6 Травня, 2022

Сутінки Марсу

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі

Він чув далекі шарудіння чужих думок дивних істот, але не міг розрізнити їх. Він бачив образи, неконтрольовано навіяні йому розумом чужинців, але не міг зрозуміти їх. Його здібності, придушені пси-депресорним полем, відмовлялися служити йому. Він не міг відключити поле, і це була його остання і найстрашніша помилка в минулому житті. Щоправда, залишалася ще примарна надія на втручання ззовні. Але істоти, яких він відчув, були далеко, дуже далеко. Він не міг, в теперішньому стані, примусити їх щось зробити. Залишалося лише чекати.
Чекання тривало уже п’ятдесят тисяч років!
Цивілізація ейрів знищила себе, використовуючи безмежні можливості свого розуму, швидко і безжально. Але він, передбачив цю війну, сховався в пси-депресорному полі, яке захистило його від смертоносних впливів мільйонів збожеволілих співвітчизників. І вижив! Було зруйновано все живе і майже все неживе на його рідній планеті. Окрім нього.
Він прочекав всі ці тисячі років в надії!
Він був останнім з ейрів і володів всією могутністю, яка мала ця велика зоряна раса. І, також, був впевнений – ця могутність, ці безмежні знання допоможуть йому відродитися, дозволять повернути расу ейрів з небуття, але вже іншою, вірною йому. І він нарешті стане Володарем! Не тільки Ейра! Всього Всесвіту!
Він знав це!
Очікування, що тривало п’ятдесят тисяч років, дало йому відповіді на всі питання. Чужий розум, який ворушився не так вже й далеко від нього, хоча і поки недосяжно, дав надію. Він відчував, як прокидаються давно забуті здібності, як поступово сила наповнює його.
Він чекав.
***
Сутінки на Марсі навіть не можна було і назвати сутінками в прямому сенсі цього слова. Рефракція сонячних променів в атмосфері планети зі слабким магнітним полем була невеликою в порівнянні зі Землею. І тому ніч на Марсі приходила швидко і з різкою зміною температури. Ізохорні зміни іноді досягали ста градусів за Цельсієм і ці зміни, природно, погано позначалися на роботі теплообмінної системи житлового Купола.
Україна впевнено прийняла естафету вивчення сусідньої планети після австралійської команди від Міжнародного Інституту Марсу. Ракета-носій «Україна-1» на базі багаторазового рушія «Антарес» пристикувалась до міжнародного наукового модулю на орбіті Марсу. Шлюпка доставила космонавтів на поверхню червоної планети і зайняла своє місце в центрі ангару житлового Куполу. Піврічна українська місія розпочала свою роботу.
За календарем на рівнині Аркадія стояв початок весни. Мешканцям Купола це принесло нові тривоги і турботи в їх житті і без того насиченого негараздами. Але заплановані роботи повільно і впевнено просувалися вперед і ніякі вибрики природи не впливали на них.
За склом величезного ілюмінатора стемніло настільки, що спрацювали оптичні сенсори і продовгуваті блакитні світильники, які красиво звивалися по стелі, засвітились яскравим м’яким світлом. Це вивело Ігоря Дара з глибокої задуми. Він втомлено зітхнув, відштовхнувся в кріслі від панелі робочого комп’ютера та солодко потягнувся. І лише зараз відчув ледве відчутну вібрацію, що виходила від всього до чого він торкався.
Що це? Дар здивовано глянув в ілюмінатор. За склом каламутною хмарою розливалися сутінки, густіючи на очах. Сутінки?
Землянин простягнув руку до сенсорної панелі і включив зовнішні мікрофони. Його відразу ж заглушив грізний рев вітру, від якого навіть чашка кави на столі затремтіла. «П’ятдесят метрів за секунду!» – інстинктивно подумав Ігор і потягнувся до панелі інтеркому, не забувши паралельно відключити мікрофони.
– Штормове попередження! Доповісти про готовність! – вигукнув він, вдивляючись в екран відеорегістратора, де вже виднілися стурбовані обличчя співробітників з усіх відділів Купола.
– Шостий відсік, готовність. – відразу ж доповів з одного з екранів чоловік, чорноволосий киянин Павло Волошин, вдивляючись в капітана Дара пронизливим поглядом чорних очей. Волошин, як, втім, і інші п’ять членів екіпажу «України-1» і жителів Купола, мав 4 посади в групі: планетолог, геофізик, ксенобіолог і бортінженер. Напевно, за своєю спеціалізацією він був більш незамінним, ніж сам капітан корабля і керівник експедиції Ігор Дар. Цей українець завжди відрізнявся пунктуальністю, жорстким розпорядком дня і не було в їх маленькій групі людини більш впевненої в собі, ніж він.
– Паш, у тебе проблеми? – запитав Ігор, співчутливо дивлячись на колегу і друга.
– Гіростат на межі, капітане. – відповів той.
– Вітерець?
– Ще той вітерець! – посміхнувся Павло. – Наближається до п’ятдесяти в секунду.
– П’ятдесят? – краєм ока Дар помітив як дрібно задеренчала чашка з кавою. – Надбуря значить? Дані та прогнози.
– Циклон зародився у Скелястих, де завжди спостерігалися аномально сильні висхідні повітряні потоки. А годину тому почалася потужна сонячна електронна буря. Потенціал електронного бомбардування досяг величини, яка ще жодного разу не фіксувалася тут. Марсіанський пил настільки електризувався в епіцентрі пилової бурі, що майже повністю був піднятий з поверхні повітряним шквалом. Клімат-орбітал каже, що епіцентр надбурі рухається від Скелястого Кряжу по південно-східній околиці Аркадії в районі грабена Каньйoн в напрямку Евксинського озера. Він пройде за двадцять кілометрів від Гелласа і Купола. Очікуються пориви до п’ятнадцяти балів. Магнітна проникність пилу вище допустимих значень на дві одиниці. Гіростати вже працюють на межі можливостей. Фільтри компресорів тиску вийшли з ладу. Пил лізе в усі щілини, капітане!
Останню репліку Дар зрозумів як німе запитання і відповів:
– Добре, лейтенанте, активуйте екран на мінімум! Економте енергію на всьому, де можливо! Оголошую авральну ситуацію! Лейтенанту Волошину видані авральні повноваження по командуванню! Будь-які роботи всередині і зовні Купола припиняються!
Суворим поглядом Дар оглянув обличчя колег на моніторі і лише тепер помітив, що одного члена екіпажу не вистачає. Він звернув свою увагу на сержанта Марію Житар, на обличчі якої блукав вираз стурбованості і хвилювання.
– Третій відсік, доповідайте про готовність.
– Підтверджую готовність третього і четвертого відсіків до авралу, – тремтливим голосом промовила дівчина.
– Де Богдан? – прямо запитав Дар і його серце в передчутті біди тьохнуло.
– Він зовні, капітане, – пробурмотіла сержант.
Швидкими рухами пальців Дар переглянув список бортового журналу і відшукав прохання лейтенанта Богдана Житара про індивідуальний виїзд для контролю сейсмодатчиків біля Скелястого Кряжу. Ігор відразу зрозумів, що прохання Богдана було зареєстроване системою в той час, коли він працював за своїм терміналом. Він не наважився відірвати капітана від важливої роботи. Просто записав прохання і поїхав. Така безвідповідальна поведінка співробітника їх експедиційної групи не дозволялась Статутом. Але Дар відразу ж виправдав його. «Робота понад усе!» – ось їх девіз.
– Коли він поїхав?
– Дві години тому, капітане.
– Куди?
– Кудись в район Скелястих, уздовж Каньйону.
Дар похолов, там же йде активний циклон надбурі!
– Олено! – Дар подивився на ще одну дівчину на екрані, – зв’язок, будь ласка.
– Так, капітане!
Олена Волошина зникла з екрану і, незабаром, з динаміків почувся статичний шум ефіру, що перекривався гучним і чітким голосом сержанта.
– «Купол» викликає «Скутер-4»! Прийом! Лейтенанте Житар, відповідайте! «Купол» на зв’язку!
Монотонний голос Олени все говорив і говорив, перекриваючи скрегіт статики, що все посилювався. Дар знову подивився на Марію.
– Його марсохід оснащений стандартним спорядженням?
– Так, капітане. Він взяв повний комплект експедиційного оснащення.
– Павле! Прогнози на тривалість бурі.
– Приблизно п’ятдесят годин до залишкових явищ, – швидко відповів лейтенант.
– У нього енергії на сто годин, – обнадійливо промовила Марія.
– Якщо він знайде укриття, – задумливо кинув Дар.
– Так, – сержант осіклася і на її обличчі знову прочитався неприхований страх.
– Ніно! – звернувся Дар до останньої мешканки Купола, красивої дівчини з чорними до синяви волоссям і чорними, як ніч, очима, що закохано вдивлялися в Ігоря. – Перевір по маяку яким маршрутом він поїхав.
Секунду дівчина маніпулювала сенсорами панелі керування.
– Він рухався на захід уздовж Каньйону по Кам’яній Дорозі. – нарешті відповіла вона.
– Як ти думаєш, де він зараз перебуває?
– За дві години марсохід типу «Скутер» може пройти до ста кілометрів по бездоріжжю. Кам’яна Дорога же відносно безпечна. І, думаю, Богдан вже досяг Скелястого Кряжу.
У Дара трохи відлягло від серця, в околицях Скелястого досить багато глибоких печер, щоб там перечекати бурю. Але все ж залишається ризик, що він не встиг дістатися до них. Адже він їхав назустріч епіцентру надбурі, а електростатичний захист «Скутера» не перешкоджає проникненню мікроскопічного марсіанського пилу, та ще й наелектризованого.
У цей час голос Олени Волошиної схвильовано підвищився.
– «Скутер-4», ви чуєте? На зв’язку «Купол»! Вас погано чутно! Перейдіть на УКХ-стандартну частоту. Повторюю! «Скутер-4», переключіться на УКХ, стандартна частота 0,5 кГц.
З динаміка почувся далекий переривчастий голос, який так часто перебивався спалахами статичних шумів, що зрозуміти щось було дуже важко.
– … «Ку..ол» … зку «Скутер … «! Чую … бре. Перебуваю … стого Кря..! Координати 46 гра … … довго …. «Купол» … чутно? Прийом!
– «Скутер-4»! – вигукнула Олена, – Повідомте про метеоумови в вашому квадраті. Прийом!
– … буря, шістнадцять … Прилади … контроль! … печері! Координати повторюю ….
Далі шуми настільки посилилися, що розрізнити що-небудь було неможливо, і Дар наказав припинити зв’язок. Як тільки Олена вимкнула радіостанцію, Павло відразу ж, нахмурено, взявся за справу. На поверхні Купола виступало дуже багато допоміжної апаратури, антен і різного роду датчиків та сенсорів. І Волошин по черзі втягував все в люки і старанно їх герметизував. Хоча це було марно. Всюдисущий пил проникав крізь щілину навіть менше мікрометра. І лише електростатичний захист міг зупинити його. Тонко завили генератори енергії. Освітлення в кімнатах трохи зблякло. Енергетичні витрати на захист були величезні і тому використовували її не дуже часто, економили енергію. І лише в авральних випадках командир віддавав необхідний дозвіл.
Вібрація Купола трохи вщухла, і Дар теж заспокоївся. Врешті-решт, Богдан, наскільки він зрозумів, в безпеці. Напевно, що він сховався в печері і ці два дні, поки буде бушувати буря, він протримається. Купол захищений. Здається, все в порядку.
***
Марсохід кілька разів трусонуло, коли під колеса потрапили кілька великих каменів, які несподівано виринули з пилової завіси попереду. Богдан Житар додав потужності компресорам повітряної подушки і машина знову плавно попливла вперед, крізь непроглядну темряву. Попутним рухом руки він включив аварійну систему і спохмурнів, оглядаючи датчики. Всепроникний пил вже дістався до двигуна, і Богдан нутрощами відчув, як змінився ритм його роботи. Пил пробрався крізь електронний захист марсоходу, пробився крізь щілини загерметизованої кабіни управління і вже вихорами кружляв всередині салону, поскрипував на зубах людини і роз’їдав очі.
Лейтенант Житар безуспішно поводив пальцем по панелі керування зв’язком, налаштувався на стандартну УКВ-частоту Купола. Чути було лише статичний шум. Було дивом те, що він зміг зв’язатися з базою кілька хвилин тому. Вірніше, він вірив в те, що його почули. Слабкий передавач марсохода в таких умовах, як завжди, був мало корисним. Але йому здалося, що Олена почула його і зараз на базі знають, що він у безпеці.
Від західного краю туманного кратера Геллас, де стоїть їхній населений Купол, до Скелястого Кряжу, цілі його експедиції, він проїхав за півтори години, ніде не зупиняючись, точно дотримуючись всіх звивин Кам’яного Шляху. На півдорозі він помітив дивну особливість: небо змінилось, воно здавалося більш блакитним, а сонце більш червоним. Пил, піднімався за «Скутером-4», довго не опускався на поверхню і тягнувся за ним сірим хвостом, поступово випереджаючи. Це вперше він спостерігав прихід пилової бурі, і до того ж не за непроникними стінами Куполу, тому був обережний, як ніколи.
Повертатися на базу часу не залишалося. Швидкість повітряних потоків швидко зростала. Вони скочувалися з близьких гірських відрогів Скелястого Кряжу і біснувалися в багатокілометрової глибини грабені Каньйoн, виплескуючи на рівнину Аркадія нескінченні хмари пилу. Єдине, що залишалося зробити Богдану, це знайти собі укриття в одній з печер і він знав, де їх знайти. За півроку роботи експедиції він вже багато разів був в цьому районі Скелястого, хоча жодного разу ще не заходив так високо в гори. Його сейсмографи, яких він і їхав перевіряти, знаходилися біля підніжжя Круглої Гори, а до її вершини, всіяної тріщинами і печерами всіляких форм і розмірів, залишалося ще двадцять п’ять кілометрів не надто крутого схилу.
Яскравий промінь прожектора марсохода вихопив перед собою чорне провалля печери, з широким і високим входом та гладкими стінами. Богдан завів машину всередину і поквапом попрямував углиб. Двигун вже натужно ревів і захлинався, пісок зробив свою справу. Люті пориви вітру перестали кидати машину з боку в бік і українець трохи перевів подих. Коли він минув кілька поворотів, пил зник взагалі. Коридор печери попереду все звужувався і марсохід вже почав чіпляти верхівкою кокпіту низьку стелю, коли Богдан зупинив машину і вибрався з неї назовні.
Його оточувала цілковита тиша, лише стіни печери ледве помітно тремтіли, відгукуючись на нищівні пориви вітру ззовні. Богдан, не поспішаючи, прочистив двигун, змінив з’їдені пилом фільтри в кондиціонері і лише після цього відчув легкі уколи морозу, який пробрався крізь тонкий скафандр. Напевно, вже настала ніч, вирішив він, відмітивши цифру показника температури на рукаві, яка неухильно зменшувалась і наближалась до позначки «–50°». Житар знову вліз в салон марсоходу, включив опалення на повну потужність і розклав спальний комплект. Влаштувавшись та зігрівшись під теплою ковдрою, землянин загасив прожектор марсохода та задрімав.
«– Іди до мене, істото!»
Богдан крізь сон здригнувся.
«– Пізнай силу свого розуму!»
Лице українця скривилось, дихання почастішало. Богдан інстинктивно опирався втручанню в свій розум когось чужого, сила якого благала, вабила, наказувала,
«– Підкори собі весь Усесвіт!»
Він затремтів і поворухнувся, прагнучи встати і йти, немов сомнамбула.
«– Я чекаю тебе! Іди! Іди!»
Богдан застогнав. Потужний імпульс чужої волі рвонув його вверх і він, піднявшись, сильно вдарився головою об скло кокпіту. Очі відкрились. Шкіра на обличчі посіріла від напруги, піт тік струмками, заливаючи очі, в яких світився страх, панічний жах свідомості, що пізнала таке жахаюче щось, якого навіть не в змозі була зрозуміти, не те щоб прийняти в себе. Поступово, цей підсвідомий страх, реакція свідомості на втручання, змінило здивування і нерозуміння.
«– Що це? – подумав Богдан. – Сон? Мара?»
Він озирнувся. Його оточувала цілковита темрява. Але ні! Дивне примарне світіння огортало його, проникаючи крізь прозорий кокпіт машини. «Звідки це світло?» – продовжував дивуватися Богдан. Він вибрався з машини, добре орієнтуючись в цьому блідо-блакитному світінні, і придивився до стіни печери. Так і є. Світло виходило зі стін, але не це тепер зацікавило Богдана.
Поверхня стіни була гладка і відполірована, немов дзеркало, і не дуже вже й походила на звичайні природні печери Марса, шорсткі, потріскані. Богдан посвітив на неї ліхтариком. Під тонким шаром незвично гладкої прозорої речовини, що покривала все – стіни, підлогу і стелю печери, він побачив іншу поверхню. Камінь, базальтова скеля, сіра, шорстка, з тріщинами, що подекуди розсікали її, звичайна стіна.
Неусвідомлена підозра закралася в душу землянина. Покриття стін мало неприховано штучне походження. Хто ж зробив це? Богдан був розгублений і наляканий. Він спробував відбити шматочок речовини для аналізу, але йому це не вдалося. Геологічний молоток відскакував від поверхні, не завдаючи їй шкоди. Скористатися лазером в закритому приміщенні Богдан не наважився і тому поки залишив свої спроби і вирішив зайнятися дослідженням коридору, який тягнувся далі і далі вглиб гори.
Озброївшись бластером, лейтенант Житар рушив у дорогу. Час від часу від основного коридору відгалужувались інші, деякі навіть вищі і ширші цього, але жоден з них не був облицьований такою речовиною, як в головному коридорі. Виходячи з цього, Богдан впевнено просувався вперед і не боявся заблукати в цьому лабіринті. Він навіть вимкнув ліхтарик і тепер рухався виключно по тунелю блакитного сяйва, не оглядаючи чорні провали інших проходів.
Тут, в глибині гори, вібрація, породжена бурею зовні, не відчувалася. Було тихо і спокійно. Хоча ні! Що це? Чий це голос?
– Йди до мене!
Закличний шепіт в голові українця знову змусив його здригнутися. Невидимі пальці чужого розуму торкалися до свідомості землянина, спонукаючи його до дії. Богдан згадав недавній кошмарний сон і зрозумів, що це був зовсім не сон. Щось дійсно втручалося в його розум, наполегливо, все посилюючи натиск, що далі космонавт просувався коридором. З глибини душі людини знову набігли хвилі панічного жаху і відчуття доторку зникло.
Богдан зупинився, приголомшений, заспокоюючи серцебиття. Страх відступив.
Але раптом потужний ментальний імпульс вдарив по свідомості землянина. Той придушено скрикнув і захитався. Могутня хвиля чужого розуму накочувалася на свідомість людини, гасила рефлекси і придушувала її роботу. Уявні щупальці прибульця обплутали розум землянина, немов павутиною, прагнучи заволодіти тілом. Кілька секунд підсвідомість людини ще чинила опір, але прибулець легко зламав її.
Лейтенант Богдан Житар перестав існувати.
***
Тьмяне блакитне сяйво світильників, які колись так витончено і красиво зміїлись по стелі, а зараз, здавалося, таких потворних, навіювало похмурий настрій і витягувало з глибин підсвідомості рефлекторний страх. Глибока пульсуюча темінь за ілюмінатором гнітила, і в той же час приковувала до себе погляд Ігоря Дара. Землянин напружено, наче чекав, що ось зараз вона чорними клаптями виповзе через цей отвір і поглине його тіло, його єство. Врешті-решт космонавт не втримався. Йому довелося скористатися ручним керуванням, щоб прикрити ілюмінатор щитом і відгородити себе від цієї темряви, що неначе придушувала волю. Потім він відключив все освітлення, залишив лише невеличке бра над своїм робочим столом, і, нарешті, трохи розслабився.
«– Чомусь неспокійно на душі. – подумав він, розбираючись в своїх відчуттях. – Напевно, це через Богдана.» Він спробував зосередитись на роботі, потрібно було сформулювати перелік питань для діалогу зі штучним інтелектом комп’ютера. Але щось заважало йому. Неначе в кімнаті ширяв ефемерний дух, флюїд небезпеки, невідомої, невизначеної. По кутках кабінету стелились напівсутінки, світло від бра не діставав туди, і саме там, здавалось, і зосередилося зло. Те саме чорне зло, що жило за склом ілюмінатора, і яке еманувало цю небезпеку.
Дзвінок в двері боляче вдарив по загостреним відчуттям хлопця.
Йому довелося встати і самому їх відкрити, так як автоматика не функціонувала. За нею стояла сержант Житар.
– Марія!?
– Капітане, приділіть мені кілька хвилин вашої уваги? – Відбиток приглушеної тривоги за чоловіка все ще блукав по обличчю дівчини, змушуючи її час від часу напускати на себе вираз штучної суворості.
– Що сталося, Маріє? Ти хочеш поговорити про Богдана!?
– Мова піде не про нього, капітане. – очевидно було, як важко українка зберігала розсудливість. – Мій візит можна вважати офіційною доповіддю.
Дар здивувався її мужності. У такий складний момент думати про роботу. Втім, така тверда поведінка була відмінною рисою кожного учасника цієї експедиції.
– Проходьте, сержанте.
Капітан запалив ще одне бра біля диванчика, освітивши найближчі кутки кабінету. Похмурим залишився тільки один, далекий куток. Він запропонував сержантові присісти, і та влаштувалася на краєчку. Сам же сів у робочому кріслі, розвернувши його спинкою до темного кутка, щоб відчувати себе більш впевненим.
Марія розпочала розмову без натяків.
– Капітане! Ви, ймовірно, знаєте над чим я працювала останній тиждень.
– Дослідження структури марсіанської пилу, наскільки я пам’ятаю, – згадав Дар.
– Так, – підтвердила Марія. – Детальне субмолекулярне сканування і генетичний аналіз моноструктури частинок. Я не хотіла б деталізувати, всю інформацію ви зможете отримати з комп’ютера. Я ретельно фіксувала хід досліджень. Але, мабуть, це доведеться коротко описати. Дослідження ще не завершено, але навіть вже отримані результати мають сенсаційний характер. Я відчуваю труднощі з викладенням методу досліджень і з тлумаченням наукових фактів. І у вашій особі я хочу побачити реакцію Наукової Ради на ці методи.
– Мені здається ви повинні викладати факти на сухій науковій основі, сержанте. Чому вас хвилює реакція Ради? – Ігор не знав куди хилить Марія, розпочавши цю розмову. Йому здавалося тут усе достатньо зрозумілим.
– Моя робота стосується не тільки міцних наукових основ, капітане.
Марія була збуджена. Чи правильно зрозуміє капітан її наміри?
– Мені довелося відштовхуватися від деяких метафізичних тверджень.
Дар був буквально приголомшений.
– Що може бути спільного між марсіанським пилом і метафізикою? – запитав він і швидше сам себе, ніж Марію. – Ну добре, сержанте, говоріть.
Марія кілька разів зітхнула, намагаючись зосередиться, потім методично почала:
– Детальне субмолекулярне дослідження проб марсіанського пилу, взятих в околиці до п’яти миль від Куполу, привело до дуже цікавого результату. Отже, яка ж структура елементарної порошинки?
– Вона являє собою монокристал без будь-яких ознаків симетрії і зовнішньої схожості між порошинами. Подібного на Землі не виявлялося. Подальше сканування дозволило мені визначити і відносну структуру цього монокристалу. Відносну, тому що двох подібних абсолютно монокристалів з декількох тисяч мною досліджених, я не зустріла, хоча впевнена, що генезис зв’язків у них однаковий, тобто природа їх виникнення ідентична. Отже, сканування показало, що кристал є комплексоном. Сучасна хімія навіть гадки не має про існування такого типу координаційних з’єднань. В  якості лігандів стоять важкі молекулярні органічні залишки з відкритими зв’язками, такі собі перерозвинені органічні радикали без номенклатурної залежності. Внутрішня сфера – залишки молекул води. А зовнішня сфера, ви не повірите, капітане, – це атоми металів. Ніколи в житті я не бачила подібної речовини. Металоїдний комплексон на органічній основі.
Марія зупинилась на секунду, немов сама не вірила своїм словам.
– Нісенітниця! Але це правда! Комп’ютер сам видав такий результат і я переконана в його достовірності.
Марія знов кілька секунд мовчала, пильно спостерігаючи за реакцією капітана. Той же, напустив на себе зацікавленість, мовчав. Зітхнувши, сержант продовжувала.
Отже, капітане, я виявила на Марсі органічні речовини, вірніше їх залишки, сліди води і метали. З цього сам собою напрошується висновок – можливо в далекому минулому на цій планеті було органічне життя, засноване на обміні кисню і води, тобто, по суті, аналогічне земній.
– І ви впевнені, що це було розумне життя? – запитав Дар, здогадавшись про наступні слова сержанта.
– Так.
– Які докази?
– Чисті метали в якості зовнішньої сфери. Якщо ми проводимо аналогії життя на Марсі з життям на Землі, закономірно буде те, що всі метали у природі мають знаходиться в зв’язаному стані і зі стійкою структурою. На цій планеті ця умова не підтверджується. Існування вільних іонів металів наводить на думку про їх штучне походження.
– Значить на Марсі колись існувала розумна цивілізація? – знову запитав швидше сам себе Дар, не вірячи, але підозрюючи про правдивість цього твердження.
– Не виключено.
– Але не залишилося ніяких палеонтологічних артефактів її існування. Лише цей дивний пил. Чому, як ви вважаєте?
– Можливо, пройшло дуже багато часу, – може мільярди років, з моменту її розквіту і всі залишки, як втім і все живе, розклалося, Хоча можлива ймовірність і цілеспрямованого знищення цивілізації. – Мабуть, Марія не вірила жодному з наведених тверджень, але не могла їх відкинути. – Я не знаю.
Дар деякий час зачаровано розмірковував про розумних марсіан, потім раптом прокинувся.
– Ви говорили щось про метафізику, Маріє.
– Так, капітане. Це головне, про що я хотіла б з вами поговорити, – вона на мить зам’ялася, не наважуючись почати.
– Чи чули ви що-небудь про Інститут Геллера в Кельні, капітане? – побачивши негативний кивок Дара, вона продовжила. – Цей Інститут займається надприродними явищами. Вони вивчають такі паранормальні здібності людини як телепатія, телекінез, телепортація, левітація, ясновидіння і інші. Нещодавно я читала статтю в одному німецькому журналі про експерименти в цій області, що проводилися в цьому інституті. У ній описувалися досліди з телекінезом на субатомному рівні, тобто здатність зусиллям думки впливати на молекули, атоми і навіть електрони. Екстрасенс-інкогніто руйнував металеві зливки на окремі атоми, потім іонізував їх. Він розкладав воду на суміш таких частинок як молекулярний кисень і водень, на їх іони О2–, Н+, О22–, О2– і на подібні їм, що вільно не існують в природі і навіть деякі невідомі науці. Мене ж зацікавив лише один експеримент з яйцем. Яйце – це білок, органіка. І ось цей екстрасенс руйнував структуру білка на подібні перерозвинені органічні радикали з безліччю відкритих зв’язків.
– Отже, – підбила підсумок Марія, – Ми маємо факти з теорії метафізики: іони металів, вода і органічні залишки. Пов’язуємо це з телекінезом, з руйнуванням, з можливістю життя на Марсі.
Ігорю не потрібно було повторювати все це двічі. Він зрозумів, до чого хилить Марія. Хто б міг подумати, розмірковував він. На Марсі не тільки колись було розумне життя, але воно ще й ґрунтувалася на надприродних властивостях розуму. Але важливо було останнє, а саме, те, що це життя було знищене кимось, або воно знищило само себе, своїми ж можливостями, силою свого розуму. Такого Дар не придумав би і в самому жахливому сні. Але, це самознищення, чи було воно можливим? Без сумніву. Якщо, знову таки, проводити наближені аналогії зі Землею, з тим, наскільки близькими були земляни до самознищення за допомогою ядерної зброї.
Тим часом Марія говорила далі.
– Подальшим моїм завданням було дослідити загальноструктурний генезис зв’язків в органічному залишку. За місцями розриву внутрішньо-молекулярних зв’язків я спробувала відновити загальний вигляд геному марсіянина. І, на щастя, потужності мого комп’ютера вистачило на аналіз структури. В підсумку я отримала формулу білку, безсумнівно білку, але більш ускладнену, в порівнянні з людським, з більш розгалуженою структурою, з більш важкою атомною вагою, більш щільного, з більшою кількістю амінокислот в основі. За вірогідною схожістю функціональності марсіанського білка з земним, комп’ютер спробував розробити математичну модель зовнішнього вигляду марсіянина. І, як не дивно, зовні марсіани схожі з гіпотетичними зеленими чоловічками, якими ми завжди уявляємо собі прибульців. За класифікацією Перейри їх можна зарахувати до четвертого типу: гуманоїди зі зморшкуватою шкірою, зростом до 1,5 м, без волосяного покриву, великі вуха, короткі кінцівки, макроцефали. Все це, природно, з імовірністю в 49%, тобто все це можна вважати напівправдою.
– Ось, по суті, і все, що я хотіла вам повідомити, капітане. Залишилася, втім, ще проблема високої магнітної активності пилу. Під час сонячних бур кристали піддаються електронному бомбардуванню, що збуджує в них спрямовану циркуляцію внутрішніх замкнутих струмів і перетворює їх в магнетиків. А неоднорідність структури зумовлює локальну магнітну активність і проникність. Розрахунки на природу проникання і на захист від неї надам пізніше. Прошу вас, капітане, подумайте і запропонуйте мені який-небудь спосіб викладення фактів. Я в скрутному становищі. Я знаю свою справу, але іноді доводиться думати ширше, як не дозволяє наукова доктрина.
– Ніхто не сумнівається у вашій компетентності, Маріє. Продовжуйте роботу в цьому напрямку, все інше я обміркую.
Коли сержант Житар пішла, Дар ще довго сидів нерухомо в тривожних роздумах. Безумовно, те, про що розповіла Марія, було більш ніж сенсаційним. Питання, що мучить людство багато років, чи є життя на Марсі, принципово, вирішено. Була! Але вже немає! В уяві Дара малювалися ці марсіяни, надістоти з вражаючими здібностями розуму, які знищили самі себе, а заодно і все живе і неживе на Марсі. Ігор мимоволі проводив аналогії з цивілізацією Землі. До чого вона йде? Бачачи, як бурхливо розвиваються надприродні явища серед землян, як частішають випадки їх появи, як народжуються все більш потужні засоби впливу людського розуму на навколишній простір, Дар не міг не проводити аналогії з долею марсіян.
Він прокинувся від дивного відчуття того, що за ним стежать. Якесь підсвідоме шосте чуття його єства боляче скребло по напруженим нервам. Знову наплинуло відчуття прихованої небезпеки, що еманувало невідоме зло. Але тепер вже з більшою силою. Вдарило з міццю морського припливу. Це змусило його здригнутися і ледве перебороти себе, щоб не зірватися і не вибігти з кабінету з дикими криками. Він обережно піднявся, відчуваючи, як по спині стікає рясний піт, і повільно оглянув кімнату. Його погляд лише мигцем ковзнув по темному кутку і тут же повернувся до нього, завмираючи від жаху.
Прямо в очі людині дивилася істота. Погляд його величезних, затуманених білим серпанком, очей ніби заморожував тіло і розум землянина, проникав в нього і безсоромно мацав. Дар відчув, як з глибини душі піднімається мерзенний тваринний жах і тієї ж миті почуття проникнення в голову пропало. Ще мить і істота зникла. Лише потік повітря, піднятий помахом вільних чорних спадаючих убрань істоти, обмахнула землянина.
Ще кілька довжелезних хвилин українець сидів нерухомо, не в силах поворухнутись, чи то від страху чи в чеканні, коли ж відновиться нормальне серцебиття і заспокояться палаючі нерви.
У свідомості Ігоря сплив образ марсіянина, намальований Марією.

Істота була надзвичайно схожа на цей образ: низька, щупла, головата, оката, зморшкувата і… загрозлива. Загрозлива до жаху, якого просто неможливо було контролювати. Ось де джерело небезпеки, зрозумів Дар. Свідомість очистилась від присутності в ній чогось чужого, небажаного. Думки заструменіли знов. Страх минув. Землянин знову глянув у куток кабінету. Там вже нікого не було. Може це підсвідомі галюцинації, навіяні розповіддю Марії? Він згадав свої відчуття до зустрічі з дівчиною і не повірив в галюцинації. Щось було негаразд навколо нього. Щось з’явилось, чуже і загрозливе.

Флюїди небезпеки знову завитали в повітрі.

***

Синопсис

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі