20 Травня, 2022

КРАХ БЛАКИТНОГО РЕЙХУ

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі

5. Зустріч.

Локація: Столиця Батьківщини. /Середнє Придніпров’я/

Північно-західний регіон Спільнонародної Євразійської Федерації.

Час: Початок боротьби.

Яскраво-білий диск визирнув з-за рогу багатоповерхівки. Боязко просунувся у вільний простір неба. Зачаївся. Перестрибнув за сусідню будівлю, що холодною тіню накривала наметовий табір.

Здригнувшись від ранкової прохолоди, сотник зняв майку і в змішаних відчуттях страху та бажання,  почав бадьору екзекуцію вмивання крижаною водою з імпровізованого із баклаг душу.

Сонце просунулось над дахом, з цікавістю оглядаючи дивне совгання сонних людей між наметами. Підтягнулось вище та покинуло, в необережній цікавості своє укриття. Обдарувало табір протестувальників довгоочікуваним теплом та світлом.

Крапельками люди зливались у потічки, збирались в озерця загонів і організованими струмочками виливались у русло вулиць на «Марш Мирних Вимог». Довколишній ліс будівель сочився мешканцями, що крізь зарубки під’їздів стікались у двори та провулки де захоплювались тихими течіями мітингу.

Двері під’їзду багатоповерхівки розчинились. І на вулицю, наскочивши на трьох робітників, вибігло двійко підлітків. Чоловіки спантеличено розступились, синхронно загримівши інструментом ручних ящиків. Рефлекторно підтягли догори високі коміри на робах.

Русявий ввічливо притримав двері, доки збентежена мати вийшла за дітьми на вулицю. Юні створіння весело помахали їй рукою, пірнаючи у потік ідей свободи та непідлеглості. Робітники привітались з жінкою, торкнувшись пальцями козирків своїх, низько опущених на очі бейсболок. Прутко проникли в будівлю та залишили стривожену жінку на ґанку нервово кусати губи та заламувати лікті.

Працівники неіснуючої комунальної служби розтягнулись по коридору. Підстаркуватий, сухуватий, погано виголений шатен повільно жував гумку кривими зубами на сходовому майданчику. Відкрита кабіна ліфта нетерпляче блимала клавішами, запрошуючи зробити вибір стриженого під їжачок брюнета. Він байдуже  виводив орнаменти на дзеркалах видобутими з носа козюрками.

Юний обдарований слюсар діловито поправив надто велику робу, добув туристичний підсрачник та поклав під двері квартири. Опустився на нього колінами і прилинув до шпарки у замку. Конопата посмішка млосно розтягнулась, примруживши томливий блиск сірих очей.

Хлопчина пестливо торкнувся краєчків щілини. Видобув з ящику дбайливо загорнутий інструмент. Тендітними рухами, інтимно вклав його у шпарку. Повів ніжно ковзаючи у пошуку потрібних ерогенних точок. Крізь пушки пальців вловлював тривожні відповіді, бентежне тремтіння. Середина механізму обм’якла, піддалась. Щілина ахнула і дозволила язичку замка покинути заглиблення в одвірку.

Ворота раю розкрились і швидше інтуїтивно ніж по сигналу, спільники покинули варту та проникли в квартиру. У чітко відпрацьованому алгоритмі, акуратно, залишаючи практично усе на своїх місцях, швидко знаходили, до смішного очевидні, таємні сховища домашніх скарбів.

– Ґнєдой, шо ти там свєтішся, шо портовой маяк? – шикнув чорнявий коротко-стрижений Йож на старого при вікні.

– Ґлянь чьо мусора творят!

Брюнет мовчки склав здобутки в зашарпаний ящик для інструменту і байдуже додав:

– Баста.

– Я бира, зирну, – русявий шмигнув з «шухерного» посту при вхідних дверях до вікна.

– Пашлі, пашлі, – Ґнедой бережно похлопав юнака по плечам та відвів від вікна.

Рушили до спільника, що нервово визирав у привідчинені двері.

За вікном між островів забудов стрімкі притоки людей наповнювали бурхливу ріку головного проспекту. Вливаючись, збурювали вихри, підіймали широкі хвилі громадського невдоволення. Закручувались заводями у бокових вуличках.

Наштовхнувшись на греблю автозаків хвиля обурення відштовхнулась назад, набрала потуги і з новою силою хлинула до переду. Розгойдала та перекинула автівки. Просочилась повз них.

Сіро-блакитні групи спецпризначенців хижими беркутами пікірували беззбройний людський потік. Відокремлювали дезорієнтовані групки, розбивали гумовими кийками у криваві бризки і пакували поодиноких понівечених у розкидані вулицями автозаки. Паніка закипіла в потоці «Мирних Вимог». Зім’яті, спантеличені людські хвилі полинули в напрямку наметового містечка.

