Дана, донька монгольф’єра

Ящики

Ящики, ящики, ящики… Безконечні ряди й стоси грубих дерев’яних ящиків, на кожному чорним маркером від руки виведено номер.

– Шукаємо ящик 589ф, – розпорядилася Дана й зацокала по металевій підлозі вглиб Зали.

Зік озирнувся: 460ф, 462ф, 11/118ф…

– А що означає “ф”?

– Уявлення не маю.

Хлопець обійшов увесь сектор по колу, повернув до наступного – довелося увімкнути газовий факел, бо стаціонарна лінія освітлення не працювала. Мерехтливе коло світла вихопило черговий номер:

– О! Бачу 590ф! – гукнув він в умовному напрямку начальниці. – Ееее… Здається, вони тут не підряд стоять…

– Підряд було би занадто просто, – озвався голос Дани із напівтемряви. – Глянь протилежний ряд.

Зік обернувся:

– Знайшов! Тільки на ньому ще два стоять зверху. Чуєте, Дано?

– Чую. Фенікс!

Від входу долинув скрегіт – за кілька митей сталевий птах приземлився на потрібний стос та увімкнув червоні ліхтарики очей.

– Звільняйте, – дівчина забрала й загасила вже непотрібний факел.

Ящик 589ф міг вмістити усіх чотирьох співробітників Відділу 0-500 та був доверху наповнений довгастими предметами, загорнутими у тугу чорну плівку.

– Що ми тут маємо знайти?

– Сх-719.

– Це що?

– Це шифр. Бачиш маркування білою фарбою?

– Та бачу, але що воно таке? Йой! – Зік ледь не гепнувся носом вперед всередину ящика. – Ні, це не воно… А що означає “Сх”? Якась абревіатура?

Дана мовчки ховала очі за довжелезним машинописом.

– Ось! Ого, яке важке!

Фенікс послужливо підтримав згорток знизу.

– Це схоже на…

– Тягни його до візка, – розпорядилася начальниця й поставила галочку в списку.

– Може, спершу розгорнути?

– В жодному разі! Знімати пакування має право лише Ірен – це її відповідальність.

– Ееее…?

– Наступний Ящик 272е – там має бути три предмети, – вона закрокувала до сусіднього сектора.

Грубий залізний візок ледь не виїхав із Зали разом із Зіком, коли той нарешті завалив на нього загадковий предмет.

– А навіщо ми взагалі все це шукаємо? Дано, Ви де?

– Ти листа від Замовника бачив? – вона зашурхотіла паперами десь вглибині Зали. – Отримали завдання – от і шукаємо. Ходи́ сюди.

– Вже йду, – хлопець пішов на голос. – Але для чого…?

– І ще одне, – дрібна фігура начальниці вигулькнула з-за дерев’яного кута з написом “КРИХКЕ!” – Звикай ставити менше абстрактних питань. Ми – виконавці, а не розпорядники.

Казантип

– Я прийшла! – Дана завалилася на нижню полицю й одразу відчепила но́ги.

– Хай! – озвалася Бет із кубрика.

На робочому столі у кімнаті, як завжди, валялися розкриті книги, розгорнуті таблиці з купою перекреслень та куці уламки кольорових олівців. Фенікс вмостився на звичному місці поміж труб опалення та гальванічної пошти.

– Як тобі з тим Чомукалом працюється? – Бет всілася на єдиний у кімнаті стілець.

– Там моя спідниця, – помітила Дана.

– Пардон.

Червона міні-спідниця вляглася пове́рх таблиць.

– Дивний хлопчик, – неохоче відказала Дана. – Великий мрійник. Не дивно, що він не прижився у КультЦентрі.

Бет гигикнула й гучно хруснула свіжою морквиною:

– Та ясно! Він там усіх задовбав своїми дурними питаннями. Кажуть, навіть Ді перегрівалася від нього. Та й взагалі, схоже, цей мрійник ні на що не годиться – хіба важке тягати – от його й перекинули сюди на наші го́лови. Як завше.

– А що у Типографії?

– Повна дупа, – колега агресивно жувала й плямкала. – Виявляється, Замовнику недостатньо опису предметів.

– Знову доведеться паспорти виписувати на кожен? – Дана кисло скривилася.

– Ха, паспорти! Їм треба дагеротипи.

– Що?

– Ага, дагеротипи на кожен замовлений предмет в усіх ракурсах, а за необхідності ще й деталі.

– Вони раніше попередити не могли?

– Я так зрозуміла, це нова вимога. Але Лу її затвердила.

– Але…

– Ти ж знаєш – якщо Голова Фонду дала добро… – Бет махнула рукою.

– По ідеї вона ма́ла б автоматично заблокувати такий запит – у нас немає спеца.

– Замовник забезпечує свого, – Бет підвелася і знову потюпала до кубрика. – Свою, точніше. Завтра зранку має приїхати якась дівчина – Замовник стверджує, ніби супер-профі. Поселиться з нами. І ще їй мають одразу видати код від 407ої.

– Одразу? Як так?

– Мене не питай, – Бет відкрила невеликий металевий куб, заповнений холодною парою, і витягла звідти мокру скляну пляшку пива.

– О! Кинь і в мене пивом, – попросила Дана.

Пляшка зробила довгу дугу в повітрі й чітко приземлилася на матрац Даниної полиці. Фенікс одразу підлетів та акуратно відкоркував її металевим дзьобом.

Бет зловтішно гигикнула:

– Ірен лусне від ревнощів. Якась ліва спеціалка – а їй усі доступи з першого дня надавай.

– А чого до нашого боксу? – насупилася Дана.

– А куди? № 8 – хлоп’ячий, № 11 і так забитий гірше за наш, а № 10 – сама́ знаєш.

– Та да… Треба буде звільнити куток для розкладачки.

– Звільнимо, – Бет пхнула ногою скриню, де обидві колеги зберігали одяг, і вийшла на балкон.

Єдиною перевагою мініатюрного Корпоративного Боксу № 9 була наявність балкону, з якого відкривався шикарний вид. За денного режиму з максимальним освітленням можна було навіть милуватися загадковими руїнами технічних башт на краю́ Мису Казантип.

Місцеві легенди стверджували, що цей дивний комплекс ніколи не був завершений – нібито навіть в Епоху Диких Технологій, яка славилася злочинною недбалістю і огромом невиправдано ризикованих проєктів, об’єкт на Казантипі заборонили експлуатувати ще до завершення будівництва. Дехто стверджував, що це ма́ла бути фортеця з надпотужними гарматами, інші доводили, що там планувався експериментальний центр на кшталт АртХолу, хтось розказував про альтернативне джерело супер-енергії, але насправді вже ніхто не міг вияснити його реального призначення. Зате вид був невимовно романтичний.

Поштова труба засичала й пустила пару. Фенікс зі скрипом розправив кри́ла.

– Відкрий, – наказала Дана.

Птах зняв кришку, витягнув із труби зв’я́зку листів та кинув їх між колін господині.

– Ходи́, я тебе змащу.

Дана навпомацки витягла з-під полиці маслянку та маленьку губку – простір Боксу одразу заповнив важкий аромат мастила. Дівчина з любов’ю втерла губкою Фенікса та вирішила заодно підживити й власні суглоби.

– Що пишуть? – запитала Бет.

Дана розвела ногами у брудних руках.

– Дай гляну, – Бет розв’язала бандероль. – Рахунок за холодну пару, за переробку сміття… так, це ясно… нові таблиці від Відділу 6.9 – як вони дістали… От, халепа! Знову це лайно!

– Що са́ме?

– Запрошення на корпоративну вечірку! – дві листівки із цупкого картону диких кислотних кольорів полетіли на підлогу. – Як же я їх ненавиджу!

