Гондольєри закрайсвіття або Скарб Вугільного Мішка

Пам’яті великого українського
вченого і мандрівника
М. М. Миклухо-Маклая
присвячується

Містечко Рейнвіль – далеко не найменше в північних колоніях континенту Роквуд, – мало навіть мощену бруківкою центральну вулицю. Саме по ній зараз неквапним кроком їхав вершник, не порушуючи при цьому ранкову тишу сонного міста. Тому що кінь його – гнідий двогорбий єдиноріг, – не мав ратиць, і відповідно, не мав підків. Сам же вершник з першого ж погляду безпомилково визначався як представник касти екіпажу. По-перше, впевнений і злегка глузливий погляд мигдалеподібних очей на вилицюватому обличчі чітко свідчив про належність до раси ньюфів – колонізаторів Роквуду, що походили зі Старого Світу – континенту Ньюфаундленд. А якщо ньюф мав пряме антрацитове волосся і такі породисті риси обличчя, як ідеально прямий ніс і тонкі губи, – то явно представляв найвищу касту. Тонкі вуса й борідка лише підкреслювали шляхетність образу. На додачу Вел МакО’Вій (так звали вершника) мав розкішно розшите пончо і великий крислатий капелюх, тулію котрого облямовувало чорне хутро, наче притрушене памороззю, а позаду звисав пишний хвіст з білим кінчиком.

Під’їхавши до ресторації «Паровий котел», Вел зупинив скакуна біля конов’язі й спішився. Ковбой, що сидів поруч із ґанком – теж ньюф, але з касти фолк, – відірвався від сонного споглядання порожньої вулиці, сплюнув чималеньку порцію слини, зеленої від кокової жуйки, й ліниво процідив:

– Все чисто, командоре.

– Добре, продовжуй, – в тон йому відповів Вел, жбурнув монету і попрямував до закладу, не озираючись більше на фолка, що заходився прив’язувати його гнідого.

Всередині ресторації панувала затишна напівтемрява і жива музика. На відміну від звичайних салунів з механічними фортепіано чи грамофонами, тут піаніно, банджо і сурма досить пристойно наживо розігрували на трьох ненав’язливий, але бадьорий регтайм.*

Ігноруючи барну стійку, Вел попрямував у дальній кут приміщення до порожнього столика з табличкою «Замовлено». Повісивши на гачки капелюх і пончо, він залишився в респектабельному костюмі-трійці, ставши схожим на успішного бізнесмена, якби не кобура з одного боку і кинджал з іншого. Діставши з жилеткової кишені годинник-котел на ланцюжку, відкинув кришку і звірився з часом. До зустрічі лишалось трохи більше десяти хвилин. Цілком достатньо, щоб освоїтись в обстановці. Розпалюючи люльку в срібній інкрустації, Вел непомітно оглядав залу і нечисельних відвідувачів.

За барною стійкою поруч з барменом виник товстенький луноликий ньюф, радше за все адміністратор. Швидко оцінивши ситуацію своїм гострим розкосим поглядом, він скептично зиркнув на білявого бармена-бушмена і чорну як ніч прислужницю з раси вудменів – місцевих аборигенів. З огляду на високу кастову приналежність гостя, адміністратор вирішив сам прийняти замовлення в екіпажника і поплив по-фокстротному до його столика.

Все це не оминуло уваги Вела, викликавши ледь помітну саркастичну посмішку. Тут, у північних колоніях Роквуду, на відміну від південних, рабство давно вже скасовано. Але що робити з глибоко укоріненою звичкою расової сегрегації? Біляві раби-бушмени, тікаючи сюди з півдня за фізичною свободою, все-одно не здобувають тут людської гідності. А корінні мешканці Роквуду – темношкірі вудмени, – теж залишаються людьми другого сорту, значно нижче за фолків – найнижчої касти ньюфів.

– Чого пан бажає? – послужливо нахилився адміністратор, прибираючи табличку, навіть не насмілюючись перепитати, чи саме Вел замовляв столик.

– Пів квінти абсенту і піалу лаймо-кавового крему, – сухо відповів Вел, попихкуючи люлькою і знову занурюючись у роздуми.

Рабська психологія. Навіть серед ньюфів. Раб може мріяти тільки про те, що знає. Він не знає свободи, тому мріє лише стати рабовласником. Навіть вищі касти – екіпаж і дослідники, – теж раби…

Вел дістав золоту монету з коронованим профілем на реверсі. Капітан Августо дванадцятий – дід нинішнього монарха Крончайнії – найпотужнішої метрополії Ньюфаундленду з купою колоній в Новому Світі – як у Роквуді, так і в Бушленді. Саме цей тиран вигадав політику рокірування. Бушменів як рабів везуть до Роквуду, вудменів – рабами в Бушленд… Тасуй і володарюй, як казали древні.

Тим часом адміністратор приніс замовлення і Вел жбурнув йому монету з монаршим профілем його величності капітана Августо:

– Без решти.

– Дякую, пане, – низько вклонився адміністратор і розчинився.

А Вел повернувся до своїх роздумів, приправляючи їх алкоголем, кремом і затяжками люльки.

За пару хвилин до зали ресторації зайшов просто вдягнений юнак з рисами обличчя як у типового бушмена. Але деяка смаглявість і чорні кучері на голові свідчили про спорідненість із вудменами. Мулат, зрозумів Вел. Останнім часом на півночі Роквуду таких ставало все більше.

Мулат роззирнувся по сторонах і впевнено покрокував до Вела. Командор не без єхидства зауважив, як напружився адміністратор.

– Я Марко Співак, – підійшовши, тихо але впевнено промовив мулат. – А ви – Вел МакО’Вій?

– Сідай, – замість відповіді вказав Вел на стілець навпроти, краєм ока помічаючи, як полегшено видихає адміністратор.

Марко сів. Навіть не подякувавши. Просто спокійно сів. Він взагалі все робив спокійно – і говорив, і рухався.

– Розповідай, – запропонував Вел.

– Ви знаєте Лео ДаВанДера з касти дослідників? Я його помічник і, як він сам визнає, дуже здібний учень.

– Щось я тебе ніколи не бачив, – сухо відповів Вел, пронизуючи мулата поглядом.

– Всього три тижні, – так само спокійно витримав його погляд Марко. Велу раптом згадались механічні ляльки інвентора Едвардсона. Вони теж говорили спокійно. Щоправда, лише те, що записано на бобіні перфострічки. Ні, Марко справляв враження все ж таки живої людини, але надто безпристрасної як для нижчих рас. Жодної улесливості, жодного трепету. А чому дивуватись? Сам же віриш у те, що всі люди народжуються рівними! Ось тобі живий доказ – людина просто народжена на волі. Зараз таких уже багато, щоправда тільки серед дітей. А в дорослому віці це поки що екзотика…

– І що ж ти від мене хочеш? – запитав Вел, закусюючи кремом черговий ковток.

– Лео просив знайти вас і повідомити в разі, якщо з ним щось станеться.

– І сталося? – безпристрасно перепитав Вел.

– Так, – кивнув Марко. – В ніч з позавчора на вчора його заарештували гвардійці. Прийшов лейтенант з чотирма арбалетниками. Вчинили обшук, перевернули всю майстерню, багато чого забрали, завантажили в паромнібус. І самого Лео забрали… Я прослідкував за машиною… Вони не порушували правил дорожнього руху, тож просувались не швидше, ніж біжить людина… Лео доправили до окружної в’язниці.

Вел насупився. Він ніколи в житті не чув такого чіткого і зв’язного мовлення навіть від фолка, не кажучи вже про інорасців. Складалося враження, ніби все дійсно записано на перфострічку. Раптом це пастка? Через Лео хочуть дістати його? Зловити на спробі звільнення, так би мовити, на гарячому? Але навряд чи губернаторські підіслали б до нього мулата. Це була б надто тонка гра для них!

– І чого ти хочеш? Щоб я кинувся його звільняти?

– Я нічого не хочу, командоре, – так само спокійно відказав Марко. – Я лише виконав прохання Лео. Він розповів, як вийти на вас у разі чого. Мабуть щось передчував.

Так само він міг і гвардійцям усе викласти під примусом. Каста дослідників не славилася вмінням тримати язика за зубами, тим паче під тиском.

– А ти сам хотів би звільнити вчителя? – Вел пильно подивився в очі співрозмовнику.

– Був би радий зробити все, що в моїх силах, – не мигнувши оком, відповів Марко.

– Ну добре, – по хвилі роздумів, підсумував Вел. – Тоді підеш зі мною. Тільки жодних фокусів і самодіяльності. Щось помічу – панькатись не стану.

Сховавши згаслу люльку і залишивши на столі недопитий абсент, Вел вдягнув пончо і капелюх і, не озираючись, попрямував до виходу. Марко почимчикував за ним.

Надворі Вел вручив жменю монет своєму фолку-вартовому.

– Я купую твого коня, ковбоє, – голосно заявив Вел і пошепки додав: – Купиш собі іншого, тут має вистачити. Головне, Єжи, – знайди канцеляриста Ігнато, тільки обережно, не засвіти нашу людину. Дізнайся в нього все про Лео ДаВанДера. Зустрінемось на фестивалі. І поквапся.

– Буде зроблено, командоре, – просипів Єжи, відв’язуючи двох коней.

– Колись їздив верхи? – звернувся Вел до Марка.

– Впораюсь, – чи не вперше посміхнувся той.

* * *

Дорога від Рейнвіля до плато, де відбувався аерофест, постійно йшла плавно під гору, тож їхали неспішно, розміреним кроком. Дуже скоро шлях занурився у ліс роквудських секвой – просторий і світлий, бо між гігантськими стовбурами в десять обхватів вистачило б місця, щоб сховати й невеличкий аеростат. Але замість нього в підліску розкошували розлогі папороті, подекуди сплетені велетенськими сітками щільного павутиння. Казковий сон велетенського лісу зрідка порушував хіба що далекий стукіт якогось дятла і тихий щебет пташок.

– Роквудський шовк… – філософськи зауважив Вел. – Якби тільки вудмени розуміли, який скарб вони віддавали нам в обмін на скляні намиста на початках колонізації! Яку багату землю ми загарбали!.. А секвої? Деревина й вугілля – не головне. З шовку, просоченого їхньою смолою Лео створив найгерметичнішу парусину!.. До речі, він тобі щось розповідав про «Буцефала»?

– В загальних рисах, – відгукнувся Марко. – Казав, що всі йолопи літають на гарячому повітрі, а «Буцефал» – на порожнечі. І паровий котел в ньому гріє хіба що гондолу, але крім ходових гвинтів ще рухає помпи, що відкачують з балона повітря. А створити такий балон вдалося лише завдяки суперлегкому й супергерметичному шовку. А ще він хвалився, що зовні «Буцефала» не відрізнити від стандартного урядового аеростата.

– Добре, – кивнув Вел. Він дійсно лишився задоволеним. Такі подробиці підсадна качка швидко б не дізналася. Якщо вже хлопець посвячений в такі тонкощі, то приховувати від нього «Буцефала» нема потреби. Але лишався варіант, що Марко міг бути засланим до Лео ще раніше як шпигун. Тож краще тримати його якнайближче і не зводити очей.

Тим часом коні вивезли мандрівників з лісу до верхньої точки перевалу, за яким відкривався вид на великий простір гігантського плато. І тут у Марка розбіглися очі від буяння кольорів і форм, якими було вщерть забите як саме плато, так і все небо над ним. Безліч повітряних кораблів різних конструкцій – від суто вітрильних до суто гвинтових, з балонами у формах куль, крапель і сигар, строкато розфарбованих усіма мислимими кольорами, – злітали й сідали, дивним чином маневруючи в суцільному морі повітряних зміїв у вигляді птахів, метеликів, риб і драконів, і ще бозна яких дивних істот. На землі ж між пришвартованими аеростатами і різнобарвними наметами теж, здавалось, немає жодного вільного клаптика. Людський мурашник знаходився в безперестанному русі пішки, на конях і навіть подекуди на паромобілях.

«Ну ось, – подумав собі Марко, в захваті дивлячись на весь цей гармидер, – більше кисню і вуглекислого газу, менше азоту, додай трішки більше гравітації і дай людям легкий і міцний шовк – і отримаєш такий нестримний вибух повітроплавання!»

На відміну від Марка, Вел не став роззявляти рота і, не спиняючи коня, попрямував далі, в самий вир ярмарку. Марку нічого не лишалось, як наздоганяти.

Прокладаючи кіньми собі шлях у щільному людському морі, мандрівники проминули безліч наметів, в глибинах яких чого тільки не було! В одних ятках торгували овочами і фруктами, в інших – напоями, десь – хутром, десь шамани пропонували свої панацеї з сушених невідомо яких частин невідомо яких тварин. Десь ігорні шахраї розводили наївних громадян на гроші. А десь ілюзіоністи демонстрували справжні дива, засновані на останніх відкриттях інвенторів. Механічний секретар ідеальним каліграфічним почерком писав усе, що йому надиктовували. Щоправда, клацання позаду нього видавало, що хтось при цьому натискає на клавіші.

Інший намет під вивіскою «Нік Столар – людина-блискавка» збирав чималу юрбу роззяв завдяки демонстрації блискавок, які ілюзіоніст жбурляв у металевий стовп, тримаючи в шовкових рукавичках чималеньку бурштинову кулю.

В герметично зачиненому чорному наметі з вивіскою «Швидкий світлопортрет від майстра ДаГера» щось періодично спалахувало з гучним шипінням.

Там і сям в натовпі шастали підозрілі типи, в результаті чого волання про вкрадений гаманець лунали звідусіль із завидною регулярністю. До какофонії людського вулика долучались і фрагменти музики, що доносились з різних боків. Десь грали живі музики, десь – механічне піаніно. А десь хрипіли майже людськими голосами грамофони, рекламуючи стопки бурштинових грамплатівок.

Дорогою Вел кілька разів злазив з коня, купуючи якісь продукти і навіть невеличку діжку в один галон.

Нарешті їхній кінний дует завернув до намету, де не юрбився натовп і нічого не продавалось. Натомість по обидва боки від входу нудьгувала парочка доволі колоритних типів. Ліворуч, просто на землі сидів чорношкірий вудмен, потопаючи в своїх дредах, частина з яких символізувала зачіску, інша – вуса і бороду. Обхопивши ногами невеличку діжку, він вистукував на ній як на тамтамі якийсь рваний ритм. Праворуч напівлежав на мішках типовий білявий бушмен в чорній бандані з рогатим черепом, з-під якої вибивалось русяве волосся, а з такої ж русявої бороди стирчав коротенький обрубок сигари. На колінах в бушмена відпочивала якась в’язанка металевих трубок з прикладом.

– Привіт, хлопці! – вигукнув Вел, злізаючи з коня.

– Вітаю, командоре! – дуетом відповіли хлопці, один – припинивши стукати по діжці, другий – вийнявши з рота сигару.

– Як справи? Що новенького? – поцікавився Вел, розвантажуючи з коня свої покупки.

– Жодних новин, – відповів вудмен.

– Жодних, – погодився з колегою бушмен, намагаючись знов розпалити недопалок. – Порожня діжка ніяк не завагітніє. Але вождь над цим працює!

– Стули пельку, білодупа мавпо! – беззлобно огризнувся вудмен.

– Добре, – розплився в посмішці Вел і махнув рукою в бік Марка: – Це Марко, він з нами. Марко, неси діжку до намету.

Начиння намету не вражало різноманітністю. Купи лантухів невідь із чим перемежовувалися з діжками усіх розмірів – від галону до кількох барелів. Між опорними стовпами висіло кілька гамаків.