В ейфорії польовничої забави спецпризначенці розгортали сіро-блакитні крила, перекриваючи вулиці та провулки. Затискали в утворених пасках налякані жертви. Вибивали кийками диктатури ідеї свободи з свавільних голів.

Крик сотника ледь пробивався крізь хаос голосів. Чіткі та дисципліновані дії курінних поступово втамували безлад. Під охриплими криками розпоряджень людська паніка перетворюється в злагоджений дієвий організм.

Підходи до наметового майдану хутко заросли грудами барикад. Шини, сміттєві контейнери, мотлох з підвалів та горищ. Але здебільшого меблі. Меблі мешканців прилеглих будинків. Крісла, табурети, столи осипались з вікон і підхоплені в мить вростали в оборонні вали.

– Ходи сюди, сюди. Хутчій, – нетерпляче тупала квола древня бабуся, ледь втримуючи важкі двері під’їзду.

– Отой бери. Винось. Винось, – тицяла на старий, заплямований диван, що ледве тримався купки.

Розгублені активісти не наважувались, топтались, перезирались.

– Таж винось той котячий туалет. Винось, – кволо штовхалась стара.

Хлопці підхопили важкі меблі, кривлячись від неприємного запаху і занадились пропихатись у вузький дверний прохід під командне кудкудакання господарки.

Зняв з стіни картину, поклав на подушки дивану.

– Обережно! – Знову закудкудакав музейний наглядач.

– Так, так, – ніяково вибачився, русявий. – Ви зрозумійте ми звичайні рабочі. Не звикли… Але ми максимально… Ну, як належить… Постарємось… Так щоб…

Юнак запнувся. Порозводив руками, потоптався і повернувся до роботи. Йож зиркнув на молодого спільника з усмішкою. Обклав картину плитами пінопласту, почав рувчко обмотувати скотчем під йойкання та охання куроподібного товстуна.

Багратіон Пантелеймонович сильно бентежився та всіляко допомагав своєю метушнею методичним діям, так званим працівникам центрального сховища національного спадку Батьківщини. Чия вантажівка застрягла на блок пості, тож доводилось забирати музейні цінності бусом в кілька ходок.

Ранковий несподіваний телефонний дзвінок дещо спантеличив наглядача, але ж навколо таке діється. Таке діється! Тож наївна від природи та схильна до фантазій натура Багратіона, неймовірно хвилювалась через безпосередню участь у порятунку національних здобутків від потенційних загроз вуличних заворушень. У зв’язку з чим до уваги управителя ніяк не пробивались очевидні недоречності такого заходу. Та явно нелогічні дії прибулих представників.

Йож склав художньо-полістиролові «сандвічі» стовпчиком і поніс на зовні до буса.

– Ми нажаль, зараз більше забрати не зможемо, – продовжив затинаючись юнак, підхоплюючи останнє пакування. – Якщо надалі через блок-пост не пропускатимуть спецвантажівку, то ми повернемось.

Зупинився перед зачиненими дверима. Наглядач пристрибуючи поспішив на допомогу.

– Але я вас дуже попрошу, – продовжив русявий з наївно-юною, винуватою усмішкою. – Підготуйте опис та список заздалегідь. Щоб не втрачати пройму часу. Ви ж бачите, що на вулицях коїться…

Плескаючи себе по рожевим щічкам та ідеально сферичному череві, Пантелеймонович видав довгу тираду, слабо пов’язану з щойно виказаним проханням. Але це вже немало жодного змісту.

Задкуючи псевдопрацівник центрального сховища вийшов на вулицю, із ввічливості не наважуючись відвернутись від наглядача. Захоплений розмовою, ненароком перекрив рух швидкому перехожому.

Сильний поштовх в потилицю, жбурнув хлопця на стіну. Вивернувшись, він гепнувся об неї боком. Боляче завалився на коліна і лікті, рятуючи від падіння експонати. Агресор підступив, його громіздка долоня стиснула щелепу юнаку. Русявий відвів погляд від замилиних алкоголем темних очей чоловіка і уважно вгледівся в розмазане татуювання на його передпліччі. Дуга над горизонтальною рискою, з натиканими в неї рисками – недолуга пародія на схід сонця.

Коротким ударом ребра долоні по переніссю нападник вивільнив юшку крові з носа юнака та відпустив. Сплюнув йому на спину і зверхньо випрямився очікуючи на реакцію.

У долоню Йожа зсковзнуло коротке лезо, завмерло між пальцями. Блиск сталі відбився в темних очах Ґнєдого і повернувся чорнявому спільнику важким, стриманим поглядом. Авторитет повільно відірвав від керма вказівний палець і заперечно ним помахав. Лезо зникло, Йож знерухомів.

