ОЛЬГА ОЗНАЧАЄ – ЧУДО

Все було дуже погано.

Відтоді, як Герка поїхав, вона не знаходила собі місця. Всі свої страхи та сподівання Ольга вкладала в сина. Її надія на щастя була в ньому. Взагалі вона вважала, що то її доля та бог нагородили такою дитиною – Герман змалечку був розумником та трудяжкою. Тепер він в Америці, а душа матері болить.

Бо та клята ковідна пандемія, що розпочалася вже коли сина був там, майже перекреслила все її життя. Щеплення обернулося ускладненнями й хлопець опинився в шпиталі, без грошей та якоїсь перспективи. І допомогти звідси вона йому нічим не могла.

А потім почалася війна. І взагалі поховала надію на хоча б примарну можливість для сина повернутися додому.

Герка з дитинства був працьовитим. В домі досі залишилися його коробки із хлопчачим скарбом: всі ці гайки, шестерні та радіодеталі були дбайливо розкладені по комірках – так робив його дід. Ольга тішилася, що в сина дідова вдача.

Ну ось, знову, холодні липкі думки лізуть як грязюка з усіх щілин. Вже котрий вечір вона самотньо сидить в холодній порожній квартирі й ніяковіє від всього: від вибухів, від постійного виття тривоги, від страху за сина. Через обстріли відключили світло і тепер навіть тієї розради, що хоч якось її відволікала, в неї немає.

Ольга була художницею. Тобто, вона була за освітою програмістом, але то була освіта для батьків, щоб вважалося, що вона має якісь серйозну професію, а для себе вона завжди знала, що буде малювати.

Самостійно опанувала різні прийоми малювання –  фарбами, олівцями та пастеллю малювала багато, із натхненням, завзято. Змогла навіть створити сайт, на якому приймала замовлення на портрети, її роботи користувалися неабияким попитом і давали можливість витрачати й гроші  час так, як її хочеться.

Чоловік вже давно зник з її життя. А не так давно й взагалі помер. Тож син та малювання підтримували в ній останні роки хоч якийсь інтерес до того, що відбувається навкруги.

Війна тепер відняла все це. Замовлення скінчилися, сайт вже не працював, бо гроші на оплату хостингу вона так і не знайшла. Гроші то взагалі її новий біль, постійно ниє в підсвідомості як оті сирени. Де їх взяти? Малювати без світла, в холоді, не виходило.

Жаліти себе Ольга ще не навчилася, а іноді так кортило – просто завити вголос, вити довго, так щоб все навкруги більше було не чутно! Й те що всередині – теж заглушити…

Вчора був «прильот», так тепер називають влучання ракети, в будинки приватного сектору, розташованого неподалік, загинула молода мати із маленькою дочкою, всі сусіди обговорювали цю трагедію. Тому, що ж тут себе жаліти – жива то й живи.

Декілька тижнів тому Ольга знайшла собі розраду – оздоблювати якісь побутові речі в стилі стімпанк. Геркиного хламу мало вистачити надовго й тепер більшою проблемою став пошук підходящих поверхонь.

Вже всі фоторамки та настінні годинники були обклеєні деталями з синової колекції. А коли вимикали надовго світло, то доводилося вигадувати якісь способи, як кріпити ті деталі. Бо клейовий пістолет був холодний, суперклей був дорогий, закріпити ті деталі на місце можна було тільки на металеві вісі.

І Ольга вирішили в темряві кріпити деталі на гвинти. Вона сідала в своє крісло, що було обставлене навкруги стільцями, на яких стояли коробки із деталями для оздоблення, брала навмання  деталь та намагалася прикріпити її на місце, що здавалося їй підходящим. Навіть таку вправу на розвиток третього ока для себе вигадала – торкнутися поверхні пальцями й уявити собі як це виглядає, а потім вже, вдень, при світлі, порівняти свої враження, уяву, та  справжні композиції. Іноді, особливо під внутрішнє виття, виходила така хрєнь…

Осінь цього року була холодною. Перша осінь, озвучена сиренами та вибухами. Вдень Ольга сходила за хлібом, тепер тримала в руках чашку із гарячою кавою і жувала бутерброд.

– Що робити далі? Де брати гроші? Що буде з Геркою?

Всі ці думки якось повільно кружляли в голові, іноді з’являлися якісь інші, але знову поверталися ці: «Гроші. Герка. Герка. Гроші».

– Чим би зайняти руки? – нарешті подумала Ольга. Нібито всі підходящі предмети вже були «прикрашені», вже нема куди було ліпити той стімпанк. Хіба що вхідні двері.

Хоча ні! Є! Поштова скринька! Пошту вже давно ніхто не носить й не розкладає по поштових скриньках. Іноді квитанції з’являються на підвіконні в під’їзді, але й їх носить не поштарка, як раніше, а двірник, хоча скриньки деяких мешканців все ще висіли на стіні між першим та другим поверхом. Вони кожного разу відгукувалися тихим дзвоном, коли хтось особливо шумно грюкав дверми кабіни ліфта.

– Чи взагалі зараз щось з пошти носять? – звернулася Ольга сама до себе, йдучи через темний під’їзд.

Поштова скринька була приємно залізна, велика, й мала привабливі рівні боки, на яких точно можна розташувати багато яких колесиків та шестерень. А ще ж були скриньки сусідів, то ж на деякий час проблему художнього полотна вирішено, із полегшенням подумала Ольга.

Прийнялася за роботу. Скринька й справді виявилася досить великою, роботи вистачило не на один темний вечір. Нещодавно Ользі вдалося потрапити на тимчасову роботу на рибокоптильний завод, що знаходився неподалік від дому, тому щось на кшталт піднесення відчувала Ольга в ці декілька вечорів, поки крутила в руках поштову скриньку, бо в голові тепер стукало тільки «Герка. Герка. Герка».

Нарешті всі пружинки та шестерні були розміщенні по своїх нових місцях й скринька стала зразком стилю стімпанк, що буде тепер прикрашати під’їзд.

– Вранці повішу – сказала сама собі вона, але не витримала й пішла навпомацки вішати ту красу на стіну. На вулиці вже котрий місяць після заходу Сонця не вмикали світло, бо дотримувалися режиму світломаскування. Нащо? Літаки сюди, дякувати нашим захисникам неба, не залітають. А ракетам ті освітлені вулиці аж ніяк не вказівники. Але світло вимикали. І вже звичними стали кишенькові ліхтарі, чиє світло як світлячки іноді блукали вулицями, під’їздами та квартирами. Залізні деталі виблискували в світі кишенькового ліхтарика, зубці на різних рівнях та шарах композиції навіть проверталися, якщо пальцями надавити на одно з колесиків.

Опівночі завили сирени й почалася ракетна атака. Ті сучі діти мітили в теплоелектростанцію, біля якої були розташовані житлові будинки. Колись це було містечко енергетиків, й в ньому досі багато сімей мали близьких родичів в рашці, бо ще молоді батьки приїхали сюди будувати та працювати на найбільшій тоді в Європі електростанції. А тепер її намагалися ракетами знести, зруйнувати, знищити родичі й діти родичів тих енергетиків та будівельників, горіти їм в Аду.

Будинки ходили ходуном від близьких вибухів, ракети та рештки збитих ракет  прилітали десь дуже поруч, все здригалося й дзвеніло. На стільцях в коробках підстрибували раз у раз залізні деталі, що ще не прикрасили предмети на полицях.

Особливо сильний вибух качнув вхідні двері й закріплені на вісях та шурупах колеса на поверхні поштової скриньки аж провернулися, дзвякнувши.

Щось клацнуло, але за загальним шумом всі ці звуки залишилися непочутими і не викликали ніякої реакції.

Здивування в хазяйки квартири з’явилося пізніше, вранці, коли вона побачила якийсь конверт в поштовій скриньці. Дивний, не звичний і дуже чужий конверт.

Уважно роздивитися лист прямо в під’їзді не вийшло, бо всі сусіди голосно навкруги обговорювали той нічний прильот – розбитий машинний зал на електростанції, згорілі трансформатори, вирви від осколків на місці тролейбусної зупинки. Чорний дим стелився в ранковому небі, запах промислової пожежі заповнював собою осінні вулиці.

Ольга автоматично поклала свою знахідку в кишеню куртки.

– Тепер світла не буде довго – говорили всі навкруги. – Насоси теж вимкнули, тому й води не буде, й каналізації.

Ольга, що мешкала на п’ятому поверсі старого будинку, зрозуміла, що тепер з’явилася нова халепа: треба принести зі свердловини воду.

Взявши якусь більш-менш чисту пластикову посудину, їх ще називають баклажки,  Ольга пішла по воду.

