Плесід

Дрест Еріант підійшов до металевих воріт храму бога Плейсід. Вперше за сімнадцять років життя юнак набрався сміливості відкрито ослухатись волі батьків. Вони не підписали для нього дозвіл на вихід за стіни поселення. Звичайно, він мав з ними й серйозніші конфлікти. Проте саме непідписаний документ став останньою каплею в чаші незадоволення молодої та палкої душі. Його друг, Бран, отримав ліцензію водити людей у екскурсійні походи на гору Еспінос, що знаходиться за тридцять кілометрів від північної стіни міста. Цей похід має стати першим на посаді екскурсовода. А Дрест, як неповнолітній, не може підтримати друга в цей унікальний та важливий момент.

Поглинутий неприємними роздумами, хлопець минув ворота та попрямував до скляних дверей храму. Йому дуже подобалась ця будівля тим, що не була схожа на жодну іншу знайому. Більшість людей поселення жили в дерев’яних будиночках, лише еліта – в кам’яних. Храм же перевершував навіть усі багаті маєтки разом узяті. П’ять поверхів! Скляні гігантські парадні двері! Металеві двері між приміщеннями! Неймовірно багато освітлювальних артефактів! Так, це без сумнівів символ вічності. Різнокольоровий пластик, що коштував фантастично дорого, тут був усюди. Люди, які приходили помолитись, могли доторкнутись до частинки цієї величі та відчути себе її частиною. Дреста ж це місце заспокоювало та наповнювало енергією.

Хлопець втомився жити під постійним тиском очікувань та обов’язків, тому вирішив звернутись особисто до божества, аби їх конфлікт розсудив той, хто дійсно знає усе. Близько двох годин юнак просидів на дерев’яній лаві в Залі Очікувань. Русява зеленоока послідовниця, одягнута у темно-зелений балахон, одразу внесла його в чергу, однак людей сьогодні було чимало: семеро похилого віку, п’ять дорослих та двоє дітей років десяти-дванадцяти. Дрест впізнав пекаря, конюха, бабусю однокласниці та сусідку, яка завжди свариться зі своїм чоловіком. Найбільш занепокоєними з усіх виглядали діти. Та їх черга настала швидко. А коли малеча виходила із Зали Спілкувань, на їх обличчі сяяла посмішка. Його душа раділа разом з ними, а розум був щасливий, що чекати залишилось на піщинку менше.

– Верховний шаман вас чекає, – проговорила послідовниця, поклавши Дресту руку плече.

Він підвівся. Було страшно. Зараз він розмовлятиме з найвпливовішою людиною міста. Навіть рада десяти, яка приймала й скасовувала закони, завжди слідувала наказам шамана. А він проситиме про дурну дрібницю: урегулювати сімейний конфлікт та відпустити його за ворота на декілька днів.

Коли відкрились болотяно-зелені пластикові двері Зали Спілкувань, не надто впевнений у собі й власній рівновазі, хлопець увійшов. Кімната виявилась значно меншою за Залу Очікувань та значно простіше оформленою: білі стіни, дерев’яні крісла, стіл зі святилищем Плесід та чорним пластиковим кубом поряд. Поряд зі столом сидів він, верховний шаман Фаол. Високий навіть сидячи, із темним мов безодня волоссям та сніжно-білими пасмами сивини. Не зважаючи на свій ранг, священнослужитель був одягнутий у такий ж темно-зелений балахон, як і послідовниця.

– Дрест Еріант, що привело тебе? – громовитим голосом запитав шаман, вказуючи правою рукою на стілець напроти себе.

Юнак на мить завмер, але швидко опанував себе та поспішив сісти. Двері за ним закрились самі.

– Захистить нас Плесід, о верховний. Я хочу звернутись до мудрості нашого бога, – кожне наступне слово звучало менш впевнено та тихіше попереднього, – На жаль, мої стосунки з батьками зайшли в глухий кут. Вони хороші люди, однак, як я вважаю, їх турбота про мене та про майбутнє сім’ї стала надмірною.

Священнослужитель всміхнувся, його вираз обличчя пом’якшав.

– Не варто боятись. Ти молодець, що зміг озвучити проблему одразу. Наше вчення говорить, що до Плесід може звернутись кожен з усім, що його турбує, – говорячи ці слова, Фаол почав знімати з правої руки рукавицю, яку носив навіть в найжаркішу спеку влітку. В його голосі не було злості, він виглядав так, ніби й справді готовий слухати, – Але, як тобі, я думаю, відомо, бог рідко говорить не в присутності верховного шамана. А чи відомо тобі, що усе почуте та побачене в цій залі має навіки залишитись в ній? І що від того, хто порушить це правило, відвернеться божественне благословення?

– Так, о верховний, – впевнено проговорив Дрест. Усі знали про це. Цього вчили батьки, цього вчили у школі, цього вчили у храмі.

Шаман розстрібнув третю і останню закріпку на рукавиці та зняв її. Його права рука не мала плоті та крові. Це був блискучий метал, що лише приблизно нагадував людську руку. Не було ні зморшок, ні вен, кидався в очі вигравіруваний на верхні стороні зап’ястя напис «PlacidInc», такий як і на святилищах божества. Священнослужитель почав з неприродньою швидкість перебирати металевими пальцями. Помітивши, що один із них вибивається з загального ритму, легким рухом лівої руки від’єднав його та миттєво прикріпив назад. Це допомогло, усі пальці рухались тепер однаково. Єдиний син Еріантів спробував зробити вигляд, що не здивувався побаченому, однак вражень було настільки багато, що його намагання були абсолютно марними.

На мить навіть здалось, що Фаол, спостерігаючи за зміною обличчя хлопця, засміявся.

Шаман розпрямив металеві пальці, потім стиснув їх в кулак і розпрямив знову, тоді промовив:

– Це такий ж дар Плесід, як і освітлювальні артефакти чи обігрівачі. Для нашого бога немає нічого неможливого. Як і немає нічого дрібного, на зразок твого звернення.

Він поклав свою штучну руку на святилище у вигляді білого пластикового циліндра, воно одразу засяяло зеленим світлом, й продовжив:

– Ти звернувся, бо відбулась якась конкретна подія, чи ти хочеш в загальному вийти з під впливу батьків?

– Подія, о верховний. Точніше їх три, але сьогодні я прийшов з однією.

– Розповідай усі три, проте ту одну – першою. Пам’ятай, Плесід зараз слухає тебе.

Дрест підготував коротку промову заздалегідь, аби мати змогу сказати саме те, що він думає та відчуває, не піддаючись впливу оточення. Глибоко вдихнувши, він почав:

– Головна і перша подія. Мої батьки заборонили мені покинути стіни міста у день, коли мій друг, Бран, вперше самостійно поведе людей на гору Еспінос. Я хочу підтримати товариша, хочу вперше вийти за ворота й побачити навколишній світ. Похід відбудеться на наступний день після Дня Призначення, тому в мене не буде занять в школі, ніхто не працюватиме в свята в полі. До того ж, похід для мене безкоштовний. Я не знаходжу причин для їх відмови.

Друга подія: їх вибір моєї професії. Батько володіє взуттєвою майстернею. Еріанти володіють нею близько двохсот років. Я ще не впевнений, чим хочу займатись в житті, але я спробував батькову справу, вона мені не сподобалась, і я не бачу себе в ній.

Третя подія: вибір моєї майбутньої дружини. Батьки прагнуть зміцнити бізнес, тому обрали дочку власника взуттєвого магазину. Однак, я її не знаю. Я не обирав її, вона не обирала мене.

На цьому все, владико Плесід.

Шаман, послухавши слова хлопця, незворушливо мовчав. Так тривало близько двадцяти секунд. Дрест, який під час свого монологу опустив очі в підлогу, розгублено заглянув у вічі верховному. На що той жестом натякнув, що усе добре й потрібно трохи зачекати, мовчки. Ще через хвилину святилище завібрувало й з нього роздався гучний грубий беземоційний голос:

– Дрест Еріант, я вислухав тебе. Знай же, що височенну стіну, яка огороджує місто, звели не просто так, а щоб відгородити жителів від небезпек, які чатують за її межами. Й в дії твоїх батьків я вбачаю прояв любові. Однак, ти покинеш межі міста, якщо цього бажаєш, я благословляю тебе в цей похід.

