Цифри

–  Я тебе, Ліліє Адамівно, зараз вгамую навіки! – головний почервонів і підвівся зі стільця. – Що ти кажеш тобі потрібно?

Жінка сиділа на іншому кінці дубового столу, вона трохи здригнулася, але продовжувала читати з листа у голос.

–  Що? Ти диви, яка розумна! Може про вибори забула? Оце твоє все, кому воно треба? Цифри?! Ти на своєму папірчику цифри нашкрябала?

Важкі повіки впали на очі, навіть не питаючи дозволу, Ліля Адамівна засинала. Дорога блимала ліхтарями, авто легко торкалося колесами гладенького покриття, рухаючись майже без звуку, автопілот працював справно.

Ні, не можна так – сама себе розбурхавши Ліля Адамівна вітріщилася очима у лобове скло, намагаючись контролювати ситуацію.

Усе життя вона була відмінницею, вчилася, працювала, в аспірантуру пішла. Коли Гліба направили до них у клініку, вона гадала, що нічого з нього не вийде. І де він зараз? Чи може бачити її з цими клятими цифрами?

– Ліліє Адамівно, вже три. швидкі чекають.

– Біжу, Гарбуз, хай йому грець,  затримав. Таню, давай зі мною, допоможеш трохи.

Прозорий ліфт підіймав бригаду парамедиків на другий поверх, вони копирсалися над ношами, які миготіли червоним.

– Інтенсивний блок, Іванич готовий?

– В операційній, миється вже.

Ліля Адамівна впала у крісло, вологий чубчик прилип до лоба.

– Іванич, вісімнадцять років дитині.

– Та й що, там вже не було чого реанімувати. Зараз чаю тобі зроблю.

– Ні, не хочу.

– І їсти будеш. Чи хочеш, я не питав.

Як добре, що обслуговування заброньовано заздалегідь, коли в хаті чисто, навіть спокійніше якось. Ліля Адамівна витягла трикутний пакетик з фольги. Тепла, солоденька гречана каша. Вже можна жити. Тепер цифри. Так, вони реструктуризували вісім лікарень: дві терапії, нефрологія, ревматологія та гастро – тепер ургентна травма, добре. Далі що, педіатрія – все скоротили під нуль, дитячі травми перша бере, там ще три ургентні травми для дорослих. Восьма, чотири відділення скоротили, два – ургентна токсикологія. Добре, та ні, не добре. Оця швидка чекала, чотирнадцять хвилин… Гарбуз не дозволить навіть запит подати. Другий пологовий, так, ще в повному обсязі фінансується, добре. Скільки? Сорок вісім відсотків. Напівпорожній третій рік. Ще дві травми та токсикологію, легко. Акушерські ліжка п’ятому додати…

Ліля Адамівна потяглася одночасно всіма кінцівками, встала і зробила кілька кругових рухів плечима. З полиці на неї дивилася фотографія Гліба.

– І що? Такий самий дурисвіт, як і ти. Знаєш, де розважався? Отож…а в кишені регенеруючий спрей та жуйка.

Очі Гліба всміхалися на тлі величезної прірви позаду. Там він і загинув того року. Літав, підкорювач повітря, довбаний.

Хлопець, що вчора вмер на її чергуванні, знайшов у коморі свого діда старі ковзани із залізними лезами, та не одні, а цілих три пари. Покликав друзів, а чого, весела вечірка вийшла. Поперлися у покинутий скейтбоул, залили все водою, схватилося швидко, бо мороз дужий ще з ночі. Далі один впав, другий намагався гальмувати, але не встиг …і проїхався по шиї товариша. І який там регенеруючий спрей, дивно, що дихав ще.

***

З Глібом вони були близькі. Ніякої романтики, але ближче за нього в Лілі Адамівни, здається, нікого не було, та й, напевно, вже ніколи не буде. Вона – молода та дуже розумна аспірантка. Він – такий собі середній інтерн, що половину часу марно розтрушував біля старого обладнання лабораторії. Обоє цікавилися імунологією та ще й підзаробляли у фармацевтичних компаніях, бо їсти хотілося не тільки хліб. Потім шукали пацієнтів, програми, дослідження – так і пішло. А коли навпроти клініки пожежа сталася, вони дівчинку витягли і відразу до себе забрали, не чекаючи на швидку. Дев’яносто відсотків шкіри, подекуди навіть м’язи до кісток прогоріли, жодного шансу. Вони тоді з Глібом два тижні жили у відділенні, спали по черзі і витягли. В новини потрапили, під постами тисячі лайків, а сенсу – нуль. Жоден фінансування не запронував, так все і провалилося в нікуди. Гліб згас, а потім до Америки їхати надумав, але Ліля Адамівна відмовила, занадто патріотично вихована виявилася.

Далі були роки, вони щось самотужки шукали, робили, досліджували. Нарешті Глібова програма запрацювала. Такий собі імунологічний 3D-принтер. Вони підбирали лікування індивідуально для кожного, брали зразки майже підпільно, вводили на свій страх і ризик, але результати вражали. Пізніше зрозуміли, що настав час шукати серйозні зв’язки, великі гроші і справжні потужні лабораторії.

Микола Миколайович був кращим за Гарбуза, спокійним, приємним навіть. Він тоді працював головою передвиборчої кампанії однієї партії. Вони не сподівалися на велику кількість голосів, але хтось їх все ж таки добряче підгодовував. До влади Миколу Миколайовича взяли прямісінько з кабінету головного лікаря однієї обласної лікарні. Він раз у раз у неврології практикував, але більшість часу та сил витрачав на адміністративну роботу. Ідея Гліба йому сподобалася, він побалакав з одним, потім – з другим. Справа зрушила з місця. Ліля Адамівна навіть сама не розраховувала на такі дива. Практично всі хронічні хвороби, аутоімунні проблеми, алергічні, онкологічні, не кажучи вже про інфекції, зупиняли без проблем і великих витрат. Хірургія та травматологія теж отримали потужні інструменти. Головне, щоб на початку лікування в організмі ще було достатньо внутрішніх сил.

Разом з Миколою Миколайовичом вони народили знамените:” Ти матимеш у дев’ять разів більше “. От так люди і повірили у своє безсмертя, а маленький рудий кіт – символ партії – швидко обігнав найпопулярніші бренди. Перші вибори принесли тридцять відсотків голосів, другі дали вже вісімдесят чотири.

Все йшло найкращим шляхом. Ліля Адамівна захистила докторську, потім – ще одну, вона їздила з доповідями світом і мріяла про запрошення зі Стокгольмського конгрес-холу.

А потім загинув Гліб – безглуздо та швидко. Він був першим, а, може, і ні. Ліля Адамівна раптом чітко усвідомила, що уся ця величезна кількість травм та отруєнь – їхніх рук справа. Люди були занадто впевнені, що будь-яка хвороба підкориться, як тільки доїдеш до лікаря. Що таке обережність, мабуть і у словнику не дивилися. Регенеруючі спреї, краплі, жуйки та пластирі продавалися без рецептів, коштували копійки і були доступні навіть у магазинах маленьких сіл. Порізи, садна та опіки загоювалися за лічені хвилини, усіляки застуди не встигали навіть розгорнутися, синці, розтяжіння зв’язок та ще безліч дрібниць перетворилися на просте завдання для домашньої аптечки.

Ліля Адамівна чергувала у відділенні двічі на місяць. Працювала не заради зарплатні, грошей мала більше, ніж витрачала. Не хотіла кваліфікацію вбивати, треба було і мозок, і руки у формі підтримати. Проте головним, що тягнуло на себе час, були засідання, обговорення, зустрічі з виборцями, розробки стратегій та інша чортівня, що не мала до медицини жодного відношення.

З Миколою Миколайовичом вони скоротили майже вісімдесят відсотків лікарняних ліжок. Вони були тепер не потрібні. Будь-який сімейний лікар набирав зразки на місці, надсилав для відпрацювання і через кілька годин мав індивідуальний коректор стану. Його наносили на шкіру, вводили у м’яз чи випивали з водою. Медичний бюджет скоротили у сім разів. Недієздатність чи то тимчасова, чи то постійна складала лише дев’ять відсотків від попередньої. Потім програми розширили, піднявши бюджет лише на чотири відсотки і вирішили більшість генетично зумовлених питань, а це через рік принесло додаткову економію на рівні вісімнадцяти відсотків.

Трохи підвищені витрати на пенсії нівелювалися скороченням коштів на вакцинації, профілактичні засоби та громадські підтримки. Літні люди жили довше, але почувалися краще і майже не потребували лікування та догляду. Жмені ліків, палиці та соціальні робітники відійшли у минуле. Бадьорі дідусі та бабусі бажали працювати навіть у вісімдесят років, податкова була щаслива.

***

– Ця байка вже не працює. Звикли вони, як належне  сприймають, розумієш?

– Що? Здоров’я? Та це ніколи не застаріє, хоч тисячу разів балатуйся.

– Ти рейтинг дивилася? Мінус шість відсотків, якщо так піде, то ніякої монобільшості  вже не побачиш.

– Коли Микола Миколайович…

– Який Миколайович? Мене слухай.

Гарбуз усе життя працював на партію, з другого курсу університету, нічого більше не вмів. Молодий, впевнений та не збіса розумний – його Ліля Адамівна не полюбляла, але, що поробиш, працювати треба. Жорстка передвиборча кампанія  “Ми дамо тобі крила!” виявилася успішною, монобільшість зберігала свої позиції у повному обсязі.

***

– Лілю, гойда сюди! – сильна рука тримала її за талію.

– Трохи моторошно!

Під ними було море, безкрає та синє, повітря пахло солоним.

– Подобається?

– Так, Юрчику, дуже.

– Бачиш острівець, туди  рушимо.

Про що вона думала усі ці роки? Що казати про дітей, навіть кота не мала. Бігала-бігала, рахувала-вираховувала. От і зараз треба звіт подавати. Травматологічних випадків побільшало у дванадцять разів, смертність в осіб до сорока років у чотири рази, тяжкі токсичні ураження у вісім. Звісно, ми ж “дали крила”. Треба бюджет розширювати, треба щось з усім цим робити, діти кожен день калічаться.

– Що тобі? Морозиво чи тістечко?

– Все, ще сік яблучний.

– Лілю, я хочу дещо змінити.

– Що?

– Резюме твоє.

– Що???

– Хочу, щоб ти писала “заміжня”.

– Що?!

– В мене план є, бачиш хатку за деревами. Я її купив три місяці  тому, вже облаштував все. Кидай свого Гарбуза і залишайся зі мною.

– Юрчику, ти серйозно?

– Нема куди серйозніше. Погодишся?

– Погоджусь!

***

Ліля Адамівна у стильному білому костюмі з вечірньою зачіскою сяяла посмішкою на сцені величезного палацу. Розкішні яскраві квіти у великих кошиках стояли периметром. Чисельні причепурені гості з бокалами шампанського оголошували тости. Вони усміхалися, щось обговорювали і трохи фліртували один з одним. Ліля Адамівна була щаслива, як ніколи. Вона задоволено позіхала, приймала вітання і дуже хотіла присісти біля столу, бо величезні підбори втомили ноги. Вона все зробила правильно, тепер вона в цьому певна.

Ліля Адамівна повернулася до святкового торту та відрізала величезний шматок. Сильна рука підхопила її за лікоть і вона почула голос Гарбуза:

– Молодець, Ліліє Адамівно!  Сама себе перевершила! Ще  попрацюємо!