Віктор-не-Віктор

Телефон дзвонив і дзвонив. Лікар Касянчук вкотре намагався додзвонитися до Оксани. А вона вагалася: відповідати чи ні? Здавалося б, що могло статися? Але скоїтися могло що завгодно: Віктору могло стати гірше, Віктору могло стати краще (попри всі запевнення медиків, що надій на покращення жодних, мозок надто сильно пошкоджений, значна частина, по суті, втрачена). Але найбільше Оксана боялася, що знову почнеться розмова про вимкнення апарату життєзабезпечення. «До нас щодня потрапляють поранені в яких більше шансів на одужання і їм потрібна це обладнання», «ми розуміємо, що це важке рішення, розуміємо ваше горе, але на жаль шансів на відновлення немає», «не треба сподіватися на примарний шанс, чудес не буває». А вона знову почне плакати, почне благати, щоб шукали якісь способи лікування, будь-які: традиційні, нетрадиційні, сертифіковані, несертифіковані – байдуже. Щоб дали їм шанс, скільки було випадків, коли у схожих ситуаціях траплялося диво? Чому воно не може статися ще раз?
Вона згадала лице Віктора. Схудле, давно не брите, якогось неживого сіроблідого кольору. Таке рідне і водночас таке чуже. Це справді її Віктор? Скільки разів вона шепотіла йому на вухо: прокидайся, будь ласка, подай хоч малесенький знак, що чуєш мене. Скільки раз нагадувала, що кохає, що йому потрібно жити. Ради неї, ради діток. Скільки разів обережно торкалася губами його щоки? Скільки гладила посинілі пальці? Та все марно. Жодної найменшої реакції. 
Телефон на кілька секунд замовк, щоб завібрувати-задеренчати знову. Знову цей впертий лікар. Чому у житті все так складно? Чому всі рішення такі непідйомні, такі болісні? За що це їй? За які гріхи? Але ховатися від проблем, це тільки подовжувати страждання. Уже тиждень Віктор в комі. Уже тиждень, як її життя закінчилося. Уже тиждень, оцього мороку-туману-безвиході. А перед тим ще доба, коли він був «поза зоною». І його побратими теж не відповідали. Аж поки не подзвонив командир: «Віктора поранено, він у дуже важкому стані, їдьте в Дніпро».
–   Алло, слухаю, – врешті зважилася відповісти вона.
–   Доброго дня, Оксано, маю для вас гарні новини!
–   Йому стало краще? Є позитивна динаміка?
–   Ні, на жаль, ні. Але ми знайшли компанію, яка зголосилася допомогти йому. Якщо ви сьогодні дасте письмову згоду, то вони приїдуть через п’ять днів робити операцію.
–   Звісно, я дам згоду.
–   Майте на увазі, що технологія дуже експериментальна, на людях у повному обсязі не випробовувалася. І, до того ж, шансів на успіх, на мою думку, дуже мало.
–   Якщо є хоча би мізерні, то я підпишу усе, що необхідно.
–   Як скажете, радив би погуглити щось на зразок «мозковий імплант», «імплант для людей з паралічем». Щоб ви розуміли з чим матимете справу.
–   Погуглю пізніше. Якщо я через 40, ні – 30 хвилин буду у вас, я вас ще застану?
–   Так, приїжджайте. Чекатиму.
–   Чому вони так довго їхатимуть. Вони за кордоном?
–   Так, то американці.
– Іноземці… Лікарю, а що та операція вартуватиме? Мені грошей вистачить?
–   Сума, сподіваюся, не буде захмарно. Вони самі зацікавлені в цьому втручанні. Ваш Віктор для них ідеальний пацієнт. За саму операцію, грошей вони не візьмуть. Але квитки, готель, ймовірно якесь їхнє обладнання чи матеріали. За це доведеться платити, або купувати тут. Треба буде перевірити, чи все необхідне можна провозити через кордон. В будь-якому випадку, діємо step by step, спочатку ви даєте дозвіл, а потім вони рахують калькуляцію. Якщо ви не зможете знайти необхідну суму, даємо відбій. Шукаємо інші варіанти. Або самі розумієте що.
–   Розумію…, – відповіла Оксана.

 Американці приїхали не через п’ять, а через сім днів. І ці сім днів для Оксани теж минули наче вві сні, наче в мороку. Хай і не такому безпросвітно-темному аніж попереднього тижднядень. Але простіше їй не було. Вартість операцій була не захмарною хіба що для доларових мільйонерів, а для простих смертних сума була попідхмарною, як мінімум. Але «Бог добрий!» – як колись стверджувала Оксанина бабця. То ж з його допомогою (але відверто кажучи, не тільки його, а й родини, його, її друзів та колег по роботі, побратимів-військових, десятків небайдужих незнайомців, які відгукнулися на заклик) гроші зібрали.
Настав день операції. Оксана буквально падала з ніг від перевтоми і не стала сперечатися з лікарем, який запропонував їй не чекати результату в лікарні, а повернутися в готель і відпочити. «Операція очікується тривала, навіть важко спрогнозувати скільки часу вона займе. Може 12 годин, може 16, може 24. Такого складного втручання ще ніхто не робив. Коли закінчиться, я напишу вам повідомлення».
Оксана повернулася в номер, роздягнулася, прийняла душ, впала на ліжко і заснула «як вбита». Цього разу без жодних заспокійливих чи снодійного. Коли вона прокинулася, за вікном було темно. Глянула на телефон: 04:14. Повідомлень від Касянчука не надходило. Значить, операція досі триває. Кілька пропущених від родини. «Господи-Божечку, допоможи рабу твоєму, Вікторові!» ­– кілька разів повторила вона не знаючи іншого тексту молитви для таких випадків. Подивилася месенджери. Писали мама, свекруха, старша дочка, подруги. Питання були типовими: «Як почувається Віктор, Як пройшла операція».
«Операція ще не закінчилася» відповіла спочатку мамі, потім скопіювала текст і відповіла іншим. Спробувала порахувати години. Від 11 ранку, все коли розпочалося до 11 вечора – 12 годин, потім – одна година до опівночі, потім ще чотири. Разом 12, 1 і 4 – 17 годин. Немало. Може операція давно закінчилася, а Касянчук пішов спати швидше. Але ні, малоймовірно. Казав, що сам, особисто асистуватиме. Коли ще буде шанс на такій операції побувати?
Оксана відчула, що голодна. Відкрила міні-холодильник. Але нічого їстівного там не було. В метушні підготовки до операції вона зовсім забула про їжу. Відкрила сумочку. Може там щось завалялося. О, диво! Пачка печення. Є з чим випити чаю.
Випивши чаю вприкуску з печивом, Оксана спробувала знову заснути. Але сон уже не приходив. Так вона і пролежала до 8 ранку, почергово то гортаючи соцмережі, то намагаючись задрімати. О 8-ій продзвенів будильник. СМС-ка так і не приходила. Оксана вирішила їхати в лікарню. Рано чи пізно результат буде. І хоч яким би він не був, потрібно бути там, поряд з ним.
Вже коли вона заходила до вестибюля лікарні, дзеленькнула СМС. Писав Касянчук. Але формулювання було незрозумілим, неоднозначним. «Операцію закінчено». Що це означає «закінчено»? Він живий? Мабуть, живий. Інакше, б текст був конкретнішим. Оксана не втрималась і набрала номер лікаря. Гудки здавалося ніколи не закінчаться. Врешті, він відгукнувся.
–    Алло, слухаю, – навіть з цих двох слів Оксана зрозуміла, що лікар дуже стомлений.
–    Доброго ранку, Миколо Кириловичу. Вибачайте, що турбую. Але як пройшла операція? Вдало? Віктору краще?
–   Пані Оксано, успішна чи неуспішна операція – наразі це невідомо. Час покаже. Наразі Віктор підключений до апарату життєзабезпечення. Зараз усі ми роз’їжджаємося спати. Усі не спали майже добу. Десь після обіду, або скоріше за все – під вечір американці повернуться і спробують розпочати тестування імпланта. Якщо тести пройдуть вдало, то, на додаток, сьогодні вони спробують навчити його дихати. Взагалі, запасіться терпінням. Реабілітація буде повільною і, відповідно, тривалою. Це у випадку відсутності побічних ефектів або якихось неприємних несподіванок.
–   Дякую вам, лікарю. Дякую за все.
–   Почекайте дякувати, Оксано. Вас чекає довго і складна дорога, можливо в який момент ваша вдячність вивітриться і ви пожалкуєте про свій вибір. Вибачте, що таке кажу. Можливо, не варто було. Це все втома.
–   Мені до нього можна? Мене пропустять?
–   Ні, він зараз потребує ізоляції.
–   А що мені робити?
–   Йдіть виспіться.
–   Я вже.
–   Не знаю тоді. Придумайте чим зайнятися. До церкви підіть. Помоліться. За Віктора. За лікарів. Те, що зроблено – уже чудо. Але одного чуда мало. Потрібно чудо ще одне. Віктору, чи вірніше, його мозковому імпланту доведеться усього навчитися з нуля. Приходьте ввечері. Можливо, будуть якісь новини.
Вечірні відвідини лікарні, фактично, виявилися марними. О 8-ій вечора, коли її попросили   покинути лікарню, тестування все ще тривало. Закінчилося воно пізно вночі. З невідомого неукраїнського номера Оксана отримала повідомлення: «Hello, tests of implant has been done successfully. Congrats! Dr. Franc Mayers». Скориставшись перекладачем, вона зрозуміла її зміст. Сон як рукою зняло. До ранку вона не знала куди себе подіти. Повідповідала усім хто запитував. Не втрималася, подзвонила над ранок ночі свої мамі, розбудила її, розказала новини, обоє розплакалися.
Але наступний день мало відрізнявся від попереднього. Американці почали працювати після обіду. Мабуть, щоб нівелювати різницю часових поясів. І закінчили пізно вночі. А Оксану о 8-ій вечора знову «попросили». Вона прокидалася не менше десятка раз, що разу хапаючи телефон. Чи нема новин з лікарні? Щоразу марно. «Нічого, зараз відсутність новин це уже радше добра новина», – заспокоювала себе вона.
Тільки на третій день Віктора навчили дихати самостійно. Про це повідомив Микола Кирилович. Та додав:
–    Оксано, зараз ви тут не потрібні. Все під контролем. Можете з’їздити на кілька днів додому. Бачите, що по суті нічого не відбувається. І до Віктора вам не можна. Приїжджайте в понеділок.
–   Ні, – заперечила Оксана, – я собі вдома місця не знайду. Раптом що, а я не поряд.
Минав день за днем. Оксана продовжувала «жити» в лікарні. Новини від американців були нечастими і скупими. «Навчився відкривати очі, але ще не бачить». «Навчився ковтати! Це грандіозний успіх». «Навчився рухати пальцями рук». «Навчився рухати пальцями ніг». «Навчився повертати голову та відкривати рот». «Навчився смоктати». З одного боку, ці новини втішали, але з іншого, з якогось моменту Оксана почала усвідомлювати, що тих «навчився» потрібна ще приблизно нескінченна кількість.
В якийсь з днів до неї вийшов лікар Касянчук.
–    Йдемо зі мною! Вони пройшли по коридору і зайшли в одні з дверей. В кабінеті, за столом сиділо четверо чоловіків.
–    Сідайте за стіл, Оксано, – він вказав на одне з вільних крісел. Сам сів на сусіднє. – Знайомтеся: доктор Мейєрс, доктор Шеклі, доктор Крістенсен, аспірант Дмитро Чапленко, виконуватиме функції перекладача. Оксана Веприк, дружина Віктора.
–    Доброго дня, дуже приємно. Дякую за все, що ви для нас зробили, ­- пролепетала Оксана. Аспірант переклав.
Один з іноземців почав схвильовано відповідати. За хвилину аспірант переклав:
–    Доктор Меєрс вдячний вам за сміливість, мужність і довіру провести цю унікальну операцію. Сподівається, що реабілітація продовжиться так само успішно і Віктор стане на ноги, навчиться говорити, повернеться до нормального життя.
Слово взяв інший лікар:
–    Вчора нам вдалося налаштувати отримання зображення з очей. Це неймовірний успіх. Тепер Віктор бачить. – переклав Дмитро.
–    Слава Богу! – вихопилося в Оксани. – Дякую вам докторе…
–    Шеклі, – підказав аспірант-перекладач і переклав
–    Докторе Шеклі. Щиро, велике-превелике спасибі.
Третій лікар, сказав лише коротку фразу.
–    Доктор Крістенсен просить вас передати телефон,– цього разу переклав уже Касянчук.
–    Але він старий, екран з тріщинами, – не зрозуміла Оксана.
–     Він лише встановить вам аплікацію, для підтримання контакту з Віктором. Вірніше, з його імплантом.
Оксана передала телефон, перед тим його розблокувавши. Доктор Крістенсен почав з ним чаклувати.
–    Завтра американці виїжджають на Київ, потім потягом до Польщі і далі повернуться домів. Необхідності в подальшій їх присутності немає. Вони все контролюватимуть через інтернет. Імплант, відповідно до складеної програми продовжить саморозвиток.
–    Тобто, зараз Віктором керує цей імплант, свого роду комп’ютер. А коли сам Віктор почне відновлюватися? – несподівано запитала Оксана. Аспірант переклав. Запала незручна пауза. Нарешті заговорив «перший американець».
–    Ми цього не знаємо. Ані часу, ані взагалі чи це коли-небудь станеться. Імплант постійно взаємодіє з мозком вашого чоловіка. Точніше, з тим що від нього залишилося. Людський мозок ще не є до кінця вивченим. Дуже часто люди, які втратили значну частину мозкової речовини зберігають пам’ять і продовжують повноцінне життя. Якщо імпланту вдасться встановити, так би мовити, контакт, розшифрувати Віктора, то ви отримаєте шанс, що Віктор якоюсь мірою повернеться. Взагалі, ми не можемо дати жодних прогнозів і жодних гарантій. Найбільш реалістичний сценарій, що імплант продовжить вчитися і, з вашою допомогою, набуде ознак особистості. Вас чекає довгий шлях. Вчитися ходити. Вчитися говорити. Можливо, імплант отримає доступ до якоїсь частини спогадів. Найскладніша істота на якій ми експериментували, це морська свинка. А з нею багато не поспілкуєшся.
Ледь дочекавшись поки аспірант закінчить перекладати, доктор Крістенсен встав з-за столу, підійшов до Оксани, натиснув на екрані телефона іконку, якої раніше там не було і почав щось пояснювати англійською.
Касянчук, який сидів поряд з Оксаною взяв на себе перекладацькі функції. Аплікація дозоляла бачити значення артеріального тиску, частоту серцебиття ще якісь параметри. Також в ній була закладка з чатом.
–    Please send him any message – попросив доктор Меєрс.
–    Напишіть йому щось, – переклав
–    Привіт, Вікторе, – тремтячими пальцями надрукувала Оксана. По її щоках котилися дві горошини сліз.
–    Привіт! Я не Віктор. Не Віктор поки що. Але, якщо вам так зручно, можете називати мене Віктор.
–    Привіт, Віктор-не-Віктор, – відповіла вона. – Можна тебе так звати.
–   Звичайно, можна.

Минув майже рік. В деяких аспектах Віктор зпрогресував неймовірно. Наприклад, він навчився їсти та пити. Навчився ходити. Міг самостійно піти в магазин та купити, що необхідно. Ніколи не втомлювався гратися з дітьми.
Але деякі речі не корилися йому вперто. Наприклад міміка, а головне – мова. Говорити в нього не виходило зовсім. «А!», «І!»», – так і ні. Ось і все чим він міг похвалитися.   Оксана нервувала, переписувалася з американцями, возила Віктора на томографію, чи часом нічого в гортані не пошкоджено. З Штатів відповідали, що і міміка і мова є надскладними функціями, притаманними лише людям. Тому природно, що найскладніші речі даються найважче.
Та найгірше, що Оксана ніяк могла ідентифікувати його як свого Віктора. Хоча і старалася. Та думка, що це просто комп’ютер, просто робот у Вікторовій черепній коробці смикає за  невидимі ниточки, змушуючи померле тіло рухатися. Вона якось підсвідомо, інстинктивно відчувала «чужість», несправжність цієї істоти, цього кіборга.
Віктор-не-Віктор старався як міг. Та в більшості випадків це мало протилежний результат. Наприклад, навчившись прибирати в квартирі і побачивши, що Оксані це сподобалося, він кілька днів прибирав майже у цілодобовому режимі: то ганяв з порохотягом, то невтомно замітав і збирав невидиме (через відсутність) сміття на совок. Врешті, вона не витримала цієї вакханалії прибирання і встановила часові рамки для нього.
Також, Віктор-не-Віктор намагався навчитися проявляти емоції мімікою. Але Оксані не вистачало моральних сил дивитися на ці конвульсивні, карикатурні посмішки. Її Віталік посміхався зовсім інакше. Вона показала Віктору-не-Віктору старі їхні відео, світлини. Сподівалася, це якось допоможе. Але ні. «Відсутній» погляд, незворушне лице-маска, яке інколи могло набути лише однієї гримаси-посмішки, постійно повертали її з небес на землю.
Кілька разів їх навідували Вікторові побратими.
–   Може воно і краще, що він нічого не пам’ятає, – сказав  якось один з них Оксані, коли вони вийшли на балкон на «перекур». – Уяви собі, що він, усе згадав. Що йому щоночі сняться жахи, він кричить і прокидається в холодному поту. Або щоб відволіктися від  нав’язливих спогадів, «підсідає на стакан».  
–   Можливо, – не стала сперечатися Оксана.
Час минав, «функціонал» Віктора-не-Віктора все збільшувався. Він навіть влаштувався на роботу (відкривши у себе талант столяра-мебляра, якого у «старого» Віктора не спостерігалося). Але віз проблем з мовленням та мімікою з місця ніяк не зрушував. Також ніяк не виявляла себе особистість справжнього Віктора. У всякому випадку, так стверджував Віктор-не-Віктор.
 Ставлення Оксани до, як вона його називала поза очі, «біоробота» теж якось загрузло в стані невизначеності. Це ніби був її Віктор на дотик і на вигляд (біс із ним, з дурнувато-незмінним виглядом обличчя). Але ніякої емпатії, емоційного контакту не налагоджувалося. Хоча Віктор-не-Віктор і намагався поводитися як людина, але це йому не вдавалося. Не факт, що все було так об’єктивно погано, вся проблема могла бути в Оксаниному упередженні.
Створилася якась патова ситуація. З одного боку, співіснувати з Віктором-не-Віктором їй було некомфортно, а з іншого і вигнати його на вулицю рука не підіймалася, совість не дозволяла. Вони ніби і жили під одним дахом (та спали в різних кімнатах), але ставали все більш чужими одне одному. Вірніше, Віктор-не-Віктор залишався все тим же готовим бездумно і беззаперечно виконати будь-яке Оксанине побажання роботом, але от її бажань ставало все менше. Вони віддалялися так і не ставши близькими.

Одного дня Віктор-не-Віктор затримався на роботі.
– Ти де? Щось сталося? – написала Оксана в аплікацію.
– Все ок! Скоро буду. Не хвилюйся, – миттєво надійшла відповідь.
– Щось купити дорогою?
– Ні, все є.
За годину він з’явився з оберемком її улюблених хризантем.
– Ти? Вікторе? Ти? – не діждавшись відповіді, Оксана кинулася йому на шию.
– «І», «І» – простогнав «біоробот». Оксана вислизнула з обіймів. Задзеленькали повідомлення з їхньої аплікації. Оксана взяла до рук телефон. Сіла на диван. Почала читати. Віктор-не-Віктор так і продовжував стояти в коридорчику з букетом квітів.
«Оксано, ні! Це не те що ти подумала. Мозок Віктора досі мовчить. Мабуть, пошкодження надто серйозні. А тему з букетом я піддивився на одному з відео, яке ти мені показала. Хотів, щоб тобі було приємно. Але, схоже, вийшло як завжди. Я бачу як тобі складно зі мною. Я не відповідаю твоїм очікуванням. Я не той Віктор, якого ти любила. Я взагалі не зрозуміло що я чи хто. Неможливо стати тим кого більше нема. Я інший. А для тебе це неприйнятно. Тому я прийняв рішення повернутися до війська. Моє місце там. Там від мене буде більше користі. Все-таки мене значно важче вбити, аніж звичайну людину. Окрім того, в мене немає проблем зі страхом, швидша за людську реакція, потужніший інтелект та багато інших переваг. Я про все домовився. Завтра за мною пришлють машину».
Оксана не знала, що відповісти ані на словах, ані текстом. Вона так і сиділа, ще й ще раз перечитуючи повідомлення. А Віктор-не-Віктор так і продовжував стовбичити з квітами. З дитячої вибігли діти.
–        Тату, тату! А що ти нам купив?
–        Які гарні квіти! Це мамі?
– Дайте таткові спокій, – підвищила голос Оксана. – Він пізніше пограється з вами. Йдіть до своєї кімнати. Нам потрібно серйозно поговорити.