Під піснею моря

Захоплива та глибинна пісня моря шириться навкруги, як водна товща. Хвилі мелодійних акордів резонують брижами, які вловлює божественне чуття. Золотистий механізований зал вміщує в собі тисячі відвідувачів. Його холодні та блискучі стіни обертають гаму звуків, повторюючи живильний потік води. Оркестр, як месія, веде та контролює напрямок тендітних нот. Вони торкаються душі кожного бога. Дивовижна музика змушує їх обернутись на джерело звуку. Наступної миті вони вже зачаровані тонуть у безкрайній серенаді. 

Коралова арфа з міцними металевими струнами; барабан, створений з панцирів черепах та протягнутий міцним місячним сатином; кларнет, чудо інженерії, складений з безлічі маленьких ракушок; скрипка з мідного корпусу, де крутяться шестерні, та натягнутою гривою морського коника– все це дивовижна симфонія звуків, які переповнюють подих. “Серце океану”– один з найвідоміших ансамблів Еллади– країни оливкових пальм та визначних філософів. Сьогодні всі святкують відновлення лаврового вінка на цих землях. Пригнічені століттями, вони нарешті змогли правити собою. 

Раптово характер композиції стає різкішим. Він уже не лагідно заколисує у свої водоростяні обійми, а намертво чіпляється гострими, як лезо, зубами акули. Головна солістка, осяяна перлами, солодко оспівує слова, які линуть з глибин її серця. Голос проникає у простори розуму. Він ритмічний, чарівний та різкий. Вона– рибак, а ти– риба. Своєю майстерністю захоплює тебе на гачок– тепер твоя доля під її владою. Можеш битись, перешкоджати та віддалятись, але це не врятує. Жінка виводить мелізмами, мелодичними прикрасами, елегантно та моторошно свою пісню. Груди здіймаються, як бурхливі води, адже ціль композиції– втримати тебе у тенетах. 

Учасники оркестру підіграють їй. Вони не сміють перечити чи переривати морський потік, який, як воронка, занурює усіх ще глибше. Солістка присипає лаврами кожного.Вона– морська змія, яка звивисто веде жертву у глечик. Навкруги немає нікого, тільки вона та ти. Глибокі очі, як морське дно, неухильно дивляться у вічі. Пухнасті вії, як плавці піскарки, дріботять у невинній легкості. Одяг легкий заледве прикриває тіло. Тонкі шати лягають на оголені вигини та струмують донизу, як щупальця медузи. Зачіска висока та об’ємна. Її утримує металева корона, яка нагадує Посейдонів трон морський. У такій грації  чудово гармонують давні класичні традиції та надбання сучасності. Взуття її зі сталі обрамлює пишні стегна, як корал. 

Зненацька вона здіймається у повітря. Голос не змінився, зберігши природну ласкавість. Тепер вона справжня медуза, адже ширяє посеред зали просто над головами богів. Небо– її море, а слухачі– скелі. Пар вилітає з підошов, підтримуючи тіло у невагомості. Солістка винирює у бік публіки, тихенько нашіптуючи їм свої таємниці. Однак пісня на цьому не зупиняється. Вона стає кращою. Драматичні паузи заповнюють тишу. Дозволяють серцю пропустити удар і покірно чекати продовження. Тоді голос знову з’являється гучним громом зі своєї схованки та повертає відчуття благоговіння. Жінка затягує настільки довгу ноту, що всі вже втратили початок, невпинно слідкуючи за стрімким продовженням. Вона закінчує своє парування та повертається на сцену. Пісня не завершується, лине далі. 

Скрипалі, як краби, своїми смичками драматизують атмосферу. Барабанщик щосили вбиває залишки сумнівів у товщу свого інструменту. Арфістка тендітно, але занадто спокусливо, виводить довгими пальцями по поверхні струн. З містичності композиція плавно перетікає в агресивні води моря, яке бушує. Солістка веде свої довгі ноти, але тепер вони переповнені люттю. Позаду неї прокидаються, наче від сну, шістдесят океанід. Подруги Артеміди уже готові внести свою лепту у цей вирій. Вони десятками голосів підхоплюють розбурхані хвилі та тільки дразнять їх сильніше. Все зливається в одну стійку мелодію, яка готова вибухнути. Здається, леді-медуза хоче пробудити щось усередині божественних душ. Її дії знаходять відгук у шанованих фігурах. Їхні очі наливаються кров’ю, а жили пульсують. У них течуть пекельні води гейзерів, що з миті на мить вибухнуть. Один невірний погляд– і гру почато.

…

Зевс, бог грому та блискавки, та Гера, головна захисниця жінок, несуть свою волю в народ. Цей союз відомий своєю палкістю. Ні він, ні вона не готові поступитися місцем. Її постать рівна та струнка. Велична діадема прикрашає високо підняту голову, а білосніжний легкий льон спускається по вузьких стегнах, наче хвіст павича. Широкий металевий корсет підтримує одяг на бездоганній фігурі. Вони тримають скіпетр разом, який часто створює значні труднощі, коли божественна пара у сварці. Великий та м’язистий, він стоїть навпроти неї в загрозливій позі. Груди відбивають шалений ритм серця, а з очей вилітають іскри. Довга борода та кучері прикривають розлючений оскал. Шати його приголомшливі. Вони рядами спускаються на його плечі та ноги, прикриваючи практично усе тіло. Їхню суперечку важко не помітити. Вона, як зіркопад, то швидко займається, то раптово затухає. Проте дика пристрасть та непереборність знову спалахує, як зірка в останні миті життя. 

Зустрілись безкрайні води та найтемніші тіні між Посейдоном – покровителем вод, та Аїдом– володарем царства підземного. У душі останнього давно гримить та булькоче злоба на сім’ю. Він занурений у чорну туніку, яка підперезана срібними прикрасами. Довге, як смола, волосся спадає на його плечі, прикриваючи худорляву статуру. Аїд змушений коритися несправедливому поділу, сидячи під землею. Володар вод морських теж не в захваті. Він косо споглядає за найстаршим, але не сміє відривати його від суперечки з дружиною. Одяг Посейдона, як морська хвиля, вільно спускається з високої фігури. Прикраси дивують око своєю різноманітністю. Браслети, які рухаються під дією механізмів та поножі, покриті дельфінами, різьбленими зі сталі,– усе змушує затамувати подих. Його не влаштовує морська товща. Всі люди живуть на поверхні якраз там, куди дістає Зевсова рука. Вважаючи старшого брата головним винуватцем, боги розходяться, шукаючи інші жертви. Щось велить їм не зупинятись.

Давні вороги Афіна, покровителька військового мистецтва та мудрості, та Арес, правитель нерозсудливої відваги та жорстокості, сходяться у злощасній перепалці. Вона ступає повільно, але наполегливо, кожним своїм кроком втоптуючи сумління, які могли переповнювати її донедавна. Вуха богині прикрашені кафами зі совиного пір’я, а волосся зібране у високий хвіст. Її руки, ноги та тулуб приховані під шарами броні. На поясі видніється цікавий механізм, який циркулює енергію. Її очі випромінюють блакитний колір, як тяжкі небеса, що готові впасти. Його ж– багряні, як ріки крові, що несуться стрімким потоком. Арес на противагу суперниці надто роздягнений. Його рельєфну фігуру покриває одинока туніка, підкреслюючи статуру. Персні-леза на руках нагадують про темперамент бога. Вони у глибокому треморі рухаються туди-назад. Коротке волосся дозволяє милуватись обличчям з гострими рисами. Вони, наче дві протилежності, готові до бою. Усе в їхньому вигляді показує протистояння. Здається, дати життя новій суперечці та підняти з надр землі все те, що коїлось між ними,– легка справа. 

Богиня ступає широко та не готова зробити крок вбік. В’юни зі золота покривають руки та ноги. Закручують густе та каштанове волосся у чудернацькі хвилі. Від злості, що її переповнює, вони рухаються та бігають табунами по тілу. Деметра, мати рослинності, сама знаходить повелителя підземного світу. Вона ще досі не змогла пробачити йому викрадення своєї дочки. Персефона, покровителька родючості, тепер змушена перебувати у нижньому світі хоча б півроку. Аїд не реагує. Він не вважає богиню гідною суперницею.

