— Ліам і Джинджер Хоуп, пройдіть до інспектора з репродуктології Кері Саймон, кабінет №328, — пролунало з динаміків у приймальному холі.
У просторому приміщенні тридцять другого поверху, залитому світлом потужних ламп, з десяток подружніх пар очікували на свою чергу на шкіряних диванчиках. Після оголошення, нервово перезирнувшись між собою, підвелися на ноги чоловік і жінка. Вона — з пишною рудою шевелюрою мідного відтінку і карими очима; він — із пшеничного кольору «їжачком» на голові та спокійним поглядом блакитних очей.
Подружжя ніби мовчки перемовилось між собою, підбадьорливо кивнувши один одному. Їхні пальці рук переплелися, і Ліам з Джинджер рушили до кабінету.
За столом-півмісяцем на них очікувало п’ятеро службовців в однаковій білій формі суворого крою, за винятком блакитних комірців, манжетів і ґудзиків. Різного віку, але з однаковим виразом обличчя, позбавленим будь-яких емоцій. Перед кожним службовцем лежав широкий планшет.
— Сідайте, містере та місіс Хоуп, — запросила їх похилого віку жінка в центрі, на табличці перед якою було ім’я Кері Саймон — голови комісії.
Подружжя опустилося на два стільці перед столом. Запанувала гнітюча тиша. Джинджер і Ліам дивилися собі під ноги, боячись навіть дихати. Кабінет не розглядали — ці стіни вже були знайомі, викликаючи далеко неспокійні почуття.
— Ви вже втретє звернулися до Центру за дозволом на відновлення репродуктивних функцій, — знову відізвалася Кері Саймон, вглядаючись в інформацію на планшеті.
— Т-так, — знервовано кивнув Ліам. — Першого разу був незадовільний рівень нашого матеріального доходу. Другого — наші тести…
— … Зі знання вікової психології не сягнули необхідного мінімуму балів. Бачу, — урвала суворо жінка.
— Нам не вистачило усього 1 балу до 90, — виправдовувалась Джинджер.
— Була б моя воля, я б надавала дозвіл лише при повних 100 балах, — відмела будь-які аргументи Саймон. — 10 балів на похибку — забагато. Втім, цього разу в місіс Хоуп — 97 балів, у містера Хоупа — 96. Допустимо…
Незважаючи на певне схвалення, Джинджер і Ліам не розслаблялися. Найважче ще попереду.
— Отже, — чоловік із комісії, що сидів по праву руку від Кері Саймон, взяв слово, — ви успішно склали тест на знання вікової та сімейної психології, пройшли з відзнакою курс надання першої допомоги дітям, надали довідки про задовільний стан фізичного і психічного здоров’я обидвох, про матеріальне забезпечення, дохід, характеристики з робіт, план сімейного розвитку… Повний пакет документів. Все добре, але… ви ж розумієте, що із натяжкою підпадаєте під мінімальні вимоги відновлення репродуктивних функцій? Чому ви вважаєте, що заслуговуєте на право стати батьками?
Новий час — нові правила. Розвиток світового прогресу позначився не тільки технічними надбаннями, як-то транспорт, що рухався на енергії сонця, чи нові види виробництва, що базувались на праці роботів тощо. Інші галузі теж не стояли на місці. Але в той час, як шатли із туристами вже вільно пересувалися до Місяця й назад, а Марс активно досліджувався, на Землі залишалися старі суспільні проблеми, як то перенаселення, неконтрольована народжуваність, переповнені притулки, злочини проти дітей.
І ось одного дня деякий японський вчений винайшов пристрій, який впливом на гормони подавляв репродуктивні функції людського організму, повністю унеможливлюючи запліднення. Причому не мав жодного впливу на інші властивості тіла. Функціонал пристрою змогли помістити в маленьку капсулу, яка шляхом легкої операції встановлювалась під лопаткою людини. У жінок, які мали капсулу, яйцеклітини ніби «засинали», зупиняючи звичний менструальний цикл, а у чоловіків — припинялось вироблення сперматозоїдів. А для відновлення репродуктивних функцій достатньо було цю капсулу вилучити. Таким чином люди отримали доступний і безпечний контрацептив, який швидко пустили у маси, давши йому назву «ізіда».
Спочатку винахід зустріли із величезним ентузіазмом. Розраховували, що ізіда допоможе людям планувати вагітність, не боятися її незапланованого настання, а отже — потенційно попереджати аборти, поповнення притулків, уникати народження небажаних дітей, яких наче і ростили, але без любові, контролювати народжуваність серед бідних верств населення. Це також мало стати компромісом між радикально налаштованими масами — палкими противниками абортів та прихильникам права самостійно розпоряджатися своїм тілом.
Але сталося не так, як гадалося. Свідомі люди, які планували своє життя, дійсно активно користувалися ізідою. А ось бідне населення або неблагополучні верстви, попри доступність, найчастіш просто ігнорували можливість встановити капсулу. Здебільшого вони не вбачали проблеми народжувати дітей у бідності, навіть якщо не мали ніякої можливості їх забезпечити. Розраховували на додаткову пару рук в господарстві та на «склянку води» на старості, або й узагалі жили на допомогу держав по багатодітності.
Не зникали випадки, коли пара наче запланувала дитину, але з її появою чоловік покидав сім’ю, залишаючи жінку один-на-один з дитям, від чого вона або самостійно тягнула дитину, або віддавала її до притулку. Або ж навпаки — коли жінка запевняла, що в неї є ізіда, а насправді раптово вагітніла і намагалась прив’язати до себе чоловіка. В будь-якому випадку, найважче доводилось саме дітям, які часто бували позбавлені достатньої любові чи уваги.
А потім світ неначе перевернувся, коли піднялося питання катастрофічного перенаселення та нестачі ресурсів. Якщо спочатку ізіда була вибором, то нині стала примусом для всіх. Розпочалося з бідних країн, де її вживлювали всім без винятку для примусового контролю народжуваності — як уже дорослим жителям, так і відразу новонародженим. А потім ця хвиля прокотилася усім світом.
З подачі британського міністра Алекса Дреяра спочатку на території Британії, а згодом в інших країнах, прийняли Закон Ізіди й утворили на державному рівні Центри репродуктології, які займалися контролем народжуваності. Лише отримавши їх дозвіл, можна було тимчасово позбутися ізіди, щоб народити дитину. І для цього необхідно пройти сім кіл пекла й виконати безліч вимог, а також підпадати під обов’язкові характеристики: обмеження по віку — для жінок 25-35 років і для чоловіків 25-40 років, задовільний стан здоров’я, відсутність в найближчих родичів спадкових генетичних хвороб, зареєстрований шлюб мінімум три роки, наявність професії та освіти тощо. Кожна пара, яка бажала отримати дозвіл на відновлення репродуктивних функцій, мусила пройти безліч курсів по психології та медицині, скласти по них тести, обстежити вздовж і поперек своє здоров’я, мати мінімум п’ятдесят годин особистої роботи із психотерапевтом, довести платоспроможність і можливість дати дитині все необхідне… Словом, всіма можливими способами показати, що їхнє рішення обґрунтоване, зважене та відповідальне.
Натомість тим парам, що заслужили дозвіл і народили дитину, надавалась активна допомога — як фінансова, так і суспільна: безкоштовні садочки, школи, медична допомога, програми для всебічного розвитку дітей, відпустки від держави для всієї сім’ї мінімум двічі на рік, щорічні фінансові виплати до дня народження та інше.
Якщо пара зненацька розпадалася під час вагітності жінки чи після пологів — влада жорстко контролювала виконання батьківських обов’язків обох, тобто просто «піти із сім’ї» в інше життя було неможливо. Якщо від дитини відмовлялися чи злісно порушували її права — її батьків примусово стерилізували, а дитину вилучали із сім’ї.
Після пологів проводили додаткову діагностику психічного стану батьків, особливо матерів. Для прикладу, при виявленні післяпологової депресії робилося все задля її лікування і повернення здорового душевного стану жінки. Могли навіть виділити їй у допомогу няньку чи хатню робітницю, а також усували всі можливі фактори, які підривали психічний стан матері.
Життя, здоров’я та розвиток дітей стали основним пріоритетом суспільства. Для них створювалися всі можливі умови. Якщо попри всі заходи дитина народжувалася із відхиленнями або набувала інвалідність вже по життю, чи були інші особливі потреби — розвинена інклюзія давала всі шанси на практично повноцінне життя. Права дітей захищались, як ніякі інші, а злочини проти дітей карались найсуворішим чином. Зґвалтування, вбивство, катування, знущання мали наслідком пожиттєве ув’язнення.
Але Закон Ізіди викликав неабиякий бунт у суспільства, бо сприймався як позіхання на природнє право людини. Дуже скоро до загальних протестів доєдналися і церковники. По суті, могли отримати право на дитину люди із середнього класу і вище, а нижчі верстви — практично без шансів. Керівництва країн залишалися непохитними попри численні заворушення й мітинги, оскільки мали вагому армію прихильників з впливових частин населення — як їх називали позаочі, головних «платників податків та стрижнів економіки».
Так триває вже десять років, а міністр Алекс Дреяр, що дав поштовх до створення системи, очолив систему Центрів репродуктології. Результати його діяльності вже дали про себе знати. З одного боку — значне зменшення кількості абортів, сиріт, зниження народжуваності дітей у неблагонадійних родинах і покращення їхньої якості життя. Наявність дитини у сім’ї була тепер символом надійності й репутації, бо її не дозволили б «завести» абикому. З іншого боку — отримання дозволу часто залежало від факторів, на які не могла пара повпливати: наявність в роду спадкової хвороби, кляуза від заздрісників, помилкові результати медичних аналізів, озлоблені роботодавці, які могли зіпсувати характеристику… Словом, Закон Ізіди мав різні наслідки, й подекуди його використовували недоброзичливці в корисливих цілях і маніпуляціях.
Подружжя Хоуп розуміло, по якому тонкому лезу йшло, а тому зважувало кожне своє слово і вчинок, аби заслужити такий бажаний дозвіл.
— Мати дитину — це наша найзаповітніша мрія, — мовила Джинджер, — інакше ми не намагалися б уже втретє отримати дозвіл. Я виросла в притулку й знаю, наскільки важливе відповідальне батьківство. Я хочу подарувати життя дитині й наповнити її щастям, якого мені не вистачало в моєму дитинстві. Я стала вихователем у тому ж притулку й живу дітьми, маю практичні навички виховання. Ви бачили мої рекомендації від начальства, колег та усиновлювачів. І я хочу ще віддати частину себе власній дитині, яку клянуся ростити в любові, піклуванні й розумінні.
— Так само клянусь і я, — додав Ліам. — Хоч я з небагатої сім’ї, але мої батьки дали мені все необхідне для щасливого дитинства, що я обов’язково передам своєму нащадку. В мене хороша робота інженера з робототехніки, я отримав підвищення півроку тому, що дозволяє мені матеріально піклуватись про добробут дитини. Ми вже зробили деякі заощадження задля її майбутньої освіти, придбали довгострокові страхові пакети на випадок втрати працездатності чи смерті когось із нас…
— Бачу, підготувались добре, — коротко мовила Кері Саймон.
Настала напружена тиша, під час якої члени комісії не відривали очей від планшетів. Здавалось, що за час бесіди вони жодного разу навіть не глянули на подружжя Хоупів. Трохи згодом комісія почала перешіптуватись, про щось радячись. Лише одна панянка з лівого краю столу не приєднувалась до обговорень, а продовжувала пильно вивчати інформацію. Джинджер і Ліам стиснули руки, не сміючи і пари з вуст випустити, аби не сполохати можливу вдачу.
— Гадаю, ми можемо повідомити про рішення, — нарешті відгукнулась голова комісії. — Ми погодилися, що до питання батьківства ви поставились відповідально. Вам вдалося стабілізувати матеріальне положення, а також надолужити знання. Тому вітаю, містере та місіс Хоуп, ваше репродуктивне відновлення схвалено.
Не передати того щастя, яке зненацька накотилося на Джинджер із Ліамом. Не приховуючи емоцій, вони міцно обійнялися, ледве стримуючи сльози радості. Потім із зусиллям опанували себе і знов випростались на стільцях в очікуванні, коли голова комісії поставить особистою електронною печаткою у вигляді перстня підпис на планшеті, і дозвіл активується в базах даних.
Але зненацька відгукнулась жінка з лівого краю столу.
— Маю ще одне питання.
Кері Саймон застигла із занесеною печаткою, глянувши на колегу. А в Хоупів усе всередині стиснулося.
— Уточніть, містере Хоупе, вам знайоме ім’я Брендона Хоупа?
— Звісно. Мій прадід за батьком і його батьком. Я не застав його в живих, але дещо чув про нього.
— Чи знали ви, що він помер унаслідок хвороби в достатньо молодому віці?
— Так. Мені казали про запалення легень. Хоча батько не любив піднімати цю тему.
— І не дивно, — цокнула язиком жінка. — Бо в нього був синдром Прадера-Віллі.
Ліам збліднів миттєво, і Джинджер занепокоєно переводила погляд то на нього, то на голову комісії, яка повільно відвела вбік руку із печаткою.
— Виникає внаслідок відсутності батьківської копії однієї з ділянок хромосоми, — пояснила жінка. — Головний наслідок хвороби — вічний голод, тобто людина не здатна його втамувати, що стає причиною постійного переїдання, ожиріння. Окрім цього є й інші наслідки: м’язова гіпотонія, зниження сухожильної рефлексії немовляти, опісля — відставання психомоторного і мовного розвитку, порушення розвитку статевих органів, координації, постійні проблеми із зубами. Можливі судоми, косоокість, цукровий діабет, мікроцефалія, непропорційно малі кінцівки. Синдром Прадера-Віллі — спадкова хвороба.
— Я… не знав… Клянуся… — видихнув Ліам.
— Це вже не грає ролі, — сказала Кері Саймон. — Ми не можемо дати дозвіл, якщо є ризик спадкування такої хвороби.
— Місіс Саймон, але ж це прадідусь, не найближчий родич, — зауважила стривожено Джинджер, відчуваючи, ніби весь усесвіт усередині неї розсипається. — І я так розумію, цей синдром більше ні в кого не проявився. Отже, ризики мінімальні. І навіть якщо хвороба виникне… ми ніколи й нізащо не покинемо дитину! Зробимо все належне задля її благополуччя!
— Про яке благополуччя ви мовите, місіс Хоуп? — суворо відрізала голова комісії. — Людина із таким синдромом приречена на одвічні муки й ніколи не зможе втамувати голод! Звичайна здорова людина вже відчуває страждання, якщо добу не поїсть. А із подібною хворобою це відчуття переслідуватиме щодня, й посилене чи не в десятки разів! Таке життя не буде ні довгим, ні щасливим. І жодне інклюзивне середовище не допоможе. Ви готові приректи на подібне свою дитину?
— Але ж…
Джинджер хотіла ще щось додати, але погляд Кері Саймон давав ясно зрозуміти, що рішення оскарженню не підлягає. Спадкова хвороба — це категорична заборона на відновлення репродуктивних функцій без права перегляду чи апеляції. У Джинджер бриніли сльози на очах, які вона наледве стримувала. А Ліам порожнім і спустошеним поглядом втупився у порожнечу перед собою.
— Містере та місіс Хоуп, я розумію ваше розчарування, — додала головуюча. — Але нагадаю, ви маєте право на усиновлення. Ви, місіс Хоуп, як ніхто розумієте, наскільки важко жити без люблячих батьків. Жоден притулок не замінить їх попри всі умови, які там наразі створені. Ви можете ощасливити когось із власних вихованців. Ми ж надамо для цього всі необхідні дозволи.
Джинджер це чудово усвідомлювала і планувала в майбутньому всиновити другу дитину. Але вона прагнула виносити ще й спільне із Ліамом дитя, як то мовиться — «плоть від плоті». А як про це мріяв Ліам! Нині їхнє бажання перетворилося у попіл.
— Місіс Хоуп, вам нині ж 32? — відізвалась та сама жінка, що виявила генетичну хворобу в роду Ліама. — Якщо вам так принципово мати рідну дитину, то ще не все втрачено. До 35 у вас є три роки. З вашого боку жодних обмежень. Якщо ви оберете іншого партнера…
— Навіть мови не може бути! — зненацька вибухнула Джинджер. — Ми вам що, коти в розпліднику, яких треба парувати за генетичним принципом?!
— Джин, заспокойся… — Ліам обережно взяв за пальці дружину.
Але розбурхану відчаєм жінку було не зупинити.
— Я хочу дитину тільки від Ліама і ні від кого більше! Він мій чоловік, з яким ми пройшли безліч випробувань! Він був би ідеальним, добрим і люблячим батьком! І це до біса несправедливо, що через хворобу якогось прадідуся його позбавляють подібної можливості! Як ви смієте обмежувати наші біологічні права?! Ви що, боги?!
Члени комісії деякий час ніяк не реагували, а потім Кері Саймон схилилась над планшетом, вводячи якісь дані.
— Я тепер не впевнена, місіс Хоуп, що із такими неконтрольованими спалахами гніву вам можна довірити дитину — чи свою, чи усиновлену, чи вихованців притулку. Напевно, ваш психотерапевт недостатньо якісно провів діагностику психоемоційного стану. Я направляю вас на повторний курс терапії, а також надішлю відгук на ваше місце роботи, аби керівництво перевірило ваші професійні якості і чи не шкодите ви своїм вихованцям. Якщо надумаєте стосовно усиновлення, то звертайтесь до Центру за рік зі свіжими довідками й документами. Список, гадаю, ви вже знаєте напам’ять. Наразі все.
Ідея для сюжета цікава і навіть актуальна, але, як на мене, конфлікт виглядає занадто “беззубим”, нема гостроти. На початку твору занадто велика експозиція — більшість читачів занудиться і кине читати. З іншого боку — з уривку видно, що стиль написання у автора приємний та легкий.
Грамотно написано. Але отут раджу поправити: “сприймався як позіхання на природнє право людини”.
Сподобався сюжет, викладений у синопсисі, і тема твору в цілому.
Не дуже сподобалося, як подана інформація про світ. Але про це вже написали раніше.
Зустрічається дуже багато творів з розтягнутою експозицією на початку, і це вже штамп. Я чудово розумію намагання автора обмалювати світ, де важко мати власну дитину, але можна було б подати вступ не в такому сухому стилі, а більш емоційно й метафорично.
Обрана тема твору надзвичайно актуальна. Читаться легко, інтригує, швидко занурює читача у світ антиутопії, в якому порушено головні піитання для людини – питання права на розмноження та продовження роду. Однозначно твір має право на життя!
Не погоджуся з деякими із попередніх коментаторів у тому, що ввідну інформацію про світ варто було розмазати по всьому сюжету. Це було б доречно для роману. А от в оповіданні чи короткій повісті така вступна нарративна вставка є дуже хорошим і адекватним рішенням: короткий опис правил гри і стартових умов, які натякають на змагання (сім’ї із системою, в даному випадку).
Написано дуже приємно і легко: погляд ковзає по тексту, ніде не застрягаючи. Місце закінчення уривку вибрано ідеально: ми маємо готовий конфлікт і потрібний емоційний заряд (ненависть до представників комісії і співчуття до родини). Мені справді цікаво що буде далі.
Дя-Кую
Дуже цікавий твір, я з інтересом читала наданий для ознайомлення уривок, однак не можу не зауважити те, що мені здалося проблемою. Значну частину уривку складає лекція-пояснення від автора про те, що відбулося в світі; по суті, це “лобове”, подане авторським монологом розкриття фантприпущення. Саме по собі це не є якимось неприпустимим кроком; хоча я сама є поціновувачкою пояснень, які дрібним бісером вплетені в розмови, описи місцевості й події, я цілком готова прийняти і такий вид пояснення. Але не в даному випадку, коли маємо для ознайомлення обмежений обсяг тексту.
По суті, можна сказати, що викладений текст вийшов чимось на кшталт пролога до твору. Бо з нього геть незрозуміло, про що саме піде історія надалі, який конфлікт вирішуватимуть герої. Ну тобто, надалі може бути, наприклад, таке (рівноцінні, як на мене, варіанти):
а) герої шукають можливість обманути систему і вдати, наче в них є відповідний дозвіл;
б) герої всиновлюють дитину, й повість розповідає про те, як вони долають внутрішній спротив щодо того, що дитина чужа;
в) герої перетворюються на революціонерів, які мають на меті повалити чинний лад;
г) герої перетворюються на маніяків, які з помсти вбивають членів тої комісії, чи виробників ізіди, чи навіть сім’ї з дітьми;
д) герої знаходять спосіб незаконно відновити репродуктивну здатність, потім “неприпустима” дитина опиняється в притулку, й вони шукають спосіб її всиновити;
е) герої приймають те, що їм не стати батьками, намагаються шукати розради в якійсь справі, що поглинає їх, однак туга супроводжує їх, наприкінці всі померли нещасні;
є) герої намагаються знайти компромат на жінку, яка їм відмовила, і зрештою доводять її непрофесійність, що дає змогу переглянути ухвалені нею рішення;
ж) герої шукають спосіб назавжди вичистити з генотипу те генетичне захворювання, яке мав бідолашний предок пана, щоб мати можливість отримати дозвіл.
Це лише деякі варіанти, але кожен із них дасть принципово інший фокус, інші конфлікти, ба навіть інший напрям фантастики. І, звісно, не всі з цих варіантів буде цікаво читати кожному конкретному читачеві 🙂 Як на мене, ознайомчий уривок має передусім мету дати читачеві зрозуміти, чи цікаво йому буде читати цей твір повністю. Тут я не отримала такої можливості, бо мені геть незрозуміло, яким шляхом надалі підуть пригоди героїв.
Особисто на мою думку, чимала частина “провини” за це – саме на довжелезному поясненні, яке займає надто багато місця. Якби його можна було якось скоротити чи розкидати по твору маленькими дрібочками, мені здається, це зробило б не гірше, а краще.
Тема дійсно болюча, важлива і добре надається до висвітлення у формі фантастичного оповідання.
Але текст залишає враження плакатності – ідея та позиція автора, як на мене, подані занадто “в лоб”.
Я би з більшою цікавістю читала цю історію, якби особливості нової політики були показані через сюжетні перипетії або через діалоги, щоб можна було поступово доходити до усвідомлення її наслідків для людей (головних героїв та їхнього суспільства), а не просто описані напряму “дикторським закадровим текстом”.
Фантастика в стилі Бредбері, чудово написано.
Вітаю, Авторе!
Заповідається цікава антиутопія. Ось тобі і “планування сім’ї”. Допланувалися… Коли зачата дитина є не прикрою несподіванкою, якої багато хто прагне позбутися в наш час, але мрією майже для кожного. І для багатьох – нездійсненною.
Хоуп – дуже символічне прізвище. І Джин наприкінці виявила себе дуже живо і по-справжньому! Мені вже подобається ця героїня! І певна, що вони з Ліамом щось точно утнуть!
Бажаю Вам успіху і друку, Авторе, бо я таки ХОЧУ дізнатися, чим скінчиться ця історія!
Повість зачіпає важливу проблему, яка справді могла би виникнути в майбутньому. Вона стосується міжлюдських відносин, тому може бути цікавою читачам. Уривок написано гарною українською мовою, читається доволі легко, крім окремих абзаців, які потребують редагування. Повіствування напружене, продовження, яке має бути, викликає цікавість.