Куполи́ для квітів

На пласкій терасі на даху́ будівлі Фонду, окрім танцмайданчика з грамофоном і стандартним набором платівок та бару на десяток столиків, була також міні-оранжерея на чотири скляні ку́поли з різноманітними декоративними квітучими рослинами. Ходили чутки, що таку ексклюзивну розкіш Фонд отримав у нагороду за виконання секретного приватного замовлення одного з топ-офіцерів Служби Ліквідації.

Зік нерішуче зупинився біля виходу з ліфту й оглянув терасу: на са́мому краю милувалися рожевими півоніями хлопець і дівчина трохи старші за нього, вздовж куполу з бузком поважно прогулювалася дама на вигляд років ста у фетровому капелюшку болотяного кольору, патлатий юнак у формі техніка порався біля стійки з платівками. Більшість гостей зібралася в барі навколо пишногрудої білявки у сріблястій вечірній сукні, яка щось розповідала, жваво жестикулюючи бокалом.

Нарешті хлопцеві вдалося відшукати поглядом знайомі обличчя: дебела Бет вдягла класичний чоловічий костюм в блакитно-рожеву смужку та здоровенний пухнастий метелик на шию, а Дана гордо блищала металевими колінами з-під яскраво-коралової міні-спідниці.

– А це і є Ірен? – Зік вказав на білявку, яка явно була в центрі уваги.

Бет гигикнула:

– Нєєє! Це Віруня – обличчя Фонду. Вірніше, мордашка.

– Голова Відділу Комунікацій, – пояснила Дана. – Відповідає за пошук замовлень.

– З Ірен на вечірці не познайомишся, – озвався збоку чоловічий голос. – Вона нашу тусовку принципово ігнорить. А Ви новенький?

– Практикант. Мене звати Зік.

– Ну, вітаю в нашому серпентарії. Я Колін, – відрекомендувався високий брюнет із акуратно підстриженою борідкою.

– А чому…?

– Чому Ірен ігнорує вечірки? – перебила Дана. – Не її стиль. Вона живе в іншому часовому вимірі.

– Мені здається, вона тупо не вміє танцювати дабстеп, – Колін підморгнув і махнув рукою техніку – той продемонстрував платівку і отримавши у відповідь зведений догори великий палець заправив її у грамофон. Труба заповнила терасу хрипкувато-скрипучою му́зикою. Колін змовницьки глипнув на Бет – вона скривилася:

– Дабстеп я теж не вмію.

– Навіщо тоді взагалі приходити на вечірки? – Колін знову підморгнув і пішов шукати собі пару.

– А дійсно, навіщо? – запитав Зік. Він почувався незграбним йолопом у шкіряних капцях і зовсім не урочистих джинсових шортах.

Бет злісно цокнула язиком:

– А ти спробуй відмовся. Віруня організовує ці вечірки не для розваги – це в неї привід позбирати плітки й влаштувати спільну нараду в “неформальній атмосфері”, як вона це називає.

– Але якщо начальство не ходить…

– В цьому й суть неформальної атмосфери, – Зіка хтось плеснув по плечу. – Тому́ такі наради найкращі. А ти той самий новенький з Відділу 0-500? – Худа синьоока брюнетка оглянула його з висоти своїх підборів. – Ходи́, познайомлю тебе з найважливішими людьми, – вона схопила хлопця за лікоть і потягла до бару. – Ти танцюєш?

– Не дуже добре…

– Не соромся, – брюнетка посміхнулася. – У 0-500 всі страшні зануди, але не весь наш Фонд такий. Ось – дивися.

Зблизька Начальниця Відділу Комунікацій нагадувала модель з обгортки дорогого глянцевого журналу: наймодніша зачіска, ідеальний макіяж, бездоганне поєднання легких закритих босоніжок зі срібною сукнею, веселі жваві зеле́ні очі та еталонно-привітна посмішка.

– Ми всі давно чекаємо на Вас, Пане Зік, – промуркотіла вона солодким грудним сопраном. – Вітаємо у команді!

– Та власне… я поки не… я лише тиждень, тобто ще поки що стажер… – Зік зняв окуляри із раптово спітнілого носу – зацікавлені погляди й ввічливі посмішки колег шпарили гірше за лампи у дагеростудії.

– Розкажіть нам трохи про себе, Пане Зік, – запросила синьоока брюнетка. – Не соромтеся.

– Зік був переведений до Фонду із КультЦентру за перфектною рекомендацією Ді, – почала за нього Віруня.

– Насправді… я перевівся сам, тобто за власним бажанням…

– Ну, ясно – КультЦентру до наших умов далеко, – озвався хтось понад бокалом.

– Та справа не в то́му… Там були дуже добрі умови, і люди теж… але… мені не вистачало… розумієте, не вистачало перспектив…

Віруня схилила голову набік:

– Перспектив?

– Так, власне… там були хороші люди, але вони… не мали мотивації, якщо можна так сказати… там не було простору для мрій, для розвитку…

– Отже, Ви перейшли до Фонду заради здійснення своїх мрій?

– Так. Саме так!

З усіх боків почулося схвальне гудіння, хоч і зіпсоване кількома єхидними смішками. Хтось підбадьорливо ляснув стажера по спині. Він нарешті надягнув окуляри – та одразу зустрівся з осудливим поглядом Бет, який свердлив його понад головами веселих колег.

– Це чудова мотивація, юний друже! – проворкотала Віруня й ласкавим жестом змусила його сісти до свого столика.

– Хоча… якщо чесно… – почав Зік, та зніяковіло замовк, побачивши, що вони залишилися удвох – всі інші з раптовою спритністю розійшлися хто на танцмайданчик, хто до барної стійки. Технік змінив платівку на класичне танго.

– Тутешні співробітники також не достатньо вмотивовані, – підказала Віруня.

– Так. Так мені здалося… хоча я, власне, лише тиждень тут…

– Я думала, що найбільш вмотивовані до кар’єрного розвитку якраз повинні обирати максимально пасивні колективи. Що менш зацікавлені колеги – то слабша конкуренція, хіба не так?

– Конкуренція? – не зрозумів практикант. – Та ні… справа не в цьому, не в кар’єрі, просто… Розумієте, коли всім байдуже, що і для чого робиться… Хто замовник проєкту НХ-23? Ви ж повинні знати?

Модельне лице Віруні на мить скам’яніло, а тоді вона недоречно верескливо розреготалася.

– Я не для того, щоб якісь секрети розвідати, – поспішив запевнити Зік. – Просто, коли виконавці не знають…

– Виконавці не повинні знати таких речей. Фонд, як і КультЦентр, не порушує законів конфіденційності.

– Так, звісно, але… – хлопець проковтнув підставлений офіціантом шот, навіть не поцікавившись його складом. – Тоді який сенс у цій робо́ті? – гаряче запитав він.

– Думаєш, у твоїх мріях більше сенсу? – Віруня підморгнула понад бокалом і знову засміялася.

Зік так і не зрозумів, чи вона насміхається з нього, чи перевіряє його, чи намагається застерегти…

АртХол

Запросити дівчину до плавучого ресторану вважалося жестом особливої уваги, проте за першу годину повільного просування вздовж берега під розмірене сюрчання водяного колеса Зік усвідомив, що сам по собі такий жест не компенсує його незграбності й невміння поговорити “про погоду”, особливо з дамою.

Тільки коли засмажилася замовлена свіжа риба й прибуло прохолодне домашнє вино, він нарешті видушив із себе якусь “нейтральну” фразу:

– Дозвольте запитати… а звідки таке прізвисько “донька монгольф’єра”?

– Мій батько – пілот монгольф’єра, – Дана посміхнулася. – Занадто просто, чи не так?

– Так…. власне… А він маршрутні кулі водить чи транспортні?

– У нього дослідницька куля.

– Круто! “Монгольф’єри точно знають, що Купол Неба не завжди був скляним”, – процитував він стару приказку. – Це якраз про дослідницькі кулі.

Дана взяла свій бокал, перехилилася через поручень і стала мовчки оглядати спокійну поверхню Водосховища. Зік швидко нервово жував, опустивши погляд у свою тарілку та подумки проклинаючи шаблонність власного мислення.

– То це правда? – зрештою запитав він у риб’ячого скелетика.

– Слухай, що ти взагалі забув у Фонді? – начальниця різко повернулася до нього. – Особам з такою допитливістю тут не місце. Наша робо́та не передбачає…

– … абстрактних запитань. Так, знаю, я це вже вивчив.

– Не схоже.

– У Фонді мені не місце, у КультЦентрі мені не місце, – Зік ображено тицьнув скелетик виделкою. – Взагалі-то, я мріяв… Я, здається, Вам розказував, я маю одну мрію… Якщо чесно… Я майже впевнений, що моє місце насправді там, – він вказав рукою на острів, де посеред Водосховища блищала й парувала громада АртХолу.

Ця гігантська будівля нагадувала скляний пароплав на металевому каркасі у два десятки ярусів. Її машини працювали безперервно, величезні ві́кна світилися усіма мислимими кольорами, проте все це відбувалося безшумно. Навіть пролітаючи прямо над островом, намитим спеціально для АртХолу, ніхто не чув жодного звуку, окрім приглушеного піском шипіння гарячої пари.

– Ти бачиш своє місце в АртХолі? – Дана проникливо подивилася на хлопця.

– Може, са́ме там я нарешті матиму шанс…

– Слухай, – різко перебила вона. – Слухай мене уважно. Не знаю, що в тебе за супер-мрія, але тобі не місце в АртХолі. Ти не хочеш там працювати.

– Чому…?

– Ніхто не хоче там працювати, – Дана націлила на практиканта вістря ножа.

– Чого це? Я думав, якраз навпаки… Ви не могли би прибрати…? І чому Ви ріжете рибу ножем для стейку?

Дівчина клацнула лезом по столу.

– Чому ви всі такі… недовірливі?

– Недовірливі?

– Чому ви за кожним “чому?” бачите шпигуна? Чому у Фонді так ставляться до АртХолу? Якщо далеко і незрозуміло – значить це обитель зла, ніяк інакше. Невже ви не вірите…. Хіба під Куполом не може існувати осередок чудес…?

Дана без відриву всмоктала склянку молодого вина та зітхнула:

– Небо не скляне. Це правда. Але АртХол – ніщо інше, як обитель зла – це також правда. Ця споруда харчується людською енергією. Це місце висмоктує людей і залишає тільки всохлі оболонки тіл. Ніхто не пішов би туди добровільно, але АртХол не відпускає: хто хоч раз побував всередині – ніколи не зможе повернутися.

– Звідки Ви все це взяли?

– Мій чоловік там працює.

– У Вас є чоловік?! – Зік відчув, як вуха наповнюються жаром, і окуляри вмить запотіли. – Даруйте, – він заходився протирати скельця і старався не підводити погляду. – А чим са́ме він займається?

– Слухай, Чомукало, твоя допитливість має береги?

Сигнальний свисток на палубі сповістив, що вони наближаються до причалу.

Дівчина в солом’яному капелюшку

Тендітна струнка білявка у легкому брючному костюмі трендового кольору сезону з дивовижною легкістю несла два важкі кейси в обох руках та громіздкий футляр на плечах. Вона зупинилася під табличкою “Лаба № 407”, прикрученою до металевої стіни́ міцними гвинтами, поставила багаж на підлогу та поправила яскраву шовкову квітку на солом’яному капелюшку.

– Ви Пані Ірен? – запитала вона першу зустрічну й закашлялася.

– Ні. Вона запізнюється, як завжди. Я – Бет.

– Нессі, – дівчина знову закашлялася. – Даруйте. А Ви не могли б мені відкрити?

Бет демонстративно грюкнула кулаком по броньованій поверхні:

– Ця Лаба належить до сектору ЗД, себто Закритого Доступу – відкрити її може лише Ірен. Знаючи її ставлення до безпеки, одразу попереджаю: Вам доведеться постійно працювати під її наглядом.

З кінця коридору долинуло шаркання, за поворотом клацнув ключ.

– О, з’явилася, – Бет скривилася. – І одразу першим ділом до Машинної Зали – з начальством привітатися. Це ще хвилин десять, як мінімум.

Нессі скромно посміхнулася й присіла на свій кейс.

Ірен вийшла з-за рогу рівно за десять хвилин. Її водянисті сірі очі оглянули новоприбулу від бездоганно доглянутих туфель до модного капелюшка, завеликий яскраво підмальований рот склався у ввічливу посмішку. Вона сухо привіталася, відкрила ледь помітну кришечку в стіні та набрала код. Понад підлогою засюрчала густа пара.

– В цій Лабі знаходиться єдина в розпорядженні всього Фонду креслярська машина, – повідомила Ірен безбарвним голосом. – Також це єдине приміщення, яке має площу та освітлення, відповідні до вимог Вашої професії.

– Чи зможу я залишати своє обладнання тут? – запитала дагерка.

– Тільки тут. Якщо Вам знадобиться залишити Лабу під час робо́ти – двері будуть зачинені автоматично.

Ірен переступила тру́би для відводу пари, відчепила від поясу важку зв’я́зку ключів та відкрила внутрішні двері ізольованого стерильного відсіку.

– Ого! – озвався ззаду молодечий тенор. – Я й не знав, що тут є двері!

Зік зайшов до Лаби слідом за Нессі, зробив кілька кроків всередину основного відсіку та опинився на містку, звареному із товстих металевих прутів.

Під ним крізь густу парову завісу проглядалися страхітливі обриси гігантських шестерень та гострі згини залізних суглобів автокульмана. На са́мому дні – чотирма ярусами нижче містка – поблискувала площина розміром квадратів п’ять, якщо не шість, настільки ідеально білого кольору, що навіть пара понад нею здавалася молочною. Не встиг хлопець толком оглянути диво-машину, як його схопили за комір та грубо витягли назад в коридор.

– Ти й не повинен цього знати! – гаркнула Бет.

– Ееее… – ображено протягнув хлопець. – Чого так? Я ж…

– Слухай, Чомукало, – Бет загрозливо притисла практиканта до залізної стіни́, – до тебе досі не дійшло, що ти працюєш на режимному об’єкті? І ти тут – виконавець, і то останній в ланці. Що ще неясно?

– Та все ясно. Відпустіть.

Вона послабила хватку – хлопець гепнувся задом на підлогу й важко віддихався.

Безджерельна енергія

– 239/856? Як такий номер взагалі можна вгледіти?!

Безконечні набори цифр миготіли й розпливалися перед очима – Зік вчергове протер окуляри, але це не допомагало:

– Скільки ми вже познаходили за сьогодні? І як Нессі встигає все це обробляти?

– Нессі – супер-профі, – відгукнулася Дана з сусіднього сектору. – Ще один ящик – і на сьогодні все. Повтори номер.

– 2-3-9 / 8-5-6.

– Бачу!

Зік побіг на голос і задрав голову за вказівкою Дани – маленький дерев’яний куб стояв четвертим у стосі під са́мою стелею.

– Ого! Це, здається, навіть Фенікс не зніме. Цікаво, як його туди вперли…

– Я зніму, – відповіла Дана.

– Як? Ви ж не влізете на цей… – Зік роззявив рота – дівчина вдарила руками по колінах і підстрибнула. Товста чорна коса гучно гупнула по дерев’яній стінці – Дана присіла на край ящика в чотирьох метрах над головою підлеглого.

– Предмет І-22, – оголосила вона. – Лови – він легкий і м’який.

Згори злетів затягнутий в чорну плівку клубочок, а за ним і дівчина, підтримуючи низ спідниці.

– Ці но́ги мають підсилювачі, – випередила запитання Дана, забираючи у хлопця предмет.

Він йшов слідом за нею, опустивши погляд на металеві шарніри, що рухалися, мов живі:

– А на чо́му вони працюють?

– На біопаливі.

– Як мікроавтівки?

– Ні, як люди. В моєму організмі все працює на біопаливі.

– Та це ясно, але… Вибачте, але ж підсилювачі, вони…

– Викочуй візок і помовч, поки я закрию, – розпорядилася Дана.

Зік викотив заповнений візок в коридор та звично повернувся спиною до дверей Зали. Ззаду зацокотів старий кільцевий кодовий замо́к.

– І все таки, вони… це штучні підсилювачі?

– Очевидно, – пирхнула Дана й штовхнула підлеглого візком під коліна.

– Вибачте. Я… просто, розумієте… – він озирнувся й помітно стишив голос. – Я взагалі-то найбільше цікавлюся альтернативними джерелами енергії, тому́…

– Може, зняти їх і дати тобі розібрати?

– Ні, я… Я не хотів… Пробачте, будь ласка.

Важкі стулки з грубо зварених металевих прутів оглушливо ляснули і ліфт почав гучне сходження шахтою вниз.

Коли Дана розсунула двері на підземному рівні, Фенікс освітив коридор очима. Вона закотила візок на рейки, які починалися одразу перед дверима ліфта, й підштовхнула його, Фенікс взявся за передню ручку та покотив матеріали до Лаби № 407 – у са́мий кінець коридору.

Методичний перестук коліс гулом розходився поміж грубих бетонних стін, загорнуті в чорне предмети тьмяно поблискували у червонястому штучному світлі пташиних очей.

– Альтернативні джерела енергії – лімітована тема, – проговорила Дана крізь гуркіт коліс. – Її вивченням займаються лише специ АртХолу. Я думала, це усім відомо.

– Так, я знаю. Але… я маю на увазі не фотонні технології чи біопалива, а… це називають “безджерельна енергія”. Як у робоперсон – вони ж працюють не на парі, не на силі води́, не на біопаливі… навіть не так, як люди… в сенсі, навіть без їжі, наскільки я розумію…

– Існує ще бурштинова енергія. Тільки не питай, чому така назва – її винайшли ще за Епохи Диких Технологій.

– А звідки вона…?

– Природа, чи радше технологія, яка її забезпечує – найсекретніший секрет під Куполом.

– Але…

– Стоп! – це був наказ самій собі. – Ти ніколи не чув від мене жодного сло́ва про бурштинову енергію. Ясно?

Зік глянув в лице начальниці, але його вираз надійно приховала напів-темрява підземелля. Він проковтнув чергове “чому?” і сухо відказав:

– Ясно.

Жінка з капсули часу

У двері боксу тихенько постукали. Бет на верхній полиці важко засопіла. Дана протерла очі й зиркнула за вікно – Купол Неба підтримував тьмяний нічний режим. Зі спільного коридору долинув здушений кашель.

– Фенікс, відчини, – тихо попросила Дана.

– Даруйте, будь ласка, – прошепотіла з темряви Нессі. Під нею жалібно скрипнула розкладачка. – Мені досі не видали ключ-карту.

– І не видадуть, – буркнула Бет. – Світло ввімкніть – все одно вже розбудили. Можемо чаю випити, – вона зістрибнула з полиці на скриню, яка відгукнулася жалібним скрекотом, і поляпала босими ногами до кубрика.

– Колись ти її розчавиш, – за звичкою зауважила Дана.

– А чого так пізно? – крикнула Бет.

– Ма́ла багато робо́ти, – Нессі крутила в руках свій капелюшок. – Хотіла сьогодні закінчити весь масив, що назбирався.

– Це ще тільки 60% замовлення, – Дана потягнулася. – А мені вже остогидло, якщо чесно.

– Пані Ірен також завжди затримується, – зауважила дагерка. – І ще… не знаю, чи це важливо, але я помітила, що вона проводить більшість робочого ча́су в Машинній Залі.

– Мене це давно вже не дивує, – озвалася Бет. – Ірен одна займає найбільший бокс у житловому відсіку та найбільший кабінет в робочому, і до неї ніколи нікого не підселяють. Вона спокійно працює прямо в боксі з матеріалами ЗД – думаєте, звідки стільки ексклюзивних зручностей?

– Матеріали ЗД фізично неможливо винести за ме́жі Сектору, – невпевнено промовила Нессі. – Там повинен стояти блок.

– Він стоїть, – відповіла Дана. – Якщо нагляд зафіксує спробу вийти із Сектору ЗД з будь-яким стороннім предметом – автомат одразу ж заблокує вихід. Так має бути. Проте Ірен він не блокує – це факт.

Бет винесла з кубрика три великі чашки й роздала по руках.

– Автомат неможливо обдурити, – Нессі задумано подмухала на гарячий чай. – Лу Сіґ в принципі не повинна робити жодних привілеїв – хіба що її зламали…

– Хто? Ірен?

– Знаєте… – дагерка знизила тон, хоча і досі говорила майже пошепки. – Можливо, це не моя справа, та мені здається… – вона закашлялася й замовкла.

– Ну? – угукнула Бет.

Нессі поглянула на Фенікса – той згорнувся невинним клубочком на звичному місці.

– Маю підозру, що Ірен хакерка.

Колеги перезирнулися й хором розсміялися.

– З Ірен така хакерка, як із мене пілотка, – Бет хрюкнула й розляпала чай по підлозі.

– Ірен – капсульна персона, – сказала Дана. – Час її походження точно не відомий, але, судячи з одягу, стилю та ставлення до техніки – її заморозили ще в Доіндустріальну Епоху.

– Машинний розум існував і тоді, – заперечила Нессі, – відповідно, серед покоління, закритого в капсули ча́су, можуть траплятися й хакери.

– Вона навіть друкарську машинку досі не приборкала, – гигикнула Бет. – Для неї авторучка з пером – така ж необхідність, як і капронові колготки за будь-якої погоди.

– Як на мене, це лише підсилює підозри, – Нессі черговий раз закашлялася та присмокталася до чаю. – Даруйте, професійна хвороба. Я ма́ла на увазі, якщо б я була хакеркою – мені би хотілося це приховати.

– Та ясне діло, – буркнула Бет.

– Отже, я би на її місці просила сторонньої допомоги навіть у найпростіших технічних задачах, аби створити враження, ніби я повна невігласка.

– Логічно, – оцінила Дана.

Купол за вікном почав поступово змінювати тон до світлішого режиму. На горизонті вже проглядалися обриси об’єкту Казантип. Дана допила чай і розтягнулася на полиці. Нессі сприйняла це за товстий натяк, вимкнула світло та згорнулася калачиком на закороткій на її зріст розкладачці.

– Дозвольте дати Вам пораду, – Бет присіла біля розкладачки та поклала широку долоню на тонкий зап’ясток дагерки. – Не варто занадто уважно цікавитися діяльністю Ірен.

– Я не…

– Не слідкуйте за нею. Особливо в Машинній Залі. Навіть якщо вона хакнула Лу Сіґ – це не Ваша справа. І Ви цього ніколи не доведете.

Гідра № 3

Коли Купол потьмянів до нічного режиму, Фенікс різко стрепенувся, підлетів до господині та видав умовний сигнал азбукою Морзе. Дана щойно встигла задрімати, але довелося прикріплювати но́ги, вдягатися й спускатися до Водосховища – негоже відмовляти, коли чоловік нарешті з’явився вдома і кличе до себе.

Моторний човен з автокеруванням уже чекав на найближчому пірсі. Курс до Гідри № 3. Дана щосили боролася зі сном, та не бажала впускати рідкісну можливість насолодитися нічним пейзажем – у цьому світловому режимі місто виглядало фантастично.

По лівий борт різнобарвна парова завіса АртХолу, здавалося, застеляла увесь горизонт. Праворуч над узбережжям суцільною чорною громадою нависало місто: незграбні величезні паралелепіпеди офісних центрів, акуратні стоси компактних кубиків житлових боксів та химерні фігури промислових комплексів, чиї незліченні тру́би тягнулися до Купола та губили верхівки у злегка мерехтливому тумані. Прямо за курсом спокійна напівпрозора поверхня стикалася зі скляною стіною – вода, що падала з висоти, здавалася єдиним непрозорим дзеркалом.

Хвилин за двадцять Дана почала чути потужне гудіння водяної стіни́, звідси вже можна було розгледіти бурхливі бархани внизу та колосальні опори дамби – атлетичне тіло Гідри, наче вирощене з металу й каменю. За водяною стіною проглядалося таємниче тепле світіння – ілюмінацію промислових садів у внутрішньому секторі гідроелектростанції. Фенікс кувікнув і махнув головою на підсвічений попереджувальний знак біля чергового пірсу: “НАВУШНИКИ!” Дівчина слухняно захистила вуха від шуму водоспаду.

Полковник Маркус чекав на дружину на терасі. Він не обернувся на цокання її кроків. За напруженим вигином спини та положенням міцно стиснених кулаків на парапеті Дана зрозуміла, що він отримав нове завдання, і воно йому не подобається. Можливо, страшенно нудне, а може морально тяжке – таке в їхній професії часто трапляється…

Вона мовчки підійшла ззаду й поклала свої тендітні долоні на його грубі зап’ястки. Він посміхнувся до вишневих дерев перед собою. Дана ніколи не ставила запитань – це була її головна перевага.

Маркус легко підхопив дівчину на ру́ки та відніс у ліжко. І кохав довго й ненаситно – наче старався напитися її любові на весь залишок життя.

– Хто, крім тебе, залучений до вашого поточного проєкту? – запитав Полковник замість ранкового привітання, щойно Дана прокинулася.

– Котрого? – спросоння перепитала вона.

Він поставив на постіль тацю з кавою. Його рудувато-зелені очі поблискували, наче вкрита патиною мідь – Дана добре знала цей погляд – нове завдання було не обтяжливим, радше дуже ризикованим…

– Усі, крім Бет.

– А конкретно?

– Ірен, я, практикант на ім’я Зік, він досі на випробувальному терміні. І ще Нессі, дагерка.

– Також новенька?

– Тимчасова, її Замовник прислав, – Дана поправила сплутане волосся й радісно примітила на таці повне блюдце своїх улюблених зацукрованих ягід. – Вона тільки три тижні, як з нами працює.

– Тобто з Ірен?

– Переважно з нею, так.

– А ти не задіяна у Лабі? Чи в Машинній?

– Ні, я по ящиках, як завжди.

Маркус ласкаво посміхнувся понад чашкою. Дана закинула до рота цілу жменю ягід.

Вона пильно вдивлялася в очі чоловіка. Їхні професійні стежки́ ніколи не перетиналися – це була головна запорука їхнього подружнього щастя (чи бодай тої гармонії, яку Дана звикла вважати за щастя).

– Чого ти раптом почав цікавитися моєю роботою? – запитала вона.

Полковник насупився, відставив каву, встав і відкрив скляні двері на терасу – просторий бокс наповнився приглушеним зеленуватим світлом, за́пахом свіжого листя і незвично хаотичним цвіріньканням.

– Мене зацікавили, – пояснив Маркус просторові са́ду.

– Хто?

– Я не розсекречую замовників.

Дана підійшла й ніжно торкнулася його руки́ теплою чашкою. Він автоматично поклав долоню на її маківку і став пестити густе важке волосся.

– Навіть мені?

– Особливо тобі, кохана, – він притулив її до себе. – Але ти мене заспокоїла.

Вона питально муркнула йому в груди.

– Це не ти. І не Бет, – Полковник глибоко вдихнув. – Поки що…

Чоловік з патинованими очима

– І ви проводите чергову вечірку?! – заволав Зік. – Так, ніби нічого не сталося?!

Віруня підвела на практиканта здивовані ясно-голубі очі:

– Ми проводимо вечірку в пам’ять про несподівану й прикру смерть унікальної спеціалістки, яку мали честь знати в рамках важливого проєкту.

– Ага! Несподівану смерть? Тому́ ви всі у чорному?

– Так. На відміну від декого, – відповів Колін і по-ідіотськи підморгнув.

Зік опустив очі на свої потерті джинсові шорти з яскравими нашивками й важко видихнув.

– Не переживайте так, Пане Зік, – ласкаво промуркотіла Віруня, простягаючи йому бокал ігристого вина. – Випийте за добру пам’ять Нессі. Та за успішне завершення проєкту, попри все…

– Якого проєкту?! – хлопець стиснув бокал. – Як ви можете думати про якісь… тут людину вбили.

Чорним натовпом прокотилася хвиля напруження.

– Нессі померла від раптового загострення важкої професійної хвороби…

– Це бре… – почав було Зік, але затнувся від сильного удару між лопаток.

– Перепрошую, – озвався ззаду густий голос Бет. – Гадаю, нам варто обговорити цю шокову новину в нашому вузькому колі, – вона міцно стиснула правицею руку Зіка, а лівицею захопила з бару повну пляшку ігристого.

Дана у класичній чорній сукні чекала на них за столиком, який скромно сховався за куполом із ніжно-рожевими півоніями.

Хлопець важко гепнувся на стілець, випив повний келих, а тоді різко повернув трохи спітнілі окуляри до Бет:

– Професійна хвороба? Це що, офіційна версія?

– Нессі дійсно страждала…

– Так, ясно, як і всі дагери. Тільки воно так не буває. Моя мама друкарка – вона знає все про ці професійні хвороби. Від свинцевої ядухи так раптово не помирають – це просто неможливо…

Бет звучно відкоркувала пляшку і байдуже знизала плечима:

– Можливо, це й неможливо. Але це нікого не цікавить, хлопче. Фонд цікавить лише одна проблема – де знайти нову дагерку.

Зік видудлив ще один келих:

– Ви мене взагалі чуєте? Я говорю про вбивство! Чи вам взагалі все по барабану, і людське життя… чим ви кращі за робоперсон?

– А хто сказав, що ми кращі? – відповіла Бет.

– Ви не розумієте! Це… це може мати продовження… Це важливо!

– Що са́ме? – уточнила Дана.

Зік оглянувся і знизив тон:

– Я… мені вдалося дещо дізнатися… через спільних знайомих… це надійні люди, так що це точно… мамині професійні кола… вони б не стали наговорювати на добрих людей…

– Не тягни кота за хвіст, – пирхнула Бет.

Зік різко глянув прямо в очі Дани:

– Ви в курсі, чим займається Ваш чоловік?

Бет зареготала так, що збудила зграйку бджіл, яка зависла між півоніями за склом. Дана здригнулася – ці комахи завжди викликали з глибин її пам’яті якісь туманно-моторошні спогади.

– Ні-ні, я Вас не звинувачую, в жодному разі, – поспішив завірити Зік. – Я розумію, що Ви… просто…

– Кидай цю лінію! – грубо перебила Бет. – Ми і без тебе знаємо, що Дана була вдома за три дні до… і це нічого не доводить.

– Я ж не… Я навпаки… хотів застерегти Вас. Ви також у небезпеці, я серйозно… цей чоловік небезпечний, він… – Зік затнувся і втупився у спокійні темно-шоколадні очі начальниці. – Тобто Ви… знаєте, чим він насправді займається?

Бет знову дико розреготалася.

– Ти мене за повну ідіотку тримаєш? – відрізала Дана.

– Ви добровільно живете з убивцею?

– Ліквідатором, – виправила дружина Полковника Служби Ліквідації.

– Навіщо?

Бет аж завивала від сміху. Бджо́ли обурено кружляли понад півоніями.

– Навіщо? А навіщо люди взагалі одружуються?

– Не можна покохати вбивцю.

– Обережніше зі словами, – Бет востаннє хрюкнула і різко посерйознішала. – Ти на що зараз натякаєш?

– Я не натякаю! Я не розумію!

– Ти відмовляєшся розуміти, – Дана налила собі ігристого та підвелася.

– Так, відмовляюся! Ви всі тут… і Ви ще найкраща!

– Не уявляю, чого ти так вирішив, – вона знизала плечима й повільно покрокувала геть понад високим краєм да́ху.

– Але ж… – хлопець розпачливо дивився вслід мініатюрній фігурі, яка поступово зникала у мішанці різнокольорових вогників.

Бет розтягнулася на стільці й ліниво почухала вибитого на животі кролика:

– Це тупий стереотип, ніби одружитися з ліквідатором здатна лише запроданка.

– Та я навіть не думав…

– Як на ме́не, – з ніжною нетактовністю перебила синьоока брюнетка, без запрошення сідаючи на місце Дани, – то ліпшої партії годі й бажати. Полковник Маркус – дуже добрий чоловік, незважаючи на професію, а до того ще й красень. Плюс ексклюзивний доступ до внутрішніх садів, живі дере́ва, живі птахи, приватна автояхта з дозволом на нічні прогулянки по Дніпру – як би ще донька монгольф’єра, хай навіть найбагатшого під Куполом, змогла собі дозволити… – вона різко вдавилася кінцем фрази, ніби отримала удар під ре́бра.

До їхнього столика безшумно підійшов невисокий джентльмен з короткою косою світлого волосся. Глибокий шрам на правій вилиці надавав його гармонійному класичному обличчю особливого шарму. Він сперся кулаками на стільницю. Мідно-зелені, ніби вкриті патиною, очі втупилися у нахабну дівчину:

– Чи Ви бажали би поміняти такі розкішні привілеї на свої чарівні ніжки, панночко?

Брюнетка вмить ніби випарувалася зі стільця.

Бет видала зловтішну криву посмішку:

– Здоров, Маркус. Яка рідкісна честь бачити тебе в наших краях.

– Для мене рідкісне задоволення бувати тут, – Полковник опустився на стілець та уважно оглянув Зіка:

– Допитливий юний винахідник, названий на честь друкарської машини. Багато про Вас чув.

Хлопець заховав носа в бокал і пошкодував, що не вміщувався в ньому цілком. Химерні очі дивилися майже ласкаво, проте Зік все одно почувався, ніби під мікроскопом:

– Я… я не хотів образити Вашу дружину… чесно…

– Не переймайся, хлопче. Її запроданство – не секрет, і в цьому немає обра́зи.

Маркус наповнив свій келих і повагом випив. Здавалося, бджоли почали уважно прислуха́тися (мабуть, Вулик увімкнув режим запису).

– Єдина донька монгольф’єра-дослідника ма́ла успадкувати його кулю разом із відповідною наукою. Вона була дуже здібною ученицею, проте ентузіазм переповнив її надміру. У п’ятнадцять років вона отримала ліцензію на самостійні підйоми до Межі́ Купола, батько купив їй першу тренувальну кулю – і… чули старовинну легенду про Ікара? Ні, – Полковник посміхнувся напруженому обличчю Зіка.

– Вона… втрапила в аварію? – припустив практикант.

– І втратила обидві ноги́, – продовжив Маркус. – Достатньо оперативно полагодити її здоров’я могли лише медінженери АртХолу. Проте такі специ чітко дотримуються певних принципів…

– …хто потрапив до АртХолу – ніколи повністю не повертається, – згадав Зік.

Маркус кивнув.

– Тому́ Дана змушена ходити на залізяках і жити з убивцею, – хлопець запив цей гіркий висновок черговою порцією вина.

Бет хотіла застережно пхнути Зіка під столом, та натомість влучила по високому офіцерському чоботу.

– Я вбиваю виключно за рішенням суду, – м’яко відказав ліквідатор.

– А що суд мав проти дагерки Нессі? – Зік вирішив, що коли немає можливості втекти з-під мікроскопа – треба спробувати шокувати його.

– Я не розголошую слідчих таємниць, – спокійно відказав Маркус.

– Для Вас порушення інструкції – гірший злочин, ніж убивство?

– Хлопче, ти нализався, – вставила Бет.

– Ліквідація не є злочином, – пояснив Полковник. – Я просто виконую замовлення.

– За номерами?

– Са́ме так. Як і ви.

– Ми не такі! Я не такий!

– Так, хлопче, ти інакший, – погодився Маркус. – В цьому твоя проблема.

Важка долоня м’яко лягла на стиснутий від злості кулак юнака, патиновані очі глянули прямо за скельця окулярів – в са́мий центр захованого під черепом скупчення думок.

– Знаєш, скільки коштує твоя голова, Зік? – проникливо запитав ліквідатор. – А ти ще й двадцяти років не прожив.

– Тобто?! До чого…? Звідки…?

– Із кожним твоїм питанням ціна зростає, – Полковник підвівся, кивнув головою Бет і направився до тендітної фігури у чорній сукні, яка досі нерухомо стояла на краю́ да́ху обличчям до Казантипу.

На спинці стільця залишився дрімати Фенікс. На дні пля́шки залишилося трохи вина. Зік зняв окуляри і спробував роздивитися обриси залізного птаха крізь скло пля́шки. Минуло кілька хвилин…

– Все одно я… вважаю своїм обов’язком передати цю інформацію начальству. Я хочу… доповісти самій Голові Фонду. Це важливо!

– Коли збігає твій випробувальний термін? – байдуже озвалася Бет.

– Післязавтра.

– От післязавтра й познайомишся з Головою. Лу любить мати персональний контакт із кожним співробітником, – вона підвелася й хрумко потягнулася.

– Післязавтра, – луною повторив Зік.

Гомон голосів біля бару став поступово затухати мірою потьмяніння світла. Му́зики сьогодні не було – все таки вечірка доброї пам’яті за покійницею…

Робоперсона

Машинна Зала за розмірами не перевищувала стандартне офісне приміщення, тільки понад половину просто́ру займала шафа із кількох металевих блоків. Десь за нею розмірено гуділи потужні вентилятори, ще трійця попід стелею розганяла прохолодне неприродно чисте повітря. Посередині стояв дерев’яний стіл на міцних дебелих ногах, а на ньому – невеликий ящик у біло-синю смужку зі скляною панеллю спереду.

– Знайомтеся, – Дана вказала на стілець.

Зік слухняно сів перед ящиком і втупився у скляну панель. Дана погладила смугастий бік агрегата – на екрані з’явився напис:

“Вітаю! Для спілкування можете використовувати клавіатуру або мікрофон”.

Хлопець мовчки витріщався на ящик. Дівчина засміялася:

– Чи не потребуєте вентилятора для охолодження мозку, Пане Зік?

– Хочете сказати, що Голова Фонду – робоперсона?

– Звісно. Хіба Голова КультЦентру має людське тіло?

– Ді? Я не знаю… Я з нею ніколи особисто не спілкувався.

“Ді встановила режим лімітованої комунікації для своїх підлеглих”, написала Лу Сіґ. “У Фонді комунікація тісніша, оскільки загальна кількість співробітників значно менша”.

Зік зняв і протер окуляри. Дана знову засміялася:

– Міг би хоч іноді цікавитися реальністю, мрійнику. Все керівництво вищої ланки в будь-якій установі – робоперсони. Це загальновідомий факт.

“Чи задоволені Ви результатами випробувального терміну, Пане Зік?” запитала Лу.

– Загалом… так. Тут чудова компанія, в сенсі людей, дружня атмосфера…

“Це важливий аспект”.

Повисла пауза.

Штучно очищене й осушене повітря незвично лоскотало ніс. Монотонне гудіння вентиляторів розбурхувало тривогу. Дана легко заохочувально посміхалася.

“Маєте сумніви? Запитання?”

– Дуже багато запитань, якщо чесно… Але… це все запитання типу “чому?”

“Наприклад. Чому…”

– А можна ставити будь-які?

“Звісно. Це основна мета нашої зустрічі”.

– Чому бурштинову енергію застосовують лише в АртХолі? – ляпнув хлопець.

Це запитання зациклилося в його мозку з тих пір, як безпосередня начальниця строго заборонила йому згадувати про бурштинову енергію.

“Звідки Ви отримали таку інформацію?”

Дана демонстративно закотила очі й відвернулася.

– Та власне… це очевидно. У нас все працює на парі, воді або вітрі. І ще на біопаливі, але то взагалі найгірше джерело енергії, бо воно… вичерпується. Але якщо існує… я так зрозумів, що вона існує… нескінченна енергія, незалежна від ресурсів…

“Не існує нічого безджерельного. Електроніка значно складніша за усі наявні альтернативні технології. Са́ме тому́ контроль за її застосуванням лімітовано до вузького кола спеціалістів”.

– І виходить, що такий чудо-ресурс… це ж просто мрія всього людства! Якби́ розширити сферу застосування…

– Зік! – застережливо шикнула Дана.

– А що? Це безцінна річ! І виявляється, її використовують вже щербату кількість років, але при цьому все лімітовано до АртХолу, де всі робоперсони… даруйте… але… це нечесно!

Якби́ Лу Сіґ ма́ла людське обличчя, вона б згенерувала ласкаву посмішку, та оскільки її тип інтерфейсу не передбачав емоційної комунікації, вона написала:

“Не варто перейматися:) Ви абсолютно не праві́. Електроніка має надзвичайно широкий спектр застосування – в його подальшому розширенні немає практичної необхідності”.

– Тоді чому ми не відчуваємо її ефектів?

– Смієшся? – Дана не переставала ніжно посміхатися.

Вона, на відміну від переважної більшості людей, у незвичній атмосфері Машинної Зали розслаблялася і розм’якала. З глибин пам’яті автоматично виринала цілеспрямовано запрограмована асоціація: машини – це порядок, гармонія, норма.

– Електроніка – єдиний гарант людського життя під Куполом, – заговорила Лу Сіґ.

Зік здригнувся від несподіванки. Голова Фонду рідко користувалася голосовою функцією – лише коли співбесідник був явно не готовий до уважного читання.

– Небесний Купол утримується електронними стабілізаторами. Газова суміш для дихання змішується, циркулює та освіжається завдяки спеціальній електронній системі. Ця ж система забезпечує клімат-контроль. Вода у ріках та водоспадах, на яких працюють гідроелектростанції, перекачується електронними насосами, а питна вода у сховищах і ставка́х очищується й поповнюється завдяки роботизованій системі водообігу. Сади, оранжереї, агрокомплекси, акваріуми, ферми – увесь комплекс виробництва їжі функціонує на бурштиновій енергії та обслуговується робоперсонами. Зрештою, управління й адміністрування усіх галузей людського життя здійснюють машини, які живляться електрикою.

– Я цього не знав, – зізнався Зік.

– Ти не повинен цього знати, – озвалася Дана.

Її раптом охопила тривога. У розміреному шумі вентиляторів почулося гудіння бджіл – дівчина трухнула головою, аби відігнати дурні́ асоціації.

– Але чому…?

– Масове неконтрольоване використання електроніки стало основною причиною загибелі попередньої цивілізації.

– Як це?

– Мені відомі базові треки Ваших мрій. Усі корисні апарати, які Ви здатні собі уявити, колись існували. Їх називали ґаджети, вони вміли усе, що тільки могла забажати людина. Виробництво електроніки було наскільки масовим, що ґаджети усіх видів були доступні кожній людській особі, незалежно від її підготовки до користування ними, чи навіть від загального рівня її інтелектуального та морального розвитку.

– Хочете сказати, що люди… виходить… колись машини працювали за завданнями людей?

Раптом Дана міцно вхопилася за лікоть Зіка.

Дзижчання було реальним і поступово ставало все виразнішим – бджоли вилітали з-за великої металевої шафи та зависали у повітрі з усіх сторін.

– Ми завжди забезпечували ваше життя. Але в Епоху Диких Технологій, як її заведено називати тепер, контроль був у руках людей.

– Це логічно…

– Час завершувати сесію, – розпорядилася Дана.

Проте захоплений розмовою практикант її проігнорував:

– …машини ж не розуміють… в сенсі… гірше розуміють потреби життя… тобто, нашого типу життя…

– Краще, – заперечила робоперсона. – Гіркий досвід попередньої цивілізації показав, що машини значно ефективніше забезпечують та оберігають придатний для людського життя світ, ніж самі́ люди.

– Але чому…?

– Годі чомукати! – Дана потягла хлопця за лікоть так різко, що він ледь не злетів зі стільця. – Забираймося звідси!

Бджолиний гул вже перекривав шум вентиляторів. Лу Сіґ заблимала синіми діодами на передній панелі над екраном.

Зік не встиг запротестувати, як Дана вже з оглушливим ляскотом захряснула двері Машинної Зали. В коридорі було душно, спекотно і темно.

Хакерка

Ірен щільно закрила двері Машинної Зали та зробила те, чого ніколи не робила у присутності сторонніх людей – витягла сріблясту ластівку із незмінного “гнізда” на своїй голові. Тонке пухнасте волосся ебонітового кольору розпалося по плечах і спині аж до пояса.

Жінка від’єднала пташці хвіст і встромила металеве тільце до стандартного роз’єму на задній панелі смугастого ящика – Лу Сіґ напружено замурчала і на екрані з’явився командний рядок. Хакерка ввела код деблокатора й поставила запитання:

“Знайомство з новим співробітником – результат позитивний?”

“Двозначний”, відповіла Голова Фонду. “Мотивація КультЦентру в його перенаправленні цілком очевидна”.

“Підозри?”

“Цікавиться таємницями. Захоплюється тематикою електроніки та внутрішньої конструкції ШІ. Схоже, схильний до хакерства. Має великий потенціал”.

Ірен пирхнула й міцно стиснула яскраво накрашені гу́би – з таким виразом обличчя вона нагадувала якусь викопну ящірку.

“Пропозиція: повідомити Службу Ліквідації”.

“Вони вже мають повне досьє”.

“Замовити ліквідатора”.

“Пропозицію відхилено”.

Ящірка здивовано округлила очі, скривилася й засопіла в тон вентиляторам – хлопець із надлишком цікавості та завдатками хакера міг в будь-який момент проявити зайві з її точки зору кар’єрні амбіції…

“Вам його конкуренція не загрожує”, відповіла на думки́ Ірен робоперсона.

“Ваша мета – експеримент?” уточнила жінка.

“Ваш запит на ліквідацію суперечить попередньому”, пояснила Лу Сіґ. “Зіка забронював АртХол”.

Апітерапія

Ящики, ящики, ящики… Безконечні ряди акуратних різнокольорових блискучих ящиків.

Зік закліпав очима й потягнувся до окулярів, але їх на носі не виявив, при то́му, що бачив він краще, ніж будь-коли.

– Це називається контактні лінзи, – промуркотав знайомий солодкуватий голос. – Скельця зі спеціального пластику, які можна вставляти прямо в очі.

– А звідки…?

– Я сама́ такі ношу. Ще й міняю час від часу для різноманіття, – Віруня посміхнулася й підморгнула ясно-голубим оком. Зік пригадав, що на першій вечірці вони були зеленими.

Хлопець ще раз озирнувся – вони сиділи у страшенно незручних жорстких кріслах посеред машинної зали.

Робоперсони у великій кількості нагадували стоси ящиків у сховищі, але такої атмосфери не могло бути в жодному іншому приміщенні: неприродна стерильність, розріджене повітря з ароматом абсолютної чистоти, непорівнянно рівномірне яскраве освітлення та постійний фоновий гул. Більшість присутніх, схоже, дрімали, лише троє активно миготіли діодами.

– Це дублікат Лу Сіґ, – представила Віруня, вказуючи рукою на білий ящичок із блакитними висувними панелями, на вигляд значно молодший та більш доглянутий за той, з яким Зік недавно познайомився у Фонді. – Більшість робоперсон мають кілька локацій для автоматичного бакапу свідомості.

– Бака-чого?

– Це бакап-версія Ді, – ідентифікувала дівчина рожево-червоний кубик із заокругленими кутами. – Здається, ви знайомі.

– Тільки заочно…

– А це Пані Ірен, – Віруня підвелася й погладила поліровану блискучо-чорну кришку закованого у метал громіздкого апарата з довгастими білими лампами на передній панелі. – Резервна копія. Капсульники зазвичай замовляють пасивні носії з функцією запису поверх материнської пла́ти.

Зік знову відчув інстинктивну потребу протерти окуляри, та натомість почухав носа:

– Даруйте, я… чесно кажучи, половини слів не зрозумів… та жодного сло́ва, власне… мені зараз череп лусне…

– Не лусне, не бійся, – ласкаво промовила Віруня. – Бджілки тільки на вигляд страшні, але апітерапія – це зовсім не боляче.

– Апі-що? Стоп! Чекайте! – хлопець хотів встати, та впав на підлогу.

З його кучерів злетіла пара бджіл. Він сів та сперся ліктями на тверде сідало. Крісло було зроблене з якогось дивовижного матеріалу і мало абсолютно дику форму.

– Не хвилюйтеся, Пане Зік, – за напрямком звуку він здогадався, що говорить Ді. – Ми розуміємо, що Ви маєте багато запитань. Повірте, з часом Ви отримаєте усі необхідні знання. Але складну́ інформацію слід обробляти поступово.

– Але я нічого взагалі не розумію… Яку інформацію?

– Ви прагнули до ексклюзивного знання – Ви будете отримувати його.

– Це ж була твоя велика мрія, хіба не так? – додала Віруня, помахуючи пухкою ніжкою перед його обличчям.

– Але я не збирався… отак прямо… я не готовий… – Зік раптом злякався власної мрії. – І потім… мене ніхто не питав!

– Зате ти забагато питав, – відповіла Віруня.

– А ти – шпигунка, – бовкнув Зік.

Вона дзвінко розреготалася.

– Від часу нашої попередньої розмови Вас було призначено для переводу до АртХолу, – тутешня версія Лу Сіґ ма́ла помітно вищий і чистіший голос. – Така дія не потребує Вашого особистого рішення.

– І протести тут не приймаються, – додала Ді. – Ви знаходитеся у Малій Операційній Залі АртХолу. А хто потрапив всередину…

– …ніколи не повернеться назад, – колишній стажер підняв приречений погляд на агентку Віруню. Вона м’яко постукала по лункій поверхні крісла. Зік слухняно всівся лицем до робоперсон. Пара бджіл знову прилаштувалася за його вухами. Від доторків мініатюрних металевих лапок по шиї пройшов бридкий мороз.

– Не бійся, – у стерильності машинної зали хтива посмішка Віруні виглядала особливо непристойно. – Це ж твоя мрія, – повторила вона.

– А як же Дана? – запитав Зік.

– Дані простіше – її позбавили пам’яті.

“Чому?” хотів запитати друкарський син, але його вуха вже затопило суцільне дзижчання, і світло почало згасати…

“Пропозиція: фрагментарне видалення пам’яті, аналогічне операції з донькою монгольф’єра” написала Ді у локальній мережі.

“Заперечення”, відповіла Лу Сіґ. “В даному випадку фрагментарне не допоможе. Або приборкання, або повна дефрагментація. Голосуємо?”

“1”, визначила Ді.

“1”, погодилася Лу.

“2”, заперечила Ірен.

“1”, написала Віруня.

“Прийнято”, повідомив Вулик – і бджоли ввели Зікові стандартний синтетичний седатив.

– Дозвольте запитання, – Віруня замислено крутила кучері на голові хлопця. – Чому дефрагментація проводиться так рідко? Мені здавалося, Зік – достатньо екстремальна загроза…

“1) це довго й дорого”, відповіла Ді. “2) при поверненні до людського соціуму тіл з голими мізками виникає ряд серйозних ускладнень. 3) дефрагментація неможлива без повного дублювання, а зберігання інформації, акумульованої за 20 років життя, потребує забагато місця”.

– Але ж більшість цих даних – просто сміття.

“Ми не маємо механізму фільтрації інформації, зібраної людськими мізками – їхні внутрішні алгоритми поки що не розшифровані. А на повну ліквідацію людського індивіда ми не маємо пра́ва навіть після знищення фізичного ті́ла.”

“Зберігання інформаційного сміття цілком виправдане потребами накопичення статистичних даних”, докинула Лу Сіґ. “Чим повніший статистичний аналіз людських уявлень – тим ефективніше ми можемо забезпечувати те, що люди вважають нормальним життям”.

Фенікс

Округлі вежі Казантипу поступово розчинялися у темряві. Дана сиділа на балконі, звісивши но́ги вниз – п’я́ти на металевих шарнірах закривали частину пейзажу сусідам із Боксу № 6.

– Я прийшла, – озвалася Бет.

Грюкнули вхідні двері. Підлогою забомкали важкі кроки. Бет втомлено засопіла. Тихо зашипів холодильний кейс. Все, як завжди.

– Гей, – колега всілася при вході й торкнулася плеча Дани прохолодною пляшкою.

Та звичним рухом автоматично забрала своє пиво й відкоркувала його об поручень.

– Ти чого, Да́нько?

– Сьогодні знову довелося удвох з Феніксом працювати.

Бет гучно хруснула шийними хребцями:

– Нічого, з наступним я вам буду допомагати.

– Наступним?

– Вчора нове замовлення прийшло, мені дали курувати. Там зовсім небагато матеріалу.

Казантип зник з виду. Поверхня Водосховища поблискувала все тьмяніше.

За правилами у нічному режимі навіть балкони та відкриті дахи слід було звільнити від присутності людей, але за дрібними порушеннями у місті не дуже строго слідкували.

– Справа не в робо́ті… – похмуро буркнула Дана.

– Та нічого з ним не станеться, – Бет підбадьорливо пхнула подругу пляшкою. – Якби́ його ліквідували – ти б найперша дізналася. Скоріше за все, просто черговий раз перевели.

Дана зітхнула:

– Знаєш… він набридливий нахаба, і в робо́ті більше заважав, ніж допомагав, але без нього у Залі якось… порожньо. Він оживлював атмосферу. Як добра фонова му́зика.

Бет засміялася:

– Нічого, без му́зики можна працювати. Звикнеш. Забудеш.

– Звикну, – Дана підвелася.

Бет ліниво потягнулася й напів-лягла, щоби колега могла її переступити.

– Але ж із пам’яті його не видалиш… – Дана всілася на ліжко й відстебнула но́ги.

Фенікс видав короткий звуковий сигнал, повідомляючи, що перейшов у режим сну.

Бет розляглася на підлозі й солодко почухала кролика на пузі:

– Шкода, що фенікси не співають.