– Що?! Що ви собі… – Рвучкий удар тильної сторони долоні обірвав кудкудакання музейного наглядача.

Русявий сплюнув кров і задер голову тамуючи криваві струмочки. Багратіон, охнув і повалився на сходи. Маргінал оглянув з викликом решту. Чорнявий потупився. Ґєдой не відривав погляду від дзеркала заднього огляду. Там діялось дещо важливіше.

Задоволений нападник, усміхнувся, чмокнув і рушив. З-за буса вийшли та подались за ним більше десятка пошарпаних маргіналів, поплескуючи бензином у своїх каністрах. Ґнедой дочекались доки вони звернуть за ріг, кивнув Йожу.

Вдало уникнувши непотрібного конфлікту з колегами, спільники за допомогою наївного наглядача продовжили вантажити добуте шахрайством музейне добро.

Рука маргінала прикрашена потворним татуюванням, штовхнула скляні двері шпиталю. Брудні чоловіки розсипались по холу шпиталю, ігноруючи обурену жестикуляцію адміністраторок.

На шум вийшла старша медсестра і рішучим жестом вказала на вихід. Пробка каністри крякнула і під гучний регіт маргіналів, чоловік виплеснув бензин жінці в обличчя.

Ударами та штовханиною частина бригади пройшла до ліфту, перекинули каталку з хворим і піднялись на вверх. Решта занадилась рясно поливати бензином хол.

– Ало… Ал-ло! Серафим Миколайович… Ало? – Шумів голос сотника в динаміку мобільного головного лікаря шпиталя.

У відповідь долинали лише глухі гупання і шурхіт. Телефон лежав поряд непритомного професора. В калюжі його крові.

Шпиталь горів.

– Сюди приймали поранених з руху опору…

Рятувальник не відповів. Зиркнув довгим, повним зла поглядом на співрозмовника, закрив шолом і рушив у пекло з розплавленого пластику та бетону. Сотник стиснув долонями скроні, зім’яв у пальцях мокрі від поту каштанові пасма волосся. Уривчасто зітхнув.

Величні постаті червоних янголів життя, неприродньо швидко мелькотіли у віконних просвітах. Раз за разом скидаючи до долу на натягнутий батут хворих нездатних до самостійного пересування.

– Бери! Давай, рухайся, – злився санітар.

– Як? – Сотник не знав за що вхопити, вкутаного в криваві бинти, скавулячого від болю, хворого.

– А-ку-ра-тно! – пояснив санітар, – звільняй батут.

В сутінках пожежа жалóбно лизала темний небосхил. Налякане людським шаленством та задимлене Сонце задкувало за горизонт.

Мерехтливі відблиски метушились по широкому склу французького вікна. Проникали крізь прозору перешкоду, обмацували посічене обличчя старого злодія. Лівицею він масував нижню щелепу.

Озирнувся на русявого спільника і жестом наказав покласти статуетку. Поманив пальцем до вікна і вказав на низ. Усміхнувся.

– Інтєрєсно, шо нам Йож спойот на ето?

З перекошеного на бік туристичного автобуса висипалась юрба міцних чоловіків. На, здебільшого, лисих головах перекидались хвости «оселедців». Десяток безпардонно втрамбовувались у бус, доки трійко інших братерськи поплескуючи Йожа по плечу, щось переконливо пояснювали.

Чорнявий злодій не опирався, кивав та уважно розглядав незвичні зачіски та татуювання. Череп з перехрещеними кістками та написом «воля або смерть». Орла з мечем – «хто як не ми»…

– Може, таки, з нами? – В останнє перепитав сотник, сідаючи за кермо буса.

Йож проникливо глянув на перемазане сажею, ще досить юне обличчя. З огляду на майбутню розмову з Ґнєдим, щодо втрати транспорту, така пропозиція мала доцільність. І не на фуфло пацани ідуть. Але… Підтиснув губи у пародії на посмішку і заперечно похитав головою.

Бус рушив, Йож озирнувся. На сходах під’їзду, широко усміхаючись, стояли спільники з важкими сумками в руках. Чорнявий харкнув собі під ноги та розвів руками:

– А шо я? Шо я? Ані жмура /покійнийк – кримінальний жаргон/ могут уґоворіть… Отжалі.

– Жмура, значіт? – тихо з усмішкою уточнив Ґнєдой і чорнявий помітно напружився.

– Є закурити?

– Ага.

– Давай.

З жалібним писком мікроавтобус заносом увійшов в поворот. Підрівняв балюстраду тротуарних перил і помчав на військовий кордон.

– Во дебіл! – Солдат строчник, припалив з рук товариша. Смачно затягнувся.

