Демони бетонних печер

Він гарний. Такий гарний, що мов мальований. Стрункий, чорнобровий, вишуканий, ошатний – справжня дівоча мрія.

І карнавальне вбрання романтичного флібустьєра йому надзвичайно личить: сліпучо-біла сорочка з широкими рукавами і коміром із брижами, замшева камізелька, барвиста хустка довкола талії, вузькі панталони, ботфорти і чорний капелюх. Довге, гладке чорне волосся чудово пасує до загального образу. Звісно, перука, але не відрізнити від справжнього.

Втім, я теж нівроку. Гарна, зваблива, жадана – і всі довкола це відчувають. В бальній залі Палацу, де на Свято Дня Міста щороку збираються вершки суспільства, на мене витріщаються і чоловіки, і жінки. Обмацують ласими або хижими поглядами мої стрункі ніжки під струмами напівпрозорого шовку, гаптоване болеро, мереживні рукавички до ліктів, дитячий кирпатий носик і переливчастий полиск білявого волосся.

Вау! Навіть не віриться, що я справді тут! Якби мені кілька років тому сказали, що я опинюся на балу в Палаці, я б лише посміялася. Відповіла б: «Та що мені там робити?» А от бач, як склалося!

А зала таки гарна. З незвично високою стелею – в інших частинах Міста таку можна зустріти хіба в заводських цехах. Щоб замінити лампочки у велетенській люстрі в центрі, довелося б використовувати розсувну драбину. Вузькі аркові вікна, позолочені шпалери на стінах. Таки наші пращури зналися на естетиці, а от сучасники скотилися до рівня бетонних коробок. Щоправда, тут кожна дрібничка аж тхне дурними грошима. Але у тутешньої міської верхівки коштів не бракує…

Трясця, про що я взагалі думаю? Мабуть, то з переляку. Потік дурних думок дозволяє не впасти в ступор. Маю вдавати, що така зала для мене така само звична, як зубна щітка. Втім, краще звідси скоріше тікати. Поки у мене не утворилася агорафобія. Чи ще якась фобія…

Аж тут відчуваю долоню на своїй талії. Він… Блакитні очі хтиво палають і невідривно вбирають кожен мій рух.

– А коли ми підемо нагору? – я звабливо відкидаю убік хвилясте золотаве пасмо. – Ти ж обіцяв! Пам’ятаєш? Що ми дивитимемося на свято з даху! І ти покажеш мені годинник!

– Так, – напружено видихає він. – Ходімо… он туди…

У вузькому старовинному проході, що веде на башту з годинником, ледь блимає світло. Від цокання підборів по кам’яних гвинтових сходах котиться приглушена луна. Я підхоплюю сукню й біжу нагору. Він з важким сапанням суне позаду, не відриваючи погляду від блимання моїх литок. Я бачу це, позираючи через плече.

Він обожнює кирпатих білявок зі стрункими ніжками.

Я це знаю, бо мріяла про зустріч із ним майже два роки. Збирала його світлини. Стежила за повідомленнями у світських новинах. Згадувала про нього майже щодня. Коли лягала спати – в пам’яті зринало його гарне обличчя, і тяжко щемило в грудях…

Я зробила все, аби стати тою дівчиною, яка йому сподобається. Геть усе. Знала, де він буває і коли. Й нарешті влаштувала так, аби ми зустрілися. Начебто випадково – але так, щоб він звернув на мене увагу.

І це було не марно. Я помітила захват в його очах. Але коли він запропонував підвезти мене своєю блискучою автівкою – зверхньо пирхнула й відмовилася. І пурхнула геть, наче метелик – відчуваючи спиною його пильний, невідривний погляд.

Звісно, він може отримати будь-яку дівчину, яка йому сподобається. Просто звеліти охоронцям закинути її до своєї автівки, та й по тому. Проте зі мною так не можна. Бо мій чіп такого ж класу, як у нього. Він просканував його своїм браслетом одразу ж, як до мене вперше наблизився.

Еге ж, головна перевага сучасного світу – що в ньому немає незнайомців. Принаймні, серед вищого соціального класу. Браслет сканує базові відомості чіпа на відстані п’яти метрів, тож ти одразу бачиш, хто саме перед тобою. Коли читаєш класичну літературу про «прекрасних незнайомців» і складнощі наших попередників із спілкуванням, це виглядає збіса кумедно. Аж надто у часи, коли відійшла в минуле ідентифікація по одягу, бо всі почали вбиратися більш-менш однаково. А чіп одразу повідомляє твоє ім’я і прізвище, походження у двох перших генераціях, соціальний статус і рейтинг твоєї родини у РПК – Реєстрі Приватних Капіталів. Ці відомості завантажуються централізовано, тобто за власної примхи їх не зміниш.

Та й кого він очікував зустріти біля Золотого Університету? Операторку прибиральних машин? Звісно, такі там теж є, бо будівлю Університету хтось же ж прибирає, однак працівники приходять лише ночами.

І байдуже, що я маю реєстрацію іншого міста і тут сама-самісінька. В Середмісті мені нічого фізично не загрожує. Злочинності тут немає, бо довкола всі «свої», а нечисленна хатня прислуга працює на господарів мало не поколіннями й дуже тримається за свої місця. Звісно, вистачає сварок і серед самих мажорів, однак в межах Середмістя вони зазвичай дотримуються певних правил. Тут із цим тут вельми жорстко. Та й якщо ти сама не напрошуєшся, то ніхто до тебе не доскіпатиметься.

Однак його я таки підчепила на гачок. Не дарма так довго цьому навчалася. Тож він сам почав мене шукати. Стежив. Намагався десь зі мною перетнутися. Начебто випадково підійти на вулиці, усміхнутися, перекинутися кількома словами.

А згодом у моїй поштовій скриньці з’явилося запрошення на святковий бал у Палаці…

***

І от ми на даху!

Нагорі дме вітер, але до закапелку між балюстрадою і надбудовами, де ми вмостилися, не досягає.

Ліворуч височіє бічна стіна головної вежі. Коли сонце щезне за обрієм і розпочнеться свято, на башті дзвонитиме величезний годинник. Під ним з’являться електроні ляльки, що кружляють і танцюють під музику. Аби помилуватися цією виставою, на площі перед Палацом збираються мало не всі мешканці Середмістя. Експозиція пов’язана з якоюсь міською традицією, але я не пам’ятаю, з якою саме. Та й більшість учасників заходу, думаю, також.  А далі буде парад дизайнерських дронів, перетворених на ляльок або монстрів, і салют.

– Гарна панорама, еге ж? – питає він.

Я мовчки киваю. Справді, незвичайне видовище. З рівня вулиць таке не побачиш.

А от звідти, з височини Палацу, добре видно, що Середмістя розташоване на узвишші й нагадує острів, що вивищується над водою. З даху можна роздивитися його від краю до краю. Ближче до Палацу розташовуються стародавні будівлі – ретельно відреставровані оригінали або репліки, збудовані по давніх кресленнях. Далі модернові витребеньки пізніших часів, переважно скляні. Між ними смужки і плямки зеленого – бульвари та сквери з живою декоративною рослинністю. Вся вона невисока: дерева з коренями, які пробивають ґрунт надто глибоко, тут не потрібні.

А простір аж до обрію навколо «острівця» – чорні й зелені «водяні хвилі». Чорні – то сонячні панелі, зелені – розплідники водоростей. Адже щось мусить-таки виробляти кисень для дихання там, де немає дерев. Там, під панелями, розташовується справжнє Місто. Долішнє Місто. Але звідси його не видно.

Подейкують, що на околицях досі стоять системи протиповітряної оборони, призначені захищати Місто від ракетних ударів з повітря. Звісно, навіть якщо ракети і влучать, то ушкодять хіба верхній ярус. Житлові зони і підприємства розташовуються значно глибше, їх зруйнувати не вдасться. Хіба потрощити сонячні панелі на поверхні, але це не єдине джерело енергії в Місті. Певні незручності це створить, але не критичні.

Може, саме тому вже давно ніхто ні з ким не воює. Жодних сутичок не траплялося понад сотню років. Певно, як-то кажуть, «бабло перемогло зло». А, може, всиновило…

Аж тут красунчик підхоплює мене під лікоть. Від міцного теплого доторку серце починає калатати, наче навіжене. Знаю, на що він очікує далі. І знаю, що відбуватиметься далі. Але стає добряче лячно…

– Стривай! – я грайливо викручуюся з його обіймів. – Спочатку подивімося Танок Ляльок! І салют! Я ніколи не бачила салют згори! Будь ласочка!

Йому дуже не хочеться гальмувати, проте він скоряється. Серед «своїх» у Середмісті заведене певне джентльменство. Ствердно киває, відступає до стіни і виймає з кишені золотий хронометр-«цибулину» на ланцюжку – репліку старовинного, майже доісторичного виробу. Перевіряє, скільки ще лишилося до головної події свята, бо з нашого закапелку біля вежі циферблат великого годинника не видно. Звісно, міг би просто глянути на браслет, але хронометр, виготовлений «під старожитність» – то крутіше.

– Чи ще довго?

– Вісім хвилин…

Мої розпашілі шоки лоскоче прохолодний вітерець. Ноги раптом терпнуть. Я сідаю на приступку під балюстрадою і схиляю голову, намагаючись вгамувати сполоханий стукіт серця. Уявити, що буде далі. За кілька хвилин…

Аж раптом з боку стіни долинає шурхіт і дзенькання. Годинник на золотому ланцюжку падає на кам’яну долівку і котиться мені просто під ноги.

Я здригаюся й зводжу очі.

Красунчик так і стоїть біля стіни, але годинника в руці вже немає. Натомість з’явилося дещо інше: міцна мотузка, яка щільно перетискає шию над його борлаком. І темна кремезна постать позаду, яка скручує удавку дедалі сильніше. А поряд – ще одна.

Моє серце сполохано стрибає попід горло, і перед очима тьмяніє. Все довкола стає нереальним, наче в нічному жахітті. Я бачу, як красунчик сіпає долонями, намагаючись натиснути на браслет. Як йому по ліктях вправно гатить кулак у кастеті, змушуючи руки безживно обвиснути. Як пучки в чорній рукавичці забивають до його судомно роззявленого рота кляп із його ж власного капелюха.

А далі друга темна постать у масці обертається до мене. Скидає свого наплічника на долівку й показує мені на мигах – мовляв, роздягайся…

Я нарешті виринаю з заціпеніння. Зводжуся з приступки й починаю стягати одяг.

Болеро. Сукня. Туфлі.

Тепер застромити пальці понад вухом і відчепити перуку. Трясця, добряче приклеїла! Та зрештою шовковиста купина білявого волосся сповзає, відкриваючи короткий чорнявий йоржик.

Далі зняти ліву рукавичку і вийняти з ніздрів вкладки, які надають носові кирпатість. Потерти, повертаючи йому звичну прямизну. Витягнути підкладки, які робили щоки повнішими…

Коли я обернулася й поглянула на коханого – побачила, що його очі стають круглими від жаху.

Ще б пак. Адже я – майже копія Богдана, мого брата-близнюка. Лише в жіночій версії.

Того самого Богдана, який рік тому був його охоронцем.

***

Вітер вщухає, і стає чутно, як на башті клацає стрілка велетенського годинника, відраховуючи секунди.

Орлик підбиває мажорчика під коліна і змушує сісти. Щур вмощується йому просто проміж ніг спиною до грудей, просуває під власними пахвами задерев’янілі руки бранця і починає чаклувати із браслетом. Пристрій реагує лише на доторк пальця власника, тому й потрібна мажорчикова правиця.

Я витягаю з Щурового наплічника чорний комбінезон і швидко вдягаюся, намагаючись не торкатися нічого, крім тканини. Застібка. Кросівки. Тепер зняти праву рукавичку й кинути до купи зібганого святкового лахміття. Під тканиною на вказівному пальці накладка з особливого, майже прозорого пластику з папілярними лініями. Не моїми. Завдяки ній я можу керувати тим браслетом, що на моїй руці.

Знаю, що треба зробити далі. Шур мені пояснював. Однак зараз ці відомості наче випарувалися з мізків. Виводжу над зап’ястком керівну голографічну панельку, заходжу до базового банківського рахунку. Я ним чимало разів користувалася, коли купляла різні речі, але тоді термінал сам переводив потрібні суми. А зараз треба задіяти зовсім іншу функцію. Як, чорт забирай?..

Цок. Цок. Кр-р-рак! Хвилина минула.

Цок. Цок. Кр-р-рак! Друга…

Щур встає. Вже завершив? Спіймавши мій розгублений погляд, заспокійливо киває. Підходить, згрібає мої долоні у свої, струшує, щоб на них розслабилися м’язи. Бере мого пальця в накладці й починає швидко клацати по голографічному екрану.

Цок. Цок. Кр-р-рак! Третя хвилина…

Не дивлюся на те, що він робить, але приблизно уявляю. Деактивує «батьківський контроль» так, аби не увімкнулося сигналу тривоги. А тоді знімає з банківських рахунків, прив’язаних до браслета, всі кошти, які є, включно з кредитними. Ці гроші починають негайно розбігатися, мов мурахи, по всій банківській мережі, а тоді звалюються на щойно створений рахунок у Даркнеті – і зникають, наче пірнувши в чорну діру. Ще за хвилину вони вигулькнуть на потаємному рахунку ДоліБанку – неофіційної платіжної установи Долішнього Міста, до якої немає доступу з жодної іншої системи. Невелика частина пізніше буде легалізована і виведена на рахунки якогось із «чистих» банків з беззаперечними доказами законного походження, а решта лишиться в ДоліБанку як резерв. І там, на відміну від офіційних установ, кошти за жодних обставин не пропадуть. Навіть у найдрібнішого вкладника. Бо якщо це станеться, тримачам банку буде ой як непереливки. Є певні особи, які це пильнують, і з ними краще не жартувати… Звісно, за це ми віддамо Кротові двадцять відсотків від усіх сум, але справа того варта.

Коли знову зводжу повіки, Щур уже вимикає браслет, деактивує його і знімає з моєї руки. Кидає на купу лахів. Витягає з наплічника згорнуті линви.

Знищувати сліди мого ДНК навіть не намагаємося. Все одно десь лишиться, якщо не тут, то в кімнаті, де я мешкала останні два тижні. Але ДНК прив’язане до ідентифікаційного чіпа, і з цим у шукачів виникнуть чималі проблеми…

Бранець дивиться на нас вибалушеними, переляканими очима. Колись він був гарний, але тепер уже ні. Пика набрякла й побуряковіла, з рота тече слина. Дивитися на нього бридко.

Щур витягає ніж і підходить до мене. Я повертаюся боком, оголюю плече і зціплюю зуби. Мить гострого болю – і пальці в рукавичках вправно підхоплюють крихітний чіп та затуляють розріз пластиром.

Полегшено зітхаю. Все, тепер я вільна. Нарешті…

Цок. Цок. Кр-р-рак! Годинник над головою розмірено відбиває миті нескінченності.

Орлик дужче затягає мотуз на горлянці мажорчика і скидає на мене оком у прорізі маски. Але я хитаю головою.

***

Це буде надто просто. А я хочу, щоби ця потвора мучилася.

Так, як мучився Богдан із переламаними, розтрощеними ногами. Коли, лежачи посеред темного провулка в калюжі крові, нестямно кричав: «Добий мене!» і щосили бився головою об бетон дороги. А я, стоячи навколішки, намагалася підсунути під нього то руки, то коліна, щоб він не розтрощив собі потилицю. Та він був значно дужчий від мене і борсався, мов навіжений. Добре, що підскочив Орлик, він схопив Богдана за плечі і стиснув, утримуючи на місці. А я почала накладати джгути із уривків власної футболки вище розчавлених майже на млинець, безформних колін.

Довкола скупчилися роззяви, які вибігли зі сусідньої кав’ярні. Хтось горлав у комунікатор, викликаючи «швидку», але бот відповідав, що вільних машин немає. Інші обговорювали, як можна доправити Богдана до лікарні без авто, щоб не відірвалися потрощені ноги. Щур сказав, що зараз принесе наркоти для знеболення, і кудись рвонув. Але насправді, думаю – аби просто на оте все не дивитися.

А потім пришкутильгала мама – навіть не знаю, хто їй сказав. І, побачивши рештки Богданових ніг, знепритомніла. Відвідувачі кав’ярні кинулися поливати її водою, яку приніс бармен, а я сиділа навколішки біля брата й намагалася закрутити той клятий джгут металевою виделкою, яку всунула в петлю. Сльози і піт потоком лилися щоками і скрапували на слизькі закривавлені руки, а я не могла їх навіть витерти і лише трусила головою, коли геть заливало очі. І, скоса глипаючи на маму, думала: все, гаплик… Бо у неї була онкологія, вона жила лише тому, що гроші на її лікування заробляв Богдан. А якщо він не зможе…

Вже за казна-скільки часу таки приїхала «швидка». І Орлик ще до того, як я залізла услід за ношами до фургону, зняв і віддав мені свою майку, щоб я не бовтала голими персами перед людьми – адже власну футболку я порвала на джгути, а під нею нічого більш не мала. Вискочила з дому, у чому була. Його майка була на мені наче довга сукня з декольте, та бодай щось.

А в лікарні хірург, ледь глянувши на вже непритомного Богдана, пхнув мені на підпис документ зі згодою на ампутацію обох ніг. І коли я забелькотіла про «а якось скласти докупи», злісно загорлав: «Що скласти? Це фарш із потрощеними кістками, таке вже ніколи не відновиться. Якщо просто зараз це відрізати, він принаймні лишиться живий. Але вже за кілька годин я цього не гарантую. Ставте автограф, і я пішов оперувати!» Але я вже не могла навіть втримати стилос для електронного підпису – просто сповзла на підлогу поряд із каталкою і затулила обличчя руками. Зрештою згоду на операцію дала мама…

А ще за кілька годин, дивлячись через скляну перегородку на Богданові забинтовані кукси, я заприсяглася сама собі, що цього не пробачу. Ніколи. І відповідь потворі буде, як полюбляють казати політики, «симетричною»…

– Ведіть отуди, – я махаю рукою на протилежний край даху. З того боку задній двір, і біля протилежного крила Палацу світиться лише тьмяний ліхтарик біля виходу з кухні. Але під нами темно й безлюдно. І примхливі вигини будівлі не дають повного огляду уздовж задньої частини, навіть якщо увімкнути повне освітлення.

Аж раптом стрілки годинника на вежі клацають, і ми мимоволі присідаємо від оглушного подзвону над головами. Початок свята! З боку майдану вибухає захоплене ревище юрби. Я згрібаю з підлоги наплічник і линви, Щур підхоплює мажорчика під лікті.

Починає грати музика, і зсередини башти долинає приглушений скрегіт і гудіння.  Десь там, під циферблатом, зараз танцюють механічні ляльки. А живі ляльки, нашпиговані найновішою біонікою, дивляться на них із Майдану і теж танцюють. Ніхто не бачить, як темні тіні під оглушну урочисту музику тягнуть ще одну ляльку дахом Палацу, мовби демони до пекла.

Втім, чому «мовби»? Так і є.

Глузливий похоронний марш гупає басами в барабанних перетинках. Марш справедливості, про яку в цьому світі давно забули.

Я обганяю хлопців і показую на певне місце балюстради.

Красунчик починає розпачливо смикатися і хрипко вищати крізь кляп. Схоже, нарешті втямив, що буде далі. Що від посланців пекла не відкупишся. В прохолодному повітрі розноситься гострий сморід сечі.