Скинувши капелюх і пончо, Вел заходився розкладати на найбільшій діжці нехитрий обід – запечену тушку птиці, купки овочів. Зі щойно придбаної діжки розлив у два кухлі золотавий пінний напій.

– Час перекусити, бо в «Паровому котлі» було не до того, – зауважив він, підсуваючи собі невелику діжку замість стільця. – Сідай на що бачиш. І смачного.

– Дякую, – відгукнувся Марко, підсовуючи й собі барильце. – Та чи не занадто честі для якогось мулата?

– Дивуєшся, що каста екіпажу отак запросто із тобою розділяє трапезу?

– Та чесно кажучи, не дуже, – усміхнувся Марко. – Лео розповідав про вас, що ви не звичайний показний аболіціоніст, а справжній філантроп, що вірить у рівність усіх людей.

– Хех, знав би ти, скільки цей філантроп… – усміхнувся було Вел, але махнув рукою: – Ех, не за столом!… Давай, вип’ємо елю за свободу Лео та й усіх добрих людей!

Вони стукнулись кухлями, випили, а потім Вел продовжив:

– Ну-ну, що ж іще про мене розповідав наш друг Лео?

– Та взагалі-то небагато, – почав рубати короткими фразами Марко між шматками соковитого м’яса і ковтками елю. – Казав, що в бога ви не вірите… Але в теорію Шарля д’Арві… про походження від приматів – теж…

– Ну так, – кивнув Вел. – Проміжної ланки поки не знайдено… А в бога… якщо він такий всемогутній… допускає те, що я бачив у житті… Я не хочу вірити в такого бога.

– Казав, що ви – типовий язичник і єретик… Вірите, що люди прийшли з неба… Діти зірок… І знаєте, мені подобається ваша релігія… Вважайте мене своїм неофітом…

Кілька хвилин їли мовчки, аж Марко знов порушив мовчанку:

– До речі, а що це за машинерія… була на колінах… у бушмена при вході?

– А, це… Спринґан. Зброя. Тобі Лео хіба не розповідав? – Вел допитливо глянув на Марка.

– Та розповідав… – запевнив Марко. – Просто бачу вперше. Арбалет пружинно-револьверного типу. Замість тятиви – пружини в трубках з болтами. Вісім трубок – вісім пострілів, потім барабан можна замінити на вже заряджений.

– Чудовий винахід, між іншим, – задоволено кивнув Вел. – Доки ворог перезаряджатиме, ти встигнеш всадити в нього всі вісім болтів, як в копійчину! У мене такий маленький є, майже кишеньковий, – і на підтвердження поплескав по кобурі на поясі.

За кілька хвилин, коли Вел з Марком ще не встигли остаточно осушити галон елю, до намету забіг уже знайомий Марку ковбой Єжи. З того, як він важко хекав, можна було здогадатись, що кінь його просто в милі.

– Ігнато розповів… – уривчасто заторохкотів Єжи. – Лео взяли позаминулої ночі… Вчора вранці шериф відправив губернатору звіт… Поштовим пеліканом… Питає про подальші розпорядження…

– Дякую, Єжи, – замислено відповів Вел. – Відпочинь… Хильни елю… Кажеш вчора вранці?

Кілька хвилин, доки Єжи, відсапуючись, ковтав ель, Вел щось обмірковував, погладжуючи борідку, а потім раптом гаркнув на всю глотку:

– Адаме, Джозі!

До намету одразу увірвались охоронці, бушмен – зі спринґаном напоготові, а вудмен – із кинджалом замість діжки.

– Що, командоре?

– Адаме, миттю до «Метелика», нехай готують, ми негайно злітаємо! Джозі, знайди Ласло, нехай мчить до яхти зі своїм кондором!

* * *

«Метелик» виявився невеличкою прогулянковою яхтою з підвісною гондолою і вітрилами. Жодного котла і гвинтів. Пічка працювала лише на підігрів повітря в балоні.

Частина команди як зграя мавп стрибала по вантах, займаючись вітрилами під суворими вигуками шкіпера. Командор МакО’Вій знов у пончо й капелюсі сидів у гамаку, встановивши саквояж на діжку поруч і роздивляючись довкола в підзорну трубу. Неподалік від нього розташувалась колоритна група. Велетенський хижий птах ледь не з людину зростом з ковпаком на голові нервово тупцював на товстій жердині, прив’язаний за лапу. Поруч його господар – вудмен Ласло, – про щось теревенів по-своєму із Джозі, погладжуючи птаха по спині. На відміну від зарослого дредами Джозі, Ласло мав гладко виголену голову з вузьким кучерявим гребінцем від лоба до потилиці. Мабуть, вудмени належали до різних племен.

Марко, вклавши лікті на фальшборт, розглядав краєвиди, що повільно пропливали під яхтою. Блакить маленьких річок і озер ледь-ледь виблискувала де-не-де, гублячись в зелені лісів, переважно з велетенських секвой. Гориста місцевість іноді вигулькувала з зелені сірими величними скелями чи навіть веселками водоспадів. Марко вперше споглядав пейзажі Роквуду саме з такої висоти, тому очей не міг відірвати від первозданної краси дикої природи цього континенту.

– Пелікан! – почувся крик згори і Марко, задерши голову, побачив хлопця з підзорною трубою в «пташиному кублі», що активно махав вільною рукою. – Пелікан!!!

– Поштовий?! – вигукнув Вел, намагаючись і собі розгледіти в трубу далекого птаха.

– Так, сер! З перев’язаним дзьобом!

– Ласло! – звернувся Вел до вудмена, що вже зняв з кондора ковпак і щось по-своєму белькотав, вказуючи рукою кудись уперед. – Випускай мисливця!

Ласло відв’язав птаха, кондор пару разів хлопнув крилами, ледь не збивши з ніг обох вудменів, і велично змив у небо. За мить він уже перетворився на чорну цятку, а ще за мить Марко вже нічого не міг розгледіти, як не силкувався.

– Є!!! – раптом несамовито заволав хлопець із кубла. – Є контакт!!! Оце-то кидок!

А за хвилину кондор уже обережно передавав своєму господарю живого, але до смерті переляканого поштового пелікана. Дзьоб пелікана був так хитро замотаний і прив’язаний до шиї стрічкою, що розмотати можна було лише вбивши птаха, або ж зламавши сургучну пломбу.

Роздивившись печать на пломбі, Вел задоволено вигукнув:

– Губернаторська! Те, що треба!

Тоді він дістав з саквояжу грудку якоїсь білої глини, добряче розім’яв у пальцях, послинив і притиснув до пломби. Віднявши, роздивився, і передав шкіперу:

– Нехай посушать на пічці. Тільки обережно.

Коли за кілька хвилин йому повернули уже затверділий відбиток, він зламав пломбу і змотав стрічку з бідного птаха. Запустивши руку через дзьоб до міхура, Вел витяг на світ божий запакований конверт. Роздивившись три сургучні печаті, Вел саркастично гмикнув:

– Наш розумник губернатор вважає, що так утричі надійніше!

– Вчетверо! – заперечив шкіпер, демонструючи стрічку зі зламаною пломбою. Оточуючи весело розреготались.

Зламавши печаті й діставши з конверта листа, Вел швидко пробіг його очима.

– Пречудово! Губернатор наказує шерифу доправити Лео власним Рейнвільським аеростатом до Портленду і передати префекту.

– І навіщо? – почухав потилицю шкіпер.

– Ну, мабуть планують доправити нашого інвентора пароплавом до метрополії. Щоб працював на його величність Капітана, а не на якогось бандита МакО’Вія.

– А що в цьому пречудового? – не вгавав шкіпер.

– А те, що губернатор не планує присилати за Лео свого аеростата, – усміхнувся Вел. – А інструкції ми зараз швиденько перепишемо!

Повернувшись до гамака, Вел дістав із саквояжа аркуш цупкого паперу, перо і чорнильницю і, розклавши на діжці, заходився щось старанно писати, постійно зазираючи в губернаторський лист. Марко зрозумів, що Вел старанно копіює каліграфію губернаторського писаря.

Під кінець, скопіювавши підпис губернатора, Вел окинув оком весь новостворений документ і, лишившись задоволеним, притрусив його піском, здув і вклав листа до конверта. Обережно гріючи сургуч сірниками, Вел відновив глиняним відтиском губернаторські печаті. Теж саме повторив і з пломбою, коли лист опинився в міхурі пелікана, а стрічка – знову на дзьобі.

Поштовий кур’єр нервово забив крилами і прожогом кинувся геть від «Метелика», щойно йому дали волю.

– І ви впевнені, що після всього він попрямує саме туди, куди треба? – запитав командора Марко, спостерігаючи за птахом, що стрімголов віддалявся.

– Впевнений, поштові пелікани гарно видресовані, – посміхнувся Вел і лукаво глянув на Марка. – Чи ти вважаєш, що я вперше провертаю такий фортель?

– А що ви там написали шерифові? – наважився запитати Марко і додав: – Якщо не секрет, звісно.

– Секрет, – коротко відповів Вел, усміхнувшись.

– А що робитимемо зараз?

– Зараз?.. А зараз летимо по «Буцефала».

Шлях до «Буцефала» (а для Марка – в невідомому напрямку) пролягав точно на захід. Вечоріло, і Марко, спершись на фальшборт, зачаровано милувався лісистими горами, долинами й каньйонами. Вечірнє сонце щедро підсвічувало жовто-гарячим скелясті верхівки гір і залишало долинам не менш чарівні загадкові сутінки.

Десь вдалині між гірськими схилами виднівся чималенький віадук, що тим не менше справляв враження казкової іграшки на тлі велетенських скель. Тонка цівка чорного диму виказувала, що віадуком рухається паротяг.

Через деякий час абсолютно раптово суходіл увірвався і під яхтою з білої смужки прибою почалося море. Повернувши голову в напрямку руху «Метелика», Марко побачив безмежну синю рівнину океану, що губилась десь за горизонтом, куди занурювалось і велике червоне, розжарене довгим днем сонце.

– Не очікував? – змусив його здригнутись Вел, зненацька з’явившись поруч.

– Чого саме? – не зрозумів Марко.

– Що ми летимо в океан. Гондольєри не люблять літати над морем. А тим паче надвечір. Вітри над морем підступніші, ніж над суходолом, а шторми – потужніші.

– Там «Буцефал»? – з розумінням кивнув у бік сонця Марко.

– Так… Там наш острів. Скоро будемо.

І дійсно, за пів години яхта вже підлітала до архіпелагу з незліченною кількістю маленьких вулканічних і рифових островів, щільно вкритих джунглями з мальовничими пальмами на білосніжних пляжах, й зі смарагдовими лагунами між ними. Один з островів являв собою досить високий кратер, тож мабуть, не надто давній, хоча й суцільно порослий зеленню. Саме в жерло цього колишнього вулкану і спускався «Метелик», швиденько згортаючи вітрила. На дні темного провалля, куди вже не добивало низьке сонце, лише надлюдським напруженням зору Марку вдалося розгледіти сигароподібну форму аеростата. Та й то, не одразу, а тільки при певному наближенні. З огляду на те, що верхня половина балона рясніла зеленими плямами різних відтінків, Марко не сумнівався, що й опівдні звичайній людині роздивитись «Буцефала» на дні кратера буде не просто. Так ось чому в «Метелика» такі плямисто-зелені балон і вітрила!

* * *

Наступного ранку Марко, обіпершись на поручні тераси, нависав над кратером, розглядаючи мурашину метушню довкола «Буцефала». Тераса являла собою гармонійне продовження помешкання МакО’Вія, заглибленого в скелю внутрішньої стіни вулкана. За спиною Марка на терасі стояв дивний стіл, поверхня якого й підняті борти були обтягнуті чорним павучим шовком. З ним контрастувала біла сорочка Вела, заправлена в чорні бриджі на підтяжках. Командор сам з собою грав на бол-ярді, штрикаючи доволі дорогою тростиною з рожевим бурштиновим набалдашником в такі самі прозорі бурштинові кулі на поверхні стола. При цьому кожна бурштинова куля на столі містила в собі якусь унікальну комаху чи маленьку тваринку.

З глибин «печери» долинала музика грамофона. Дуже неочікувана. Бо наскільки Марко знав, на смоляні грамофонні диски зазвичай записували класичну музику. А тут – брутальне кантрі.** Хіба що зроблене на замовлення примхливого екіпажника? А що? В еліти свої таргани!.. Проте, таргани Вела подобалися Маркові все більше.

Тим часом на дні кратера кипіла робота. «Мурахи» всіх рас і кольорів безупинно снували довкола «Буцефала». Мабуть, найталановитіші на цій базі митці перемальовували «писок» аеростата. Марко бачив, як зафарбовували людський череп з двома рогами й кривавими іклами, а тепер – почали вимальовувати Капітанську емблему. Процес виявився не надто швидким, тож Марко мав удосталь часу роздивитись «Буцефала». Небесний корабель і дійсно відповідав усім стандартам державних аеростатів. Невеличка нижня палуба – рубка з величезними вікнами, машинне відділення і два ходових гвинта назовні. Друга палуба – незрівнянно більша. Каюти, вантажні трюми тощо. Між першою і другою палубами – арбалетні кубла-турелі. І по обидва боки сигари – притиснуті до бортів довжелезні трикутні вітрила. Наче плавці гігантської рибини…

– Гей, юначе, – мав би змусити здригнутися Марка голос із-за спини. – Ти на бол-ярді часом не граєш?

– Та впораюсь, – посміхнувся Марко, озирнувшись. – Якщо, звісно, правила розтлумачите.

Вел швиденько пояснив Маркові правила гри, а наприкінці додав:

– Якщо програєш – щиро відповіси мені на всі запитання щодо свого попереднього життя. Згода?

– Згода, – розплився в усмішці Марко. – А якщо виграю… – заберу собі кулю на вибір… І шматок шовку…

– Ну… Гаразд, – знизав плечима Вел.

Виграти всуху у командора було б дуже нахабно і надто підозріло. Тож Марко виграв з рахунком вісім-сім. І обрав бурштинову кулю з шикарною шестикрилою комахою всередині.

– Який окомір! – похитав головою Вел, простягаючи Маркові хустинку з білого шовку. – А йди-но сюди.

Підвівши Марка знову до поручнів, Вел запитав:

– А-ну, оціни своїм орлиним зором, чи вміститься на другій палубі «Буцефала» весь мотлох нашого друзяки Лео, який у нього… вигребли?

Замислившись для годиться, Марко повільно відповів:

– Гадаю, вміститься, навіть із запасом.

– А скільки людей у той запас можна запхати? – не вгавав Вел.

– З пів дюжини – легко. А як щільненько – то й з десяток.

Вел задоволено кивнув і махнув рукою:

– Пішли вже, час рушати!

Спускаючись разом з Велом довгим серпантином сходів на дно кратеру, Марко помітив, як до гондоли «Буцефала» завантажується група гвардійців. В одному з них Марко упізнав шкіпера «Метелика», цього разу вбраного в блакитний мундир офіцера, величезний чорний берет із плюмажем і з шаблею на перев’язі. В такому вбранні цей фолк цілком міг зійти за представника касти екіпажу. Зі шкіпером на борт аеростата піднялось ще троє ньюфів в одностроях гвардії Його Величності – зелених мундирах, невеличких чорних беретах і з арбалетами за спинами.

Сам же командор перед виходом з дому додав до свого гардеробу бездоганний чорний фрак, краватку-метелика, високі начищені до блиску чоботи і циліндр. Тростина з бурштиновим набалдашником, якою він щойно грав на бол-ярді, довершувала картину столичного франта. Мабуть, на думку командора саме такий вигляд якнайкраще пасував високому посланцю самого губернатора.

Аеростат уже стояв під парами і Вел, наблизившись до гондоли, гучно і весело гаркнув:

– Всі на борт, черепахи і равлики! Ворушіться!

Пересвідчившись, що всі завантажились у гондолу, командор легенько підштовхнув Марка і слідом зайшов сам.

У рубці в Марка розбіглися очі. Кількість різнорідних важелів, тумблерів, штурвалів і манометрів просто не піддавалась підрахунку. За центральною стійкою керування він побачив уже знайомого бушмена з білим рогатим черепом на чорній бандані й недопалком сигари в зубах.

– Адаме, стартуймо! – коротко скомандував Вел.

Адам перемкнув якісь важелі і позаду – в машинному відділенні потужно загули двигуни.

– Повний пар! – вигукнув Адам у розтруб, що стирчав зі стійки керування. Одразу ж цей вигук Марко почув за спиною – в машинному відділенні. Аеростат гойднуло і він плавно почав підійматися.

– Ну, з богом! – промовив командор, і додав, примружено посміхнувшись до Марка: – Чи з дияволом?

Марко ж прилип до ілюмінатора, споглядаючи, як стрімко «Буцефал» підіймається над скелястими краями кратеру. Адам знову заходився смикати за важелі, загуділи гвинти і аеростат почало розгортати в потрібному напрямку. Попереду вимальовувалась хвиляста пустеля океану.

Деякий час нічого не відбувалось. Під монотонний гул гвинтів аеростат рівно плив над водною рівниною. Але невдовзі Марко спромігся розгледіти вдалині скелясті піки берегової лінії, а ще за кілька хвилин «Буцефал» уже плив над гористим ландшафтом суходолу.

– Слухай-но, юначе, – ставши поруч із Марком, раптом промовив Вел. – А сядь-но ось на той стілець.

І вказав тростиною на одне з крісел, що розташовувались уздовж борта, намертво пригвинчені до палуби.

У відповідь від Марка він отримав посмішку, в якій читалось повне розуміння ситуації. Проте Марко всівся в крісло без жодних заперечень і навіть смиренно поклав руки на підлокітники.

– Шамане! – гучно покликав Вел і в рубці миттєво з’явився дуже колоритний вудмен. Одяг його складався з карколомної комбінації шкіряних елементів різного штибу виробки, хутра, кістяного оздоблення і пір’яних прикрас. Абсолютно голомоза голова була щедро розписана чи то бойовою розмальовкою, чи то кольоровим татуюванням.

Не очікуючи на додаткові вказівки, Шаман блискавично прив’язав руки Марка до підлокітників, а ноги – до ніжок крісла.

– Пробач, хлопче, ти мені дуже подобаєшся, – сумно зауважив командор. – Але у мене принцип – я довіряю лише перевіреним. Ти поки що до цього списку не потрапляєш.

Із цими словами Вел дістав із внутрішньої кишені білу мереживну хустину, хвильку повагався і сховав.

– Не хочу знущатися з гідної людини. Залишишся без кляпу. Але щойно надумаєш розкрити пельку… – Вел багатозначно глянув на Шамана, – не встигнеш… Шаман уміє читати думки.

Наче на підтвердження слів свого боса, Шаман дістав з нагрудного чохла кривий ніж і заходився гострити його об керамічний браслет на зап’ястку.

Не виказавши жодної реакції на всі ці події, Марко зі спокійним обличчям кивнув і заходився розглядати візерунки в художній галереї Шаманської макітри. Найцікавішим артефактом в цій колекції виявилось зображення просто посередині лоба. Чіткий блакитний малюнок акреційного диску чорної діри. На що ще це могло скидатись? Інших варіантів у Марка не знайшлося. Цікаво було б розпитати, який сенс сам Шаман вкладає у цей символ? Але… Балачки доведеться відкласти…

Тим часом бушмен Адам знову почав активно смикати різні важелі, гул гвинтів стишився і «Буцефал» пішов на зниження. Маркові вдалося побачити в ілюмінаторі знайомі шпилі міської забудови Рейнвіля. Судячи з усього, аеростат спускався просто на дах окружної в’язниці.

Відчинивши двері з обох боків рубки, двоє бушменів викинули швартові і заходилися лаштувати трапи. Згори загуркотіло тупцювання сходами. Мабуть, спускався загін «гвардійців».

Кинувши останній погляд на Марка і Шамана, Вел прихопив якусь теку і попрямував трапом назовні.

* * *

За кілька хвилин нудного очікування, Марко нарешті почув тяжкі кроки й побачив чотирьох бушменів і вудменів, що тягли знайоме приладдя Лео до рубки, а відтак – сходами на другий поверх. Згодом, після кількох таких човникових рейдів, до рубки врешті-решт зайшли гвардійці, Вел і зв’язаний Лео, який на очах змінив скорботний вираз обличчя на задоволену хитро примружену лунолику пику. Інвентора швидко розв’язали й він одразу ж кинувся обіймати командора зі словами:

– Вельчику, ти геть скажений! Листівки з твоєю мармизою розвішані ледь не на кожному стовпі! З винагородою, знаєш якою?

– Пусте, – віджартувався Вел, махнувши рукою. – У мене дуже типова ординарна зовнішність! А винагорода – просто кумедна. За такі копійки я б і сам себе міг здати і викупити сотні разів!

Тим часом аеростат змив уже височенько і виконував розворот, виходячи на курс. Вел вказав тростиною вбік Марка, звертаючись до Лео:

– Знайомтесь, якщо не знайомі. Це – Марко.

– Чорт забирай! – вигукнув Лео, чіпляючи пенсне на ніс. – Марко! А чому ти зв’язаний? Що ти вже накоїв?

– Нічого він не накоїв, – хитнувши головою, посміхнувся Вел. – Просто… Заходи безпеки…

Він глянув на Шамана і зробив непевний жест рукою. Чотирма блискавичними рухами свого кривого ножа Шаман миттю звільнив Марка.

Розтираючи зап’ястки, Марко підвівся і обійняв неосяжного товстуна-веселуна Лео:

– Вітаю зі звільненням! І я не скаржусь на пана командора. Все було логічно. Головне – ми впорались!

– Так, друже! Дякую тобі, ти відіграв не останню роль… А ходімо, я проведу для тебе екскурсію «Буцефалом». Певен, що Вел не міг тобі розповісти і десяту долю його хитрощів!

– Із задоволенням, – відповів Марко.

Довжелезну лекцію інвентора Марко слухав у пів вуха – про паровий двигун, редукційний клапан, складності виготовлення ідеально прямих валів і ноу-хау – трансмісію, де можна було перемикати й відмикати ходові гвинти і вакуумні помпи. Цікавіше стало, коли Лео показав Маркові жовто-гарячий порошок, що зберігався в окремій діжці.

– У нього енерговіддача в рази більша, ніж у вугілля, – змовницьки прошепотів Лео, просипаючи порошок крізь пальці. – Це подрібнений бурштин. Неймовірна штука! В ньому щось вибухове! Я ще до кінця не визначив, але це щось близьке до рослинного гліцерину. Він не горить, як вугілля, він просто вибухає!

Лео задер очі гори і поплив фантазувати:

– Це можна використати в тому ж котлі… Навіщо гріти пару? В замкненому просторі вибух штовхає поршень – і рух передається на вал… Або у спринґанах замість пружин. Вибух – і болт летить, як навіжений… Та й то… можна ж цю вибухівку запхати в сам болт… Ти щось чув про реактивний рух?.. Я обов’язково тобі розповім! Це дуже перспективно!

Марко уважно прислухався до мрійливого марення вчителя і кивав головою. Аж раптом з рубки пролунав відчайдушний крик Адама:

– Полундра!!! У нас хвіст! Навіть два!

Забігши до рубки слідом за Лео, Марко побачив яскраво білу сорочку командора. Той, вже без фрака, циліндра і тростини, відіпхнувши Адама від важелів, пильно вдивлявся крізь бокові ілюмінатори в дзеркала заднього огляду.

– Сигналять ліхтарями, – прокоментував Вел. – Вимагають зупинитись і знизитись… Адаме, йди відпочинь, тепер моя вахта!

Марко й собі вибрав правильний кут, щоб побачити в дзеркалі ситуацію позаду. Там, поки що на пристойній відстані виднілися два аеростати з монаршими емблемами на носах балонів. Один з них блимав ліхтарем зі своєї рубки.

– Розкусили твою аферу, – з розпачливим сумом зауважив Лео. – Мабуть хтось таки тебе впізнав!

– Або ж знайшли сліди пазурів кондора під пір’ям пелікана! – відреагував Вел. – Тепер уже байдуже. Маємо факт!

Аеростат тим часом трохи нахилило, а шум в механічному відсіку змінив характер.

– Що ти робиш? – занепокоївся Лео.

– Виконую їх забаганки, – зі злорадною посмішкою відповів Вел, продовжуючи рухати важелі. – Наполовину… Зупиняюсь, розвертаюсь і набираю висоту.

– Навіщо? – задер брови Лео.

– У нас немає переваги в швидкості, – як школяреві почав пояснювати Вел. – І я не збираюся тягнути за собою це лайно аж до самого острова. Натомість ми можемо швидше набрати висоту… І це для нас єдиний шанс…

– Ти збираєшся дати їм бій?! – нарешті дійшло до інвентора. – О, Господи! Це ж війна! Війна проти самого Капітана!

– Це не від мене залежить, – в якомусь філософсько-куражному тоні зауважив Вел. – Не я, так інші… Це ідея, час якої настав!

– Тобі мало, що тебе вже Архіпадре відлучив від церкви й прокляв?! – скрушно застогнав Лео.

– Тим паче!!! – з азартом вигукнув Вел. – А з огляду на те, кого вони встигли за всю історію проклясти і спалити, то на мене в пеклі чекає славетна компанія!!!

Лео в розпачі закрив обличчя долонями. А «Буцефал» тим часом уже розвернувся на сто вісімдесят градусів і Марко вже міг гарно бачити ворожі аеростати в лобові ілюмінатори. Судячи з усього, переслідувачі швидко розгадали маневр командора і почали поспіхом скидати весь наявний баласт.

– Це вам не допоможе, йолопи! – зловтішно примружившись, прошипів Вел. – Підповзайте під мене, поки я підіймаюсь!

І дійсно, «Буцефал» більше підіймався, ніж рухався на зустріч. А урядові аеростати – навпаки.

– Арбалетники, до бою!!! – раптом щосили гаркнув Вел у командний розтруб. Навіть Марко ледь не здригнувся від несподіванки. Сходами загуркотіли чоботи, і в рубку ввалилися троє ньюфів у гвардійських одностроях і ходяча скирта дредів Джозі.

– По місцях, равлики! – з запалом вигукнув командор. – Стрільба по готовності!

Стрільці, відчинивши двері до турелей – дві з лівого борту і дві з правого – відкрили для очей Марка дуже дивне обладнання. В задніх турелях містилися хоч і звичайні, але доволі велетенські арбалети, а от у передніх… На гігантські барабани були намотані стрічки з трубок, що тягнулися до, вочевидь, спускових механізмів. Уся ця конструкція разом із кріслами стрільців легко рухалась праворуч-ліворуч, а спускачі – ще й вгору-вниз. Стрільці заходилися завзято крутити рукоятки спускачів і стрічки поповзли, випльовуючи з трубок болти один за одним.

Попри те, що Марку вже все було зрозуміло, він тим не менш запитав у Лео:

– Вчителю, що це в передніх турелях?

– Це автомети, – з готовністю відповів інвентор, інстинктивно хапаючись за можливість утекти від соціополітичного шоку до рідної сфери інженерії. – Автоматичні метальні пристрої. Моя розробка! В аеростатах такого типу зазвичай встановлюють потужні стаціонарні арбалети, такі, як позаду. Автомети ж використовують принцип спринґанів, тому трохи програють у потужності, зате швидкострільність!.. Ворог буде неприємно здивований!

І дійсно, попри те, що більшість автометних болтів відскакували від балонів по дотичній, ті з них, що потрапляли поруч із нечастими вдалими влучаннями арбалетних, просто шматували тканину на дрантя, збільшуючи розриви до катастрофічних розмірів. В результаті балони ворожих аеростатів почали на очах опадати і зморщуватись. А з гондол замість баласту, що вже закінчився, викидалось уже все що завгодно, включаючи людські тіла. Цікаво, це вони самі вистрибували з відчаю, чи їм хтось допомагав?

– Вікторія! – вигукнув Вел, закладаючи віраж для розвороту. – Стоп ґан! Стрільці вільні!

– Добром це не скінчиться, – скрушно зітхнув Лео.

Стрільці тим часом зачохлили кубла-турелі й попрямували на другу палубу.

– Добром не скінчиться тупцювання в болоті, де застрягло наше суспільство, – впевнено відповів Вел, виводячи «Буцефал» на попередній курс. – Щось мені підказує, що це – мізерна подія, за якою вибухне лавина… Та й ми склавши руки не сидітимемо!

– Гм-гм, я вибачаюсь, – втрутився у виступ Вела Марко, вказуючи пальцем на панель приладів. – Але мені здається, що в нас деякі проблеми.

– Курва-трясця-мазахака!!! – озирнувшись, вилаявся Вел невідомою для Марка лайкою. Там, на одному з манометрів стрілка з крайнього лівого положення повільно, але невпинно повзла до середини. – Правий передній сектор! Нас таки дістали!

Вел заходився гарячково смикати важелі, в результаті чого гул в машинному відділенні різко змінив свій характер.

– Повний пар! – гаркнув Вел у розтруб.

Стрілка на проклятому манометрі ще трішки посунулась, уповільнюючись, і врешті завмерла як укопана.

– Фух, – полегшено видихнув Вел.

– Це ще нічого не значить, – з насупленим обличчям зауважив Лео, явно не поділяючи оптимізму Вела. – Ми збалансували надходження й викачування повітря. Та чи достатньо цього?..

Всі занепокоєно втупились в ілюмінатори, і зрештою стало очевидно, що «Буцефал» хоч і повільно, але опускається.

– Додай котлу тяги, – не дивлячись ні на кого, прошепотів Вел. – Якщо ти справді великий інвентор!

– Потужність котла обмежена редукційним клапаном, – зітхнувши, як для школяра пояснив Лео.

– То прибери його до біса! – вигукнув Вел, тепер уже прямо в очі винахіднику.

– Котел розірве! – і собі підвищив тон Лео. – Так буде краще?!

– Гаразд, – зашипів Вел зі спокоєм, що лякав ще більше, ніж крик. – Але в мене немає баласту. Тож зараз увесь твій науковий мотлох полетить за борт! Ти не даєш мені іншого виходу!

– Хвилинку, панове! – раптом втрутився у сварку Марко. – Дозвольте мені переналаштувати клапан?

Вел із Лео вирячились на хлопця як на невідь звідки виниклу примару.

– Це як? – першим оговтався Вел.

– Не хвилюйтесь, я впораюсь, – вкотре продемонстрував свою сором’язливу усмішку Марко. – А потім подивимось.

І він рішуче попрямував до машинного відділення. Вел із Лео, перезирнувшись і потиснувши плечима, рушили за ним.

Зайшовши до котельні, Марко, не гаючи часу схопився пальцями за гайки редукційного клапана, кинувши при цьому кочегарам:

– Повна пара! І додайте бурштину!

Одразу після цього хлопець поклав одну долоню на котел.

Усі присутні – і Вел, і Лео, і кочегари вмить остовпіли. Байдуже, що важко собі уявити силача, щоб крутив редукційний клапан пальцями. Але довго тримати руку на котлі не змогла б жодна жива людина!

– Ну, чого здохли, равлики?!! – неочікувано потужно гаркнув Марко. – Давай бурштин у топку!

Це зірвало з місця кочегарів і вони заходились один за одним кидати совками бурштин в топку із діжки. Марко при цьому крутив клапан, і нарешті прибрав другу руку з котла, щоб затягнути контргайку.

– Ну ось, – звернувся він до Лео і Вела, усміхаючись і обтрушуючи долоні одна об одну. – Це максимум. Пішли, глянемо на результат.

В рубці клята стрілка на манометрі знову стояла наче мертва, але помітно лівіше.

– Знову баланс, але тепер в секторі менше повітря! – радісно констатував Лео.

Всі одночасно глянули в ілюмінатор. «Буцефал» помітно піднявся, але цей підйом на очах уповільнювався, доки геть не припинився.

– На різних висотах різна щільність, – зітхнув Лео. – Боюсь, що це мертва точка. Ми не падаємо, але й не підіймаємось. Вся потужність іде на підтримку висоти. І ми дрейфуємо…

– Це ще не кінець! – розплився в усмішці Вел. – У на є ще один козир в рукаві! Підемо під вітрилами, як в старі добрі часи!

Із цими словами командор висмикнув з глибокої ніші в панелі управління два брудних запилюжених штурвала і такі самі важелі.

– Боюсь, мій друже, – зітхнув Лео. – Але це все дарма. Я заклав у креслення ці вітрила як бутафорію… Щоб було схоже…

– Боюсь, мій друже, – перебив його Вел, викручуючи обидва штурвали. – Але твій компаньйон не такий вже бовдур, як ти мрієш! Чхати я хотів на твою бутафорію і встановив на «Буцефала» стандартні вітрила зі стандартним керуванням! Я, звісно, не інвентор, але досвіду і чуйки в старого корсара на це вистачило!

Бачачи в ілюмінатори, як аеростат розправляє вітрила, Марко уявив собі, який вигляд це має зовні. Наче велетенський повітряний кит-горбач розправляє свої плавці.

Орудуючи штурвалами і важелями, Вел вправно виставляв кути плавців до туші аеростата, а також їх нахил, ловлячи вітер і спрямовуючи його в потрібний бік.

– А руки-то пам’ятають!!! – з вогником куражу в очах захопливо вигукнув командор.

– Вельчику! – раптом розбурчався Лео. – Ти що, збираєшся на вітрилах пертися в океан? Глянь у вікно, надворі вже вечір скоро. Може краще десь присядемо, залатаємось?

– Ха-ха – розреготався Вел, якого вже важко було стримати. – Хто не ризикує, той не п’є абсенту! Де ти сядеш?! Черевом на секвою, а ще краще на скелю?! Сам подивись за вікно! Бачиш, куди і як літять ліхтарі?! Не часто трапиться рівний бриз надвечір із суші в океан! Сьогодні всі сили раю і пекла за нас!

І змовницькі підморгнув Марку.

А в ілюмінаторі, наче на підтвердження слів Вела, десь далеко з-за гори випливали вбік океану вогняні ліхтарики.

– Між іншим – чудовий флюгер, – зауважив з посмішкою Вел. – Бач, і з аерофесту яка-не-яка, а теж користь є!

* * *

Суцільна темрява провалля вулканічного кратеру підсвічувалась згори кришталево-чистим зоряним небом. На додаток до цього на терасі Велової барлоги горіли десятки бурштинових свічок в скляних плафонах, об які з несамовитою суїцидальністю лупились нічні метелики. В кутку тераси просто на скелястій стіні з морди дракона дзюрчала цівка крижаної води, наповнюючи вибагливо оздоблену керамічну чашу. На дні водограю як мажори в басейні млосно розляглися кілька пляшок, ліниво охолоджуючи свої боки.

Старанно розкрутивши ручку грамофону, Вел поклав на нього платівку і рушив до столу, за яким нудьгували Марко і Лео. З грамофону долинули перші звуки романтичної кантрі-балади.***

«Командор своїм смакам не зраджує» – промайнуло в голові Марка.

– Ну що ж, шановне панство, – проголосив Вел, підійшовши до столу і акцентовано втупившись у Марка. – З огляду на те, що розмова загрожує затягнутись, пропоную замовити випивку.

Не чекаючи відповіді друзів, Вел дістав з шухляди стола коробку з сигарами і виклав розгорнутою на стіл.

– Мені як завжди, – ліниво кинув Лео. – Фруктовий лікер і багато-багато льоду.

– Я питиму те, що й ви, – зухвало заявив Марко, гідно зустрівши гострий як спис погляд командора.

– Попереджаю, – усміхнувся Вел. – Я п’ю абсент в чистому вигляді. Для нетренованих цей напій – майже смертельний…

– Нічого, – відповів усмішкою на усмішку Марко. – Я впораюсь!

– Барте! – вигукнув Вел, озирнувшись у сутінки «печери» і прямуючи до водограйчика. – Будь ласкавий, друже, гайни до льодовні й принеси панові Лео кошик крижаних льодяників.

Діставши дві пляшки з водограю, Вел повернувся до столу і заходився відкорковувати. Лео тим часом розпочав розпалювати сигару. Уважно слідкуючи за цією процедурою, Марко й собі схопив сигару, відкусив машинкою кінчик і закурив. Абсолютно дикий спосіб споживання слаботоксичних речовин зі спалення натуральної рослинності вкрай замилував Марка своєю цнотливою первозданністю. Тим паче на тлі романтичної музики.

– Чорт забирай! – раптом вилаявся Лео. – Найліпший друг найгеніальнішого інвентора і досі змушує людей копирсатися в льодовні, не маючи автоматичної морозильної машини!

– А що, хтось у світі вже має? – скептично поцікавився Вел, набиваючи тютюном свою інкрустовану люльку.

– Ти будеш першим! – вигукнув Лео і задоволено смачно затягнувся сигарою.

– Щось не дуже віриться, що це реально, – із сумнівом похитав головою Вел, розтягуючи люльку.

– Коли я експериментував із помпами, я помітив, що при стисканні повітря сильно нагрівається, – осідлав Лео улюбленого лекторського коника. – Потім, звісно, воно остигає, але тиск залишається. Коли ти його скидаєш – ємність помітно охолоджується! Одного разу я навіть бачив іній на трубці!

Тим часом до столу із сутінок виплив білявий блакитноокий Барт з кошиком льоду і келихами.

– Дякую, друже! – переключився на Барта інвентор. – А скажи-но мені, як ти подивишся на перспективу замість колупати льодовню просто відкрити дверцята морозильного агрегата і дістати вже готові кубики льоду?

– Так, пане ДаВанДере, ваші ідеї завжди геніальні і спрямовані полегшити життя людству, – без зайвих емоцій відповів Барт. – Але боюся, з відчиненням дверцят вашої машини масса Вел упорається без зайвих зусиль. І тоді необхідності в мені геть не стане. А де я знайду іще такого доброго господаря, як масса Вел?

Із цими словами Барт чинно заглибився в сутінки «печери».

Запала тиша, в якій на тлі шурхоту платівки між композиціями стало чутно хор цикад під зоряним небом. І булькотіння напоїв, що Вел розливав по келихах.

– Так, ти дійсно геній, мій друже… – філософськи констатував він. – Але твої прожекти інколи занадто випереджають час…

І командор пильно втупився в обличчя Марка:

– Чи не так, наш госте з майбутнього?.. Може ти вже нарешті просвітиш нас? Хто… чи що ти в біса таке?..

Марко глибоко затягнувся сигарою і зробив добрячий ковток абсенту зі свого келиха. Екстремальний удар по смакових рецепторах одночасно сигналізував про потужну концентрацію токсинів. Але на тлі найчистішого в житті Марка повітря, та ще й з присмаком морської вологи, це видавалось навіть смішним в порівнянні з тими умовами, з якими звик ефективно боротись його організм. Марко відкинувся на спинку крісла і закинув голову, милуючись чистим зоряним небом і пускаючи в нього клуби сигарного диму.

– Гаразд, – нарешті прошепотів він ледь гучніше за симфонію цикад. – Але ж я не програв цю ставку на бол-ярді. Тож відвертість за відвертість. Я спершу хотів би почути, пане командоре, на яких підставах ви вирішили, що люди прийшли з зірок?

– Тут нема секрету… – знизав плечима Вел, роблячи і в свою чергу ковток. – Справа в тому, що я нащадок дуже древнього роду. І не менш знатного, ніж у Капітана… Колись давно, ще в юності, в фамільному маєтку в Ньюфаундленді я любив копирсатися в… Сказав би в бібліотеці, але це було дещо більше. Цілий музей стародавніх артефактів. Там я знайшов якось клаптик неймовірно цупкого паперу. Навіть зараз не впевнений, що то був папір… Із текстом на незрозумілій мові… Я знайшов людину, яка змогла розшифрувати той текст… Дивакуватий стариган, якого навіть в касті дослідників вважали божевільним… Але я йому повірив… А мені не повірив ніхто… Навіть глузували… Тоді я зірвався і гайнув до Нового Світу, в Роквуд… І не жалкую…

Одночасно з останніми фразами сумне обличчя Вела потроху світлішало і зрештою він хильнув чергову порцію абсенту уже зі впевненою усмішкою.

– Я вас потішу, командоре, – усміхнувся у відповідь Марко, випустивши чергову хмаринку в зоряне небо. – Перед вами живе підтвердження вашої віри. Я прибув до вас із зірок. Саме звідти, звідки прилетіли сюди ваші пращури… Все правда… Там, серед зірок, – Марко тицьнув сигарою в небо, – колиска людства, Земля. Звідти люди почали колонізувати інші світи. Зв’язки втрачались, відновлювались… А вас загубили… Ви надто далеко, та ще й сховані за темною туманністю Вугільний Мішок… І здається мені, це ваш щасливий квиток…

– Це ж чому? – здивувався Вел.

– Тому що ви – скарб, – не відриваючи погляду від неба, замріяно відповів Марко. – Перлина у Вугільному Мішку. Умови життя в інших колоніях в порівнянні з вашими – просто жерсть. Та й саму Землю вже давно перетворили на зону виживання. А колись, кажуть… Я зараз тут, здається, занурився в її квітуче минуле…

Марко ще раз затягнувся, випустив хмаринку і з усмішкою хитнув головою:

– Хех, як, одначе, все у Всесвіті рухається по колу! Навіть з вашим Кристофером Корундом простежується аналогія. Так само, як він відкрив Новий Світ, так і я. Вирушив у подорож за примарним дороговказом, майже навмання. І відкрив ваші райські кущі! Аж – упс! А тут уже живуть люди! До речі… – Марко поліз до внутрішньої кишені камізельки й виклав на стіл бурштинову кулю в білій шовковій хустині. – Збирався відвезти додому, як це зробив колись ваш Корунд. Але передумав… Я ухвалив рішення не повертатись. Нехай краще вважають цей сектор гиблою місциною… Бо якщо я повернусь… Навіть без цих сувенірів, просто за моїм трекером сюди невдовзі прилетять інші… А ви, не розуміючи безцінності свого скарбу, розпродасте його за безцінь… Даруйте за каламбур…

– Ну, – усміхнувся Вел. – Ми вже не такі наївні, щоб продаватись за скляні намиста…

– Повірте мені, – серйозно глянув на Вела Марко, скрушно хитаючи головою. – У наших колонізаторів знайдуться такі блага цивілізації, від яких ваші капітани ніяк не зможуть відмовитись…

Марко підвівся й підійшов до краю тераси, і, спершись на турнікет, продовжив пихкати сигарою, милуючись темним проваллям кратеру. Там, в антрацитовій безодні хвилями миготіли якісь істоти-світлячки, то запалюючи, то гасячи свій люциферин. А цикади, здавалось, гармонізували ці хвилі з грамофонною мелодією романтичного кантрі.

– Ну добре, – раптом озвався Лео до свого колишнього «учня». – Припустимо, ти не повернешся. Але як щодо інших членів твоєї експедиції?

– Їх немає й не було, – не обертаючись відповів Марко. – Я сам-один…

– Сам? – здивувався Лео. – Така далека самотня мандрівка в невідомість в такому юному віці?!

Марко не стримався і тихенько розсміявся. А обернувшись, відповів:

– Не в такому вже й юному. Насправді я старше вас обох… Навіть разом узятих… Хоча, відносно нашої тривалості життя… може і юний…

– І яка ж тривалість вашого життя? – зацікавився Вел.

– Важко сказати, – ухилився Марко від прямої відповіді. – Наскільки мені відомо, за останні пів тисячі років ще ніхто не помер від старості…

– Вражаюче, – задумливо похитав головою Лео. – І як же це вам вдається?

– Ми змушені були сильно змінитись, – знизав плечима Марко. – Через те, що самі ж своїм прогресом погіршили умови життя. А також щоб бути у змозі виживати в інших світах. Я тільки зовні на вас схожий. А фізіологічно… Можна сказати, що я штучно модифікована людина…

– Як манекени Едвардсона? – відірвався від люльки Вел.

– Ну ні, – посміхнувся Марко. – Я все ж таки не механічна лялька, а жива розумна істота. З власною волею і самоусвідомленням. З власними планами…

– І які ж зараз плани у нашого небесного гостя? – з цікавістю нахилив голову Лео.

Марко повернувся до столу, сів і, ковтнувши ще абсенту, затягнувся сигарою.

– Планую залишитись тут і допомогти вашому світу підготуватись до зустрічі з нашою цивілізацією. А вона безумовно рано чи пізно відбудеться…

– І як же ти збираєшся нам допомогти? – скептично примружився Вел.

– Ну… – замислено розпочав Марко, знову звівши очі до зірок. – Що стосується соціального життя, я можу допомогти таким, як ви, командоре, рухати ваше суспільство до демократії, рівноправ’я і ринкової економіки. Судячи з усього, ви вже починаєте ставати на цей шлях… А стосовно технічного прогресу… – Марко повернув голову до Лео. – Я радше за все не допомагатиму вам у створенні вибухівки, вогнепальної зброї і двигунів внутрішнього згорання. Ви й так уже впритул до цього підійшли… Попрацюємо, мабуть, над розвитком чистої енергетики. Щоб ви менше коптили ваше чудове чисте небо і не паскудили цю райську природу…

– Нічого собі! – похитав головою Лео. – Оце так плани! Ніякого життя не вистачить.

– Я впораюсь, – знов усміхнувся Марко. – Мого життя вистачить. Навіть без періодичних санацій я можу протягнути у вашому райському кліматі дві-три сотні років… Якщо, звісно, не зловживатиму вашими смачними отрутами.

Марко подивився на залишки абсенту в келиху і залпом закинув їх у горлянку.

– А за цей час, – додав він, затягнувшись сигарою, – біотехнології, сподіваюсь, досягнуть потрібного рівня.

Після хвилинної паузи Вел звів очі на Марка і тихо промовив:

– Мене цікавить одне… не дуже тактовне питання. Навіщо тобі це?

– Не знаю, – знизав плечима Марко, закинув руки за голову і повернувся до споглядання зоряного неба. – Просто закохався у цей світ… І хотів би, щоби людство отримало тут шанс виправити свої помилки й піти в своєму розвитку більш гармонійним і щасливим шляхом…

Як музичні ілюстрації можна використати:
* регтайм «Ва-банк» Генрика Кузняка,
** Dead South «In hell I’ll be in good company»
*** «You are my sunshine», «Broken cowboy» у виконанні того ж таки Dead South