Тягти шість літрів виявилося складніше, ніж вона думала: тонка пластикова ручка різала пальці, постійно доводилося перекладати баклажку з руки в руку, а ще й кришка, зараза така,  вирвалася з рук й покотилася по вологій багнюці навколо колонки, тому довелося нести баклажку незакритою. Хотілося якнайшвидше повернутися додому й відкрити той дивний лист, хоча ще в черзі до колонки Ольга роздивилася – лист не підписаний, немає на ньому ані адреси, ані прізвища. Конверт скоріше нагадував маленьку посилку за Китаю, в якій сховане щось крихке, але захисний шар всередині не давав зрозуміти, що саме там лежить.

На першому поверсі знаходився ліфт. Це був ліфт старої конструкції, в скляному еркері, що йшов по зовнішній стіні будинку, двері в ньому відчинялися вручну, з гучним залізним стуком. Всі сусіди постійно скаржилися на той стук, останні роки навіть хотіли писати кудись листи про заміну старої кабінки на нову. Коли нещодавно на кабінці з’явився  напис «Ремонт», всі здивувалися, бо давно вже ніхто нікого про таке явище, як непрацюючий ліфт, не попереджав. А тут всі чекали-чекали, але ніяких ремонтників жодного разу ніхто не побачив. Зате одного ранку напис про ремонт зник, а в кабінці замість старої панелі з кнопками 1, 2, 3, 4, 5 з’явилася нова панель, з кнопками з першого до 24 поверху, хоча будинок був п’ятиповерховий.

Вже грюкнувши дверима кабінки, Ольга зрозуміла, що немає світла. Вона рвонула в серцях з підлоги ту баклажку з водою, щоб йти пішки на свій поверх, тонка пластикова ручка нарешті розірвалася й баклажка важко впала на підлогу ліфта. Вода полилася, стрімко заливаючи кабінку. Ольга в розпачі вдарила кулаком по кнопках ліфта і почала було голосно розповідати світу, що вона про нього думає, аж раптом ліфт поїхав. Швидко поїхав, й поїхав вниз. З першого поверху. Без світла.

Ольга крутила головою, бо сподівалася знайти джерело звуку, схожого на клацання дверей, що закриваються. Потім помітила, що кнопки на панелі, на якій були вказані поверхи, дуже слабо світяться. А на кожне клацання якась кнопка спалахує сильніше. Сама панель теж стала іншою. Кожна кнопка тепер була розташована над цілою купою шестерней, ніби багато маленьких годинників розібрали й їхні нутрощі розмістили на цій панелі. Шестерні оберталися, а коли кнопка спалахувала, то обертання під нею зупинялося.

– Як в сейфі – швидко промайнула думка в Ольги.

Ноги не слухалися, дуже хотілося сісти на підлогу, але десь на далекому-далекому задньому плані дійсність казала – на підлозі калюжа. На передньому, середньому й всіх інших планах свідомості та підсвідомості клацала як годинник поки одна думка «Що за хрєнь».

Із скрипом та дзвоном кабіна врешті-решт зупинилася й двері відчинилися. Скільки часу минуло з моменту початку падіння, Ольга не зрозуміла. Навкруги поки не було нічого дивного, але все було дивним. Був день, було небо, була земля під ногами, але все було не так: ніби натягнув свої звичні черевики, але переплутав ноги, ліву з правою.  Тобто зрозуміло, що ліфт впав кудись «під землю», то може це той, Ад? А вся та хрєнь  – то просто наслідок влучання ракети в будинок? «Вибух, втрата свідомості, падіння вниз – дуже схоже» – сама із собою вголос розмірковувала Ольга.

Вона почала себе мацати, намагаючись знайти під руками хоч щось знайоме та реальне: в руках вона продовжувала тримати ту кляту розірвану пластикову ручку, через яку впала баклажка; в кишені куртки руки намацали ключі від квартири, конверт та дріб’язкові монети – кілька гривень. Поки це була вся її реальність.

Все інше було нереальним. Ад, в якому синє небо, зелені дерева та теплий вітерець – не реальність. Про Рай, який може знаходитися «внизу», там, куди впала кабіна ліфта, Ольга навіть не подумала.

Звуки. Звуки її вразили першими. Саме звуки першими переключили її думки зі слова «Ад» на слово «паралельний світ». Це були звуки з фільмів про дикий Захід: сигнал паровоза, іржання коней, квакання автомобільних клаксонів.

