Напрямок відновлено

— Вони ще не готові.
— Вони ніколи не будуть готові та потрібно ж колись починати.
— Вони усі загинуть.
— Не усі.
— Вони ж люди.
— І що, коли це нас зупиняло?
— Потрібен час, ще час.
— Час, це межа, яку ти не хочеш перетинати, його тобі завжди мало. Люди не еволюціонують, їм потрібна допомога.
— Але ж вони загинуть.
— Не всі.

На вулиці вітер грався розірваним пакетом і не помітив, як потрапив іграшкою в обличчя старому. «Ееех», — закряхтів старий,  важко піднімаючись з паркової лавочки. «Сміття, знову. Де моя нога?»  Дід огледівся навколо, зазирнув під лавку та побачив там свій старий протез. Кібер-нога вже два дні не іскрила, була надія, що вона якось сама полагодиться.
«Сьогодні субота, чи що там, кого ж спитати?», — нахмурився дід. У просторі, як комарі, літали кур’єрські коробки, іноді врізаючись одна в одну, через велику кількість легкого сміття, яким постійно грався вітер. Дзинь-дзинь, пролунало над вухом старого. Він обернувся й побачив кур’єрську комаху. Та, зафіксувавши його очі, вимкнулася та впала до рук старого. Він відкрив посилку й дістав жовтого камінця. «Час прийшов» — подумав дід й ковтнув жовтий імплант.
Тієї ж миті наноти розповсюдилися по всьому тілу старого. Він глибоко вдихнув, приєднав кіберногу та й мовив: «Тепер вже точно не буде іскрити».

А на третьому Атоні всім роздавали безкоштовні іграшки. Сині камінці з павучими лапками. Такі собі кібер-тваринки. Навіщо вони ніхто не знав, і ніхто не відмовлявся. Лише Жара сидів ображений на повітряному паркані, бо його павучка забрав старший брат.
— Знову він, знову, лізе у мої справи. Яке його діло, рукос.
Брат Жари вважав, що все  безкоштовне  несе загрозу, особливо юним недовершеним мізкам. Й розчавив свого та Жари павучків у міцному кулаці.
Третій Атон був найнаселенішою частиною міста. Особливо тут було багато підлітків, чиї батьки зникли на другому поверсі, чи як тут казали, другому Атоні. І не просто зникли люди, зник увесь поверх і там стало Нічого. А молодших дітей, які залишилися самі, відправили на четвертий Атон. Вже 12 років не було можливості потрапити з першого Атону на третій та навпаки. Ноги Жари звисали з повітряного паркану, погляд зникав у межі Нічого. Там був ніби туман, ніби світло, ніби темрява. Там все розчинилося та завмерло навіки. Стрибнути туди також не було можливості, ти ніби зависав у повітрі та непритомнів. А потім приходив до тями на паркані. Жара перевіряв це неодноразово. Предмети ж просто розчинялися.

У місті-планеті  було п’ять Атонів, п’ять поверхів, які єдналися між собою ліфтами. Виші жили на першому та останньому Атонах та контролювали ритм планети. Звичайні люди жили на другому, третьому та четвертому і все було добре. Доки в одну мить не зник другий Атон. Принаймні, так вважали мешканці міста. Картину вони бачили досить чітко, а що за нею, цікавило небагатьох.

Старий йшов порожньою вулицею, перехожі тут вже дванадцять років були рідкістю. Замість сонця лише блиск від порожнього неба. Цей блиск давав світло, щоб жити, але забрав увесь колір з першого Атону. Ліфт номер 303, настав час його полагодити. Настав час. «Ще дуже рано» — подумав старий та відчинив двері ліфта доторком руки.

У кабіні з миготінням ввімкнулося світло та зі стін у п’ять поверхів вийшли пасажирські сидіння. Сивий чоловік плюнув на долоню й там з’явилося маленьке жовте каміннячко нанота. «Йди працюй»,— сказав дід й випустив камінець на підлогу. Наноти розбіглися по циліндричній кімнаті, роз’єднавшись до мікрочастин. «Можна поспати», — подумав ліфтер та вмостився в найближчому кріслі. «Тут немає ні вітру, ні сміття. Нарешті відпочину».

