ВОЛОДАРІ ВСЕСВІТУ
“Ось ми де! Народжені бути королями!
Ми володарі Всесвіту!
Тут наша земля! Б’ємося щоб вижити
У світі темних сил!”
“Here we are, born to be kings
We’re the princes of the universe
Here we belong, fighting to survive
In a world with the darkest powers”
Queen — Princes Of The Universe
Музика — вічна. Це підтверджують дві тисячі років нашої історії. Ми не знаємо, чи був світ до того, як записали перші музичні записи. Але цей світ існує досі. І ми досі здатні насолоджуватися величною музикою. І ніщо не може стати цьому на заваді. Який би… який би, вибачаюся на цьому слові… двигунець… Який би двигунець не трапився, а музика буде вічною.
Я запаркував свою “Теслу” біля станції технічного обслуговування і зайшов до ангара. Робот тут був лише один, але й він виявився зайнятий з попереднім клієнтом.
— Ти хоч розумієш, що моя машина їсть три літри бензину, а не два! Тупа залізяко! Та один літр бензину коштує мільярд кредитів! — кричав товстий лисий чоловік у червоному піджаку.
— Не переживайте, пане. Все перевіримо і зробимо найкращим чином! — незворушно відповідав робот.
— Постарайтеся! Хай сам Двигун вас побере! Якщо мій “Фольксваген” після вашої діагностики їстиме більше одного літру бензину на сто кілометрів, як він це має за техпаспортом… Якщо він їстиме більше, я обіцяю, що викуплю тебе у цієї клятої вихлопної труби та здам на металобрухт!
— Пане, ми, роботи, завжди робимо все від нас залежне.
— Зроби більше ніж “залежне”! Я попередив!
Чоловік пригрозив роботу кулаком і швидким кроком вийшов з ангара. Тільки його червоний піджак і бачили.
— Що бажаєте, друже? — робот зобразив на екрані свого обличчя посмішку.
— Як ви взагалі їх терпите?
— Відчувати зайві емоції не передбачено у моїй програмі. У вас теж машина із двигуном внутрішнього згорання?
— Ні. Я ніщеброд. У мене тільки “Тесла”.
— З нею якісь негаразди?
— Та ні, ніби все норм. Просто гальма гріються. І свистять, якщо різко гальмуєш.
Робот кивнув екраном.
— Лишайте. Зробимо все найкращим чином.
— Скільки це буде коштувати? — спитав я.
— Не більше ніж два кредити.
— Дякую.
Я знову вдягнув навушники і увімкнув “Queen” на плеєрі. Двигуни рок-музики співали як завше двигуняче. Так і вийшов із промислової зони.
— Тріпіо, — подзвонив я своєму розумному дому, — виклич мені таксі. І скажи хлопцям у підвалі, що можуть трохи перепочити, я залишив машину на сервісі.
— Чудово, ваше милосте! Крутії будуть раді.
Чекати рикшу довелося не довго. Ще дуже юний хлопчина крутив педалі ніби його сам Двигун гнав. Він підібрав мене якраз на розі вулиць Кравчука та Вашингтона.
— Пане Олексію, куди вам?
— На мою фабрику. У мене там кілька справ.
Педалі ледь скрипнули і рикша полетіла вулицею Вашингтона. Сонце світило яскраво і вулиці Велополіса виглядали просто казково. Здавалося, що якщо десь і міг бути кінець світу, то тільки не на нашій планеті. Чисті підстрижені газони, велогазонокосарки що їх стригли. Білі пофарбовані паркани. Вже й не скажеш, що тисячу років панувала анархія. На наше місто можна дивитися нескінченно. Але мене завжди більш цікавили люди. Радісні. Усміхнені. Ті, хто крутив педалі і виходив за продуктами. Ті хто фарбував паркани разом з роботами. Ті хто виводив дітей кататися на велосипедах. У всіх був сенс життя і надія на майбутнє.
На вулиці Януковича я помітив двох типів автомобільної зовнішності. Певно наглядачі на електростанції. Але роздивитися не встиг. Рикша їхала досить швидко. Ми проїхали ще квартал, а потім звернули на вулицю Порошенка. Хай би хто як ставився до одного з ініціаторів першого двигунця, але земля була тут дешева. Ми проїхали до вулиці генерала Гранта. Саме тут знаходилася моя фабрика. Я дав хлопцеві дві металеві гривні і пішов до прохідної.
— Щасти вам, пане Олексію! — помахав він наостанок рукою і поїхав на наступний виклик.
Я посміхнувся і зайшов до офісу. Тетянка на рецепції одразу підготувала мені кілька файлів для підпису.
— Пане Олексію, — прошепотіла вона, щойно я вивів останню закарлючку. — До вас новий дизайнер.
Вона вказала на хлопця, що чекав мене сидячи на старому дивані. Вже не пам’ятаю, на якому звалищі ми відкопали той диван. Але хлопець теж виглядав не надто презентабельно, як для дизайнера. Окуляри. Коротка стрижка. Худе обличчя. Такі самі худі руки та ноги. Так. Особливо багато він з такою поршнею на велогенераторі не накатає.
— Привіт, — я потис йому руку.
— Привіт, я Антон.
— Що ж, Антоне, розкажи про себе, — я присів на диван поруч.
Він поправив окуляри.
— Що тут розказувати… Я — дипломований дизайнер, нещодавно закінчив академію у Велополісі. Вивчав…
— Стривай, Антоне. В першу чергу розкажи, чому ми маємо взяти тебе на роботу.
— Ну… Ну… Ну, я — найкращий за успішністю на курсі.
— Так. Це — похвально. Але ти знаєш, чим ми займаємося?
— Так. Ви… Ви займаєтеся кросівками.
— І що ми робимо з кросівками?
— Ви їх продаєте.
— І тільки? Чи самі кросівки звідкись беруться?
— Ви їх виробляєте.
— Виробляємо ми тільки посмішки.
Десять секунд дивитися на спантеличене обличчя. Неоціненно.
— Облиш. Рівнопедально, — махнув рукою я. — Ходімо, покажу цех. Рівнопедально хотів обхід робити.
Великі пінобетонні двері відсунулися і я провів малого до святая святих — завантажувального блоку. Якраз крізь зовнішні ворота приїздила величезна сміттєва вантажівка. Акумулятор на цій автівці певно був майже розряджений і сунула вона ледь-ледь і ривками. Інженери махали руками, щоб самоскид зупинився якраз над горлянкою утилізатора.
— Коротше почну з першого циклу, — почав я. — Спочатку бензин витікає з бензобака… Ой! Перепрошую! — вчасно схаменувся я, але хлопець навіть не почервонів. — Коротше. Спочатку археологи віддають нам все знайдене взуття з усіх розкопок сміттєзвалищ епохи споживацтва.
Кузов самоскиду піднявся і все сміття з нього наче водоспад полетіло вниз.
— Потім ми все це взуття, приймаємо у свій утилізатор і роботизована система видає нам на виході вже готові кросівки, — я кивнув малому і повів його у наступну залу. Тут нас чекав конвеєр з уже готовими виробами.
Антон наче заворожений дивився на новенькі “Нікі”, “Пуми” та “Адідаси”.
— Як на твою думку, в чому полягає задача дизайнера? — спитав я хлопця.
Він забарився з відповіддю.
— Ну… Малювати нові моделі.
— Ліва педаль без правої, малий.
— Можна створити програму, яку завантажити в систему…
— Права педаль без лівої, малий.
— Я не розумію.
— Скажу чесно. Ця фабрика дісталася мені від батька. Моєму батькові від мого діда. І так далі. З самої епохи споживацтва ніхто не знає, як працює вся ця система. То ж головне наше правило: “Працює — не чіпай”.
Я поглянув на одну з пар. Ліва блищала яскравіше правої. Схоже Санич знову перемудрив з налаштуванням ламінатора. Я знову поглянув на Антона.
— То що, шкет… Як на твою думку, в чому завдання дизайнера?
Він помітно скис. Погляд його оглядав яскраві товари, що працівники у гумових рукавичках вантажили у коробки.
— Певно… Певно… Певно розробляти рекламні матеріали? — він поправив окуляри.
Кутики моїх губ смикнулися мало не від вуха до вуха.
— Так. Це називається виробляти посмішки. Як ти думаєш, скільки може коштувати одна посмішка?
— В плані…
— В плані скільки ти хочеш за малювання рекламних плакатів у місяць.
Рука його смикнулася до окулярів, але він все ж лише чухнув носа.
— Я дизайнер-початківець, мені б хоча б десять кредитів на місяць і я…
— Я можу тобі платити максимум чотири кредити.
— Але ж найдешевша квартира коштує п’ять!
Моя посмішка знову була мало не до вух.
— Ніхто не заважає тобі у вільний час крутити педалі. З чого ти взяв, що мені потрібен дизайнер на весь день?
Антон подивився вбік. Прикусив губу. Оцінюючи оглянув конвеєр.
— А якщо я зможу розібратися з обладнанням і створювати нові моделі? Скільки ви зможете мені платити?
Тут я розреготався. І ляснув його по плечу.
— Антоне! Друже! Людину, що таке зможе, я візьму в долю! Хо-хо-хо!
— То…
— Ні. І не думай.
— Я лише…
— Ні. Категорично ні. Будь-які експерименти — це небезпека для обладнання. А я хочу, щоб ця фабрика годувала моїх дітей та онуків.
Бідолаха схопив себе за голову і звів погляд на стелю.
— Пане Олексію, я вас зрозумів.
І пішов до вантажних воріт.
— Стривай. Вихід тільки через прохідну. Давай покажу.
Ми вийшли з ангара.
— Невже ніхто не намагався за всі сторіччя…
— Аякже. Намагалися. Скільки там розбиратися! Ото все, що ти бачив — то і є вся фабрика. Але ми надто дурні.
— Але у вас тут стільки площі… — Антон оглянув наші споруди.
— То все приміщення для велогенераторів. Ця маленька фабрика жере досить багато.
— Може у вас там молекулярний дифузор?
— Антоне, не лайся. Хочеш досягти успіху — крути велогенератор. Всі з цього починали.
Він стис губи.
— Багато ж ви накрутили, як спадкоємець!
Я ляснув його по плечу.
— А думаєш, тримати хватку у сучасній конкуренції так легко?
Ми вийшли до прохідної. Антон підійшов до залізної огорожі, де був прикутий його ровер. Хлопець перекинув ногу через раму.
— То точно десять не…
— Потрібні будуть зайві чотири — приходь. Буду радий бачити.
Він наліг на педалі.
— Заходь у неділю! Я тут даю майстер-класи як треба крутити педалі! — крикнув я йому вслід.
Не знаю чув він чи ні, але його велосипед швидко зник в бік вулиці Ендрю Джонсона. Я повернувся в офіс.
— Ну, як? — спитала Тетянка на рецепції.
— Здихався. Комедія, наче ми на вулиці Зеленського, — я взяв у неї склянку води. — Для мене ще хтось лишав щось термінове?
— Тільки посмішку! — усміхнулася Тетяна.
В мене мало не розірвалася діафрагма, так я розреготався.
— Давай п’ять!
Дівчина перехилилася через рецепцію і ми ляснули долонями. Все ще регочучи, я вийшов з офісу і вдихнув на повні груди. Сонце світило яскраво, небо було зовсім без хмар. І я вирішив прогулятися. Пішки. Як у минулу епоху. Йти до мого маєтку було всього два квартали. Якраз до вулиці Вакарчука. На цій вулиці вистачало садиб заможних громадян. Хтось гнався за понтами і намагався проілюструвати, що в нього до двигуна багато грошей. Від чого частина будинків виглядала, наче їх щойно відкопали на звалищі. Хтось же, як оце я, надавав перевагу впевненості і послідовності, переконуючи світ, що час наздоганяти майбутнє. Тому мій будинок вже десять років сяяв білизною, мов щойно пофарбований. Звичайна прямокутна споруда, але була у ній певна родзинка. Оминувши білий пофарбований паркан, я пройшов ворота і будку сторожа.
— Пане Олексію! Такі люди, ще й без охорони! — привітав мене охоронник.
— Всі покидьки на електростанції, — посміхнувся я.
— А як там станеться бунт і почнеться новий двигунець?
— Кінець світу — то ще не кінець світу.
— Аби вони рідше траплялися.
Мій розумний будинок впізнав мої кроки і відчинив двері. Біля них мене вже чекав велодав Марсик. Схоже пес зачув мої кроки ще раніше ніж сам будинок. І відразу стрибнув лизати мої вуха. Важко уявити, що така грізна тварина, народжена переслідувати велосипеди, може бути такою милою та лагідною. Я почухав його під зашийок, попестив густе коричневе хутро і пройшов у кабінет. Сів у своє улюблене антикварне крісло. Колись це називали стилем “хай-тек”. Хай би що там значило це слово, але стародавні споживачі робили на віки. Пластикова сітка ергономічним чином повторювала форму тіла моїх предків. Я поглянув у чорне дзеркало монітора. Старий комп’ютер вийшов з ладу ще в мого прадіда. Але мій батько любив тут у кабінеті сидіти в цьому кріслі і робити дуже заклопотаний вигляд. Я сів як він. Приставив пальця до лоба. І критично оглянув свого візаві у чорному дзеркалі.
— Ну ти й автівка, Льоха!
Я пригладив свого зализаного чуба, щоб більше стирчав. Годі справ! Життя одне!
— Тріпіо, скажи всім, що мене ні для кого немає. І хай хлопці підготують мій ровер у конюшні.
— Буде зроблено, ваше милосте.
— Дякую.
Дякував я від щирого серця. Тріпіо служив нашій родині з часів споживацтва. Коли роботи та комп’ютери з кожним днем все більше і більше виходять з ладу, починаєш цінувати таких відданих помічників. Вчені так і не наблизилися до розгадки їхньої природи. А археологам все важче і важче даються знахідки на старих звалищах.
Блискуча алюмінієва рама. Тринадцять передач з найкращої нержавіючої сталі. Хромовані передні зірки, дві круглій й три овальні. Вузькі колеса для швидкої дороги. Праця ковалів завжди мене захоплювала. Вони наче чаклуни, є у їхніх талантах безперечна магія. Мій найкращий механік дід Петрусь якраз змащував ланцюг ровера стародавнім античним мастилом. Щойно я зазирнув до конюшні, він підстрибнув і козирнув долонею до кашкета.
— Пане Олексію, ровер готовий!
— Дякую Петре. Там крутії якраз відпочивають. У вас є трохи часу перевірити всі велогенератори. Я здав машину на сервіс.
— Зробимо, пане Олексію!
Я вивів велосипед на вулицю.
— Пане Олексію! Тільки не женіть швидко! Ви ж знаєте які зараз дороги!
— Заспокойтеся, Петре. Я спеціально плачу податки, щоб роботи їх лагодили.
Переймався він і справді даремно. Мій шлях простував до центру міста. Тут дорога була просто ідеальна. Я зняв руки з керма і розпростер їх в сторони. Так! Я король світу! І мій ровер шелестить дорогою наче античний автомобіль. Чи може це не ровер? А що ж тоді це за звук? Так. Гудіння плине прямо з центру міста. Але ж у Велополісі тільки один автомобіль… З непристойним двигуном, я маю на увазі. Таких “Тесл” як у мене — трохи більше. Але ж і вони разом не зчинять стільки галасу. Я знову поклав долоні на кермо і швидше наліг на педалі. Цікаво, що ж там на площі Відродження коїться.
Люду перед пам’ятником Остапа Українця зібралося і справді багато. Попри загальний галас, роботи якраз фарбували сорочку видатного письменника у білий колір, а шаровари у яскраво червоний. Хай археологи й досі сперечалися, сині чи червоні були в нього шаровари, але велетень стояв наче живий. І дуже несхвально дивився на те, що відбувалося навколо. А засмутитися йому було від чого. Прямо перед пам’ятником височіла сцена, де грав дизель-рок гурт. І вся юрба горлала непристойні звуки.
— ДИР-ДИР-ДИР! — заволав вокаліст у мікрофон.