Гучне, різке виття клаксону злякало. Цигарка випала з пальців. Авто не збавляло ходу, погрожуючи розчавити солдатьсякий ланцюжок. Військові стривожено переглядались, топтались проте пост не покидали.

На перехрестя один за другим висунулись два великих туристичних автобуси. Догнули перила до тротуару і втиснувшись у вузький проїзд, висипали вусатих та чубатих чоловіків… Схожих на епічні ілюстрації з історичних казок часів Запоріжської Січі. На їхніх шиях якось недоречно бовтались новітні здобутки сучасної воєнної індустрії.

Солдати пурхнули увсебіч, пропускаючи ошелешений бус.

– Огнєстрєли! Твою мать! У ніх онгєстрєли!

Під такий дивний бойовий клич та плутану лайку, строчники рвонули в бокові провулки. Шпортаючись один об одного збивались в біжуче стадо і стягали за собою  весь периметр кордону довкола наметового містечка.

– Куда, уроди? Назад. Назад!

Охоплений панікою натовп солдатів налетів на невеликі озброєні підрозділи спецпризначення. Кремезні дядьки в касках та бронежилетах намагались прикладами вкласти в голови беззбройних строчників відвагу і завернути потік.

Невдало. Сум’яття паніки втопило сизі камуфляжі в проймі зелених та понесло в парк на алкогольно-розважальний наметовий осередок маргінального оплоту влади.

Лайка та тупіт переляканого військового стада вибила прихильників режиму з нервового п’яного сну. Босоніж, в спідньому, ковзаючись і падаючи виносились з лісопосадки. Втікали подалі від загрози бути втоптаними берцями у калюжі власної блювоти та груди розкиданих недоїдків.

Вимісивши псевдонародний центр підтримки правлячого уряду в непрохідне болото, гепання товстих підошв розсіялось вулицями…

…Луна рознесла по поверхам тупіт швидких кроків по сходам.

– Шухє-єр, пацани, – прошипів у темряві голос Ґнєдого. – Шмигай в окно. Я на виход.

Авторитет вислизнув у коридор. Наряд поліції долав четвертий – останній до них проліт. Злодій навмисно гучно затупотів сходами догори, заманюючи за собою переслідувачів голосним шепотом грубої тюремної лайки.

Йож штовхнув до розкритого вікна русявого. Юнак виглянув і категорично замотав головою. Без вмовлянь, чоловік махнув рукою заскочив на підвіконня та стрибнув солдатиком з п’ятого поверху.

Дякуючи фарту, за лише одну зламану ногу, злодій поволік її по вологому газону.

Повільним накатом підкотився поліцейський автомобіль. На ходу відчинились дверцята, приємний баритон ввічливо запропонував підкинути.

– Валяй, – хрипло погодився рецидивіст і розтягнувся зірочкою долілиць.

Вимикачі у розграбованій квартирі залишись байдужими до намагань увімкнути люстри. Поліцейські шмагали темноту променями ліхтариків. Прочинили двері шафи купе і разюче світло окреслило широку Льовину усмішку серед розкішної колекції дамських туалетів.

– Ну не вийшло, – замружив він очі і здув русяве пасмо з чола.

Короткий, удар ліхтариком розплюснув губу об зуби. Льова, кутаючись в ніжні тканини, завалився в кут ніші…

…Сліпучий промінь ліхтаря блиснув на вимащених кров’ю зубах. Богдан примружився. Черговий розмашистий ляпас скинув його на бетонну підлогу. До обличчя підступили два глянцеві берці.

Арештант підняв голову, харкнув кров’ю на носок і розтер рукавом:

– Тут трішки запецькалось…

Не сильний удар обпльованого носка у ямочку, обірвав фразу.

– Де ти так вивалявся, паскуда? – майор хусточкою витер від сажі тильну сторону долоні. – А? Сотник.

Дав сигнал кату. Звук целофанового шелесту струмом пробив спину Богдана. Скинув руки, але пізно. Голову огорнув пакет, долоні ковзнули по слизькому поліетилену. Рвонувся встати – важке коліно між лопатками втиснуло груди в шершавий бетон.

Рефлекторно вдихнув, плівка липким дотиком обліпила обличчя. Приклеїлась до витріщених очних яблук. Німий крик ввалився назад в глотку. Пальці безпорадно метушились по гладкій поверхні потилиці. Нігті намагались зачепитись з слизьку поверхню. Втратив силу. Обм’як.

Смерть приклала свої бридкі холодні уста до його і… Відпустила. Відвернулась.

Сховавши пакет за спину, кат піднявся. Відійшов у кут. Богдан гриз заслинений бетон, натужно втягуючи повітря з крупним пилом. Спазматично хропів. Потрошку вгамувався, хрип перейшов у тихий плач.

