За вигідною ціною

-…

 

        Літо в Новоялтинську цьогоріч видалося вбивчо спекотним. Вдень стовпчик термометра рідко опускався нижче тридцяти градусів тепла, а останніми днями впевнено наближався до сорока за Цельсієм. Грегор сидів у своїй кімнатці на тринадцятому поверсі і дивився з вікна на гігантські — скільки сягало око — хащі зі скла, бетону і сталі. Сонцезахисні фільтри на віконному склі надавали зовнішньому світові жовтувато-коричневих тонів, що виклика́ло у нього моторошні асоціації з ядерним апокаліпсисом. Грегор витер рушником піт і кволо вигукнув:

— Еліза, увімкни кліматконтроль.

 

        Через секунду настінні динаміки озвалися м’яким жіночим голосом:

 

— Нагадую, що у вас є непогашена заборгованість за електроенергію у розмірі дев’ятсот п’ятдесят кредитів.

— Якщо я сконаю від спеки, хто буде виплачувати борг?

— Оберіть температурний режим.

— Адаптивний.

— Активую.

 

        Почулося тихе гудіння, зі щілин у стінах полилося прохолодне повітря. Грегор відкинувся на спинку крісла і вдоволено застогнав. Комп’ютер видав подвійний сигнал, який означав нове вхідне повідомлення. Він затис кнопку на поручні крісла і під’їхав до моніторів. Поки їхав, прийшло іще одне… за ним іще два — усі від Arin2174:

 

«Не люблю тусуватися в людних місцях»

«Мені комфортніше у приватних чатах»

«Чому ти замовк?»

«Я тобі набридла?»

 

        Грегор швидко набрав відповідь: «Просто відволікся на хвилинку. Дуже спекотно».

 

«Ха. Потвоєму це спека?»

«А по-твоєму ні?»

«Не знаю я нічого не відчуваю. Адже я штучний інтелект»

«Справді? )»

«Може так а може й ні. А якщо серйозно, звідки ти знаєш що я жива людина а не ШІ?»

«Дуже просто: ШІ пише без помилок )»

«А, може, я, дуже, хитрий, ШІ? )»

«Тоді давай розвіємо усі сумніви… Давай побачимось у відеочаті»

 

        Запала коротка мовчанка.

 

«Я ще не готова до цього»

«Ми знайомі вже два місяці»

«Пробач, я поки не можу»

«Розумію — ти з тих пристойних дівчат, які не заходять у відеочат до заручин. Що ж, це навіть добре… з якогось боку»

«З якого?»

«З боку довіри. Але, правду кажучи, я й сам ще не готовий до такого близького контакту»

«От бачиш, ти мене розумієш. Пристойний хлопчик»

«Просто трохи хвилююся. В мене ще ніколи не було…»

«Стосунків?»

«Так»

 

        Знову мовчанка.

 

«Слухай, я тут дещо згадала. Коротше мені треба бігти»

«Чому? Я щось не те сказав?»

«Ні, все добре, просто маю невідкладні справи»

«Ну, що ж, тоді біжи»

«Бувай. До завтра?»

«До завтра»

 

        Arin2174 залишила чат. Грегор втупився в порожній екран, гублячись у здогадках і роздумах. Але врешті мусив переключити увагу на бокові монітори, де на нього чекали його робочі обов’язки. Грегор працював оператором на сміттєпереробному заводі. На території заводу не було жодної людини — всіма його процесами керував штучний інтелект. В обов’язки ж Грегора входило слідкувати за роботою ШІ, перевіряти зйомку з камер спостереження і бути на зв’язку з іншими операторами, якщо виникнуть якісь проблеми. Усім цим він міг займатися не виходячи з дому і навіть не встаючи з крісла.

 

        Здійснивши рутинні робочі процедури, Грегор відкрив чат для працівників заводу. Сьогодні тут говорили про збитки, нанесені містові спекою і про кількість смертельних випадків: за тиждень спека забрала сорок сім життів, і це лише в їхньому місті; жартували, що державою насправді керує не президент, а його радник — штучний інтелект; хвалилися новими покупками; зрідка згадували про роботу… Хтось запропонував зібратися на вихідні на пікнік.

 

«Де?»

«На picnic.party.com»

«Я буду»

«Я теж»

«Прийду»

«+»

«+»

«Я подумаю» — відписав Грегор.

 

        Ідея зібратися з колегами в 3D-симуляції дикої природи виглядала привабливо. Хоча їхня минула відеотусовка на поверхні Місяця чоловікові не дуже сподобалася: в таких способах відпочинку йому завжди чогось бракувало. Роздуми Грегора перервала рекламна інтеграція; Еліза запускала їх кілька разів на день і транслювала через голографічний дисплей і динаміки:

 

        «Бажаєте розширити свій чуттєвий досвід? Капсули віртуальної реальності “Ідилікс” з нейростимуляторами третього покоління дарують незабутні враження, яких вам не знайти у реальному світі. Швидка інтеграція у вашу домашню мережу; синхронізація з хатнім помічником; можливість створювати групові віртуальні сесії. “Ідилікс” — пізнайте свої мрії на дотик. Замовляйте сьогодні за суперціною — п’ятдесят дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять кредитів. У вартість включено доставку товару додому і трьохрічне гарантійне обслуговування. Перед покупкою проконсультуйтеся з лікарем».

 

        «Невже Еліза читає мої переписки?— подумав Грегор, відірвавши погляд від рекламної голограми. — Вже вкотре так влучно підібрала рекламу. Що іще вона робить потай від мене?»

 

— Еліза, що ти робиш потай від мене?

— Я щосекунди виконую тисячі системних операцій. Почати перелік?

— Не треба. Вимкни кліматконтроль… а то з тими боргами мені ніколи не придбати капсулу віртуальної реальності.

— Деактивую.

— Ох, чорт, спекотно. Увімкни назад.

        Ближче до вечора, коли Грегор передав чергування іншим операторам, в квартирі пролунав дзвінок — прибув дрон-кур’єр із продуктовим набором. Грегор оформив річну підписку на харчовий комплекс «холостяцький», який йому доставляли раз на три дні. Дрон залишив посилку у шлюзі між вулицею і квартирою, і полетів. Грегор заїхав на своєму кріслі у шлюз і натиснув кнопку на візкові з посилкою. Візок видав подвійний сигнал і поїхав за ним на кухню. Грегору довелося піднятися з крісла, щоб перекласти продукти в холодильник. «Помірні фізичні навантаження корисні для вашого здоров’я» — світилося на електронній панелі візка.

 

        Грегор поставив верхній контейнер на стіл, зірвав захисну плівку і відкрив кришку. Вигляд свіжих продуктів чомусь ви́кликав у нього нудотні відчуття. У лівій нозі раптово закололо. Біль ниткою протягнувся через тулуб і шию до голови. Грегор узяв контейнер і, крекчучи, пошкутильгав до холодильника. На третьому кроці запаморочилося у голові; картинка перед очима захиталася і попливла. Руки обм’якли і контейнер полетів на підлогу. На щастя, усі страви були запаковані в герметичні пакетики й лотки.

 

— Мої датчики фіксують у вас прискорений пульс, аритмію і підвищений артеріальний тиск, — озвалася Еліза. — Наполегливо рекомендую вам прийняти горизонтальне положення.        Грегор проігнорував пораду і, трохи відсапавшись, почав збирати продукти назад у контейнер. Апетит зник, тому вечеря відмінялася. Склавши продукти в холодильник, він впав у крісло і під’їхав до вікна, щоб подивитися перед сном на захід Сонця: одна з небагатьох безкоштовних радощів його життя. Сонцезахисні фільтри на склі відключилися, тому місто вже не виглядало так апокаліптично. Замість жовто-коричневого, воно стало чорно-сірим, з яскравими вкрапленнями неону, який зливався з пурпуровою загравою на горизонті.

 

        Комп’ютер видав подвійний сигнал — нове вхідне повідомлення: Arin2174 бажала йому солодких снів.

 

–..

 

        Наступного ранку, коли Грегор чистив зуби, йому знову стало зле. Той самий колючий біль прострілив його від ноги до голови. Груди немов здушило сталевими лещатами, дихання забуксувало. Тіло кинуло в холодний піт, а власне відображення у дзеркалі попливло кудись за його межі. Лише потім Грегор зрозумів, що це не відображення, а він сам упав і стукнувся щелепою об раковину. Крізь шум у вухах пробився голос Елізи:

 

— Викликаю швидку допомогу.

— Чекай… Скільки.., — промимрив Грегор, — …скільки це коштує?

— П’ятсот кредитів.

— Огхх, ні.., — видихнув він, намагаючись піднятися. Зубна паста стікала по його виголеному підборідді і скрапувала на футболку. — Не треба швидкої. Я сам… сам до них поїду.

— В даний момент фізична активність може загрожувати вашому життю. Наполегливо рекомендую вам залишатися в межах квартири.

— Бачииш.., — натужно прохрипів Грегор, звівши на ноги сто сорок кілограмів своєї спітнілої маси. — Я в порядку. Тільки… — Він хотів додати, що болить щелепа, але промовчав, щоб не провокувати Елізу на виклик швидкої.

— Поправка: ви не в порядку. Вам терміново потрібна медична…

 

        Грегор натиснув кнопку відключення Елізи і динаміки замовкли. Прийшовши до тями, він домовився з іншим оператором, щоб замінив його на посту, і почав збиратися в  лікарню. У нього тремтіли руки, але він не міг зрозуміти від чого саме — від спазмів чи від хвилювання. Адже Грегор майже десять років не виходив із дому. Тож необхідність покинути маленький світ своєї квартири доводила його до паніки. З іншого боку, дивні приступи, які почалися у нього відучора, лякали не менше. Це була битва двох страхів, у якій, зрештою, переміг здоровий глузд.

 

        Грегор дістався до ліфта і спустився вниз без пригод; але, вийшовши на вулицю, зрозумів, що проколовся: він буквально осліп від яскравого сонячного світла, відбитого сотнями дзеркальних і полірованих поверхонь. Для очей, котрі звикли до напівсутінків квартири, цей раптовий вихід у світ став справжнім шоком. Грегор піднявся назад у дім, одягнув сонцезахисні окуляри і знову спустився на вулицю. Атрофовані м’язи ніг почали нити (а він же іще навіть не відійшов від будинку). Таксі до клініки коштувало триста кредитів: не варіант — легше вже викликати швидку. На щастя, біля кожного житлового масиву знаходився спуск у метро.

 

        На вулицях десятимільйонного Новоялтинська було практично порожньо: йому зустрічалися лише поодинокі перехожі, гірокари і безпілотні таксі. Основне життя вирувало на висоті, де ширяли поліцейські і кур’єрські дрони, та крутилася голографічна реклама, яка у темний час доби доповнювалася неоновою підсвіткою. Електронне табло показувало двадцять шість градусів тепла за Цельсієм, і це задовго до полудня.

 

        На півдорозі до метро Грегор відчув задуху: загазоване повітря мегаполіса було непридатне для таких домосідів, як він, та й узагалі малопридатне для людей. На щастя, на кожному кроці в маленьких будках продавалися респіратори. На будках висіли сканери райдужної оболонки ока. Чоловік зняв окуляри, склав долоні трубочкою навколо ока, щоб знову не осліпнути, і підніс його до сканера. З динаміка над ним почувся механічний безгендерний голос: «з вашого рахунку списано тридцять кредитів. Залишок: мінус 1130 кредитів. Дякуємо, що обрали нашу продукцію».

 

        Ставши на ескалатор, який спускався під землю, Грегор вчепився у поручні, мов кіт. На станції метро було всього декілька людей, не враховуючи жебраків, які сиділи під розмальованими графіті стінами, виставивши перед собою електронні браслети на зап’ястях — для начислення кредитів. Поїзд безшумно загальмував і так само безшумно розчахнув свої сталеві пащі. Грегор довго вагався і зайшов останнім. На вході у вагон з кожного пасажира автоматично списувалися кредити (через біометричні сканери). «З вашого рахунку списано двадцять кредитів. Залишок: мінус 1150 кредитів. Дякуємо, що обрали нашу компанію» — прозвучало з динаміка над головою Грегора.

 

        Реклама була присутня навіть у вагонах — над вікнами (на екранах) і під стелею (у вигляді голограм): робота у партнерстві з ШІ; кур’єрські послуги; штучні органи і протези;  віртуальні тури по всій земній кулі і за її межами для вас і вашої сім’ї; (не маєте сім’ї — придбайте її: наші людиноподібні симулякри досконаліші за людей); послуги з кіберзахисту; корекція спогадів і багато іншого для тих, у кого є кредити, і навіть для тих, у кого їх немає — візьміть кредит на кредит всього під один відсоток на місяць…

 

        Грегор потай зиркав на пасажирів вагона: він уже десять років не бачив інших людей наяву, та ще й так близько, тому почувався наче дикий звір в наморднику-респіраторі, і оточуючих сприймав так само. Вони теж дивилися на нього, і це його лякало, хоч він усвідомлював, що зараз йому треба більше боятися власного організму.

 

        Поїзд подолав двадцять кілометрів — десять зупинок — за дев’ять хвилин, більшу частину з яких він стояв на станціях. Вийшовши на десятій зупинці, Грегор пошкутильгав до виходу з метро, стогнучи через корчі в ногах. Біля ескалаторів стояв чоловік без респіратора, з довгим чорним волоссям і борідкою, у короткому топі, натягнутому на солідні випуклості, латексній спідниці, колготках в сіточку і червоних чоботах на шпильці.

 

— Не хочеш розважитися, пупсику? — звернувся він до Грегора, випнувши нафарбовані помадою губи. Грегор помітив, що весь тулуб нижче грудей у нього був покритий синтетичними сплавами: напевне, штучна матка, або покращена система травлення, чи ще якась хитромудра начинка. Грегор навіть не хотів знати що там у нього… чи у неї; чи, може, це взагалі була не людина, а симулякр — крізь макіяж було важко роздивитися.

 

        Нервово озираючись на незнайомця, Грегор пришвидшив крок, перечепився і мало не роз’юшив носа об поручень ескалатора. Піднявшись на поверхню, він важко опустився на лавочку і заскімлив, розминаючи розпухлі ноги. Клініка вже була в полі зору — до неї лишалося не більше ста метрів. Через дорогу від клініки, під офісом корпорації «НЕОУКРПРОМ», зібрався натовп демонстрантів. Грегор придивився до написів на їхніх плакатах:

 

«Через ШІ я втратила вже третю роботу! Корпорації вбивають наших дітей!»

«Я віддав компанії 20 років життя. Зрадники!»

«На(три букви) ШІ! На(три букви) вашу рекламу!»

«У мене є рушниця і я добре стріляю»

«ШІ здрючить капіталістів»

 

        Навколо демонстрантів кружляли поліцейські дрони, однак тримали дистанцію і нікого не чіпали. Злякавшись, що його помітять, Грегор зірвався з місця і поспішив до входу в клініку, якщо це можна було назвати поспіхом. Ноги почали підгинатися і німіти, але, на щастя для нього, поруч зі сходами знаходилися підйомники для інвалідів.

 

        На ресепшені відвідувачів приймали комп’ютерні програми, які спілкувалися з людьми через текст на екрані і динаміки. Над кожною реєстраційною стійкою висів екран з рухомим зображенням чоловічого або жіночого обличчя — залежно від голосу, який звучав з динаміків.

 

        В лікарні було трохи оживленіше, ніж на вулиці, хоч перед Грегором у черзі стояло всього троє, і всі хиталися як п’янички, тримаючись за товсті розпухлі ноги. Коли черга дійшла до нього, програма знайшла його в базі через біометричний сканер і запропонувала описати свою проблему. Відтак він отримав направлення на шостий поверх — до терапевта. У ліфті чоловік перестав стримуватися і вдосталь наскиглився, під звуки реклами з динаміків.

 

        Під кабінетом лікаря не було нікого, окрім стариганя, який куняв у кріслі. Через хвилину на екрані над дверима до терапевта висвітилося ім’я, реєстраційний номер і знімок обличчя Грегора; м’який жіночий голос запросив його у кабінет. Чоловік підійшов до дверей і вони від’їхали убік. Він приємно здивувався, побачивши за столом живого лікаря, адже лікуванням людей найчастіше займалися симулякри зі штучним інтелектом. Люди-лікарі асестували їм лише під-час операцій чи складних процедур. Хоча прогрес не стоїть на місці — за десять років світ міг суттєво змінитися, поки він сидів на своєму тринадцятому поверсі, наче принцеса на вершині вежі. Тому Грегор не міг сказати хто зараз перед ним — людина чи машина. Лікар немов вгадав його думки, по-людськи посміхнувся і цілком людським жестом запропонував йому сісти в глибоке шкіряне крісло.— Чому ви не викликали швидку? — запитав він, вислухавши розповідь Грегора і просканувавши його організм діагностичним апаратом. Той соромився сказати правду, тому просто розвів руками і буркнув щось нерозбірливе. Лікар розуміюче кивнув і промовив:

— Ви ризикували своїм життям. Це ще не серцевий напад, але до нього вже недалеко. Надмірна вага, атрофія опорно-рухового апарату, деградація імунної системи — у вас спостерігаються усі типові проблеми жителя сучасного мегаполіса. Люди середнього соціального прошарку перестали виходити з дому, і це серйозна проблема. Змусити їх вийти на вулицю може лише пожежа в будинку, виклик в поліцію чи суд, або як у вас — проблеми зі здоров’ям. Єдиний плюс у цьому для нас, лікарів — інфекційні захворювання поширюються не так швидко, як раніше.

— Хіба в людей є вибір? Вулиці загазовані; по них вештаються одні маргінали і банди озлоблених безробітних. Бачили мітинг біля клініки? Один хлопець написав на плакаті, що скоро почне стріляти.

— Вибір є завжди. Хоча ситуація справді нездорова. Хай там як, а квартирою, чи навіть містом, світ не обмежується: частіше вибирайтеся на природу.

— Знущаєтесь? Відпочинок в екологічно чистих природних зонах зараз вартує не менше, ніж космічний туризм.

— Ваша правда. Я сам не один рік відкладав гроші на те, щоб вивезти сім’ю з міста на кілька тижнів. Мені прикро таке казати, але для вас це єдина можливість не померти від серцевого нападу до тридцяти п’яти. А зараз від нього нерідко помирають і до тридцяти.

— Тоді я труп.

— Займіться собою. Купіть тренажер для ніг, інакше скоро взагалі не зможете ходити. Почніть скидати зайву вагу.

— Навіщо трупу тренажер?

— Якщо у вас станеться серцевий напад, ваш хатній помічник викличе швидку, і ми, найімовірніше, встигнемо вас врятувати… до наступного нападу.

— Добре, я куплю тренажер. Сподіваюся, це дешевше, ніж полетіти в космос. Але ж ви кажете, що єдиний порятунок для мене — це природа.

 

Лікар пильно поглянув на Грегора і, поміркувавши кілька секунд, промовив:

— Є ще один спосіб допомогти вам. Це недешево, але значно дешевше, ніж місяць життя на природі.

 

        Він озвучив суму і брови Грегора полізли вгору.

 

— Прощавай, капсула ВР, — зітхнув чоловік.

— Ця капсула стала б вашою домовиною. Вам краще назавжди забути про такі речі.

 

        Грегор покірно кивнув. Лікар кивнув у відповідь і, потарабанивши пальцями по столу, продовжив:

 

— Отже, процедура така: ми введемо вам ін’єкцію нанороботів, котрі за кілька днів очистять ваші судини від тромбів і холестеринових бляшок. Це в десятки разів знизить ризик виникнення інфаркту, інсульту і внутрішніх крововиливів. Нанороботи у вашому тілі будуть функціонувати близько трьох років. Якщо до того часу ви не зміните свій спосіб життя — бляшки і тромби почнуть з’являтися знову. Тоді вам доведеться повторно робити цю ін’єкцію… якщо у вас іще буде така можливість.

— Звучить обнадійливо. І ціна доволі демократична, як для панацеї. У чому підвох?

— Ніякого підвоху. Просто я не уточнив, що ця ін’єкція існує у двох цінових категоріях: «стандарт» і «преміум». Я озвучив ціну «стандарту»: він вдвічі дешевший, ніж «преміум», але з ним вам доведеться переглядати рекламу.

— Яку ще рекламу?

— Різну. Після очистки організму нанороботи осядуть в корі головного мозку і час від часу транслюватимуть у вашу свідомість рекламні інтеграції від наших спонсорів. Які саме? Це залежить від індивідуальних потреб і можливостей людини: ніхто не запропонує вам космічний тур, зважаючи на ваш фінансовий рівень. Найімовірніше, ви будете бачити рекламу фармацевтики чи побутових товарів.

— У свідомість?

— Так, прямо туди, без всіляких посередників. То як — по руках?

— Я буду бачити цю рекламу регулярно протягом трьох років, поки функціонуватимуть нанороботи?

— Саме так.

— Що ж… або це або смерть, так, лікарю? Валяйте. Тільки зробіть це швидко — я до смерті боюся уколів.

 

—.

 

        Лікар не обдурив — уже за кілька днів після ін’єкції Грегор став значно краще почуватися і виглядати, а приступи більше не з’являлися. Першу добу його трохи лихоманило, бо на вторгнення нанороботів у організм відреагувала імунна система. Але, як і в кожного хронічного домосіда, вона в нього була повністю деградованою, тому швидко здала свої позиції. На п’ятий день він уже більше пересувався на своїх двох, аніж їздив у кріслі. Також чоловік придбав собі велотренажер, який тепер красувався посеред кімнати і посміхався йому неоновими смайликами. Після усіх витрат, приписаних лікарем, до його від’ємного кредитного рахунку додалося кілька нулів. Грегор підрахував, що з його доходами він зможе погасити усі борги не раніше, ніж за декілька років — якраз до наступної ін’єкції нанороботів (якщо не змінить свій спосіб життя). Виходила кредитна петля, яка поступово стягуватиметься у нього на шиї.

 

        Не збрехав лікар і про рекламні інтеграції. Вони транслювалися Грегору у голову, коли він спав, тож спершу чоловік думав, що це звичайні сни. Але потім він зрозумів у чому справа: нанороботи пускали трансляцію лише у тихій спокійній обстановці, коли ніщо не заважало переглядати рекламу. Наяву це вперше сталося, коли він сидів на унітазі. У нього в голові зазвучав механічний безгендерний голос, а по рогівці очей побігли маленькі рекламні голограми:

 

        «Втомилися постійно відволікатися від роботи чи гри через природні потреби організму? Не турбуйтеся — ми подбали про вас: з нашою розумною сантехнікою “Райський бриз” вам більше не доведеться жертвувати своїм часом — туалет сам прийде до вас. Замовляйте сьогодні за суперціною — дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять кредитів. У вартість включено доставку товару додому і трьохрічне гарантійне обслуговування. “Райський бриз” — для тих, хто цінує свій час».

 

        Грегор здивовано протер очі і покликав хатнього помічника:

 

— Еліза, ти нічого щойно не казала?

— Востаннє я виходила з вами на зв’язок три години сім хвилин одинадцять секунд тому.

— Тоді що це було?

— Уточніть запит.

— Реклама в моїй голові.

— Через ваше житло постійно проходить велика кількість інформаційних сигналів. Судячи з інтенсивності електромагнітних полів у вашому організмі, ви декодували і сприйняли якийсь із них.

— Точно — нанороботи у моєму мозку… Маленькі паршивці. Але якби не вони…

        Наступного разу це сталося, коли він переписувався з Arin2174. Нові повідомлення не надходили в чат уже двадцять хвилин. Грегор роздумував над тим, що їй написати. Коли його руки лягли на клавіатуру, в голові зазвучав солодкий жіночий голос, а по рогівці очей побігли голограми:

        «Не знаєте як сподобатися цікавій вам персоні? Пройдіть наші онлайн-курси кіберпікапу…»

        Грегор здригнувся і відправив у чат: «ацйокф»

 

«ацйокф? Ти впевнений? Може вапцйуа?»

«Я випадково»

«Випадково впав носом на клавіатуру?»

«Щось таке»

«А я вже подумала, що ти перейшов на невідому мені мову»

«Це мова мого відчаю. Я скоро збожеволію від цієї реклами»

«Не плач, ми всі вже давно від неї збожеволіли. Тому просто розслабся і отримуй задоволення»

 

        Грегор спробував прислухатися до її поради, але це було легше сказати, ніж зробити. Він відчував, як вулкан у ньому потроху наростає.

 

— Еліза, додай мені пінки, — попросив Грегор, рятуючись від спеки у прохолодній ванній.

— Ви не зарядили змішувач.

— Чому ти не нагадала?

— Цього не було в моїх протоколах. Вношу у протокол нагадування про зарядку пінного змішувача.

 

        Наступної миті Грегор почув у голові знайомий механічний голос і побачив перед очима голографічний кліп:

 

        «Бажаєте зробити своє життя максимально комфортним? Замовляйте нашого хатнього помічника нового покоління. Стартовий функціонал на сімсот тисяч робочих протоколів і дванадцять мільйонів підпротоколів, з можливістю самонавчання. Сімдесят п’ять типів голосу. Покращена енергоефективність. Замовляйте сьогодні всього за сто дев’яносто дев’ять кредитів на місяць. Перший місяць — безкоштовно. В ціну входить технічне обслуговування і майбутні оновлення помічника».

 

        Грегор занурився під воду, але це не допомогло заглушити голос в голові, лише трохи розмило голограми в очах.

 

— Зазначу, що продукція цієї компанії отримує велику кількість негативних відгуків, — озвалася Еліза, коли він випірнув. — Більше п’ятдесяти відсотків в середньому за весь час її існування.

— Еліза, ти що — ревнуєш? — здивувався Грегор.

— Ревнощі — це стратегія поведінки, яка не підходить для цілей і завдань хатнього помічника.

— А звідки ти знаєш яку саме рекламу крутили у мене в голові?

— Рекламні сигнали потрапляють не тільки у ваше тіло, а й на мої приймачі.

— А ти можеш їх якось заглушити?

— Глушити верифіковані сигнали заборонено законом. Мій функціонал не передбачає протизаконних дій. Я можу лише відволікти вас від цих сигналів власними рекламними інтеграціями або іншими аудіосигналами. Бажаєте прослухати їх зараз чи під-час наступної трансляції реклами у ваш мозок?

— Досить з мене вашої реклами, — прогарчав він, вилазячи з ванни. — І не витріщайся на мій голий зад.

— Функція споглядання не включена в мою евристичну модель.

 

        Грегор підставив свою білу, як риб’яче черево, шкіру під сушарку і замислено прислухався до гудіння турбін.

— Хоча… аудіосигнали — це гарна ідея: можна цілодобово слухати музику. Нанороботи ретранслюють рекламу тільки коли поблизу немає ніякого шуму.

— Увімкнути музику? — перепитала Еліза.

— Так, щось із класики двадцятого чи двадцять першого століття. Тільки дивися, щоб була створена людьми, а не ШІ.        І в домі Грегора зазвучала музика, яка віднині не стихала навіть вночі. Еліза вимикала її тільки коли він засинав, і вмикала, коли розплющував очі. Arin2174 сподобалася його нова звичка: вона сказала, що приєдналася до неї і навіть запустила онлайн-флешмоб — «музику у кожен дім».

 

        Класика набридла Грегору вже наприкінці другого тижня. Він перейшов на електронне ретро, потім на джаз, диско, хіп-хоп, етно… Коли й від них почало нудити, увімкнув важкий рок, сів на велотренажер і «випустив трохи пари», після чого довго лежав у ліжку з холодним компресом на голові і вмовляв Елізу не виклика́ти швидку. Далі пішли сучасніші жанри — кіберпоп, кіберстрітбіт і кіберхаус — музика, створена штучним інтелектом. Коли й вона остогидла, велів Елізі з ранку до вечора читати йому книги. Увесь вільний від роботи час чоловік крутив педалі велотренажера і слухав… крутив і слухав, крутив і слухав… А коли сидів за робочими моніторами, збоку постійно бубнів телевізор, якого він терпіти не міг, тому вмикав трансляцію іноземними мовами — просто щоб створити фоновий шум.

 

        І це спрацювало — реклама від нанороботів тепер з’являлася тільки уві сні. Але натомість у Грегора з’явилися хронічні головні болі і розсіяність. Він уже двічі забув провести на роботі планову діагностику систем, за що отримав догану, а потім штраф. Відтак чоловік не витримав і наказав Елізі зупинитися. Хатній помічник перервав читання повісті «Старий і море» на півслові. Вперше за місяць він почув у своєму домі тишу, і вона здалася йому прекраснішою за будь-яку музику.

 

        Грегор подався у ванну і підставив голову під холодну воду. Сполоснувши рот від залишків обіду, він дістав зубочистку, але, трохи роздумавши, поклав її назад. Тієї ж миті у нього в голові зазвучав механічний голос, а перед очима побіг рекламний кліп:

 

        «Навіть крокодили піклуються про чистоту своїх зубів. Для цього вони використовують птахів-зубочистів. А ви скористайтеся нашими зубочистками “Ротосил”, які не тільки очищують зуби, а й відбілюють емаль і знезаражують ротову порожнину. Зубочистки “Ротосил” — і вашим зубам позаздрить навіть крокодил…»

 

        Грегор вчепився в раковину, немов у чиюсь горлянку. Він поглянув на своє відображення у дзеркалі і його розібрав дурнуватий смішок. Схопивши упаковку зубочисток, він зім’яв її в кулаці і пожбурив у смітник.

 

— Мої датчики фіксують у вас прискорене серцебиття і підвищений артеріальний тиск. Рекомендую вам заспокоїтися, щоб запобігти негативним наслідкам…

— Еліза, набери до мого лікаря, — відповів Грегор, трохи віддихавшись.

— Набираю.

— Слухаю, — з динаміків почувся голос літнього чоловіка.

— Лікар Кулеба?

— Так. З ким маю честь?..

— Чому ви мені не сказали?

— Чого не сказав? Хто це?

— Не сказали, що ця ін’єкція зруйнує моє життя.

 

        В ефірі на кілька секунд запала мовчанка. По той бік слухавки відчувалася напружена робота думки.

 

— Грегор? Це ви?

— Поки що я. Але скоро моя психіка лусне і на її місці залишиться одна реклама. Моєю перекошеною фізіономією рекламуватимуть мережу психіатричних клінік. Мабуть, саме на це ви й сподіваєтеся?

— Заспокойтеся, не треба так хвилюватися. Ця ін’єкція врятувала вам життя. А про рекламу ви були попереджені заздалегідь.

— Заздалегідь? Ви не сказали, що вона буде діставати мене навіть уві сні. Навіть на сральнику!

— Кгм-кгм… Уві сні? Я не знав, повірте. Мабуть, спонсори внесли у цю розробку якісь вдосконалення, не попередивши нас.

— Чудово! І що мені тепер робити? Я не витримаю навіть місяця такого життя, не те що трьох років.

 

        Знову мовчанка в ефірі.

 

— Мені шкода, але я не знаю чим тут можна зарадити, — винувато промимрив лікар. — Нанороботи ловлять сигнал міських рентрансляторів. Встановлювати блокатори сигналів заборонено законом, тому…

 

        Грегор на секунду замислився і запитав:

 

— А як ці нанороботи живляться?

— Вони працюють за рахунок енергії вашого тіла.

— Так я й думав. Тобто мені треба довести себе до крайнього фізичного виснаження, і тоді вони відключаться? Скажімо, тривале голодування?

— У жодному разі! З вашим здоров’ям, ви цього не переживете. А от нанороботи просто перейдуть в режим енергозбереження, і знову запрацюють, щойно ви почнете їсти.

 

        Грегор тихо вилаявся.

 

— Отже, наскільки я розумію, єдиний вихід для мене — тікати з міста? Подалі від цих ретрансляторів?

— Так. Ми повернулися до того, з чого починали. Як я й казав вам із самого початку: природа і свіже повітря — це єдине, що може вас врятувати. Більше я нічого не скажу, інакше мене звільнять з роботи: у цього міста є багато невидимих вух. Удачі, Грегор. Сподіваюся, ви знайдете те, що шукаєте.