Орлик знову скидає на мене оком – бачу це в сутіні по повороту голови. Мовляв, якщо хочеш йому щось сказати наостанок…

Але я не хочу. Бажаю лише одного – щоб це нарешті відбулося. І завершилося.

Тож лише мовчки махаю рукою.

В сутіні пляма білої флібустьєрскої сорочки здається примарною. Бачу, як вона перевалюється через балюстраду, стріпує широкими рукавами, наче крилами…

Не сподівайся, потворо. Лайно не літає.

Могутні баси урочистої музики заглушають придушений вереск і вологий хрускіт з боку двору.

Розвертаюся і швидко крокую вбік, до найтемнішого кутка. Зупинившись, скручую з линви альпіністську обв’язку.

Ми ковзаємо вниз, наче невагомі й невидимі тіні, під мелодію старовинного маршу. Одне за одним торкаємося землі між опуклим еркером і кущами бузку. Орлик змотує линви, Щур підчіпляє гачком на руків’ї ножа кришку каналізаційного люка і відсуває її вбік.

А я обертаюся туди, де в кількадесяти кроках від нас на висоті двох метрів над землею розчепірилася біла пляма, простромлена наскрізь шпичаками кованої огорожі у формі стріл. Паркан реставрували лише місяць тому, і гостряки міцні, ще не облизані кислотними дощами.

Добраніч, потворо. Музика і танці на Майдані триватимуть аж до ранку, тож тебе ніхто не почує. І ти в «сліпій» зоні для камер, тож ніхто не побачить. Конатимеш під веселу музику у двох кроках від Палацу, знаючи, що ніхто сюди не прийде і не зніме тебе з цих шпичаків. Аж до самого кінця.

Гарного свята, красунчику!

***

Міфічні демони, завершивши свої справи на Землі, провалюються під її поверхню і зникають без сліду. Ми робимо так само.

В колекторі на нас чекають фахові костюми хімзахисту з шоломами, скляними заборолами і вбудованими протигазами. До речі, ми їх навіть не купляли. Подеколи в Долішньому Місті можна задарма знайти чимало корисних речей, якщо знати, де шукати.

Вмикаємо налобні ліхтарі, сідаємо в армований надувний човник, і нас підхоплює стрімкий потік рідини.

Мчимо чорною рікою, закованою у велетенській трубі, в цілковитому мороці і пекельних міазмах, здатних отруїти людину на смерть за лічені секунди, наче примари підземного світу.

Власне, ми примари і є.

В легальному людському світі кожен має ідентифікаційний чіп і гаджет для всіх побутових  операцій – від купівлі їжі до відкривання дверей у власну оселю. В Долішньому Місті це, звісно, не модернові браслети з голографічними екранами, а комунікатори зі звичайними тач-дісплеями різного рівня застарілості. Але вони таки потрібні. Якщо не маєш чіпа і комунікатора, то не зможеш користуватися жодними можливостями і вигодами системи. Бо ти для неї не існуєш.

От нас і не існує. Ми демони бетонних печер. Без жодних ознак, за якими нас можна ідентифікувати. Ніхто не знає, де ми мешкаємо, ходимо і зустрічаємося, бо без чіпів це годі визначити. Нас неможливо спіймати, бо Долішнє Місто – це сотні тисяч кілометрів бетонних лабіринтів на сімдесяти рівнях. Плюс міжрівневі простори – вентиляції, каналізації, технічні тунелі…

А ще зі Середмістя зручно тікати, бо звідти всі дороги йдуть униз.

Таку схему міської забудови вигадали років зо двісті тому, коли людство дохазяйнувалося до краю й страшенно потерпало від змін клімату й браку ресурсів.

У фантастичних романах давніх часів передбачали, що міста ростимуть угору й перетворяться на шереги хмарочосів. Але будь-яка зовнішня стіна – це джерело втрати енергії. І чим будівлі вищі, тим вони холодніші й мають більше ризику руйнування від вітрів, пожеж, землетрусів і ворожих бомб, а також втрати енергозабезпечення від будь-якої дрібнички. Тобто насправді це дуже незручний варіант.

Тому в реальності вчинили інакше. Реформатори зберегли без змін тільки середмістя з невисокими історичними будівлями й кондомініумами для «еліти». А довкола позносили застарілі хмарочоси постіндустріального зразка і ретельно вигребли всі корисні речовини, які розташовувалися під їхніми фундаментами: ґрунт, глину, пісок, мінерали, будівельний камінь. Рідину з водоносних шарів зібрали до труб, а тоді на голій базальтовій плиті поставили металеві каркаси – велетенські ребра жорсткості. І в порожнинах між ребрами побудували із супербетона все, з чого складається поселення: вулиці, заводи, житлові корпуси, школи, лікарні та крамниці. Супербетон – міцний, але надзвичайно легкий матеріал, тому не існувало ризику, що нижні поверхи зруйнуються під вагою верхніх. Така конструкція дуже вигідна з погляду енергозбереження, бо в поселенні діє купа замкнених циклів – так нам розповідали в школі. Зараз майже всі великі міста у світі такі. Принаймні, там, де їх не затопило океаном.

Не знаю, з якою швидкістю ми пливемо трубою, в темряві визначити важко. Але, схоже, вельми прудко. А головне – нечутно і непомітно. Камер спостереження тут немає.

Аж ось тунель розширюється, потік стає повільнішим. Світло ліхтарів вихоплює юрмиська пацюків на технічному хіднику уздовж стін. Деякі плавають, намагаючись виловити з рідини щось їстівне. Ціла ватага звірят цікавиться нашим човником, і хлопці відкидають їх веслами подалі, не дозволяючи підпливати.

Спиною мимоволі біжать сироти. Ні, не через пацюків. Звісно, я їх остерігаюся, бо гуртом вони небезпечні, плюс це справжні інкубатори інфекцій. Та не те щоб боюся.

Але мені раптом здалося, що ота штука, яку тягають щуренята – напівобгризена людська голова. Дівоча, із залишками довгого волосся… Тьху, аж пересіпало!

Під час чистки і ремонту каналізаційних тунелів у намулі подеколи знаходять тіла. Інколи порізані на шматки, щоб пацюкам було зручніше їсти. Потолочі в Місті вистачає. А кілька років тому дівчата почали пропадати регулярно. Майже всі з горішніх рівнів, найближчих до Середмістя. Лише від однієї знайшлися кістки у риштаках-сміттєзбірниках перед очисними спорудами, а від інших взагалі нічого. Та й поліція не надто напружувалася.

Богдан знав, чому. Але мовчав.

Він усе мені розповів, лише коли повернувся додому з лікарні.

За два дні по його приїзду померла мама – від серцевого нападу. Втім, хай краще так, ніж від свого раку. Принаймні, не мучилася. Не знаю, як би я це все пережила без друзів – Орлика, Щура, Карая, Тасі та інших. А коли урна з маминим прахом посіла місце в Стіні Пам’яті поряд із татовою, і ми з братом залишилися вдвох…

Отоді він посадив мене перед собою й почав оповідати.

Так, він усе знав.

До його господаря-красунчика привозили дівчат із нічних клубів щонайменше раз на тиждень. Все організовував один із охоронців – окрім Богдана, їх було ще двоє. А потім вони розважалися з тими дівчатами утрьох – мажорчик і його бодігарди. Богдана теж кликали, але він рішуче відмовився – такі забавки йому не подобалися. Відповів, що він водій, і його справа – авто. Тож поки господар тішився, він сидів у машині біля усамітненого приватного будиночку на околиці Середмістя й намагався не думати зайвого. Врешті-решт, ці жінки повнолітні, їх силоміць ніхто не тягне. І за те, що вони терплять збочення знудженого мажорчика, отримують грубі гроші. Тому це не його клопіт. Він має доста власного – хвору маму, яку треба лікувати. Батько загинув під час аварії на заводі, коли ми з  братом були ще малі, жодної компенсації не сплатили, бо сказали, що сам винний, тому мама ростила нас, двійнят, сама. Цілодобово гарувала й відмовляла собі в усьому. І тепер найменше, що Богдан міг для неї зробити – оплатити курс лікування в хорошому приватному шпиталі. Де справді лікують ту онкологію, а не просто дають знеболювальні, як у державній. А на це треба чималі кошти, які в Долішньому Місті не заробиш. Йому надзвичайно пощастило, що його взяли працювати на цього мажорчика. І він працюватиме. Та й по тому.

І так тривало, поки не з’явилася перша небіжчиця. Коли Богдан зрозумів, що саме йому пхають до багажника у пластиковому пакеті – розгублено заволав: «Чи ви очманіли?» Але красунчик глузливо вишкірився й пояснив: «Якщо її знайдуть, або щось розбовкаєш – я скажу, що це все зробив ти. Маю двох свідків».

І Богдан із жахом збагнув, що саме так і буде. Мешканці Середмістя завжди робили, що заманеться, їх ніколи не притягали до карної відповідальності. Навіть коли провина була беззаперечна. Вони є господарями Міста, а всі інші – їхня робоча худоба. З худобою можна не панькатися.

І він придушено пробелькотів: «Гаразд. То не моя справа. Я нічого не бачив».

Так воно й пішло. Ні, небіжчиці з’являлися не щоразу. Може, раз на місяць чи два. А він після цього отримував від господаря премії за мовчання. На ці гроші мамі зробили операцію та ДНК-корекцію, і лікарі сподівалися на стійку ремісію.

Щоправда, ми з мамою помітили, що Богдан став незвично мовчазним. Нічого не розповідав про роботу, не гуляв із друзями, майже не виходив із дому. Часом наче відмикався і нікого не чув, поки не гримнеш у саме вухо. Проте відмовлявся тим, що дуже втомлюється, бо гарує за ненормованим графіком і переважно ночами. Втім, я його тоді бачила лише зрідка, бо працювала в денній зміні операторкою складального цеху, а коли поверталася з роботи, він уже вирушав на власну.

А потім небіжчиці почастішали. Схоже, мажорчик припинив стримувати свої людожерські фантазії.

І настав день, коли Богдан, прийшовши ввечері на роботу, раптом збагнув: усе, годі. Йому вже несила. Хай би чим це не завершилося.

Підійшов до господаря і повідомив: «Я звільняюся. Просто зараз. Я нікому нічого не казатиму про тебе, а ти забуваєш про моє існування. На все добре». І тицьнув мажорчикові ключі від машини. Двійко інших охоронців смикнулися було до нього, та господар їх зупинив. Примирливо кивнув: «Гаразд. Хочеш піти – йди. Бувай».

Додому Богдан рушив пішки, аби трохи вивітрилася лють і розпач. Якимись манівцями. Не хотів вертатися, поки ми з мамою не поснемо, бо не знав, що нам казатиме. І сам не помічав, куди прямує. Була вже глупа ніч, за межами «кварталу розваг» людей у тунелях майже не зустрічалося, та він і не хотів нікого бачити.

А тоді повернув у вузький безлюдний провулок, щоб зрізати шлях до ліфту – і раптом почув позаду сичання шипованих шин по бетону. Обернувся й побачив автівку, якою сам  нещодавно кермував. Яка тепер мчала просто на нього.

Тікати у вузькому тунелі не було куди, та й запізно. Удар відкинув Богдана на кілька метрів, а наступної миті йому розтрощило ноги спочатку передніми, а потім задніми колесами. Якби не впав ближче до стіни – розчавило б усього.

Розігнане авто пролетіло вперед, до перехрестя – щоб там зробити розворот, адже в тісному проході це було неможливо. На вільний рух чотириколісних електромобілів розраховані лише горішні яруси з широкими вулицями, а в інших машини ледь пропихаються.

Певно, красунчик хотів повернутися й остаточно розтовкти недобиту жертву. Власноруч. Богдан устиг побачити, що за кермом був саме він.

Проте у провулок виходили задні двері кав’ярні, тамтешній прибиральник визирнув на удар та крик і побачив, що сталося.  І на його лемент негайно вибігли відвідувачі. Чимала юрба добре розігрітих алкоголем міцних чоловіків. Незнайомих, але в цьому районі всі не надто полюбляли мажорів – аж надто придурків, які пруться на своїх лімузинах до Долішнього Міста й калічать перехожих. Певно, красунчик одразу втямив: якщо спробує повернутися до пораненого, то розлючена ватага розкурочить машину, а його самого розшматує. Разом із охоронцями. Тож авто трохи постояло віддалік, блимаючи фарами,  і зникло.

Свідки почали телефонувати до «швидкої», а потім хтось побачив у постраждалого уцілілий комунікатор в нагрудній кишені. Розблокував гаджет Богдановим пальцем, знайшов номер із позначкою «сестра» і подзвонив.

Отак сидиш собі ввечері, вже збираєшся спати – і тут…

Я вилетіла з дому, в чому була. Лише встигла глянути на карту і збагнула, що та кав’ярня від нас недалеко, хіба на чотири яруси вище. Та коли вже мчала до ліфта, зустріла на вулиці Орлика зі Щуром. І вони побігли зі мною…

***

Човник із тихим плюскотом причалює до кам’яної приступки, світло ліхтарика вихоплює з мороку невисокі аркові двері.

Щур вискакує першим і подає мені руку. Орлик витягає човен, випускає з нього повітря і складає до великого пластикового пакета – на дезінфекцію.

За дверима сходи ведуть нагору, до технічних тунелів і коридорів. Як хлопці в них орієнтуються, навіть не уявляю. Ще й ходити в костюмі хімзахисту страшенно незручно – ноги плутаються, дихати важко, скло шолома пітніє, по пиці й спині тече… Лише коли Орлик підхоплює мене за поперек і тягне, стає трохи легше.

Та нарешті зупиняємося біля драбини, яка веде до круглого отвору в стелі. Щур ще раз перевіряє шлях по схемі, намальованій вручну на шматку пластиката і захованій у пластиковому пакеті. Електроніці в таких місцях йняти віри не можна. Розрядиться батарея, щось закоротить від вологи чи ядучого повітря – і лишишся без жодних орієнтирів у нескінченному лабіринті, яким можна блукати до скону. Саме тому тут немає відеонагляду і електронних замків, а універсальні ключі від дверей і люків – це примхливо вигнуті сталеві гачки.

Стягаємо костюми, намагаючись не торкатися вогких, зарослих лепом стін. Коли знімаю шолом, легені навіть через респіратор ріже таким смородом, що аж паморочить. Але Щур уже дереться нагору й відкриває люк.

Нагорі тихо, нікого немає. Роззирнувшись, бачу, що ми в кутку закинутого заводського цеху. Подекуди блимає резервне освітлення, в якому можна розрізнити нерухомі стрічки конвеєрів. Однак за дальньою стіною щось приглушено бухкає, тобто підприємство не зовсім мертве.

В коморі стоять два самокати з електричними двигунами – найбільш зручний і популярний транспорт Долішнього Міста. Автомобілі – то лише для «господарів життя» із Середмістя. А транспорт пересічних – самокати, гіроскутери і ліфти між поверхами.

Щур примощує пакунок зі згорнутими хімкостюмами і човном на вантажну підставку свого самоката, а я стаю на дошку позаду Орлика. Поштовх – і гайда!

Двигун працює недовго – за стіною заводу ми повертаємо до спуску, і самокат стрімко прискорюється накатом.

Провулки між бетонними стінами, величезні брами, закляклі підйомні й магнитні крани, звалища залізяччя і бракованих плат, водонапірні вежі. А онде велетенські казани, в які вміститься зо дві квартири…

Це стара промзона. Самісінькі заводи, один до одного на багато кілометрів. Тут не побачиш кубиків житлових блоків, спортивних й дитячих майданчиків. Вони лишилися значно вище, і навіть там не всі заселені.

Власне, нині понад третина житлового сектора Долішнього Міста порожня.

Справа в тому, що для сучасного виробництва майже не потрібні люди.

Коли я працювала операторкою складального цеху, то одночасно стежила за кількома конвеєрами, де рОботи-маніпулятори зі штучним інтелектом збирали дешеві смарт-пилососи з готових блоків. Продуктивність величенького заводу цілком забезпечувало десятеро осіб – це включно з директором, механіками, оператором вантажних машин і логістом. І так усюди. Власники підприємств не зацікавлені мати зайві людські робочі одиниці, бо типові рОботи обходяться значно дешевше.

Цікаво, що сучасні міста будувалися з розрахунком на перенаселення планети, але невдовзі з’ясувалося, що люди тут насправді зайві. Аби забезпечувати розкішне життя інвесторів і мажорів, багато працівників-людей не треба, вистачає техніки. Тож в умовах, які створили людям, вони врешті-решт майже припинили розмножуватися. Бо навіщо? Щоправда, зі зменшенням кількості населення зменшилася і кількість споживачів – саме тому у промзоні понад чверть підприємств законсервована або просто закинута. І в нашому Місті із цим іще непогано, бо тут виробляють чимало такого, що йде на експорт. А в деяких інших, кажуть, нині заселена добре як чверть.

Однак і в нас не бракує ярусів, де немає людей. І там також відсутні камери спостереження, ідентифікатори чіпів та інший електронний мотлох, призначений контролювати двоноге поголів’я. Якщо й були, то давно вийшли з ладу, або їх познімали демони й прилаштували для власних потреб. А витрачатися на нові міськрада не бачить сенсу. Сюди ніколи не заходить поліція, і більшість законослухняних мешканців Долішнього Міста навіть не уявляє, шо такі закапелки взагалі існують.

Я теж не уявляла. Допоки не довелося.

Шини самоката котяться по бетону зі специфічним шурхотом-посвистом. Більше не чутно нічого, бо двигун вимкнено. Подеколи ритм руху змінюється, коли самокат, розігнавшись на нахиленому пандусі бічного проходу, повертає на перпендикулярну рівну ділянку і певний час котиться по інерції. Я звично вписуюсь у його хилитання, заплющую очі, притуляюся щокою до теплого плеча Орлика і на кілька хвилин наче повертаюся в дитинство.

Улюблена забавка малечі Долішнього Міста – катання на самокатах. Звісно, дитячих, без двигунів. Існували навіть популярні траси, де зручно перескакувати з рівня на рівень по ухилах бічних технічних тунелів і розганятися так, аби інерції вистачило на весь шлях горизонтальної ділянки. Ми спускалися на кількадесят рівнів, аж до промзони, а нагору поверталися ліфтами. Звісно, часом хтось падав, бився, ламав руки-ноги, але ганяли все одно…

Зараз Орлик не квапиться, бо електросамокат перевантажений. Можемо розігнатися так, що на переході на новий поверх не впишемося в поворот, і тоді нас розмаже по стіні. Тому доводиться трохи гальмувати. Та попри це мчимо так, що свистить у вухах.

Але нарешті вигулькуємо на останню горизонталь, і коли інерція самокатів сповільнюється, майже нечутно вмикаються двигуни. Хвилин зо десять неквапно котимо між височезних бетонних мурів, за якими не чутно жодного звуку. Освітлення тут уже немає, навіть резервного. Орієнтуватися в суцільному мороці доводиться лише по виблиску фар, який вихоплює з темряви великі білі літери на стінах біля перехресть. Пітьма здається щільною, наче вода, і ввижається, що нічого, крім неї, у цілому світі не лишилося.

Я знову пригортаюся до Орлика і відчуваю, як його плечі напружуються у відповідь. Він палко закоханий у мене ще зі школи. Я у нього – не настільки, але він мені подобається. Міцний, гарний, майже нестямно хоробрий. Вірний друг і непересічний радіоелектронщик. Від такого можна навіть заводити дітей – вони точно не вийдуть бовдурами. Щоправда, нам разом поки добре й так…

Аж тут промінь Щурової фари вихоплює ліворуч велику ґратчасту браму. Відхиляємо стулку і заїжджаємо, попередньо подавши умовний сигнал ліхтариком. Адже на нас немає чіпів, які може визначити захисна система.

От ми й удома…

***

Ззовні здається, що довкола все мертве, і тут не водиться навіть пацюків. Та коли проїжджаємо через кілька закинутих, захаращених цехів і повертаємо до колишньої адміністративної будівлі – з-за дверей, які прочиняються нам назустріч, вихоплюється смужка світла.

Всередині тепло й чисто. До загального коридору виходить кілька дверей, і з них нам назустріч вигулькують підземні монстри. Тася, дружина Карая, сам Карай і ще троє хлопців. Усі зі зброєю. І не з убогим доісторичним вогнепалом – він, до речі, в Місті офіційно і неофіційно заборонений, бо дає страшенний і непередбачуваний рикошет від супербетону – а з плазмоганами. Я ж кажу: у світі демонів можна дістати що завгодно. А якщо не дістати, то зробити власноруч на кинутому заводському обладнанні.

Тому правоохоронці сюди й не потикаються. Кому хочеться, щоб у ньому пропалило дірку?

Друзі вичікувально витріщаються на нас, в очах мовчазне питання.

– Готово! – кажу я і широко всміхаюся. Коридор вибухає ревищем вітань і радісного лементу. Обіймаємося й цілуємося з усіма – по черзі й водночас.

А ось і Богдан на возику, всі перед ним розступаються. Я нахиляюся, і ми міцно обіймаємося. У мене аж хрускотять ребра – його руки стали ще більш потужними, ніж раніше. Ще б пак, коли щодня тягати на них всеньке тіло.

Коли я нарешті випростуюся – бачу його уважний погляд. В очах водночас радість, туга і злість. Радість – бо я повернулася живою й неушкодженою. Туга – бо він мріяв зробити те, що я, сам. І його злить, що він на це не здатний.

– А  що з лялькою? – питає мене Щур, коли метушня вщухає.

– Як домовлялися.

– Гаразд. Коли її відвезти?

– Зараз і відвеземо, – втручається Орлик. – Щоб уже все завершити і більше не думати.

Я киваю. Справді вже хочеться все завершити, підчистити і забути.

– Добре. Караю, візьми, що треба. Допоможеш.

Карай прихоплює медикаменти, і хлопці виходять надвір через задні двері будівлі. Бачу у вікно, як заходять до комори, розташованої трохи далі. За кілька хвилин з’являються знову, несучи довгий згорток у пластиковому пакеті. Кладуть його до кузову вантажного електромоторолера, кидають туди наплічники і мішки зі спорядженням.

Коли ролер зникає з очей, я мимоволі зітхаю.

Ця частина нашого плану мені завжди не надто подобалася. Але іншого вибору не мали. Саме наявність студентки-мажорки з іншого міста, яка приїхала вступати до тутешнього Золотого Університету, дала нам можливість усе це провернути.

Адже я не могла вільно перебувати в Середмісті, не маючи чіпа альфа-класу. З моїм власним туди взагалі було не варто потикатися: мажорчик чудово знав, що Богдан має сестру, адже кандидатів в охоронці перевіряють мало не до кісток. Та навіть якби вдалося «помінятися особистістю» з Тасею, якось обманути тестування ДНК і влаштуватися в осередок мажорів прислугою, я б все одно щомиті перебувала під щільним наглядом. Та й мала б зовсім інший статус, із яким ніколи б не змогла по-справжньому зацікавити бабія-мажорчика і спіймати його на гачок. А не просто опинитися черговою жертвою, розшматованою і викинутою до каналізації. Може, вдалося б до нього наблизитися й перерізати горлянку, але то означало б гаплик і для мене. А це не цікаво.

Ми моделювали операцію і так, і сяк, але щоразу впиралися в одне: були конче необхідні чіп і браслет альфа-класу, які належать молодій дівчині з певною зовнішністю, привабливою для нашого мажорчика.

Але де таку, хай йому грець, видобути? Постійних мешканців у Середмісті небагато, і вся тамтешня молодь одне одного знає в обличчя. Та й Система їх усіх ретельно контролює. З тутешніми варіант заміни не вийде, як не пнися. Хоч вирушай до якогось іншого міста!

Або… або треба знайти саме мажорку з іншого міста, яка приїхала до нашого! Такі з’являються, коли вступають до Золотого Університету. Зазвичай це багаті дітлахи з невеличких містечок, де виробництво і засоби для збагачення є, а елітарних навчальних закладів немає. От вони й їдуть сюди…

Певно, комусь це здалося б нездійсненним. Однак у сучасному світі будь-яка справа впирається лише в якість техніки і вміння нею користуватися. А в цьому долішні значно переважають мажорів. У Золотому Університеті навчають виключно «мажорським» дисциплінам – фінансам, інвестиціям, комерційній юриспруденції, соціології та політології. А інженерів, мікроелектронщиків і радіоелектронщиків, програмістів, операторів штучного інтелекту, комунальників, роботехнологів, фахівців із безпеки, біофізиків готують в університеті та коледжах Долішнього Міста. Конкурс величезний, і ті, кому вдається вступити, байдики не б’ють.

Тож беззаперечний факт: долішні знаються на технологіях набагато краще за мажорів. А демони й поготів, бо їм треба вміти обходити системи контролю, які встановлюють їхні колишні колеги. У мажорів, наприклад, немає нічого схожого на Даркнет або ДоліНет. І до нелегальних банків їм зась. І припинити постачання продуктів із харчокомплексів або подачу електрики на закинуті яруси, де мешкають демони, їм ніколи не вдавалося. Втім, ніхто навіть не намагається: правоохоронці чудово розуміють, що з мирними демонами вони лише пошиються в дурні та нікого навіть не побачать, а з немирними – тими, хто на закинутих заводах варить «трунок мрій», клепає плазмогани або створює порно з допомогою штучного інтелекту – можна й стати поживою для каналізаційних пацюків.

Хоча, певно, ми з Богданом ніколи б не поперлися в нелегали, якби колишній господар не спробував добити його вже в лікарні. На щастя, брат це передбачив, і щойно оклигав від наркозу – попросив Орлика організувати йому в лікарні охорону. Вельми вчасно… А далі ми вже не мали вибору. І я з Богданом, і наші друзі, причетні до його порятунку. Усім, хто навіть мимохідь спілкувався з братом після замаху, загрожувала небезпека.

А коли ми вже опинилися на нижніх ярусах без чіпів, то довелося швидко навчатися тому, чого раніше не знали. Насамперед стеженню і спостереженню. Якщо хочеш вижити в закинутих підземеллях у статусі демона, маєш точно знати, що відбувається довкруж, нагорі і в Середмісті.

Тому потрібну кандидатуру ми врешті-решт знайшли. Певно, це дівча сподобалося б нашому красунчику: біляве й кирпоносе, його улюблений типаж. Ще й без охоронців: Середмістя і університетське містечко вважаються цілком безпечними, тому там «господарі життя» бодігардів за собою не тягають. Їх заводять переважно ті, хто має потребу навідуватися до Долішнього Міста. Або заради понтів.

Отже, вийшло так, що в Середмісті новеньку ніхто не встиг навіть до пуття розгледіти: ввечері вона прилетіла й заселилася до готелю, а зранку з нього виїжджала вже я. Адміністраторка й не помітила, що гостя за ніч добряче підросла: оригінальна версія була нижча за мене, проте полюбляла високі підбори. А я ні. Те на те й виходило.

Далі я з чужим чіпом, браслетом і повним комплектом «легенди» вирушила до кампуса. Наступного ж дня оновила гардероб, бо стиль дівчиська не пасував до моєї справи, і додала до підробленої зовнішності певні елементи, які ми вирахували як фетиші для нашої здобичі. І вийшла на полювання… А невдаха-студентка тимчасово оселилася в коморі на самому дні Долішнього Міста. Втім, цілком комфортно: її досхочу годували, не кривдили й навіть надали електронну читалку з книжками, але без доступу до ІнфоМережі.

А тепер, коли все зроблено, лялечку можна відпустити на волю. Це була моя беззаперечна вимога: дівчині не має бути заподіяно шкоди. Втім, ніхто й не заперечував. Ми мирні демони, а ця студентка, хоч і мажорка, нічого поганого не зробила.

Тож невдовзі вона опиниться десь на верхньому ярусі й мирно спатиме до ранку в тихому бічному провулку, де немає камер. Щоправда, коли прокинеться, буде добряче дезорієнтована – це побічний ефект Караєвого препарату. І без чіпа їй доведеться довго доводити, хто вона взагалі така. Але це не критично: ідентифікувати особу можна по ДНК. І те, що вона залишилася без браслета і коштів на рахунку, теж не страшно: батьки в неї не бідні, надійшлють ще. Для нас, демонів, вона небезпеки не становить, бо не бачила наших облич і навіть місця, де її тримали. Тож хай собі й далі вивчає фінанси в Університеті.

Щоправда, є ще три «клієнти» – мажорчикові охоронці й новий водій. Всі вони свідомо брали участь у забавках господаря і, схоже, щиро захопилися екстремальними ігрищами. Щоправда, після втечі Богдана красунчик почав використовувати для зустрічей із дівчатами інший будинок…

Але з посіпаками простіше. Втративши господаря, вони втратять і роботу, й повернуться до Долішнього Міста. А там… В міфології згадувалися злочинці, яких «демони утягнули до пекла». От саме це й станеться.

Думаю, Орлик зробить усе як слід. Він таких покидьків люто ненавидить.

***

Світло надворі вимикається, і все довкола знову занурюється в темряву. Щільний, непроглядний морок підземелля, розташованого в кількох сотнях метрів нижче рівня землі. Рівня, де можна побачити сонце…

Богданів возик котиться до кімнати, я йду за ним. В оселі тепло й затишно. М’які канапи, пухнасті пледи, виблиск голографічних екранів.

Але мені чомусь уперто згадується Середмістя. Кущі з квітами і трав’яні моріжки під незвично яскравими сонячними променями. Вдень мені доводилося носити темні окуляри-«хамелеони», бо очі, змалечку пристосовані до штучного освітлення тунелів, не виносили такої кількості люменів. Але все одно сонечко мені подобалося. Знаю, що його випромінювання небезпечне, але воно так приємно гріло шкіру, і кольори довкола здавалися такими яскравими…

Чому я вперше живцем побачила сонце лише у понад двадцятирічному віці? Чому люди не можуть жити під відкритим небом, як колись? Невже я проведу залишок життя у цих тьмяних бетонних печерах?

– Богдасю, а у світі ще лишилася поверхня Землі? Десь поза містами? Чи вже всюди суцільний бетон?

– Лишилася, – упевнено відповідає брат з кухонного відсіку – він уже покотив туди, щоб налити мені чаю. – Хлопці колись дещо порахували. Самі водорості над містами не здатні виробити стільки кисню, щоб підтримувати газовий баланс на всій планеті. А кисню людям вистачає. Отже, на поверхні мають існувати доволі великі ділянки із зеленою рослинністю і активним фотосинтезом.

– А якщо кисень насправді виробляють не дерева, а плавучі фабрики, де розщеплюють морську воду? Я чула, що є такі технології…

Він похмуро заклякає.

– Дарусю, а з чого такі питання?

– Бо мені тут спало на думку… Ми ж ніколи не бачили нічого, крім Міста. В школі казали, що людське життя на Землі зосереджене в містах, а між ними «нічого немає». І нам це тоді не здавалося дивним. А мусило б! Навіть біологи цього не знають, їх у нас навчають тільки розводити біомасу на харчових комбінатах або гідропонних фермах. Он, Карай розповідав. Про біологічні об’єкти на поверхні на його факультеті нічого не вчили. Але я раптом подумала… Я хочу побачити, що у світі є ще, крім підземель. Місця, над якими світить сонце.

Богдан на мить замислюється.

– Я б теж хотів…

– Гаразд. Я про це подумаю.

– Про що? – брат аж смикається. – Дарусю, не лякай мене. Бо коли ти про щось думаєш…

– То я це здійснюю.

Беру у нього горнятко й несу до канапи. В Середмісті я звикла до справжнього чаю, листового, а тут у нас лише розчинний, але байдуже.

Тепер, коли все нарешті позаду, і я розслабилася – від утоми аж паморочить. Треба попити гарячого й лягти відпочити. Не знаю, чи вдасться заснути, але намагатимусь. Зрештою, потвора, насаджена на кілки огорожі – не привід для безсоння.

І треба подумати, де дістати для Богдана біонічні протези. Вони дорогезні, але гроші нині маємо, мусить вистачити. У світі демонів можна знайти все, головне – знати, де шукати.

А коли брат знову зможе ходити, подумаю про те, як нам вибратися за межі міста.

Бо навіть демонам потрібно сонячне світло.