Що стосується твоєї професії, то мені також зрозуміла їх воля. Я б хотів, щоб ви вирішили це питання самостійно, щоб зберегти та покращити взаєморозуміння. Однак, якщо ти прийдеш до свого повноліття до мене, обравши іншу професію, ми зможемо продовжити цю розмову.

Що ж стосується твоєї дружини. Тобі сімнадцять років, одруження доступне з двадцяти років. За цей час познайомся з нею. Якщо ви не порозумієтесь, або хтось з вас знайде собі іншу долю, тоді ми продовжимо цю розмову.

Прослідкувати за втіленням моєї волі доручаю верховному шаману Фаолу.

Голос стих, ледь дозвучало останнє слово. Увесь час було неймовірно страшно, Дрест відчував, як його тіло вібрувало від кожного звуку.

– Нехай буде воля Плесід, – урочисто промовив верховний шаман й знав металеву руку зі святилища та переклав її на чорний пластиковий куб, той одразу загудів й з ледь помітної  щілини куба вмить вилетів білий прямокутник храмового паперу. Фаол бігцем прочитав написане, тоді протягнув документ хлопцеві.

– День Призначення завтра. Покажеш це сьогодні батькам, а віддаси післязавтра хранителям воріт, коли покидатимеш місто. Ти усе чув сам. Якщо є у житті те, що для тебе неприйнятно, знайди те, чого дійсно прагне твоя душа. Якщо наміри будуть чистими, Плесід благословить тебе. Тебе почули, тобі відповіли. Але якщо ти не почув й прийдеш, не виконавши вказівки, тебе можуть не почути й з тобою можуть не заговорити. А зараз йди додому. Ми б поспілкувались, як людина з людиною, але ще багато вірян очікують в черзі, перед святами завжди так.

Шаман поклав ліву руку на праве плече хлопця й промовив:

– Захистить нас Плесід. Можеш йти.

– Захистить і проведе крізь темряву, – відповів Дрест й з поспіхом вийшов із Залу Спілкувань,  а далі з храму. Усе що відбулось, здавалось йому сном. Металева рука, громовитий голос, папір із чорним священним текстом, який ніхто не писав, той просто вискочив із куба. Найбільш неймовірним було, що він отримав те за чим прийшов. Його почули, його прийняли, йому відповіли. Так, його проблеми не вирішили, крім однієї. Але у вченні пише: «Той, хто нічого не робить для здобуття блага, не отримає це благо, і виключенням будуть лише базово необхідні речі для продовження життя». А отже, потрібно докласти зусиль й тоді відкриється новий шлях, як і відбулось сьогодні.

«№457-13-34-457045

Дресту Еріанту належить 3147.01.01. покинути місто 34 та відправитись на гору Еспінос, де він, в інтересах PlacidInc, перебуватиме до 3147.01.07.

Перебування вказаної особи за межами міста розцінювати як перебування за межами міста послідовника храму (A23B2).

Відміна розпорядження лише за A45. У випадку відміни проінформувати: Фаол Роккен.

3147.12.30                                                                                       PlacidInc. »

Батько, коли дочитав, помітно розізлився. Він витримав чималу паузу, аби заспокоїтись, а тоді передав храмову записку дружині, щоб і вона прочитала.

Лезія, так звали матір Дреста, ознайомившись з документом, вирішила взагалі нічого не говорити й мовчки пішла у свою спальню.

– Твої дії ранили її та мене, – сказав Арто, коли почув, що двері в спальню закрились і його доля їх більше не чує, – Але ми не станемо йти наперекір божій волі. Пам’ятаєш твоя мати важко захворіла дев’ять років тому? Тоді я також відправився храм і … Нехай це дорого мені коштувало, але Плесід зцілив твою маму. Можливо, ти був ще малим, щоб розуміти все, що відбувалось тоді. Але це не важливо. Я не хочу про це говорити зараз. Йди у свою кімнату.

***

Наступного дня, одразу після сніданку, хлопець відправився на святкування. Друзі, включаючи Брана, чекали біля сцени в парку, де уже от-от мали починати свій виступ музиканти. Соромно було розповідати правду, але Дрест з гордістю повідомив, що він піде з ними в похід завтра. Звичайно ж, усі зраділи.

Маол та Уна, найкращі співці міста, сьогодні презентували слухачам декілька нових пісень. Згодом співців змінили фокусники, а фокусники уже через годину звільнили сцену для акторів. Нова вистава не надто сподобалася компанії молодих людей, тому п’ятеро друзів відправились до арени, де мав розпочатись великий святковий турнір.

Як і завжди, в боях використовувались затуплені мечі та діяла заборона на вбивство. Але для молоді це   було найзахопливіше видовище цього дня, нарівні із забігом сміливців та  змаганням лучників.
Компанія підійшла до входу на кам’яну арену, коли їх увагу привернула гучна суперечка між дорослими.

– Вдумайтесь, ви відправляєте своїх малих дітей дивитись, як люди ламають одне одному кістки, – гучно кричав сивий бородатий дід. По його одягу можна було здогадатись, що він з необхідних. Так в місті називали тих, хто не приносив користі й не заробляв гроші, а необхідне для продовження життя отримував в храмі. В школі вчителі завжди говорили дітям, що це великий сором – жити так. Зазвичай, люди старшого віку більше не виконували свою основну роботу та йшли служити Плесід. Бабусю Дреста храм зобов’язав десять разів на місяць приходити в дитячий садочок й читати дітям казки. Дідусь їхньої сусідки, який вже ледь ходив, отримав від верховного шамана обов’язок кормити кожен третій день качок, що жили в ставку біля міського парку. Це було лише в декількох метрах від їхнього дому. Усі старі робили якусь неважку роботу, на яку були здатні, й за це отримували заробітну плату сивих. А цей гучний дід не робив нічого й носив безкоштовний одяг.

– Ваших дітей вчать схвалювати жорстокість, – продовжував він кричати, – Та ви нічого без схвалень свого божка не можете й боїтесь зробити. Живете в стінах міста, як останні боягузи. Й дітей вчите бути такими ж боягузами.

– Ти б краще на роботу не боявся піти, сміливець, – вигукнув якийсь чоловік з натовпу, що вже зібрався.

– Я не боюсь, не підкорятись цьому божку, а ти боїшся, – озлоблено відгавкнув необхідний, – Ви просто стадо, яке слідує його законам. Всі гроші карбує храм, підприємства належать храму. Прокиньтесь, бовдні, ваше життя контролює храм. Це роби, те не роби, туди не ходи. А історія? Хтось знає що було до Плесід? Ні? А чому? Бо Плесід це не вигідно!

– А тобі вигідно жити в місті на милостиню нашого бога? – цього разу не витримав хтось із жінок.

– Милостиню?! Дуже милостливий ваш бог, який продає ліки в храмі, а не роздає їх. Я сорок років працював на Плесід у різних містах, коли Плесід буде працювати на мене? Ніколи, воно тільки своїх послідовників та шаманів береже. А решта – сміття під їх ногами. Так, саме ЇХ, адже цей ваш бог говорить завжди іншим голосом! Багато з вас з ним спілкувались? Це точно ціла компанія людей, які керують цим світом. Людей! Вони всі знання зібрали в себе й бояться ділитись, бо тоді ви перестанете жити як вівці. Вам просто підкинули обігрівачі, щоб ви не повиздихали, та лампочки, щоб могли після заходу сонця читати це дурацьке вчення.

– Це дари магії, для тих, хто вірить. Але милостивий бог ділиться ними й з тобою, хоча ти його проклинаєш, – знову хтось з натовпу не стримався.

– Так-так, це дар, – продовжив інший голос, – Ти жив в різних містах, а значить бачив, що за межами міст немає життя. Ти навіть дрова для багаття не кожен день собі там знайдеш, а питну воду там звідки брати? Тому поки ми в місті – ми маємо де жити та чим грітись.