Жара неохоче піднявся з парапету та пошкандибав вузькою вулицею до головного майдану. Сьогодні день пам’яті та шани зниклого Атону. Йти туди зовсім не хотілося, нагадувати собі про втрату було ще досить боляче. Коли сталася трагедія йому було лише п’ять років, а брату дванадцять.
Натовп з підлітків та дорослих поспішав до цього дзеркального Майдану. Цей Майдан транслював вишів на всі Атони. Одночасно можна було бачити усі поверхи міста, окрім другого, звісно.
Хтось позаду поплескав підлітка по плечу.
— Ой, — злякався від несподіванки Жара, — а, це ти, Фара. Рукос тебе під ребро, злякав.
— Не лайся, — відмовив брат, розкуйовдиши рукою світле волосся молодшого.
— Я майже не пам’ятаю батьків, лише усмішку мами, — нахмурився Жара.
— А як з батьком стрибали у повітряних кулях, забув? Ти так вищав, як кропус, ха-ха.
Жара промовчав, він так лагідно ховав уривки спогадів, так лячно було загубити хоч щось.
На Дзеркальній площі вже зібрався натовп із жителів третього Атону. Із високого стовпа виїхали руки-антени та розгорнулися у великі дзеркальні віяла, утворивши гігантську парасолю. Парасоля накрила своїм куполом цілу площу і з віял полинули промені ледь помітного світла. Люди закрили очі та приготувалися до трансляції.
«Жителі Арокопа, вітаємо вас з новим днем» – пролунав голос у голові кожного, хто стояв під дзеркальним куполом. Ледь помітні промені проходили крізь людей, залишаючи інформацію у мізках слухачів. У голові з’являлися образи та відчуття благоговіння.
— Сьогодні дванадцятий День пам’яті зникнення другого Атону, день, який ми не забудемо ніколи. Кожен з нас пізнав втрату близьких, кожен з нас навчився жити із болем у серці. Цього року, ми, виші п’ятого Атону, вирішили подарувати вам сині вогники пам’яті  у знак  вшанування зниклих людей та усього другого поверху нашого славного міста. Дістаньте свої вогники і ми з’єднаємося у жалючій та добрій пам’яті про наших зниклих родичів.
Всі почали діставати своїх синіх павучків, які заховали лапки та почали мерехтіти синім сяйвом. Люди підносили камінці до обличчя, світло яких осяювало їх заплющені очі. Заграла тиха, ледь чутна музика й камінці почали перетворюватися у зелено-блакитний пил та впитуватися у тіла спокійних людей. І коли останній павучок зник у голові останньої людини, парасоля вигнулася, як від сильного вітру, спрямувавши свої руки-віяла догори, і всі раптом запрокинули голови та розплющили очі, з яких полинуло яскраве синє світло.

Старий прокинувся від тремтіння кабіни ліфту. «Почалося» — пробурмотів він. Жовті наноти зібралися у камінець, який взяв чоловік та проковтнув. Він поклав руку на стіну ліфта, заплющив очі та став чекати. У голові пролунала тисяча звуків та образів, доки не зупинилася на певній потрібній картинці. Зв’язок з вишами п’ятого Атону відбувся.

Схильність підкорюватися в людях засіла так глибоко, що викоринити її майже неможливо.
Синє світло з людських очей почало поглинати все навколо, вкриваючи небо сріблястою хмарою. Жара злякано завмер, спостерігаючи  невідому стихію.
— Жара, тікаймо, — почув він знайомий голос та вийшов із трансу.
Брат схопив його за руку та потягнув крізь натовп завмерлих людей.
— Що це, я не розумію? — кричав Жара. — Дивися, вони всі сяють.
Жара торкнувся  якоїсь жінки й струм пройшов через все його тіло та тіло Фари. Брати впали та на мить знепритомніли. Жара отямився від чийогось схлипування й почав повзти на звук. Між синіх людей сиділа юна дівчина, приблизно років Жари. Хлопець підвівся та обережно підійшов до неї.
— Тікаймо, — прошепотів він, беручи дівча за руку. — Потрібно знайти схованку. Мій брат допоможе, надіюся. Фара!!! Де ти?
— Йдіть сюди, я біля ліфту.
Жара з дівчиною обережно, намагаючись не торкатися застиглих людей, рушили у напрямку ліфту, який знаходився на краю площі. Крім Фари, там були ще хлопець та дівчина років двадцяти.
— Усе вже в синьому сяйві, дивися у небо, воно затягується порожнечею, скоро тут буде Нічого, — мовив невисокий чорнявий хлопець.
— Треба тікати до четвертого Атону, це єдиний порятунок, — додала світловолоса дівиця.
— А як же усі ці люди? — закричав Жара. — Що буде з ними?
— Їх більше немає.  — відповів Фара й натиснув кнопку ліфта.
Та ліфт не відчинився, а синє сяйво вже доповзало до краю площі. Ще, якихось п’ять метрів і воно поглине увесь простір, увесь третій Атон.

Старий став у середину ліфту й встромив свого протеза у зелений відбиток сліду на підлозі. Зелені наноти миттєво відреагували та почали єднатися у конструкцію у формі крісла, повторюючі форми ліфтера. На підлокотниках з’явилися кнопки, важелі та інші елементи управління.
— Погнали, — спокійно промовив старий та запустив ліфт. — Дванадцять років тебе не будили, друже, працюємо.
Яскраве світло змінилося на зелене й ліфт стрімко рушив у напрямку третього Атону. Тиск посилювався з прискоренням ліфту, старий втиснувся у крісло й вміло керував машиною силою думки. Та раптом усе завмерло, ліфт увійшов у поле другого Атону. Запрацювали жовті наноти, швидко огортаючи сивого діда захисним скафандром. Все зникло, лише зелене крісло з жовтим ліфтером зависло у нічому. Минула мить довжиною у вічність.
— Арат! — хтось покликав старого. — Прокинься. Арат! Прокинься.
У голові ліфтера з’явилося лице давнього знайомого. Виша з п’ятого Атону. Але тіло не мало змоги поворухнутися, очі застигли скляним поглядом.
— Арат, — продовжив виш, — коли я скажу три, ти увійдеш у зону третього Атону. Приготуйся.
Арат з усієї сили тримав себе у свідомості, тримаючись за провідника. Крізь бар’єр Нічого, він дослухався до далекого знайомого голосу. Жовті наноти стримували молекули старого у купі, ліфт йшов крізь другий Атон. Арат прислухався.
— Один… Два… Три…
Кабіна ліфту знову з’явилася й двері відчинилися.

Синє сяйво все ближче й ближче наближалося до єдиних вцілілих людей біля ліфта. Фара безкінечно тиснув на кнопку, але машина ніяк не реагувала.
— Пробач, — обійняв Фара молодшого, — я не захистив тебе.
П’ятеро молодих людей притислися до дверей мовчазного ліфту та заплющили очі в очікуванні кінця. Жара уявив усміхнене лице своєї мами, згадав розваги з батьком. Недарма він так обережно зберігав ці спогади, з ними легше йти у Нічого.
Незнайоме дівчисько взяло Жару за руку, стало тепліше, хлопець розплющив очі й зустрівся з поглядом, сповненим спокоєм.
Синє сяйво майже торкалося їх, та вже не було страшно. Відчувалося електричне тремтіння синіх світлових ліній, достатньо простягнути руку й сяйво поглине тебе. Жара повільно потягнувся до вже майже сріблястого Нічого, очікування було дуже довге, так хотілося його скоротити.
— Стій! — крикнув Фара та затулив брата собою. Сяйво торкнулося ноги Фари й почало повільно її огортати.
І раптом двері ліфта відчинилися. Молодь поспіхом ввалилася у кабіну, Жара притягнув брата за собою.
— Швидше, — зашипів старий й зачинив кабіну помахом руки.
Оглянувши ногу Фари, ліфтер посміхнувся, нарешті в нього буде наступник.

— Так, можна просто завантажити в тебе інформацію. Але сприйняти ти її не зможеш і використати теж. Тому потрібно вивчати, поступово впитуючи та розуміючи течію нашого Всесвіту. І тоді, можливо, ти зможеш змінити русло або хоча б втримати його у теперішньому напрямі.
Знову цей сон, подумав Фара та впав у небуття. Світло. Старий. Незрозумілі слова. Жара. Де він? Темрява. Світло.
Арат вже не вперше рятував вцілілих. Все було звично й завжди однаково. Та хлопця з пораненою кінцівкою, як у нього, він рятував уперше.
У мить, коли зачинився ліфт, другий та третій Атони почали з’єднуватися, утворюючи сіру блискучу порожнечу. Арат швидко роздав шматочки жовтих нанотів новоприбульцям, запхав й у рота пораненого Фари. Людей огорнуло прозорими захисними скафандрами й усі шестеро знепритомніли.

Минув тиждень або два, відтоді як Жара та інші врятувалися від синього сяйва, свідомість ще не сприймала нову реальність. Було багато запитань і стільки ж незрозумілих відповідей.
— Але люди загинули, — розгублено мовив хлопець.
— Страждають не ті хто пішов з синім сяйвом, а ті хто залишився. Ми повинні це робити.
— Але ж ви не підкоряєтесь.
— Всі ми підкоряємося, але деяким щастить, як тобі.
Високий чоловік з блакитними очима та глибокими залисинами на лобі з розумінням дивився на підлітка. Колись і він намагався зрозуміти неосяжне.
— Брат врятував мене. Але де він. Де інші? І навіщо я тут?
— На п’ятому і живемо ми, ті кого врятували виші першого Атону. Як тебе твій брат. Він справжній.
— Справжній?
— Так. Він бачить голий Всесвіт. Цей дар підкоряється не кожному. Такі як він можуть змінити русло подій.
— Я ще побачу Фара? Де він?
— На першому Атоні, у серці нашого світу. Ви часто будете спілкуватися, але в інший спосіб. Ти звикнеш.
Жара дивився у стіни-монітори округлої кімнати. Вони світилися синім сяйвом, але це світло вже не тягнуло до себе, воно взагалі не викликало ніяких емоцій. Всередині стояв круглий стіл з три-де проєкцією невідомої конструкції.
— Що це? — поцікавився хлопець та почав уважніше роздивлятися прозору ілюзію.
— Це Арокоп. Наш дім, — відповів Дара, так звали блакитноокого.

Фара звикав до свого нового стану. І кібер-нога то було найменше, що збивало його з пантелику. Дивний старий, здається Арат, дивне безкольорове місце, дивні комахи-поштарі й саме повітря. Хлопець сидів на ліжку, обпершись руками та втупився у сіро-жовту підлогу,  якщо сіро-жовтий рахується за колір. Важка голова схилилася під своєю вагою, руки в напрузі стискали жовто-сірий матрац. Кібер-нога мерехтіла жовтуватим світлом, очі втомилися від одноманітності.
Фара занурився спогадами у своє дитинство, де вагітна мама та завжди усміхнений батько тримають його за руки, гуляючи парком. Він виривається та біжить за кропусом, який харчується статичним струмом і від цього завжди пухнастий. Кропус запізно побачив мале хлопча та не встиг вчасно втікти. Фара схопив його м’яке округле тільце та притиснув з усієї сили до себе. Створіннячко заверещало та почало пручатися, випускаючи легкі електричні розряди. Фарі стало лоскотно й він залився дзвінким сміхом.
— Відпусти кропуса, синочку. — попросила лагідно мама.
— Але він так приємно лоскоче. — крізь сміх відгукнув малий.
— Зараз я тебе залоскочу! — схопив Фару батько й закружляв навколо себе.
Кропус вирвався та тріскучо побіг подалі від людей.

— Гей, хлопче, прокинувся?
На порозі кімнати з’явився старий з протезом замість ноги, як у Фари. Він усміхався, але очі були сумні. Арат доторкнувся до стіни кімнати й та заграла зеленими вогниками. В очах Фари виникло запитання.
— Так, це єдиний колір на нашому Атоні, звичайно крім ліфтів і твоєї уяви. Пішли, прийшов час знайомитися з твоїм новим світом.
Фара неохоче підвівся та поплентався в бік старого. В голові згадувалися якісь його установки про нові знання, течії та русла. Та все було поглинено густим туманом й тлумачення цих речей було неочевидне.
За дверима кімнати гуляв вітер, ганяючи прозоре сміття, кур’єрські комахи гуділи над головою та деінде траплялися люди. Жінки та чоловіки не старше тридцяти років на вигляд займалися якимись не зрозумілими для Фари справами. У кожного з них в тілі був вмонтований кібер-пристрій, рука або пальці, а от одноногі не траплялися.
— Ти тут найстаріший, — зауважив Фара.
— Бо я не сплю, — усміхнувся Арат, — усі вони віддають перевагу кібер-сну, а я ні. Бо хочу бачити течію свого життя, навіть коли це страшенно нудно.
— Не розумію, навіщо вони сплять?
— Ммм, нарешті почав цікавитися. Зрозумій, другого Атону ніколи не існувало. Але це незбагненно для звичайних людей. Ви просто живете у своїх мріях, в умовах, які вам надає Арокоп. Та це не життя, хоча не мені судити. Я так давно живу тут, що вже не пам’ятаю, як це бути обдуреним.
— Я здогадувався, що щось не так, та я не розумів. До зникнення батьків все було просто, ти любиш, тебе люблять і цього достатньо.
— Вітаю у клубі, — усміхнувся Арат.
Фара зупинився біля дівчини, яка присіла на підлогу та світилася жовтим світлом. Підлога складалася з широких квадратних плит з периметром у людський зріст, на деяких віднілися відбитки слідів різних форм. Деякі підсвічувалися жовтим світлом. Придивившись, Фара помітив, що кінчики пальців правої руки дівчини кібернетичні й занурилися у відбиток у плиті.
— Що вона робить? — запитав хлопець.
— Сканує частину серця Арокопу. Перевіряє відхилення та усуває погрішності, більшу частину роблять жовті наноти, з них складається серце.
— Вперше чую про серце.
— О, наш Всесвіт дивовижний, — вже голосно зареготав Арат. — Та любові тут не багато. Бо серцю потрібна енергія і люди є його джерелом. Коли сині наноти подрібнюють людей на атоми, з’єднуються Нічого та третій Атон. І в ту саму мить серце нашого міста отримує достатньо енергії на тридцять наших років. Та минулого разу цього було недостатньо.
— Так ось чому вони сплять, — зупинився Фара, не в змозі осягнути інформацію. — Щоб не бачити цей жах.
— Ні, сплять, бо вцілілих не багато. Минулого разу врятувалося шестеро з чотирьох ліфтів. Цього разу одинадцять.  Мені пощастило з врожаєм, аж п’ятеро. Та не всі пристосовані до першого Атону, інших врятованих відправляють на п’ятий. Ми його називаємо Очі Арокопа.
— Там Жара?
— Так, у вас буде можливість поспілкуватися.
— П’ятий Атон також спить?
— О, ні. Інакше хто нас розбудить. Вони слідкують та управляють заданою течією. Підтримують те, що є. Та впливати вони не можуть. Ми прийшли.
Арат зупинився біля ліфту номер 303.

Жара ближче підійшов до проекції Арокопу, щоб роздивитися деталі. Це була конусоподібна конструкція, яка повільно оберталася навколо себе, тримаючись у основі на кулі, що світилася яскравим жовтим світлом. З неї утворювався перший сіро-жовтий шар у формі чаші. І на цій чаші розташувалася прозора сіра сфера з жовтими  рухливими комахами та розкреслена жовтою сіткою.
— Це перший Атон, а жовта куля це — серце нашого міста, — відповів Дара на питання у голові юнака.
Далі йшов широкий, більший за інші, шар блискучої срібно-блакитної маси, яка повільно з’єднувалася, вибухаючі блискавками.
— Зараз наше серце насичується енергією. Сподіваюся, цього разу йому вистачить надовше.
— Це і є Нічого? — здогадався Жара. — Воно поглинає третій Атон, як колись другий.
— Так, але ж другого Атону ніколи не існувало. Там завжди Нічого, і цей процес триває завжди. Люди четвертого Атону тепер будуть думати, що завжди жили на третьому і в них буде новий День Пам’яті зникнення другого Атону.
— Як це можливо? Але ж я все пам’ятаю.
— Звісно, — з розумінням кивнув Дара, — жовті наноти знають свою справу.
— Але ж я бував на четвертому Атоні, я їздив на ліфті туди з братом.
— Новий четвертий Атон майже готовий, ще три тижні і наноти його добудують у тій же подобі і навіть не забудуть про кропусів.
Жара звернув увагу на третій та четвертий шари конструкції. На третьому Атоні, який колись був четвертим, йшло життя, маленьке, кольорове людське життя. А між третім та п’ятим розширювався простір, копіюючі третій шар, але без маленьких крапочок людей. І останній шар п’ятого Атону, який накривав усі конструкцію прозорою парасолею, Очі Арокопа.
— Ці ваші наноти створюють і людей?
— Ні, на жаль чи на щастя вони цього не вміють.
— Але ж люди з четвертого Атону знають, що вони саме з четвертого.
— Ні, вони вважають, що вони третій Атон. Назви Атонів вигадані для людей, які стануть паливом серця Арокопа.
— Як це, я не розумію.
— Коли людина у чомусь впевнена, вона не сприймає іншу інформацію. Саме тому ми не готові. Саме тому так мало вцілілих.
— Ми живемо, щоб існував Арокоп?
— Я не знаю.

— Жовті наноти активізуються, коли серце втрачає енергію. І працюють на відновлення Атонів, кінцівок та інших запчастин. А так ми переважно користуємося зеленими, — пояснював старий входячи до ліфту.
— А сині? Що з ними не так?
— Сині роз’єднують молекули на атоми.
Здається, Фара не відчував більше ніяких емоцій. Все це занадто приголомшувало його свідомість. Жара, брат, його образ був рятівною ниточкою у новій реальності.
— Я хочу побачити брата, — звернувся хлопець до Арата.
— Добре, це можна влаштувати.
Старий поклав руку на стіну ліфту та закрив очі. Подумки він шукав потрібний образ, обличчя Дари. Тієї ж миті на  одному з синіх екранів кімнати п’ятого Атону з’явилося лице ліфтера.
— Арат, я бачу тебе, — відгукнувся Дара, — новачок зі мною.
Дара тримався рукою екрану з образом сивого Арату.
— Жара, підійди, — покликав він здивованого хлопця, — поклади руку на екран і дивись.
Жара слухняно виконав прохання Дари. По руці пройшлося легке електричне лоскотіння, як від пухнастого кропуса. На першому Атоні Фара тримався рукою за стіну ліфту та, заплющивши очі, шукав у потоці образів, лице молодшого брата.
— Малий, ти чуєш мене?
На синьому екрані з’явилося лице Фари.
— Чую, брате, й бачу, — схвильовано відповів Жара. — Як ти?
— Тримаюся. Ще нічого не розумію, але ж ми впораємося.
— Так, впораємося, — на щоці молодшого брата з’явилася мокра рисочка від сльози.
— Ти вже знаєш про серце?
— Так, але як це можливо…
— Всесвіт інший, але ми знайдемо спосіб.
— Дякую, Фара, що врятував.
— Я люблю тебе, молодший. Вчись дивитися.
— І я тебе. Я намагатимуся.
Лице Фари зникло з екрану і той знову замерехтів синім сяйвом. Сльоза не втрималася на щоці та розбризкалася об блискучу підлогу. Жара довго не зводив очей з мокрої краплинки, у ній було усе його існування, він зробив крок, закривши своє минуле м’яким мокасином. Прийшов час вчитися новому життю.

— Я скоро піду, — задумливо вигукнув Арат.
— Куди? — без цікавості запитав Фара.
— У небуття. Досить вже нудьгувати у цьому місці.
— Ти хочеш померти?
— Так, особливо за власним бажанням. Думаю, я на це заслужив.
— Я хочу побачити серце.
— О, це хибна ідея. Та й небезпечна. Невідомо як на це відреагують жовті наноти.
— Ти ж хочеш померти за власним бажанням.
— Так, але від нудної старості, а не від невиправданого героїзму.
— Ти бачив його? Серце? Торкався? Питав чому? Навіщо? Задля чого помирають люди? Я хочу побачити серце! — перейшов на крик Фара.
— Хлопче, заспокойся. Зустріч з серцем витримає хіба що твій протез. Захисний скафандр тут не допоможе.
— Тоді мені потрібно інше тіло? Все штучне.
— Вгамуйся, зараз просто вчись. Вивчи те що є, і тоді, можливо, тобі вистачить розуму знайти інші можливості. А не вбивати себе безглуздою маячнею. Люди живлять це місто вже тисячі років. Ніхто не пам’ятає та вже й не знає, з чого наш Всесвіт і чому людство платить таку високу ціну.
Фара вдарив рукою по стіні ліфту й зі стін почали висуватися пасажирські крісла.
— Бачу машина тебе слухається. Почни з підкорення ліфту, а потім вже познайомишся і з серцем Арокопа.
— Привіт. — на порозі ліфту стояла світловолоса дівчина, знизивши своєю присутністю напругу в повітрі. Та сама, яка врятувалася разом із Фара та іншими.
— Ооооо, Кая, — зрадів дід, — як твої нові пальці?
Кая підняла до гори вказівний палець правої руки.
— Лише один, — сумно посміхнулася дівчина, — та я ще не знаю куди його встромляти.
— Ха-ха-ха, — зареготав Арат, — де твій наставник?
— Тут, поряд. Я побачила вас у відчинених дверях. Я ж нікого тут не знаю і ось…
— Дізнаєшся поступово. Ще три місяці і потім кібер-сон, — зауважив дід.
— Так, мені сказали. Я чула вашу розмову, трохи. І також хочу побачити серце.
— Кая, тебе чекає наставник. Йди та забудь ці несенітниці, — став серйозним Арат, — Фара, час активувати зелених нанотів.

Жара вийшов з кімнати 303, яка була останньої зупинкою рятівного ліфта. Таких кімнат на Атоні було чотири, у кожній свої виші, у кожного свої обов’язки. Крім нього, новачків було ще п’ятеро, тепер вони усі жили разом. Вони майже не спілкувалися, лише короткі побутові фрази.
Жара шукав парапет над Нічого, щоб стрибнути та знепритомніти, але тут його не було. Тут все світилося білим світлом, було надто яскраво. А так хотілося сховатися. Біла підлога, білі стіни, білий одяг та бліді люди.
Хлопець увійшов до загальної кімнати новачків, на щастя, тут нікого не було. Він впав на ліжко обличчям донизу та дав волю сльозам. Жара ридав, доки сили не залишили його та він загубився у глибокому сні.

Фара лежав на ліжку у своєму теперішньому помешканні, замислено вдивляючись у сіру стелю. Думки блукали у пошуках істини чи, принаймні, чогось на неї схожого. Ритмічно постукуючи долонею по стіні, він змушував кімнату мерехтіти зеленим сяйвом. Сьогодні він отримав шматочок зеленого каміння й наноти опоновували свій новий дім, тіло Фари.
У двері постукали.  Фара неохоче відірвався від споглядання стелі, ліниво махнув рукою і двері відчинилися. На порозі стояла Кая.
— Вибач, — зніяковіло мовила дівчина, поправляючи світле пасмо за вухо, — мені потрібно з кимось цим поділитися. Та з усього першого Атону ти найближча мені людина.
— Заходь, — не дуже зацікавлено відповів Фара, — підводячись на ліжку.
— Пам’ятаєш, як ми потрапили у ліфт, майже в останню мить і Арат дав нам проковтнути жовті камінці?
— Ні, я вже тоді відключився. Пам’ятаю лише останні три дні. Що тебе занепокоїло?
— Розумієш, коли я проковтнула жовтого нанота, то дещо побачила. Мені було незрозуміло, що це, а потім я підслухала як ти казав про серце. Думаю, тоді я побачила його.
— Серце? — цікавість заграла в очах Фари, він підвівся, взяв Каю за руку та обережно змусив сісти поряд.
— Продовжуй, — мовив хлопець, не відпускаючи руку дівчини.
— Ці наноти, як один організм і водночас мільярд окремих. Я ніколи такого не відчувала. Але мені здалося, що усі разом вони мають якусь місію та не можуть її здійснити. Таке відчуття, що їм потрібен ліфтер, той, хто зможе їх направити. У серця не має направляючого.
— Нам потрібно туди потрапити.
— Куди?
— До серця.
— Але як? Як його знайти?
— Центр Арокопу пронизує стрижень, пам’ятаєш на Дзеркальній площі? Потрібно потрапити усередину.
— Та це ж просто колона…
— Не думаю. Пішли, — схопився Фара та попрямував до виходу.
— Це неможливо, — злякалася дівчина, — це лише мої здогадки.
— Це відповіді. Ти побачила серце, бо жовті наноти є його частиною, — Фара підійшов до Каї та підняв її з ліжка за плечі.
— Я не впевнена, — вже пожалкувала Кая за свою відвертість.
— У нас є очі на п’ятому Атоні, — Фара вже мав план. Не те щоб план, але десь усередині він відчував правильний напрямок.

«Жара, синку, прокидайся», — маленький хлопчик потягнувся та розплющив очі. «Мамо, я так сумував» — потягнулися рученята до молодої усміхненої жінки. «Прокидайся, любчику, тебе кличе Фара, допоможи брату».
— Фара, — вигукнув Жара та різко підвівся у ліжку. Це просто сон.
Інші новенькі вже повернулися й відпочивали в своїх ліжках. Загалом, це були діти від п’ятнадцяти до сімнадцяти років. Жара був старший за всіх. Хмара суму та розгубленості нависла у білій чудовій кімнаті. Та настрій був не чудовий. Прийняття нової реальності занадто важко давалася підліткам. І увесь вільний час вони просто лежали, перетравлючі головою останній життєвий досвід, як шлунок перетравлює несвіжу їжу.
Жара остаточно підвіся з ліжка та стрімко попрямував до виходу з кімнати.
— Ти куди? — зупинив його голос дівчинки, яку він витяг з натовпу людей, що розщеплювалися на атоми синіми нанотами.
Хлопець на мить зупинився та, не відповівши, продовжив рух. Жара перейшов на біг, він спішив, щось відчував, його чекав Фара. Ноги самі донесли до кімнати 303. Там стояв Дара й стурбовано спостерігав за проекцією Арокопа. Поява Жари його зовсім не здивувала.
— Дивись, — покликав Дара хлопця,— у серці щось відбувається. Воно стало більш рухливим. А стрижень наповнюється матерією Нічого. Я не бачив такого жодного разу.
Жара повільно підійшов до проекціїї. Йому звідкись стало усе зрозуміло.
—   Там мій брат.
—   Що? — здивувався Дара, — це неможливо.
Він різко підійшов до одного з екранів стіни та почав кликати Арата. Жара зробив те саме, але у пошуках Фари.
— Так ми їх можемо покликати лише, коли вони у ліфті, — не ховаючи стурбованості промовив Дара. — Потрібно посилати кур’єрів.
Він підійшов до столу та натиснув відповідну кнопку на його периметрі. Тієї ж миті кур’єрська комаха з першого Атону вирушила на пошуки старого ліфтера.

Арат, як завжди, відпочивав на парковій лавочці, обмірковуючи, як скоріше ввести новачка у курс справ та нарешті піти на спочинок. Дзинь-дзинь, пролунало над вухом.
— Клята комаха, — відмахнувся від кур’єра Арат, — не на часі.
Комаха облетіла сиву голову старого та зависла перед його очима.
— Добре, скануй, — витріщів очі ліфтер.
Комаха просканувала очі старого та відключилася. Арат у повітрі спіймав кур’єрське створіннячко рукою. У середині лежав жовтий камінець.
— От халепа, — злякався старий. Він, мабуть, ніколи так швидко не бігав, навіть за часи далекого юнацтва. Через хвилину Арат вже тримався за стіну ліфту 303.

— Брате, де ти? Брате, де ти? — безупинно шепотів Жара, шукаючи Фару.
— Привіт, малий, — з’явилося лице старшого на стіні-екрані. Але не на одному, а на всіх
— Фара, — вигукнув малий, — ти кликав мене, я чув.
— Так, мені потрібна твоя допомога. Я зараз у серці Арокопа і те, що я бачу, неймовірне.

За годину до цього Фара і Кая обходили по колу колону у центрі площі першого Атону. Колону, яка пронизувала усе місто Арокоп. Заплющивши очі, хлопець поклав руку на гладку поверхню будови та обережно намагався відчути хоч щось.
— Фара, — покликала дівчина, — до серця немає входу.
Хлопець зупинився та щільно притиснув долоні до споруди. Кая підійшла до Фари та міцно обійняла його за широкі плечі.
— Мені страшно, — мовила дівчина й заплакала.
Фара відволікся та, обернувшись до Каї, обійняв її у відповідь. Вони так стояли, здається, цілу вічність. Мовчки. Цієї миті їм було добре. Не існувало нічого, крім їхніх обіймів.
— Мені потрібно його покликати, — сказав тихо Фара, немовби ділився страшенною таємницею.
Кая все зрозуміла. Вона доторкнулася губами до його губ та прошепотіла у відповідь.
— Я з тобою.
Хлопчина притулився до стриженя, заплющив очі та почав шукати потрібний образ. У голові одна за одною швидко змінювалися незрозумілі для Фари картинки. Спалахи світла, люди, наноти, кур’єрські комахи…  потім усе зупинилося. Настала темрява, зникло повітря, а з ним і постійний вітер. Фара намагався вдихнути, здавалося, що зараз помре. А потім його огорнув спокій, він побачив в далечині яскраву крапку і так нездоланно захотілося до цього світла. І наступної миті мільйонами образів заполонилася його голова, щось не давало йому дістатися манливого світла.
— Фара!— кричала Кая, трусячи обм’якле на підлозі тіло хлопця. — Фара, отямся. Я не хочу тут залишитися сама.
Фара глибоко вдихнув та закашлявся. Яскрава крапка у темряві ще досі манила до себе. Він подивився на заплакану Каю.
— Що трапилося?
— Я ледь встигла відтягти тебе від стриженя, — хлюпала носом дівчина. — Твої очі стали кольору жовтого скла і ти перестав дихати. Думала, ти помреш. А потім стрижень став світитися жовтим і почав тебе поглинати. Я ледь встигла.
Лише зараз Фара звернув увагу на зміни гладкої колони. Вона стала, як густий жовтий туман, що міцно тримає форму та не виходить за свої межі.
— Це вхід до серця, — усміхнувся Фара, — у нас вийшло.
Хлопець підвівся, спершись на гостре плече Каї, і обережно почав вдивлятися у жовту хмару-колону.
— Що ти побачив? — запитала дівчина.
— Точно не знаю. Але я зрозумів одне: Арокоп — не наш дім. Це взагалі не місто, це транспорт.
— Як ліфти? — здивувалася Кая
— О, ні, — жовті вогники заблищали в очах Фари, — це щось більше та масштабніше.
Кая взяла руку Фари у свою.
— Я з тобою.
І обидва сміливо зайшли у скупчення жовтих нанотів.

— Ти бачиш те, що бачу я? — звернувся Фара до молодшого.
На екрані з’явилася велика блакитно-зелена куля.
— Що це? — запитав Жара.
— Це наш дім. Брате, потрібно, щоб люди знали. Ти допоможеш мені поговорити з жителями Арокопа. Зараз Нічого потрапляє у стрижень і через гору вийде назовні, огорнувши наш корабель захисним коконом.
— Корабель? Що це таке? — не розумів Жара. Поряд стояв Дара, тримаючись за стіну, на екрані під його долонею з’явилося лице Арата.
— Хлопче, що ти робиш?! — грізно закричав ліфтер.
— Арате, — усміхнулися усі обличчя Фари на екранах кімнати 303. — Я міняю русло. Більше ніхто не буде помирати.
— Ха-ха-ха!!! — голосно засміявся старий. — Я в тобі не сумнівався.
— Поясни, — втрутився Дара у діалог.
— Так, звісно, — відгукнувся Фара. — Арокоп не наш дім. У людства була мета. Ми висимо у безодні нескінченно довго. Вони хочуть, щоб я керував ними.
— Ким? — в один голос запитали Жара та Дара.
— Жовті наноти. Серце. Все, що вони роблять, це програма далекої давнини. І вони будуть підтримувати так званий баланс, доки не дістануться поставленої мети.
— Яка їх мета? — тихо мовив Жара.
— Доставити нас додому.
— Арокоп, це все що ми знаємо, іншого не існує, — засумнівався Дара.
— Всесвіт набагато ширше нашої уяви, — прокрехтів старий. — Збирайте людей на площі.
Дара слухняно підійшов до столу і ввімкнув потрібну кнопку. Заграла приємна, ледь чутна музика. Люди першого, третього та п’ятого Атонів пішли на дзеркальні площі. З сріблястих колон почали висуватися віяла-парасолі. Відкрилася і парасоля назовні. Люди заплющили очі та чекали на повідомлення. Жара тримав руку на стіні-екрані, даючи можливість брату сказати важливі слова.
— Люди, з вами говорить Фара, житель Арокопа.
Натовп слухав, заплющивши очі. Фара продовжив.
— Колись ми назвемо наше місто Ялов або ж Рітсорп. Я впевнений, у нас була мета і її потрібно знайти. Досить висіти у безодні, Арокоп — не справжній наш дім. Йдіть до своїх кімнат, зараз усе зануриться у кібер-сон. До зустрічі вдома.
Люди слухняно почали розходитися по домівках. Виші п’ятого Атону знають краще. Дара, Жара і навіть Арат пішли готуватися до кібер-сну.
— Оратор з нього нікудишній, — бурмотів собі під ніс Арат. — Русло він поміняв. Я у кібер-сні не був сімдесят років. Не дають спокійно померти.
Жара зайшов у кімнату, всі новачки вже були у своїх ліжках. “До зустрічі, брате”, — подумав Жара та зайняв своє місце. Ледь чутна музика огорнула весь Арокоп.

Усередині серця сиділи двоє на зручних жовтих кріслах та прокладали шлях до бажаної мети — яскравої блакитно-зеленої крапки у безодні. Вони стали частиною жовтих нанотів, а наноти стали частиною них. Двигун запустився. Нічого стало виходити назовні стриженем, до зовнішньої парасолі, та огортати весь корабель захисним бар’єром.
— Напрямок відновлено, — пролунав голос.
Місто-корабель нарешті продовжило свою подорож.