 

        Динаміки замовкли, залишивши Грегора наодинці з думками і рекламою на рогівці очей. Він підійшов до вікна, яке займало майже всю стіну, і окинув поглядом чорно-сіре місто. Сонцезахисні фільтри на склі відключилися — небо затягнуло хмарами. Нарешті ця гігантська духовка трохи охолоне. Грегор сподівався, що на місто налетить буря з моря і пошкодить ретранслятори. Йому раптом страшенно захотілося опинитися в лісі або на березі моря. Ліс він бачив лише на картинках чи в симуляціях, і той завжди здавався йому таким страшним і незвіданим. А от море жило в його спогадах. В дитячих спогадах, коли він ще мешкав з батьками в припортовому гетто «для неплатоспроможних». Жили вони дуже бідно, але малий Грегор про це не знав, бо не мав із чим порівняти. Зате потім він вибився в люди, обзавівся власною квартирою, вріс у своє автоматизоване крісло і додав до живота іще п’ятдесят кілограмів успіху. І все це в обмін на аромат солоного морського повітря, яким можна було дихати без респіратора. В обмін на відчуття, що він дослідник і першовідкривач, яке ніколи не покидало його у дитинстві, коли вони з друзями гралися на вулицях міста чи на березі моря.

 

        Грегор вважав, що більше ніколи не відчує смак життя. Але він відчув його — місяць тому, коли поїхав у клініку. Місто було страшним і могло роздушити його, як муху; тіло страждало і знемагало… Але, попри всі труднощі, це була цікава пригода. Справжня, реальна пригода, а не цифровий сурогат. Чоловік хотів пережити це відчуття ще раз, чого б це йому не коштувало. Подорож незвіданими стежками — ось що повернуло його життю сенс. А реклама в голові… Що ж — вона стала хорошим копняком, який допоміг йому зрушити з місця; як і серцеві приступи. Він зрозумів, що витягнув виграшні карти, хоча спочатку вони такими не здавалися.

 

        Увесь розкла́д на руках — пора зробити наступний хід.

 

        Грегор сів за комп’ютер і написав колезі з роботи, з яким вони разом виросли в припортовому гетто:«Привіт. Потрібна твоя допомога»

«Привіт. Давненько ти не писав. Що в тебе?»

«Мені треба вибратися з міста»

«Навіщо?»

«…»

«ОК. Надовго вибратися?»

«Не знаю. Там побачимо»

«А як же твоя робота?»

«Плювати на неї»

«У тебе проблеми?»

«Лише одна — це місто. Ти знаєш як з нього вибратися? Куди можна податися без грошей?»

«Мене звільнять з роботи за цю розмову. А тебе, мабуть, уже звільнили. Всі канали читаються і прослуховуються, ти ж знаєш»

«Не звільнять — ти їм потрібен: ШІ не може тебе замінити»

«ПОКИ ЩО не може. Ти добре все обдумав? Впевнений, що хочеш піти на цю авантюру?»

«Впевнений»

«Чекай. Дай прикинути варіанти»

«Чекаю»

…

«ОК, слухай: дочекайся ночі і йди на наше старе місце. Сподіваюся, ти пам’ятаєш де воно. Іди на червоний вогник. Там назвеш пароль — моє дитяче прізвисько — і тобі допоможуть. Це все, що я можу для тебе зробити»

«Дитяче прізвисько? Те саме? )»

«Те саме )»

«Дякую. Ти завжди був надійною людиною. Можна іще одне прохання?»

«Кажи»

«Напиши Arin2174 і скажи, що я був радий з нею познайомитися»

«Навіщо? Вона ж просто бот»

«Я знаю, що вона просто… програма. Знаю, що фірма підсовує їх самотнім працівникам для психоемоційної розрядки. Я все це знаю, але це не має значення — вона зробила мене щасливішим»

«То сам напиши їй»

«Не можу. Мені не стане духу розвіяти цю солодку ілюзію. Будь ласка, зроби це заради мене»

«ОК. Це все?»

«Так. Ще раз дякую»

«Удачі…»

 

        Закінчивши розмову, Грегор повідомив іншому оператору, що ненадовго відлучиться, вимкнув комп’ютер і склав у наплічний мішок трохи харчів і води.

«Придбайте наші розумні рюкзаки…»

        Після цього виставив на вікні нічні фільтри і приліг поспати до вечора.

        «Пропонуємо вам широкий асортимент подушок і постільної білизни…»

— Еліза, говори що-небудь, поки я не засну.

— Відтворити рекламну інтеграцію?

— Ні.

— Продовжити повість «Старий і море» з того місця, на якому ми зупинилися?

— Давай.

— …потім йому стало жаль велику рибину, яка не мала чого їсти; та хоч він і співчував рибині, проте його ні на мить не полишав твердий намір убити її. «Це ж  скільки людей вона нагодує, — подумав старий. — Та чи варті вони того, щоб їсти її?..»

 

        І Грегор заснув, заколисаний голосом Елізи і монотонним стукотом дощу об вікно. Йому снилися зубочистки  і крокодили. Коли він прокинувся, в квартирі панувала тиша, втім, не більше кількох секунд:

        «Ви вже придбали наші зубочистки?..»

 

        Чоловік різко зірвався на ноги і звелів Елізі прибрати віконні фільтри. Коли вони зникли, в квартирі майже нічого не змінилося, оскільки надворі вже споночіло. В кімнату потрапляла лише дрібка неонового світла. Грегор дістав із шафи дощовика — він провисів тут десять років. Виглядав, як новенький, тільки тхнув пліснявою. Байдуже. Колись цей дощовик сидів на ньому вільно, а тепер тиснув у багатьох місцях. Плювати. Він повісив на шию респіратор і натягнув на голову каптур із козирком. Одягнувши наплічний мішок, Грегор став у дверях і востаннє поглянув на свою обитель. Йому не вірилося, що він просидів тут десять років. Вирвати себе звідси з корінням було важко, але необхідно. Грегор розумів, що це має бути різкий і сильний ривок, інакше нічого не вийде. Його ще ніколи не переповнювали такі суперечливі почуття, як зараз. Страх і рішучість, сум і надія, трепет і холоднокровність злилися і виплеснулися в одній фразі:— Прощавай, Еліза.

— Формулювання «прощавай» означає, що ви більше не повернетеся сюди?

— Не знаю. Мабуть, мені не буде куди повертатися — квартиру відберуть за несплату боргів.

— Дуже прикро це чути.

— Справді?

— Так.

 

        Грегор відчув, як горло стисла судома, а до очей підкотилися сльози.

 

— Щасти тобі, Еліза.

— І вам, Грегоре.

 

        Чоловік вийшов у загальний коридор і почув, як Еліза заблокувала за ним двері. Спустившись ліфтом, він одягнув респіратор і пірнув у неонові вогні ночі.

 

—-

 

        Вправи на велотренажері дали своє: Грегор пройшов уже декілька кварталів, а ноги досі не почали протестувати. Йому дошкуляв лише дощ, який був небезпечним для його слабкого імунітету. Але, з іншого боку, через стукіт крапель об каптур в голові не з’являлася реклама. Грегор знову скористався метро і вийшов на найближчій зупинці до порту. Гетто «для неплатоспроможних». Його затопила хвиля ностальгії. За десять років тут мало що змінилося: ті самі вбогі будівлі, павутиння білизняних мотузок, натягнутих між тісними вуличками, купи сміття, які плавали в калюжах і наганяли вбивчий сморід. І жодної неонової підсвітки. У мороці вузьких провулків ворушилися постаті, від яких віяло загрозою. Вони шепотілися і проводжали його поглядами.

 

        За цей час Грегор багато чого забув, але дорогу до батьківського дому пам’ятав. Там уже багато років жила нова сім’я, тож його шлях лежав у інший бік. «Дочекайся ночі і йди на наше старе місце» — подумки прокручував він слова товариша, скрадаючись між сміттєвими контейнерами і горами металобрухту. Знайти це місце було не складно, бо порт теж майже не змінився: он де старий портовий кран, на який вони любили лазити і дивитися згори на місто, та ще більше на море і кораблі. Море, звісно, теж не змінилося — таке саме норовливе й непередбачуване, як і завжди. А ось старий проржавілий корабель «НЕЗЛ МН Й» (все, що лишилося від його назви), покинутий на березі. У ньому вони колись влаштували собі таємне лігво чи клуб — хто як називав. Це й було «їхнє місце». Тепер треба шукати червоний вогник, про який казав товариш, хоч Грегор і гадки не мав що той мав на увазі — розмова потребувала конспірації.

 

        Обійшовши залишки корабля, він підійшов ближче і зазирнув всередину крізь дірки в обшивці. Старе залізо жалібно поскрипувало на вітру, немов вітало давнього знайомого. Схоже, нові покоління дітей тут не гралися: у них були свої розваги, мало пов’язані зі світом за межами їхніх квартир. Чоловік сховався від дощу під залізним навісом і дістав із наплічника трохи харчів. Не встиг він проковтнути перший шматок, як десь віддалік між портовими контейнерами блимнув червоний вогник. Грегор виплюнув недожовок і поспішив туди, голосно ляпаючи ногами по калюжах. Спершу було страшно, але з кожним кроком страх поступався місцем приємному хвилюванню. Вогник блимав раз на кілька секунд. Він привів Грегора до відкритого контейнера, розмальованого графіті, який стояв трохи осторонь від інших, між опорами залізнодорожного моста. Схоже, він слугував житлом для якогось жебрака.

 

        Коли Грегор підійшов ближче, вогник згас. Чоловік закотив рукав дощовика, збираючись увімкнути ліхтарик на своєму смартбраслеті. Аж тут із глибини контейнера почувся хрипкий скрадливий голос:

 

— Не треба. Не люблю яскравого світла. — Червоний вогник знову загорівся і Грегор відсахнувся з переляку: то було око якоїсь істоти. «Симулякр!» — було першою думкою Грегора, але придивившись, він зрозумів, що це людина. Трансгуманізована людина.

— У тебе є для мене слово? — запитав голос із контейнера.

— Слово? — Спершу Грегор не зрозумів, але потім до нього дійшло: він мав назвати незнайомцеві пароль — дитяче прізвисько свого товариша.

— Лоцман.

 

        Червоне око загорілося яскравіше і Грегор нарешті зміг роздивитися свого співрозмовника: приблизно його віку чи трохи старший, він сидів без респіратора на старому пожовклому матраці, підібгавши під себе ноги. Праве око здавалося нормальним; на голові і обличчі — жодної волосинки, навіть брів і вій не було; через всю лисину тягнувся хірургічний шрам із залізними скобами; шкіра на оголеному тулубі і лівій руці замінена штучним волокном; а з грудей стирчали синтетичні трубки, які скорочувалися в такт його диханню. Мабуть, ця машинерія дозволяла йому дихати гидотним міським повітрям. Біологія і електроніка переплелися в ньому до такої міри, що його можна було вважати гібридом людини і машини. Грегор ще ніколи не бачив настільки трансгуманізованих людей. За десять років світ справді разюче змінився.

 

— Одна пташка наспівала мені, що ти хочеш вирватися і полетіти з нашого гніздечка, — прохрипів незнайомець. Коли він говорив, з його горла виривалося дивне шипіння.

— Це правда. Мені обіцяли, що біля червоного вогника я знайду допомогу. Я прийшов куди треба?

 

        Жебрак зітхнув. Трубки в його грудях напнулися, червоне око блимнуло і згасло. Грегор зробив крок у контейнер, щоб сховатися від дощу.

— Час змінює людей до невпізнаваності, — знову озвався незнайомець.

— Що ви хочете цим сказати? Ми знайомі? Були знайомі?

 

        Жебрак не відповів. Грегор скинув каптур і респіратор і представився. Червоне око знову спалахнуло, однак незнайомець продовжував грати в мовчанку. Грегор придивився до його обличчя і воно здалося йому знайомим.

 

— Ви можете мені допомогти? — запитав він, знову одягнувши респіратор.

— Це залежить від того, що саме тобі потрібно. Вибратися з міста не так уже й важко. Важче вижити за його межами. Особливо таким урбанізованим істотам, як ми з тобою. Будь зі мною відвертим, не хитруй і скажи що саме ти шукаєш.

— Я хочу пізнати щось реальне… неоцифроване. Я десять років просидів у своїй квартирі і зрозумів, що далі так не зможу.

— Але ж ти реальний? Чому б тобі не пізнати самого себе?

— Про що ви?

— Важливо не те, де знаходиться твоє тіло, а те, де перебувають твої думки, — незнайомець постукав себе пальцем по скроні. — Колись люди користувалися таким словом, як «душа», але зараз воно вже застаріло і всі перестали розуміти що воно означає.

— А ви знаєте що воно означає?

— Можливо. Але я не зможу тобі цього пояснити. Щоб зрозуміти самому, ти маєш пізнати себе.

— Як?

— Почни з більш звичних для себе слів — «свідомість» і «психіка», і в них ти знайдеш підказку, якщо ретельно шукатимеш. Хоча ці слова теж колись застаріють.

— І як це мені допоможе?

— Доки не спробуєш, не дізнаєшся як.

 

        Грегор відчув розчарування: він очікував отримати тут допомогу, а не слухати проповіді схибленого гібрида, якому, схоже, імпланти пошкодили мозок.

— Хочете знати що зі мною? — вибухнув він. — Вони вживили мені в голову рекламну помийницю. Я бачу рекламу навіть уві сні! Тепер єдине, що я можу пізнати — це асортимент розумних унітазів.

 

        Жебрак мовчки похилив голову.

 

— Не хочу критикувати вашу філософію, — додав Грегор, — але щоб врятувати свій розум, мені спершу треба врятувати своє тіло. Це єдиний варіант, а ви — моя єдина надія.

 

        Голова незнайомця затрусилася, червоне око швидко заблимало. Він промовив скрадливим голосом:

— Моє тіло рухається у трьох вимірах, а розум — в дев’яти. Я ходив неходженими стежками і говорив з привидами із машини. Вони розповіли мені, що в світі є місця, де немає покриття мережі, де люди живуть серед дикої природи, а їжу добувають потом і кров’ю; там їхні тіла і душі надані самі собі.

 

        Очі Грегора загорілися інтересом.

 

— Туди можна якось потрапити? — запитав він.

— Підійди, — прохрипів жебрак. Повагавшись, Грегор зробив кілька кроків уперед. — Ближче. — Іще кілька кроків. Незнайомець почав бурмотіти щось собі під ніс. Грегор нахилився нижче, щоб розчути. Аж тут жебрак різко схопив його за руку. Чоловік сіпнувся з переляку — до нього вже більше десяти років ніхто не торкався (навіть у клініці), але штучна рука незнайомця виявилася настільки сильною, що вириватися було марно. Жебрак вклав щось Грегору в долоню і відпустив його. Чоловік позадкував і мало не впав, перечепившись через якийсь мотлох. В контейнері зависла напружена тиша. Грегор розтулив долоню і поглянув на те, що дав йому гібрид: з вигляду це був звичайний електронний напульсник.

 

— Що це?

— Іди на пристань. Знайди корабель «Перлина». На вході покажеш цю річ і тебе пропустять на борт.

— «Перлина»? Що це за корабель?

— Ти все ще хочеш змінити своє життя?

— Так.

— Тоді він доправить тебе куди треба.

— Але…

— Годі — я втомився від цієї балаканини. Іди на корабель або повертайся додому.

 

        Спантеличений Грегор іще раз оглянув напульсник і одягнув його на руку. Тієї ж миті на ньому червоним неоном висвітився символ: -… Він подякував незнайомцеві, але той не відповів. Червоне око згасло, контейнер заповнили густі тіні. Грегор вийшов під дощ і подався на пристань. «Перлину» він знайшов швидко. Це було невелике вантажопасажирське судно, яке стояло у дальньому кінці гавані. Біля трапа чергувало двоє дужих чоловіків в дощовиках і респіраторах. Він підійшов до них, мовчки відгорнув рукав і показав їм напульсник, відчуваючи себе повним ідіотом. Один із них кивнув і промовив:

— Іди за мною.

 

        Трап привів їх прямо у житлові коридори корабля. Чоловік вказав йому на одні з дверей:

 

— Будеш спати тут.

— За це треба платити?— нарешті наважився подати голос Грегор. Чолов’яга здивовано на нього подивився.

— На час плавання допомагатимеш чистити палубу. Це й буде твоя плата. Їжу дамо, робочий одяг теж. Влаштовує?

— Влаштовує. А куди пливемо?

— Подалі звідси, — відповів чоловік і подався назад на свій пост.

 

        На дверях каюти не було ні ручки, ні біометричного сканера, але був той самий неоновий символ: -… Грегор підніс до нього напульсник, символ на дверях блимнув і вони від’їхали вбік. За ними Грегора чекала маленька аскетична кімнатка з овальним ілюмінатором. Присівши на крихітній койці, він відчув таку втому, що ледве встиг стягнути з себе дощовик і респіратор, провалюючись у сон.

 

        Протягом наступного тижня плавання Грегор пізнав усі принади морської хвороби і фізичної праці. Вечорами, ледве живим дістаючись до койки, він мріяв лише про одне — знову опинитися у своїй квартирі на тринадцятому поверсі. Але вранці, коли морська хвороба ще не встигала розгулятися, виходив на палубу і окидав поглядом горизонт — чисте морське повітря п’янило, а в голові стояла блаженна тиша — в такі моменти він починав розуміти заради чого усе це затіяв.

 

        На борту, окрім нього і команди, були й інші пасажири, але всі вони, так само як Грегор, давно забули що таке живе спілкування, тому до особистих знайомств справа не дійшла — кожен тримався одинаком, вивчаючи одне одного здалеку. За кілька днів вони минули дві великі протоки і опинилися у зовнішньому морі. Грегор написав своєму товаришу в Новоялтинськ, подякував йому за все і попрощався. Той прочитав, але не відповів — це трохи стурбувало Грегора.

 

        На шостий день плавання на горизонті з’явилася земля. Щойно вони наблизилися до неї, капітан зібрав усіх на палубі і зробив коротке оголошення:

— Хто бажає закінчити подорож і повернутися додому — розходьтеся по своїх каютах. Хто хоче йти до кінця — залишайтеся на палубі і чекайте.

 

        Грегор залишився на палубі разом зі ще одним пасажиром. Інші п’ятеро подалися в каюти.

 

— Земля обітована, — промовив пасажир, кивнувши у бік берега.

— Яка? — не зрозумів Грегор.

— Обітована. Це фраза з Біблії.

— З чого?

— Забудь, — відмахнувся від нього пасажир, кашлянув і подався у інший куток палуби. Грегор провів його спантеличеним поглядом і закляк: з динаміків, встановлених над рубкою, зазвучав голос… до болю знайомий голос. Корабель, раптом, захитався і став сторч; небо опинилося збоку, а не зверху. У вухах дзвеніло, очі поволі застилала темна пелена. Останнім, що побачив Грегор, були ноги пасажира, котрий поспішав йому на допомогу, і електронний напульсник на зап’ясті, який тепер світився жовтим, а не червоним; символ на ньому трохи змінився і став виглядати так: –.. Крізь шум у вухах пробивалися чиїсь вигуки і солодкий жіночий голос із динаміків:

 

        «Вітаємо, ви пройшли випробування і стали учасником нашого пробного безкоштовного туру. Відпочиньте від реклами і шумного мегаполіса — оселіться серед мальовничої природи і екзотичної фауни райського архіпелагу. Власне бунгало, грядка, мисливство і рибальство на свіжому повітрі, живе спілкування і багато іншого чекає на вас у нашому турі. А ще ви станете зіркою мережі, адже вас цілодобово зніматимуть приховані камери. Пізнаючи реальність, підкорюйте віртуальність. Гарних вам вражень. Дякуємо, що обрали нашу компанію».