Заради дітей

Різкий звук, який прозвучав лише в їхніх головах, означав, що час тренування скінчився. Софія вклонилася спарінг-партнерці. Краще б її поставили у пару до Ніка, той сильніший за Найлу. Зрозуміло, для Найли корисне тренування з більш сильним супротивником. А для Софії? Але Майстр чомусь завжди пхав їх у пару… бісить.

–        Ти куди зараз?

Як же він її бісить, цей Кір! Ну, здається, зрозуміло ж, що вона його уникає. А він все лізе і лізе…

–        У душ. Куди ж ще?

Кір посміхнувся, ніби вона сказала щось дійсно дотепне. Треба сходити, провірити сумісність. Невже цей довбаний Кір призначений їй у пару? Та ні, краще такого не робити. А то ще хтось йому скаже, що вона ним цікавилася, і тоді його точно не позбутися.

Не дочікуючись, поки він поставить чергове запитання, Софія пірнула в душову.  Підставляючи обличчя під теплі струмені, заплющила очі. Раз, два… сто двадцять вісім… сто сорок… сто сімдесят дев’ять… все. Вода йшла рівно три хвилини. Досить, щоб змити з себе бруд, але як же приємно було б просто стояти, відчуваючи потоки, які омивають шкіру…

Цікаво, чому саме три хвилини? Ну, звісно, у школі їм розповідали про обмеження Переходного Періоду, коли Обрані лише заселилися у підземне Місто. Вода тоді була виключно рециркульована. А зараз нащо? Просто – щоб вони були готові до поневірянь, буле такі стануться? Ну, фігня якась, якщо чесно. Їсти можна скільки хочеш, а митися – тільки за розкладом і виключно три хвилини? В чому сенс?

На вихіді з душа на неї чекав Кір.

–        Може, сходимо кудись?

На щастя, слідом вийшла Елі.

–        Вибач, Кір, Соф йде до нас у гості, ми вже домовились. Сьогодні як раз батьківський день.

Кір кивнув і відійшов.

–        Ти ж не проти?

Софія вдячно всміхнулася. Звісно, вона не проти. Вона обожнювала маленьку Ліз, названу дочку Елі, могла возитися з нею годинами. На жаль, батьківські дні бували лише два рази на тиждень. Ліз була така кумедна, так класно спостерігати за тим, як вона зростає! Іноді Соф жаліла, що Ліз – донька Елі, а не її. Але це вирішувати Раді – кому і коли ставати батьками… А їй так хотілося мати власну дитину. Когось, хто буде любити… безумовно. Он, Елі час від часу сердиться на Ліз, кричить, Ліз їй заважає займатися якимись справами… А Ліз все одно її любить…

Треба захватити з собою продукти і разом з Ліз зробити печиво. Від дівчинки, звісно, допомоги небагато, але їй так подобається допомагати…

Перед дверима до кабінету лікаря маячив Нік. Софія відчула, що червоніє. Треба взяти себе у руки.

–        Привіт. Не хоч сьогодні фільм подивитися? З вилазки принесли якісь нові…

Кіно? Соф обожнювала кіно. Таки розваги випадали нечасто, а колекція старовинних фільмів, яка зберігалася в Місті, була не те щоб дуже великою. Зрозуміло, що напередодні Катастрофи треба було запастися необхідним, а усілякі розважальні речі до списку необхідного аж ніяк не потрапляли, але… Все, що можна було, Соф подивилася, і не по одному разу. І, звичайно, щось новеньке…

Та не обманюй себе, дівчино! Справа не лише в фільмах! Фільми нікуди не подінуться, не подивишся сьогодні – так подивишся завтра чи післязавтра… а потім ще сто разів. Справа була в Нікові. Він подобався Соф, хоча вона і боялася зізнатися в цьому самій собі.

–        Вибач, Нік. Я… домовилася з Елі. Сьогодні батьківський день, розумієш…

–        Ти просто природжена матуся, – всміхнувся Нік.

Софія знов почервоніла. Він хотів її образити – чи сказав це з по-доброму?

–        Ну, тоді якось іншим разом.

Нів звалив у напрямку кабінету свого лікаря.

–        Та пішла б із ним! Нік Криж – мрія усіх дівчат нашої групи. І підозрюю, що не тільки нашої.

Елі підійшла зовсім нечутно, обійняла Соф за талію.

Софія похитала головою:

–        Та ні.  Сьогодні Ліз, а Нік… якось іншим разом.

