Заблокований світ

Пролог останнього дня

Спалах!
Випадковий.
Десь вдалині.
Айзор подумав, що то блискавка. Її відблиск у темряві був дуже помітний. Цілком можливо, попереду за маршрутом на нього чекала нічна гроза.
Вогні повітряної транспортної магістралі летіли з обох боків флай-мобіля немов черга трасуючих куль. Їхня пунктирна стрічка раз у раз викривлялася, захоплюючи водіїв у черговий віраж. Автопілот з легкістю справлявся, виконуючи маневри будь-якої складності та самостійно оцінюючи небесні дорожні обставини мегаполісу. Айзору залишалося лише спостерігати і не проспати час приїзду додому.
Знов спалах!
На такій відстані хмар не розглянути. Висота в дві тисячі метрів дозволяла добре бачити лише зірки, та блискучі вогні гігантського міста внизу.
Схоже, скоро його трохи вразить у турбулентності.
Попереду сталося ще п’ять одночасних спалахів!
Донісся гуркіт, зовсім несхожий на грім.
«Та що ж там відбувається?!» – Айзор навіть припіднявся, напружено вдивляючись у далечінь.
По грудях пройшов легкий холодок і засів глибоко всередині, народжуючи передчуття страху.
Спалах! Гуркіт! Вибух! Спалах! Перекошене обличчя бідолахи-водія, що летить серед уламків… І знову всепоглинаючий спалах!
На їхню трасу влетів зустрічний транспортний потік. Незрозумілий програмний збій перетворив його на некеровану лінію смерті, яка рухається в одному безжальному напрямку – без габаритних вогнів, зв’язку та управління.
І ось він досяг мети. Водії, що потрапили в пастку не відчуваючи болю програм, несли смерть усім, хто не встиг їх помітити.
Криків не було і навіть не було секунди для паніки. Рухаючись швидше за звук, флай-мобілі врізалися один в одного і вибухали з частотою святкових феєрверків.
Через якусь мить навколо Айзора все перетворилося на єдиний вогняний вихор, у якому дивом лавірував автопілот його джета.
Наповнені уламками протуберанці полум’я, поглинали все навколо. Шматки розірваних машин били по корпусу, по підсиленому лобовому склу – залишали сотні тріщин та іскор. Флай-мобіль трясло, як на атракціоні американських гірок, бовтаючи водія скутого ремінцями безпеки.
Прориваючись крізь жах, Айзор через силу тримався, щоб не знепритомніти від перенавантаження, та з останніх сил різко смикнув кермо на себе, забираючи права керування автопілотом. Після направив політ точно вниз – зриваючись у піке.
Потрібно лише кілька метрів, щоб вирватися з цього пекла.
І це майже вдалося. Та на останніх сантиметрах вогняної хмари, в задню частину врізалася величезна понівечена безпілотна вантажівка, відірвавши частину корпусу, а разом з ним і шматок антигравітаційного генератора керування машиною.
Флай-мобіль завертівся, несучись до землі разом з іншими палаючими побратимами. Некерована тяга, гнала його до планети набагато швидше, ніж хотілося. У шаленому штопорі машину бовтало на всі боки.
Охоплений приреченою надією врятуватися, Айзор намагався стабілізувати падіння та рвав кермо на всі боки. Якоїсь миті він відчув, що в певних позиціях може примітивно впливати на положення флай-кара і навіть – гальмувати її з секундним зависанням! Машину збовтувало при кожній зупинці. І хай на мить – але він може зупиняти рух! Є шанс!
Розуміючи, що через кібергенні обмежувачі, йому не впоратися самому, Айзор передав голосову команду автопілоту, наказавши поперемінною зміною тяги і повтором його дій, які він записав в пам’ять бортового комп’ютера, перетворити рух вниз – у рух зі швидкістю нуль. Обертання по колу – не має значення.
Автопілот за частки секунди обчислив принцип гальмування, виявлений Айзором і почав з легкістю справлятися із завданням. При струсах було нестерпно боляче до хрусту у хребті, але це нормальна ціна заради життя. Обертання флай-мобіля трохи зросло, натомість результат стрімкого уповільнення падіння змусив Айзора відчути полегшення. Він зупиняється, а до землі ще далеко. Все вийде!..
За вкритики візерунками тріщин вікнами дверей – майнули червоні вогники маячків для повітряного транспорту…
“Дах хмарочоса…”, – встиг подумати Айзор.
Автопілот не встиг загальмувати і тим більше змінити траєкторію некерованої машини. Флай-мобіль врізався в дах випадкової будівлі та миттєво – без полум’я – розлетівся на три великі шматки.
Коротка хвиля нового страху Айзора… розтанула з серцебиттям.
Ще декілька хвилин небо над мегаполісом розквітало від вогняних спалахів, та з запізненням до землі летів їх звук. Змішаний з уламками, людьми та безпомічними процесорами, які не дивлячись на усю свою швидкість не могли знайти відповіді, як уникнути смерті.
А потім система стабілізувалася і, вже за п’ять хвилин, наступні водії транспортного потоку, навіть і не знали, що тут – на безпечній від зіткнень вишині, щось до них відбулося.

День перший

Час зник. Слово «вічність» розтяглося в кімнаті, немов стара жуйка. Люди в очікуванні, грузли в ній під гнітом мовчання. Секундна стрілка великого настінного годинника, завмирала надовго. Переходячи на інший поділ лише іноді. Беззвучно. Поступово.
П’ятдесят п’ять…
П’ятдесят шість…
П’ятдесят сім…
Нагромадження секунд неквапливо наближалося до хвилини.
Клац! І за мить змінилася одна маленька цифра. Лише одна – з тих шестидесяти, що створюють годину.
Ні зручне крісло, ні затишна кімната не могли згладити напруги родини Колос.
Бо що означає комфорт, коли ти чекаєш? Дрібниця, яка холодить душу. Той, хто чекає, не діє, та постійно відчуває, як втрачає щось важливе.
Ерл, представник компанії «Імплантний дар» також відчував втрату. Завдяки бюрократії – він витрачав свій час на заздалегідь невідомий результат. До того ж – напруга родини потерпілого передалася і йому. Ні, він не скільки не хвилювався за свого клієнта якого можуть витягнути з того світу за рахунок кіберчастин… або ні. Його хвилював гонорар – який міг бути хороший або заоохочувальний.
Намагаючись розслабитися, він задумливо ходив кімнатою, зрідка зупиняючись біля голограм настінних картин.
Ерл розумів, що своєю присутністю викликає роздратування сімейства, але нічого з собою вдіяти не міг. Його обов’язок – просидіти тут до кінця. Останні формальності з документами узгоджують лише тоді. Адже випадки, коли клієнти писали відмову в останню мить – нажаль бувають. Та все ж таки – більшість вірить, що до них повертається їх людина і ставить заповітний підпис, який несе Ерлу приємний гонорар.
– Вже не довго залишилося, – представник компанії наважився піти на розмову. На його обличчі світилася співчутлива посмішка, яка професійно випромінювала щирість і доброту, – це добре, що ви одразу звернулися до нас. Незворотніх змін майже не буде. До того ж – у цій філії найкращі фахівці. Вони все зроблять, як належить.
У відповідь Марія нервово посміхнулася. Її долоня сильніше стиснула руку старшого сина:
– Все сталося так несподівано. Саме перед святами…
– Так, розумію вас… Зверніть ще раз увагу на ті файли інструкцій, що ми загрузили вам в особисті ком-гаджети. Бажано настроїти помічника так, щоб він в будь-яких випадках автоматично реагував на події і видавав вам рекомендації на лінзи доповненої реальності. Тоді ви побачите, що робити – миттєво і непомітно для оточуючих. Інформації там цілком достатньо. Просто скопіюйте код – дайте його інтегрувати в себе помічнику. Далі налаштування піде автоматично і навіть в періоди спаду активності – ви будете знати що і як робити. Головне не зловживати з психоімпульсним підсилювачем вашого чоловіка і ваше життя знову буде, як колишнє. Я думаю ви про все це і так знаєте, але я вважаю не зайвим вам нагадати.
– Дякую… – її голос був сумний. Марія ніяк не могла повірити, що її штучно продовжене щастя обмежене лише десятьма роками. Вона бачила наївні погляди дванадцятирічних Максима й Ганни, відчувала прохолодну долоню старшого сина, Леоніда і ледве стримувалась, щоб не заплакати. Ще годину тому відпущений термін здавався їй нескінченно довгим. Та тепер – в очікуванні – ставало зрозумілим – це лише мить на життєвому шляху. Така, що може більше обпалить, ніж принесе радості.
Ерл подивився на годинник:
– Системна перевірка вже майже завершилася, – сказав він і вирішив змінити тему розмови, – а як ви ставитеся до всього цього галасу навколо третього тисячоліття? Багато хто пророкує такі надприродні речі…
– Не знаю, я в це не вірю, – автоматично відповіла Марія. Вона майже не чула запитання. Її очі прикувало до дверей, які ось-ось мали відчинитися. Хвилюючись, Марія легенько покусувала губи.
Леонід просто нервово хмикнув і відвернувся. Він був блідий. Його лякало те, що відбувається. Він закінчував останній курс університету і завдяки молодості та вивченню багатьох праць стародавніх, які в ньому горіли свіжим полум’ям, не дивлячись на жодні причини, вважав вчинок своєї сім’ї неправильним.
Проте, пояснюючи свою згоду жалістю до матері, він це приховав і теж погодився на процедуру.
“Але це помилка!” – кричало все в ньому. Вони пішли проти правил життя. Долю ніколи не змінити. Вона все одно завдасть свого удару. Бо вона написана і не підвладна людині. І удар буде ще болючішим і несподіваним.
Молодші Миксим і Ганна думали інакше… Точніше вони просто раділи, що можна все виправити і вдати, ніби нічого не сталося.
Пропустивши смішок Леоніда, повз вуха, Ерл продовжив:
– Я також не вірю. Але… Ми вступаємо в непередбачуваний час. Всі пророцтва, які робили люди за нашу цивілізацію – на цьому терміні закінчилися – і ніхто не писав, що буде далі. Та навіть ми не знаємо. Ми змогли на довгі століття завдяки кібергенним обмежувачам стабілізувати свій звіт. Тачи буде так завжди?
– Я думаю справа в тому, що передбачування робились на Землі, – раптово перебив Леонід. – А ми перетворили свою колиску на безлюдний музей, розсипалися по космосу, вчипили в себе стримуючи імпланти, щоб не накоїти бід і не вигадати щось смертельне. І ось тепер оживлюємо мертвих…
Ерл відчув незгоду Леоніда з тим, що відбувається
– Можливо, але ваш батько буде більше людина, ніж ви.
– Що ви маєте на увазі? – здивовано запитав Леонід.
Ерл помовчав, уважно дивлячись на Леоніда. Що крутилось у нього в голові – зі сторони було незрозуміло.
– Саме для цього я і пропонував вам читати уважно інструкцію…
З легким шумом відчинились двері органоїдної адаптації. Ерл заметушився, розташовуючи на планшеті голограми віртуальних паперів контракту. Тим часом кілька людей в сліпучо-білих халатах вивезли післяманіпуляційний саркофаг. На бічній панелі саркофага світилася індикація біоімпульсів. Все відповідало нормі.
– Підпишіть тут і тут, – Ерл, простягнув сімейству документи, – Сподіваюся, ви пам’ятаєте: в жодному разі про все, що трапилося – не можна розповідати вашому батькові. Це смертельно небезпечно.
Марія згідно кивнула. Діти також. Усі вже застосували до цієї теми мовний блокатор.

День 32

Піднявшись на вершину згаслого вулкана, Айзор сів відпочити. Цеж треба?! Втомився! Вперше за стільки днів. Весь минулий місяць він відчував небачений підйом сил. Немов увімкнувся резервний запас, і знову повернулася молодість. Хотілося, як дитині: бігати, стрибати, лазити горами. Здавалося, що можна здолати весь світ. Психологічно Айзор, як і раніше, відчував себе зрілим чоловіком. Але все виходило так легко! Роки розбилися, ніби скляні кайдани, залишивши тіло гуляти на свободі.
І тіло вимагало свободи! Йому набридло сидіти в кабінеті, а особливо у робочому приладі віртуальної присутності, проводячи мінімальні фізичні вправи.
Тому Айзор узяв відпустку, залишив дітей під нагляд робоняні і поїхав на планету Обсидіан.
Він знав, що не помилився у виборі. Всім бажаючим тут надавалося безліч розваг – і на суші, і на воді, і під водою… і навіть занурення у жерло вулкана обіцяли! Уважно вчитавшись в усі варіанти рухливого відпочинку, Айзор запропонував Марії спробувати все (ну – крім повітряних розваг).
У відповідь та посміхнулася:
– Подивимося, скільки тебе вистачить.
За ці два тижні він перепробував майже все. Особливо йому сподобалась підводна охота в теплих, підігрітих лавою східних океанах і пошуки розумних створінь цієї планети в екваторіальному поясі. Вони майже підійшли до свого кам’яного віку, та людина втрутилася обмеживши їх ареал електронними лякалками і непролазними для звичайних туристів місцями для існування. Щоб до них дістатися – потрібно було чотири дні йти по справжнім інопланетним джунглям.
Марія всюди намагалася з ним побувати. Але її видовищна скарбничка переповнилася першою:
– Зрештою, я сюди відпочивати приїхала чи, як міська аборигенка двадцятого століття, вештатися по недоглянутих місцях?.. Я краще побуду на пляжі і через провіприс все подивлюся. Гуляй сам, де ще не був – а з мене – досить!
Без сперечань, Айзор вирушив сьогодні до вулкану без дружини. Та й взагалі – сам. Розмови на кшталт: «Вибач, я зовсім про тебе не подумав», – лише засмутять її ще більше. Зараз у ній вирує легка заздрість: він може скрізь побувати та витримати, а вона ні. Звідси висновок: слід скоріше втекти з очей геть. Скучить – відійде. Адже з недавніх пір у нього не тільки руки та ноги запрацювали понад силу.
Що ж. Марія зрадіє – нарешті він нарешті втомився. “Перебісився”, – скаже. Роки вже не ті, щоб так довго носитися.
«Та хіба ж це вік? – Огризнувся Айзор сам собі, – П’ятдесят років, при середній тривалості в сто п’ятдесят – всього третина дистанції. Прийму “Неолан” для регенерації, підключу кібер-імпланти в тіло і протримаюся в теперішньому стані до самої… смерті.”
Відпочиваючи, Айзор озирнувся навкруги. Скрізь розкинулася жива природа. В мегаполісі він її майже не бачив. Ну може в іграх… Та торкатися віртуального знаючи, що воно штучне і відчувати усі відтінки запахів, барв та температур реального світу – це зовсім різні речі.
Зараз, дивлячись з висоти, він бачив, як усі відтінки зеленого поглинули сушу. Переливаючись один в одного, вони докочувалися до океану, де майже непомітно переходили в бірюзовий. А вже бірюзовий розтікався по водній поверхні, сліплячи яскравими відблисками простору. Та мчав-мчав погляд у далечінь – туди – де обрій несподівано перетворювався на ніжно-блакитний купол неба.
Задивившись в автокерованих сонячних окулярах на пекучу зірку Небіус (місцеве сонце), Айзор раптово відчув тугу. Тугу, що він так і залишиться Айзором, який колись помре, і його все забудуть. Навіть діти.
Так несподівано, його охопили ці відчуття, що стомлене серце, навіть заболіло.
Чи часто він сам думав про батьків, не бажаючи мучитися сумними спогадами їхнього несподіваного кінця? Добре, що вони встигли побачити, хоч першого онука…
Так і з ним. Він існує. В нього звичайне життя. Воно йде в одному напрямку, як і майже у всього людства. Ніхто не стане захоплюватися його досягненнями, не читатиме біографію та навіть – не згадає ім’я. Ну хіба що так трапиться і хтось з нащадків років через двісті, (а може і пізніше) зазирне в родовий часопис та побачить нічого незначущий для нього запис: «Айзор Колос – розробник нових моделей технологічних поставок», – і все. А те, що хвилювало цього самого Айзора, чим він жив, про що мріяв, розвіється димком у вітрі років.
Зате зірки, такі, як Небіус, і планети, що зігріваються ними, проіснують багато мільйонів років після. При включенні досьє (скажімо, цієї системи) завжди буде з’являтися графа: «Відкривачі: Марк Нел та Зім Динавські». Кожен може дізнатися про них будь-що. Від дати народження до передсмертного бажання.
Та що там космопроходці? Будь-який президент занедбаної планети чи країни в минулому, який утримався обманом на посаді хоча б місяць – має таку графу. Нехай він нічого корисного не зробив – нехай взагалі нічого не зробив, але його запам’ятають. А ось Айзора, який хай і помірно, але розвиває технічну науку, вшанують лише одним реченням.
До того ж (смішно) – у сімейному сервері.
«Все! Досить! Ну їх таки думки! А то якось погано від них» – Айзор підвівся. У тілі відчувалася слабкість. Така гидка, що, намагаючись подолати її, м’язи тремтіли, викликаючи солодкувате до нудоти почуття лінощів.
Лінощів? Він тільки читав про них. Дивно!.. Цю ж хворобу подолали ще кілька сотень років тому. Тепер у кожного стовідсотково здорова нервова система, що не піддається не тільки синдрому хронічної втоми, але навіть депресіям.
Щоправда… завдяки незупинному розвитку технологій та самовдосконаленню себе за рахунок імплантів, сім століть тому у людей на схилі років через це розвинувся глобальний психоз… Біологія організму намагалася встигнути за можливостями проапгрейджених тіл і тоді у мозку відбувалися пробої нейронних каналів. Створювалися нові зв’язки, люди один за одним робили відкриття в науці і перетворили на 30 років світ на таке, що майже знищили один одного своїми технологіями в ньому. Бо кожну годину вигадувалося щось, з чим не суспільство не знало як впоратися. Почався хаос та анархія, де все що хочеш можна зламати, знищити та вкрасти.
Якби не генні кіберблокиратори – людство б щезло, перетворивши себе на кіборгів, які б теж самознищили один одного.
“Але… Чи все гаразд з моїми? Те що я відчував небувалий підйом сил, носився як молодик. А зараз мені не добре і трусить – показує що з нервовою системою почалися проблеми.”
Він і раніше трохи відрізнявся здібностями, які могли виходити за рамки обмежень блокираторів, та все ж таки стримувалися ним. А ось зараз – після аварії – щось точно не так.
На мить Айзор згадав, що такі випадки людей без блокираторів існуюють і в наш час. Та не пам’ятав – чим же вони особливі?
В голові було пусто – ніби інформацію стерли…
Від цього відчуття – де ніби ти намагаєшся вхопити забуту думку, але навіть і не пам’ятаєш про що вона – Айзорові стало ще гірше. Він знову сів, намагаючись заспокоїтись. Його кидало то в жар то в холод.
Дурниці це все! Вірогідно імпланти ще добре не прижилися (тепер їх у ньому ще більше!), а він це не врахував. Нещодавно він потрапив у жахливу аварію, ледве вижив – у тому й причина. Напевно, десь стався неврахований збій і зараз від навантажень пішли неприємні наслідки.
Айзор зв’язався із станцією швидкої допомоги. На екрані з’явився диспетчер. Усміхнений, прислужливий. І несправжній. Дешева комп’ютерна проєкція.
– Чим можу служити? – спитав він. Зображення було пласким, тому диспетчер здавався реальним. Лише обличчя не давало утвердитись цьому враженню. Воно виглядало так само, як на інших планетах, де використовувалася та ж модель візуального зв’язку з громадянами.
Айзора доставили в місцеву клініку.
Лікар, на відміну диспетчера, виявився живою людиною. Втім, так і має бути. Незважаючи на розквіт технічного прогресу, люди воліли спілкуватися з подібними до себе. Хоча можливо причина була ще у тій надзвичайній події, що сталася двісті років тому – і машинам робити операції і лікувати людей заборонили. Бо те що вони робили зі своїми пацієнтами…
Завершивши огляд, лікар виглядав чи то збентеженим, чи то зляканим.
– Щось не так? – Запитав Айзор.
– Та ні, все нормально, – з легкою нервозністю, лікар почухав собі щоку (хоч нервові системи зараз і “залізні”, їм притаманні ті ж реакції. Єдина різниця – немає подальших розладів). – Ви абсолютно здорові. Лише перевтома… З родиною приїхали чи з коханою жінкою?
– З дружиною.
– Мені потрібно з нею зв’язатися.
– Ви знаєте, я не хотів би її турбувати. Призначте, що там потрібне, і я піду.
– Вибачте, але я ПОВИНЕН з нею зв’язатися, – в інтонації лікаря відчувалися непохитні нотки, – Наскільки я зрозумів, ви нещодавно пережили серйозну загрозу життю?
Айзор, вагаючись, повільно кивнув:
– Катастрофа на транспортній лінії. Багато людей загинуло. Мені пощастило… Але ж ви сказали, що зі здоров’ям все гаразд!
– Звичайно. Однак, – лікар застережливо підняв палець, – у вас був гормональний викид і ви не оцінили своїх сил. Фізичними вправами зловживали?.. Так?.. Ось бачите. Ваші життєві системи остаточно не стабілізувалися. Цілком можливо це повториться. А дружина раз – і проконтролює вас, не давши носитися, наче хлопчику.
– Я й сам можу…
– Е ні, людина схильна робити собі такі поблажки, які ніколи б не дозволила іншому. Отже – її ID-номер?

День 83

Марії було страшно.
Вона дивилася в стіну.
На стіні демонструвалася об’ємна проєкція пейзажу, створюючи ілюзію, що ти сидиш в кімнаті на краю лісу.
Та за своїми думками Марія не бачила цього.
Після повернення з відпочинку вона вже два рази використовувала психоімпульсний підсилювач, який допомагав Айзору відновити сили. Це доводилося робити таємно, щоб Айзор не дізнався, що він вмер і тільки частково – людина.
Та як же було важко кожного разу вдавати, ніби нічого не відбувається. Ніби все добре. Ніби залишилось не якихось там десять років, коли його нервова система остаточно витратить увесь ресурс і підсилювач більше не допоможе. Ніби попереду довге життя.
Рідні знали, що це все колись закінчиться і намагалися це знання забути. За допомогою мовного блокатора, та й підсвідомо теж, вони постійно опускали будь-які розмови на ці теми. Ховались у грі хибного «нічого незнання».
А Марія боялася. Іноді. Наодинці.
Можливо, виною тому став перший раз імпульсації на відпочинку. Марія тоді дуже злякалася, бо подумала, що лікар міг наговорити зайвого, і Айзор щось запідозрив. Але пояснення про звичайну перевтому потрапило до самої точки. Повернувшись у номер, Айзор хоч і відчув новий приплив сил – балувати з фізично напруженими відпочинками перестав. Не бажаючи чергової втрати сил, він направив свою енергію на Марію: воскресив романтику перших зустрічей, бурхливих ночей; з’явилися квіти, подарунки, сюрпризи…
Та й інші члени сім’ї не сумували. Навпаки – нічим не примітні вихідні змінилися. Тепер Айзор сам шукав розваги, організовував культурні «вилазки» до театрів, музеїв; записав, віддаючи данину пристрасті, що раптово виникла на Обсидані, всіх в турпохідний клуб (полегшений – в стилі прогулянки за містом).
Він не просто повернув себе колишнього – адже саме таким Марія зустріла його двадцять п’ять років тому – своєю життєрадісністю Айзор ділився і з дружиною, і з дітьми.
Єдиний, хто спочатку був не радий, так це Леонід. Ходив похмурий, мовчазний. Не завжди прилітав додому наприкінці тижня. Бували моменти, коли Марії здавалося, що він зніме мовне блокування і все розповість батькові.
Але поки що – обійшлося.
– Айзор, – доповів домашній комп’ютер. Він завжди сповіщав, коли хтось з рідних повертався. Його голос в цей раз був похмурим.
“Знову?” – приречено запитала себе Марія.
Вона вийшла з кімнати і побачила чоловіка дуже понурим.
– Неприємності на роботі?
– Недобре почуваюся. Слабкість якась гидка, – Айзор поводив рукою, – Як тоді на відпочинку. Відчуття такі, наче я альпініст, що втомився висіти над прірвою. Ось-ось зірвусь вниз.
– Ну-ну, – Марія підійшла і обійняла його, – Ти просто втомився. Таке буває. Іди, лягай – відпочинь. А я заварю тобі чай із «Снуару». Будеш?
– Давай. Може і не брешуть у рекламі про його дію, – він пішов у спальню. Згорблений, мов старик.
З болем у серці, простеживши за його човгаючою ходою, Марія пішла на кухню. Кинувши там чай у заварник, вона дістала з чудово влаштованої компанією “Імплантний дар” схованки – психоімпульсний підсилювач. Від його корпусу одразу відокремився чіп-хамелеон. Після того, як Марія встановила його в жолоб під дном чашки, він змінив свій колір, візуально повністю злившись з керамікою. Чіп поки не діяв, але тільки між ним і об’єктом виникне мінімальна відстань – відбудеться моментальний розряд.
– А ось і чай, – сказала Марія, заходячи до спальні. Айзор дивився у стелю тліючим поглядом. Марія присіла на край ліжка і ласкаво провела рукою по волоссю чоловіка. – Все добре. Візьми. Це тебе збадьорить.
Айзор мляво кивнув. Марія передала йому чашку. І раптом зіниці спалахнули, ніби в них народилося полум’я. Айзор здивовано глянув на напій і зробив перший ковток.

День 104

При народженні, після розрахунків обчислювальної програми, в нього було імплантовано два кібергенні обмежувачі. І з настанням першої смерті – їх зняли. Бо регенерації нервової системи, яку вони блокували – більше не було. Ресурс витрачався на існування. Діджитал-частини відновленого тіла, підтримували процеси в помірному стані, аби від раптового перенавантаження нейронів – запас в десять років не зник за одну мить. Ну і ще – створювали ілюзію життя.
Тому що насправді – шкіра, нервова система, надпровідні канали і мозок, це все що залишилось від колишнього Айзора.
Тепер мозок бомбардують ідеї одна одною.
Айзор таємно спробував розібратися в причинах… і дізнався про свою штучність. Штучність означала швидку та неминучу смерть. І доки смерть наближалася, життя вимагало шукати вихід.
– Це всередині мене, – промовив Айзор несподівано. Голос пролунав як грім. Так здалося. Поруч не було нікого, хто міг би зрозуміти ці слова.
Намагаючись зібратися, він потер пальцями чоло.
“Я більше так не можу. Я відчуваю силу, – думав він, – це все одно, що тримати в руках ключ від в’язниці, в якій сидиш і не скористатися ним. І нехай ковтки вільного повітря будуть короткі – головне хоч щось залишити після себе…” – гірка усмішка.
Ідей останнім часом виявилося надто багато. Часто вони взагалі не стосувалися продовження життя, а належали до тієї галузі наук, які Айзор вивчав ще у школі і бачив, що ось так їх можна застосівати в його профессійній діяльності. Конвеєр натхнення гнав думки зі швидкістю куль. Кожну з них, напевно, можна було б назвати геніальною – та якби хоч раз вистачило тілесної витримки і він додумав все до кінця.
Але жодне з відкриттів так і не встигало оформитись. Варто було тільки зародитися чомусь, запрацювати думками на повну – як миттєво відбувалися спади активності. Життя з’їдалося до приступу смерті. І чим далі, тим частіше.
«Колись я не зможу стриматися, – подумав Айзор, – і все, що накопичилося, прорветься».
– Поступися зараз. Поступися… – благав він когось невидимого, – Віддай підсилювач.
Але її тут не було.
Він був сам, збирався з силами і ще не сказав ці слова дружині.

День 105

Додому! Туди, де ти вперше побачив світло, зустрів першого друга, поцілував першу дівчину. Там де ти тепер майже не буваєш і все частіше забуваєш, ранячи рідних людей.
Леонід не був вдома вже дуже довго. Спочатку він приїжджав через вихідні, потім – раз на місяць. А тепер – затримався на два.
Насправді, він скучив. І хотів поспішати. Це буде трохи пізніше, коли його повітряний мінікар зверне з надшвидкісної транспортної магістралі та перейде на ручне керування. Тоді можна самому внести корективи в маршрут і злегка напіддати в швидкості.
По магістралі мінікар мчав автопілотом. Леонід відкинувся на спинку сидіння і розмірковував про життя. Університет навчив його цьому чудово. Леонід проаналізував стільки біографій видатних особистостей, що часом брався і за свою. Починав, звісно, не від народження, а із конкретного, недавно прожитого періоду.
Нещодавно Університет Леоніда організував для його факультету експедицію на Землю. Лише там Леонід вперше усвідомив, наскільки тяжко доводилося людям у минулому. Їх було так багато і всі замкнуті на одній планеті… Якби людство не відкрило шлях до космосу, воно давно б себе винищило. Колиска цивілізації могла стати її могилою.
Але не це було головним відкриттям. Прогулюючись пустельними вулицями залишків від гігантських мегаполісів, Леонід несподівано для себе відчув пам’ять минулого. Так – ту саму величезну пам’ять, що незримо стежила за ним і за кожним, хто вторгався до її саркофагу, створеному на Землі. Вона виглядала з порожніх давно охололих від теплих людських поглядів, вікон, з-за жовтого листа газети, що майже перетворився на пил, випирала з незрозумілого настінного напису…
Пам’ять жила тут і рвалась назовні. Вона ховала в собі і водночас хотіла сказати, що тоді, у далекому минулому, в людях існувало щось таке, що було в силах з думки стати реальністю. Що змушувало творити і мчати розумом за такі обрії можливого, куди сучасній людині нізащо не дістатися.
І цивілізація перемогла це, щоб урятуватися.
Необмежені кількості відкриттів породжували хаос та нові закони буття. Наслідуючи їх, суспільство руйнувало старе, але не встигало створювати нове. Адже все нове дуже швидко застарівало, а отже, ставало нікому не потрібним.
У таких умовах людський мозок зазнавав величезних навантажень. Він не встигав за часом. Йому були потрібні мутації. І мутації були. Природа завжди влаштовує їх, відчуваючи, що створеному нею виду чогось не вистачає. Як, наприклад, у людини, яка переїхала з рівнин у гори, через три покоління по причини нестачі кисню – у нащадків збільшується обсяг легень.
Так сталося й сімсот років тому. Природа подарувала людям можливість знаходити у стресових ситуаціях надпровідність нервової системи. Завдяки чому, в основному наприкінці життя (що може викликати більший стрес, ніж майбутня смерть?) – винахідники наповнювали світ незбагненними і кошмарними за своїм фантазмом речами. Їхня непередбачуваність, ледь не знищила цивілізацію своєю гігантською всепоглинаючою хвилею. Технології втрачали свої стандарти, бо нове від винахідників їх не враховувало, почалася сипатися економіка і в якийсь момент, те що повинно було служити для розвитку цивілізації стало інструментом в руках злочинців, угруповань та просто психопатів, які боролися як один між одним, так і з залишками держав.
Про той час ходить безліч легенд і всі вони з присмаком страху. Навіть в історичні джерела, такі, як «З безодні» за авторством Ніка Доліна – віриться важко…
З винаходом генних кіберблокираторів (які насправді блокували надмірну роботу нейронів і тепер обов’язкові при народженні для кожного), людство стабілізувалося на довгі століття. Цього часу вистачило, щоб розібрати та застосувати всі винаходи навіжених вчених того важкого періоду.
На декількох планетах людству вдалося збудувати нове стабільне суспільство. І все тепер добре. Всі живуть, їдять, сплять… І всі разом впадають в стагнацію.
“Здається ще одне-два століття і ми втратимо сенс для існування. Бо ми живимо не для чого, безвідповідально перетравлюючи ресурси минулого і не створюючи нових. Ми застрягли в своїх капсулах і наші гаджети та імпланти – це і є наш цифровий всесвіт. Всесвіт, в якому зірки – всього лише ліхтарики на нічному небі. Так – до них можна долетіти зараз кожному, але навіщо, коли є цифровий контент, цифрова комфорт, цифрові технології, які створять тобі ілюзію, що ти всього досягаєш, усюди побував і все бачив? З такими можливостями не те що з дивану вставати не захочеться, а взагалі – багато хто себе просто хоронить заживо в капсулах віртуальної реальності. А на додачу – ще й блокиратори стримують. Інколи лінишся і не знаєш – це ти причина прокрастинації, чи частинки машин в середині тебе зробили тебе залежним і неспроможним своїми яскравими але не існуючими цукерками з бітів та байтів” – думав Леонід. Він розумів, що не відчув би Землю так не через жоден екран чи імплант віртуальної реальності.
І коли він побував там – щось в ньому перемінилося.
“А що буде, якщо перейти межу? Хоча б одній людині? Зараз нас усіх замкнули в своїх тілах призначивши кібернаглядачів. Та що буде, якщо жити без блокіраторів? І як зараз відчуває себе батько без них?”
Леонід сумно зітхнув. Бідолахам без обмежувачів не можна говорити про їх надпровідність, інакше вони спалять себе зсередини. Джерело енергії, що дає їм життя, може також дати їм і знання.
Та навіть якщо ти і вигадаєш щось – щоб встигнути обчислити це – тобі знадобляться десятки тисяч процесорів, бо залишаться в тебе для останніх подихів – лічені хвилини.
Вийшовши з простору транспортної магістралі, повітряний мінікар Леоніда перейшов на ручне керування. Леонід посміхнувся – зараз він буде вдома. Побачить «свіжим» поглядом зміни, що відбулися, і згадає старе. Найголовніше, щоб у місцевих правилах дорожнього руху не відбулося жодних змін. Ще у підлітковому віці він обчислив поверхні будинків та висоту, на яких не діє радар патрульних роботів. Ох, це був час! З друзями, що набилися в мінікар, він виписував такі вензелі, що самому згадати страшно…
…«гоночний» трек було пройдено вдало. Як завжди не помітили. Навіть з обмежувачем надпровідності він підлітком зміг вирахувати безпечний від радарів шлях.
А все ж таки – що з ним було б без нього? Чи зміг би він придумати дійсно щось надзвичайне? Бо здається – люди вже все вигадали.
Мінікар знайшов місце на стоянці. Леоніду залишилося піднятися на рідний двохсотий поверх.

День 106

Айзор говорив дивні речі:
– Усе життя ми йдемо до якоїсь певної мети. Витрачаємо роки десятиліття, женемося за вигаданими нами самими міражами… Життя це дорога. Досягти того, що стоїть у її кінці, чи це не мета? Ми рухаємося до неї надто довго. А чи не простіше сісти у затишне авто та обігнати час? Примчати туди першим взяти в руки цю саму мету і з гордістю сказати: ось вона – я досяг!
Діти здивовано дивилися на Айзора.
– Ти про що? – Марія була незворушна. Ніби не розуміла. Але Айзор знав моменти, коли вона бреше. Чверть століття, достатній термін, щоб вивчити людину.
– Я хотів би отримати психоімпульсний підсилювач, – сказав він.
Виникла довга пауза. Усі напружено завмерли. Максим і Ганна заціпеніли, дивлячись на матір і чекаючи на підтримку. Леонід перевів погляд на підлогу і миттєво закрився від того, що відбувається. Як би йому не цікаво було що можна відчувати і досягти без блокираторів – та все ж таки він теж любив батька.
– Не намагайтеся мене переконати. Я перевірив себе – моє тіло майже все штучне. Справжній тільки мозок і… Більше від мене нічого не лишилося. Одна з компаній «Реінкарнація», «Імплантний дар» або ще якась зробила мені повну кібернізацію. Те, що вижило – приречене на агонію довжиною в десять років… Тому мені стає погано майже кожен місяць? Так, Маріє?
Маріяне витримала і відвернулася. Вона робила це для нього і разом з тим відчувала провину, що не відкрила Айзору правду. Бо знала, що так все завершиться.
Леонід мовчав.
Максим все ще з надією дивився на кожного, шукав підтримки близьких. Можливо, йому хотілося, щоб усе, що відбувалося, виявилося сном. Страшним сном. Сном, в якому батько прагне смерті, але це не правда. Сном, від якого можна прокинутися – розплющити очі – і немає нічого.
– Ти нам потрібен, – сказала дочка Ганна. В її очах застигли сльози. – Я хочу, щоб ти жив, тату.
Це зворушило серце батька. Воно було так само штучне, як тіло, але почуття залишилися. Айзор любив дружину, дітей і це було бар’єром для бажань. Внутрішня боротьба розпирала його з середини. Він навіть хотів щось сказати. “Це всередині мене…”, – згадалися заздалегідь підготовлені слова. І затихли.
Марія помітила, що він вагається. Їй було боляче, їй було страшно. Вона трималася – поруч діти. Зате відчувала, що її побоювання і рідкісні кошмари стали реальністю.
– АЙЗОР. Подивися на дітей. Подивися кожному у вічі і скажи, що тобі все одно. Тобі начхати, що ними трапиться далі, начхати, як вони виростуть без тебе і тобі плювати – чи виростуть вони взагалі, – Марія сказала це без емоцій. Наче їй теж уже байдуже. Але… діти…
Айзор відчув себе затиснутим в кут. Всередині клекотів біль змфшаний з бажанням свободи і мрій. Та він не міг зрадити своїх дітей.
«Поступися зараз. Поступися»… – рвалися заготовлені слова.
Айзор задавив їх. Промовчав.
І було пізно.

День 137

Він знову не був вдома майже місяць. А коли повернувся, застав повідомлення від матері: «Ми не знали, приїдеш ти чи ні, і пішли у “Віртуал-сіті”. Будемо в одному із кафе. Якщо хочеш, йди до нас», – голос матері звучав спокійно. Вона начитувала це задовго до видходу. Наче знала, що він запізниться. Чи просто сподівалася, що цього разу місяць відсутності не переросте на два?
Леонід вимкнув автовідповідач і сів у крісло. Він трохи втомився від перельоту, і йому зовсім не хотілося наздоганяти рідних: «Не почекали й добре». Розархівувавши свій підлітковий записник контактів, він почав гортати перемикачем сторінки. Туга за минулим інколи охоплювала його коли він повертався до батьків і бачив, що все не так добре, як раніше. Тоді якось само собою з’явилось і закріпилось бажання перегляду своїх старих речей, відео, фото та брейн записів, які нагадували гарні часи. Та кращим з них усіх виявився старий і майже забутий тут розділ записника ID-контактів.
Ностальгічно приємно прогорнути старі фото та записи під ними. Люди з минулого найбільш гостріше показують, як змінюється час, як змінюєтесь ви, як росте між вами прірва. І одночасно нагадують прожиті разом моменти. Моменти, що підкреслюють ти жив добрим насиченим життям. І треба це продовжувати робити далі.
Ірен. Ім’я кольнуло, як голкою. Чомусь із цієї сторінки йти зовсім не хотілося. Леонід довго дивився на посвячену їй фотографію. Її фотографію. Тоді вона його кохала.
Сумно.
Розлучаючись, вони не промовили одне одному ні слова. Просто розвернулися та пішли. Кожен у свій бік.
Боляче.
– Я хочу її побачити, – раптово вирішив Леонід. Швидко піднявшись з крісла, Ленонід увімкнув реалюз, щоб дізнатися як зминілися його підліткові міста в районі і чи все ще підходять вони для зустрічей, та почав переодягатися. Тим часом штучний інтелект на фоні зробив пошукові записи, зібрав фото-відео та голо-данні з мереж, та розказав, що все в їх суспільстві стабільно, як і завжди.
–… але зверніть увагу на одну нестандартну подію, яка відбувається неподалік і всколихнула зараз всю планету планету. Можливо вам буде це цікаво.
Леонід хотів виключити затрансльоване йому в мозок реалюзом віконечко інформаційного спама, як раптом завмер.
«Віртуал Сіті»? Що там таке?
Він перейшов за посиланням новинної трансляції.
– …розважальний комплекс «Віртуал сіті» підвергся нестандартній атаці. Зараз ми спостерігаємо… – зазвучав голос журналіста, який вів прямий репортаж.
Леонід завмер в гардеробній з відвислою щелепою. На голографічному зображенні демонструвався дракон, який на чолі з ельфами трощив будівлю комплексу. Поліція намагалася вбити їх пострілами. Місце оточили. В повітрі зависли пожежні та медичні флайкари для допомоги потерпілим.
– Що за хє…
– …Вже зараз навколо жахливі руйнування, – продовжував сипати експресією диктор, – З точки зору класифікації надзвичайних подій військові кажуть, що це виходить за рамки усіх категорій. Як ви бачите трансляція йде у прямому ефірі і нашому оператору щойно вдалося зняти справжнього дракона! За оперативними даними усередині будівлі є жертви. Причиною всіх руйнувань стали невідомі форми життя. Як вони проникли в розважальний центр, а особливо на нашу планету – інформації поки що немає. Губернатором двадцять третього сектору заборонено пропускати туди представників ЗМІ. Але за свідченням очевидців…
У паузі диктора на екрані виникло забруднене сажею і кров’ю обличчя якогось страшенно переляканого правоохоронця. Проковтнувши слину і витріщивши величезні з червоними прожилками очі, страж став нести якусь нісенітницю про монстрів, які нібито дуже схожі на казкових – із віртуальних ігор комплексу. І про жертви.
Розповідь про жертв зовсім не виглядала смішно. Тим більше, що на задньому плані дракон (на чолі з ельфами!) так само ламав стіну. Дах розважального центру палав, чулися постріли і лунали крики людей.
Леонід завмер, не знаючи, як реагувати.
«Рідні!..» – промайнула думка.
І наступна: «Батько! Невже він таки зробив це?»
Здогад виштовхнув Леоніда з квартири, наче куля. Забувши про все, він мчав у «Віртуал сіті».

Ніч 137

…Позаду пронісся хвіст дракона, що бовтався звисаючи з криші. Вкотре Леоніда обдало справжнім поривом вітру від нього. Тремтячи від нервової напруги, Леонід поспішив далі, поки тварюка його не помітила. Він шукав Айзора.
Талант уникати радарів, допоміг йому і цього разу. Кілька хвилин тому він практично без проблем перетнув загородження спецвійськ, з легкістю пройшов поза увагою дракона і опинився в розважальному центрі. Під ногами хрумтів битий пластик.
Не знаючи, куди йти, Леонід озирнувся. Розважальний центр «Віртуал-сіті» був гігантським комплексом розваг штучної реальності. Сотні комп’ютерних систем, та мільйони провіпрісів (мікропроцесори віртуальної присутності, розміром менше за пилинку які в спеціальних капсулах огортали тіло відвідувачив), що дозволяли сенсорно зануритися в ігри та нереальність вигаданих світів – займали всю його площу. Кафе з доповненою реальністю, бутіки. Все це повинно було розважати відвідувачів. Але здається – воно якимсь чином з голографічних візуалізацій –вирвалося у справжній світ.
Десь вдалині чулися розлючені крики, рев звірів і брязкіт металу. З побоюванням пройшовши коридором, Леонід визирну з-за поворота. Там нікого не було. На підлозі поблизу валялася пара кинутих мечів, а трохи далі, прямо з килимової доріжки, ріс камінь, гравирований старовинним написом. Придивившись уважно, Леонід прочитав: “Наліво підеш – буде те, що з ним”, – і стрілочка. Стрілочка вказувала на ельфа, прибитого до стелі великим мідним цвяхом. Спочатку Леонід його не помітив, і ось тепер йому стало ніяково. З мідного цвяха на доріжку повільно капала кров.
Якщо є труп, то є і вбивця. Якщо труп ще теплий, то вбивця поруч. Леонід підійшов і спробував узяти меч. Але той раптово розчинився разом із частиною доріжки. У руках Леоніда залишився шматок клавіатури керування операторів розважального комплексу.
“Що я роблю?! – подумки прикрикнув він на себе, – я не повинен піддаватися!».
Тим не менш – не випускаючи уламок, Леонід пішов далі. Він не хотів випускати цей шматок пластику, і беріг його на той випадок, якщо хтось із збожеволілих відвідувачів раптово прийме його… ну, наприклад за троля.
Позаду пролунало ідіотське «ги-гикання». Леонід швидко обернувся і побачив невисокого бородатого чоловічка у середньовічному одязі. В руках він тримав молот та мідні цвяхи.
– Йдино сюди, хлопче, – промовив він скрипучим голосом та поманив Леоніда пальцем.
Нервово проковтнувши слину, Леонід відчув як піддається паніці.
«Ні! Тримейся. Тримайся!!!» – та уламок буквально на очах знову перетворився на меч. Не повіривши в силу своєї зброї, Леонід почав в тікати.
У вухах заревів вітер, наче швидкість перевищувала звуковий бар’єр. Довкола здіймалася буря.
Несподівано сильний порив вітру приніс із собою пил та перші краплі дощу. Леонід ледве встояв. Наступний порив зірвав стіни будівлі, як картонні прикраси і оголив ліс. Чорні хмари на небі швидко поглинали місяць. Відчувався запах озону і свіжість близької зливи. Вікові дерева, під натиском близького урагану, вигиналися мало не до землі.
Зміна реальності зовсім не здивувала Леоніда. Він був готовий до цього і так само вперто біг ґрунтовою дорогою.
За наступним поворотом його зустрів величезний занедбаний храм. Вхід уособлював розкриту пащу монстра. В утробі було видно лише сутінки. Але біг не припинився. Пробыгаючи незнайомим коридором наосліп, Леонід чув тільки выдлуння своїх кроків.
Він захотів, щоб меч, що стискався в руці, став смолоскипом. І так було. Вогонь почав розгорятися, освітлюючи шлях, роблячи все навкруги яскравішим і яскравішим. Незабаром світло стало днем, а шлях саваною.
Дорогу перегородив лев. Не вагаючись і секунди, Леонід просто пробіг повз.
Лев щось ринув у слід і пішов у викривлення свого світу.
…День, ніч, гори, ліс, плато, пустелі, болота та храми – змінювалися щохвилини. Коли знову виникли зали розважального центру – Леонід не одразу повірив своїм очам. Він зупинився, озирнувся, прислухався. Зона, де був його батько, залишилася позаду.
Так, Леонід шукав Айзора, але щоб пройти до нього, слід було запастися дезінтегратором. Інакше незабаром він назавжди загубиться у віртуальних краях пустель і храмів. А слідом із ним це безумство поступово проковтне і всю планету.
Простір навколо знову почав спотворюватися. По стінах побігли тріщини. Крізь них пробивалося денне світло. Леонід давно не був у цьому розважальному комплексі і важко згадував, куди слід бігти. Йому потрібний дезінтегратор!
Зі стін посипалася штукатурка. Денне світло ставало все яскравішим. Ще нещодавно покинутий ліс, наступав, поглинаючи у свої володіння.
Леонід знову зірвався з місця. Він мчав у той бік, де «Віртуал-Сіті» ще не змінило свою структуру. Тоді він зможе знайти шлях до зали сходження. У цьому залі міститься інформація про весь розважальний комплекс і зокрема про те, де лежать дезінтегратори.
А позаду інша реальність перероблювала справжню на себе. І гналася за Леонідом шаблезубим тигром. Леонід лише раз озирнувся і побачив, як далеко під ходою звіра «Віртуал-Сіті» невблаганно розсипався. Стіни валилися і на їхньому місці виникало життя, яке тут бути не могло. Кидаючи виклик цивілізації, безжальна природа знищувала її. Пагорби, гори, ліс, річки – промальовувалися на місці будівлі так чітко, немов їх мазок за мазком, виводив терплячий художник-реаліст.
Леонід побіг ща швидше. Але коли він досяг залу сходження – центру розважального комплексу – його радість згасла. Запис в інформаційному комп’ютері свідчив, що слід повернутися. Дезінтегратори залишилися там, де реальність почала спотворюватися.
«А що втрачати? Я так чи інакше опинюсь в середині» – Леонід кинувся у той бік, де наступав спотворений світ. Підлогу під ногами розривала земля, зі стін лізли гілки дерев, а на зустріч нісся той самий шаблезубий звір.
Ніколи у своєму житті Леонід не чекав, що зіткнеться із цим. Тільки не він. Дикі планети з монстрами чекали космопроходців десь на межах заселеної частини космосц, а Леонід міг померти лише через помилку комп’ютера. І ось зараз – помилка комп’ютера призвела до того, що межі між технікою та непередбачуваністю хижого світу стерлися.
«Якщо реальність змінюється сама, значить і я можу змінити її сам», – подумав Леонід і подивився на все ще затиснутий у руці уламок клавіатури-«факел». Смолоскип змінився і став рушницею. На ходу Леонід прицілився та вбив тигра. Полетівши стрімголов, мертвий звір підняв хмару пилу.
Леонід побіг ще швидше. І врізався у стіну. Вона виникла раптово. Ніс хруснув. Потрапляючи на губи, по підборідді потекла кров. Леонід відчував її солонуватий присмак у роті. Голова гуділа. Зробивши крок назад, Леонід напівпритомно дивився на стіну. Світ хитався. У ногах з’явилася слабкість. До горла підкочувалася нудота. Леонід сів, щоб не вирвати і заплющив очі.
З’явилася темрява. Як непроглядна ватяна ковдру вона тяжко накрила юнака. І лише десь зовні долинали звуки. Наче падали каміння. Але вже байдуже…

Ніч 138

Хмари… Білі пухнасті… І блакитне небо з птахами… А навколо ромашки… Високі з маленькими головками… Ледве чутний вітер навивавав спокій… Все без метушні… Незвично… Болі в носі… Ніс…
Леонід підвівся, провів рукою по обличчю. На підборідді та губах відчувалася запекла кров… Розбив…
Попереду стояв мур. Звичайний, сучасний. Мов опуклість з іншого світу. Світильники м’якого світла на ньому безглуздо освітлювали день. Сучасний дизайн надавав чужорідності. Стіна здавалася нескінченною і зникала в обидва боки десь за обрій. Все, що про неї знав Леонід – вона справжня. Він це навіть відчув. В голові після удару досі паморочилося.
Якщо є стіна, значить поблизу дезінтегратори. Ця частина «Віртуал-Сіті» існує лише за рахунок них. «Треба якось пробратися за стіну», – входу поблизу не було, тому Леонід пішов… Він завагався спершу, але потім вирішив, що різниці немає, і все ж таки пішов праворуч.
Кожен крок віддавався у голові болем. Терпимою. Поступово вона переставала довбати череп і ставала майже звичною. Ніби завжди була. Немов у голові маленька пухлина, що прорве ще не скоро.
Вхід не зустрічався довго. Розетки, монітори, світильники – починали набридати. Вони погано поєднувалися з полем ромашок і тому викликали відчуття крайнього ступеня божевілля.
Леонід нахилився і зірвав одну квітку. Віно була так само реальна, як і стіна поруч. Пальці відчували тиск тонкого стеблю та ніжність пелюсток. Але коли Леонід спробував поєднати дві, нібито реальні речі разом, квітка на фоні стіни миттєво зникла. Пальці дбайливо стискали ніщо. Таке саме ніщо зараз бачили люди, які не встигли піти з розважального комплексу. Вони жили у світі, якого немає. Вони жили у проекції розробників програмного забезпечення. І лише Леонід опинився на межі. Його свідомість повільно намагалася розсипатись і піддатись ілюзії. Бо коли органи відчуттів говорили одне, а розум переконував, що це неправда.
«Мені терміново потрібні двері», – щоб вийти з незвичного безмовства неіснуючої природи.
Він ішов і йшов. А стіна все не закінчувалася, як і раніше, гублячись у знаку нескінченності десь за обрієм. Ні натяку на вихід. Начебто проектувальники спеціально постаралися, не дозволяючи відвідувачам скористатися дезінтеграторами.
Леонід почав розуміти – щось не так.
Уперто прямуючи кудись уперед, він уважно вдивлявся. Раптом якісь замасковані двері чи ще щось? Ідеальну стіну, трохи розривала маленька тріщина. Леонід затримав на ній погляд і лише за кілька секунд зрозумів, що це означало. Провіпріси продублювали реальну стіну і почали його обманювати, будуючи до горизонту ілюзію. А ще далі він побачив зелений листочок, що стирчить. Листочок причаївся за світильником і спочатку не впадав у вічі. Звичайна аномалія, що росте із металевої підставки. Він навіть не ворушився, ніби боячись, що його помітять.
Метрів через сто, Леонід розглянув плющ, що повзув по стіні, і зрозумів, що вихід давно залишився позаду. Десь на межі дії дезінтеграторів.
Зір знову піддався омані.
Довелося повертатись. Леонід крок за кроком спирався на руку, не довіряючи очам. Тиснув на стіну в пошуках пролому. Сила тяжіння точно підкаже вхід. Через деякий час, рука не відчула опори і він провалився. Його тіло пройшло крізь світильник та монітор, і боляче вдарилося з іншого боку об підлогу. Леонід розтягнувся на весь зріст. Завмерши на якийсь час – біль, знову люто вчепився в мозок. Спазми пронизали голову наче спиці. З носа капнула кров.
Намагаючись не застогнати, намагаючись забути про ненависний біль, Леонід озирнувся. Навколо інтер’єр справжнього розважального комплексу. Реальні стіни розривала хвиля анти реальності лише на мить та відступала. “І все це створив батько!”
Насилу відривавшись від підлоги, Леонід підвівся і невпевненою ходою попрямував туди, де «Віртуал-Сіті» зберегло свою цілісність. Де без натяку на інший світ прилади освітлення звисали не з сучків дерев, а як належить – зі стін. Термінали вказували шлях, столики виблискували лакованою чистотою, засоби зв’язку закликали поговорити затишними кабінками. Леонід йшов і не вірив. Ще не вірив, що межі звичного світу не могла порушити романтика магічних мандрівок для любителя фентезі.
У складі Леонід взяв найближчий дезінтегратор. Зовні той був схожий на бронежилет із двома тоненькими трубочками, до яких приєднувалися окуляри. Ледве Леонід все це одягнув, як ніс, протестуючи проти дужки окулярів – знову відгукнувся болем. Леонід терпів. Цей дезінтегратор нейтралізував дію провіпрісів, які створюють реальні відчуття від віртуальних подій. Тепер жодних гоблінів та лісів. Тільки правда.
Підійшовши до найближчого терміналу, Леонід ввів ім’я Айзора Колоса і за відповіддю дізнався, де шукати батька. Як і припускав, батько забрався в «саркофаг ілюзій». Ця система буквально поглинала у свій світ клієнтів. Кожен, хто входить у саркофаг, моментально вкривався мільйонами сенсорних провіпрісів. Приєднуючись до них, Айзор, схоже, створив свій світ не тільки всередині, а й зовні. За допомогою провіпрісів, віртуальний світ не просто давав себе торкнутися, а іноді завдавав біль. А це, за даними дослідників, найбільш чітко створювало ефект реальності. Через біль учасник програмних подорожей залишався настільки ж обережним, як у реальному просторі. Щоправда, подій отримував більше яскравих, ніж небезпечних.
Тепер провіприси скрізь…
Леонід згадав, як десь читав, що такі люди, як Айзор, при зламі каналів підключення, можуть використовувати провіприси, як додаткову процесорну потужність. Тому, цілком імовірно, батько не знав, до чого привели його маніпуляції з машиною у зовнішньому світі, експлуатуючи системні потужності саркофагів для своїх цілей. Тобто це не усвідомлена диверсія. Уся ця вакханалія навколо відбулася саме через злом – він зняв блокування і система вийшла з-під контролю.
Що ж він обчислює?
Леоніда пересмикнуло – адже на нього міг упасти камінь, вкусити лев, і нехай це було лише імітацією, больовий шок, викликаний безконтрольними провіприсами, легко закінчився би смертю. Як добре, що його вдарила реальна стіна, а не вигадана. І як шкода, що колись Даджійський вчений Нестор Евіол винайшов ці процесори.
Тоді вони здавалися потрібними. Провіприси вселяли ворожим арміям помилкові відчуття того, що відбувається навколо. Солдати бачили того, чого немає, і зазнавали масових втрат, винищуючи один одного. Лише випадкова смерть вченого (він помер від старості) призвела до падіння Даджії. Країну окупували в 2103 році, а провіприси заборонили використовувати як зброю. Їхня дія виявилася настільки великою і настільки згубною, що будь-який вихід з-під контролю міг призвести до непередбачуваних наслідків…
«Мати, Максим, Ганна… – про них Айзор міг просто забути або не знати, що вони в небезпеці! Потрібно відключити його негайно!»
Леонід помчав до епіцентру катастрофи – до Айзора. Очевидно, підключившись до центрального терміналу «Віртуал-Сіті», мозок Айзора якимось чином звільнився від витрат енергії тіла. Цим він досяг того, що завдяки потужності надпровідних комп’ютерних систем «Віртуал-Сіті», часу на обмірковування ідей витрачалося секунди і до спаду активності залишалося ще кілька діб, якщо не тижнів. А може й вічність.
Процесори віртуальної присутності мали розмір не більше пилу. Викликані ними помилкові відчуття та світи породили серед людей хаос. Ніхто не міг їх відключити, поки Айзор у владі гіпершвидкісних мікросхем. І ніхто не міг дістатися до Айзора.
Ніхто, крім Леоніда, який зрозумів першим що відбувається і у якого нейронні обмежувачи так і не змогли утихомирити його природний талант оминати системи захисту.
Саме Айзора слід було вивести першим. Якщо він це зробить, небезпека зникне, а Айзор можливо і уникне покарання.
Леонід любив свого батька, незважаючи на те…
«…не зважачи, що він помер»,– помер, і залишилися його мрії та бажання. Залишилися невиконаними. Але про них пам’ятав мозок. Мозок без обмежувача, а отже, нейронний пробій був забезпечений заздалегідь. Все, що відбувається зараз – його наслідки.
Для Леоніда дезінтегратор розпорошив ілюзію, і він усе бачив без прикрас. Бачив того хлопця й дівчину, що з жахом утиснулися в стіну, дивлячись божевільними очима перед собою. Леонід міг би їм допомогти – розсіяти їх кошмар наяву, але тоді, боячись його повторення, вони пішли б з ним. А йому не потрібні свідки.
Як зомбі навколо тинялися осліплі від технологій люди. Їхні очі бачили зовсім не те, що їх оточувало насправді. Звичайний розважальний комплекс, його комп’ютери та термінали, зникли в їхній уяві за пеленою інших світів. Для Леоніда все залишалося реальним. Нічого не заважало і не турбувало. Він без проблем знайшов саркофаг батька, відключив його від системи живлення, системи центрального процесора «Віртуал-Сіті» та від самого батька. Коли дверцята саркофага відчинилися, Леоніда зустрів незрозумілий погляд Айзора.
– Як ти мене знайшов? – Розчарування в голосі змішалося з образою. – Я ж бачив… Я стільки відкриттів зробив. Адже можна… Я можу хоча б…
Айзор звалився на підлогу, ніби його скосила куля в серце. Леонід встиг підхопити його в останню секунду, закинув на плече і поніс геть із розважального комплексу. Від раптового навантаження та струсу – все навколо хиталося. Леонід терпів. Айзору зараз було набагато гірше. Його слабке штучне тіло не витримало шаленої швидкості роботи мозку і просто відмовило. Майже відмовило. Імпульсний підсилювач міг врятувати ситуацію. Напевно…
Люди навкруги здивовано оглядалися. Провіприси втратили свою силу. В очах деяких читався жаль. Світ довкола став звичним. Не було тих руйнувань, що відобразили відеокамери реалюзу.
Леонід відчув, що виглядає безглуздо у костюмі дезінтегратора. Дбайливо поклавши батька на підлогу, він зняв екіпірування. Потім озирнувся, щоб вразитись востаннє.
І цей хаос улаштував тато!
“А я прорвався крізь нього … Цікаво, а щоб я зміг, якщо зняв свій генний обмежувач?”
Доступні будь-які відкриття. Будь-які… Будь-які…
Підхопивши батька, Леонід поніс його до виходу. Голова хворіла, але думка, що виникла, не давала спокою.
«Будь-які…»

День 139

– Ви бачите, що зі мною відбувається. Я знаю, хто я і що можу. Зрозумійте, я все одно помру. Яка різниця скільки часу на це піде – кілька місяців чи років. Це все одно станеться. А я хочу, щоб здійснилася моя мрія. Допоможіть мені. Віддайте психохвильовий підсилювач.
Марія довго мовчала. Потім перевела погляд на старшого сина. Леонід напружився, знаючи наступні слова:
– Принеси батькові підсилювач, – сказала мати.
Колись він був проти. Колись він вважав, що це слід зробити одразу. Тепер Леонід усвідомив, що принесе батькові не тільки порятунок, а й смерть. Для Айзора це буде щасливий кінець. Для інших траур.
Леонід підвівся і пішов на кухню.
«Ми багато чого прагнемо, але рідко замислюємося, як будемо виглядати по той бік перемоги, – подумалося йому, – Адже перемога часто буває із присмаком крові на губах. І ще частіше присмак крові твій…»
Віддаючи підсилювач, Леонід раптово подумав, що Айзор міг би йому допомогти.

День 410

Все що залишилося від Айзора – новина. Якийсь журналіст дивувався раптовій смерті вченого, який зробив прорив у науці.
«…Ми його ніколи не забудемо… Він був геніальний… Як шкода, що тільки-но зробивши свої відкриття, він так раптово помер…» – текли похмурим струмком, нудотні фрази. Леонід вимкнув замітку.
Батько помер учора. Вчора він досягнув всього. Вчора він постарів весь. Вчора його мозку було двісті біологічних років. Сьогодні нескінченність.
Час вичерпався і нічого не має сенсу. Це були чужі бажання, які без їхнього власника не потрібні нікому. Вони приносять лише біль. Мати десь у місті, з Максимом та Ганною. Вони сюди не повернуться. Можливо ніколи. Тут дуже багато спогадів.
А тим часом промайнув тиждень і нічого не відбувається. Завдяки батькові у Леоніда знято генного обмежувача, але НІЧОГО НЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ!
Жодного геніального проміня…
Леонід вкотре взяв до рук стилізовану кіберкопію книги Ніка Доліна «З безодні».
Сімсот років тому автор розслідував це явище. Вкотре очі Леоніда пробігали текст вихоплючи рядки: «Надпровідність нервової системи відбувалася лише у стресових ситуаціях. Переважно це була близькість смерті. Що може бути стресовішим за… »
Іншого виходу немає.
– Ну раз так, – зло вигукнув Леонід підводячись, – Я знайду собі стрес!
Цієї секунди він ненавидів стерильну, завмерлу у розвитку цивілізацію людей. Їх хотілося струсити. Взбовтати кожного так, щоб його власні нейрони засвітилися імпульсами і наповнилися жахом від відчуття смерті, та нарешті дали очикуване. З його природним даром уникати пасток та повної свободи від блокаторів – ніхто його не зупинить.
Відкрита книга впала на підлогу. Стукнули вхідні двері. Вільний від заборон Леонід подався на вулиці планетарного міста. Він ще не знав, що саме зробить, але думав, що історія, яка сталася майже рік тому у «Віртуал-Сіті», була лише дитячою репетицією.
Електронні сторінки кинутої книги повільно переверталися автопрокруткою. У кімнаті дзвеніла гнітюча тиша. Тиша, в якій можна було б розрізнити шепіт стародавнього тексту. Беззвучний шепіт ніким не дочитаних рядків.
Коли сторінки закінчилися – залишилася лише анотація: «Безконтрольні винаходи та технології загрожували замінити життя собою. Тільки генні обмежувачі змогли зупинити їх наступ і сімсот років тому людство ледве вижило. В автобіографічній повісті «З безодні» слідчого Микити Долина ви дізнаєтеся, яким кошмарним був стародавній світ і як загине людство, якщо відмовиться від генних обмежувачів. Купуйте повну версію документальних медіаматеріалів у нашому видавництві, з доповненнями за 2999 рік…»