І все якесь ну дуже дивного забарвлення. Це, мабуть, друге, що її вразило. Кольори рукотворних предметів в цьому світі були якимись незграбними, складалося враження, що художнику було байдуже на їхнє поєднання між собою. А ось живі об’єкти – дерева, трава, птахи – були красивими, хоча й не зрозумілою якоюсь красою. І майже все кріпиться на заклепках, просто безліч клепок на всіх поверхнях.

– Може хоч одну позичу, щоб замінити клепку, що випала в моїй голові – сама до себе пожартувала Ольга.

Те, що вона опинилася в якомусь іншому світі, її свідомість сприйняла досить швидко, реальність цього світу, його справжність вже не викликали в неї питань.

Навіть якщо це був результат втрати свідомості через прильот ракети та вибух, то можна було тільки дивуватися, що він виявився настільки реалістичним. Але як художник, що досить часто переносить уявний світ на реальне полотно, вона відчувала – все навкруги дійсно існує, це не вигадка чи марення, це все справжнє.

Повітря здавалося надто сухим та теплим, як біля електрокаміну. Куртка заважала і Ольга взяла її в руки.

Її засіб пересування, кабіна ліфта, якось дуже влучно вписалася в навколишній пейзаж. Старомодна, із деталями без використання пластику, кабіна просто стяла посеред газону, зверху і знизу не було жодних натяків на шахту ліфта чи якісь троси. Декоративна решітка, що закривала скляну частину дверей, тепер вся рясніла елементами декору в стилі  стімпанк.

По доріжці проходила молода жіночка із собачками. Один песик був просто як живе зображення Анубіса: чорний, на тонких довгих ногах, з короткою шерстю. Інший –  щось схоже на метиса такси та тер’єра.

– Нубі! Нубі! – мабуть звернулася до чорного песика жіночка. Підходяще ім’ячко, особливо якщо це скорочено від Анубіса. Пес в цей час пильно розглядав Ольгу. Потім кивнув їй довгою головою як привітався – Прибула? То заходь, будемо раді.

В інший бік йшов такий собі місцевий Індіана Джонс, з повним набором атрибутів: капелюх, батіг, торба. Навіть шпори – шпори! – були на місці: з зубчиками, блискучі, із тонким дзвоном піч час руху. Він спершу просто пройшов мимо, а потім таки обернувся на Ольгу, посміхнувся й показав їй якийсь жест. Ольга машинально мовчки кивнула йому у відповідь. Кінь йшов за хазяїном й тихо дзвенів збруєю, яка вся була оздоблена клепками та металевими кільцями.

Помалу навколо неї стали збиратися люди, натовп не наближався, але й на такій відстані було чутно голоси. Люди говорили англійською. Ольга вчила англійську, ту, шкільну, і тому просто для себе відмітила – англійська, ані акцент, ані говірки в її шкільній програмі не вивчалися, тому дещо дивна вимова слів не викликали в неї емоцій. Зовні люди були явно європейського типу: обличчя, зріст, зачіски. А ось колір шкіри, колір очей та волосся був дивним. Всі були ніби щойно з курорту – засмаглі, із волоссям, що втратило колір під сонцем, та з якимись прозорими очима. І всі були в панамах, що давали тінь на обличчя та шию.

«Знову ця хрєнь» – так про себе Ольга відмітила появу нового й досить голосного звуку – тарахтіння. Воно доносилося зверху, хоча більш за все було схоже на звук мотора мопеду. Останніми тижнями такий звук міг означати тільки наближення повітряної цілі у вигляді беспілотника й подальшого вибуху від влучання ППО по ньому.

– В укриття! Де тут укриття?! – закричала Ольга до людей, що стояли неподалік неї. Кричала вона українською, але істерика в голосі добре мала б передати сенс її слів. Ніхто не панікував, а по небу летів і весело тарахтів двигуном такий собі маленький, дуже схожий на іграшковий, дирижабль.

І ось тут Ольга втратила таки свідомість.

Вона відкрила очі і одразу все пригадала. Навіть не так – все одразу на неї навалилося. Бо навкруги стояли люди, одягнені в однаковий одяг незрозумілого кольору, але вираз їхнього обличчя був саме такий, типу «як ви себе почуваєте?». Значить це лікарня, а біля неї – лікарі. Обладнання цієї лікарні було явно зроблено по малюнках з книжки «Чарлі та шоколадна фабрика»: стімпанк в рафінованому вигляді. Навіть телефонний апарат на стіні мов би ще недавно знаходився на лабораторному столі місцевого Олександра Белла. Її одяг – куртка, джинси, светр, кросівки – були складені на стільці і дуже виділялися серед інших речей навкруги. Дві реальності – уявна та наявна – ніяк не змішувалися в неї в голові, а створювали ніби два паралельні потоки, з якими доводилося миритися.

– У вас стався сонячний удар – так пояснив Ользі лікар, що поводився як головний в цій компанії – Бо ви знаходилися без панами під прямим сонячним промінням, що дуже небезпечно.

– Доведеться пригадувати англійську – подумала Ольга – і це буде моєю найменшою проблемою у найближчий час, здається.

– Чому  її поява на галявині не викликала паніки чи якоїсь іншої гострої реакції? – з таким питанням Ольга зверталася до тих, хто спілкувався з нею наступними днями. Як вона здогадалася, це були місцеві вчені, а її поява – подія що здалася всім спочатку досить звичайною, бо останнім часом в світі відбувається технологічна революція й час від часу з’являються досить незвичні по формі та призначенню механізми. Поступово механічні пристрої набувають нових якостей за рахунок використання останніх фізичних відкриттів – вчені нарешті знайшли спосіб використовувати енергію слабих та гравітаційних сил, накопичених в спеціальних ємностях. Про фізичну теорію фундаментальних взаємодій Ольга щось віддалено чула, навіть намагалася трошки розібратися в цьому. Вона тільки пам’ятала, що на «її Землі» людство більш-менш навчилося  використовувати електромагнітні та гравітаційні сили. А тут, виходить, щось пішло не так.

Крок за кроком до Ольги прийшло розуміння, де вона опинилася. Це дійсно паралельний світ, Земля-2, з такими самими людьми, майже схожою географією та історією, хоча й відстає ця Земля в часі на якусь мить від «її Землі». Але на якомусь етапі свого розвитку ця Земля зазнала впливу якоїсь події і через те розвиток цивілізації пішов іншим шляхом.

Вже потім, значно пізніше, Ольга для себе вирішила, що такий вплив на цю Землю міг вчинити вибух і гравітаційні хвилі, що були спричинені злиттям двох чорних дір, що блукали десь неподалік Сонячної системи. Про таку можливість їй розказала її подруга – астроном, що постійно намагалася уявити наслідки такого катаклізму. Вони вдвох не один вечір просиділи на перилах містка, розглядаючи зоряне небо й розмовляючи про все цікаве, що спадало на думку. Землі-2, 3, 4 могли якоїсь миті виникнути як фізична реальність, але опинитися  в інших фазах коливання хвиль простору та часу, на дні брижі, просторово-часового викривлення. Через це Сонце на цій Землі значно сильніше нагрівало планету, її атмосфера гірше поглинала ультрафіолет, озонового шару майже не було. Саме це й стало причиною й занадто темної шкіри в місцевих мешканців, й теплового удару в Ольги  в перший день.

Надмірна кількість тепла змінила й пріоритети цивілізації, бо видобуток корисних копалин для обігріву був не таким актуальним. Через це й розвиток промисловості не привів до появи нових матеріалів і технологій на кшталт напівпровідників та мікросхем. Цей світ дуже затишно почував себе в оточенні теплових двигунів, механічних годинників та натуральних матеріалів.

Для самої Ольги її поява в цьому світі стімпанку була спочатку зовсім незрозумілою. Чому вона? Чому саме тут? Згодом сама для себе Ольга побудувала таку теорію.

Світ намагається уникнути ентропії не тільки в частині, яка має вигляд матерії, але й в духовній сфері. Як поети наводять лад своїми віршами в філософії, так й  музиканти та інші митці впорядковують світ в свідомості людей. Зовні це може мати досить дивний вигляд. Той же стімпанк міг стати чимось на кшталт коду Всесвіту  у вигляді пазлів. Рашка спричинила своєю тупою агресією вибух ентропії, руйнуючи все – життя людей, юридичні та міжнародні домовленості, плани та надії сотень тисяч людей по всьому світу. Гомеостаз намагається пручатися таким деструктивним хаотичним змінам. Ольга, своїми намаганнями впорядкувати свій навколишній світ та думки за допомогою стімпанку, стала інструментом гомеостазу. Її поштова скринька стала, мабуть, якимось маленьким ключовим елементом в одному з багатьох візерунків Всесвіту.

Але що їй робити тут? Як її переміщення в цей світ має допомогти в тому світі, де залишився Герка, де йде війна? Через недосконале володіння мовою Ольга не мала можливості все це обговорювати з кимось вголос. Тому поки це просто рукописні записи, що вибудовувалися в такі дивні теоретичні конструкції.

А навколо люди жили своїм життям. Місцеве образотворче мистецтво вразило Ольгу чи не найбільше. Збивало з пантелику, чому і в побуті, і в одязі,  і на робочих місцях люди не звертають уваги на таку какофонію кольорів. В картинній галереї, куди Ольга пішла із великим зацікавленням, її просто спантеличили роботи місцевих художників-геніїв! Вони були неможливо потворні з точки зору колористики: фіолетові чи бузкові обличчя, охряні чи занадто жовті дерева та трава.  Місцеві художники явно уникали в своїх роботах яскравих зелених та червоних кольорів, хоча й мали свої переваги у відтінках та композиції. А ось офорти, гравюри – це було неперевершено! Стільки відтінків, світло-тіні, таке відчуття матеріалу!

В перший же день, коли вона змогла вийти зі своєї нової оселі, вона попросила дати їй пензлі, папір та фарби. Вечір був тихий і прозорий. Вечірня зоря настільки вразила Ольгу фантастичної краси кольорами, що вона одразу вирішила перенести свої емоції на малюнок. Але серед того, що їй надали як фарби, не було кольорової фарби! Це були різні відтінки зеленого та синього.

Згодом Ольга стала помічати, що й в розмові із місцевими митцями вона нібито говорить про щось непристойне, щось таке, що взагалі не використовується місцевим – про кольори. Кольори ранкового та вечірнього неба були дуже несхожими на звичні їй, бо ультрафіолетове опромінення за тисячі років зробили свою справу й трохи змінили склад атмосфери.  Виявилося, що всі мешканці цієї Землі були монохроматами. Тобто вони не розрізняли кольорів. Відтінки – так, але не кольори. Весь їхній світ був, так би мовити, чорно-білим-сірим. Хоча щодо назви кольорів Ольга так і не змогла порозумітися із художниками, бо як можна давати назву тому, чого ти ніколи не бачив?! Особливо багато різних відтінків, на думку місцевих,  в цьому світі мали кольори, близькі до звичного нам кольору хакі. Для Ольги майже не було різниці між плямами на тканині, що була чимось схожа на камуфляжну, а її нові друзі називали десятки різних відтінків. Виходило, що сама ідея камуфляжу в цьому дивному світі не мала жодного сенсу, бо для місцевих це виглядало так, ніби військовий надягнув яскраву білу футболку та рожеві штани.

Мабуть, надмірне опромінення ультрафіолетом призвів до зміни зорової системи в організмах цих людей. Через це й очі їхні здалися Ользі такими прозорими.

Коли Ольга намагалася намалювати портрет Герки, щоб не втратити зв’язок із тим, іншим потоком реальності, то його очі кольору хакі, на думку місцевих, були дуже погано промальовані, без відтінків.

В цілому цей світ був значно приємніший за той, що Ольга так раптово й дивно покинула. Люди врівноважені та спокійні, що також можна, мабуть, пояснити впливом зміненої атмосфери. Країні живуть за своїми законами та в своїх кордонах. Ольга намагалася робити те, що їй було знайоме – малювати. Із деякими складнощами вона створювала собі пігменти різних кольорів і намагалася малювати те, що бачила навкруги – так, як бачила тільки вона, різнокольорове та різнобарвне. Місцеві дивувалися, але не розуміли, що саме вона намагається так наполегливо їм довести – їхній світ здавався їм гармонійним, багатогранним, розвинутим.

Фантастичної краси транспортні магістралі в місті вражали уяву. Механічна енергія використовувалася в купі із гравітацією та антігравітацією, повітряні монорельси дуже красиво обтинали місцеві квартали, всілякі механічні індивідуальні повітряні пристрої, подібні до наших велосипедів, просто стали для Ольги предметом заздрощів – вона була завзятою веломандрівницею.

Скільки часу вже минуло – хто зна? Ольга взагалі відчувала себе як падчерка з казки про бабусю Хурделицю. Ніби й гарно в старої на м’яких перинах, а в голові постійно б’ється «Герка. Герка. Герка!»

Її одяг й особисті речі так і лежали в її новому помешканні, бо й мода, й звички тут були геть інші. Той конверт, що так несподівано з’явився в її поштовій скриньці, виявився без зворотної адреси, мабуть, його хтось помилково поклав туди. В ньому Ольга знайшла звичайні окуляри. Скло в них виявилося товстим, але без діоптрій. На просвіт здавалося, що взагалі від них ніякої користі, навіть затемнення вони майже не створювали. Єдине, що точно в них було, так це поляризація. Ольга іноді підносила їх до очей, крутила, одягала – і все, жодних ідей щодо їхнього походження та призначення не виникало.

А ж поки одного разу ці окуляри не взяла в руки покоївка, що допомагала Ользі. Крик, що здійняла бідолашна жіночка, був на межі ультразвуку. Ольга перелякалася не на жарт, бо просто не зрозуміла в чому справа.

Кольори – ось що так налякало покоївку. Ті окуляри якимось чином змінили її  зір з монохромного на кольоровий!

І тут почалося! Окуляри стали предметом вивчення місцевих вчених, кожного дня величезні черги вишукувалися, щоб подивитися на світ іншими очима. І більшість, до речі, знаходили це не таким вже й привабливим  видовищем.

Монохромний світ став різнокольоровим та втратив рівновагу. Виявилося, до того ж, що деякий відсоток мешканців Землі-2 мав таки кольоровий зір, але не здогадувався про це! Просто історія Далтона навпаки – та й годі.

Але були серед місцевих й ті, хто сприйняв нову реальність як чудо. Дехто хто з тих, хто подивився через ті окуляри,  виявився таки здатним до різнобарвного сприйняття і вже вчився передавати відчуття кольорового дива у своїх роботах. Якщо до цих подій ці люди навіть не здогадувалися про свою ваду, то тепер вони, їхні враження та почуття, опинилися у фокусі уваги всього світу! Усталений гармонійний світ неабияк сколихнувся та стрімко перейшов в стадію революції світогляду.

Окуляри стали предметом розгляду місцевих філософів; одні святі отці пророкували кінець світу, інші проголошували про нове одкровення; художники намагалися вдавати, що вони завжди знали про різнобарв’я, просто «не хотіли принижувати» інших своїм знанням.

Одного дня Ольга побачила різнокольоровий дим з труби паровоза й зрозуміла, що в помешканні бабусі Хурделиці починає підвищуватися температура загального настрою. А ще в мові цього світу з’явилося нове слово. «ОльгА». Воно тепер означало «чудо». Чомусь саме з наголосом на а.

Кабіна ліфта, що доставила її в цей світ, знаходилася там де й раніше. Її не чіпали, бо вона нікому не заважала. Щось на кшталт будинку дипломатичної місії іншої країни.

Всі вчені погоджувалися, що стрибнути назад неможливо, бо навіть приблизно уявити собі збіг такої кількості невідомих факторів, що викликав такий кумулятивний ефект, просто неможливо. Відтворити умови її стрибка не можна.

Іноді Ольга приходила до неї, але не наважувалася зайти в середину. Думка про те, що в її світі час плинув по-іншому, доводила її до фізичного страждання. «Герка. Герка. Герка!» Чи побачить вона його?! Чи взагалі існує ще той світ?

Одного дня відчуття втрати сина стало пекучим болем і  вона наважилася: відкрила такі знайомі двері  й зайшла в середину кабіни. Було душно, кабіна не просто нагрілася під сонцем. Щось таке відчувалося, про що кажуть «шкіра на потилиці піднімається, й волосся дибки». Мабуть, кількість змін, що вона принесла до цього світу, досягли межі. Гомеостаз цього світу сказав собі: «Що за хрєнь?! Вже годі! Ні – зростанню ентропії!» Її місія добігла кінця, пазл склався. Чудо сталося. Пора й додому.

Ольга ривком зачинила двері кабіни й кулаком стукнула по кнопках. Їй здалося, що ліфт знову летить вниз, але тепер вона в тому польоті була чомусь ногами догори.

Тиша. Здається, вона знову втратила свідомість, бо коли відкрила очі, побачила себе на підлозі. Страх здавив груди, не давав дихати. Що буде далі? Відкрити двері кабіни? ОльгА означає чудо, тепер так.

З вірою в чудо вона потягнула на себе двері.