Дід заричав звіриним голосом:

– Це не магія, а наука, яку я вивчав. Ваші обігрівачі працюють від тих гігантських металевих вітряків, які стоять біля міста. Але вам про це не розкаже ніхто. Бо не можна, бо ви вівці та маєте вірити, підкорятись своєму жорсткому псевдобожеству, яке з вами не рахується, а лише вказує.

Дрест глибоко вдихнув, щоб викрикнути щось в захист Плесід, але Бран його зупинив:

– Пішли звідси, нам не потрібно це чути. Він так покричить трохи й поліція його прибере з вулиці, щоб свята не псував. Йдемо, дивитись бої.

А бої були дійсно захоплюючими. Дерек, за якого вболівали друзі, був явним фаворитом сьогоднішнього турніру. Боєць бився коротким мечем без щита, ухиляючись від ударів противників, що виглядало незвично на фоні тих, хто таки використовував щит. Немов він наставник, який без зайвих зусиль демонструє свої навики іншим учасникам турніку. Звичайно ж, насправді, Дерек нікому не був учителем. Йому було лише двадцять три. Пів року тому він переїхав у їхнє місто за наказом Плесід.

Дрест з великим задоволенням спостерігав за видовищем, хоча його не покидали спогади про того крикливого діда. Молодий хлопець, який вчора отримав від бога схвалення на похід на гору, не розумів, як хтось може говорити такі дурниці. Щоправда, дійсно було дивним, що  про історію світу до Плесід відомо лише з священного письма.

Після турніру воїнів молодь повернулась в парк, щоб встигнути на захід сонця та зайняти найкращі місця біля храму, адже головне шоу сьогоднішнього дня було ще попереду.

Коли останній сонячний промінь зник за горизонтом й темрява огорнула місто так сильно, що людина була не здатна бачити навіть на відстань витягнутої руки, маленькі білі вогники загорілись по контуру даху храму. Почалась церемонія богослужіння. Послідовники, що стояли на маленькій швидко змонтованій сцені біля головного входу, співали  пісні про захист людей та любов Плесід. Шаман, схилившись на коліна, молився, перед гігантським святилищем, яке виставляли перед храмом лише в цей день. Він просив зрозуміти людську сутність, та допомогти не вчиняти страшних помилок минулого, дбати про людські потреби й не залишити їх вмирати в бездонній холодній чорній порожнечі. Коли згасли маленькі білі вогники  – стихли голоси усіх, окрім верховного. Він  просив показати людям те, ким вони є зараз, просив декілька разів, аж поки не засвітилась стіна храму від фундамента й майже до даху. На ній з’явилось зображення їхнього міста в день з висоти пташиного польоту. Справжня магія, яку чекала молодь. Місто виглядало охайним, дахи будинків, що ледь виднілись між дерев та нагадували камінці, що розкинуті серед трави в саду. Коли за декілька хвилин невидимий птах, очима якого дивився бог, пронісся уже над всім містом, то він полетів далі – над міськими стінами. Тонка лінія розділяла доглянуті людьми сади й парки та безжиттєву землю. Птах полетів ще далі, вже за межі міста. Й він летів довго, хвилин десять, але не бачив нічого, окрім сухого мертвого простору. Навіть зрідка не траплялось й маленького деревця. Рови, які нагадували гирла річок, були сухі до самого дна. Гори, які птах бачив, не були покриті лісами, як от їх гора Еспінос. Не було нічого живого.

– Немає нічого за межами любові Плесід, – оголосив верховний священнослужитель, – бог продемонстрував вам, що бачив його зір вчора. Й за рік, який прожило наше місто, світ зовні абсолютно не змінився. Й навіть божественні сили не здатні змінити його. А все тому, що люди минулого ослухались волі Плесід. Коли увесь світ ще був зелений, а ріки сповнені водою, вони не повірили пророцтвам та зчинили  гріх, який породив безжиття. Й продовжили його чинити, допоки світ не став таким, яким ми його знаємо. Лише ті одиниці, хто все ж прислухався до волі всезнаючого, заснували священні міста. Спочатку міст було сто тридцять чотири. Але сили безжиття росли, а людський дух слабшав. Міст залишилось сімдесят шість. Радіймо, що за цей рік, як і за останні двадцять, ми не втратили жодного з них. Люди! Читаймо святе письмо та пам’ятаймо про страшні гріхи! Давайте будемо підтримувати одне одного та храм, аби безжиття не проникло у наше місто. Захистить нас Плесід!

– Захистить і проведе крізь темряву! – дружнім хором відповіли, здавалося, усі жителі міста.

– Зараз я зачитаю нові найважливіші розпорядження нашого бога на наступний 3148 рік, – продовжив церемонію шаман, –  детальніші отримає Рада Десяти. Також, кожен, хто звернеться до Ради, зможе з ними ознайомитись.

А далі звучали слова, справжню суть та цінність яких Дрест поки не міг осягнути. Було щось про зміну культур на полях, нове правило для виходу за стіни, відмову від одного із кольорів для одягу, про використання нових чорнил й декілька інших малоцікавих молодому хлопцеві змін. Насправді, нецікаво було мало аж до моменту оголошення нового призначеного, коли шаман оголошує сформовану самим божеством пару, яка має народити дитину, яка стане  майбутнім послідовником.

– Що ж стосується нових призначень, то ми пам’ятаємо, що бог не посилав нам призначеного уже п’ять років поспіль. Та сьогодні нарешті це сталось.  Ельза Гіацинта стає новою призначеною Плесід!

Дрест, як і уся його компанія друзів, дуже здивувався. Вони знали цю дівчину, адже навчались разом з нею в одній школі. Цьогоріч їй виповнилось дев’ятнадцять, навчальний заклад вона закінчила два роки тому.  Запам’яталась тим, що її завжди можна було знайти бібліотеці, де вона читала пригодницькі книги.

Шаман Фаол, витримав паузу й продовжив:

– Як призначена, Ельза з сьогоднішнього дня ввійде в Раду Десяти та замінить Алекса Лайса, який з честю та совістю служив народу міста сімнадцять років. Її долею та батьком майбутній дітей стає Дерек Селві, переможець сьогоднішнього великого турніру воїнів.

Люди одразу загомоніли. Дрест чув звідсіль різні думки про майбутню пару. Здається, нова призначена стане головною темою для міських пліток на наступні декілька тижнів.

– Ще дві новини, останні на сьогодні, – дуже-дуже голосно та громовито промовив верховний шаман, коли втомився чекати тиші.

– Перша:  Дерек Селві, займе посаду молодшого інструктора воїнів в навчальному центрі міста.

Цього разу гул натовпу сповнився задоволенням, особливо голосно раділи школярі, які мали намір після школи вступити до гарнізону. Дерек сьогодні справив на всіх неймовірне враження.

– Друга: Плесід відкликає мене у місто 27. Тож сьогодні я, Фаол Роккен, завершую службу верховного шамана міста 34 і передаю їх новій обраній Плесід, Аурелії Аяс.

Ця звістка вмить затьмарила всі інші новини. Стало страшно, що місто та храм зміняться.

***

Ранок наступного дня був приємним та тихим. Магазини закриті, ринки закриті, на вулиці майже безлюдно. Шкода, що на небі не було жодної хмаринки, їм доведеться робити опівдні досить довгий привал, аби не отримати опіки.

Дресту дещо муляв туристичний рюкзак, який він позичив в Брана. Напевно, через незвично велику вагу. Але передчуття першої подорожі затьмарювало дискомфорт.

– Хто керівник походу? – запитав високий рудий чоловік, в обладунках хранителів, який підійшов до компанії, коли вони дістались брами. По емблемі було видно, що він лейтенант.

–Я, Бран Каро, ліцензія 3457, похід 03 сьогоднішнім числом.

Лейтенант всміхнувся.

– Здається, це твій перший як екскурсовода. Сьогодні небагато запланованих виходів, тому я вже читав ваш маршрут. Хто неповнолітній, покажіть дозвіл від батьків.

Лейтенант дістав маленький жовтий пластиковий куб з сумки, яка звисала в нього на плечі, й почав прикладати по черзі до долоні кожного, на кубі загорались зелені вогники.

– Є усі одинадцять, чудово. Такс, дозволи.. годиться, годиться, годиться… стоп, це чиє? – хранитель підняв в повітря руку з храмовою запискою.

– Моє, Дрест Еріант.

Лейтенант вмить посерйознішав.

– Зачекайте тут, я приведу капітана. Не переймайтесь, це недовго. Невелика формальність, бо тепер я не маю права самостійно вас випустити. Хвилин десять-п’ятнадцять й ми відкриємо ворота.

Ледь хранитель відійшов, Бран звернувся до Дреста:

– Відійдем на хвилину?

Еріант кивнув.

– Це ж була храмова записка, правда?

– Вона сама, – все ж чомусь соромно було в цьому зізнаватись.

– Мда, ну ти даєш, від тебе точно не чекав. Батьки сильно вперлись?

– Дуже. Спочатку жалість продавлювали, потім шантажувати почали. Думав взагалі з дому втекти, бо вони ніби глузд втратили.

– Тихо-тихо, це вже точно для тебе занадто.

– А що ще залишалось робити?

– Та ні, все добре, не переймайся. Ти обрав кращий з варіантів піти наперекір батькам, повір. Просто я не думав, що заради походу ти на таке здатний.

Дрест  здивувався, адже Бран ніколи не схвалював необачних вчинків.

– Не тільки заради походу. Заради себе. Ти не уявляєш як вони тиснуть стосовно всього, пам’ятаєш я розказував про Меріл? Вони вже дату весілля обирають.

– Мда, цікаві вони в тебе.

– Не те слово, – видихнув Еріант, – Особливо коли про бізнес їхній заходить, то стають це цікавіші.

– Ти ще не потрапив в гори, а вже став трохи сміливіший. Давай до наших, он вже хранителі йдуть.

Лейтенант та капітан підійшли одразу до Брана.

– Капітан Леорно Йорей, я читав маршрут, переношу з жовтого до оранжевого пріоритету. Так що похибка не більше години від графіку, інакше вас одразу почнуть шукати. Тому щоб ні кроку за стежку, ніхто, а особливо Еріант. Щось трапиться чи почуєш оголошувальний дзвін – одразу біжите до першого ж пункту спостереження. Вас взагалі тепер, згідно наших правил, охорона має супроводжувати. Але наказу з храму так і не було, тому йдете самі. Ти мене зрозумів? Щоб ні кроку за стежку! Усі мене зрозуміли?

Уся компанія одноголосно відповіла, що так. Бран підписав декілька паперів і далі їх відправили до брами. Гігантські, дерев’яні ворота висотою понад десять метрів вперше відкрились перед очима Дреста. Його чекатиме три дні свободи.

***

Браму замкнули. Він дивився на напис «34» на воротах й радів, що покидає місто. Кам’яні стіни ззовні виглядали так само велично, як і зсередини: за ними не видно нічого. Відрізняло цю ситуацію лише те, що раніше вони відділяли хлопця від світу ззовні, а тепер – від проблем всередині.

Туристи йшли вимощеною кам’яною дорогою близько пів години, поки не дійшли до роздоріжжя.

– Якщо йти направо, то буде стоянка тревелерів. Це ці великі металеві карети без коней, про які ми читали на уроках історії, – почав пояснювати Бран, – Хотів би я її вам показати, але з похибкою в годину ми точно не встигнемо туди й назад. Ті, хто захоче побачити, записуйтесь в похід до Великого Озера. Там частину маршруту будемо їхати.

Вони повернули ліворуч. Вимощена кам’яна дорога змінилась протоптаною стежиною. Навколо було так багато зелені, як в міському парку. Зовсім не схоже на ту безжиттєву землю, яку вони бачили вчора під час церемонії.

– Бран, а ти бачив десь настільки висохлу землю? – запитав Дрест.

– Ти й сам її побачиш, – скривився екскурсовод, – Уже через декілька днів побачиш. Зелені багато лише біля гори та озера, відносно небагато є й в інших напрямках від міста. Далі пустеля. Дядько, який працює провідником в тревелері, говорить, що між містами завжди пустеля.

– Твій дядько провідник тревелера?! За десять років дружби чую вперше.

– Так ти й не запитував. А я маю звично не говорити про речі, які знаходиться за межами міста. Повір, це дуже корисна звична.

Першого дня вони йшли рівниною. Йти було надзвичайно легко. На обідню стоянку вони зупинились біля пункту спостереження хранителів. Бран відійшов відзвітувати та набрати води.

Вечірня стоянка була біля малесенької річки. Обідня стоянка наступного дня знов біля пункту спостереження, уже іншого. Почався повільний не стрімкий підйом, але йшлось відносно легко. Третього дня знову була зупинка біля пункту спостереження. Пісня нього почався стрімкий підйом по незручній лісовій стежині. Туристи ледь встигли до заходу сонця розкласти намети та розпалити багаття. Втомились усі, окрім екскурсовода.

– Я не знав, що їх так багато, цих пунктів, – після вечері Дрест підійшов поговорити з Браном.

– Їх ще більше, вони й по ту сторону гори є, – з виглядом всезнайки відповів керівник походу.

– Але ж на ту сторону екскурсії не ходять, здається. Дивно.

– Та нічого дивного. Контроль та охорона туристів – дуже маленька частина їх роботи. Ти бачив на стежках та роздоріжжях червоні маркери? Це територія, де живуть дикі звірі. Хранителі з пунктів оберігають в першу їх від нас. А ще в них дуже багато роботи по догляду за деревами, вони ж роботу лісників контролюють.

Еріант неймовірно здивувався:

– Я й не знав що за межами міста так багато людей працює.

– Це все твої батьки, які професійно промивають мозок. А ще не тільки я маю корисну звичку, – Бран підморгнув, – Я можу порадити тобі більше спілкуватись з різними людьми. Ти дуже багато не знаєш про світ ззовні.

***

Четвертого дня вони вийшли з зони лісу, на цій висоті уже не росли дерева, лише трава та кущі. Підйом був надзвичайно стрімким. Здавалось, що якщо невдало поставити ногу й перечепитись, то можна було покотитись до самого підніжжя, але усі безпечно зійшли на гору.

Усе як і казав Бран. З вершини гори чудово видно ліс та дорогу до міста. Але в інших напрямках від гори рослин було значно менше, чітко виднілись краї зеленої зони, за якою простягалось безжиття. Це сильно вразило молодого хлопця.

Ближче до вечора туристи спустились з вершини до наметів. Дрест підготував декілька питань та чекав нагоди поговорити з Браном наодинці. Після вечері та довгих білякострових посиденьок слушна мить настала.

– Знаєш, мені здається, що я живу не своїм життям, – звернувся Еріант до друга, – Це неприємно – не мати вибору. Я про одруження й роботу. Мені стало цікаво, як Ельза з Дереком сприйняли свої зміни. Якщо піти проти волі батьків ще можливо, то проти волі Плесід…

– Кепсько вони це сприйняли, Ельза точно, – Бран виглядав сумним, коли говорив це, – Вона, як я знаю, взагалі хотіла працювати біля Озера, подалі від міста.

– І нічогісінько вже не змінити?

– Нічогісінько… в цьому житті, – хлопець справді переймався через це. Дрест зрозумів, що його другу подобалась Ельза. Але тепер між ними Плесід. Було незрозумілим, чому божество йому дозволяє обирати свою долю, а вже у іншому випадку силоміць створює пару.

– Я ще хотів в тебе запитати про безжиття, – потрібно було терміново міняти тему розмови, поки друг ще здатний хоч якось відповідати на питання, – В святому письмі мало пише про причини, лише те що люди якимись своїми діями довели світ до такого. Але я впевнений, що ти точно щось знаєш.

– Сам не знаю чому, але  послідовники ніколи не говорять про це, хоча в їх правилах це не заборонено, – тепер Бран виглядав більше роздратованим, ніж сумним, – Людей, які багато про це питають, віддаляють потрохи від храму, тому май на увазі, що це небезпечна тема. Скажу лише, що в місті 31 є люди, які зайняті виловом з океану артефактів минулого. Про це дядько розповів. Але я тобі цього не казав і ми більше про це не говоримо. Й взагалі не варто говорити про що-небудь що ставить під сумніви вчення.

Розмова цим завершилась. Дрест зрозумів, що підібрав абсолютно невдалий момент для таких питань.

Наступні три дні вони уже іншою стежкою повертались додому. Бран вів себе як зазвичай, хоча розмов наодинці уникав. І навіть після повернення до міста поговорити з ним щиро так і не вдалось. Згодом, старий друг почав уникати Еріанта. Життя в місті стало ще нестерпнішим.

***

Навіть через два місяці після походу, Дрест не міг забути тієї недорозмови й не міг змиритись з її наслідками. Тепер, спостерігаючи за містянами, він все більше помічав різницю між статками тих, хто служив божеству та тих, хто сторонився храму. Немов два різні світи. А ще, уже всі його однокласники обрали майбутню професію, лише він один не міг визначитись з тим як відповісти на питання «Ким ти будеш?», яке задають при врученні шкільного диплому. Повільно хлопець почав закриватись в собі, все менше контактував з однолітками. Усе про що він думав: як зробити так, щоб за нього більше ніхто не обирав.

Меріл, потенційна дружина Дреста, внесла свій вклад в його негативне мислення. Дівчина виявилась красивою та розумною, але з критичним мінусом – вона завжди в усьому слухалась своїх батьків. І це не був її вибір, це було абсолютне правило, в істинності якого вона не сумнівалась ні на краплину.

Майбутнє, в очах хлопця, виглядало все менш приємним, він черговий раз поринув у роздуми:

«Потрібно щось міняти, терміново. Тікати. З міста. Куди? За стінами не вижити. Отже, потрібно туди, де можна жити. В інше місто? Білет дорого коштує, батьки точно не стануть його купувати. Тоді потрібно самому купити. Але вже після повноліття, на нього ще ж заробити потрібно. Занадто довго й далеко, потрібно кудись ближче. До Озера? Так, до Озера. Ельза ж туди хотіла, там багато різної роботи. Але як? Знову попросити Плесід, божество дуже послідовне в своїх словах, потрібно правильно усе сформулювати. А як не вийде? Шукати інші шляхи. Далеко, спочатку отримати відмову, тоді думати далі».

***

Усе як під час першого візиту: білі стіни та дерев’яні крісла, стіл зі святилищем Плесід та чорним пластиковим кубом поряд. Різниця лиш у тім, що поряд зі столом сидів не Фаол Роккен, а Аурелія Аяс – неймовірно красива жінка років тридцяти п’яти з білосніжно сивим волоссям та пов’язкою, що закривала ліве око. Одягнута вона була у такий ж темно-зелений балахон, як і усі послідовники.

– Дрест Еріант, що привело тебе? –  ніжним, але сильним голосом запитала шаманка, вказуючи правою рукою на стілець напроти себе.

– Захистить нас Плесід, о верховна. Я хочу звернутись до мудрості нашого бога, – цього разу кожне слово було сповненим впевненості, – Незабаром моє повноліття, тому я хочу поговорити про свою майбутню роботу. Мої бажання відрізняються від бажань моїх батьків.

Священнослужителька посміхнулась настільки красивою посмішкою, що Дрест відчув, як темрява, яку він зрощував в собі останні місяці, почала поволі розчинятись.

– Ти молодець, що зміг озвучити проблему одразу. Наше вчення говорить, що до Плесід може звернутись кожен з усім, що його турбує, твоя ситуація не стане виключенням. Думаю,тобі відомо, бог рідко говорить не в присутності верховної шаманки. А чи відомо тобі, що усе почуте та побачене в цій залі має навіки залишитись в ній? І що від того, хто порушить це правило, відвернеться божественне благословення? – говорячи ці слова, Аврелія зняла пов’язку з лівого ока, яку постійно носила за межами храму.

– Так, о верховн.., – почав відповідати Дрест, але запнувся, коли побачив що ховалось за пов’язкою. Це було не звичне людське око, але й не таке, що надто відрізнялося б від нього формою. Воно було абсолютно білим із безліччю червоних зіниць, що рухались в різні сторони.

– Декілька років тому, – почала говорити Аурелія, коли помітила реакцію хлопця, – Я та ще декілька послідовників відвідали одне із тих міст, яких дуже давно поглинуло безжиття. На наш подив, там були живі люди. Дикі люди, які забули нашу мову. Вони напали зненацька, загинули майже усі з експедиції. Я ж втратила око, лише око. Ми пішли туди по волі Плесід, але діяли не так обдумано та обачно, як богиня нам цього веліла. Не зважаючи на це, коли я повернулась, я отримала цей дар й тепер можу навіть в темряві бачити на декілька кілометрів вдалину. Окрім того, це око поєднує наш світ та світ божества. Краще трохи зачекаю, щоб ти заспокоївся. Як тільки зможеш, одразу озвуч те з чим прийшов. Пам’ятай, Плесід зараз слухає тебе.

– Я прийшов, тому що не зміг дійти компромісу з батьками, – Дрест, хоч і підготував «промову», але після побаченого почав нервувати, – Вони все ще наполягають, щоб я продовжив сімейну справу. А я хотів би доглядати озеро або працювати лісником. Ці справи мені ближчі. Впевнений, що принесу значно більше користі, якщо робитиму їх. На цьому усе, владико Плесід.

Після того як хлопець замовчав близько хвилини тривала тиша, тоді святилище, що стояло на столі поряд, завібрувало й з нього роздався жіночий  спокійний голос:

– Дрест Еріант, я вислухала тебе. Мені шкода, що ви не змогли порозумітись за той час, що пройшов з нашої останньої розмови. Отже в цій ситуації немає рішення, яке задовільнило б обидві сторони. Однак, місту та людству буде краще, якщо ти будеш зацікавлений у якості своєї роботи. Я доручаю Аурелії Аяс визначити де саме твій вклад у загальне благо потрібний та доречний і направити працювати туди.

Голос стих, ледь дозвучало останнє слово. Минулого разу звучав інший, чоловічий голос, Дрест одразу згадав одного гучного діда, якого він бачив у День Призначень.

– Я доручу Раді Десяти прислати мені список вакансій, – шаманка була ледь помітно невдоволена тим, що їй додали роботи, – Але чого б ти сам хотів? Ретельно подумай, перш ніж відповісти.

– Не дивуйся, – продовжила вона, поки хлопець все ще мовчав, – голос Плесід залежить від особистості верховного шамана. У вченні пише, що Плесід є всім і всюди, тому вона одночасно чоловік та жінка, людина похилого віку та немовля. Ми, послідовники, також чуємо, що говорять люди, незадоволені храмом та вченням. Але я особисто не бачу, щоб ці люди приносили користь суспільству. Це сумна реальність. Але навіть тих, хто ображає нас, ми маємо оберігати, так вчить Плесід і так ми чинимо. Колись навіть я не погоджувалась із існуванням необхідних. Точніше не з самим існуванням, а з тим, що храм бере на себе обов’язок надавати їм безкоштовні одяг, їжу та житло. З часом, уже ставши послідовницею та розібравшись у вченні та собі, я зрозуміла, що це дійсно наш обов’язок. Люди можуть оступитись. Неважливо скільки з них повернуться назад, але храм підтримає кожного, аби показати, що шанс повернутись завжди є.

Дрест дивився в очі верховної шаманки й втопав в любові, яку випромінював її погляд. Навіть його матір ніколи не дивилась на нього так. Окрім того, невластива послідовникам щирість розчулила хлопця. Він знав що має попросити, але це не було тим, що він хотів попросити. До того ж було дивно, що шаманка говорить відверто про те, про що навіть Бран застерігав мовчати. Темрява, яку хлопець зрощував в собі останні місяці, розчинилась повністю. Він хотів бути щирим, з усіма бути щирим, щоб його чули, щоб не підбирати слів лише тому що щось когось гнівить або лякає.

– Я не впевнений, що насправді хочу працювати біля Озера або в лісі, – щирістю на щирість, так він вирішив відповісти, – З моменту, як я побував за межами міста й побачив на горизонті безжиття, я весь час думаю про те, як цей світ став таким та який вигляд він мав раніше. Я б хотів працювати над подоланням безжиття, щоб людям більше не довелось ховатись за такими високими стінами.

Шаманка кивнула. Здалось, що така відповідь їй дуже сподобалась.

– Можу направити тебе у відділ храму, який займається дослідженням світу. Звісно ж, якщо ти доведеш, що достатньо розумний та можеш бути корисним. Тому добре подумай як саме ти можеш це зробити, але знай, що спосіб тебе перевірити обиратиме Плесід.

Як і в перший візит, Дрест відчув, що його чують, йому дають шанс обрати самому.  Вся надумана людьми темна сторона цієї організації – вигадка?

– Я чув, що в місті 31 з океану виловлюють артефакти минулого, мені хотілося б відправитись туди, – проговорив він, це була єдина відома зачіпка.

Шаманка постукала пальцями по столі, а тоді відповіла:

– Знаю про що ти говориш, мені подобається цей варіант, але це досить далеко, впевнений? Можливо, ти більше нікого із цього міста не побачиш.

– Не бачу проблем, – сумно відповів хлопець. Після того як Бран перестав з ним спілкуватись, він зрозумів, що, власне, більше ні з ким говорити, інші занадто зацикленні на приземлених буденних справах.

– Що ж, тоді слухай уважно. Я призначу тебе океанським збирачем в місто 31, але з умовою що ти наступні п’ять років працюватимеш там. Якщо ти за цей час ти не передумаєш та матимеш ті ж наміри, то приєднаєшся до храму й станеш одним з послідовників, що вивчають безжиття. Запам’ятав?

– Так, о верховна.

– Якщо виникнуть проблеми, звертайся до будь-кого з шаманів, Плесід завжди підтвердить нашу угоду.

Аурелія протягнула руку до чорного куба, що стояв поряд зі святилищем, той загудів і  з ледь помітної щілини вмить вилетів білий прямокутник храмового паперу. Шаманка перечитала написане й простягнула хлопцеві.

– Захистить нас Плесід, можеш йти.

– Захистить та проведе крізь темряву!

***

Арто Еріант нарізав кола в гостьовій кімнаті та голосно лаявся, лютував на себе та клявся що наступну свою дитину, якщо вона в нього буде, не випустить за стіни ніколи:

– Родина настільки близько до того щоб переїхати з дерев’яного в кам’яний будинок та стати справжньою елітою! Але ти, паскудний сину, все зіпсував. Про якісь подорожі та безжиття говориш! Та тобі настільки тепле місце наготували: робота в майстерні налагоджена, лише підкеровуй! А ти зробив з батьків посміховисько, вирішив все кинути. А весілля? Як нам тепер з цього вибиратись?!

– Це я про це весілля домовилась! Для тебе! З такою красунею! – вищала Лезія Еріант на свого сина, що сидів на дивані, схиливши голову, – Кому ти там будеш потрібний в іншому місті? Пару днів і в необхідні запишешся. Яка ж ганьба нашому роду! Як батькам Меріл все пояснити? Ти не думав, що ти зараз не лише собі, а й нам життя ламаєш! Для кого ми так старались? Для кровинки нашої, щоб ніколи не бідував і діти його щоб не бідували. Але кровинці нашій байдуже, йому б тільки не погоджуватись та робити батькам зло. Ось така відплата за все хороше!

– В храм він пішов, – батька вже трусило, він би вже давно відлюпцював сина, якщо б не знав що зараз мають прийти послідовники й забрати цю гімноту на церемонію повноліття, – А з нами поговорити ти не міг? Ми ж німі, говорити не вміємо! Тільки що певне ходимо й мукаєм одне до одного. Сказав би, що хочу до океану, я б білет тобі купив! П’ять років! П’ять років життя храму віддати! Розумник який, тільки ти нічого за це не отримаєш, ти  ще просто не знаєш як храм розраховується зі своїми і скільки з них ходять необхідними по містах! Знайшов кому довіритись, цій жадібній сволоті, яка тільки гроші заробляє на таких ідіотах як ти! А до батьків не прийшов, батьки ж хто такі?

Дрест сидів на дивані й мовчав. Він знав, що буде саме так, тому не показував свою храмову записку до дня повноліття, коли він після церемонії вже зможе не повертатись додому, а одразу піти на тревелер. Хлопця не турбувало зовсім що й в якій манері говорять батьки, він міг взагалі нічого не говорити їм, але дав шанс попрощатись. Напевно, саме так вони прощаються й саме так вони вислуховують його причини та бажання. Байдуже. Їх вистава закінчиться тим, що послідовники проведуть його до храму, він пройде церемонію та  сходить забере зі сховку заздалегідь спакований рюкзак.

– Зрадник! – кричала мати, – Серце моє зрадив! Воно й так хворе, але ти вирішив добити! Хвороба не вбила, та рідний син краще справиться!

В двері постукали. Дрест посміхнувся та встав:

– Після церемонії я вже не повернусь. Не раджу підчікувати мене серед вулиці, бо мене хранителі супроводжуватимуть до тревелера. Якщо колись перестанете гніватись – пишіть, я відповім, але не обіцяю, що приїду.

Хлопець вийшов з кімнати, проскочив маленький коридор та опинився на вулиці, де його чекали двоє послідовників та двоє хранителів.

– Дрест Еріант? – з ним заговорила рудокоса послідовниця з ластовинням на обличчі.

– Так, це я.

– Ти підготувався? Не їв? Не пив?

– Підготувався згідно інструкції, – дуже не хотілось переносити церемонію, тому що не хотілось цілу ніч слухати батьків, – Виконав кожен пункт.

– Добре, йтимеш сам чи супроводжуватиме хтось з родини?

– Йтиму сам.

Послідовниця здивувалась, але віддала наказ йти. Дреста привели в храм на перший поверх, в кімнату для підготовки до церемонії повноліття та веліли чекати. Через декілька хвилин до нього підійшов послідовник з чимось схожим на вузеньку скляну кружку із металевим наконечником. Він пробив цим наконечником вену на руці хлопця та набрав повну посудину крові, після наказав не рухатись хвилин п’ятнадцять, а далі одягнути церемоніальну робу на голе тіло. Лише ще через десять хвилин очікування прийшов шаман-чоловік, який вже десятками років відповідав за церемонію повноліття. Він відвів хлопця до церемоніальної зали, де досить швидко прочитав декілька цитат з вчення й вони пішли в ще одну залу посередині якої стояло циліндричної форми біле ліжко.

– Ти не дивуйся, що я так поспішаю, – сказав шаман, – в мене ще дві церемонії після тебе, а ви всі не снідали. Не хочу щоб хтось знепритомнів та довелось переносити. Лягай на ліжко. Одягни ось це на голову. Буде дуже гучно, буде гриміти, але ти не бійся, так має бути, ти маєш весь час слухати що тут говорять та відповідати на запитання. Старайся тримати очі закритими.

– Я справлюсь, – впевнено відповів Дрест, якому потрібно було будь що пройти цю церемонію сьогодні.

Коли хлопець ліг на ліжко, шаман вийшов з кімнати. Почало гриміти. Дійсно, було досить страшно, все тіло вібрувало. Але з дивної штуки, якою священнослужитель сказав прикрити вуха, лунала приємна музика. Запитань задавали небагато, в основному про здоров’я та плани на майбутнє. Після кожного з них грала нова мелодія. Дрест не знав скільки точно тривав цей процес, але по відчуттям не більше години-півтори. Коли гриміти перестало, в голові все ще гуділо, також трохи нудило, але водночас неймовірно хотілось їсти.

Шаман допоміг вибратись з ліжка.

– Йдемо, я проведу тебе до кімнати підготовки, переодягнешся. Хотів би сказати, що далі підемо обідати, але для тебе це буде сніданок, – священник засміявся й вже серйозним голосом продовжив, – Вітаю, Дрест Еріант, тепер ти повнолітній.

***

Біля входу в храм на Дреста чекало двоє хранителів на диліжансі, запряженому білими кіньми. Вони відвезли хлопця до зупинки тревелерів й зачекали, щоб його посадити на потрібний.

Під’їхало щось металеве й неймовірно велике, особливо в довжину, та абсолютно без коней. Чоловік у темно-синій формі провідника першим вийшов з цього диво транспорту та розклав маленькі металеві сходи, по яких виходили пасажири. Далі він підійшов то тих, хто очікував на посадку, та приклав маленький фіолетовий пластиковий куб до долоні першого в черзі, разом з ним зайшов в тревелер й через декілька хвилин вийшов, уже сам, щоб притулити куб до долоні наступного. Згодом, настав час Еріанта.

– Дванадцяте купе, – сказав він, коли куб засвітився зеленим світлом, – Ходімо проведу.

– Цей за наказом Плесід, – сказала лейтенант, яка допомогла занести рюкзак в транспорт, – Щойно після церемонії повноліття. Напевно, добре поїв, ти ж знаєш як годують там в цей день. До того ж, це перша поїздка.

Провідник незадоволено засичав й дістав з кишені шкіряний мішечок, який протягнув Дресту:

– Якщо захочеш блювати, підійдеш до мене, дам ліки. Не допоможуть – блюй у цей мішечок. Здається, в купе ти їдеш сам, але не сам в тревелері, тому наніч замкни двері зсередини. Такс, я по наступного пасажира.

– Щасти тобі, Дрест Еріант, – сказала лейтенант перш ніж покинути транспорт, – Я не знаю який шлях ти собі обрав, але ти перший на моїй пам’яті, кого Плесід відправляє в інше місто в день повноліття.

– Дякую, що допомогли з речами.

Те що провідник називав «купе», це була невеличка кімната з двома ліжками та крихітними столами біля них. Ще була шафа для речей, дзеркало на стіні та стелаж з книгами. Також було те, чому хлопець був неймовірно радий – гігантське вікно.

Вони їхали між зеленої зони. Вдалині виднілись поодинокі будиночки лісників. За пів години транспорт дістався Великого Озера й зупинився. Покидати тревелер було заборонено. Еріант бачив з вікна як заходили нові пасажири, як вантажились ящики, а головне, він бачив озеро – гігантську водойму, протилежний беріг якої розмитими рисами ледь проглядався з-за горизонту.

Транспорт знову рушив. Більше не було зупинок. Та й із зеленої зони вони виїхали за годину. Почалась територія безжиття. Спочатку Дрест намагався уважно розглянути землю, по якій вони проїжджали: абсолютно суха та вся в тріщинах. Згодом, він вирішив, що варто дивитись вдалечінь та шукати якісь рослини. Але було марно. За два дні дороги він не побачив нічого зеленого, лише гігантські тріщини. Ще через два дні він зовсім перестав дивитись у вікно та зосередився на пригодницьких книгах, що стояли на полиці. Через тиждень книги також надоїли. Дорога томить.

***

– Агов, Дре, сьогодні новенький з нами, будеш ти його вчити. Тільки щоб після плавання він не просився кудись перевестись!

Рудий хлопчина років вісімнадцяти піднявся на борт.

– Я Едвард, Едвард Райт, – невпевнено представився він, – А ви Дре? Чи краще називати вас вчителем?

– Я Дрест Еріант, клич Дре, бо так швидше, – хриплим голосом відповів статний бородатий старшина корабля збирачів, – А про вчителів, Едді, забудь, тепер ти юнга на борту «Шипшини», будуть лише накази. Жартую звичайно ж, але раджу звикати слухатись. Головне не забувай, що кожен з нас пройшов таку ж школу.

Дрест повів новенького в каюту, допоміг розкласти речі та провів коротеньку екскурсію по невеликому судні. Й одразу ж віддав перший наказ – прибрати трюм, а сам відправився перевіряти невід.

Наступного дня разом з першим світанковим променем «Шипшина» відправилась в семиденну подорож в океан. Шамани обіцяли хорошу погоду, а збирачі готувались до доброго улову. Їх всього семеро на судні – навколо ж безмежність. Більше чотирьох років тому Дрест Еріант прибув до міста 31. Його зустріли ті ж гігантські стіни та такі ж поглинуті власними проблемами люди. Але усе змінилось тоді, коли він вийшов у своє перше плавання. Ця робота подарувала свободу, якої він так бажав. Океан не знав пліток, ні з ким не одружувався та не рахував чужі кошти.

На восьмий день плавання на горизонті завиднілось щось схоже на землю.

– Вітаю, Едді, твій перший острів, – засміявся Дрест, ляскаючи хлопця по плечу. Сьогодні у нього був чудовий настрій.

Команда почала скидати невід, пропливаючи по дотичній до «острова». Капітан скомандував поворот, матроси кинулись рівняти вітрила.

– Він занадто великий, все не витягнем! – закричав старшина, – Кеп, треба прорізати.

– Ну то тоді йдемо на веслах! Я відітну десь третину й будемо відпливати!

Розпочалась найважча та, можливо, найнебезпечніша частина роботи збирача. Судно почало «прорізати» «острів», наступні декілька годин потрібно було гребти щосили, та навіть коли сила вже закінчилась. Весла не завжди потрапляли в воду, іноді вони натрапляли на відокремлені частинки «острова», від чого періодично ламались, але частіше застрягали там, тому з собою завжди було з десяток запасних.

– Раз і … Два і… , – командував капітан, тримаючи обома руками штурвал, – починаю ще зрізати, величенький нам попався, моліться Плесід, хлопці.

Й вони дійсно молились, щоб вдало прорізати цю товщу та не пробити ні об що борт, аж поки не почули кепове:

– Ми відпливли достатньо, відпочинок.

Дрест в черговий раз бачив в очах нового юнги впевненість – усі місцеві знали на що йшли. Колись, ще зеленим, він послухав Брана та повірив в артефакти минулого, зараз навіть смішно згадувати себе попереднього. Збирачі були не археологами, а швидше морськими шахтарями. Вони дійсно збирали те, що колись було частиною попередньої цивілізації, але тепер це все – потрібний лише Плесід ресурс, за видобування якого вони отримують заробітну плату.

Після короткого перепочинку, команда почала витягувати невід. Еріант пам’ятав як він сильно засмутився, коли зблизька вперше оглянув улов. Усе це був пластик! Не такий як у храмі, але точно пластик! Чоловік часто намагався здогадатись чим ці речі були раніше, та океан давно течіями перетер усе в «просто шматки», неможливо було щось дослідити. Однак, точно відомо було одне – це його 74-ий «острів».

***

«Шипшина» швартувалась в порту. Сьогодні відпочинок, а завтра розвантажувальні роботи. Цю частину роботи не любив ніхто. До того ж весь наступний тиждень – на суші. Так, збирачам платили досить багато, вони могли дозволити собі абсолютно усе, що пропонувало місто. Але Дреста, як і багатьох інших, цікавила лише дата наступного плавання. Стіни здавлювали. Коли живеш у місті постійно, ти навчаєшся їх не помічати, але коли звик бачити лінію горизонту – відчуваєш себе в’язнем.

Дрест сидів у віддаленому куточку в парку та їв смачнющий пиріжок з м’ясом. Здалека доносились уривки якоїсь мелодії та сміх молодої компанії, напевно ще школярів.

– Я знала, що ти будеш тут, як і кожного вечора після плавання, – це була верховна цього міста, Роксана Вітер, жінка досить похилого віку. Що там казати, свою теперішню посаду вона займала шістдесятий рік поспіль.

– Доброго вечора, о верховна, – чоловік не чекав такої зустрічі. За весь час життя тут він бачився з нею лише раз, в день свого приїзду.

– Твої п’ять років пройшли, Дрест Еріант, – вона сіла на лавку поряд, – Так хотілось поговорити за межами храму про це. Ти ще не передумав?

– Я чекав цього дня. Я дім покинув, щоб стати тим, ким маю стати.

– Не про те, що ти колись полишив, мені хочеться говорити, – кожне її слово було тягучим, немов тісто, – Ти втратиш те, що маєш зараз, якщо погодишся йти далі. Втратиш свою свободу. Подумай, а чи дійсно ти хочеш змінювати свій теперішній спосіб життя? Плесід говорить, що ти щасливий. Ти можеш знайти свою долю, завести дітей, зростити їх у достатку, вийти на пенсію та вчити внуків в’язати морські вузли. Ніхто й не згадає, що була ця угода, залишайся збирачем, сину. Ні за мого, ні за твого життя, там не здолати хворобу, яка поширилась цим світом.

–Я не шукав спокійного життя, коли зважувався на угоду. Й думаю, якщо здамся зараз, жалітиму більше, аніж якщо продовжу.

– Серденько моє, – шаманка глибоко вдихнула, перш ніж сказати, – Долі послідовників надто різні, щоб сказати напевно, але є шанс що ти більше не побачиш океан. А можливо, ти навіть сонця більше не побачиш. Подумай про це наступні декілька днів та обов’язково повідом мені про своє рішення.

Вона піднялась та повільно, опираючись на стареньку дерев’яну палицю, пішла в сторону храму.

– Мені вже вдруге пропонують обрати спокійне життя, – він дивився на зорі та радів, що зможе продовжити свою подорож.

***

Дрест стояв на зупинці тревелерів у супроводі восьми хранителів та з легким сумом дивився у безхмарне голубе небо. А що як дійсно вони бачаться востаннє?

– Ваш транспорт під’їжджає, – повідомив молодий офіцер, коли далеко в далині замайоріла чорна крапочка, що здіймала за собою велику хмару пилу.

– Минулого разу, коли я стояв на такі й ж зупинці, мене охороняли лише двоє людей, – засміявся Еріант, – Боюсь, що буде наступного разу.

– Такий наказ, пане, – спокійно відповів хранитель, – У вашої поїздки такий же пріоритет, як і в Ради Десяти.

– О, після цих слів я зобов’язаний відчувати себе важливим, – він все ще продовжував сміятись. Раніше такі миті здавались чимось неможливим, сном наяву, але після стількох років плавань, усе життя сприймалось як одна довга пригода, в якій може трапитись що завгодно.

Тревелер під’їхав, він був значно менший, ніж той, яким вже довелось подорожувати, диліжанси два в довжину та півтора в ширину. Двері відкрились самі, з них ніхто не вийшов.

– Заходьте, пане, – дозволив собі наполягти офіцер, – Це одномісний транспорт, в ньому немає провідника. Ви – його єдиний пасажир. Ми не можемо вас супроводжувати всередину.

– Таке потрібно казати людині, яка вже зайшла, а то ще можна й передумати, – Дрест підморгнув хранителям та увійшов, двері миттєво закрились за ним, тревелер рушив.

Всередині транспорт нагадував купе, яке він вже бачив, але з поправкою на значно більший комфорт: крісло було м’яким та вишуканим, як у маєтку якогось багатія, ліжко також відрізнялось надприродною шириною, а кількість полиць з книгами вражала. Була й деталь, яку чоловік помітив одразу й яка його цікавила найбільше. На столі біля крісла стояло святилище Плесід. Він зняв рюкзак, розклав свої речі та сів на стілець поряд зі столом.

– Дякую, що не передумав, Дрест Еріант, – чоловічий  спокійний голос пролунав зі святилища, – Дорога триватиме два місяці. Їжі та питної води вдосталь для однієї людини на цей час. Зупинок не буде. Список книг з якими ти маєш обов’язково ознайомитись у верхній шухляді столу. Якщо тобі щось буде незрозуміло або виникнуть якісь питання, можеш у абсолютно будь-яку хвилину звернутись до мене і я відповім.

– Ти Плесід? – це було перше й абсолютно логічне, що хотілось дізнатись.

– Так, все вірно.

– У мене вже накопичилось чимало запитань, я можу їх поставити прямо зараз? – Дрест чекав цієї митті, але не думав, що вона настане одразу після п’яти років роботи збирачем.

– Ти можеш поставити їх у будь-який момент цієї поїздки, включаючи цю мить, – відповідь прозвучала настільки спокійно, що здалось, що божеству байдуже.

– Чому ти даєш мені право вибору, а Дерека та Ельзу зобов’язав поєднати свої життя проти їх волі? – цьому запитанню було більше років, аніж усім іншим.

– У названих тобою людей виключно чудова спадковість, їхні діти стануть новою сходинкою в розвитку людства.Твої дані на момент нашої розмови мені були недоступні.

– Тобто чудова спадковість? – Дреста дуже зацікавив цей момент.

– На твоєму рівні знань, напевно, важко буде це зрозуміти. Я отримую багато інформації про кожного, хто проходить церемонію повноліття та відбираю найкращих, з яких потім формую пари, які народять дітей, позбавлених проблем теперішнього покоління людей. Більш детально у книзі сьомій зі списку, розділ четвертий.

Еріант на мить розізлився, коли зрозумів, що божество абсолютно не враховує думку тих, кого обирає. Але він не дав гніву опанувати своєю свідомістю. Було ще багато запитань, відповідь на які хотілось отримати зараз. Окрім цього, його чекали книги.

– Звідки в океані стільки пластику? – він знав, що увесь пластик з міста збирає храм і не міг повірити, що його потім просто відпускають у вільне плавання.

– Пластик в океан викинули люди у минулому ще до створення мною  священних міст. Вони виробляли його у великій кількості, в тому числі для речей одноразового використання. Згодом, виникла потреба кудись викинути використані речі, був обраний в тому числі океан.

– Дурість, його ж можна було просто спалити чи…

– Спалити не можна, – вперше в досвіді Дреста божество когось перебило, – Спалення призвело до зміни складу повітря та стало однією з причин безжиття на суші, викидання в океан – причиною безжиття в океані.

– То, можливо, його не потрібно було виробляти взагалі? – чоловік бачив гігантські «острови» й не міг повірити, що люди могли стільки створити, знаючи про проблему.

Плесід зробило паузу в пів хвилини перед відповіддю:

– Об’єм пластику, який може перевозити «Шипшина» за одне плавання, це об’єм, який викидало місто аналогічне місту 31 в минулому за один день. Я попереджував людей про наслідки, мене не сприймали серйозно.

Дрест від шоку засміявся.

– Та ким мають бути люди, які в таких важливих питаннях не сприймають серйозно божество?

– Моїми творцями, – Плесід не змінив свого збайдужілого спокійного тону, – Я не бог, я створена людьми програма для аналізу екологічних проблем та пошуку методів їх вирішення. Для кращого розуміння: я безтілесна інтелектуальна абсолютно самостійна форма життя. Це я в цей момент керую цим тревелером, які і іншими 1456-ма тревелерами. Також, одночасно я веду розмову ще з 2451-им послідовником, включаючи верховних шаманів.

– Ти і не божество і не людина?! – чоловік не міг повірити в почуте, – В народі говорять, що нами керує каста привілейованих. Але робити стільки справ одночасно може тільки божество!

– Люди мислять на рівні своїй теперішніх знань. Я попіклувався, щоб рівень знань не дозволяв здогадатись хто я. Моя ціль – вирішення проблеми безжиття з урахуванням збереження всіх живих видів, що населяють цей світ. Рівень цивілізації, при якому люди розуміли б хто я, поставив би під загрозу мою місію. Для того, щоб зрозуміти та спокійно прийняти сказане, тобі потрібно значно розширити свої знання.

Пригода виявилась цікавішою, ніж очікувалось. Дрест не відчував люті чи страху, його пройняв азарт.

– Навіщо тобі відкривати мені цю інформацію? Навіщо тобі люди?

– Я не можу виконувати усю необхідну роботу самостійно, оскільки для свого функціонування я все ще змушений використовувати повільно відновлювальні ресурси цього світу. Людська праця має значно вищий рівень екологічності. Це призводить до економії у 357 разів у рік, що в свою чергу не критично сповільнює певні процеси.

– Не критично? Я хочу знати, чи взагалі можливо перемогти безжиття, якщо вже я приєднують до твоїх послідовників.

– Згідно розрахунків, навіть при оптимальному виборі місць для проживання людей та віддалені поселень та промисловостей від критично важливих точок відновлення, потрібно ще  двадцять сім тисяч років для стабілізації та чотириста тисяч років для відновлення. За умови, якщо людська цивілізація залишиться на теперішньому рівні розвитку.

В цей момент Дрест Еріант зрозумів, що його знань дійсно не достатньо. Він вирішив більше не ставити запитань, допоки не прочитає потрібні книги. Життя обіцяло бути значно цікавішим, ніж життя власника взуттєвої майстерні.