Слухачі засвистіли.
— Я знаю, що всі із вас крутять педалі! Але уявімо, що навколо ідеальний світ, де є бензин. Де всі можуть бити байдики і нічого не робити. Що ж нам потрібно? ЩО?! — голос музиканта луною озвався від навколишніх будинків.
— БЕНЗИН! — заревіли з усіх сторін.
— НАМ ПОТРІБЕН БЕНЗИН! — проревів вокаліст і дизель-рокери витиснули максимум зі своєї апаратури та інструментів.
В мене так заклало вуха, що здавалося, що серце саме гупає у такт музиці.
— Нам всім потрібен час, не велоїн.
Не спирт, не брага і не тлін.
Щоб був і сам як вітамін.
Щоб швидше всіх педалі крутив він!
Таке пальне потрібне як БЕНЗИН!
Я зняв навушники з вух, зіскочив з ровера і став вести його однією рукою, щоб просочуватися крізь натовп.
— Мамо, а що таке “велоїн”? — спитав маленький хлопчик в охайної жіночки із дбайливо заплетеним ірокезом.
— Це кака, яку погані люди вживають, щоб швидше крутити педалі. Не тицяй пальцями.
Я швидко втратив їх з поля зору і повів ровер далі. Взагалі чесно кажучи, не маю зеленого поняття, звідки знаходяться дурні, що вживають “велоїн”. Одна доза коштує дорожче, ніж ті кілька кіловат, що можна накрутити за час його дії. Але дурнів завжди вистачає. І дивлячись на дизель-рокерів, що шаленіли навколо, я починав розуміти, звідки вони беруться. Поглиблений у такі думки, я мало не проґавив те, чого шукав. Тобто Її! Довге чорне волосся спадало на карбюратор плечей. Соромітні інжектори проступали під бузковим топиком. Чорні трусики звабливо визирали із коротких джинсових шортів. Багажна частина тулуба підтанцьовувала в такт дизельній музиці. А стрункі ніжки двопедально натякали, що їх власниця завзято крутить велогенератор. Вибачаюся, друзі, про таких моторних дівчат неможливо казати без забутих слів. Дівчина в руках тримала професійну фотокамеру і час від часу присідала на одну ногу, щоб підібрати кращий ракурс. Раптом вона помітила мене. І навела на мене свій фотик. Я відразу стрибнув на педаль і підняв ровер на заднє колесо. Потім став руками на кермо і підняв догори ноги. І… і мало не гепнувся, коли не втримав рівновагу. Дівча підбігло до мене і простягнуло руку.
— Олексійчику, ти не забився? — спитала вона.
— Олю, у тебе завжди неймовірно дизельний вигляд, — тільки й зміг відповісти я.
Усмішка її радіатора засяяла на всі тридцять два.
— Всі у Велополісі знають, що ти завжди брешеш.
— З тобою я завжди чесний, — навіть не кліпнув я.
— Тоді скажи, як ти любиш дизельний рок!
— Дуже-дуже!
— Краще покажи, щоб я зфотала.
Я скорчив гримасу і склав пальці “козою”. А тоді згадав свою старомодну зачіску і розкуйовдив чуб, щоб стирчало як у вокаліста на сцені. Оля ледве сміх стримувала. Так що їй навіть важко було тримати фотокамеру.
— Більше щирості!
— Тебе я люблю рівнопедально більше.
— Більше щирості!
— Чесно! Навіть зорі зійшлися так, що ми знову зустрілися.
— Тобі хтось сказав, що я тут?
— Ні. Я просто знаю, що ти полюбляєш такі місця.
Оля поглянула в бік сцени. “Бензин!” востаннє загорлав вокаліст. “Бензин!” вторив натовп. Я знову підняв свій ровер.
— То що, й далі будемо слухати німецьких народних пісень?
Дівчина прикусила губу.
— Гаразд, я зараз збігаю за своїм коником. Сподіваюсь, його ніхто не привласнив.
Вона зникла з очей. Музиканти почали нову пісню. Щось про небо, наче люди можуть літати наче птахи. Не те що б я не вірив у казки, але мені більше подобається, коли мрії стають реальністю. А небо… Ні. Це занадто сміливі мрії. Я разом з ровером вийшов якомога далі у вільний клаптик площі. Оля чекала мене разом зі своїм коником. Її ровер був трохи менший за мій, адже вона і зросту була трохи меншого. Та й рама велосипеда була викувана значно легшою.
— Ну що, пане чванько… Раз ти сьогодні на двох колесах, куди поїдемо на покатеньки?
— Можемо відразу до мене додому.
— І що ми там будемо робити?
— Будеш фотографувати мене без одягу у домашніх капцях.
Замріяна Оля притисла пальця до підборіддя.
— Треба якісь яскравіші декорації.
— У тебе є якісь більш цікаві пропозиції?
— Гайда до лісу!
Ми налягли на педалі.
— Хто останній — той квочка! — крикнула Оля.
Встигати за нею виявилося важко. Ровер у неї легший за мій. Скільки я себе не силував, але ніяк не міг перегнати цю, вибачаюся на слові — “Феррарі”. Справжня автівка, а не дівчина. Так я за нею і їхав, споглядаючи, як вона працює ніжками і тату метелика в неї над багажником ніби тріпоче крилами. На мить мені здалося, що цей малюнок справді живий і летить попереду мене. Але в наступну мить я струснув головою і відкинув це марення. Щойно я прийшов у себе, я згадав, як правильно крутити педалі. І перемкнув нижчу передачу. За дві секунди я вже порівнявся з Олею і ляснув нахабу по багажнику, якраз над трусиками, що стирчали з шортів. Вона замахнулася у відповідь, але я вже перемкнув дев’яту передачу й розігнався зі спуску до тринадцятої. Тільки мене й бачили. Але втекти далеко не встиг. Попереду був пагорб і далася взнаки відсутність практики.
— Що, бензин скінчився? Експропріатор! — гукнула Оля і закрутила педалі наче навіжена.
Наздогнати її в мене не було жодних шансів. Але тут ми виїхали за межі міста і вже дорога стала більш непевна. Скоріше це був просто напрямок, а не дорога. Отож в мене вийшло порівнятися зі втікачкою навіть на третій передачі.
— Що ще за “експропріатор”?
— Не знаєш, що це таке?
— Знаю! Але ти слухаєш забагато дизель-року!
— А ти розтовстів на своїй “Теслі”!
— Та то м’язи!
Вона зареготала.
— А сопеш чого?
— Це в мені палає бензин!
Я прокашлявся. Діафрагму починало зводити.
— Потерпи трохи. До лісу вже близько.
Ми звернули з торованого шляху на стежку до старого звалища. Тут вже давно відкопали все корисне, що туди закопали античні споживачі. Сама стежка поросла лободою. Отак зрідка тут їздили. Попереду мов сторожа височіли занедбані величезні опори ліній електропередач. З них час не лишив нічого крім самих бетонних кісток. Далі починалися володіння лісу. Чорні стовбури та гілки позбавлені листя. Лиш наче крону ворушив вітер старі поліетиленові пакети.
— Оль, а ти віриш у казки, що раніше дерева росли самі, як трава?
— А чого казкам брехати?
— Просто мені чомусь здавалося, що світ був таким завжди.
— А звідки тоді взялися дерева?
— Люди посадили.
— Як це?
— Я одне таке зробив. Хочеш покажу?
До мого дерева їхати довелося не довго. Я відразу його впізнав. Воно було вищим і товщим ніж решта. Ми зупинили ровери якраз біля коріння.
— Колись батько привіз мене сюди і показав своє дерево. Він тоді сказав мені, що кожен справжній чоловік має зробити дерево, щоб люди завжди пам’ятали стару епоху. Він дав мені старі поліетиленові пакети, стерту велосипедну гуму і арматуру. В мене спочатку нічого не виходило, але я поставив собі ціль зробити найкраще дерево з усіх. Результат ось.
Оля провела пальцями по брудній целофановій поверхні стовбура.
— Мабуть, праця сотні археологів.
— Вони сказали, що сміття нічого не коштує.
— А я чогось завжди думала, що це справжні дерева.
— Вони справжні.
— Ті що ростуть.
— Росте тільки трава. Справжнє все, що роблять люди.
Оля дістала свою фотокамеру.
— Знаю, тобі ще далеко, але удай із себе справжнього чоловіка.
Я оперся на стовбур і зобразив на обличчі романтичну посмішку.
— Більше брутальності!
Насупив брови.
— Більше характеру!
Стис жувальні м’язи. Оля замотала головою.
— Ні! Щось не те!
Вона приклала палець до підборіддя.
— Знаю! У цієї фотографії не вистачає сюжету!
Дівчина повернулася до ровера і відв’язала від рами ланцюг, який мав убезпечувати велосипед від охочих крутити чужі педалі.
— Не пручайся, — прошепотіла вона. І прикувала мене до дерева, обв’язавши ланцюг навколо стовбура. Відчуття досить химерні. Оля стрибала то на одну ногу, то на другу, щоб підібрати найкращий ракурс.
Хвилин через десять вона задовольнилася результатом і показала мені світлину на маленькому екрані камери.
— Гарно, правда?
Я тільки кивнув, бо пута тримали мене досить міцно.
— А тепер зобрази лють, наче от-от звільнишся!
Це виявилося досить легко. Я напружив усі м’язи обличчя і заграв м’язами рук.
— Клас! А тепер дай спіймати момент звільнення!
З другої чи з третьої спроби я вивільнив руки з пут. Оля дала мені поглянути на результат своєї праці. Я взяв у Олі камеру.
— Тепер моя черга. Давай я тебе зфотаю.
Вона посміхнулася на всі тридцять два і стала біля дерева. Я клацнув тиснявку.
— Не вистачає сюжету!
Дівчина дала себе прикувати до дерева. Клацнув.
— Не вистачає динаміки!
Повільним впевненим рухом я підняв її топик від інжекторів до зв’язаних рук. Клацнув.
— Не вистачає драми!
Я розстебнув її шорти. Вона не пручалася.
— Не вистачає родзинки… — прошепотів я. Далі сталася катастрофа…
Дя-Кую
Автор молодець передусім тому, що замислюється над тим, що в такі віддалені від нас і відмінні від нас часи мова має бути інакшою. Респект за це. Мене дещо здивувало, що мода при всьому тому лишається практично тією самою; з “екскурсії” по кросівчаній фабриці я зрозуміла, в чому там справа, але ж ті самі речі обов’язково компонували б якось по-новому, створюючи нові способи їх носити.
Ще автор молодець тому, що вкладає свої сили й талант у створення “несерйозної”, щедро приправленої гумором фантастики, якої людству, як на мене, сильно бракує. Це круто, най її буде більше.
Дочитувати повість хочеться, сподіваюся, матиму таку нагоду.
Виглядає на легеньку прикольну гумореску для хіпстерів.
Якщо над цим рожевим світиком вело-метеликів згустяться хмари електрифікованого жаху життєвої правди – це буде крута антиутопія.
Про серйозні речі часто можна говорити з посмішкою. Велоград, проспект кравчучки) – я тішився))). Люди деградували і живуть на смітнику, котрий їм лишила ера промисловості і при цьому зберігся старий добрий капіталізм. Трохи не логічно. Повинні бути невдоволені котрі хочуть це переламати, повинні бути обдаровані, готові перезапустити технічний прогрес. На вулиці вашого Велограду мені б хотілось побачити якийсь страшний катаклізм, котрий зітре цю дебільну посмішку з обличчя головного героя і змусить його вступити у бій за життя і на благо людства.
Насправді повість про страшне місце під назвою “Електростанція”. Всі невдоволені та бажаючі повернути прогрес якраз там. Тому катаклізм в тексті далі є. В першу чергу для героя.
Дякую за відгук. З повагою, автор. ))
Уривок не дає уяви про літературну цінність твору. Автор, як кажуть, “приколюється”, так що іноді важко зрозуміти, про що йдеться. Можна здогадатися, що твір належить до жанру фантастики, завдяки кількаразовому вживанню слова “робот”. Сподіваюсь, автор отримав задоволення, працюючи над повістю.