28 Жовтня, 2023
Людина міленіуму
Повернутися до конкурсу: Hightech vs Lowtech (стимпанк АБО кіберпанк)
I
Під чорним дощем
Під чорним дощем
В житті я найбільше не терплю двох речей: ідіотів і коли в мій кабінет вриваються без стуку. Особливо, коли вриваються ідіоти. І ця товста свиня Лоренцо це добре знає. Але трясця його матері — він щойно відкрив мої двері ударом плеча, чого ніколи раніше собі не дозволяв. Його руки були зайняті горою паперів. І, звісно ж, ці пухкі пальчики-ковбаски не втримали своєї ноші, коли їхній власник-телепень перечепився через одвірок. Перед моїм столом віялом розсипалася купа макулатури, серед якої я помітив газетні підшивки й різноманітну документацію. Я мовчки спостерігав як Лоренцо збирає папери, та врешті не витримав і встав йому допомогти, бо було огидно дивитися як він повзає на колінах і соває своє відвисле черево по підлозі.
— Дякую, лейтенанте. Пробачте, що зайшов без стуку.
— Не зайшов, а влетів — як гарматне ядро. Сподіваюся, у того, що ти мало не зніс мої двері з петель і перетворив мій кабінет на сміттєве звалище, є важлива причина.
— Іще раз пробачте…
— Досить.
— Так. Кгм… сьогодні архів нарешті переповнився, тому начальник наказав рознести надлишки документації і газетних підшивок по кабінетах працівників.
— Тобто тепер я маю тримати цей мотлох у себе?
— Тимчасово — доки архів не розширять. Допоможіть мені піднятися.
— Не зайшов, а влетів — як гарматне ядро. Сподіваюся, у того, що ти мало не зніс мої двері з петель і перетворив мій кабінет на сміттєве звалище, є важлива причина.
— Іще раз пробачте…
— Досить.
— Так. Кгм… сьогодні архів нарешті переповнився, тому начальник наказав рознести надлишки документації і газетних підшивок по кабінетах працівників.
— Тобто тепер я маю тримати цей мотлох у себе?
— Тимчасово — доки архів не розширять. Допоможіть мені піднятися.
Я обхопив його під пахвами і потягнув на себе. Цей червонопикий кнур важив кілограмів сто вісімдесят, не менше.
— Кляті бюрократи, — прохарчав я, піднімаючи його на ноги.
Ми склали папери в кутку, на стільцях для відвідувачів, після чого Лоренцо почав обтрушувати коліна і розстебнутий камзол. Він у нього завжди був розстебнутий, бо на його череві не могла зійтися жодна уніформа. На замовлення він її шити не хотів: це було недешеве задоволення, а вся зарплатня у нього йшла на харчі і оренду маленької кімнатки, в якій він тільки й робив, що жер. Хоча минулого місяця ми з ним відвідали ательє мадам Альбертіни. Вона мило запропонувала зняти з нього мірки і пошити камзол його розміру, щойно прийде до тями після пережитого. Обіцяла зробити йому велику знижку, якщо ми спіймаємо вбивцю…
Повертаючись на місяць назад: в одній з примірочних кабінок ательє вона знайшла вбитим свого клієнта — іще рум’яний труп сидів на стільчику перед дзеркалом, зі спущеними штанами і капелюхом на обличчі, немов закуняв. Бідоласі скрутили в’язи. Шийні хребці були буквально роздроблені, а на шкірі лишилися синяво-чорні відмітини від могутніх пальців. Не дивно, що мадам Альбертіні потрібен був час на відновлення: після пережитого вона ще довго не зможе наживляти нитку на голку і вести рівний шов — так сильно у неї трусяться руки. Та й клієнтів це добряче відлякало.
В момент убивства вона була в підсобці за прилавком, звідки почула метушню біля примірочних, а потім важкий гуркіт в провулку за ательє — немов там упало щось важке. Після огляду місця злочину я дійшов висновку, що вбивця проник всередину через вікно на другому поверсі (мабуть, ще до того, як жертва туди прийшла) і втік тим же шляхом, вистрибнувши з вікна. Схоже, саме цей гуркіт чула власниця. Судячи із тріщин на бруківці на місці приземлення, вбивця був доволі важким. Не розумію як він дістався до того вікна. Приніс із собою драбину? Можливо, але малоймовірно: з нею багато мороки. Та й навіщо тоді стрибати з другого поверху, зчиняючи зайвий шум? Скоріше з ним був спільник-акробат, який заліз нагору першим і скинув йому мотузку. Тільки-от я не знайшов ні слідів спільника, ні волокон мотузки у тих місцях, до яких її могли б прикріпити.
З іншого боку провулок межує з магазином таксидерміста Жуля. Він теж чув той гуркіт, але не надав йому особливого значення, стверджуючи, що шум — це буденна річ для великого оживленого міста; і тут я мусив з ним погодитися.
Справа загрожувала зайти в глухий кут і макнути мою й без того хитку репутацію в багно. Єдине, що спало мені на думку — навідатися у місцевий цирк «Бернадетт», де я міг знайти і акробатів, здатних залізти куди завгодно, і силачів, здатних однією рукою зламати людині шию. Але у всієї трупи акробатів виявилося залізне алібі. В єдиного силача у цирку алібі було не таке надійне. Та варто було мені поглянути на його тупу баранячу фізіономію, як я одразу зрозумів — це точно не його рук справа: він не здатен здійснити таке продумане вбивство, навіть якщо його продумав хтось інший, і покинути місце злочину непоміченим. Я поставив йому кілька питань «для годиться» і поспішно відкланявся.
В особі вбитого я виділив два характерні моменти: він був постійним клієнтом мадам Альбертіни і одним із власників фабрики «Géant de Vapeur» («Паровий Гігант»), яка займалася виробництвом парових машин і котлів. Не складно зрозуміти, що мотив убивства лежав у діловій площині — там, де крутяться великі гроші. Вбивця знав де і коли можна спокійно дістатися до жертви, отже вбивство планувалося довго й ретельно. Але що це мені дає? Засадити за ґрати конкурента-магната неможливо, навіть якщо він сам прийде до мене і у всьому зізнається.
Усе це пронеслося в моїй голові за кілька секунд, доки я дивився як Лоренцо обтрушує свій поношений камзол. Врешті мені набридло слухати це шурхотіння і я вказав йому рукою на двері.
— Пробачте, лейтенанте, але я не можу піти.
— Чудово. Тоді піду я. Робочий день якраз закінчується.
— Чекайте. Мушу вам зізнатися, що насправді архів переповнився ще минулого тижня. Просто я боявся турбувати вас, і тому чекав важливішої нагоди для візиту.
— Бачу, дочекався?
— Так. Я прийшов сказати, що ви потрібні у театрі.
— У театрі? Я не бачу себе театралом.
— Ні-ні, я не про це. Сьогодні ввечері там відбулося вбивство.
— І що? У мене на руках і так висить кілька нерозкритих справ. Повісьте цю на когось іншого.
— Але це по вашій частині: здається, в театрі попрацював той самий вбивця, що й в ательє.
— Здається? — Я поглянув на годинник на столі: робочий день уже закінчувався і мені хотілося скоріше забратися звідси.
— Очевидці кажуть, що якась фігура в каптурі схопила жертву і скинула її вниз з приватної ложі, а потім швидко втекла. На таке здатен лише справжній силач і спритник в одній особі, хіба ні?
— Чудово. Тоді піду я. Робочий день якраз закінчується.
— Чекайте. Мушу вам зізнатися, що насправді архів переповнився ще минулого тижня. Просто я боявся турбувати вас, і тому чекав важливішої нагоди для візиту.
— Бачу, дочекався?
— Так. Я прийшов сказати, що ви потрібні у театрі.
— У театрі? Я не бачу себе театралом.
— Ні-ні, я не про це. Сьогодні ввечері там відбулося вбивство.
— І що? У мене на руках і так висить кілька нерозкритих справ. Повісьте цю на когось іншого.
— Але це по вашій частині: здається, в театрі попрацював той самий вбивця, що й в ательє.
— Здається? — Я поглянув на годинник на столі: робочий день уже закінчувався і мені хотілося скоріше забратися звідси.
— Очевидці кажуть, що якась фігура в каптурі схопила жертву і скинула її вниз з приватної ложі, а потім швидко втекла. На таке здатен лише справжній силач і спритник в одній особі, хіба ні?
Я замислено перевів погляд на голову дикого кабана, яка висіла на стіні над моїм столом, між двома паровими трубами. Ця голова кілька років тому була придбана в магазині таксидерміста Жуля, котрий чув, як наш убивця шумів у провулку. Ниточки… Усе у світі поєднується тонкими ниточками… Я уявив, що замість голови кабана там висить голова Лоренцо.
— Ніякої різниці.., — пробурмотів я сам до себе.
— Що?
— Нічого. Збирайся, ми їдемо в театр.
— Що?
— Нічого. Збирайся, ми їдемо в театр.
*
Ненавиджу це місто. З часів мого дитинства воно розрослося неначе злоякісна пухлина на тілі Землі. Здавалося, ні Бог ні Диявол не змогли б зупинити його зростання, не змогли б завадити паровим трубам простягатися все далі й далі, скільки сягає око, немов сталевий багатоголовий змій, який не має ні початку ні кінця, який виповзає зі стін, вповзає у землю, обвивається навколо будинків і кварталів, і люто сичить, коли пара виривається із тріщин на його сталевій лусці. Саме тому я називаю це місто зміїною лощиною, а його мешканців — поживою для циклопічного плазуна, який рано чи пізно пережере нас усіх. І це не метафора.
За мого дитинства на околицях міста було всього дві великі фабрики. А тепер вони півколом оточують зміїну лощину, немов фортеці, які захищають її від зовнішнього світу, чи, радше, світ від неї. Багаті вугільні родовища в навколишніх горах принесли одним незліченні статки, а іншим — гори попелу. Він виривається з фабричних труб і осідає на місто; потрапляє у найменші шпаринки, змішується з їжею, хрустить між зубами. І врешті — проникає у тіло, просочується в мозок, а потім — у сни. Присягаюся — попіл сниться мені майже щоночі. Найлегші частинки попелу піднімаються вище і змішуються з хмарами; тому під-час негоди на місто ллє чорний дощ. Калюжі, які залишаються після нього, здаються проваллями в пекло, а власне обличчя у їхньому відображенні — обличчям демона.
Сонце востаннє зблиснуло на лусці сталевого змія і згасло. Міські службовці почали запалювати газові ліхтарі вздовж проспекту Ле Банвіль. Поліцейська карета промчала повз них і підкотила до головного входу театру «Фламбет», на площі Каменярів. Я натягнув на голову свій капелюх-казанок, щільніше загорнувся у комір плаща і відчинив дверцята екіпажа. На мене війнуло типовим запахом міської клоаки. Навіть тут — у культурній частині міста — від нього не можна було сховатися. Свині залишаться свиньми, навіть якщо натягнути на них фраки і циліндри.
Я ступив униз… прямо в конячу купу. Схоже, це місто ненавидить мене так само сильно, як я його. Я підійшов до чорної калюжі і побовтав у ній брудною туфлею. Трохи збив запах, але як тепер іти на місце злочину? Хоча, знаючи цих ідіотів, вони й так там усе перетоптали; тому плювати.
Одначе, вони перевершили мої сподівання: навіть ноги не витерли з вулиці. Добре, хоч труп не чіпали, лише зняли його з бідолашної леді, на яку він приземлився і переламав їй хребет. Тепер вона назавжди залишиться прикутою до інвалідного візка. Схоже, наш вбивця був готовий до супутніх жертв. Так — це був саме наш вбивця. Мій вбивця. Це стало очевидним іще в театрі, і остаточно підтвердилося після огляду тіла в секційній залі. Він переламав жертві шийні хребці — так само, як і в попередньому випадку, а потім викинув тіло з висоти приватної ложі у партер, наче ляльку з пап’є-маше. Зробив він цей кидок для перестраховки чи просто заради ефекту — поки що невідомо. Судячи зі схеми розташування синців на тілі вбитого, він почув наближення свого ката, обернувся і почав вставати. Це все, що він встиг зробити. Наступної миті його схопили за горло і за пах і метнули вниз.
Охоронець жертви, який стояв у коридорі за дверима приватної ложі, засвідчив, що із сусідніх дверей, котрі ведуть за лаштунки сцени, вискочила фігура у накидці з гостроверхим каптуром, і за лічені секунди опинилася біля нього. Він навіть не встиг вихопити свій кремнієвий пістолет. А далі —темрява… Судячи з розпухлої фізіономії охоронця, вбивця нокаутував його одним ударом. Жертва нічого не почула, бо якраз у цей момент на сцені гриміла оркестрова музика. Вбивця добре продумав план дій і філігранно його виконав. Як і в ательє.
Великодушність не входить до переліку моїх чеснот, проте на місці вбивці я дав би людям додивитися спектакль, а акторам на сцені — дограти свої ролі до кінця. Це була довгоочікувана прем’єрна постановка, яка називалася — «Народження парового гомункула». Афіші виглядали привабливо. Я й сам сходив би на неї, якби мав на це час… і значно спростив би собі розслідування. Чи часто слідчі стають свідками убивства, яке самі ж розслідують? Дивно, але мені такі випадки невідомі. Крім того, вбивство «під завісу» вийшло б значно ефектнішим — газетярі були б в екстазі. На жаль, злочинці рідко бувають наділені і розумом і артистизмом одночасно; тому робота слідчого є такою ж прісною, як і новини місцевої газети.
Щодо слідів убивці, то тут їх лишилося значно більше, ніж в ательє мадам Альбертіни. Адже у неї там зразкова чистота й ані крихти попелу, що, звичайно, дуже погано для розслідування. Чого не скажеш про театр, де густе павутиння і товстий шар пилу — це невід’ємні атрибути закулісся. Убивця щедро наслідив на запилюженій підлозі. Виявилося, що він був босий; очевидно, щоб тихіше ступати. З іншого боку, так можна було поранити ступню, і тоді службова собака легко взяла б слід по запаху крові. Що це — легковажність, самовпевненість, чи просто дурість? Судячи зі слідів, убивця мав яскраво виражену плоскостопість і певні дефекти розвитку пальців на ногах. Однакові дефекти на обох стопах — дуже дивно. Мабуть, не така уже й прісна в мене робота.
Особа вбитого в театрі чоловіка підтверджувала версію про те, що тут діяв той самий вбивця: жертва виявилася іще одним співвласником фабрики «Géant de Vapeur». Мотиви вбивства ставали все очевиднішими. Крім того, стало зрозуміло хто може бути наступною ціллю вбивці: у фабрики було троє співвласників; живим лишився тільки один. Навряд чи він був причетний до вбивств, бо, згідно заповітам, частини фабрики після смерті власників переходили не до нього, а до їхніх найближчих родичів. Тому варто було перевірити саме рідню убитих.
Це забрало в мене близько двох тижнів і ще більше заплутало мою справу: родичі жертв справді отримали у своє розпорядження дві третіх фабрики, але ніхто з них лика не шив як нею керувати. Тому, за колективною згодою, вони вирішили продати свою долю фабрики останньому з трьох власників-засновників. Я бачив підписану угоду на власні очі — вони продали її майже за безцінок. У мороці моєї справи нарешті засяяло світло: виходило так, що йому справді було вигідно вбити своїх ділових партнерів, щоб прибрати все до своїх рук. Один момент: чи міг він передбачити, що спадкоємці виявляться такими ідіотами? Я в цьому ні на мить не сумнівався, тому вирішив навідатися у його маєток. Але не сьогодні, а завтра ввечері. Сьогодні ж мені треба добре все обміркувати і придумати з чого почати розмову. Це не та людина, якій можна в лоб закидати такі звинувачення.
*
Архів у відділку нарешті розширили, тож Лоренцо забрав ті кляті стоси макулатури з мого кабінету. Я здогадувався чому начальник повісив це завдання саме на нього: він хотів, щоб той кнур трохи розтрусив жир. Але ці здогади я залишив при собі, щоб Лоренцо потім не ридав у своїй квартирці, заїдаючи сльози поросячими реберцями.
На вулиці цілий день лив чорний дощ. Через нього я — як і більшість містян — ніколи не розлучався з чорною парасолею, яка служила мені ще й тростиною для самозахисту. Вийшовши ввечері з поліційного відділку, я розгорнув її і подався на стоянку, де заскочив в єдиний вільний екіпаж. Чорні краплини немов зливалися з лискучими синяво-чорними тілами коней. Я бачив, як Лоренцо біг за моєю каретою, вимахуючи рукою — мабуть, хотів проїхатися зі мною до своєї зупинки. До біса — не хочу тіснитися між складками його живота. Я наказав кучеру не зупинятися і навіть трохи доплатив.
Біля дверей мого будинку, під стріхою, сидів старий жебрак. На дверях висіла афіша, якої вранці тут, здається, іще не було. На ній зображувався знайомий мені мускулистий чоловік зі схрещеними руками на грудях, а над його плечем — здоровенна лев’яча пика і напис — «Бій лева і людини. Неперевершений силач Гуго проти царя звірів. Субота, цирк ‟Бернадетт”».
— Це все обман, мсьє, — озвався жебрак. — Вони присипляють лева перед боєм, підпилюють йому кігті, а на зуби одягають капу. З таким і я впорався б замолоду.
Від старого чорта несло таким перегариськом, що я мало не знепритомнів, хоч і сам часом люблю перехилити чарчину і попахкати люлькою. Мене обдало смородом немитого тіла, дешевих самокруток і паршивого самогону. Гадаю, саме завдяки цьому пальному його відпрацьоване серце усе ще смикалося.
— Не дасте монетку старому ветерану?
А я вже повірив, що він не клянчитиме гроші. І знову розчарування — як співається у тій дурнуватій любовній пісеньці. Ненавиджу цих пройдисвітів, але цей старий на самому дні. Я простягнув йому монетку. Через годину він валятиметься налиганим у придорожній канаві. Страж порядку не повинен допускати такого. Але, з іншого боку, хто я такий, щоб позбавляти його єдиної втіхи, яка ще була йому доступна у цьому напівлюдському існуванні? Звісно, я міг би розважити його милою бесідою… але це станеться не сьогодні. І не в цьому житті. Однаково він потім налигається.
— Дякую, мсьє.
Я не відповів, поспішаючи сховатися від його смороду у коридор. Стара консьєржка, схожа на вицвілий портрет за захисною решіткою, мовчки мені кивнула. Мовчанка зустрічала мене перед кожними дверима по дорозі на четвертий поверх, де я знімав квартиру у мансарді. Починався іще один мовчазний вечір, з яких складалося усе моє життя поза службою. Відмикаючи замок, я почув позаду себе шум: з квартири Матьє — конторського службовця, з яким я ділив поверх — вискочила яскраво нафарбована повія у чорних колготках і короткій спідниці, яка ледве затуляла її сором. Вона кинула на мене хтивий погляд, але, побачивши мою хмуру фізіономію, поникла і швидко збігла сходами вниз.
Матьє мовчки зиркнув на мене і захлопнув двері. Судячи з голодного погляду, яким ця хвойда мене поїдала, вона навіть не роздягалася в його конурі. Гадаю, Матьє запросив її, щоб вона посиділа й послухала як він грає на скрипці. Схоже, це їй так сподобалося, що вона вирішила піти, не чекаючи закінчення зливи; можливо, навіть повернула йому частину оплати. Щодо мене, то одного разу я просто попередив цього горе-музиканта, щоб бавився у скрипаля лише тоді, коли я на роботі, бо нічого крім зубного болю його гра на скрипці у мене викликає. Після цього він перестав зі мною розмовляти — хоч щось хороше.
Як завжди, я сидів навпроти відчиненого вікна і дивився на гігантську попільничку, яку хтось колись гарячково назвав містом. У напівтемряві мансарди світився самотній вогник моєї люльки. Злива минула. Над дахами, скільки сягало око, клубочилася пара і дим. Я несподівано згадав про Лоренцо — як наполегливо він біг за моєю каретою. Мабуть, це давалося йому нелегко; а я навіть не зачекав. Нічого — йому корисно трохи побігати. Хоча про користь тут говорити смішно, адже зараз він, напевне, сидить в своїй норі і трощить у дві щоки, як хом’ячисько.
Крізь відчинене вікно в мою квартиру вривався запах, від якого випадкову людину могло б вивернути, як спочатку вивертало мене: запах протухлих тельбухів зі скотобійні на сусідній вулиці. Його перебивав аромат тютюну з люльки, але не до кінця. На столі лежав недочитаний томик — «Силезький душитель», автор — Тадеуш Скребянка. Читати мені сьогодні не хотілося, оскільки мої роздуми зайняв інший душитель — реальний. Я думав про його жертв: перша була вбита тихо й непомітно, друга — публічно. Чому?
Робочий день на скотобійні закінчився. Її маленькі працівники почали розходитися по домівках. Власники цього пекла, яке дехто називав м’ясокомбінатом, використовували дешеву робочу силу — дітей. На скотобійні вони виконували найчорнішу і найогиднішу роботу, і отримували за неї значно менше, ніж дорослі працівники. У місті експлуатація неповнолітніх на подібних роботах була офіційно забороненою, тож я мав усі підстави навідатися на цей м’ясокомбінат з ордером. Ось що справді варто було робити, а не ганятися за серійним убивцею багачів, котрого я однаково не зможу покарати, якщо він виявиться одним із них. Якщо ж він не з їхньої братії, то я волів би потиснути йому руку (і посварити за неакуратність із покаліченою леді у театрі). Але я чудово розумів, що боротися з м’ясними промисловцями так само марно, як і з вугільними магнатами: фабриканти у нашому місті були наймогутнішою силою, яка контролювала все, навіть поліцію і офіційну верхівку влади.
Чутливі персони, коли чули це, на деякий час відмовлялися від споживання м’яса. Але жорстока правда життя полягала в тому, що праця на скотобійні — це далеко не найгірша доля, яка могла спіткати дитину у нашому «прогресивному» суспільстві. Парові і димові труби потребували регулярної чистки зсередини — від накипу і сажі. І, через їхні малі розміри, впоратися із цим завданням могли лише карлики або діти. Вони проникали у труби через спеціальні люки, одягаючи на голови масляні ліхтарі. Така робота оплачувалася краще, ніж праця на скотобійні, але мала певні нюанси: інколи трубочист буквально застрягав у трубі, або втрачав свідомість через нестачу свіжого повітря; або хтось щось наплутував… І тоді потік пари, температурою майже чотириста градусів, знову пускали по трубах; бо кожна година простою труби завдавала фабрикантам чималих фінансових збитків.
Наступні команди трубочистів часто знаходили всередині труб маленькі вуглинки. Вони забирали їх із собою і закопували — мовчки, без слів. А потім знову лізли у черево сталевого змія, щоб врятувати сім’ю від злиднів. Ця жахлива раціональність ніяк не складалася в моїй голові у цілісну схему.
Я загасив люльку, підставивши її під чорні краплини, котрі зірвалися з карниза, і зачинив вікно. Не роздягаючись, ліг на ліжко і втупився в потріскану стелю. Залізні пружини піді мною жалібно скреготнули.
Напевне, п’єсу за мотивами мого життя можна було б назвати — «Під чорним дощем». Мого життя — як гучно сказано. Якщо це життя, то воно точно не варте окремої п’єси. Та й кому б вона була цікава? Хіба що в ній з’явиться іще один персонаж — той, хто поки що ховається за лаштунками, вбиваючи персонажів на сцені.
Я вже почав куняти, коли почув цокіт кінських копит на бруківці, під моїм вікном. Звуку коліс екіпажа не було, отже, це вершник. Констебль? Важкі кроки на рипучих східцях, хода тверда і впевнена. Точно констебль. Кроки зупинилися на моєму поверсі. В двері постукали. Пружини ліжка знову жалібно скреготнули. За дверима стояв молодик з підкрученими вусами, в високому капелюсі з козирком і емблемою кінної поліції міста.
— Лейтенанте Грюмо́, здрастуйте, я констебль Перрен. У мене для вас термінове повідомлення.
Він простягнув мені маленьку цидулку. В ній ішлося про вбивство, яке відбулося сьогодні близько п’ятої вечора на площі Прогресу. Мене просили якомога швидше туди з’явитися. Це був почерк Лоренцо, і внизу його підпис. Так ось чому цей кнурисько біг за моїм екіпажем — він хотів повідомити про вбивство. Дідько!
Він простягнув мені маленьку цидулку. В ній ішлося про вбивство, яке відбулося сьогодні близько п’ятої вечора на площі Прогресу. Мене просили якомога швидше туди з’явитися. Це був почерк Лоренцо, і внизу його підпис. Так ось чому цей кнурисько біг за моїм екіпажем — він хотів повідомити про вбивство. Дідько!
Я заскочив на коня позаду констебля, він стьобнув повіддями і ми помчали у саме серце зміїної лощини.
*
За десять хвилин ми вже стояли на площі Прогресу — в центральній частині міста. Тут зібрався цілий натовп зівак, яких поліція намагалася відтіснити, особливо цікавих — кийками. Посеред площі височіла годинникова вежа — найвища споруда у місті (не враховуючи фабричних труб). Годинник на ній вибивав кожну годину вже багато десятиліть. Люди стояли, задерши голови догори. Я прослідкував за їхніми поглядами: із даху вежі звисала товста мотузка, на кінці якої теліпався повішеник — якраз під циферблатом годинника.
Коли його звідти зняли, ми одразу впізнали це обличчя — воно частенько світилося на перших шпальтах газет: Ален Констан — третій і останній співвласник фабрики «Géant de Vapeur» — єдиний, кого я підозрював у двох попередніх вбивствах. Отже, мотивом усе-таки була помста, або якась нездорова ненависть до багатіїв. Найімовірніше — перше; інакше б він вбивав випадкових промисловців, а не власників окремо взятої фабрики. Хоча, не виключено, що він просто йшов по списку і все тільки починалося…
Я міркував над цим, доки труп вантажили в поліцейську підводу. Годинник на вежі вибив сім разів. Лоренцо стояв біля мене і тяжко сопів. Хоч я й не лікар, але було зрозуміло, що в нього проблеми із серцем. Якщо він не перестане товкти, як молотильня, то довго так не протягне. На похороні я виряджу його в камзол, який мадам Альбертіна для нього пошиє — хоча б у труні буде пристойно виглядати.
Мою увагу привернули маленькі постаті на даху сусіднього будинку — діти-трубочисти. Вони могли щось бачити. Можливо, навіть бачили вбивцю. Я підійшов ближче і поманив їх рукою. Спершу вони вагалися і про щось перемовлялися між собою. Гадаю, радилися — спускатися чи тікати дахами. На щастя, вони виявилися розумними і спустилися. Двійко хлопчаків років восьми, замурзані й виваляні у сажі — недавно повернулися із димоходів. Чорний дощ не відмив їх, а навпаки — зробив їхні панцири із кіптяви іще щільнішими, додавши до них мокрого промерзлого попелу.
Я запитав скільки часу вони просиділи на тому даху і дав кожному по монетці. Пообіцяв, що дам іще по одній, якщо вони добре напружать пам’ять. Виявилося, що вони були тут іще з четвертої вечора. Ці діти не вміли рахувати, але показали мені де в той момент знаходилася маленька стрілка на циферблаті годинника. Хлопчаки бачили, як близько п’ятої якась постать у накидці з каптуром пробиралася дахами і несла на плечі щось велике, скручене мотузкою. У цей час періщила злива, тому на вулицях майже нікого не було. Постать злізла на землю неподалік годинникової вежі. Спершу хлопчаки подумали, що вона несла якусь солом’яну ляльку, настільки легко їй це вдавалося. Цей силач-акробат підбіг до дверей вежі, вибив їх ударом ноги і зайшов туди зі своєю поклажею. Двері справді були вибитими: я думав, їх знесли тараном, а це виявилася клята нога.
Через кілька хвилин по тому трубочисти помітили рух на даху вежі: постать у каптурі розмотала мотузку і прикріпила її до карниза; на іншому кінці мотузки була заготовлена петля, яку вбивця накинув на шию жертви і зіштовхнув тіло вниз. Хлопчаки крізь шум дощу, через усю площу, почули, як ламаються шийні хребці Алена Констана. Вони злякалися і втекли. Повернулися, коли побачили як на площу з’їжджається поліція.
Я витягнув із внутрішньої кишені пальта афішу цирку «Бернадетт», де був зображений Гуго і лев, показав її трубочистам і запитав, чи був той незнайомець у каптурі таким же масивним, як цей силач. Хлопчаки відповіли, що, звісно, вони знають Гуго, і що вбивця виглядав значно меншим за нього — приблизно моїх розмірів.
Худий силач. Цікаво. Я подякував своїм найціннішим свідкам і дав кожному іще по монетці — тепер їм вистачить, щоб сходити на бій Гуго і лева з підпиляними кігтями.
До нас наближався якийсь чолов’яга в робочій уніформі. Напевне, бригадир трубочистів. Я жестом наказав їм сховати гроші; вони зрозуміли і послухалися. Він справді представився їхнім бригадиром і легенько мені кивнув. Пика виголена, чистенька — навряд чи коли-небудь бувала у трубах. Закладаюся, в дитинстві йому взагалі не доводилося працювати. Зате тепер у нього була «солідна» посада: страхувати трубочистів і витягувати їх із труби за мотузку, якщо ті самі не виберуться (або задраювати люки і пускати пару, якщо із порятунком виникнуть проблеми). Я не відповів на кивок, а одразу перейшов до запитань. Він надав мені кілька незначних свідчень, які не додали майже нічого нового до розповіді хлопчаків.
Підійшов Лоренцо і повідомив, що привели собаку-шукача. Я сказав малюкам, щоб берегли себе, і пішов, залишивши їх на поталу цьому гидкому світу з його вишколеними псами-бригадирами, від яких я, по суті, нічим не відрізнявся: я теж був частиною цієї системи — її псом-шукачем.
Ми дали собаці обнюхати мотузку до якої торкався вбивця і, можливо, залишив на ній свої потовиділення, і повели по слідах на розмоклій землі. Судячи з глибини відбитків, цей тип був страшенно важким, навіть враховуючи те, що на його плечі висіло тіло дорослого чоловіка. Худий і важкий — як таке можливо? Спершу наш нюхач розгубився, але потім щось вчув і привів нас до найближчого входу в каналізацію. Мабуть, вбивця спустився в колектори під містом. Швидко прочесати підземні тунелі було неможливо — вони простягалися на багато кілометрів у всіх напрямках. Але декілька пошукових груп все ж спустилися вниз і оглянули каналізаційні стоки навколо площі Прогресу. Безрезультатно.
Огляд тіла Алена Констана показав, що його вбили трохи раніше (закрита черепно-мозкова травма з продушеним черепом на скронях), а на вежу приволокли уже мертвим. Виходить, вбивця повісив його там показово. Кому ж він посилав сигнал? Усьому місту? Поліції? Багатіям? «Ви не всемогутні. У місті існує незрима сила, здатна дістатися до кожного з вас. Готуйтеся…» — чи щось таке. Але справді — як він дістався до Констана? Адже після другого вбивства той наглухо замкнувся у своєму маєтку, повному вишколених псів — дволапих і чотирилапих. Може, вбивця — той, кому він довіряв?
В такі моменти я любив свою роботу: розумова напруга повертала мені відчуття життя у цій мертвій клоаці, яка тонула у попелі і відходах людської життєдіяльності. Я дивився на голову кабана на стіні свого кабінету і думав про те, наскільки ми жахливі: жоден інший живий вид не дійшов до того, щоб перетворювати трупи замордованих ним істот на предмети мистецтва. Ось він — «прогрес», культурна революція і еволюція.
Мої роздуми перервав стук у двері.
— Заходьте!
В кабінет увійшов Лоренцо з маленькою тацею, на якій щось парувало і доволі апетитно пахло.
— Що це?
— Приніс вам м’ясних трикутничків, — пояснив він, ставлячи тацю з виделкою і ножем на стіл. — На повний шлунок краще думається.
— Ти доніс їх цілими — ненадкушеними? Неймовірно.
— Я вже поїв. Це з кафе Мірабелли, через дорогу від нас. Нещодавно відкрилося. Вже заходили туди?
— Ні, не заходив, — я дивився на ароматні шматочки на таці і відчував, як крізь купу розумового сміття пробивається прозріння. Рот наповнився слиною. — Трикутнички кажеш?
— Так. Дуже смачні. Просто пальчики оближеш.
— Приніс вам м’ясних трикутничків, — пояснив він, ставлячи тацю з виделкою і ножем на стіл. — На повний шлунок краще думається.
— Ти доніс їх цілими — ненадкушеними? Неймовірно.
— Я вже поїв. Це з кафе Мірабелли, через дорогу від нас. Нещодавно відкрилося. Вже заходили туди?
— Ні, не заходив, — я дивився на ароматні шматочки на таці і відчував, як крізь купу розумового сміття пробивається прозріння. Рот наповнився слиною. — Трикутнички кажеш?
— Так. Дуже смачні. Просто пальчики оближеш.
Я підійшов до шафи і дістав із неї згорнуту мапу міста.
— Забери це зі столу.
Лоренцо послухався, спантеличено спостерігаючи за мною. Я розклав мапу на столі, озброївся жменькою канцелярських кнопок, олівцем, лінійкою і циркулем. Застромив по кнопці у тих точках на мапі, де відбулися три останні вбивства. Потім провів між ними прямі лінії, з’єднавши їх у трикутник. Точка з годинниковою вежею лежала трохи віддалік від ательє і театру, тому в мене вийшов гострий трикутник. Після цього я накреслив циркулем коло, так, щоб його межі проходили через дві найвіддаленіші одна від одної точки трикутника, і встромив у центр кола кнопку.
— Що ви робите? — поцікавився Лоренцо.
— Що знаходиться у центрі цього кола? — запитав я.
— Кнопка.
— Ні, ідіот, я питаю що знаходиться у цьому кварталі.
— Ну… там є декілька продуктових крамниць.
— Еге ж, кому як не тобі знати про всі продуктові крамниці у місті. Що іще?
— Здається, отут знаходиться книгарня. А тут — нічліжка Жоржетти.
— А біля нічліжки? Якщо не помиляюся, приватний маєток?
— Так, так, маєток. Тільки імені власника не пам’ятаю. Зараз збігаю, гляну в реєстрі.
— Сиди, я сам.
— Що знаходиться у центрі цього кола? — запитав я.
— Кнопка.
— Ні, ідіот, я питаю що знаходиться у цьому кварталі.
— Ну… там є декілька продуктових крамниць.
— Еге ж, кому як не тобі знати про всі продуктові крамниці у місті. Що іще?
— Здається, отут знаходиться книгарня. А тут — нічліжка Жоржетти.
— А біля нічліжки? Якщо не помиляюся, приватний маєток?
— Так, так, маєток. Тільки імені власника не пам’ятаю. Зараз збігаю, гляну в реєстрі.
— Сиди, я сам.
Згідно записам, власника маєтку звали Олександр Крукс. В минулому був членом королівського клубу інженерів-конструкторів. Будував парові дирижаблі. До кримінальної і адміністративної відповідальності не притягувався. Більше ніяких відомостей.
Того ж дня я поговорив з конторськими службовцями фабрики «Géant de Vapeur» і дізнався, що Крукс значився у їхній книзі відвідувачів. Дата останнього запису — за два місяці до першого вбивства. Отже, він вів якісь справи з убитими. І всі вбивства сталися в радіусі кілометра від його маєтку. Цих фактів було достатньо, щоб прихопити з собою кількох констеблів і навідатися до нього в гості на милу бесіду.
За тією адресою нас зустрів височезний кам’яний мур із залізними палями. Масивні ковані ворота були незамкнені, лише стулені і обмотані ланцюгом. Посеред маленького двору вивищувався похмурий двоповерховий маєток з широкими димоходами (схоже, навіть я зміг би в них залізти). Між будинком і муром тіснилася велика господарська будівля. Коли ми виїжджали з поліцейської стоянки, небо було ясним, але зараз на наші голови падали потоки чорного дощу, і стало темно, як вночі. До маєтку ми йшли по кам’яній доріжці, облямованій бур’янами. Мою увагу привернули вмуровані в землю металеві стержні, вищі навіть за маєток; всього їх було чотири — по одному у кожному куті двору. Я хотів дещо сказати констеблям, але цієї миті щось вибухнуло прямо над нашими головами, а очі засліпив яскравий спалах світла — в один зі стержнів ударила блискавка. Коні перед воротами заіржали. Громовідводи — як я одразу не здогадався? Але навіщо аж чотири?
Мій ніс вловив запах грози, яким наповнилося повітря. Небо розітнув іще один вибух — цього разу грім. Оговтавшись від дзвону у вухах, ми продовжили свій шлях. Опинившись під навісом фасаду, я опустив свою парасолю і поклав руку на мідне кільце у лев’ячій пащі — дверний молоток. Аж тут мою увагу привернула дивна металева річ, яка висіла над дверима: у неї було вмонтоване щось схоже на лінзу підзорної труби, яка дивилася прямо на нас.
Це місце було дуже дивним. Я знав, що за дверима на нас чекають відповіді, але разом з тим відчував, що ці відповіді породять іще більше запитань. Ми з констеблями перезирнулися і я постукав у двері.
ІІ
Людина міленіуму
Людина міленіуму
Минула хвилина, але в будинку й далі панувала тиша. Я постукав ще раз, вже не шкодуючи дверей. Минула іще хвилина… і, нарешті, з глибини маєтку долинули якісь звуки. За дверима почувся брязкіт ключів, клацнув замок і права стулка дверей зі скрипом відчинилася. За ними стояв лисий огрядний чолов’яга з кількома підборіддями (порівняно з Лоренцо він був доволі струнким).
— Здрастуйте. Я лейтенант Грюмо́ зі слідчого управління міської поліції. Нам треба поговорити з мсьє Круксом.
Не дослухавши до кінця, чоловік відійшов убік і жестом запросив нас увійти. Ми опинилися у великому напівтемному холі з подвійними сходами нагору. Тут було… несподівано порожньо: вішалка для одягу, маленька софа, кілька стільців… і все. Лише стіни, обшиті різьбленими дубовими панелями, нагадували про те, що ми знаходимося в розкішному маєтку.
Яйцеголовий продовжував мовчати і жестом запросив нас іти за ним. Судячи з його засаленого фартуха і запаху, який ішов від нього, це був повар. Схоже, у цьому домі було туго не лише з оздобленням інтер’єру, а й з прислугою, якщо повар мусив приймати відвідувачів. Я запитав де можна залишити мокрі парасолі й капелюхи, але чоловік лише похитав головою і знову запросив іти за ним. Невже німий? Ми потрапили у простору вітальню на першому поверсі, яка так само здавалася порожньою, немов її обнесли злодії чи кредитори. Біля згаслого каміна стояв іще один чоловік, освітлений єдиною свічкою, що горіла на камінній полиці. Коли ми увійшли, він обернувся до нас і зміряв зневажливим поглядом.
— Олександр Крукс? — запитав я без зайвих церемоній.
— Так, — сухо відрубав він. Це був чоловік років п’ятдесяти п’яти, з сивуватим волоссям, зачесаним на проділ. На правому оці сидів монокль з ланцюжком, який губився в нагрудній кишені жилета. Під моноклем — вуса з гострими кінчиками, легенько загнутими догори, і така ж гостра підкручена борідка. Але найгострішим у ньому був його погляд. Чорні як вуглинки очі пропікали нас наскрізь.
— Так, — сухо відрубав він. Це був чоловік років п’ятдесяти п’яти, з сивуватим волоссям, зачесаним на проділ. На правому оці сидів монокль з ланцюжком, який губився в нагрудній кишені жилета. Під моноклем — вуса з гострими кінчиками, легенько загнутими догори, і така ж гостра підкручена борідка. Але найгострішим у ньому був його погляд. Чорні як вуглинки очі пропікали нас наскрізь.
— Я лейтенант Грюмо́ зі слідчого управління міської поліції. Це мої колеги. Нам треба з вами поговорити.
— З приводу?
— З приводу?
А він небагатослівний.
— З приводу убивств власників підприємства «Géant de Vapeur». Напевне, ви вже читали про це в газетах.
— О, так, читав.
— Як нам стало відомо, ви неодноразово відвідували їхню фабрику і спілкувалися з ними. Востаннє — за два місяці до першого вбивства. Як ви можете це пояснити?
— Ви мене у чомусь підозрюєте?
— Так. Ми перевіряємо усі можливі варіанти, без винятку.
— Розумію. Що ж, мсьє поліцейські, пропоную вам скинути свої пальта і трохи погрітися біля каміна, який зараз люб’язно розпалить для нас Жан.
— Бачу, ви не користуєтеся паровим опаленням. Цікаво чому?
— Як мінімум — щоб вберегти двійко-трійко нещасних дітей.
У мене забило подих від його слів. Я розгубився, але швидко опанував себе.
— Це робить вам честь, — щиро зізнався я.
— Дякую, — відповів Олександр.
— Щодо наших пальт: вони мусять лишитися з нами… з професійних міркувань. Проте ваш слуга може взяти наші парасолі й капелюхи. Цього буде достатньо.
Повар жваво взявся за справу, не зронивши жодного слова.
— Не дивуйтеся з Жана, мсьє — він німий. Зате у нього неймовірні кулінарні здібності.
— Давайте повернемося до мого питання: які саме справи ви вели з убитими?
— Перш ніж я відповім, дозвольте поцікавитися: ви допитуєте усіх, з ким спілкувалися вбиті?
— Лише тих, хто здається нам підозрілим. Ви були у них на фабриці незадовго до початку вбивств. І кожне з них відбулося у відносній близькості від вашого маєтку.
— Он як. Це справді підозріло.
Я не помітив на його обличчі ані сліду розгубленості — схоже, він краще за мене розумів про що йдеться.
— О, так, читав.
— Як нам стало відомо, ви неодноразово відвідували їхню фабрику і спілкувалися з ними. Востаннє — за два місяці до першого вбивства. Як ви можете це пояснити?
— Ви мене у чомусь підозрюєте?
— Так. Ми перевіряємо усі можливі варіанти, без винятку.
— Розумію. Що ж, мсьє поліцейські, пропоную вам скинути свої пальта і трохи погрітися біля каміна, який зараз люб’язно розпалить для нас Жан.
— Бачу, ви не користуєтеся паровим опаленням. Цікаво чому?
— Як мінімум — щоб вберегти двійко-трійко нещасних дітей.
У мене забило подих від його слів. Я розгубився, але швидко опанував себе.
— Це робить вам честь, — щиро зізнався я.
— Дякую, — відповів Олександр.
— Щодо наших пальт: вони мусять лишитися з нами… з професійних міркувань. Проте ваш слуга може взяти наші парасолі й капелюхи. Цього буде достатньо.
Повар жваво взявся за справу, не зронивши жодного слова.
— Не дивуйтеся з Жана, мсьє — він німий. Зате у нього неймовірні кулінарні здібності.
— Давайте повернемося до мого питання: які саме справи ви вели з убитими?
— Перш ніж я відповім, дозвольте поцікавитися: ви допитуєте усіх, з ким спілкувалися вбиті?
— Лише тих, хто здається нам підозрілим. Ви були у них на фабриці незадовго до початку вбивств. І кожне з них відбулося у відносній близькості від вашого маєтку.
— Он як. Це справді підозріло.
Я не помітив на його обличчі ані сліду розгубленості — схоже, він краще за мене розумів про що йдеться.
— То які справи ви з ними вели?
— Я навідався до них з діловою пропозицією.
— Можна детальніше?
— Я розповідав їм про свої наукові відкриття і демонстрував деякі прототипи… Пропонував інвестувати у мої проекти і на їх основі налагодити масове виробництво…
— Виробництво чого?
— Я навідався до них з діловою пропозицією.
— Можна детальніше?
— Я розповідав їм про свої наукові відкриття і демонстрував деякі прототипи… Пропонував інвестувати у мої проекти і на їх основі налагодити масове виробництво…
— Виробництво чого?
Крукс посміхнувся самими кутиками рота.
— Не бажаєте чаю, мсьє? — запитав він у нас.
— Ні, дякуємо. Що за виробництво?
— Олександр підійшов до вікна, в яке тарабанив дощ, зітхнув і промовив:
— Буде легше показати, ніж розказати… Тепер уже байдуже… Якщо система взялася за мене, то вона не заспокоїться, доки не пережує свою здобич і не виплюне самі кісточки.
— Ні, дякуємо. Що за виробництво?
— Олександр підійшов до вікна, в яке тарабанив дощ, зітхнув і промовив:
— Буде легше показати, ніж розказати… Тепер уже байдуже… Якщо система взялася за мене, то вона не заспокоїться, доки не пережує свою здобич і не виплюне самі кісточки.
Ці слова практично доводили його причетність до вбивств. Але я хотів отримати конкретні докази, тому просто мовчки спостерігав за розвитком подій. Крукс запросив нас іти за ним. Вийшовши в хол, він потягнув на себе порожній підсвічник на стіні; тієї ж миті щось кілька разів клацнуло: на дубовій панелі біля сходів відчинилися потаємні двері.
— Якщо ви хочете пояснень, мсьє, вам доведеться спуститися зі мною вниз.
— Що там? — запитав я з недовірою. Це цілком могла бути пастка.
— Там усе моє життя.
— Що там? — запитав я з недовірою. Це цілком могла бути пастка.
— Там усе моє життя.
Бачу, він любить пафосні прийомчики. Що ж — я теж.
— Добре, накажіть своєму повару принести ліхтарі. Ми будемо йти за вами. За вами обома. В домі більше нікого немає?
— Нікого. А за ліхтарі не хвилюйтесь, — Крукс простягнув руку і доторкнувся до чогось на стіні за потаємними дверима. Тієї ж миті сходи, які вели вниз, залило яскравим світлом ліхтарів, котрі звисали зі стелі коридору. Це були незвичні ліхтарі — таких мені ще не доводилося бачити.
— Що це за трюк? — здивувався один із констеблів.
— Подібних трюків ви не побачите у жодному цирку, — посміхнувся Олександр, і, разом зі своїм без’язиким слугою, почав спускатися вниз.
— Нікого. А за ліхтарі не хвилюйтесь, — Крукс простягнув руку і доторкнувся до чогось на стіні за потаємними дверима. Тієї ж миті сходи, які вели вниз, залило яскравим світлом ліхтарів, котрі звисали зі стелі коридору. Це були незвичні ліхтарі — таких мені ще не доводилося бачити.
— Що це за трюк? — здивувався один із констеблів.
— Подібних трюків ви не побачите у жодному цирку, — посміхнувся Олександр, і, разом зі своїм без’язиким слугою, почав спускатися вниз.
*
Ми троє пішли за ними, тримаючи напоготові кремнієві пістолети. Дерев’яні східці рипіли під нашою вагою; я спробував ближче роздивитися загадкові ліхтарі, але так і не зрозумів яким чином вони дають світло, ще й таке яскраве. Це був не жир, не газ і не запалювальна рідина — що ж тоді?
Коли східці закінчилися, ми з констеблями охнули від здивування: перед нами простягнувся величезний підвал, не менший, мабуть, ніж цілий поверх маєтку Олександра. Він теж освітлювався тими загадковими ліхтарями і виглядав цікавіше, ніж циркове чи театральне закулісся. Під однією стіною я помітив токарний станок, столярний верстак, стіл для хімічних дослідів, перегонний апарат, кілька креслярських столів, шафки з інструментами на всі випадки життя, стійку зі зброєю (від холодної до вогнепальної), великі металеві балони і стіл з дивними кубами.
Під іншою стіною було іще цікавіше: на дерев’яних стійках у скляних вітринах розміщувалися черепи людей і праістот — напівмавп, останки яких викопували з землі так звані археологи. Я бачив подібні в музеї, але колекція Олександра була значно більшою. Іще тут були манекени — цілі і розібрані, голі й одягнені. На одному з манекенів висіла довга накидка з гостроверхим каптуром. На іншому було багато вм’ятин і тріщин. Один манекен був розкреслений чорними позначками і цифрами; інший — обгорілий і розплавлений. Схоже, їх тримали тут не тільки для того, щоб збирали пил.
Посеред підвалу стояло щось високе, заховане під полотнищем. Трохи далі розміщувалися загадкові металеві конструкції, схожі на пристрої для катувань. У протилежному кінці підвалу знаходився вантажний ліфт, який працював на складній системі зубчастих коліс і лебідок. За моїми прикидками, він з’єднувався із тією господарською будівлею, яку ми бачили у дворі маєтку.
По кам’яній підлозі тяглося безліч тонких трубок — мабуть, водопровідних. Але навіщо їх тут стільки? Усі вони виходили з великої металевої шафи, яка гуділа наче вулик, заповнений бджолами; а на інших кінцях з’єднувалися з… майже з усім, що тут було: зі станками й верстаками, з ліхтарями, зі столом, на якому стояли загадкові куби, з ліфтом, з «пристроями для катувань»…
Цей підвал разюче контрастував із порожнім маєтком нагорі. Коли заціпеніння минуло, я ступив кілька кроків уперед. В ніс ударив різкий запах машинного мастила і хімічних реагентів. Констеблі йшли за мною з відкритими ротами, наче діти в іграшковій крамниці.
— Що ж, мсьє поліцейські, — посміхнувся Олександр. — Бачу, моя маленька майстерня не лишила вас байдужими. Я міг би провести вам невеличку екскурсію.
— Так, це… дуже дивне місце, — пробелькотів я. — Не уявляю для чого вам це все.
— Для великих звершень, — гордо смикнув він борідкою. — Але, на жаль, для великих звершень потрібні великі капіталовкладення. Тому я й навідався у «Géant de Vapeur» з пропозицією співпраці. У них є гроші й виробничі потужності; у мене — все інше.
— Що саме?
— У мене в руках ключ до прогресу. Ходімо, мсьє, я вам продемонструю…
— Так, це… дуже дивне місце, — пробелькотів я. — Не уявляю для чого вам це все.
— Для великих звершень, — гордо смикнув він борідкою. — Але, на жаль, для великих звершень потрібні великі капіталовкладення. Тому я й навідався у «Géant de Vapeur» з пропозицією співпраці. У них є гроші й виробничі потужності; у мене — все інше.
— Що саме?
— У мене в руках ключ до прогресу. Ходімо, мсьє, я вам продемонструю…
Крукс підвів нас до металевої конструкції, яку я спершу прийняв за пристрій для катувань. Вона складалася з двох металевих стовпчиків, між якими були натягнуті залізні стержні, з’єднані між собою посередині конструкції.
— Стійте там, мсьє, не підходьте ближче — заради вашої ж безпеки, — попередив Олександр.
Він опустив важіль збоку конструкції і стержні посередині відділилися один від одного. Тієї ж миті сталося щось страхітливе: із кінчиків стержнів полилася блискавка! Вона гуділа, немов гігантський джміль. Констеблі аж присіли з переляку. Я не бачив свого обличчя, але відчував, як воно спотворилося від жаху. В повітрі запахло грозою. Ліхтарі на стелі почали мерехтіти і розкидати навколо зловісні тіні. Олександр зачекав кілька секунд, насолоджуючись нашою реакцією, тоді опустив важіль: стержні знову з’єдналися, блискавка і гудіння зникли, ліхтарі перестали мерехтіти.
— Що це за чортівня? — вичавив я із себе, переводячи подих.
— Це — чистий дистилят прогресу, — відповів Олександр.
— Святі гомункули, як ця блискавка сюди потрапила?! — забелькотіли констеблі, щойно прийшли до тями.
— На словах буде важко пояснити, — промовив Крукс. — У нашій мові поки бракує підходящих слів для опису таких речей. Але я спробую дати вам загальне уявлення. Як ви, напевне, знаєте, речовина в природі здатна перебувати у трьох агрегатних станах: твердому, рідкому і газоподібному. Найпростіший приклад: лід, вода і пара. Але я відкрив, що є ще й четвертий стан; я назвав його плазмою.
— Плазмою?
— Так. Якщо ви уважно дивилися на блискавку, яку я вам щойно демонстрував, то мали помітити, що вона не тверда, не рідка і не газоподібна. Вона складається з чогось іншого. Це інше я й назвав плазмою. Я припускаю, що з плазми також складається полум’я, зорі на небі і навіть наше Сонце.
— Сміливе припущення, — мовив я. — Але припускати — це одне, а викликати блискавки — це інше. Як вам це вдалося?
— Це — чистий дистилят прогресу, — відповів Олександр.
— Святі гомункули, як ця блискавка сюди потрапила?! — забелькотіли констеблі, щойно прийшли до тями.
— На словах буде важко пояснити, — промовив Крукс. — У нашій мові поки бракує підходящих слів для опису таких речей. Але я спробую дати вам загальне уявлення. Як ви, напевне, знаєте, речовина в природі здатна перебувати у трьох агрегатних станах: твердому, рідкому і газоподібному. Найпростіший приклад: лід, вода і пара. Але я відкрив, що є ще й четвертий стан; я назвав його плазмою.
— Плазмою?
— Так. Якщо ви уважно дивилися на блискавку, яку я вам щойно демонстрував, то мали помітити, що вона не тверда, не рідка і не газоподібна. Вона складається з чогось іншого. Це інше я й назвав плазмою. Я припускаю, що з плазми також складається полум’я, зорі на небі і навіть наше Сонце.
— Сміливе припущення, — мовив я. — Але припускати — це одне, а викликати блискавки — це інше. Як вам це вдалося?
Олександр лише посміхнувся.
— Чекайте, — озвався один із констеблів. — Якщо блискавка і Сонце складаються із цієї… плазми, то, виходить, блискавки падають на нас із Сонця? Чому ж тоді вони з’являються навіть вночі?
Крукс посміхнувся іще ширше і промовив:
— Ох, мсьє, бачу, нам краще закінчити теоретичну частину, щоб не гаяти марно наш із вами час.
— Ваша правда, — погодився я. Мій погляд зупинився на одному з ліхтарів. — Коли ви випустили блискавку, ліхтарі почали мерехтіти. Це все якось пов’язане одне з одним? У вас тут усе працює на блискавці?
— Браво, мсьє Грюмо́! Не очікував, що ви так швидко здогадаєтеся…
— Але як?..
— Із хмар можна отримати воду. І так само з них можна отримати блискавку. Ви помітили громовідводи у моєму дворі, коли йшли сюди?
— Важко було не помітити — в один із них якраз поцілила блискавиця. У мене у вухах досі дзвенить.
— Ця блискавка надходить сюди по громовідводах і накопичується в моїх резервуарах, наче вода. Я назвав їх акумуляторами. Далі я виділяю з неї корисну енергію і використовую для своїх потреб. Вона тече по цих трубках на підлозі; я думаю назвати їх проводами. Ви не уявляєте що це за енергія і яку силу вона в собі приховує. Парова і вугільна енергетика — ніщо, в порівнянні із цією силою.
— Ви настільки ж страшна, наскільки й дивовижна людина, — промовив я до Крукса.
— Я здаюся вам страшним на фоні нашого суспільства? Подумайте добре, мсьє Грюмо́…
— Ваша правда, — погодився я. Мій погляд зупинився на одному з ліхтарів. — Коли ви випустили блискавку, ліхтарі почали мерехтіти. Це все якось пов’язане одне з одним? У вас тут усе працює на блискавці?
— Браво, мсьє Грюмо́! Не очікував, що ви так швидко здогадаєтеся…
— Але як?..
— Із хмар можна отримати воду. І так само з них можна отримати блискавку. Ви помітили громовідводи у моєму дворі, коли йшли сюди?
— Важко було не помітити — в один із них якраз поцілила блискавиця. У мене у вухах досі дзвенить.
— Ця блискавка надходить сюди по громовідводах і накопичується в моїх резервуарах, наче вода. Я назвав їх акумуляторами. Далі я виділяю з неї корисну енергію і використовую для своїх потреб. Вона тече по цих трубках на підлозі; я думаю назвати їх проводами. Ви не уявляєте що це за енергія і яку силу вона в собі приховує. Парова і вугільна енергетика — ніщо, в порівнянні із цією силою.
— Ви настільки ж страшна, наскільки й дивовижна людина, — промовив я до Крукса.
— Я здаюся вам страшним на фоні нашого суспільства? Подумайте добре, мсьє Грюмо́…
Я не знайшов що на це відповісти.
— Що вам найчастіше сниться, мсьє Грюмо́? — запитав Олександр.
— Попіл.
— Хм… Як часто я це чую. Мабуть, це прокляття багатьох мешканців нашого міста. А я в своїх снах бачу дивовижний світ, де вулицями їздять карети без коней, а в небі літають крилаті екіпажі, здатні за день перетнути цілий океан. У цьому світі немає чорного дощу і парових труб, які обплутали цілі міста і континенти.
— Отже, ви щасливіший за мене, — відповів я.
— Спершу ці сни робили мене вкрай нещасним і розгубленим — коли я порівнював їх із дійсністю. Але згодом я зрозумів, що це не просто сни — це моє призначення. Так почалася моя самотня подорож темними манівцями науки, з яких я, зрештою, вибрався на світло. Це потягло за собою чималі фінансові витрати: спершу я спустошив свій банківський сейф, потім довелося розпродати усе цінне, що було в маєтку, і відпустити слуг, яких я більше не міг утримувати. Лишився тільки Жан — вірний Жан, який працює на мене фактично задарма.
— І ніхто не знає про ваші досягнення?
— Знають одиниці. Колись я написав декілька наукових праць про плазму, але їх висміяли, сприйнявши за маячню екзальтованого мрійника. Ну і, звісно, дещо встигли побачити ниніпокійні фабриканти.
— То що ви їм демонстрували? Приборкану блискавку? Чи оці дивовижні ліхтарі?
— Усе потроху. Я б не принижувався перед ними, але моїм проектам потрібне фінансування. Вони були вражені не менше, ніж ви. Я хотів налагодити широкомасштабне виробництво і вивести прогрес у маси. Дітям більше не довелося б гинути у трубах і на вугільних копальнях: замість них цю роботу змогли б виконувати механізми на плазматичній енергії (термін надто громіздкий — я планував замінити його на щось елегантніше: «плазергія» або «електрика»). А згодом ми взагалі позбулися б цих проклятущих парових труб і копалень. Але фабриканти вирішили, що це надто ризикові проекти. Вони захотіли викупити у мене патент на всі мої розробки і відкриття, щоб розпоряджатися ними на власний розсуд, а мене найняти до себе у штат, в якості інженера-консультанта.
— Ви відмовилися?
— Звісно!
— Чому?
— Їх цікавили гроші, а не прогрес. Вони пояснили мені, що механізм, який чиститиме парову трубу, обійдеться значно дорожче, ніж дитина-трубочист (хоч це вважається пристойно оплачуваною роботою). Звісно, я відмовився.
— Що було далі? — запитав я, роздивляючись загадкову річ, накриту полотнищем.
— Не минуло й тижня, як вони прислали до мене людину, яка мала викрасти мою робочу документацію: схеми, записи, креслення…
— Вони прислали до вас грабіжника? Йому вдалося вас обікрасти?
— Попіл.
— Хм… Як часто я це чую. Мабуть, це прокляття багатьох мешканців нашого міста. А я в своїх снах бачу дивовижний світ, де вулицями їздять карети без коней, а в небі літають крилаті екіпажі, здатні за день перетнути цілий океан. У цьому світі немає чорного дощу і парових труб, які обплутали цілі міста і континенти.
— Отже, ви щасливіший за мене, — відповів я.
— Спершу ці сни робили мене вкрай нещасним і розгубленим — коли я порівнював їх із дійсністю. Але згодом я зрозумів, що це не просто сни — це моє призначення. Так почалася моя самотня подорож темними манівцями науки, з яких я, зрештою, вибрався на світло. Це потягло за собою чималі фінансові витрати: спершу я спустошив свій банківський сейф, потім довелося розпродати усе цінне, що було в маєтку, і відпустити слуг, яких я більше не міг утримувати. Лишився тільки Жан — вірний Жан, який працює на мене фактично задарма.
— І ніхто не знає про ваші досягнення?
— Знають одиниці. Колись я написав декілька наукових праць про плазму, але їх висміяли, сприйнявши за маячню екзальтованого мрійника. Ну і, звісно, дещо встигли побачити ниніпокійні фабриканти.
— То що ви їм демонстрували? Приборкану блискавку? Чи оці дивовижні ліхтарі?
— Усе потроху. Я б не принижувався перед ними, але моїм проектам потрібне фінансування. Вони були вражені не менше, ніж ви. Я хотів налагодити широкомасштабне виробництво і вивести прогрес у маси. Дітям більше не довелося б гинути у трубах і на вугільних копальнях: замість них цю роботу змогли б виконувати механізми на плазматичній енергії (термін надто громіздкий — я планував замінити його на щось елегантніше: «плазергія» або «електрика»). А згодом ми взагалі позбулися б цих проклятущих парових труб і копалень. Але фабриканти вирішили, що це надто ризикові проекти. Вони захотіли викупити у мене патент на всі мої розробки і відкриття, щоб розпоряджатися ними на власний розсуд, а мене найняти до себе у штат, в якості інженера-консультанта.
— Ви відмовилися?
— Звісно!
— Чому?
— Їх цікавили гроші, а не прогрес. Вони пояснили мені, що механізм, який чиститиме парову трубу, обійдеться значно дорожче, ніж дитина-трубочист (хоч це вважається пристойно оплачуваною роботою). Звісно, я відмовився.
— Що було далі? — запитав я, роздивляючись загадкову річ, накриту полотнищем.
— Не минуло й тижня, як вони прислали до мене людину, яка мала викрасти мою робочу документацію: схеми, записи, креслення…
— Вони прислали до вас грабіжника? Йому вдалося вас обікрасти?
Крукс тихо засміявся і поправив монокль.
— Не вдалося. У мене тут своєрідна система захисту від зловмисників. Пройдіть сюди, мсьє. — Він підвів нас до столу з загадковими кубами. Спереду ці куби були скляними, а з інших боків — металевими.
— Придивіться сюди — що ви бачите? — поцікавився Олександр. Ми нахилилися нижче і охнули від здивування: всередині кубів знаходилися маленькі копії його маєтку, виконані у сірих відтінках: в одному кубі — його двір; у іншому — вітальня, де він нас прийняв; в третьому — якийсь кабінет.
— Неймовірно, — відповів я. — Яка точність. Ці картини наче живі.
— Це не картини.
— А що ж тоді?
— Для цих речей ще немає назв у нашій мові. Якщо говорити спрощено, то це «очі», які показують те, що відбувається там прямо зараз.
— Очі? — не второпав констебль. — Це що — якась чорна магія?
— Не магія, а наука. Якщо дозволите, Жан збігає нагору, в кімнату з каміном. І тоді ви зрозумієте що я маю на увазі.
— Ні, — відрубав я, — Нехай залишається тут. Гадаєте, в поліції працюють одні кретини?
— Якби ви були кретином, то не постукали б у мої двері. То як — ви хочете зрозуміти як працюють ці «очі»?
— Пізніше. Спершу скажіть що сталося з тим грабіжником.
— Я помітив його за допомогою своїх «очей» — коли він посеред ночі намагався відкрити вхідні двері відмичкою.
— І?..
— Я відкрив для нього потаємні двері, а сам причаївся тут, серед манекенів. Спершу він прочесав перший поверх, потім спустився сюди. Помітивши на столі купу паперів, він підійшов до них, торкнувся рукою і… помер.
— Помер?! — шоковано вигукнув констебль.
— Так, помер. На жаль, з людьми іноді таке трапляється, — спокійно відповів Крукс.
— Ви вбили його, — промовив я.
— Звідки мені знати які наміри у нього були? Можливо, він збирався не лише щось викрасти, а й вбити мене. Вважайте, що це була самооборона. Я різко опустив важіль і подав на стіл електричний струм, який призвів до зупинки серця. Через кілька хвилин він посинів і сконав. Здається, запах горілої плоті ще й досі повністю не вивітрився звідси.
— Ви розклали папери на столі, як приманку? — запитав я.
— Так. Це була звичайна макулатура. Ніяких схем і креслень не існує; вони всі тут, — Олександр постукав себе пальцем по скроні.
— Що ви зробили з тілом?
— Пустив на досліди. Нині від нього майже нічого не лишилося.
— Придивіться сюди — що ви бачите? — поцікавився Олександр. Ми нахилилися нижче і охнули від здивування: всередині кубів знаходилися маленькі копії його маєтку, виконані у сірих відтінках: в одному кубі — його двір; у іншому — вітальня, де він нас прийняв; в третьому — якийсь кабінет.
— Неймовірно, — відповів я. — Яка точність. Ці картини наче живі.
— Це не картини.
— А що ж тоді?
— Для цих речей ще немає назв у нашій мові. Якщо говорити спрощено, то це «очі», які показують те, що відбувається там прямо зараз.
— Очі? — не второпав констебль. — Це що — якась чорна магія?
— Не магія, а наука. Якщо дозволите, Жан збігає нагору, в кімнату з каміном. І тоді ви зрозумієте що я маю на увазі.
— Ні, — відрубав я, — Нехай залишається тут. Гадаєте, в поліції працюють одні кретини?
— Якби ви були кретином, то не постукали б у мої двері. То як — ви хочете зрозуміти як працюють ці «очі»?
— Пізніше. Спершу скажіть що сталося з тим грабіжником.
— Я помітив його за допомогою своїх «очей» — коли він посеред ночі намагався відкрити вхідні двері відмичкою.
— І?..
— Я відкрив для нього потаємні двері, а сам причаївся тут, серед манекенів. Спершу він прочесав перший поверх, потім спустився сюди. Помітивши на столі купу паперів, він підійшов до них, торкнувся рукою і… помер.
— Помер?! — шоковано вигукнув констебль.
— Так, помер. На жаль, з людьми іноді таке трапляється, — спокійно відповів Крукс.
— Ви вбили його, — промовив я.
— Звідки мені знати які наміри у нього були? Можливо, він збирався не лише щось викрасти, а й вбити мене. Вважайте, що це була самооборона. Я різко опустив важіль і подав на стіл електричний струм, який призвів до зупинки серця. Через кілька хвилин він посинів і сконав. Здається, запах горілої плоті ще й досі повністю не вивітрився звідси.
— Ви розклали папери на столі, як приманку? — запитав я.
— Так. Це була звичайна макулатура. Ніяких схем і креслень не існує; вони всі тут, — Олександр постукав себе пальцем по скроні.
— Що ви зробили з тілом?
— Пустив на досліди. Нині від нього майже нічого не лишилося.
Констеблі обмінялися переляканими поглядами і міцніше стисли руків’я пістолетів.
— Майже? Покажіть те, що лишилося, — наказав я.
Крукс деякий час про щось міркував, але врешті запросив нас іти за ним у протилежний кінець підвалу, до вітрин із черепами.
— Археологія — не дуже популярна наука, — мовив Олександр. — Ніхто не розуміє її цінності, і тому розвивається вона лише завдяки іншим галузям. Наприклад, коли під-час гірничодобувних робіт знаходять останки древніх істот. А, поміж тим, археологія показує саму суть буття: людина — не вінець еволюції, а всього лиш точка на прямій, яка продовжує тягнутися у невідомому напрямку. Ось тут у нас череп людини-попередника — Homo antecessor; жила на Землі близько мільйона років тому. А тут — черепи неандертальців — Homo neanderthalensis; проживали на Землі близько двохсот тисяч років тому.
— Навіщо ви нам все це..,— почав я, але замовк, коли рука Олександра зависла над наступним черепом — людським.
— Homo sapiens — людина розумна. Дещо іронічна назва, адже далеко не всіх представників цього виду можна назвати розумними.
— Це… череп того грабіжника? — запитав я.
— Вгадали. Він і досі міг би ніжитися у своєму шкіряному мішкові, приміряючи на себе елегантні стрижки й капелюхи. Але його власник вирішив, що йому цього замало…
— А мені спершу здалося, що ви благородна людина.
— Благородний підозрюваний у вбивствах? — посміхнувся Крукс. — Благородство у нашому суспільстві — це розкіш. Насамперед треба бути справедливим, інакше вся ця еволюція піде коту під хвіст.
— А що тут? — я вказав рукою на те, що було заховане під полотнищем.
— А тут, мсьє поліцейські, наступний етап еволюції. Я назвав його Homo millennium — людина міленіуму.
— Покажіть.
— Добре. Але попереджаю — це видовище не для слабкодухих. Готові?
— Навіщо ви нам все це..,— почав я, але замовк, коли рука Олександра зависла над наступним черепом — людським.
— Homo sapiens — людина розумна. Дещо іронічна назва, адже далеко не всіх представників цього виду можна назвати розумними.
— Це… череп того грабіжника? — запитав я.
— Вгадали. Він і досі міг би ніжитися у своєму шкіряному мішкові, приміряючи на себе елегантні стрижки й капелюхи. Але його власник вирішив, що йому цього замало…
— А мені спершу здалося, що ви благородна людина.
— Благородний підозрюваний у вбивствах? — посміхнувся Крукс. — Благородство у нашому суспільстві — це розкіш. Насамперед треба бути справедливим, інакше вся ця еволюція піде коту під хвіст.
— А що тут? — я вказав рукою на те, що було заховане під полотнищем.
— А тут, мсьє поліцейські, наступний етап еволюції. Я назвав його Homo millennium — людина міленіуму.
— Покажіть.
— Добре. Але попереджаю — це видовище не для слабкодухих. Готові?
Полотнище із м’яким шурхотом зісковзнуло на підлогу, і ми побачили те, що було під ним заховане.
*
— Всемогутні гомункули, що це?! — вигукнув один із констеблів. Інший поточився назад.
Нашим поглядам відкрилося щось на кшталт залізного манекена зі шкірою на голові. Людською шкірою, яка сиділа на його обличчі, наче погано приклеєний грим. А ще у цього манекена були очі, і вони слідкували за нами. Коли ці очі втупилися в мене, я відчув, як шкіра на моїй голові натягнулася, а волосся стало дибаком.
— Це і є ваш вбивця. Арештуйте його, — вдоволено посміхнувся Крукс, схрестивши руки на грудях.
—Манекен? Що… Воно живе? — розгублено пробелькотів я.
— Це всього лиш механізм, мсьє — як годинник, тільки дуже складний. Але в рух він приводиться не лише пружинами і шестернями: по його мідних венах біжить електричний струм, який наче кров, живить весь організм. М’язами йому служать гідравлічні приводи, а охолоджується вся ця машинерія трубками з водою і радіаторами. Обличчя ж йому люб’язно пожертвував наш грабіжник. Жан чудово вміє патрати дичину — без нього я б не впорався з пересадкою шкіри.
—Манекен? Що… Воно живе? — розгублено пробелькотів я.
— Це всього лиш механізм, мсьє — як годинник, тільки дуже складний. Але в рух він приводиться не лише пружинами і шестернями: по його мідних венах біжить електричний струм, який наче кров, живить весь організм. М’язами йому служать гідравлічні приводи, а охолоджується вся ця машинерія трубками з водою і радіаторами. Обличчя ж йому люб’язно пожертвував наш грабіжник. Жан чудово вміє патрати дичину — без нього я б не впорався з пересадкою шкіри.
Констеблі затрусилися від жаху і наставили на істоту пістолети.
— Дарма, мсьє, — махнув рукою Крукс. — Кулі не проб’ють його залізний корпус.
— Ви збираєтеся натравити цю істоту на нас? — поцікавився я, намагаючись не виказувати страх, який пробирав мене до кінчиків пальців на ногах. — Тому й заманили нас у цей підвал?
— Я не бажаю вам зла, — відповів Олександр. — А запросив вас сюди лише для того, щоб світ дізнався хто насправді був злочинцем. Просто вислухайте мене.
— Якщо ви не бажаєте нам зла, тоді здайтеся. Ми відвеземо вас у відділок і внесемо ваші показання у протокол.
— Спершу це, — він вказав рукою на живий манекен. — Я хочу, щоб ви зрозуміли чому все склалося саме так.
— І тоді ви поїдете з нами?
— Так.
— Що ж, добре.
— Отож.., — Олександр на мить замовк, підшукуючи слова. — Коли їхній злодій-агент не повернувся, вони прислали до мене парочку костоломів. Я помітив їх через свої «очі». — Він вказав рукою на куби. — Вони постукали в парадні двері. В одного в руках був пістолет, у іншого — шматок залізної труби. Двері їм відчинив мій Homo millennium. Бачили б ви їхні обличчя. Той, що з трубою, загинув першим, бо стояв ближче. Другий встиг вистрілити, але куля відрикошетила від залізного корпуса і потрапила йому в живіт — він убив себе сам.
— Що ви зробили з тілами? — запитав я.
— Пустив на досліди.
— Ви збираєтеся натравити цю істоту на нас? — поцікавився я, намагаючись не виказувати страх, який пробирав мене до кінчиків пальців на ногах. — Тому й заманили нас у цей підвал?
— Я не бажаю вам зла, — відповів Олександр. — А запросив вас сюди лише для того, щоб світ дізнався хто насправді був злочинцем. Просто вислухайте мене.
— Якщо ви не бажаєте нам зла, тоді здайтеся. Ми відвеземо вас у відділок і внесемо ваші показання у протокол.
— Спершу це, — він вказав рукою на живий манекен. — Я хочу, щоб ви зрозуміли чому все склалося саме так.
— І тоді ви поїдете з нами?
— Так.
— Що ж, добре.
— Отож.., — Олександр на мить замовк, підшукуючи слова. — Коли їхній злодій-агент не повернувся, вони прислали до мене парочку костоломів. Я помітив їх через свої «очі». — Він вказав рукою на куби. — Вони постукали в парадні двері. В одного в руках був пістолет, у іншого — шматок залізної труби. Двері їм відчинив мій Homo millennium. Бачили б ви їхні обличчя. Той, що з трубою, загинув першим, бо стояв ближче. Другий встиг вистрілити, але куля відрикошетила від залізного корпуса і потрапила йому в живіт — він убив себе сам.
— Що ви зробили з тілами? — запитав я.
— Пустив на досліди.
Констеблі нервово засмикалися.
— Як бачите, не я почав цю війну, — додав Крукс.
— І ви вирішили нанести удар у відповідь?
— Саме так.
— Поясніть мені одну річ: чому перший фабрикант був убитий тихо, а інші — публічно?
— Бо в мене ще не було досвіду і я боявся, що нічого не вийде. Але побачивши наскільки це легко, вирішив погратися з ними в котика-мишку. Я хотів, щоб вони тремтіли від жаху. Не тільки вони, а й усі можновладці в місті, котрі вважали себе невразливими.
— А покалічити безневинну жінку в театрі, яка лише дивом лишилася живою — це теж частина вашої війни? Ви знали, що залізна людина так вчинить?
— Безневинну? У партері театру немає невинних. Там сидять одні п’явки, які смокчуть кров нашого міста. А залізна людина — це всього лиш знаряддя. Я безпосередньо керував усіма її діями.
— Керували? Як?
— Погляньте сюди. — Олександр підвів нас до конструкції, яку я спершу прийняв за ще одну машину для катувань. На ній було безліч важелів, перемикачів, скелець зі стрілками, і кілька кубів, які він називав «очима».
— Це — Машина Міленіуму. Кожен важіль на ній відповідає за якийсь рух чи дію людини міленіуму. Я створював цю машину багато років. Гадаю, у світі немає складнішого творіння (окрім самої людини міленіуму). Дирижаблі і паротяги у порівнянні з нею — дитячі іграшки. В Homo millennium вмонтовано мої «очі», тому я бачив все, що бачив він.
— Але.., — я намагався сформулювати думку зі слів, яких не було в моєму лексиконі, — …як ви могли керували ним на відстані? Хіба для передачі плаз… плазматичної енергії не потрібні ці тонкі трубки?
— Браво, мсьє Грюмо́, ви дуже спостережливий. На жаль, це надто складні речі, щоб можна було пояснити їх кількома словами. Можу лише сказати, що електрика допомагає створювати особливі хвилі чи промені, які здатні розлітатися простором з неймовірною швидкістю; точнісінько як сонячне проміння. Тільки ці промені невидимі. Вони вилітають з моїх громовідводів-випромінювачів і досягають приймачів у тілі Homo millennium. Ефективний радіус дії — трохи більше кілометра.
— Невидимі промені? Тримаєте нас за дурнів?
— Я можу вам продемонструвати…
— Не підходьте до важелів! — я вихопив пістолет.
— Як скажете.
— Перш ніж ми закінчимо цю виставу, поясніть мені одну річ: як ви дісталися до Алена Констана? Адже після перших двох убивств він наглухо замкнувся у своєму маєтку, остерігаючись навіть власної тіні.
— І ви вирішили нанести удар у відповідь?
— Саме так.
— Поясніть мені одну річ: чому перший фабрикант був убитий тихо, а інші — публічно?
— Бо в мене ще не було досвіду і я боявся, що нічого не вийде. Але побачивши наскільки це легко, вирішив погратися з ними в котика-мишку. Я хотів, щоб вони тремтіли від жаху. Не тільки вони, а й усі можновладці в місті, котрі вважали себе невразливими.
— А покалічити безневинну жінку в театрі, яка лише дивом лишилася живою — це теж частина вашої війни? Ви знали, що залізна людина так вчинить?
— Безневинну? У партері театру немає невинних. Там сидять одні п’явки, які смокчуть кров нашого міста. А залізна людина — це всього лиш знаряддя. Я безпосередньо керував усіма її діями.
— Керували? Як?
— Погляньте сюди. — Олександр підвів нас до конструкції, яку я спершу прийняв за ще одну машину для катувань. На ній було безліч важелів, перемикачів, скелець зі стрілками, і кілька кубів, які він називав «очима».