Елі хмикнула:

–        Ліз нікуди не дінеться, а Нік іншим разом може і не запросити. До речі, може, переспала б із ним? Кажуть, після цього підвищується рівень якихось там гормонів, і показники стають кращими. Ти ж хочеш нарешті потрапити на полювання?

Наж дверима засвітилося зелене світло, і Соф, нічого не відповівши подрузі, шмигнула до кабінету.

–        Що ж, Софія, прекрасно. Всі показники в нормі.

Соф кивнула. Може, наступним разом і справді… переспати з кимось? Ну, Нік навряд чи захоче ще раз мати з нею  справу, він відмов досі не отримував, як кажуть… Ну, хоча б із тим Кіром. З іншого боку, потім від нього не відчепишся. Але – може, таким шляхом вона і справді заслужить можливість взяти участь у Полюванні?

Їхня група – група мисливців. Майже всі з них отримують завдання і виходять назовні – хтось на пару днів, хтось – на більш довгий термін. З їхньої групи не виходила на полювання лише вона – і ще оті троє, яких нещодавно перевели з дитячої групи, але ж вони зовсім малеча. Вже ходила на полювання навіть Найла, яка, чесно кажучи, поступається їй, Соф, в усьому!

–        Що таке? – лікар дивився водночас і на неї, і на монітор, на якому відображувалися її показники.

Виглядало це досить дико: одне око в один бік, друге – в зовсім інший. Але кажуть, що він сам заказав собі таку модифікацію. Ну… прикольно, напевне, коли людині настільки його робота важніша за зовнішній вигляд. Сама Соф поки що мала лише модифікацію зору – можливість бачити в інфрачервоному діапазоні,  але на її зовнішності це ніяк не відобразилося. Ну, і вживлений чіп, який дає можливість доступ до бази даних – але він не рахується, такий є в кожного жителя Міста.

–        Що таке? – повторив док. – Ти що, нервуєш?

Так, треба думати про щось приємне… а то не бачити їй полювання, як своїх вух…

–        До речі, на тебе чекає Платон, – ніби мимохідь повідомив док, продовжуючи одним оком коситися на монітор.

Серце Софії підстрибнуло. Звісно ж, це відразу відобразилося на показниках – док, глядячи правим оком в монітор, кивнув сам собі. Але нічого їй не сказав.

–        Ну, що, дівчинка, як справи?

Платон, один з дев’ятьох Старців – членів ради Міста (а подейкували, що й перший серед рівних) любив починати розмови з балачок ні про що. Не те щоб його справді цікавило, як у Соф справи – все, що йому було необхідно, він і так знав, а якщо чогось і не знав – то тільки тому, що сам вирішив, що це йому непотрібно.

–        Нормально, – обережно відповіла Соф, неспокійно соваючись в кріслі. Як відчути цю тонку грань – що отут ще треба відповідати на питання детально, а вже отут запитання вже ніяких відповідей не потребує?

–        Я сьогодні дивися на твоє тренування. Ти ж перша в групі, так?

Ага, звичайно, «перша»! Він і сам знає відповідь!

–        В чомусь перша, – знизала плечима Соф, – а в цілому за показниками – друга. Після Ніка.

Платон схвально кивнув.

–        Ну, а як вільний час проводиш?

–        Ну, ходжу на додаткові тренування, – Софія відповідала повільно, намагаючись відстежувати реакцію співбесідника, але по незворушному обличчі Платона нічого прочитати було неможливо. – Вивчаю давню мову… японську…

–        Кажуть, ти часто буваєш у Елі, коли вона бере доньку?

Соф насторожилася:

–        Це не заборонено…

Платон кивнув:

–        Авжеж, авжеж… Може, твоє покликання – бути нянею, а не мисливицею?

Соф похолола. Її… переводять з групи? Може, саме тому її ще не відправляли на полювання?

Платон доброзичливо похлопав її по передпліччю:

–        Не панікуй. Для тебе… є завдання. Я недаремно слідкував за твоїми успіхами протягом останніх місяців. Сьогодні настане і твоя черга, і завдання для тебе буде особливе…

Соф перевдягалася в унік, і серце її співало. Так, таку роботу доручають не кожному! Їй випало поповнити не якусь там фільмотеку чи ще якусь фігню. Вона йде за новими членами їхньої спільноти!

Так склалося, що в Місті не народжувалися діти. Спочатку, під час Евакуації після Катастрофи вчені вважали, що люди просто отримали занадто велику дозу опромінення. Але – час йшов, здоров’я жителів Міста було в нормі, всі системи організму кожного працювали як слід… крім репродуктивної. З чим це було пов’язано, встановити так і не вдалося. Кожні років дванадцять-п’ятнадцять з’являлася нова гіпотеза,  і найкращі уми кидалися на її вивчення, але…

Роки йшли, а діти так і не з’являлися. Не допомагали ані препарати, які підвищували фертильність, ані штучне запліднення. Отримати ембріон вдавалося дуже рідко, і ще жодного разу не було такого, щоб він прижився.

Уперше спробу вирішити це питання було зроблено, здається, років через шістнадцять після Евакуації – Соф точно не пам’ятала, за це її ще в школі лаяли: вона ніколи не могла запам’ятати числа, коли не розуміла, нащо їх пам’ятати.

П’ятнадцять, шістнадцять чи вісімнадцять років минуло – яка різниця? Головне, що рішення було знайдене. Рішення досить кардинальне: тоді перша група Мисливців вийшла на поверхню, ще не розуміючи, до чого це може призвести, і повернулася з першою партією дітей. Дітей, яких народили звичайні люди, які незрозуміло яким чином змогли пережити Катастрофу. Дітей, які могли принести в ретельно збалансовану екосистему Міста… та будь що, яку завгодно заразу. Але – ніякої катастрофи не сталося, діти вижили, їх навчили… всього, і вони змогли стати гідною заміною першопоселенцям Міста – Обраним.

Не змогли вони лише одного: народити своїх дітей. З тих пір нічого й не змінилося. Літи не народжувалися, вчені продовжували битися над вирішенням проблеми, а час від часу обрані мисливці виходили на особливе полювання і поверталися до Міста з маленькими згорточками, нерідко – обпісяними і обкаканими. Їх обстежували, призначали курс корекції, і помішали до Ясел. А після певного віку кожному призначали батька чи мати, бо було встановлено, що діти, які мають хоча б одного з батьків, розвиваються краще і швидше, ніж ті, які спілкуються лише з вихователем та нянею.

Щоб отримати можливість стати батьками, потрібно було отримати ліцензію. Більш охоче зазвичай її видавали постійним парам, але он Елі ж якось отримала! Хоча сама Софія була впевнена, що з неї б мама вийшла краще, ніж з Елі… Ну, якщо це завдання вона виконає успішно, то… то, може, і Ліцензію зможе отримати… Тьху-тьху… вона, озирнувшись на всі боки, щоб переконатися, що знаходиться в сліпій зоні, де її не побачить жодна камера, постукала по лобі. Звідки узялася ця забобонна традиція, ніхто не знав… ї забобони, м’яко кажучи, не заохочувалися, але… але багато хто перед якоюсь особливо складною – чи небезпечною, чи важливою – роботою все ж таки про всяк випадок стукав себе по лобі кісточками пальців. Хто саме поділився цією традицію з Соф, вона вже і не пам’ятала, їй здавалося – ця звичка була в неї завжди.

Так, всі застібки застібнуті, з уніком все гаразд. Зброю і обладнання їй дадуть вже в шлюзі. Їм дадуть: Соф попередили, що сьогодні не сольне завдання, в неї буде напарник. Хто саме – вона поки що не знала, і це трохи бісило. Ну, скажіть на милість, нащо ці таємниці?! Просто щоб примусити понервувати? Може, вони вважають, що так виховують у мисливцях витримку, але – ні, ефект, на думку Соф, був лише негативний. Ну, і фіг із ними. Не будемо нервувати. Навіть якщо її напарником буде… Кір.

Але в шлюзі, вдягнений такий самий унік, на неї чекав Нік. Всміхнувся, демонструючи ідеальні зуби. Цікаво: в принципі зуби в усіх жителів міста здорові, рівні, сяючі – слава науці, двадцять четверте століття навколо. Але чомусь навіть серед сотень таких самих ідеальних посмішок нікова виглядала… найідеальнішою.

–        Ну, що? Все ж таки в нас з тобою побачення? – пожартував він, потім додав серйозно. – Тебе попередили? В складних ситуаціях рішення приймаю я.

Софія кивнула. Це було правильно: в Ніка цей вихід вже, певне, дев’ятий чи десятий, а в неї – перший. І за більшістю показників вона йому поступається…

Все необхідне обладнання погрузили на два гравіцикли: зброю, медсканери – щоб обрати найкращу за станом здоров’я дитину… чи двох. Принаймні, герметичних гравіколисок було саме дві, але їм відразу сказали: пощастить, якщо вони заповнять одну.

Нік, як виявилося, мав вживлений чіп-навігатор. А ось інфрачервоного зору – не мав.

–        Ну, що, ми маємо стати ідеальною командою, так? – Нік підморгнув Соф і всівся на свій гравіцикл. Добре, що він не бачив, як вона червоніє…

Найближче поселення тих, хто вижив – неофіційно в Місті їх називали дикими, – знаходилося приблизно в сорока кілометрах від виходу з Міста. Але тут полювати їм було не можна. Треба дістатися кудись подалі… про всяк випадок.

Вони пропустили ще три поселення – досить великі, що було якось дивно. Чомусь Соф вважала, що дикі живуть мало не у землянках… а тут все-таки будинки, не такі вже і маленькі, і саме поселення – не три-п’ять хаток, в он – цілих п’ять вулиць… Звідси, з пагорба, селище видно просто як на долоні.

Напевне, ці дикі і не такі вже беззахисні… Не дивно, що мисливцям, які вже привозили дітей, не дозволялося розповідати про деталі свого полювання. Не те щоб не дозволялося – їм просто ставили блокування, і ні в якому випадку в розмові ця тема сплисти і не могла. І не дарма портрети всіх мисливців, які успішно виконували це завдання, прикрашають панель «Наша гордість»!

І її – її, Софію, практично наймолодшу з групи – обрали для виконання такого складного завдання! Не дарма все це було – ці роки тренувань, тренувань сили, реакції, влучності… Правда, завдання не самостійне… ну, і ладно, будемо вважати Ніка не перешкодою, а приємним бонусом.

–        Там он лісок. Може, зробимо невеличкий привал?

А, ну, так, в туалет хочеться. Правда, унік дозволяє робити все просто в нього… і потім це все адсорбує, якось переробляє… Але все ж таки примусити себе напудити в штани було досить важко. До того ж – чому б і не зробити це… на природі? Всі показники повітря в нормі, тут геть безпечно… А хижаки, буде такі зустрінуться, їм не перешкодять.

Справляти потребу на свіжому повітрі було… дивно. Незвично. Неправильно. Але… прикольно?

Соф обробила руки дезінфектором.

–        Соф, йди сюди, – покликав Нік. Він стояв посеред невеликої галявини і дивився вгору. На чорному небі сяяли яскраві, якісь масні зорі. – Подивись!

Софія теж задерла голову вгору.

–        Он бачиш чотири зірки? А потім ще одна? Це ведмедиця. А ото поруч, бач? – довгий ідеальний палець ткнув у напрямку зірок, – Ото Мікроскоп.

Соф  від почутого трохи не очманіла. Який, на фіг, Мікроскоп? Це сузір’я південної півкулі! Але Нік сприйняв її реакцію по-своєму, обхватив однією рукою за шию, притягнув до себе і поцілував. Поцілував так, що Софії стало байдуже, в якої півкулі видно Мікроскоп… і навіть що ті чотири зірки були зовсім не Ведмедицею. – ані Великою, ані Малою…

Гарячі руки Ніка вміло звільнили її від уніку. В Соф вже був секс, але – колись давно… і її партнер і наполовину не був таким вмілим, як Нік. Напевне, саме тому йому дівчата проходу не дають… Ця думка неприємно вколола. Ну, і гаразд. Дівчата не дають проходу йому, а він зараз кохається саме з Софією. Хай їй і не дуже зручно – спираючись на гравіцикл… Ну, що поробиш, Нік правий, на землю тут краще не лягати…

–        Ну? Тобі сподобалося?

Як на Соф, це запитання прозвучало трохи надто самовпевнено. Але… ну, може, Нік просто… не такий вже і впевнений в собі, і це просто захисна реакція? Якщо вони… стануть парою, їм, можливо, швидше нададуть можливість стати батьками… Може навіть – тієї самої дитини, яку вони привезуть сьогодні? Боже, та вона, здається, навіть Кіра була б здатна витерпіти заради дитини!

А вони привезуть! Не може вилазка, яка почалася так вдало, закінчитись нічим.

Ще через півгодини вони надибали хатку. Одиноку хатку на узлісся. Добротна така хатина – цікаво, чому комусь спало на думку оселилися подалі від інших людей? Може, тут живуть якісь мутанти? Ніяких ознак того, що в будинку хтось є…

Нік жестом показав, що треба зайти всередину, і вони обережно – Нік першим, Соф за ним, перевіряючи все навколо і не опускаючи зброї, зайшли. Нік знов таки жестом показав, що їм треба розділитися. Соф кивнула, і Нік зник десь у темряві. Він же нібито не повинен нічого бачити! А, ні, он, ліхтарик ввімкнув.

Сама Соф завернула праворуч – і опинилася на невеличкій кухні: гадати про призначення цього приміщення не доводилося, хоча ніяких звичних пристроїв тут не було.  Невеличка… плитка? А це що? Соф понюхала рідину в пляшці: воняє навіть в закритому стані. Ну, це, певне, щоб вогнище розпалити?

Цікавенько.

Вони, значить, готують на плитах. Хоча і… допотопних. А Соф чомусь думала, що ті, хто вижив, живе мало не в печерах і їжу смажить на відкритому вогнищі… А он і тарілки в шафці… Якісь невеличкі баночки… Вона відкрила одну, понюхала. Пахне приємно. Приправа? А це що?

Вона переставляла якісь баночки, коли боковим зором помітила на столику в кутку тарілки… з їжею. Із свіжею їжею.  Хтось був тут… досить недавно, і… втік? Втік, почувши їх? Вона провалила своє завдання! Зараз їх тут пристрелять чи що тут в цих диких за зброя… От дурепа! Одна надія тільки на Ніка! Нік їх врятує… Звичайно, після такої невдалої спроби не бачити їй дозволу на…

Додумати вона не встигла.

–        Повільно підніми руки вгору і повернися, – сказав жіночий голос, і щось клацнуло.

Софія повільно повернулася – і застигла. Не від того, що на неї дивилося дуло якоїсь дивної старовинної зброї – величезної і незграбної. А від того, хто тримав цю зброю. Ця молода жінка здавалася настільки знайомою… Де ж вона її бачила?

Соф підняла руки, в лівій так і залишилася баночка із запашними прянощами. Її погляд впав на дзеркало, яке висіло на протилежній стінці. Від здивування вона випустила баночку з рук: в дзеркалі відображалися дві однакові дівчини. Ну, не абсолютно ідентичні. Але Соф могла присягнути: в дзеркалі – вона і… вона, тільки трохи старша.

–        Марина? – невпевнено поцікавилася жінка.

Яка ще, на фіг, Марина?

–        Тебе звати Марина? – спитала жінка і трохи повела стволом зброї.

–        Софія, – відповіла Соф автоматично, і тільки потім подумала: а чому, власне, вона відповідає?

Відчувала вона себе дуже невпевнено. Ситуація… її готували багато до чого, але не до такого…

–        Ти – Марина, – повідомила жінка. – Моя сестра. Яку вкрали, коли тобі було два роки. Пішли, – і вона повела стволом кудись в бік середини хати.

–        А…, – сказати про Ніка? Ні? А якщо Нік зараз вискочить звідкись і вб’є цю жінку? Тоді Соф так і не взнає… нічого…

Жінка недобре всміхнулася:

–        В підвалі твій дружбан. Певне, намагається вибратись з капкану… Ну, це надовго. І за ним там доглянуть. Пішли, поговоримо.

Жінка, яка назвалася Іриною, сунула Соф у руки якусь велику штуковину, схожу на старовинну книгу, тільки більшу. Софія перегорнула обкладинку і остовбеніла. З світлини на неї дивилася дуже вродлива молода жінка, схожа на неї, жінка тримала на руках маленьку дівчину з пухкими ручками та ніжками. Поряд молодий чоловік обіймав дівчину трохи старше…

В школі вона вивчала, що спочатку фото робили за допомогою спеціальних апаратів, доволі громіздких, і взнати, що саме вийшло, можна було лише надрукувавши це фото. Це, звісно, було дуже незручно – у порівнянні з зберіганням в електронному вигляді… і звучало це якось… надто фантастично. І ось тепер вона бачила ці самі світлини, надруковані на спеціальному папері… Значить, дикі змогли відтворити ту технологію?

Соф гортала сторінки, а Ірина досить стисло, але яскраво переказувала події, які сталися вісімнадцять років тому. Софія – Марина? – ніби бачила, як все відбувалось тієї страшної ночі. Батька не було вдома – чому саме, Ірина не пам’ятала. Коли спрацювала охорона периметру, мати наказала їм сховатися. Маленька Іра вже знала: це прийшли мисливці на дітей. І – вона знала, що надто доросла, щоб її забрали. Вона – шлак. Непотріб. Забирали діток до трьох рочків, частіше – молодших. А інших просто… просто… ну, що зазвичай роблять із сміттям? З тим, що не зможе статися в нагоді?

Мама добре вміла поводитися зі зброєю. І якщо б мисливець був один, як вони і сподівалися – все було б гаразд. Але їх виявилося троє. Троє дужих, спритних молодих хлопців. Які, не знайшовши в хаті дитини – і звідкись точно знаючи, що вона тут повинна бути – почали маму катувати. І маленька Мариша, почувши, як нелюдським голосом кричить мама, вилізла за своєї схованки…

А Ірина, якій тоді було майже вісім, лежала на підлозі під ліжком, затискаючи собі рот руками і молячись тільки про те, щоб сестра не сказала чужинцям, що тут є ще й вона, Ірина…

–        Мені тоді було так страшно, – криво всміхнувшись, повідомила жінка, – що я вже не думала про те, що тебе заберуть. Я думала лише про те, щоб зі мною не зробили те, що зробили з мамою. Треба сказати, ці мисливці були… дуже винахідливі.

Соф пересмикнуло. Вона знала, які саме тортури могли використовувати мисливці. Її і саму… навчали.  Тоді їй здавалося, що їх просто вчать мірам необхідної самооборони… До того ж і застосовувалися ці міри до диких,  яких і людьми вважати було досить важко…

Вона і не вважала. Ось… досі. А зараз вона почувалася повністю розгубленою. Весь знайомий світ просто рухнув. Мисливці – герої, найшановніші люди у Місті, звісно, якщо не враховувати саму Раду. А Мисливці, які доставляли до Міста дітей, нових мешканців їхнього закритого світу – вони були просто героями, суперлюдьми! Перед очами постала панель з надписом «Наша гордість» і їхніми портретами. Та вона скільки себе пам’ятала – хотіла бути такою самою!

Вона знала, що дикі живуть в… ха! – в диких умовах. Народжують безконтрольно, і помирають в них діти теж досить часто, вони навіть уваги на це не звертають. Так що – забираючи в диких дітей, вони, містяне, роблять послугу: ці діти отримують шанс вижити і прожити довге життя, долучитися до знань, отримати професію… жити, як і належить людині!

А виявляється… виявляється, що насправді дикі не такі вже і дикі… втім, про це вона вже, здається, думала… і що вони ладні померти, захищаючи своїх дітей… захищаючи, виходить, від кращої долі?

Ну, припустимо, вони не знали, не розуміли, яка саме доля чекає на їхніх дітей в Місті. Але… але їм було не байдуже, що їхніх дітей забирали, і…

Соф стисла скроні.  Що ж це виходить? Її виростили в брехні?! Про ще що їй брехали?! І… чому ніхто із мисливців ніколи не виглядав… розгубленим? Нікого ніколи не мучили докори сумління? Тобто – це все ок? Прийти, забрати чужу дитину, вбити її батьків… адже вони вбиавли, коли їм чинили опір? Чому про це ніхто ніколи не розповідав?

Раптом вона уявила собі картику: ось вони з Елі і маленькою Лізою п’ють чай… до кімнати вриваються озброєні люди, хапають Ліз… Вони з Елі чинять опір… О, вона б чинила опір! Хоча Ліз і не її названа донька, але… Господи! Чому?! Чому вона взнала про все це тільки зараз?!

А може, ця жінка бреше? Може, вона говорить все це, щоб… щоб – що? Ці світлині, ці обличчя дітей… Зовсім маленьких – але і Софію… Марину, і Ірину можна впізнати… І ця всміхнена жінка… Соф раптом почало здаватися, що вона пам’ятає… щось. Не обличчя, звісно, але щось таке… таке… невловиме… запах? Спитати?

–        А мама пахла чимось таким…

Ірина знизала плечима:

–        Вибач… я не пам’я…

Вона видала якийсь булькаючий звук і впала. Тіло з глухим звуком впало на підлогу, зброя клацнула, але не вистрелила.

–        Ти жива? Все гаразд?

На порозі стояв закривавлений Нік. Соф ледве знайшла в собі сили кивнути йому.

–        Тут аж двоє дітей. Обидві – дівчатка. Сканер так показує.

–        Який… сканер?

В нього ж в руках нічого немає…

–        А в мене вживлений! Найновіша розробка! Вони наверху – тут щось типу горища.  Ха, вони думали, що можуть їх ось так просто сховати!

Напевне, Нік просто був радий, що зміг вирватися і врятувати Софію… але ж від вигляду його самовдоволеної фізіономії просто мутило. Він щойно вбив людину – людину! її сестру! – і пишається собою, ніби зробив щось гідне…

–        Нащо ти її вбив?

Нік із здивуванням витріщився на неї:

–        Соф, ти чого?!

–        Нащо. Ти. Її. Вбив.

–        Та вона ж на тебе рушницю наставила!

А, значить, ця штуковина зветься рушницею. Хоча – «Мікроскоп» він їй вже показував… Блазень. Тупий і… і… кровожерливий. Вона мовчки дивилася на нього, але бачила лише руки. Руки, які взяли і позбавили її сестри.

Звісно ж, він зрозумів її мовчання неправильно.

–        Ти не хвилюйся! В перший раз усі лажають! Тому перші пару разів парами і відправляють. До того ж завдання в нас досі складне. Я і сам… налажав. Потрапив у пастку, звалився в підвал… Вони думали, що впоралися зі мною! Ха! Цих дикунів було лише двоє, старий і підліток. Вони думали, що забрали в мене зброю, а я…

Боже, як припинити цей потік?!

–        Ти їх… вбив?

–        Ну, звісно ж! Так що нам нічого більше не загрожує! Ми можемо піднятися, забрати дітей і повертатися додому!

–        Зараз.

Софія підійшла до тіла своєї сестри. Вірніше, до рушниці чи як її там. Напевне, треба було подивитися, чи жива Ірина, але… Соф просто не могла. А от взяти рушницю – могла.

–        О, ти хочеш забрати з собою і зброю? Не думаю, що ця рушниця може бути цікавою нашим науковцям, але – бери! Можливо, тобі дозволять її залишити. Як трофей з твого першого завдання!

Ага, трофей… Певне, зброя була заряджена… раз вже Ірина тримала її під прицілом…

–        Пішли вже, заберемо дітей, нам же ще…

–        Заберемо? Щоб зробити із них таких самих вбивць? Щоб одного разу вони повернулися, щоб вкрасти дітей в своєї сестри, а її саму вбити?

–        Якої сестри? – не зрозумів Нік. – Їх тут всього двоє. Що ти верзеш?

Соф підняла зброю, націлившись на Ніка. Дивно, але в прицілі він виглядав… саме ціллю, а не людиною. Це… так повинно працювати? Чи це вибрики її підсвідомості?

–        Соф, ти що?! Соф! Це ж я, Нік! Твій друг!  Напарник! Ти… ти ж закохана в мене!

Ага, закохана – два рази. Зараз вона його просто ненавиділа. Але… як же важко натиснути цей гачок.  Може, уявити, що вона в електронному тирі, і це просто мішень на екрані?

–        Дурне дівчисько! А ну, кинь зброю!

Ні, натиснути вона не…

Нік, видно, вловивши її коливання, зробив обманний рух вліво, а потім кинувся їй під ноги. Спочатку Софія почула звук пострілу і відчула віддачу – значну таку віддачу в плече. А потім – ніби І лише потом зрозуміла, що ж сталося: її треноване тіло зреагувало швидше, ніж мозок. Вона не могла виришітися  натиснути на гачок, а палець – натиснув. Вона ніби у сповільненій прокрутці бачила, як посеред грудей Ніка розгортається кривава квітка, як він падає. І – який вкрай здивований вираз на його обличчі…

Скільки пройшло часу? Скільки вона просиділа біля двох тіл… двох трупів? А в підвалі, якщо вірити Нікові, ще двоє…Треба… треба підвестися і… і піти нагору… забрати дітей. Куди – забрати? Вона що, таки повезе їх до Міста? Ні, ні! До Міста – ні… Але і залишити їх тут самих… Та чому – залишити? Вона і сама не може повернутися…

Соф зрозуміла, що розмовляє вголос сама з собою,. Ну, і що? Хто її тут почує? Трупи? Діти? Діти малі…

Ось воно! Вона… вона стане мамою цім дітям! Ось! Просто замінить собою Ірину. Діти маленькі, різниці не помітять… В неї буде навіть не одна дитина, а цілих дві! Їй треба тільки… тільки треба… що саме?

Думки чомусь плутались, голова трохи паморочилася. Нічого… нічого… її готували. Готували добре. Треба просто зібратися, і… Діти – потім, спочатку треба прибрати трупи. Заховати, щоб ніхто не знайшов.

А оті двоє – старий та підліток? Якщо хтось… ну, повинні ж тут бути ще якісь дикі? Якщо хтось запитає, що з ними? Ну, вона розповість історію… трохи підредаговану. Головне – ні з ким близько не контактувати… А якщо хтось здогадається, що вона не Ірина, вона того просто… вб’є. На другий раз це має бути простіше.

І все, що їй потрібно – це лише роздягнути Ірину і натягнути на себе її одяг. Це… бридко. І не лише тому, що він, певне, весь пропитаний кров’ю. Вони ж, ці дикі люди, певне, й поняття не мають про гігієну! Ну, хоча від Ірини нічим не смерділо… а від мами взагалі приємно пахло… А, маячня! Не могло приємно пахнути від людини, яка гадки не мала, що таке ультразвукове очищення… певне, миються тут в тазиках…

Вона надто багато базікає. Треба перевдягнутися… перевдягнутися…

Соф підійшла до трупа Ірини, присіла навпочіпки і ковзнула поглядом по мертвому обличчю сестри. Досі бачила мертвих лише на відео… Ну, і ще – Ніка… Як, цікаво, розстібається її одяг? Навпочіпки робити щось було незручно, і Софія, опустившись на коліна, простягнула руку до верхнього ґудзика на грубій сорочці Ірини.

В ту ж мить її руку стиснули залізною хваткою, і перш вона зрозуміла, що відбувається, її кинули на підлогу, а жива Ірина спробувала всістися їй на груди. Жива? Треба було все ж таки подивитися…

І знов тіло реагувало само. Для нього, цього тіла, існувала загроза. І з нею необхідно було впоратися. Тому Соф спробувала вивернутися і довбанула Ірину по нозі рантом свого черевика. Довбанула з усіх сил. Ірині було боляче, не могло не бути – сама Соф стільки разів пропускала подібні удари на тренуваннях і добре знала, що зараз відчула її сестра. Але зблідніла Ірина хватки не послабила, продовжила давити.

Ворог. Ворог. Це ворог. Вбити ворога. Вбити. Вона знов опинилася зверху, перехватила руку, натиснула Ірині на горлянку.  Та захрипіла. Дотиснути… Дотиснути ще трохи…

Що Соф,  до біса, робить?! Це її сестра! Вона хоче вбити сестру? Яку лише сьогодні знайшла?

Ця думка примусила її призупинитися. Лише кілька секунд, і… боже, як боляче… боляче…

Соф опустила очі вниз. З її грудей стирчала рукоятка. Сестра Ірина встромила в неї ніж чи щось інше, але не менш гостре.

–        За… що?

Вона ж не намагалася вбити Ірину! Навпаки, вона вбила свого напарника, щоб її захистити… її та її дітей… а її… підступно… як боляче дихати…

–        За що?

–        Вибач мені. Вибач, – на щоку Соф впала тепла крапля. Ірина що, плаче?

–        Вибач. Але… мені потрібно захистити своїх дітей.

–        Від… мене?

–        В тебе чіп. В вас усіх чіпи. Ти б не могла залишитись тут, тебе досить швидко знайшли б. Я… не могла, прости…

–        Нащо… нащо ти розмовляла зі мною… чому…

Соф хотіла спитати, чому сестра не вбила її відразу, щось в цьому було… не так… Але язик вже не слухався її.

Ірина простягнула руку до рукоятки – що вона хоче зробити? Витягти? Вона… вона врятує?

Світло в очах Соф померкло, і вона вже не відчула, як з її серця на підлогу поштовхами виливається густа гаряча кров.

Ірина навідала дітей на горищі – обидві малі міцно спали. Потім навантажила на гравіцикли тіла сестри та її напарника, запрограмувала маршрут. Вони полетять ще кілометрів двадцять. А там зіштовхнуться. Буде гучний вибух і велике полум’я, яке знищить усі сліди. Вони – дикі, як їх зневажливо називали жителі підземного міста, навчилися розбиратися з технологіями своїх недоброзичливих сусідів. Бо це було питанням виживання. В них просто не було іншого вибору.

Відправивши тіла, вона взялася копати могили для свого дядька і двоюрідного брата. Ці двоє були її єдиною сім’єю з моменту загибелі чоловіка, і тепер вона лишилася з дітьми зовсім сама. Та нічо… якось буде. Інші допоможуть їм вижити. Інші вже, певне, знають, що її домівка зазнала нападу – складна система оповіщення мала спрацювати.

Коли на світанку до хати на узліссі прибуло троє серйозних людей – два чоловіка і жінка –  вони побачили Ірину, яка сиділа просто на землі, підставивши заплакане обличчя теплим рожевим променям, і три великих камені, на кожному з яких були вказані імена і дати: народження – в усіх трьох різна, і смерті – однакова.

–        Ти як? – спитав один з чоловіків, присівши біля Ірини навпочіпки. – Ціла? Діти?

–        Діти добре. Я їх захистила.

Ірину трясло. Заради дітей вона вбила. Вбила вперше в житті. Вбила рідну сестру… Але вона знала: заради дітей, заради їхнього виживання, заради того, щоб в них було майбутнє, вона зробить все, що буде  потрібно. Вб’є, помре сама. Просто – все.

–        Все добре, – ще раз повторила вона.