– Сядь!

Піднявся на рачки. Втер ліктем сльози, соплі та слину. Вмостився на стілець, все ще важко дихаючи.

– Пиши!

Взяв ручку, поклав руку на аркуш. Завмер.

– Пиши!

– Що писати?

– Правду, мать твою. Всю матку правду.

Опанувався. Вивів літеру «я» і зупинився:

– Важко  зконце…  зосере… важко. Думати…

Сплюнув собі під ноги, слина повисла павутинкою на губі. Не помітив і не втерся.

– Ти продиктуй, я запишу…

Майор піднявся, заклав за спину руки. Покрутив плечима, розминаючись:

– Записуй: Я, Кобилянський Богдан Несторович. Року народження… у місті… являючись засновником та очільником терористичного угрупування. Організував…

Хруст зламаної ручки перебив диктовку. Уламки осипались крізь пальці Богдана.

– Не хочеш, значить. Не будеш писати. Конвой! – Рявкнув майор.

Двері прочинились.

– В камеру! – наказав і додав з натиском: – В правильну камеру!

Богдан сів на нари, відхилися на стіну. Холод бетону дещо вгамував біль зламаних ребер. Обійняв себе з легким стогоном.

Поряд присів суховатий співкамерник. Навпроти навпочіпки інший – кремезний. Зазирнув у очі та спитав:

Ты какой масти будешь?

Богдан промовчав.

Барзой?! – не то ствердив, не то спитав худорлявий.

Не хорошо так неуважение проявлять.

І здоровань поклав руку на маківку Богдану, задираючи догори йому обличчя.

– Я не маю масті. Я людина.

У всех есть масть. У всех. У тебя тоже масть есть, петушок, – гнило усміхнувся чорною проймою рота.

Богдан мотнув головою, вивільнившись з-під руки:

– В мене зламані ребра, залиште, будь-ласка, мене в спокої.

Худорлявий обняв Богдана за плечі рукою, притис його руки до тулуба. П’ятірня кремезного захопила шию сотника. Міцно стисла.

Коснётесь фраерка, вас сгноят. – долинуло з протилежного кута камери.

В кутку камери, Льова тупився пліснявий куток під стелею. Облизував розбиту губу.

Шо? Шо ты тявкнул, щенок? – Здоровань відпустив Богдан, піднявся. – Я тебя бля…

Впустивши з обійм Богдана, сухий злодій повис на руці соратника:

Ша. Ша. Спокойно. Я его знаю. Гнедой тебе за этого малька на первой сходке руки по горло обрежет. Угомонись.

Кримінальник вирвав руку, підійшов до малька. Схопив Льову за волосся і притиснув потилицею до стіни. Хлопець зверхньо, зневажливо скривився:

Коридорами душок ходит. Хозяин /влада як така, керівництво тюрм чи таборів – кримінальний жаргон/ сукам сотника заказал. Так ты, что? Хозяину, службу служишь.

Складені човником чотири пальці різким ударом проникли під ребра юнаку, втрамбувавши печінку в легеню. Льова пронизливо заскавулів. Замружився, вишкіривши зуби.

Зусиллям волі простяг руку, відтягнув майку на грудях злодія, оголивши помпезне татуювання хреста – символ приналежності до елітної касти. Потеребив його пушками пальців і додав:

Тронешь фраера, воры с тебя корону снимут. Тапками по ушам нахлопают. А крест этот ты своими руками вместе с кожей отодрёшь. – Відійняв руку, відвів млосний, байдужий погляд на пліснявий кут і, ще тамуючи в голосі біль, прохрипів: – Так мне передать было велено. Это всё.

Чоловік коротко стукнув Льову головою об стіну. Не сильно, але злобно. Та мовчки всівся на нари поряд з соратником. Завмерли.

В тиші беззвучно гойдались порошинки на струнах ранкового проміння, натягнутих від маленького заґратованого вікна до підніжжя камерних дверей. Тиша знерухомила людей. Не чутно було навіть дихання. Довга глуха порожнеча.

За дверима гупнуло. Вибух. Крики, зойки. Тупотіння коридорами. Знову крики, постріли. Різкі викрики команд. Вибух. Короткі автоматні черги. Шум підсилювався каскадами. Наближався до дверей камери, де безтурботно гойдались порошинки і монументально застигли чотири постаті.

Зовнішній світ взяв паузу і вгамувався на кілька довгих хвилин. Зачаївся. Знову означив своє існування ритмічним брязканням засовів та скрипом розчинення дверей у супроводі гомону голосів.

Удар засову спантеличив порошинки. Двері широко розкрились.

Два озброєні візитери увійшли, уважно оглянули темні постаті.

– Богдане! Богдане, ти? – один гість радо схопив за плечі в’язня.

І одразу відпустив, наляканий його болісним зойком.

– Що? Ат. Потвори! – Повернувся і наказав у темну пройму коридору, – Беріть по під руки. Обережно.

В дверях забарились, втискуючись з побитим у прохід.

– Чекайте, – слабо видихнув Богдан і долаючи біль окликнув, – Льова.

Тиша.

– Льова! – гаркнув сотник і осів на руках поплічників від гострого болю.

– Не кричи, – юний злодій відірвав очі від пліснявого кута, – дай з братками попрощаюсь.

Підвівся, провів поглядом по тілам в’язнів, мов сліпий пальцями по шрифту Брайля. Викарбував у пам’яті розріз очей, форму вух, смужки шрамів, орнаменти татуювань. Вийшов за ополченцями.

Почав було насвистувати блатний мотивчик і одразу осікся. Спекулювати патріотичними мелодіями не став.

– Льове. То так направду? – Спитав Богдан уже на ношах.

– Що? – Нахмурив приятель веснянки на переніссі, – А! Вори?! Пред’ява! Ги. Нє Бодя. Нє. То я брал на лоха. Чистий фарт, шо нас не покрамсали.

Вишмаркався на асфальт, закривши ліву ніздрю великим пальцем і додав:

– Кому ти, Богдане, на хрен треба? Крім мене.

Вишмаркався крізь другу ніздрю.

– І Батьківщини.

Витер ліву руку об штани і вивільнив правицю з кволого стискання товариша.

– Давай без рицарства, – криво, проте радісно усміхнувся Льова.

6. Служба.

Локація: Столиця Батьківщини. /Середнє Придніпров’я/

Північно-західний регіон Спільнонародної Євразійської Федерації.

Час: Початок боротьби.

Упор лёжа! Раз, два… два… два… три…

Лікті трусились, долоні ковзались у брудних калюжках власного поту.

–…двадцать девять… двадцать девять… тридца-а-а-а…

Ребриста підошва берця лягла на потилицю «духа» і втиснула обличчям в брудну підлогу казарми.

Ну

Солдат показово силився здійснити віджимання. Під крик команди, нога раптово звільнила плечі.

Рубильник!

Строчник зірвався на ноги, пробіг між рядами дворівневих койок і з розмаху вгатив кулаком у вимикач. Виснажений частими екзекуціями бакелітовий тумблер ніяк не відреагував. До вбитої в корпус клавіші розбиті в кров кісточки не сягали.

«Дєди» в’яло усміхались давно набридлій забаві.

Кругом. Шагом марш.

Босий, старанно вбиваючи п’яти в плитку, стройовим кроком попрямував назад. «Дєд» виставив табуретку і похлопав по її верху.

Останній крок перед стільцем, два на місці, щоб піднятись з лівої. Обов’язково з лівої! Усі нюанси гри мають бути виконані досконало, що дасть невелику ймовірність уникнути повторів.

Разрешите начать? – вкарбував у стелю, витягнувшись в «струнко» на табуреті.

Разрешаю.

Вдруг, как в сказке скрипнула дверь…

Короткий удар знизу в грудну клітку збив духа на підлогу.

Фанеру надо держать, – настановчо пояснив «дєд» і рявкнув, – упор лёжа тридцать отжиманий…

Рубильник!

– Разрешите начать?

Разрешаю!

Вдруг как в сказке скрипнула дверь…

Гулкий удар «фанєри». Втримавшись на зігнутих колінах, одразу витягується в «струнко». Натужним сипінням витиснув залишки повітря з легень:

І всё ясно стало теперь.

Нудна забава настільки обридла, що навіть відчуття мстивості за свій «пєрвий період» не тішило «дєдовскі» обличчя. Сумно крутили по колу одноманітні садистські традиції збройних сил федерації.

Двері в казарму відчинились. Солдати зірвались на ноги. Злазити з табуретки було пізно, та і не було змісту. Переніс вагу тіла на одну ногу – став «вільно».

Замыслов.

Я! – Не озираючись, знову витягся у «струнко».

Это как понимать? – поцікавився лейтенант.

Репетирую самодеятельность. Ищу поддержку и поощрение у сослуживцев.

Слова виривались рвучко, стрімко летіли в стелю. Але на старті зрадницькі чіплялись за тремтячий кадик і бриніли ледь чутною інтонацією глибокої образи.

Похвально! – лейтенант пожував губи, оглянув солдатський склад, – два наряда в коммутаторной.

Есть!

Не приховуючи радісних нот у вигуці, Валентин посміхався сірій від пилу стелі. Це була не кара, це було визволення.

Розтягнувся в позіханні до хрусту в щелепах і куприку. Задоволене виття заворушило пил на пультах керування, заплуталось в гірляндах дротів. Почав шкрябати нігтем по шершавій облуплені фарбі столу. В пустій комутаторній буді, звук видавався кумедно загрозливим.

Набридло. Нетерпляче постукав пальцем. Склав на стільниці руки, сховав у ліктях голову і моментально засув.

Ненадовго. М’якенькі, легкі дотики до вистриженої лисини боязко прокрались крізь чутливий сон. Валентин прокрутив глобус своєї голови догори, доки вивільнений ніс не заклинив зворотній хід на передпліччі. Двійко дрібних чорних гудзичків на пухнастій тушці уважно вдивлялись у вибриту сферичну конструкцію голови солдата.

– Де ти лазиш? – Обурено спитав Валентин.

Випростувався, усміхнувся пританцьовуванню мишки на задніх лапках. Видобув з кишені маленький уламок твердого сиру. Кришив на дрібні уламки і подавав на пальці приятельці. Миша акуратно знімала гостинець з пучки. Згризала із дитячою суворістю та розчаровано підіймала крапельки очей, розводячи в боки лапки. Застигала в очікуванні доки нова порція не опускалась перед її вусатим носом.

Розмовляли мало. Не схильний до монологів Валентин залишав ініціативу за мишею, що взагалі воліла відмовчуватись. Так і проходили не часті зустрічі за беззвучними балачками. Але завжди з смаколиками на кшталт хлібних м’якішів.

– Ти, той, головне не тупи. Вилазь тільки на пароль, – попередив солдат і пошкрябав нігтем по столу, – не втупи!

На пароль, так на пароль – смикнула плечима мишка. Не заморочуйся вояка.

–  Я не воюю, я – служу.

Ну служи. Служака. Як на мене то тобою тут просто гавно місять.

Мишка пірнула під стіл.

– Мною? А хай місять… Ти манатки збирай… коротше, готуйся…я на днях зайду… будем тікать звідси.

Чорні ґудзички зирнули на нього з-за ніжки столу.

Давно вже на валізах. Свистка на старт лишень чекаю.

Помахала хвостиком і шмигнула в складки тіней.

– Є закурити?

– Ага, – відповів Влентин.

– Давай.

Дав припалити. Солдат смачно затягнувся.

– Во дебіл! – прокоментував писклявий занос буса в кінці кварталу.

Авто погнувши перила, вирівнялось і помчало на кордон військових. За ним з-за рогу висунулись великі туристичні автобуси…

– Огнєстрєли! Твою мать! У ніх онгєстрєли!

Сигарета випала з пальців Валентина. Його думки бігли перед ним. Ідіотські та недоречні.

Вивернувшись з цупких рук містично розтатуйованих анахронізмів козацької доби, петляв між зустрічними матюками та прикладами запакованих в бронежилети спецпризначинців. Рефлекторно минаючи сіро-блакитні загрози, перестрибував зляканих, сонних маргіналів провладного табору.

Шкода звичайно втрачати таку нагоду. Шкода. А як інакше? Потім забрати. Як? То нереально.

Зашпортався за розтяжку намету, пробігся на чотирьох кінцівках. Відновивши прямоходіння тобто прямобіжання з подивом відмітив, що спецпризначенці змінили стратегічний керунок і тепер рухались з ним в одному напрямку. Хмикнув і пірнув у провулок за ними. Ці знають куди бігти.

Миші не прив’язуються до людей. То не собаки. Можна і не вертатись. Можна. Мишам байдуже. Не буду вертатись за нею.

Бронежилети зникли за рогом, звернув за ними. На повороті озирнувся. Чубаті наздоганяли.

Сука! Що їм крові моєї треба? Все, немає вже кордону. Немає.

Сплюнув піт із слиною. Після кількох  провулків загубився. Багатогодинні пробіжки в протигазі по плацу в підсумку виявились добром. Криво усміхнувся.

Відхекуючись перейшов на ходу. Роззирнувся. Ні переслідувачів, ні спецпризначенців.

Треба повертатись. Мишам люди непотрібні – все якраз навпаки. Вона мені потрібна. Треба повернутись і забрати її.

Прочитав незнайомі назви вулиць на розі будинків, почухав підборіддя. Треба вийти на якийсь великий проспект. Повернувся. Позаду стояв мокрий від поту молодий чоловік. Високий, стрункий з рішучим, вольовим обличчям. Протестувальник.

Валентин зітхнув і без виклику кивнув опоненту. У відповідь теж кивнули. Обидва синхронно розвели руками, означивши ситуацію як патову і понуро розійшлись.

Звук тупого удару і короткий зойк розвернули Валентина. Над непритомним активістом стояли два спецпризначенці. Один розтирав приклад, наче власний болючий синець. Інший легенько штовхав носком берця безвольну голову Богдана. З скроні сотника скупо крапала кров.

Невдовзі його чекають екзекуції і щаслива зустріч з Льовою в камері.

«Дєди» іржали, мов налякані коні. Гучно, істерично.

Я сошкребаю эту хрень со стола в коммутаторной… А она вылезает… Мишь… и тупо стает на задние лапы. Во, бля, во так…

Солдат під гоготання, по собачому підняв перед собою руки, затрусив розслабленими кистями.

И пялится… Я замираю и тихонько снимаю башмак… А она хоть бы что…

В тиші паузи, демонструє пантоміму роззування однієї ноги.

И бац!

Різкий розмашистий, круговий рух руки вивільнив новий вибух депресивного іржання.

В какашку розмазал! Кровавую какаху!

Ударна хвиля вдарила Валентину в обличчя. Вкрила бліду шкіру безформними червоними плямами. Рушив аби кудись йти.

Бац… Бац… Бац…

Повторювалось одне слово в скронях.

Бац… Бац… Бац…

Пульсувало все повільніше та повільніше.

Бац… … … Бац…

Серце завмерло. Зупинився. Не чути биття. Все… Все…

Майже болісний удар з середини грудної клітки, запустив шалену тахікардію. Валентина сіпнуло вбік. Коліна підігнулись, але встояв. Пульс заспокоювався.

Чекав нової зупинки серця, але ритм внормувався. Перестав віддавати в скроні, перейшов на шепіт і зовсім стих. Валентин намацав на кисті пульс. Присутній. Рівний.

Відвідування комутаторної втратило зміст. Юнак пройшов на прохідну, тикнув у віконце клаптик паперу.

Увольнительная, – хмикнув черговий, – это за ваши подвиги на кордоне на прошлой неделе?

Замість відповіді Валентин нетерпляче постукав кісточками пальців по склу.

Ты как-то хрэново выглядишь, солдат. Весь в пятнах.

Замислов повільно, зло повернув до чергового голову. Обличчя того пересмикнулось, він швидко віддав документи і потупив очі. Проте Валентин, далі чавив поглядом, доки не витиснув рясний, холодний піт на скронях солдата. Черговому запаморочилось в голові. Лише тоді Валентин неквапно забрав папери і вийшов.

В обумовленому під’їзді пахло застояною сечею та давно немитою попільничкою. Піднявся. В перекошеній, обдертій тумбочці на майданчику між поверхами, тихо зачаївся глянцевий, чорний кульок «BOSS».

Витрухнув вміст. Одяг не новий, але чистий, акуратний. Незаношений. Хутко випотрошив кишені своєї військової форми. Переодягнувся. В повітрі потягнуло свіжим сигаретним димом. Насторожився.

Зіпхнув форму в пакет і взявся за берці… Берці! Стояв і розпачливо тупився на свої босі ступні. Перевів погляд на тумбочку, на ній залишалась ще одна річ – труси. Нові. Сплюнув, зло. В труси не взуєшся. Ну, але запас жопу не… Зітхнув і сховав білизну в кишеню куртки. Відкрив тубму… і втішився.

З проваленого дна виглядала пара ношених кросівок. Вони просто не помістились в пакет. В одному з них ховалась новенька пара дешевих шкарпеток.

Білобрисий маладца. Надійний пацан!

Валентин взувся. Витяг гроші з наміром покласти кілька вдячних купюр в бреці, але зважив, що сама військова форма з взуттям являтиме собою добру добавку до вже здійсненої передоплати.

Лисий череп Валентина видався Льові надто зухвалим викликом суспільно-моральним нормам соціуму. Особливо з висоти третього поверху.

«Палєво», – докорив себе за упущення.

Приклеїв до нижньої губи цигарку, привідкрив вікно і жбурнув униз, зняту з голови бейсболку. Шапка козирком стукнулась об маківку новоявленого дезертира і впала йому під ноги.

Валентин зупинився, підняв і з розмахом насадив її собі на голову. Не озираючись і не підводячи голови, відвів у бік руку з піднятим великим пальцем. Погасивши недопалок, Льова вийшов у коридор, видобув пакет та берці. Скептично оглянув взуття. Зазирнув у кульок.

Поморщився розгинаючись. Недавні роз’яснювальні лекції працівників правоохоронних органів, нили гематомами по всьому тілу. Згадав понівеченого Богдана. Скривився усмішкою – кримінальна стезя не така вже й терниста порівняно з політичною.

Захлопнув двері чужої квартири і пішов до сховку награбованого готувати «кабанов» – передачі в тюрму Ґнєдому і Йожу.

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі