20 Травня, 2022

Нова навала

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі

…самотньому юнаку з солом’яним чубом, що рішуче пробирався на південь, було не до милування краєвидами. Нагальне й непомірно важке завдання гнало його вперед, змушувало прискорювати ходу, міряючи луку за лукою, пагорб за пагорбом. Гірш за все було те, що він уявлення не мав, що буде робити, коли зустріне могутню ренінгську відьму, з усіма її слугами й охоронцями. Добре що Скєг-а-Сьонум подбав, та на прощання подарував Данкові  ладного лука. Казав, що то щаслива зброя. Як на льонаря Данко стріляв доволі непогано, тож поклав собі будь-що першу стрілу пустити у відьму. Меч також мав, отримав від батька і примудрився не згубити в тій шаленої атаці біля Лісової брами. Такий талан мав правити за добру ознаку. Кинутися просто в гущу і прийняти бій з охоронцями, скільки їх там знайдеться! Принаймні, відьма до того часу точно буде мертвою. Але чудовий жертовний план мав суттєву ваду. Як він встане на прю з охоронцями, панькатися з ним не стануть. Якщо забере когось з ворогів з собою на той світ – вважай пощастило, а радше за все, посічуть його на капусту, та й усе. Бо ж відьма товаришувала із самим ренінгским володарем, хай йому, собаці, пір`я в горлянці наросте! Тобто в охоронці до Шетагат певно  відрядили найкращих воїнів. Досвідченим зарізякам порубати на кавалки зухвальца-льонаря, хай і з батьківським мечем? Тьху, невеличка забавка. Отже уколошкають, і то швидко. Або ні? Бо які ж вони найкращі вояки, коли зрадили свого фульвальда, кинули військо? Мабуть не одразу вб`ють? Ні, вони не забаряться, бо ренінгі люті, вбивство – їхнє ремесло. Не треба плекати порожніх надій. Але якщо він, Данко, буде мертвий – хто ж має знищити ту зловісну скриню? Від питань без відповідей голова юнака гуділа, наче вулик. От би відшукати когось з побратимів, якось розподілити тягар! Зась. Нема часу. Слід поквапитися, бо старий однозначно сказав: як тільки відьма дістанеться серця їхньої країни, то все пропало. Зволікати аж ніяк не випадало. Проте Данко й гадки не мав якими стежками  і взагалі, куди, прямує  чаклунка? Певно уміє добре замітати сліди…
Данко ж був лише хлопцем із племені льонарів і погано знався на вистежуванні дичини, підкраданні і всіляких таких штуках. Сюди б лісовика… Але, нічого не вдієш. Пригода випала саме йому, хоча він відчував, що не дуже придатний для неї. Досі не вигадав кращого, аніж чимдуж поспішати на південь й питати кожного зустрічного: «Чи не бачили тут чужої жінки? Отака чорнява, з почетом і великою скринею?». Але ж – яка халепа – навіть спитати не було в кого!
Година спливала за годиною, гнаний напутніми словами старого Данко жодного разу не присів перепочити, але, здавалось, не наблизився до мети ані на крок. Він минав пагорби, підліски й луки, струмки і пасіки, і вже шостий хутір, але ніде й сліду не було видно ані відьми, ані бодай когось із людей. Побілені хатини виблискували порожніми вікнами, на охайних городиках гойдалися тички з гарбузинням і соняхи – і ані натяку на людину. Лише бджоли, зачамріло гудучи в повітрі вносили бодай якийсь знайомий звук у це царство застиглості. Все повтікало на захід і південь перед страшною навалою. Кепські справи… А втім, напевно добре, що повтікало. Бо, коли минув полудень, Данко завважив за глинястим горбом чорний масний дим. Так могло горіти тільки людське житло. Від хвилювання юнакові аж серце стислося. Хто міг влаштувати пожежу в мирному селищі? Ясно, як день – ренінги. Але ж вони зараз штурмують Схопич. Усі, окрім посіпак зрадниці-відьми! Невже він, нарешті, натрапив на слід тієї, котру мав за всяку ціну знищити?
За чверть години мисливець на відьом вже заховався за причілком крайньої хати невеличкого сільця з кільканадцяти обійсть, і зважував становище. Відьма! Вона має бути неподалік! Проте остаточно ясної картини не вимальовувалось. Два чи три будинки були цілковито охоплені вогнем, ще кілька  розгоралося. Палити і нищити усе до ноги – начебто, природно для ренінгів. 
Данко розгледів п’ять чи шість тіл. Мерці безладно валялись навколо сусіднього будинку.

Юнак придивлявся до загиблих зі швидкозростаючим подивом. Усі небіжчики були… ренінгами. Хтось безжально і швидко вкоротив їм віку просто під час грабунку, про що свідчило розкидане довкола шмаття. Он той, з двома стрілами в грудях, вчепився в якесь рядно і не встиг кинути, так і пішов в засвіти зі здобиччю. Спритно їх позбавили життя, блискавично…

Але де ж герої, що отаке вчинили? Невже поруч озброєні лауси? Крихка надія на таке несподіване щастя розлетілась на друзки тієї ж миті, бо Данко помітив повішеника. Теж ренінга. Страчений тихесенько гойдався на гілляці товстезної груші, трохи далі від трупів. Спотворено судомою обличчя ошкірилось. Таке поводження, навіть з найлютішим  ворогом – аж ніяк не лауський звичай. Хто ж тут господарює? Реніги? Навіщо їм нищити своїх? Відьма? Поки не видно було.

Натомість Данко побачив ймовірних вбивць, і їхній вигляд йому страшенно не сподобався. Якщо це була відьмина охорона, кидатися в бійку, як планував раніше, не випадало. Такі звірюки розшматують його, швидше, аніж він полічить до трьох. Усі напрочуд поставні, високі на зріст, в небуденних чорних обладунках. Страхітливих розмірів мечі та списи тримають недбало, мов легенькі палички. Крокують юрбою не криючись, галайкають своєю мовою. Ось йдуть повз мерців, один копнув  мертве тіло, аж у тому щось хруснуло. Точно, вони вбили! Он в сагайдаках стріли точнісінько з тими ж перами як у грудях небіжчика з рядном! Спочатку Данко відчув піднесення, бо, на його думку саме такі охоронці й повинні були супроводжувати відьму. Але відразу й прийшло розчарування. Юнак пригадав, що він мимохідь бачив подібних «чорних» під клітями Схопича. Бран тоді пояснив, що це особиста гвардія Фаркаура. З якого дива кращі бійці фульвальда рушили б разом зі зрадницею? Щось не складається докупи.

Данко позадкував за ріг, подалі від гвардійців, і прожогом кинувся до іншого краю сільця. А раптом його розрахунки хибні? Що як відьма таки тут?! Треба упевниться точно!
Він перебігав від хати до хати, ховався за пасмами диму, крутився мов дзиґа, плазом долав городи, озирався на всі боки. Жаданої відьми не було. Але впадати у відчай не випадало, життя вимагало дій. Вистромивши голову понад черговим парканом Данко уперся поглядом у спину ренінга, якого бачив уперше. Ворог не мав ні обладунків, ані зброї. Сиве волосся, довгасте, мов у жінки, розсипалось по завузьких, як на вояка, плечах. Данко мабуть і  не впізнав би заброди в дивному чоловікові, якби не безпомильна ознака: сивий займався суто ренінгською справою – вів бранку, худорляву стару жінку. Вдягнута в візерунчасту лауську сорочку вона журно тюпала попереду свого ката. Значить не усі втекли на захід і південь… От же необачна бабця! На полонянці не було ані кайданів ані мотуззя, але кожен крок вона робила з помітним зусиллям. Данко ніколи не бачив як саме  крокують приречені на страту, але одразу відчув – саме так, як він зараз бачить. Не було жодних сумнівів – стара добре тямила, що її життя добігає кінця. Це залишало Данкові єдиний вихід. Він оббіг городами, зайшов спереду, зачекав за рогом вцілілого обійстя. Серце гупало, як молот. Кроки сивого та його бранки наближалися. Лук уже був у руках юнака. Вістря дивилося просто у перенісся ворогові. Свиснула тятива. Важка стріла увійшла в око по самі пера і вистромилася з потилиці.
– Бабуню, мерщій! – Данко вистрибнув з-за рогу і немов отримав відро крижаної води в обличчя. Із хмари диму за якихось сто кроків від них вихопились постаті в обладунках. Не втрачаючи часу на прокльони і погрози гвардійці кинулися до лаусів.
– Бабуню!!!
Стара, замість пірнути за ріг та чимдуж тікати, схилилась над вбитим та смикала його за руку. Чи вона здуріла?
Данко схопив бабу за поперек, жбурнув на плече та відчайдушно помчав. Важкий спис розтяв повітря і біля самісіньких ніг встромився у землю. Позаду накочувався брязкіт обладунків. Це була поразка. Тобто, загибель. Втекти за таких обставин неможливо. Але тут бабця не згірше вужа вивернулась, зісковзнула з плеча, і вчепилася Данкові в чуба кістлявою старечою рукою.
– За мною, хлопче!
Ні, Данко навряд чи став би слухати божевільну стару, але та рвонула так, що він втратив рівновагу. Обидва шкереберть влетіли в обпалений одвірок, просто всередину руїни, що ще зранку була хатою. Зараз замість стін безладно стирчали опалені залишки колод.
Данко птахом злетів на рівні, вихопив меча. Ренінги саме бігли повз напівзгорілу стіну. Крізь величезні діри юнак чудово побачив кожний вигин їхніх обладунків, пасми рудого волосся з-під рогатих шоломів, очі, руки, навіть міцний запах поту почув …
Вояки мусіли помітити його з бабцею серед руїн. Але… проминули. Отетерілий Данко з подиву навіть меча опустив.
– Годі витріщатися. – проскреготіло за спиною. – Сідай, рятівниче, будемо знайомитися. Сердечно дякую тобі, хлопче, що вчасно наскочив.
Бабця всілася на обвуглену колоду,  мов на гостинах.
– Але ж.. Бабуню, нам треба…
– Нікуди не треба, сідай, кажу. Ці мерзотники більше нас не побачать. Нехай сновигають хоч до ночі.  Краще скажи, як тебе звати.
– Д-данко…
– О, льонар, значить. А ми отут усі джмелярі. То й прозвали мене Бджолихою.
– Але… – Данко тицьнув рукою, пальці по-зрадницькому тремтіли – Вони ж…
Вояки поверталися. Тягли на плащі тіло сивого і люто сперечалися. Їхні голоси, немов гавкіт, лунали в повітрі.
– Заспокойся, кажу.
Стара казала правду – ренінги минули руїни, не затримуючись. Один ковзнув байдужим поглядом просто по обличчю Данка – і пішов собі далі.
– Бачиш, я маю дар відводити очі, от і влаштувала їм невеличку ману.
Хлопець перевів подих.
– Пані Бджолихо, це добре, але зволікати не можна. Поки вони подалися геть, давайте я виведу вас звідси до лісу.
– Не піду я нікуди, хлопче. Навіщо поневірятися по чужих світах, тут безпечніше.
– Безпечніше? – Данко кивнув на згорілі хати та гвардійців, що віддалялися. – Чи ж не бачите, що коїться навколо?
– Бачу, синку, бачу. Але все одно не піду. До того ж, передчуваю, цей рейвах із зайдами скоро скінчиться. Люди повернуться, треба буде обживатися. Та сідай уже, нарешті!
Данко неохоче вмостився на колоді навпроти бабці.
– А як тоді вас сивий схопив, якщо ви так вправно ховаєтеся? 
– Знаєш, кінь на чотирьох, та й він спотикається. Я ж проста сільська бабця, чари знаю прості, господарські. Трохи лікую, трохи погоду передбачаю, очі також відводити можу. Але проти ренінгської магії я, мов дитина проти велетів. До того ж, сивий мав при собі оцей оберіг.
Стара простягла долоню. На ній зазміїлася дивна штука – антрацитово-чорна стрічка із якогось невідомого матеріалу – чи то металу, чи скла, чи смоли. Вона, водночас, і виблискувала на сонці, і поглинала його світло.
– Здається, ти на мене розсердився, коли я затрималася біля вбитого? 
  Хлопець не міг збагнути, куди бабця хилить.
– Та нас мало не вбили! І заради чого? Оцієї цяцьки, хай їй біс?
– Цить! – Бджолиха похапцем притулила палець йому до вуст. – Не треба при ній згадувати такі речі. А раптом почує?
– Хто, оце… оця?
– Авжеж. Тож, якщо твоя ласка, то помовч та послухай стару Бджолиху, все одно ці бузувіри деякий час тут вештатимуться.   
Данко покрутив головою.
– Добре. Дійсно, зачекаємо. То що ви там кажете про сивого?
Стара  задоволено посміхнулася і поплескала його по плечу.
– Сам бачив, ману я напускаю непогано, а вік мій уже не юний, до того ж коліна крутить. Не хотіла тікати разом з усіма, залишилася перечікувати напасть у рідній Конюшинці – так називалося наше сільце. Коли на світанку припхалися перші зайди, я легко відвела їх від себе та своєї хатини – на жаль, усе сільце заховати я неспроможна. Годину, або й більше вони палили хати та грабували, а потім з’явилися ці чорні. Налетіли, мов вихор, перебили усіх, окрім двох чи трьох. І почали тих бранців катувати. Брр…
Данко був ошелешений.
– Н-навіщо? Вони ж самі ренінги?
– Спочатку я подумала, що чорні просто карають дезертирів. Бо ті грабіжники й були дезертирами. Не до смаку, видно, їм класти голови під ровами та клітями Схопича, от вони й подалися шукати здобич легшу і без ризику. Потім чую – ні. Катування були влаштовані для допиту. Я трохи на їхньої говірці розуміюся. Чорні розпитували, чи не бачив хтось з бранців  чорнявої жінки, що їхала в супроводі охорони зі скринею, оббитою залізними пасами.
– Бабуню!!! – Данко підскочив, як ужалений і стис її руки в своїх. – І що ті дезертири говорили? Бачили її?
– Ти ба! Щось ця панійка дуже знаменита. З усього видно, що тобі вона теж потрібна до зарізу. Але заспокойся, нічого ці бідолахи не бачили. Інакше ці чорні вже б вирушили навздогін, бо їх надіслав сам їхній головний, фульвальд. Найкращих вояків відправив, та ще з допомогою могутнього чаклуна. Я так міркую, чи не наймогутніший він взагалі був у їхньому війську. Цікаво, що то за одна?
   – То той сивий був чаклуном? Ну, котрого я поцілив?
– Чаклуном, хлопче, та ще й ого, яким могутнім. Хто-небудь з такою цяцькою б не впорався, – вона знову розтулила долоню з чорною стрічкою і тут же стиснула її, бо та почала звиватися і тремтіти. – Він одним рухом розніс вщент мої сільські хитрощі, і я вже нічого не могла зробити. Тоді він мене і схопив, і поволік до своїх, вочевидь, на допит і смерть. На щастя, нагодився ти. А цяцьку цю я не могла залишити, двічі в житті такі речі не трапляються.
– Це ж неможливо… – Данко не міг повірити. – Аби могутнього чаклуна… І звичайною стрілою… моєю…
  Стара безжурно всміхнулася.
– Зовсім ти ще дитина, хлопче. Якби могутніх чаклунів не вражала зброя, скерована рукою відважних, то у що б перетворився цей світ? А те, що ти встиг вчасно, аби врятувати життя старій бабці, то мабуть така доля. Між іншим, я дуже тобі вдячна.
– Бабуню! –  у Данка раптом сяйнула цікава думка,– А оця штука… Ви б не могли її мені позичити?
– Що? – Бджолиха ледь з колоди не впала від здивування.
– Ну… Я прошу позичити її… Бо маю важке завдання.
– Ото, ти зухвалець, хлопче!
Стара підняла руку із затиснутою стрічкою, яка увесь час смикалася, мов жива.
– Ти хоч уявляєш, що воно таке?
– Ні, – чесно відповів Данко.
– Отож. Я так само. Не знаю, але дещо добре чую… Я це підібрала, аби ним не скористався хтось інший з лихими намірами. Це нетутешній артефакт, його виготовлено невідомо коли і невідомо в якій країні. Воно не живе, але й не річ. На Землі Талих Вод подібного не бувало, доки не з’явилася ренінгська наволоч, хоча зроблено це не ренінгами. Ця штука й справді оберігає свого власника, проте в ній закладено зло. Припускаю, що добрі починання вона зводить нанівець або перекручує на лихе, а сприяє тільки тому, хто задумав убивство чи інше лиходійство. Нащо воно тобі? Ти просиш його в мене, мовби якусь цяцьку, але ж воно може привести тебе до погибелі.
– Ви не розумієте… – Данко безпорадно роззирнувся довкола і почав доволі безладно розповідати про важке завдання, що доручив йому зеленобородий дід і про свої невдатні пошуки. А, коли закінчив, сказав:
– Ну ось. І я тепер женуся сам, не знаючи куди, щоб стати до герцю з відьмою, всіма її слугами, охоронцями, і ще невідомо чим, що чекає на мене в її скрині. І я готовий вмерти, так, готовий, і, напевно ж помру, бо де мені набратися сил, щоб усіх їх подолати. А з тією штукою я, мабуть, зможу їх усіх подолати, хоч і не знаю чи виживу. Чи ж не так, пані Бджолихо? Інакше, навіщо її брав до рук той сивий?
Стара сумно дивилася хлопцю в обличчя, вицвілі очі були каламутні, мов болотна вода. Ледь чутно щось бурмотіла собі під ніс.
–  Ой, леле… Мабуть, така доля… Якщо вже Морський Дідо-Всевідо так вирішив, то справи дійсно кепські. Хіба хочеш? Але ж мусиш…
Данко несміливо торкнувся бабиної руки:
– То що, допоможете?
– Почекай! – Бджолиха раптом очуняла. – То куди, ти кажеш, відьма прямує?
– До серця країни. Але ж де воно, те серце, якби хоч знати…
– Дурню! – стара аж ляснула об спідницю долонями. – та ж це озеро Святро, неук!
Данко був ні в сих, ні в тих. Минула якась мить, поки він оговтався.
– Оце так-так… І справді, який же я дурень! Мене ж батько ще в дитинстві привів до нього і мовив: «Дивися, синку – це озеро Святро, серце Півночі!». А я що? Забув батькову науку, так виходить…
Юнак важко замислився, стара спостерігала за ним із посмішкою.
– Ну і як тобі, дурбецалу такому, давати до рук магічний оберіг, з яким не кожен чаклун упорається?
– І справді… – Данко ладен був крізь землю провалитися. – Спасибі вам за науку, шановна Бджолихо, ще більш за пораду. Піду я шукати ту відьму. Вірніше, побіжу. Бо і так втрачено багато часу.
– Зачекай!
Бабця раптом притягла Данко до себе із силою, якої годі було чекати, схопила за шию і поцілувала в лоба.
– Бачить Праматір із Небесної Діброви – не хочу я віддавати тобі цю гидоту. Темна вона і просякнута злобою. Але ти, хлопче, кидаєш виклик силам, проти яких шансів у тебе нема. Мабуть, воно й на краще, що ти не чаклун, чаклунські спокуси тебе оминуть. Що ж, може статися й так, що зло цього разу поборе само себе.
Голос старої несподівано набрав лункості сурми.
 – Тримай! І нехай вона допоможе тобі один раз, та не більше!
Він невпевнено взяв у руки чорну лискучу стрічку. Вона враз ожила, почала звиватися, наче змія і хлопець ледь втримався від бажання шпурнути її подалі.
– Поклади на зап’ястя, – підказала бабця. 
Вертка смуга враз скрутилася навколо руки і клацнула. Хлопець сіпнувся. Чорний блискучий браслет у три ряди оперізував лівий зап’ясток.
– Отак, онучку. Воно вже прочитало твоє найпалкіше бажання. Воно буде тобі сприяти, частково і захистить, але, чим це все закінчиться, я й гадки не маю. Іди і бережи себе. В одному я певна – оволодіти тобою легко воно не зуміє. Адже перед тим, як вдягнути його, ти врятував людину від наглої смерті. І головне – отримав цю річ від мене з доброї волі. Тож, хай щастить, дитино! Якщо виживеш – заходь до мене на пиріжки, вони в мене вдаються такі смачні, що сусіди відразу розхапують.  
По зморщеній щоці пролилися сльози. 
Данко тупцяв, не знав, куди очі подіти. Нарешті спитав.
– А в який бік до Святра йти, бабуню? 
– Осьо бачиш вільховий гай на обрії? За ним повертай направо, побачиш хутір, Восьмихатки називається. Заледве чи там хтось є, але тобі й не треба. Минай його і прямуй на південь. За два дні вгледиш Гриб-Камінь, а від нього буде непомітний манівець крізь тернові хащі, виярком. Так і дійдеш. Та стережись, не потрапляй на очі тим чорним.  Бо від несподіванок ця штука не захищає, сам переконався!
– Дякую, бабуню!
***
 Конюшинку хлопець залишив без пригод. Чорні ренінги досі радилися наприкінці села, голоси лунали усе гучніше та зліше. Данко чкурнув у іншій бік і квітучі пагорби сховали його від ворогів.
       Він просувався на південний захід, швидко, мов стріла, що зірвалася з тятиви. І увесь час повторював, викрикував, наспівував: Святро, Святро, Святро. Забувши про обережність, він летів уперед, і, якби за кілька годин не втомився, то точно наклав би головою. Бо до того часу, коли він викотився з чагарняка просто під ноги сплячому ренінгу, його бурмотіння вже було ледь чутно. Юнак відразу ж схопився за меча і… опустив руку. Вбивати сплячого, хай навіть він і ворог – це не про лаусів. Обережно задкуючи до кущів, Данко привітав себе з правильним рішенням, бо несподівано почув вигуки. Сплячий прокинувся і щось крикнув у відповідь. Отже, це був вартовий і ворогів тут більше, ніж один. Слід було негайно з’ясувати становище. На щастя, вартовий спросоння не зауважив, що кущі праворуч хитнулися, хоча вітру не було.
Данко подумки перелічив усіх побачених. Троє здорованів. Якщо кинутися на них зненацька, може пощастити. А може й ні. Загинути він точно не може собі дозволити.

Тим часом ренінги, забравши сплюха-вартового і залишивши натомість іншого, почалапали в бік недалекої пасіки. Звідти почулися нові голоси. Отже, їх тут багатенько. Доведеться робити гак, бо показуватися на очі не можна в жодному разі. Хлопець уже обдумав шлях до відступу і обхідний маневр, але його увагу привернув регіт. Кинувши погляд на пасіку, він помітив, що ренінги встановлювали сторчма колоду і страшенно веселилися. А до колоди було міцно прив’язано… Хай йому грець, вони що, навіть тварин катують?  Цапині роги і копита – перше, що кинулося у вічі Данку. Але придивившись, він помітив, що у бранця було людське обличчя і постава. Що за проява? І тут хлопця осяяло. Він неодноразово чув від старших про дивний народ суніджоків – цаполюдей, які мешкають на Заході, в землях ельфів, а кілька гуртків уже віддавна оселилися в Липовицькому лісі. Зазвичай, розповідали, що вони прекрасні мисливці, але при цьому страшенні грубіяни і задираки. Іноді суніджоки викрадали людських жінок задля розваги, а траплялося й таке, що жінка, провівши із суніджоками кілька тижнів, народжувала маля, цілком людське, але з невеликими цапиними ріжками – це вважалося страшенною ганьбою. Проте, загалом лауси ставилися до цих цаполюдей доброзичливо, бо більшість бешкетів ті робили після спиртного, а, будучи тверезі, показувалися тільки на ярмарку, де продавали шкури вбитих звірів і розкішні вироби з них. Данко ще жодного разу не бачив їх, бо ті, зазвичай, спродувалися в польових лаусів та джмелярів, а до льонарів майже не доходили.
І ось, тепер на очах у хлопця ренінги збиралися завдати мук одному з рогатого племені. Юнак був розгублений – з одного боку йому слід було чимдуж поспішати, він не мав права ризикувати ані собою, ані часом. Він же рятував світ! Хіба не годиться відкинути все зайве, коли поспішаєш на порятунок світу? А з іншого боку – це означало, що хлопець мав покинути напризволяще нещасного сусіда, який теж є повноправним мешканцем цих пагорбів. Мабуть, якби то був лаус, хлопець вагався б менше. Данко враз відчув приступ сорому і заспокоїв себе тим, що досі його ніхто не помітив, а, отже, є час роздивитися навколо, обміркувати ситуацію, та й ворогів перелічити не завадить. А втекти він завжди зможе.
Ренінги ж не поспішали. Вони були впевнені, що здобич не втече і що ніхто їй не прийде на допомогу. Відлежуючись в  кущах, Данко нарахував на пасіці чотирнадцять вояків. Ще кілька мали б стояти на чатах у різних місцях. Отже, всіх разом біля двадцяти. Багатенько, що й казати. Проти одного хлопця. Кепські справи. Спершу Данку спало на думку вражати ворогів стрілами з безпечної відстані, але він збагнув, що встигне вбити трьох, щонайбільше – п’ятьох. А відтак його вирахують ісхоплять, якщо не посічуть. Вони ж досвідчені воїни, що їм один стрілець? Надії підкрастися до колоди з полоненим теж не було – по-перше, для цього слід чекати ночі, по-друге, до того часу нещасного суніджока вже могли замордувати. Втім, вони не поспішали вбивати копитуна. Раз-по-раз кілька воїнів підступали до нього, щось запитували і, вочевидь, не задовольнившись відповідями, били і штрикали його. Одного разу катований зомлів, на нього хлюпнули кілька відер води і продовжили допит.
Дивитися на такі речі Данкові було несила. Що ж робити? Увагу хлопця раптом привернули бджоли, що літали туди-сюди, наче й не панував навколо страшний розгром. Смугасті працівниці сумлінно літали по квітучих луках і поверталися зі здобутим нектаром до вуликів, щоб за якусь мить знову рушити за здобиччю. Ренінгів бджоли не помічали – у них були справи важливіші. Саме це юнаку слід було виправити.
Данко потайки перебрався до крислатої липи – трохи далі за кущами. Непомітно здершись на стовбур, він заходився обмотувати руки й обличчя шматками тканини. У момент, коли сонце зачепило краєчком обрій, він був уже готовий. Подумки попрохавши вибачення у бджілок, хлопець випустив першу стрілу. Та вп’ялася просто в лоток одного з вуликів. Друга і третя стріли перевернули сусідні. Але ренінги не зауважили стрільця, бо саме в той момент розлючені комахи зависли над своїми понівеченими домівками і почали шукати зухвальця, який на них напав. Звісно, до хлопця їм не було жодного діла, зате гурт вояків умить привернув їхню увагу. І почалося. Дикі зойки сповнили повітря. Десятки бджіл атакували кожного вояка, а ті шалено розмахували руками і гамселили повітря навколо, чим спонукали комах до нових нападів. Якийсь розумник, втративши розум від болю, розрубав ще кілька вуликів, від чого становище значно пожвавішало. До оскаженілих роїв, приєднувалися нові й нові, а в повітрі гуділо чорне мереживо. Данко уже різав мотуззя на непритомному суніджокові (йому теж перепало від бджолиних укусів), але жоден із руданів не звертав на це уваги – всі вони розбігалися, хто куди потрафив. Врешті, зваливши на плечі катованого, він чкурнув до пагорбів, залишаючи бджілок повними переможцями на полі бою посеред зруйнованих вуликів.
Зупинившись десь за півтори милі від пасіки, хлопець важко відхекався. Лише тепер він зумів відірватися від настирних бджіл – ті кинулися на Данка, коли він звільняв із пут суніджока. А, оскільки він мусів нести непритомного на собі, то й утікати так швидко, як ренінги, не мав змоги. Попри всі хитрощі і приспособи, хлопець отримав кілька десятків, якщо не сотню болючих укусів. Голова гула, обличчя, спина і руки палали, мов у вогні. Лише, сховавшись у багнистому озерці, йому вдалося сяк-так обдурити напасників. І ось тепер, посеред духмяного липового гаю, юнак відчув, що сьогодні більше неспроможний навіть поворухнутися.
Він гепнувся обличчям у траву – просто з розмаху, незважаючи на дикий свербіж. І не дбаючи, щоб, бодай, оглянути врятованого.
І провалився в безодню червоного спекотного марення.
***
 – Уставай, лежню! Життя проспиш!
Данко рвучко підхопився і тут же беркицьнувся долілиць на землю. Бо лежав він, як виявилося, на чомусь подібному до гамака, зачепленого об два липові стовбури. Він тут же звівся знову і потягнувся рукою до пояса. Але меча там не було. Лука теж. Натомість, кроків за п’ять сидів суніджок і помішував якесь вариво у казанку на багатті.
– Нарешті! – широко всміхнувся рогатий і спритно почухав копитом себе нижче спини. – Нудно тут у цих ваших пагорбах, коли нема доброго співбесідника.
– Де мій меч?! – Данко намагався надати голосу грізності.
Суніджок у відповідь форкнув.
– Ондечки, в тому дуплі. Лук зі стрілами теж. Вони тобі все одно були ні до чого.
Лаус миттю, наскільки це дозволяли нетверді ноги, підбіг до дупла, почепив на себе зброю і повернувся до багаття.
– А навіщо ти їх туди поклав? І, взагалі, звідки цей гамак? Я такого не пригадаю.
– Ти багато чого не пригадаєш із того, що трапилося за минулі три доби. Не всі так швидко приходять до тями, як ми – суніджоки. На нас усе гоїться, мов на собаках! – хвальковито додав копитун і знову занурив ложку у вариво.
– Три доби… – вражено протягнув Данко. – Стривай, я що, марив три доби?! – не тямлячи себе, закричав він.
– Тиць-муркиць, а ти як гадаєш? Після дружньої вечірки на пасіці, де ми були головною стравою? Це ти спритно вигадав із бджолами, і я тобі неймовірно вдячний, бо інакше мені був би гаплик. Але все має свою ціну. І твоя ціна – три дні в гарячці. Могло бути й довше, якби я не отямився і не приготував лікувальний відвар. Бач, твоя пика і так нездорова, а, коли я отямився, вона взагалі була, як гарбуз. Та й моя, мабуть, була не краща. До речі, забув представитися. Я – Гайшах.
– Данко, – мимовільно привітався юнак і потиснув простягнуту руху. – Але ж…
– Ніяких «але». Зараз буде готова їжа, підкріпимося і тоді ти будеш поспішати, я ж-бо бачу, що ти страшенно квапишся. Якщо не проженеш, піду з тобою, мені чомусь здається, що допомога тобі не завадить. А я твій боржник, до того ж, разом веселіше.
Данко хотів заперечити, але знесилено здався. Його сплутані думки поволі приходили до ладу. Три доби… Відьма… Озеро Святро… Він запізнився, точно запізнився. А втім… Звідки про це знати? Якщо зараз покинути переслідування, а потім виявиться, що він міг устигнути, хлопець же цього собі не пробачить. Треба бігти. А що робити з Гайшахом? Взяти його з собою чи залишити, хай рятується, як може? Його ж, Данка, чекає виправа, яка, мабуть, завершиться смертю…
– Та кажи вже, що в тебе за клопіт! – Гайшах весело підморгував розпухлим оком і чухався в найрізноманітніших місцях. – Чи ти гадаєш, що я сліпий? Твоя мармиза така серйозна, що хоч став на городі, ворон відганяти. Чи ж не зібрався ти часом рятувати світ, ха-ха-ха, ану зізнавайся? Якщо так, то я з тобою, люблю всілякі пригоди! Уяви собі, ми вдвох врятуємо цей світ, розіб’ємо ворожу навалу, повбиваємо всіх цих голодранців і прославимося! І нас  шануватимуть і пригостять добрим пивом і оковитою! Ото буде життя!

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі