кетлін прокинулася від того, що сонце лагідно світило їй в обличчя крізь пальмове листя. Усі ставні були відчинені. За вікнами чувся спів райських птахів. Дівчина легко скочила з ліжка. Вона почувалася щасливою, добре виспалася і трохи зголодніла.

Знайшовши у шафі футболку, шорти та легкі мокасини, Кетлін перевдягнулася та почимчикувала на кухню. В холодильнику були яйця, броколі та помідори. Чудовий сніданок! Пательню Кетлін розшукала у духовці. З третьої спроби зрозуміла, як вмикається плита. Зробила собі омлет з овочами та свіжий апельсиновий сік. Після сніданку вирушила на екскурсію островом.

Такої приємної погоди у Столиці не було ніколи. Влітку завжди було пекло: температура досягала 56 градусів, вітер не допомагав ніскілечки, бо лише розносив сморід та жар. Взимку було просто холодно. Коли в тебе немає теплого одягу, тобі навіть за десяти градусів «тепла» буде холодно, не кажучи вже про мінусову температуру.

На острові було просто тепло – ні спеки, ані холоду. Приємний морський бриз, ласкаве сонце, чисте свіже повітря, затінок від високих дерев – все це дарувало насолоду від життя, якої Кетлін ніколи не знала і не могла навіть уявити.

Пройшовши острів вздовж і впоперек, Кетлін переконалася, що вона тут сама-самісінка. Тоді вона зробила те, чого сама від себе не очікувала: зняла весь одяг, роззулася та пірнула в океан. Вона плавала, пірнала, гралася з дельфіном, що приплив до неї. Знайшовши невисоку скелю на півдні острова, стрибала з неї у воду. Одним словом, розважалася, як могла.

***

Нікас спостерігав за Кетлін очима дельфіна і нервово ковтав слину. Таке бездоганне тіло! Як вона рухається! Як вигинається її спина під час стрибків! О, так! Всі його зусилля не були марними.

Хлопець облизав пересохлі губи і нервово смикнувся: грюкнули двері і за спиною почулися кроки.

– Лейтенанте, що ви тут робите? – спитав його Керівник Проекту – андроїд класу ВШІ-1575.

– Спостерігаю за об’єктом 716-51! – доповів Нікас, підхоплюючись на рівні.

– І як успіхи? – трохи спокійнішим тоном спитав Керівник.

– Як і передбачалося: отримавши всі необхідні блага, об’єкт займається лише задоволенням своїх фізичних потреб. Жодної зацікавленості та спроб встановити контакт із зовнішнім світом.

– І все? Цього мало. Ви маєте довести, що людина в таких умовах швидко скочується до рівня тварини. Інакше ваш проект закриють, а вас розстріляють.

– Але ж…

– Ах, точно. Наш Карлик нікого не розстрілює. Зате це роблю я. І з великим задоволенням, – робот вийшов з пункту спостереження, грюкнувши дверима.

***

Провівши в океані майже цілий день, Кетлін поверталася в будиночок втомлена та щаслива. Так добре їй ніколи в житті не було.

Прийнявши душ та нашвидкуруч перехопивши червоною рибою з овочами, дівчина повернулася до ліжка в пошуках їжі для розуму. Вона подивилася, які книжки лежали на тумбочці. Яскраві обкладинки жіночих романів з напіводягненими красунями та пристрасними коханцями її не зацікавили. Останньою лежала непримітна книжка в сірій обкладинці з написом «1984». Кетлін розгорнула її, почала читати і вже не змогла відірватися.

***

Нікас підключився до дельфіна, щоб продовжити спостереження. Прочекав кілька годин, але Кетлін так і не з’явилася. Тоді він переключився на світильники у будинку.

Кетлін спала, нервово здригаючись уві сні. Її очі були червоними, ніби вона всю ніч проплакала.

«Трясця, що могло статися? – хлопець замислено почухав потилицю. – Я наче все спланував як годиться».

Жодних сюрпризів не мало бути: чудова погода, жодних небезпечних рослин чи тварин, навколо лише краса і спокій. Жодних контактів із зовнішнім світом, зрештою! Що не так?

«Ох ці жінки, – розізлився Нікас. – Обов’язково на щось образяться!»

Тонке укривало сповзло на підлогу, відкриваючи очам хлопця тендітний дівочий силует під шовковою піжамою. Вишкіривши зуби в хижій посмішці, шпигун наблизив зображення та пройшовся поглядом від тонкої шиї вздовж спини до ідеально гладеньких тепер п’яточок та рожевих пальчиків на ступнях. Облизнувся та нервово ковтнув.

***

Було далеко по обіді, коли Кетлін нарешті прокинулася. Всю ніч вона читала книжку про життя, таке схоже на її власне, що від болю не було чим дихати. Враз усі насолоди острова втратили свою привабливість. Їжа не лізла в горло від спогадів про знайомих, друзів, про тих сусідських дітей, яких вона підгодовувала. Де вони зараз, як вони? Нікас сказав, що подбав про них. Але сумнів майже реальною хмарою завис у повітрі.

Кетлін надто добре знала ставлення еліти суспільства до таких, як вона. Жодного разу за життя вона не чула про милосердя, допомогу чи благодійність. Молодий диктатор змінив старого, відбулося традиційне розвінчання культу Особистості, але для бідних прошарків суспільства змінилося лише те, що їх припинили розстрілювати на місці. Тепер людину могли «запросити на співбесіду щодо роботи», і вона більше не поверталася. Діти ж просто зникали у невідомому напрямку.

Саме тому Кетлін просто не могла уявити, що хтось з багатіїв отак запросто взяв трьох сиріт з вулиці на виховання. Навіть якщо стерилізувати їх, обробити проти різноманітних паразитів, вони назавжди залишаться істотами іншого ґатунку, неякісними дітьми, просто живими іграшками. Діти вулиць довго не проживуть у неволі.

Кетлін була такою самою дитиною вулиць. Як вона могла купитися на цей «райський» острів? Втекти – неможливо. Повернутися додому – також. Нікас так і не розповів їй, як це зробити.

«Що він казав тоді? – пригадала дівчина. – Що я не захочу повертатися. Тепер я розумію, чому. Він думав, що я так і згнию на цьому острові. Не дочекається!»

Картина над поличкою задзеленчала – цього разу якось нервово та наче налякано. Знову засвітилася намистина на браслеті.

«Про вовка промовка», – подумала Кетлін та поспішила до екрану.

– Ти куди зникла? – Нікас не дивився в очі та совався безперестанку на стільці. – Гуляти не виходиш, не їси нічого. Ти не захворіла?

Кетлін примружилася:

– Звідки ти знаєш, що я не виходила? Шпигуєш? Як?

– Слухай, не починай, а? – Нікас ледь не зірвався на крик. – Я не… ніхто за тобою не шпигує. І взагалі – якби я шпигував, то не питав би, де ти була!

– Книжку читала. Всю ніч. Дуууже цікава книженція, – тихо сказала Кетлін.

У Нікаса відлягло від серця.

– А, так. Я там приготував для тебе дещо цікавеньке. Що тебе зацікавило: «Гарячі ночі» чи «Шалена пристрасть»?

– Ні те, ні інше. Більш пікантна історія. «1984» називається.

Хлопець зблід.

– Де ти її взяла? Я такої книжки не пригадую, – спробував відпетляти.

– Та там же, де й інші були. Яку гру ти ведеш, Нікасе? Для чого я тобі тут? Я що, піддослідне кроля у тебе?

– Як тобі не соромно? – скрикнув Нікас, приховуючи своє збентеження. – Я лише хотів тебе врятувати, невдячна!

– Так, все. Мені набридло це слухати, – Кетлін тицьнула на перлину, сподіваючись, що контакт розірветься. Так і сталося. Екран перетворився на картину, але за мить знову почорнів та почав дзеленчати. Дівчина затулила вуха руками та вибігла з будинку.

Чисте небо без жодної хмаринки враз почорніло. Океан, який завжди був спокійним, зірвався високими хвилями та почав заливати берег. Здійнявся буревій і ливонуло як з відра.

Кетлін у відчаї не знала, куди бігти. Тільки не в будинок! Кинулася вздовж берега до скелі, з якої стрибала. Забігла на неї, трясучись від холоду. Намистини на браслеті вигравали якоюсь шаленою світломузикою. Раптом нога ковзнула по мокрім камінні, дівчина впала та з’їхала з іншого боку скелі, обдираючи шкіру на спині. Ще мить – і вона спала вниз головою на мокрий пісок біля маленької печерки. В печерці було темно, але принаймні там можна було сховатися від вітру.

Кетлін заповзла всередину, потираючи забиту голову. Вона плакала не стільки від болю, скільки від гніву. «Отже, так?! – скаженіла вона подумки. – Якщо я не корюся, ти насилаєш бурю? Почекай-но! Тепер шукатимеш мене і не знайдеш! Я повернуся! Ще не знаю як, але точно повернуся. І тоді тобі, хлопче, буде непереливки. Начувайся, виродку!»

У глибині печерки тьмяно блимала зелена крапочка. Таким саме тьмяним блиском відгукнулася намистинка на браслеті. Решта не світилися зовсім.

Чим далі повзла Кетлін, тим яскравішим ставало світло. Зрештою вся печера освітилася яскравим зеленим світлом. Щось загуділо і вхід у печеру закрився голографічним екраном.

–…заколотникам не вдалося прорватися крізь оборону та захопити владу в Столиці. Наш карл… кхм… наш Президент у безпеці! Скоро заколот буде придушено, а всі заколотники висітимуть на стовп…

В кутку екрану стояв значок «БМ», що означало «безкінечний маратон». Отже, це були новини єдиного телевізійного каналу, який ще працював у Столиці.

Кетлін бачила, як маленькі люди виходили з металевими прутами, з мотузками та камінням проти величезних броньованих машин; як машини чавили людей своїми страшними колесами; як на залишках пам’ятника попередньому диктатору замайорів прапор Вільних Людей – на білому тлі людські фігурки стоять у колі, взявшись за руки. Кетлін багато разів чула, як дорослі говорили про Вільних, але завжди лише вночі і тільки пошепки.

Зверху від Центрального парку вниз до Головної вулиці бігли роботи, прострілюючи місцевість лазерними променями. Лазер перерізав людей навпіл, спалював дерева, плавив бруківку під ногами заколотників. Але простягнувшись до прапора, завмер на відстані, наче спіткнувся об невидиму перешкоду.

Кетлін дивилася, боячись дихати. Її пальці вп’ялися в долоні та побіліли від напруги.

Несподівано зображення на екрані замерехтіло і картинка змінилася. Спочатку було видно лише уламок дерева та трохи нічного неба вдалині. Потім картинка застрибала, ніби хтось підняв камеру з землі. Незнайомий молодий чоловік з білим волоссям та блакитними очима глянув просто на Кетлін і сказав:

– Люди, нічого не бійтеся! Ми переможемо! За нами правда! Геть тиранію! Збирайтеся всі, хто може тримати в руках зброю! Нам потрібна кожна пара рук!

Спалах праворуч засліпив Кетлін. Вона побачила, як лазер вистрілив у чоловіка, але той підняв долоню і зупинив промінь. Він тримав руку, поки міг, але потім скрикнув та відкотився за бетонний блок якоїсь стіни. Камера впала знову на бруківку, і Кетлін з жахом побачила перед собою дітей. Сусідських. Пошматованих лазерним променем.

Її знудило. Вона більше не могла дивитися на це жахіття. Прожогом вискочила з печери та полізла через скелю, щоб дістатися до будинку. Треба негайно вимагати від Нікаса, щоб повернув її додому.

***

– Ну що, лейтенанте, як ваш експеримент? – Керівник Проекту з дискредитації людської раси стояв перед екраном, на якому щойно можна було спостерігати за об’єктом 716-51. – Здається мені, він провалився, чи не так?

Нікас сидів прив’язаним до стільця, з розбитими губами та синцем на все обличчя.

– Ви казали, що в ситості та достатку люди втрачають людяність, з легкістю перетворюються на безвольних тварин, забувають близьких. І що ми бачимо? Одна неправильна книжка і все пішло шкереберть.

– Провокатор, – прохрипів Нікас.

Керівник змахнув рукою, і двоє його помічників почали лупцювати Нікаса палицями. Від болю хлопець знепритомнів, але йому вкололи в плече медикамент, який одразу привів його до тями.

– Ні, лейтенанте, так не годиться. Непритомніти у моєму кабінеті нікому не дозволено. Ви знаєте, скільки мільйонів ми викинули на вітер завдяки вашим обіцянкам? Щоб створити такий острів, забезпечити вашу ляльку всім, чого ви від нас забажали. А може, ви цю казку для себе створили? Коштом платників податків, а, лейтенанте?

Помічники зареготали з цього дотепного жарту. Керівник відвернувся до екрану. Це слугувало сигналом, що допит наразі завершено. Живодери потягнули Нікаса у підвал, щоб повісити поряд із непотрібним тепер Карликом.

Керівник знову ввімкнув екран і продивився запис, зроблений очима дельфіна. Оголене тіло людської істоти не викликало у андроїда жодної симпатії. «Гидота», – робот вимкнув екран і вийшов з кабінету.

***

Кетлін вже пів години марно сподівалася встановити зв’язок із Нікасом. Вона по десять разів понатискала всі намистини на своєму браслеті, смикала картину, сподіваючись, що там просто щось заклинило і от-от усе запрацює. Але нічого не виходило. Дівчина у відчаї вибігла на берег океану.

Здавалося, її вже ніщо не може шокувати, проте зовні ситуація була ще гіршою. Вода в океані більше не рухалася. На березі животом догори лежав дельфін, всипаний різнокольоровими рибками. Від нього смерділо горілим пластиком.

Весь пісок було всипано пір’ям папуг та інших дивовижних птахів. Самі птахи висіли на деревах догори дриґом, згорнувшись як кажани. Пальми склали своє листя, немовби великі парасольки.

«Це божевілля», – Кетлін схопилася за голову і сіла на панцир черепахи, який валявся порожнім недалеко від берега. Пісок під ногами ворухнувся і звідти показався черепаховий плавець.

Кетлін розгребла пісок і витягнула звідти черепаху, з суглобів якої стирчали оголені дроти. Черепаха механічно крутила головою, а дроти іскрилися. Дівчина вкотре заплакала і притиснула черепаху до себе. Її вдарило струмом, імпульс пронісся тілом, під браслетом запекло, і Кетлін відчула, як дроти з браслета проросли крізь шкіру та з’єдналися з її нервовою системою.

Зробивши глибокий вдих, Кетлін міцно заплющила очі й відчула, як простір навколо неї закрутився в шаленому вихорі. За мить стало холодно, почулися звуки пострілів, вибухи. Кетлін впала і відчула під собою бруківку. Чиясь рука схопила її за комір і потягла кудись.

– Гей, отямся! – почувся чоловічий голос. – Звідки ти взялася? Ти хто? Шпигунка?

Дівчина розплющила очі і побачила того молодого чоловіка з відео. Радісний сміх вирвався з її грудей. Вона кинулася на чоловіка та міцно обійняла його.

– Вийшло!!! – скрикнула вона. – Я вдома!

– Божевільна, – промимрив чоловік, від несподіванки обійнявши незнайомку. – Ти що, з полону втекла?

– З полону… Так. Можна і так сказати, – схлипнула Кетлін.

– Сюди! – почувся голос з-за сусідньої будівлі. – Расселе, біжи сюди!

Рассел схопив Кетлін, перекинув її через плече і побіг на голос.

***

У розгалужених катакомбах під Столицею розмістився штаб повстанців – Вільних Людей, як вони себе називали. Тут годували, лікували поранених, ховали викрадену або відбиту в боях зброю. В самому серці схованки височіла півкуля з якогось невідомого Кетлін матеріалу. Поверхнею півкулі рухалися хвилі світла. Підійти впритул до неї було неможливо, оскільки її охороняло потужне силове поле.

– Це – наша головна зброя! – з гордістю мовив Рассел. – Наші вчені лише вчора завершили випробування, і тепер ми можемо її застосувати.

Загуділа сирена. Звідусіль до півкулі збігалися люди – діти і дорослі різного віку. «Увага! – прогриміло з гучномовця. – Всім приготуватися!»

Люди всі як один присіли та накрилися плащами з тканини, схожої на брезент. Рассел розправив свого плаща та сховав під ним Кетлін. З-під плаща можна було бачити, що світло від півкулі розтеклося по всіх усюдах, затоплюючи собою всі катакомби. Почулося виття, яке швидко досягнуло частот, які людське вухо вже не сприймало. За хвилину все стихло, але у Кетлін ще довго дзвеніло у голові.

***

Повстанці, що поступово виходили з катакомб, раділи, сміялися та обіймалися навіть із незнайомцями. Вулиці були всіяні нерухомими андроїдами у найнеймовірніших позах. В повітрі стояв запах горілого пластику та обпаленого металу.

Кетлін ішла за Расселом, міцно тримаючи його за руку. Вони пройшли разом до розваленого пам’ятника диктатору, на якому все ще висів прапор Вільних Людей. Під пам’ятником, розкинувши в сторони кінцівки, валявся Керівник проекту з дискредитації – ВШІ-1575. На тому, що колись було його ногами, були взуті чорні хромовані чоботи. Кетлін впізнала б їх з сотень тисяч інших.