Десь на периферії залу можна побачити одну з найжалюгідніших картин. Нерівність у її найщирішій подобі. Значні м’язи просвічуються через тонку тканину хітону, проте не це заворожує. У нього металева нога та рука, які колись було втрачено. Від найменших коливань метал скрипить, а шестерні рухаються, дозволяючи йому виконувати рухи. Вона показує свою агресію байдужістю. Можливо, вони і були разом, але це точно сталося помилково. Від таких дій пар з його механічної руки витікає назовні, покриваючи їх таємною димкою. Богиня ж одягнена у строфіон, який підтримує її груди, та стегнову пов’язку, яка оголює довгі ноги. Шовковисті та світлі кучері струмують по спині, досягаючи підлоги. Вони всіяні польовими квітами. У повіті відчувається тендітний та еротичний аромат. Щось у цьому світі може бути вічним: як Гефест, кремезний та могутній бог вогню та ковальства, повзає перед ногами незрівнянної Афродіти– покровителька краси та любові. 

Дім, сім’я, застілля та вечірки, друзі, розваги протилежні настільки, що конфлікт між ними неминучий. Так, Діоніс, юний бог вина та веселощів, та Гестія, статна володарка домашніх справ та шлюбу, знайшли свою суперечку у поглядах на життя. Він, молодий та енергійний, завжди готовий влаштувати неймовірний бенкет. Вона, доросла та виважена, стоїть на варті сімейного порядку. Це спричиняє вибух емоцій та скандалів, які не скоро стихнуть. Бог виноробства та радощів спокійно стоїть у своїй короткій туніці. Вона не сковує його рухи, а хвилясте волосся до плечей грайливо підскакує, коли той заходиться сміхом над словами богині. Механічні чоботи щільно прилягають до тіла. Тіло Гестії огортає пеплос, який відповідає її статусу. Він покриває руки величезними ліхтарями, а пишна спідниця не дозволяє просвітитись хоча б одній ділянці шкіри. Вінок мініатюрний, але надзвичайно деталізований, розповідає життя елліна. Волосся, заплетене у косу та приховане полотном, стікає рядами по широких плечах. 

Хитрий Гермес, посланець богів, не може знайти собі місця. Чоботи-швидкоходи мерехтять зі сторони у сторону. Крила, які височіють на довгих ремінцях, дріботять, час від часу піднімаючи худорляву статуру. Аполлона, сонцесяйного юнака-покровителя музики, тут немає, це дратує до люті. Давня сварка знову вистрибує, як вода, з надр гейзера. Суперечка між богами стала кінцем нерозсудливості Гермеса. Це ненадовго, адже він уже придумує план помсти. 

Спокійно стоїть, не піддаючись чарам пісні, одинока та уважна Артеміда– повелителька мисливства. Вона відрізняється від інших не тільки своєю стійкістю, а й одягом. Він закритий та більш сучасний. Штани, наче друга шкіра, тісно огортають ноги. Металевий корсет з тисячами деталей підтримує рівну та вишукану спину. Широка мереживна сорочка приховує фігуру, але натомість додає їй дворянськості. Височезні туфлі видовжують її ноги. Голова ж прихована під капелюшком, прикрашеним пером дивовижної птахи зі Стімфала. Розуміючи, що справа набуває визначних розмірів, вирішує діяти. Вона не гає часу, щоб втамувати лють богів, а починає шукати корінь проблеми. Її голос, який донедавна приховувався у глибині душі, винирює, промовляючи з усією серйозністю:

– Аполінарію, якомога хутчіш викради партитуру в когось з музикантів. Я чекатиму тебе ззовні.

Плямистий мисливський пес одразу дослухається до своєї господарки. Він не має права її підвести. Не дивлячись у сторону богині, рушає поміж фігур, намагаючись бути непоміченим. Довгі лапи марширують відполірованою підлогою. Пильні очі не зводять погляду з присутніх. Він– тінь, яку нікому не помітити. У повітрі звучить грім, літають блискавки, палає вогонь та нескінченним потоком лине лють– всі ці перешкоди ніщо для вірного собаки. 

Богиня мисливства лавірує поміж присутніх. Вона наче у лабіринті, адже шукає найкращий шлях, щоб вибратись. Боги, як кровожерливі сухі гілки, які хочуть її спіймати, надокучають своєю присутністю. Раніше вона б поспілкувалась з ними, але зараз… Дивне відчуття зради захоплює її свідомість, не даючи змоги вибратись на волю. 

– Хто? Хто з богів посмів таке вчинити?– раптова здогадка сиротами покриває шкіру:– А якщо це не боги? Невже комусь вдалось проникнути сюди і спеціально зруйнувати порядок?

У голові одразу виникають картини недавнього минулого. Богиня намагається позбутися від них, але все марно. Вони вже заполонили свідомість. 

…

Трагічні події, коли твою державу поглинає нова релігія. Хоча ні! Найстрашніше те, як після нового володаря приходить ще страшніший. Виснажені від боротьби за свою свободу під час приходу Христа, міфічні правителі втратили надію на відновлення давніх культів. Вони заховались посеред простих смертних, щоб колись повернути собі владу. Дивно, але сила їхня зникла і довгий час не могла відродитись. Всі забули про них, змушуючи самостійно проживати наступні роки. Проте настав час– і прийшли шайтанові діти. Життя більше не було таким яскравим: культура потріскалась, як глечик з вином, а люди змарніли на очах давніх. Усе втратило свій сенс. Османи, вбивці та поневолювачі славного еллінського народу, погубили на довгі століття та занурили у занепад та смуту колись вільну країну. Найбільшим своїм здобутком вони можуть вважати те, що поховали давньоеллінських богів у довгі муки. Таким чином зійшло нанівець їхнє життя– і вони заснули, як дерево перед приходом зими. 

Однак народ не здавався, жевріючи думками про щасливе майбутнє. Надія народжувалася, росла та розвивалася, поки не вибухнула у гамі переможних кольорів, принісши бажаний спокій у зруйновану країну. Настав величний тисяча вісімсот двадцять дев’ятий рік, коли було встановлено національний лавр над головами кожного жителя. Святкували всі, поринаючи у шалені вакханалії на честь бога Діоніса. Вони згадували своє минуле. Яке ж воно було безтурботне! Щось відгукнулось у застиглих тілах давніх еллінів. Боги не прокинулись одразу, але набираючись сил, спокійно готувались повернути все на свої місця. Як культура відродилась феніксом, так і вони знову з’являться, щоб засяяти яскравіше. 

Для всіх смертних божества були простими капіталістами. Володарі величезних статків та меценати доброї волі– такими їх бачили інші. Вони поклонялись могутності і такій неймовірній схожості до давніх богів. Маючи надію на повернення колишньої слави, поклали усе задля кращого майбутнього. З середини століття країною керували Олімпійці– рада чотирнадцяти богів. Кожен з них мав свою сферу, яка так болісно нагадувала про давню епоху. 

Зевс та Гера стали у голові всього, володіючи нескінченними запасами вугілля та продукуючи енергію, потрібну усім в епоху промислової революції. Вона контролювала розподіл, а він виробляв. Так вони розділяли та володарювали. Енергія потекла по жилах країни, досягаючи кожного куточка. 

Афіна та Арес взяли у свої могутні руки військову сферу. Вона захищала, а він нападав. Величні мури оминали кордони держави, щоб жодна шайтанова дитина не посміла повернутись. Енергетичні куполи встановлювали у кожному місті, дозволяючи йому тижнями перебувати під прямими обстрілами. Виходили з-під руки войовничого бога неймовірні витвори мистецтва усіх видів. Тисячі видів зброї з’являлись на складах у всіх регіонах країни. Легкі та важкі снаряди вироблялися масово, як колись мечі та списи трьохсот спартанців. Все це було для того, щоб вберегти всіх від навали зла.

Величезні простори води та підземних копалень також потребували володарів. Посейдон та Аїд, не вагаючись, вступили на ці пости. Жодна хвиля не зруйнує порт, а шахта не обвалиться на невинного робітника. Не потече струмок у зворотньому напрямку, не збідніють родовища дорогоцінних металів. Поллється живильна вода та блискуча сталь, щоб кожен міг почувати себе щасливо.

Артеміда та Деметра постачали їжею як бідного, так і багатого. Буйні трави, городина та садовина рясніли на прилавках під життєдайними сонячними променями, виблискуючи барвами від крапель роси, яка їх покривала. Дичина та домашня тварина водились стадами, не гинучи та даючи потомство з року в рік. Жителі вважали, що хтось на одинокій горі засурмив у ріг достатку, щоб повернути усмішки на обличчя бідних та заможних.

Гефест створював, вкладаючи божественну силу, механізми та деталі, яких так потребував кожен житель країни. Бог був ланцюгом, який поєднював таку велику країну. Все трималось на його могутніх плечах. Люди раділи, що мають такого життєдайного володаря. Гермес теж вклав достатньо для розквіту рідної землі. Довжелезні залізничні коридори, які зміями звивались посеред полів, оминали долини, пробивались через гори та височіли над морем. Не знайти і місця, куди б неможливо було дістатись. 

Гестія, Аполлон та Діоніс робили життя людей комфортніше. Вони леліяли їх та пестили подарунками. Кожен міг жити як бог. Щоб досягти успіху, більше не потрібно було працювати роками. Всі отримували те, чого бажали. Гестія будувала міста, села та звичайні домівки. Вона, як справжня богиня домашнього вогнища, створювала затишок усередині приміщень. Заходячи додому, ти міг відчути себе у безпеці, занурившись у теплий та м’який диван. Одним дотиком міг заварити склянку теплого та ароматного чаю. Почитати улюблену книгу в добротному кріслі, яке поглинало тебе у тендітні обійми. Аполлон забезпечив довге та безтурботне життя еллінів, захистивши їхнє тіло від хвороб. Його дивовижна музика, як лікувальна пісня лісу, линула до сердець та свідомості людей, позбавляючи їх душевних страждань. Лікарні височіли у кожному місті, задовольняючи своїми послугами потребуючого. Діоніс же відповідав за щастя та радість. Телеканали переповнились різними шоу на будь-який смак. Свята відбувались чи не кожного тижня. Вулиці майоріли барвистими кульками, а столи гнулись від солодощів. Двері театрів та органних залів були завжди відчинені, закликаючи пересічну людину завітати. Бог робив усе, щоб його люди ніколи не сумували. 

Свою лепту внесла і Афродіта. Вона додавала усім творінням неперевершеного шарму та краси. Її незрівнянні роботи захоплювали увагу жителів Еллади. Різноманітні скульптури химерних форм стояли у кожному куточку. Вона створювала останній писк моди кожного сезону. Одяг громадянина став унікальний, неповторний та дивовижний. Всі хотіли одягатись, як вона, наслідуючи її веління. Однак на цьому її надбання не завершувалися. Роботи різної спеціалізації допомагали людям у будь-якій справі. З ними життя стало легше, адже багато чого замість тебе могла виконати машина. Чи не було це ідеальним життям?

…

– Ні, це не так,– вона нарешті винирнула з виру думок. Заперечивши все те, про що вона думала, продовжила:– На початку так і було. Однак наша недолугість призвела до найгірших наслідків. Система зруйнувалась, як доміно.

Мільйони картин з’явились перед її очима. Як держава повстала з попелу і знову ледве не перетворилась на нього ж. Неприємні спогади продовжували триматись за свідомість, як тьмяна примара. Не готові до нових реалій та законів, боги створили ідеальну державу, яка не змогла вклинитись у політичну та економічну світову системи. Це потягнуло за собою руйнацію безлічі життів. Артеміда не змогла пробачити собі цих помилок і пообіцяла, що ніколи не повторить помилок минулого. Боги все ж таки схаменулись і прислухались до свого народу. Тоді разом врятували Елладу. Країна ще досі відчуває наслідки легковажних рішень, але вірно рухається у напрямку відбудови.

– Якби ж боги не сварились постійно?!

На жаль, богиня не має часу, щоб продовжувати згадувати усі жахіття, які творились зовсім недавно. Вона мчить до потаємного виходу через гвинтові сходи. Чує, що хтось наступає їй на п’яти та пришвидшується. Біжить не відчуваючи ніг, ледве втримуючи баланс на високих підборах. Мить– і вона вже назовні. Одним коротким свистком прикликає керинейську лань. Вона не бариться та поспішає на допомогу господарці. Застрибнувши на звіра, Артеміда мчить у невідомі далі. Зараз їй важливо відірватись від небажаного гостя.

…

Через деякий час богиня зі своїм легендарним звіром прогулюється морським узбережжям. Вона очікує на вірного собаку, який має наздогнати її з хвилини на хвилину. Сонце ще не зайшло за обрій. Воно величезними мазками покриває небо золотавою гривою. Легкий бриз проноситься навколо юної красуні, здіймаючи її локони, як цвіт гранату. Лань ступає повільно та гордо. Її золоті роги виблискують, як дорогоцінний скарб, від сонячних променів. 

Збоку вже чутно поступ прудких лап. Аполлінарій не зупиняється ні на мить, адже мусить виконати завдання. Гарячий подих вислизає з його пащі, як потік ревучого вулкану. М’язи напружені. Вони– сталеві рушії його волі. Лапи, які годують його, завжди готові до далеких подорожей. Богиня спускається зі свого звіра, щоб зустріти вірного друга.

– Аполлінарію, твоїй насназі позаздрив би Фідіппід. Йди до мене і напийся живильної води,– вона дістає пляшку та виливає її вміст у пересохлу пащу улюбленця. 

Коли той втамував свою спрагу– обіймає його. Помічає жаданий листок у сумочці та бере його в руки.

– Мушу повідомити свою богиню,– він на мить замовкає, щоб почути дозвіл. Хоча, можливо, він просто ще не віддихався. Бачачи нескінченну доброту в її очах, звір продовжує:– Вас хтось переслідував. Енергія цього невідомого була сильною, але прихованою. Мені не вдалось розпізнати ноти її коливань.

– Нічого страшного, ти все одно зробив багато,– вона не встигає договорити, адже він знову перериває її.

– Однак я відчув запах. Він був ненав’язливий, легкий та занадто непомітний. Хтось не дуже хоче привертати до себе уваги?– Здається, що це питання повинне залишитися без відповіді:– Це був аромат бризу хвилюючих вод та кристалів солі морської.

Богиня відповідає на його слова коротким поглядом у сторону. З одного боку спокійне та дивовижне, а з іншого таємниче та загадкове Егейське море б’ється об берег методичними хвилями. Богині є про що подумати.

Ще раз дякуючи Аполлінарію, вона обіймає його та дає смаколик, який завжди знайдеться у стегновій сумочці. Нарешті звертає увагу на партитуру. Їй хочеться розкрити таємниці цієї роботи та знайди безчесного володаря. Розгортаючи аркуш паперу, бачить назву: “Хвилі розбрату”. Це нагадує їй легенду, що трапилася з олімпійцями у далекому минулому.

– Це чиясь іронічна насмішка,– думає Артеміда , прочитуючи весь нотний запис. Помічає, що нічого незвичайного у ньому немає. Ноти такі, як і повинні бути.

– Це означає, що головна вокалістка сирена або відьма, а інструменти були зачаровані. Потрібно знайти і те, й інше. Мій вірний друже, я маю для тебе нове завдання. Повернись в “Олімп” та перевір, як там мої океаніди. Якщо хтось посмів їм щось зробити…,– богиня нічого не каже, замовкаючи на мить. Тепер десь всередині неї булькоче нестерпна лють.

– Хвилинку, а чому це я не потрапила під вплив чар?

– Думаю , вся справа у прикрасах від Аполлона,– голос мисливського

пса звучить десь на периферії, але вона вловлює його:– Я мушу залишити вас під опікою лані та виконати доручення. 

Після цих слів він розвертається та біжить. Артеміда коротко прощається з ним та застрибує на золоторогу. Повертаючись до подій сьогоднішнього ранку, вона згадує усе детально. Торкаючись цікавої прикраси руками, задумливо бреде в потоці своїх думок. Керинейська лань йде далі, ступаючи обережніше з кожним кроком.
…

Покровителька мисливства прокидається, зазвичай, дуже рано, але цього разу її будить один з вірних псів. Досифій несе подарунок на своїй спині. Його руда шерсть переливається золотом під променями ранкового сонця. Птахи розносять свою серенаду у кожне віконце. Дівчину переповнює відчуття радості. Їй приємно прокинутись та отримати подарунок від дорого брата. Звір уже встигає пролепотіти всі вуха. Він називає тисячу варіантів, міркуючи, що може стати подарунком цього разу. Починає від чогось надзвичайно простого, як нові стріли, до набагато складнішого, як чудернацький механізм у формі сонячної системи. Досифій сідає навпроти господарки, але це не приховує дріботіння його лап. Очі з викликом споглядають за коробкою.

– Гаразд-гаразд, відкриваю,– його радість неможливо передати. Хвіст відраховує секунди годинника, рухаючись туди-назад.

Перед її очима з’являється химерний механізм, який нагадує мушлю. Він складений з деталей, які створюють морське диво. Метал переливається, заломлюючи промені сонця. Не знаходячи записки, вона дивується.

– Це зовсім на нього не схоже. Раніше він не пропускав жодного моменту, щоб пожартувати і написати щось цікаве,– виправдовуючи це тим, що голова його пуста та зайнята розвагами. Вона продовжує свій ритуал і виходить на вулицю…

…

– Потім на мене чомусь напала зграя перепілок, яка не дозволяла мені повернутися додому. Вони вирвали прикрасу і ледве не зламали її…

Керинейська лань з кожним кроком починає все більше нервувати. Чомусь вона втратила можливість спілкуватися людським голосом. Здається, що хтось чи щось забрало цю можливість. Звір брикається та видає стривожені звуки. Богиня, не розуміючи, що відбувається, насилає чари заспокоєння. На перший погляд її стрімке дихання вгамовується. Однак не в змозі сконцентруватися на чомусь, зіниці розширені бігають туди-сюди. Звіриний страх кочує. Він тривожними щупальцями покриває тіло та розум богині. Переляк стискає горло, а зрадницькі сльози виступають хвилями на очі. Вона– богиня, яка дозволяє собі відчувати. Проте зараз це грає з нею злий жарт. Артеміда не може стримати віжки, весь час обертаючи їх то в одну, то в іншу сторону. Тихе та спокійне море дратує. Воно, наче ілюзія, приховує щось небезпечне у собі. Таке, що не може відчути богиня. Лань з усією жагою показує пересторогу. Вона відчуває те, що несе у собі смерть. Гірські схили з іншого боку шелестять кипарисами та травами. Все у світі проти них. Вони потрапили у пастку, з якої не вибратись.

Коліна трясуться. Сльози одна за одною течуть водоспадами, як ріки крові на білосніжному тлі. Давні хочуть бігти, але намертво приросли до землі. З усіх сторін на них хтось дивиться. Пожирає поглядом. Із-за скель починає лунати голос. Дикий та нестримний, він виспівує пісню. Жіночі мелізми уже не такі хвилюючі та пристрасні. Вони ладні тебе з’їсти заживо. Пісня кличе давлячи. Вона благає відгукнутись на її поклик, звернути свою увагу та впасти на коліна перед могутністю. Серенада звуків обіймає у свої загребущі лапи, тепер вони всюди.

Від скелі відділяється тінь. Переляк на межі. Все обертається у якомусь божевіллі. Богиня натягує віжки та жене лань назад. Подалі звідси! Лише б втекти. Незрозумілий та великий страх наповнює їх єство. Їм лячно повертатись, адже за спиною може приховуватись те, чого вони б не хотіли бачити. Копита трамбують під своєю вагою землю. Ні. Вони рвуть її, набираючи шаленої швидкості. Подих нестримний. Він відраховує останні миті життя. Не пройде і хвилини, як вони загинуть. Ця думка настільки сильно огортає їх свідомість, не залишаючи місця ніяким полискам надії. Гулке та безтурботне море знову нагадує про себе. Його наче нічого не обходить. Воно сміється у своїй тиші. Споглядає, як жертва тікає від неминучої смерті.

…

Богиня уже далеко. Ніжний шлейф– це єдине, що залишилось від неї. Нотки гранату та інжиру ширяться узбережжям. Вони, як лляне полотно, то здіймаються, то опускаються під поривами вітру. Всю цю красу руйнує тваринне чавкання. Морські леді, сирени причаїлись за гострими, як лезо, скелями. Вони смакують новою здобиччю. Свіжі перепілки- це не те, що вони очікували, але відмовлятись від харчів у них не прийнято.

– Ця богиня втекла…,– куштуючи нову плоть, вимовила Мавра.

– Не біда,– вимовляє Аскитрея, захоплюючись прикрасами.

– Ми спіймаємо їх усіх. Час настав– і наш план починає працювати,– узагальнює Каліста, вдивляючись у море та шукаючи їхній бездоганний план.

Плоть та кістки розлітаються в сторони, коли морські жительки починають нову трапезу. Жага їхня велика. Вона тонкою мотузкою звивається на шиї та стискає її. Голови червоніють, адже до легень не надходить кисень. Жінки поїдають все, що бачать. Голод настільки сильний, аж очі застилає.
Чи це не він, а проста жадібність? Бажання отримати світ? Поставити на коліна інших?

…

Ніч змінює день. Місяць заступає на небосхил, витісняючи бездоганне та життєдайне сонце. Зорі одна за одною підсвічують шлях стривоженій богині. Вона мчала весь вечір не зупиняючись. Страх замкнув її у страшних кайданах, приносячи тяжкі муки. Хоч біда вже далеко, але інстинкти велять тікати. Керинейська лань на дивовижу божественний звір. Лише за декілька годин відвела свою господарку на південь, за тисячі кілометрів від Олімпу. Тут вона зможе відновитись та забути про страшні пригоди на узбережжі Коринфської затоки. Повіки тяжіють, адже організм ослаблений. Страх та переляк настільки виснажили її, що вона швидко поринає у сон.

Їй сниться море безкрайнє та глибоке. Хвилі огортають тіло, закручуючи у вирі. Вона не пливе і не тоне, зависнувши в миті. Свідомість розслаблена та дає собі відпочити. Дивні образи пропливають навколо неї. Погляд тривкий. Він не може втриматися на чомусь надто довго. Тонкою смужкою переповзає з одного об’єкту на інший. Потік, який неможливо зупинити, рухається у потрібному напрямку. Перед очима виринає перепілка. Пречудово відчуваючи себе у воді, птаха оминає інші речі та захоплює увагу богині. Це те, що їй потрібно.

Різким рухом вона підлітає то догори, то вниз, збираючи потрібний їй лист клаптик за клаптиком. Він, як мозаїка, збирається у загальну картину. Вимальовуються деталі, зникає роз’єднаність і Артеміда бачить: це партитура. Лист одразу спалахує. Попіл під дією потоку знаходить своє
місце. Складаючись у літери, вимальовує назву: Стімфал. Мандрівниця лине далі. Вона занурюється у багряну хмару, яка раптово виникла у воді. Кров. Така червона та непроглядна приховує у собі перепілку. Вигини та лінії групуються, як перелітні птахи. У них на меті щось показати. Силует з кожною хвилиною стає все чіткішим. Він перетворює до цього хаотичні плями у розкішний витвір мистецтва.

Величезна ведмедиця бореться у нерівному двобою. Своїми могутніми кігтями вона залишає напис: Браурон. Перепілка широкими помахами розвіює криваву димку. Зачіпає терези рухаючись. Вони не здатні знайти рівновагу. Чаші змінюють своє розташування щосекунди. Зрозуміти, що переважає неможливо. На одній стороні з’являється вепр, на іншій– селяни. Однак і ця картина зникає з поля зору. Птаха вже оминає наступний потік хаотичних речей, зненацька її схоплюють яструби. Вона б’ється та старається вирватись на волю, але нічого не допомагає. Втративши надію, слабкі ноги та крила висять у невагомості. Хижий птах випускає її зі своїх гострих, як лезо, кігтів. Вона пікірує вниз без спротиву. Мить– і перепілка з глухим плескотом занурюється у воду. 

Сон зникає. Він, як мед, повільно та тягуче перетікає в інший. Артеміда знаходиться у темному просторі. Навколо неї немає нічого лише тиша. Сьогодні вона пережила страх, який до цього не відчувала. Це викликає тисячі думок, які невпинно з’являються у свідомості. 

– Чому ти це робиш?

– Тікай! Навіщо тобі ці люди!?

– Вони жили без вас стільки століть. 

– Їм не складе проблеми прожити ще стільки ж!

Голоси, як нав’язливі тіні, слідкують за нею. Вони ступаю по п’ятках, проколюючи тіло голками зла. Думки розбігаються, хоча вона старається з усіх сил зібрати їх докупи. Те, що вона пережила недавно, налетіло раптовим вітром, зносячи все на своєму шляху. Вона боїться: життя їй дороге, а що може бути важливіше за нього?

– Люди,– здогадка винирює так неочікувано, як риба з поверхні води. Вона змушує богиню подивитись на все по-іншому.

– Мої віряни, ось що для мене найважливіше!– Їхні очі, сповнені віри, заповнюють її думки. Вони вкорінилася намертво у серці давньої. Артеміда ніколи не зможе забути це благання. 

– Пообіцявши собі, що не дозволю розрусі повернутись на наші землі, я повинна боротися далі,– минуле, яке, не зупиняючись, пульсує, залишило значний відбиток на її душі. 

– Я богиня, яка повинна захистити свій народ!

Слова надають їй силу. Емоції починають відступати, залишаючи місце сильній волі, яка готова боротись до кінця.

Не проходить і хвилини, як божество поринає у глибокий сон. Їй потрібно відновитися, адже попереду довга та тяжка мандрівка. 

…

Покровителька мисливства прокидається від дивних відчуттів. Хтось протирає їй обличчя чимось вологим. Вона здригається та висмикує лук зі спини, направляючи на невідомого. 

– Будь ласка, не потрібно. Це ваш вірний пес Іларій,– він ховається позаду іншого собаки та жалібно скавулить.

– Пробачте його, наша леді. Він не міг дочекатися, коли ви прокинетеся,– Харитон статно та гордо сидить очікуючи. 

Богиня нарешті усвідомлює, хто знаходиться перед нею. Відкриває руки, щоб захопити вірних мисливських псів у свої обійми. 

– Яка я щаслива вас бачити! Ходіть сюди. 

Іларій наскакує на господарку та облизує її всюди, де тільки можна. Артеміді приємна його турбота, адже вона дійсно почуває себе кепсько. Руки покрились мозолями через вчорашню поїздку. Спина віддає жалібним болем: таким чином вона мститься за сон на землі. На обличчі ще досі видніються сліди від пальців, які стали на ніч її подушкою. А головне, це тяжкий сон, який допоміг їй знайти мету подорожі.

– Що вас сюди привело?

– Ми повинні передати вам слова Аполлінарія. Він зазначив, що океанід хтось приспав. Їм не загрожує небезпека,– практично чорний пес, з краплями білого кольору, так і залишився сидіти на своєму місці. Він, як страж, струнко та вірно тримає пост.

– І ми знали, що вас чекає багато пригод і не змогли встояти осторонь,– ще досі облизуючи богиню, собака показує свою готовність до подорожі.

– Вірогідно, що морські діви стали жертвами заклинання. Проте як вони не відчули лихої мелодії?

На жаль, шукати відповіді немає часу. Богиня встає та починає збирати речі. 

– Не бачу перешкод, щоб не взяти вас. Нас чекає Стімфал!

Сон веде її. Він був віщим. Богиня не розповідає про деталі вірним друзям, адже боїться накликати біду. Бажання не зурочити світле майбутнє перемагає. 

Іларій радісно водить хоровод навколо господарки, втручаючись у її збори. Керинейська лань доїдає свій сніданок. Свіжа трава, посипана цілющою росою, легко втамовує спрагу та голод. Закінчивши всі приготування, вони відправляються у славнозвісне місце, щоб розгадати загадку. 

…

Місто височіє своїми вежами. Вони розрізають небо гострими шпилями. Вітри тут буйні, тому безліч вітряків невпинно крутяться, виробляючи енергію. Дирижаблі тут замість птахів. Вони ширяють групами, розвідуючи величезні території. Деякі з них перевозять товар до міст, з’єднюючи економічні вузли. Парові двигуни– земля міста. Колись величезне болото стало домівкою для людей, які шукали прихистку від бідності. Вони покрили трясовину та створили ціле місто. Кожен куточок вкритий металом, який дзвінким звуком відбивається від кроків неочікуваних гостей. Вони шукають людоїдних птахів, ненадовго затримуючись у металевих мурах Стімфалу. 

Наступна їхня зупинка– звалище, всіяне тисячами механізмів. Вони більше ніколи не отримають друге життя, існуючи тут, як спомини минулого. Мертвий вітер носить пил та залишки сталевої стружки туди-назад. Це єдине, що нагадує про життя, яке далі продовжується за межами звалища. Місце давно померло, всотуючи біль та зневіру машин, які колись працювали щоденно.

Крик металевих лещат та деталей чутно звідусіль. Вони з болем та стражданням повідомляють про свою присутність. Несуться вузькими доріжками поміж пагорбів, огинаючи розруху. Чи це не крик деталей? Чуткий слух вірних собак вловлює людське страждання. Воно волає та б’є на сполох, надіючись на спасіння. Богиня також чує– і це роздирає її душу:

– Іларію, Харитоне, біжіть туди і врятуйте його. Хутчіш!

Артеміда також не стоїть на місці. Вона несеться з усіх сил на поклик душі. Керинейська лань не може заскочити на пагорби з металу, не пошкодивши своїх копит. Тому вони з господаркою біжать вузькими стежками. Ноги відбивають гулкий ритм, перестрибуючи через перешкоди. Голови ухиляються, забачивши сталеву панель, яка височить над головами. Богиня стріляє з луку, щоб забрати з маршруту зайве сміття. 

У той час чорно-білі звірі, перескакуючи з плити на плиту, наближаються до місця подій. Вони помічають з десяток стімфалійських птахів, які цькують ледве живе тіло. Помічники богині кидаються на них, розганяючи подалі від страждальця. Видовжені морди клацають перед дзьобами істот. Помахи величезних крил здіймають завірюху з пилу. Все навколо покривається таємничим серпанком.

Невдовзі прибуває Артеміда. Вона нарешті може розпізнати фігури через природне сховище. Дрібні частинки починають осідати, відкриваючи погляду обурливу картину.

– Чи не забули ви, що існує заборона на напад на живих людей!– Її гучний голос розкидається звалищем, сколихуючи дрібні деталі. 

Зі зграї вилітає лідер. Він тут найбільший та наймогутніший. Довгі ноги дозволяють йому стояти на рівні з богинею. Темно-коричневе пір’я сяє, відбиваючи ледь помітні промені з-поза хмар. Якби не зубастий дзьоб, металеві махові пера та кігті-леза, не відрізнити його від дивовижного журавля. Він кланяється та промовляє:

– Ні, дорога богине. Ми все пам’ятаємо. Проте цей чоловік уже мрець. Його ніщо не врятує.

Тепер і богиня помічає складний стан чоловіка. Однак надія на те, що його можна вилікувати не зникає. Його серце б’ється, сповіщаючи, що не все втрачено. Вона продовжує:

– Він ще не мертвий. Отже, є надія, що тіло можна вилікувати.

Вона непохитна у своїй подобі. Стоїть струнко та командує, як справжня вища істота. 

Це не на жарт дратує головного з них, але він не показує цього. Натомість його зграя у дикій агонії кружляє навколо них. Оку богині нескладно помітити, що стімфалійські птахи також на межі смерті. Худі тіла, через які видніються кістки, змушують відчувати жалість. Впалі очі також молять прощення та благають про їжу.

– Я думаю, ви змушені віддати його нам,– замисливши щось, він знову звертає увагу на себе. 

– Чого б це?

– Ви ж прийшли сюди не просто так. Вам знадобиться наша допомога. Будьте розсудливі– і ми врятуємо Елладу від смерті.

 У його очах видніється зверхність. Він щасливий, що може поставити богиню на місце.

– Небезпека перед чим?

Очі птахи розширюються в щирому здивуванні. Він заходиться сміхом та відзначає абсурдність ситуації. Вмить– його тіло вже в повітрі. Він захоплює Артеміду у свої лапи та несе її вище і вище. Дівчина пручається, але не може вирватись. Вірні собаки вже не в змозі допомогти: вона занадто високо.

– Що ти коїш!?

– Відкриваю вам очі на швидку смерть.

Не розуміючи його слів, богиня продовжує вириватись. Слабке тіло птахи з неочікуваною міццю тримає дівчину. Вони підіймаються до хмар. Вірні пси та лань уже здаються настільки маленькими, що їх важко віднайти серед тьмяного пейзажу. На такій висоті все здається мізерним. Буйні вітри кружляють смерчами навколо. Вони хочуть понести за собою капелюшок богині, але та вчасно схоплює його. Він закриває її погляд, а коли повертається на місце, побачений пейзаж змушує серце пропустити удар.

Далі лідер птахів завмирає, що робить і вона. Перед очима відкривається з одного боку прекрасний пейзаж, а з іншого- страшний до глибини душі. Стада кіклопів, однооких велетнів, прямують на домівку еллінів. Вони руйнують землі, ліси– все, що трапляється їм на шляху. Розмахують своїми механічними сокирами, які резонують енергією. Йдучи, знищують багатогранну природу Еллади. 

– Як ми могли це пропустити!?– ця думка лягає тяжким тягарем на її груди. Все, що богиня обіцяла зробити, зараз просто руйнується. Вона навіть не помічає, як вони уже повертаються на землю.

– Що ж ви вирішите? Обирайте. Врятувати цього чоловіка та програти, чи все-таки мати можливість перемогти ціною одного життя. Вибір за вами. 

Незабуті богинею очі жителів примарою з’являються, нашіптуючи правильну відповідь. Покровителька мисливства розуміє, що це ілюзорний вибір. У неї немає виходу, як тільки віддати на поталу цим хижакам хвору людину. Вона його не знає, але серце болить за жителя країни оливкових пальм. Він здригається від болю та корчиться у невимовних муках. Десь глибоко в душі богиня виправдовує себе:

– Його вже не врятувати…

 Вона знаходить спокій від цих слів, хоча розуміє їх безсоромність. 

Влада приносить не тільки багатство та задоволення своїх забаганок, а й потребу в прийнятті найважчих рішень. Поклавши цей тягар на свої плечі, вона змушена жертвувати одним, щоб могло жити інше. Однак завжди дещо залишається вічним. Богиня ніколи не постраждає, адже ця роль лягає на долю мирних жителів. Давня прийняла цей факт, але старанно уникала зустрічі з ним. Прийшов час заглянути стару в очі.

– Чи не цинічно буде виправдовувати себе тим, що так я рятую мільйони життів?

Питання звучить глибоко всередині. Ніхто не може дати на нього відповідь. Тільки вона одна. 

– Моя володарко,– Харитон непомітно підходить до богині, звертаючи її увагу на себе. Кладе мокрий та холодний ніс у долоню. 

– Нехай вони з’їдять мене.

Страшні слова линуть з його пащі. Вони, як отрута, проникають у кров. Це пригнічує богиню. Вона не може повірити, що вірний друг готовий покласти життя, щоб зменшити її страждання та врятувати державу. Артеміда розлючено відмахується від цієї ідеї. Єство божественне занадто егоїстичне, щоб втрачати близьких. 

– Ні, я не дозволю тобі загинути,– лагідно гладить його по голові та відсуває подалі. 

Цим вона тільки підтверджує свою натуру. Їй не страшно признатися у цьому. 

– Ніхто не ідеальний. 

Артеміда підходить до тяжкохворого та благословляє. Гілка оливи з’являється на руці та перекочує на його тіло. Вона стане провідником у світ мертвих та забезпечить щасливе життя мученику. Він потрапить в Елісій, край блаженних та праведних. Там зможе отримати душевний спокій. Після всіх ритуалів покровителька лісових звірів відходить. Вона рухається далі, адже час не стоїть та несе з собою хвилююче майбутнє.

– Правильний вибір, моя богине,– головний знову поклоняється їй та дозволяє зграї насититись їжею. 

Стогони болю знову порушують тишу. Хрускіт кісток та удари дзьобів тільки підтверджують реальність. Богиня скоїла за все життя безліч необдуманих вчинків, але їй дали новий шанс. Вона сподівалася більше не стати чиїмось палачом. Проте доля вирішила зовсім по-іншому. 

– Вибір зроблено. Шляху назад немає.

Голос води не чутно у цій місцевості. Його пригнічує шум від машин, які працюють від дня до ночі. Тихеньке булькання мулу єдине, що нагадує про минуле. Це болото як сплячий вулкан. Він живе у тиші, накопичує злість та приховує людоїдних істот. Колись прийде його час– і він зірветься, щоб порушити встановлені порядки. 

…

Битва у розпалі. Величезний звір з Браурона б’ється, покладаючи всі сили у свої удари. Самка ведмедя захищає кордони держави від навали розлючених кіклопів. Її тіло покривають десятки ран, проте біль ніщо в порівнянні з втратою майбутнього. Величезна фігура махає громіздкими лапами. Їх прикрашають десятисантиметрові кігті, які ладні розрізати плоть одним махом. Одягнена у броню, вона виглядає, як справжній воїн. 

Панкратій, рудий мисливський пес богині, бореться разом з громіздкою ведмедицею. Він не дозволить легендарному звіру полягти у цій битві. Лапи розрізають повітря настільки швидко, що гіганти не помічають його рухів. Собака проколює єдине око, щоб дизорієнтувати супротивника. Падаючи на землю, втрачає концентрацію, що дозволяє нанести смертельний удар. Мисливець перескакує з одного монстра на іншого, змушуючи їх забитись до краю прірви. Останнім взмахом брауронська ведмедиця руйнує землю позаду них– ті летять на скелі. Вони пронизують їх тіла, як пагони нарцисів ранньою весною. 

Шумить море бурхливими хвилями. Тут воно не таке спокійне, як на узбережжі. Воно реве, як давній звір. З жадобою поглинає всіх, кого лиха доля привела у його товщу. Не приховуючи своїх намірів, вода тут кришталева. Хвилі вбиваються у кам’яний берег та тисячами ліній линуть догори, сповіщаючи про кінець битви.

Трагічні наслідки покривають усіх водяною навалою. Легендарний звір валиться на землю. Вона не може ступити ані кроку. Її час прийшов, як і прибула богиня. В очах Панкратія виникає надія. 

– Можливо, ще не все втрачено!– Він підбігає до господарки та вітає її поклоном, переказуючи все, що тут відбувалось.

Богиня, яка ще день тому зустрілась зі смертю, повинна знову постати перед її вбивчим подихом. Вона, як мати, з тугою підходить до свого дитяти. Кладе руку, яка тремтить, на морду самиці. Все у її погляді показує невимовний біль. По тілу проносяться сироти. Артеміда відчуває те, що зараз переповнює ведмедицю. Важкий подих, підлі сльози та паралізуючий біль– все свідчить про долю, яка заходом сонця обов’язково прикличе ніч, темну та глибоку. Звір не витримує та благає:

– Станьте для мене місяцем вночі, моя богине!

З пащі вилітають краплі крові: їй надзвичайно болісно говорити.

– Будьте стійкі. На вашому шляху настане ще стільки перешкод. Їх не злічити. Прийшов час, щоб набратися сили духу та загартувати себе,– вона говорить впевнено. У словах не чутно і краплі, яка сповідувала б надію, сумніву. 

– Як ти можеш просити про таке,– смуток досягає апогею, огортаючи серце вогким та сирим баговинням. 

Він– кульмінація цієї битви. Неминучий результат, який наступає після кожного конфлікту. Вона дивиться у її очі, де тисячами з’являються фрагменти їхнього спільного минулого. Сльози хочуть вирватись на волю, але не можуть. Щось до болю стримує їх всередині. 

– Ти не побачиш моїх сліз. Запам’ятай же мене такою,– проносяться останні слова в теренах розуму. 

Вона обіймає її за шию. Ніжно та обережно торкається м’якої шерсті. Вона грайливо виблискує на сонці, як золото. Відсувається– та одним різким рухом вивертає шию. Тіло самиці падає ниць, залишивши останній живий дух у повітрі. Сльози градом течуть на мертве тіло. Горло, наче зв’язане ланцюгом, видає тривкі схлипи. Воно душить, адже не може пробачити смерті подруги. Солоні краплі закривають очі. Руки обіймають тіло, бо жадають зберегти його дух. Панкратій та Іларій огортають господарку. Їхні сумні голови лягають на її коліна. Хвости у тузі мовчать, не роблячи жодного руху. Вітер здіймає лист, який опинився на тілі звіра. Він летить так високо та стрімко, що його вже не помітити. Дух брауронської ведмедиці тепер вільний…

…

Сонце осяює родючі ґрунти Калідону. Тут весь сезон працюють сотні еллінів, щоб отримати багатий врожай. Край, наповнений сміхом та радістю, височіє на гірському плато над іншими. Він як насмішка. Вона ще не оговталась від двох попередніх випробувань, рухається далі. Її не вражають фантастичні пейзажі. Величезні кипариси уже не здаються чудом природи. Живильні ріки не втамовують спрагу. Вона не фізична, а душевна. Цвірінькання птахів, які мелодійно насичують польову мелодію, лише глухий звук на периферії. Немає веселого Іларія, який би розвеселив, чи Панкратія, який здатен вселяти жагу до життя. Вони спішать за Харитоном, який веде стімфалійських птахів до Олімпу. Несуть на своїх спинах попіл героїчної ведмедиці, яка захищала Елладу до останнього. 

Знову повітря розривають чиїсь крики. Байдужий взір богині прямує в сторону звуку. Вона оглядає величезного каледонського вепра та групу селян, які карикатурно стоять один навпроти одного. Химерна ситуація викликає іронічну посмішку на лиці давньої. Вепр настільки великий, що йому не складе проблеми розкидати людей, як копицю сухого листя. Однак він мужньо стоїть, захищаючи своє дитя.

– Це самиця,– Артеміда вносить ремарку у свої слова. 
– Марко, за мною,– вона звертається до свого вірного пса. 

Він сумний, як і вона. Дощові хмари завжди кружляють над його головою. Над нею ж тимчасова смута. Наблизившись до натовпу, обличчя стає спокійним, не показуючи жодного занепокоєння. 

– Що трапилось з вами, славетні елліни?

Поява богині сильніше розбурхує всіх. Вони легко кланяються та дарують їй повагу своїми словами. Однак не минає й хвилини, як жовч починає линути з їх вуст.

– Цей звір руйнує наші врожаї!

– Вся земля перекопана, а ми з усією старанністю обробляли поля. 

– Що нам робити, якщо залишимось без їжі на весь сезон?

– Мало того, він ще й руйнує наші домівки. Ми скоро не матимемо де жити.

Гострий розум богині чіпляється за поле. Слухаючи всі скарги, дівчина оглядає землю. Вона стоптана та незграбно прорита. Десятки слідів від ратиць та іклів видніються по всій площі. 

– Наслідки руйнівні– це однозначно,– стверджуючи всі хвилювання селян, продовжує огляд території.

– Так! То ви нам допоможете? Вбийте його!– старійшина затинається, обдумуючи наступні слова:– а ми з’їмо м’ясо в честь помсти,– люди тихенько перегукуються, як ранні птахи у лісі. 

Їхні слова не дають спокою Артеміді. Вона відчуває брехню, адже знає, що звір просто так нападати не буде. Земля тут золотом осяяна. Хоча ґрунт понівечений, але він надзвичайно родючий. Звертаючи погляд на вепра, богиня оглядає знаряддя, якими була порита земля. Відчуває їхню магічну силу та тільки підтверджує свої здогадки.  

– Хочу наголосити, що цей вепр самиця. Хіба не бачите дитинча позаду неї?– звертає увагу натовпу на маленький хвостик, що стирчить з хутра матері. 

Люди, наче не здивовані, продовжують скаржитись. Поки гармидер тільки розгортається, богиня в думках запитує калідонського вепра:

– Чому ти це зробила?

Вепр не може привітати богиню, схиливши голову. Вона сумлінно готова допомогти, тому відповідає, не приховуючи і краплі правди:

– Через них я не в змозі прогодувати дитинчат. Величезні луги, вільні для випасу поблизу міста, зайняті їхніми воїнами,– вона повертає морду в сторону місця, яке має на увазі. 

Це не залишається непоміченим для натовпу. Вони знову заходяться гучними криками. Драматичний театр, який усі грають, починає набридати.

– Ти також зруйнувала їхні домівки? 

Питання застає звіра зненацька. Вона не хоче відповідати, адже для неї це занадто боляче. Маленький хвостик дрижить, боячись за свою матір. Здогадатись, хто винуватець, уже не складно. 

– Твоє дитя знищило будівлі після того, як вони заборонили вам випасатись чи перед?

– Перед.

– Просто так? 

– Так.

Богиня різко повертається до натовпу. Вона втомлена від абсурдності цієї ситуації. Нещодавно втратила близьку подругу та пожертвувала людським життя, богиня наливається люттю. Їй сумно, що світ живе далі, поки вона тоне у горі. Люди б’ються за нікчемні статки, коли помирають невинні. Величезна загроза нависає над Елладою, як грозові хмари, і лише Артеміда може врятувати їх. Чому вона?

– Будьте ж справедливі!– Вигукує хтось з натовпу.

Ці слова до болю руйнують її. Як вона може бути справедливою, коли раз за разом хтось помирає, а сама продовжує жити? Однак дія сказаного на свідомість сильна. Богиня готова оголосити свій вердикт. Повелителька мисливства наче винирює з глибини, полишивши всі негаразди позаду себе. Вони тонкими краплями сковзять по її тілу та розбиваються, доходячи до землі. Шлях розпочато і вона не може відступити.

– Прийшов час жити вам у гармонії.
– Дитя самиці не спеціально зруйнувало ваші будинки, а ви ж вирішили чинити самосуд. 
– Тоді зробимо це разом.
– Не сумніваюсь, що ви знаєте про магічні копита та ікла калідонського вепра. Саме тому ваше єство переповнила жага отримати їх.

Ніхто не сміє перечити богині. Вони бояться її могутності та слухняно приймають кожне слово. Жоден звук не вилітає від них, щоб ненароком не перервати волю давньої. 

– Ви звільните луги для вепра. Вона ж у свою чергу допоможе вам з родючістю грунтів. 
– Живіть у мирі та злагоді – і буде вам щастя. 

Вона повертається та йде геть, залишивши послання для легендарного звіра. Тепер він винен їй та змушений з’явитись на полі бою.

Полями шириться лагідна пісня потічка. Поросята бігають соковитими лугами, наїдаючись сповна. Люди, не знаючи горя, перебирають значний врожай. Гармонія легкими серенадами покриває тутешню природу.

– Оо-ох, як добре, що все так швидко вирішилось. Я можу трішки поспати,– до цього сонний Марко знову засинає на ходу.

– Весь час спить,– це смішить богиню. Вона нарешті може розслабитись. Випустивши свій гнів, їй стає набагато легше. 

– Настав час повертатись на Олімп. 

…

Уже стоячи на пасмі перед головним містом, богиня оглядає величезне військо, яке готове зруйнувати все на своєму шляху. Вона розуміє, що немає часу, щоб чекати: потрібно рятувати країну. З двох боків до неї мчать вірні собаки. 

– Фавмасію та Аполлінарію, що трапилось?

Вони втомлені, але готові повідомити останні новини. Лідер дозволяє спершу сказати рудому:

– Я помітив зграю яструбів. Ми повинні їх спіймати, як нових воїнів у військо!– Він ледве не падає, коли скаче, як навіжений, навколо керинейської лані. 

– Ні. Ми мусимо спішити в місто. Ворог наближається, а всі боги…,– Аполлінарій перериває та створює напружену паузу. 

Богиня розуміє, що це неспроста, але очікує, коли він збереться з духом.

– Вони ледве не вбили одне одного.

– Що!?

– Лють наповнила їх серця і змусила битись до безтями. Вся агора всіяна зруйнованими роботами, а боги безцільно лежать, занурившись у сон.

Вона– єдиний захисник. Всі інші нерухомо покривають центральну площу. Від цього мозок приходить у дію. Він активно шукає спосіб врятувати ситуацію. 

– А як же люди? Що з ними?

– Довірені вам слуги вже загнали їх в укриття, щоб не відкрилися таємниці божественного світу.

– Більше ніхто не помітив, що армія зла наступає?

– Ні. Кіклопи раптово змінили свій маршрут та всією навалою рушили на Олімп.

Приємні новини медом розливаються на вуха богині. Навіть у такому хаосі можна знайти причини для радощів. 

– Яструби дійсно нам допоможуть, але у нас немає часу. З миті на мить кіклопи прорвуть мури.
– Допомоги від олімпійців не дочекаєшся, а що з іншими богами?

– Вони всі, як океаніди, сплять.

– Зевс би їх побрав. Як вони могли попасти під дію чар?!
Всі думки схиляються до того, щоб спіймати хижих птахів. Проте богиня згадує віщий сон.
– Поміркованості нам не завадить. Якщо судилось перемогти, ми зробимо це і з тим військом, яке у нас є.

Піднімаючи віжки та звиваючи їх, Артеміда велить лані мчати в центр подій.

…

Купол тріщить. Він брижами розходиться від безконтрольних ударів темного війська. На площі все так, як розповідав Аполлінарій. Часу обмаль, що тільки стверджує наміри богині до рішучих дій. Вона наказує легендарним звірам поділитись своєю енергією, щоб відновити зруйнованих роботів. Стімфалійські птахи, керинейська лань, калідонський вепр та навіть брауронська ведмедиця– всі вони викликають з надр душі магічну силу. Остання з них духом літає навколо, але вона готова вкласти свою лепту. 

Тонкі нитки енергії здіймаються у повітря. Вони покривають небо та пронизують механічні деталі. Все починає дрижати та підійматись. Величезний вихор несеться, збираючи пластини, шестерні та гвинти. Неймовірна сила з’єднує їх разом, вимальовуючи силуети тисячі воїнів. Сталеві револьверні птахи з гострими, як ножі, перами; роботи-олені з рогами, які здатні проникнути через тверду плоть; гармати-вепри ладні випустити сотні ікл-бомб у ворога; воїни-ведмеді не поступаються силі гігантам чи кіклопам– усі вони армія Артеміди. Навіть Яструби прибули, почувши про чесноти богині. Вони теж поділились силою, створивши ракет-птахів, які завжди знаходять свою ціль. Вірні мисливські собаки приєднуються до команди, одягнувши сяючі лати.

Прийшов час захистити свою батьківщину. Богиня опускає купол та військо потвор починає линути, як смертоносне торнадо. Перші воїни падають ниць від моментальних ударів ракет-яструбів. Але одну значну хвилю кіклопів поновлює інша. Раз за разом вони набирають розмірів, виглядаючи як неминуча лавина. Вони біжать один на одного. Захисники та нападаючі. 

Артеміда не полководець. Вона не вміє керувати військом, але точно знає, як вполювати жертву. Звертається до звірів через духовний зв’язок та наказує. Гуртує їх, щоб зловити монстрів у ганебну пастку. Вишиковує ряди роботів-оленів, щоб пронизати перших воїнів зла. Закриває небо сталевими птахами, які громом розлетяться, випускаючи тисячі лез. Зосереджує гармат-вепрів, допомагаючи їм влучно поцілити у кожного. Вона дирижер цього войовничого орекстру.

Кров стікає втомленими тілами. Зграя нечисті не в змозі скоїти щось вічним механізмам. Магічна енергія наділяє їх безсмертям, головним ворогом армії кіклопів. Ведмедиці вбивають істот, як набридливих комах, здіймаючи та опускаючи лапи навколо себе. Дощ з лез накриває монстрів з новою силою, не зупиняючись. Револьверні птахи пікірують у повітрі, дизорієнтуючи повільних однооких. Вони ширяють дивовижними піруетами, які захоплюють увагу кожного. Роботи-олені цілим фронтом наступають на безпорадних кіклопів, проникаючи у їхні тіла гострими рогами. Ґрунт наситився кров’ю ворогів. Він став кашею зі залишків тіл. Деякі з воїнів, не в змозі вибратись, просто гинуть під навалою своїх співвітчизників. Гармати-вепри закидають поле битви бомбами, добиваючи останніх воїнів. 

На перший погляд все скінчилось, але монстри невпинно наступають. Вірні мисливські пси борються до останнього. Їхній швидкості позаздрить така повільна істота, як кіклоп. Оминаючи перешкоди, як у лабіринті, вони проникають у тил. Не дивлячись у лице, вбивають. Як тіні виповзають позаду, наносячи тяжкі поранення. Артеміда пронизує монстра за монстром стрілами, які випущені з легендарного луку. Вона бачить, що звірі вже втомились і їм потрібно допомогти. 

Повелителька мисливства заряджає свою зброю, вкладаючи залишки сил. Здається, що вона готова знепритомніти, але тримається до останнього. Коли божественна енергія зібрана на кінці стріли– вона випускає її зі всієї сили. Спочатку нічого не відбувається. Однак вистачає одного клацання пальцями, як чудо-стріла вибухає. Вона розлітається тисячами. Ні! Мільйонами стріл, які мчать з неймовірною швидкість до ворогів. Покривають усе поле, не чіпаючи своїх, язиками полум’я. Воно, як липкий дьоготь, чіпляється до кожного з них, не пропускаючи нічого. Наступної мить все поле здіймається вогнем.

– Цей вогонь очистить наші землі. 

…

Не пройшло і тижня, як Еллада знову почала жити своїми радісними днями. Люди, які перебували у сховища, навіть не знали про напад армії зла. Це дозволило уникнути паніки та розголошення того, що існують боги, магія та монстри. Вони сприйняли це, як навчання у разі небезпеки. Не думаючи, одразу поспішили сховатись, адже у душі шкребеться тяжке минуле під османами. Олімпійці знову зібрали бенкет, щоб завдячити своєму порятунку могутній богині.

– Вітаємо нашу рятівницю!– Зевс активно аплодує, запрошуючи свою доньку на п’єдестал. 

– Вона змогла подолати підлих пацюків, які непомітно пробрались у наші землі. За це ти будеш нагороджена найрізноманітнішими подарунками,– він звертає погляд наліво, де височіють барвисті коробки та різні чудернацькі речі. 

– Нумо ж привітаймо переможницю.

Зал заходиться оплесками та свистом. Боги радіють та готові поринути у солодкі, як квіткове вино, вакханалії. Їх уже не цікавить те, що відбувалось раніше. Старі образи житимуть далі. Хто його знає, коли вони луснуть, як кулька, наповнена отрутою. 

…

– Аполлоне, ти як завжди все пропустив,– богиня тихенько підходить до свого брата та обіймає його.

– О, повір. У мене були набагато цікавіші справи,– він загадково посміхається, розглядаючи богиню, всіяну лавром. 

– Дякую, що подарував мені ці мушлі-прикраси. Вони врятували мені життя,– вона давно хотіла це сказати і нарешті отримала змогу.

– Ти про що? Я тобі нічого не дарував.

Десь позаду звучить грайливий голос Діоніса, який прикликає усіх до запального танцю. Брат-близнюк богині не в змозі протистояти цьому бажанню– біжить на звук динамічної ліри. 

Богиню покривають сироти. Вона не розуміє, що трапилось. З’являється відчуття, наче це все було чиїмось злим жартом, а вона стала легковажною жертвою.

– Хто ж тоді подарував мені це?– вона вимовляє непомітно для себе вголос те, що думає.

– Звичайно ж я,– винирюючи з басейну, одинокий дельфін промовляє до дівчини. 

– Ти? І хто ж ти такий?

– Якби ж мій план спрацював, ти б цього не дізналась,– він замовкає на секунду з долею суму, але продовжує: – Одна набридлива перепілка все зруйнувала. Можеш завдячити їй. 
– Але гаразд, я покажу тобі свій справжній лик,– на морді дельфіна з’являється посмішка. Така химерна та дивна, яка змушує здригнутись усім тілом. 
– Між нами тепер є одна маленька таємниця.

Він різко вискакує з води та ниряє назад, здіймаючи величезну хвилю. Вона, як морська квітка, розширюється та показує свої пелюстки. Сонячні промені проникають крізь неї, відбиваючись цікавими візерунками на тілі богині. Нарешті хвиля опускається, показуючи їй справжнього винуватця усіх подій. Він стоїть навпроти неї, на іншій стороні басейну. Такий статний, сильний та спокійний попиває вино.

Все стає на свої місця. Здогадки водоспадом покривають богиню. Вона не може повірити своїм очам, адже це настільки очевидно. Море, славетна вода, яка приховала в собі монстра. Він, який знаходився серед інших, як справжній пацюк, практично не знищив їх.

– Посейдон!