— Це — Машина Міленіуму. Кожен важіль на ній відповідає за якийсь рух чи дію людини міленіуму. Я створював цю машину багато років. Гадаю, у світі немає складнішого творіння (окрім самої людини міленіуму). Дирижаблі і паротяги у порівнянні з нею — дитячі іграшки. В Homo millennium вмонтовано мої «очі», тому я бачив все, що бачив він.
— Але.., — я намагався сформулювати думку зі слів, яких не було в моєму лексиконі, — …як ви могли керували ним на відстані? Хіба для передачі плаз… плазматичної енергії не потрібні ці тонкі трубки?
— Браво, мсьє Грюмо́, ви дуже спостережливий. На жаль, це надто складні речі, щоб можна було пояснити їх кількома словами. Можу лише сказати, що електрика допомагає створювати особливі хвилі чи промені, які здатні розлітатися простором з неймовірною швидкістю; точнісінько як сонячне проміння. Тільки ці промені невидимі. Вони вилітають з моїх громовідводів-випромінювачів і досягають приймачів у тілі Homo millennium. Ефективний радіус дії — трохи більше кілометра.
— Невидимі промені? Тримаєте нас за дурнів?
— Я можу вам продемонструвати…
— Не підходьте до важелів! — я вихопив пістолет.
— Як скажете.
— Перш ніж ми закінчимо цю виставу, поясніть мені одну річ: як ви дісталися до Алена Констана? Адже після перших двох убивств він наглухо замкнувся у своєму маєтку, остерігаючись навіть власної тіні.
Крукс тихо засміявся.
— Homo millennium задумувався мною, як машина-рятувальник. З його силою, вправністю і стійкістю він міг би легко витягати людей з палаючих будівель, із лап диких звірів чи злочинців, із завалених шахт… Але в умовах війни рятувальник мусив стати бійцем. Гадаєте, для нього проблема залізти в якийсь нещасний маєток? Сторожові собаки не реагують на запах залізної істоти, а люди здалеку сприймають за свого. Я обрав дощовий день, тому непомітно пробратися туди і знайти його кабінет було не складно. Складніше було винести звідти тіло. Тікаючи з маєтку, він здійняв шум, але це вже не мало значення.
— Що ж, я почув достатньо. Збирайтеся. І Жан теж.
— Зачекайте, мсьє Грюмо́, — благально промовив Олександр. — У мене до вас одне прохання.
— Кажіть.
— Світ не повинен дізнатися про мою роботу. Скажіть їм, що я наймав убивцю, або придумайте іншу байку. Якщо мої розробки потраплять не в ті руки, прості люди назавжди залишаться в тенетах багатіїв: будь-яке народне незадоволення буде миттєво придушуватися загонами залізних людей. Очі-куби і невидимі промені будуть використовуватися не для того, щоб люди могли спілкуватися між собою на великих відстанях, а для того, щоб стежити за ними і обмежувати їхню свободу. Не допустіть цього, мсьє Грюмо́. Жан подбає про те, щоб це місце зникло, а залізна людина перестала існувати. Зі мною ж робіть що хочете.
— Що ж, я почув достатньо. Збирайтеся. І Жан теж.
— Зачекайте, мсьє Грюмо́, — благально промовив Олександр. — У мене до вас одне прохання.
— Кажіть.
— Світ не повинен дізнатися про мою роботу. Скажіть їм, що я наймав убивцю, або придумайте іншу байку. Якщо мої розробки потраплять не в ті руки, прості люди назавжди залишаться в тенетах багатіїв: будь-яке народне незадоволення буде миттєво придушуватися загонами залізних людей. Очі-куби і невидимі промені будуть використовуватися не для того, щоб люди могли спілкуватися між собою на великих відстанях, а для того, щоб стежити за ними і обмежувати їхню свободу. Не допустіть цього, мсьє Грюмо́. Жан подбає про те, щоб це місце зникло, а залізна людина перестала існувати. Зі мною ж робіть що хочете.
Échec et mat. Він поставив переді мною неприємний вибір. Я ненавидів його за це; і себе — за свою слабкість. Хоча… якщо наше життя — це п’єса, де всі ролі вже роздані, а фінал написано, тоді вибір — це ілюзія.
То хто ж я в цій виставі — негідник чи герой? Мій внутрішній голос мовчав, але за цим мовчанням ховалася відповідь: «ти всього лиш нишпорка, вишколена системою». Яка дурня — ці всі пафосні інтерлюдії не мають значення, адже тут присутні констеблі — ці шавки здадуть нас зі всіма тельбухами. Тож фінал у цій п’єсі може бути тільки один.
— Мені шкода, але це абсолютно неможливо. Протокол вимагає повного опису вашого майна і знарядь убивств, — промовив я, уникаючи погляду Крукса. Він похитав головою і відвернувся від мене.
«Хороший песик. Тримай кісточку», — мугикнув мій внутрішній голос.
Ми з констеблями почали радитися… Аж тут сталося негадане: Олександр різко рвонув убік і опустив один із важелів на столі. Ліхтарі замерехтіли, залізний настил під його механічною людиною розкрився і вона полетіла униз — у темне провалля величезної труби.
— Що ви зробили? — гаркнув я.
— Він не повинен потрапити у їхні руки, — відповів Крукс, пропалюючи мене своїми чорними очицями. — Людина міленіуму тепер вільна. Я збрехав вам, коли сказав, що це всього лиш механізм. Ні — це дещо більше. Ви вже зрозуміли в чому річ? У маєтку Конста́на я нею не керував, адже мої промені туди не дістають. Увесь цей час вона вчилася і запам’ятовувала… повільно, але старанно. Вас вона теж запам’ятала, мсьє Грюмо́.
— І як же ця машина працюватиме без ваших блискавок? — запитав я з ноткою жалю, хоча Олександру, мабуть, здалося, що я зловтішаюся.
— Блискавку можна отримати і без грози. І будьте певні — Homo millennium знає як це зробити. Це перше, чому я його навчив. Я передав йому усі свої знання; і заховав для нього в надійному місці деякі подаруночки. О, мсьє Грюмо́, він ще заявить про себе. Одного дня це місто здригнеться. Чекайте, ви всі!
*
І я чекаю… Ось уже рік я здригаюся від ударів грому, від несподіваного стуку у двері чи найменшого брязкоту заліза. Ми багато разів прочісували колектори під містом, але не знайшли там ані сліду залізної істоти. Олександр Крукс відмовився співпрацювати зі слідством, тому його помістили в найгірші тюремні умови з можливих. Це швидко підірвало здоров’я чоловіка. Думаю, йому недовго лишилося. Газетярі тріумфують, злиденні душі й брудні свині їм підрохкують, а видатний розум згасає у вогкій ямі зі щурами, разом з тисячоліттям, яке добігає кінця.
Наступної ночі після затримання Крукса в його маєтку спалахнула пожежа, яка дощенту знищила і будинок і підземну лабораторію. Зрозуміло, що вона почалася не випадково. Жан був до неї непричетний, бо його ми теж ув’язнили, як співучасника злочинів Крукса. Лишався тільки один варіант…
Хто зможе зупинити істоту, якій не страшні навіть пістолетні кулі? Яка не потребує їжі і сну. Терплячу і невтомну. Ми не знаємо її намірів, але одне я знаю напевне — вона запам’ятала мене. Я забув що таке спокійний сон; та навіть в рідкісні хвилини забуття бачу перед собою ті незмигні очі, що колись належали людині, а нині вінчають мертвотну маску із людської шкіри, напнуту на залізний череп. Я знаю, що однієї ночі почую біля узголів’я свого ліжка важкі кроки і знову побачу ці очі — не в снах, а наяву.
І місто здригнеться.
Повернутися до конкурсу: Hightech vs Lowtech (стимпанк АБО кіберпанк)
Дякую за ваш твір! Цікаве оповідання, місцями мені дуже сподобалися думки, закладені в оповідання. Деякі абзаци – окрема моя любов) Детективне розслідування було на рівні, але я люблю щось більш заплутане))) Але це таке, субєктивно. Особливо мені сподобалася лінія про дітей-трубочистів.
У вас вийшла гідна історія схожа на Франкенштейна. Трохи забагато екранного часу для розповіді усіх деталей Круксом, але, можливо, це навіть відповідає жанру. Науковці люблять розповідати про свої здобутки)
Оповідання сильне, ви добре вмієте грати на відчуттях читачів. Ваш головний герой детектив Грюмо дуже неоднозначний, тобто в ньому є як хороші, так і дуже погані риси) Це з одного боку дуже добре, так і треба, бо не існує ідеальних людей. З іншого, скажу вам чесно, якби це оповідання не було конкурсним, я би не стала його читати до кінця. Жарти Грюмо над Лоренцо мене просто вибісили. Це добре, що ви так майстерно це написали, але мені було просто неприємно це читати. Я вам це кажу, не тому що хочу образити. Зовсім навпаки, хочу, щоб ви розуміли, який ефект дані жарти Грюмо можуть справити на читача, якщо твір потрапить у збірку чи буде опублікований на якомусь ресурсі. Будуть люди, яким це звісно сподобається, але будуть і ті, які просто перейдуть до іншого оповідання.
Ваш твір з приставкою “темний”, це є частиною жанру, наприклад, як темне фентезі, де немає суцільного добра чи зла. Так само і у вас в творі: ні Грюмо, ні Крукс і його нова людина не є ні добрими, ні поганими. Це показують їхні дії та характери. Якщо читач готовий прочитати такий твір, готовий до темного сюжету, то йому дуже сподобається. Але якщо йому хочеться єдинорогів, то він має бути готовий, що їх тут не буде)))
Коли я зрозуміло, що цей твір таки темний, він мені сподобався))) Дякую і бажаю успіу!
Дякую. Так, Грюмо – сучий син ще той, не кожен такого витримає. Проте мене тішить, що ви віднайшли в ньому й хороші сторони і зрозуміли, що тут немає однозначно хороших чи поганих – це одна з основних ідей…
Добротно зроблений твір, дуже гарно пропрацьована нуарна атмосфера і безнадійний сетинг, водночас безумний вчений проти суспільства – дуже класична тема, нагадує Франкенштейна та Доктора Джекіла і містера Хайда. Закінчується теж витримано у цій стилістиці – коли персонаж підводить підсумок з певної відстані (і очікує розплати, гг). Трохи, звісно, винахідник забагато всього самостійно винайшов, але в принципі, вміщається в художню умовність, подібну до того ж Франкенштейна.
Вітаю, Авторе. Оповідання мені сподобалося. Сюжет, детективна лінія (хоча професора знайшли якось дуже швидко, і він з радістю зізнався та розповів усе-усе — тут не завадило би доопрацювати, на мою думку). Ообливо сподобався ваш стиль і те, як ви передаєте атмосферу вигаданого світу. Що не сподобалося — це головний герой. Мабуть, найнеприємніший Гг, якого я поки бачила на конкурсі. Я розумію, що він – цинік у цинічному світі, проте його ставлення до свого підлеглого та людства загалом не сприяють симпатії чи співпереживанню, а постійні «свинські жартики» – вибішують. Я майже сподівалася, що професор в кінці твору приб’є Гг.
Дякую. Твір впирається в ліміт знаків, тому я не можу розтягнути розслідування при всьому бажанні. Професор пояснює чому зізнався; проте, якщо твору пощастить потрапити у збірку, він безумовно буде відполірований у багатьох місцях, будуть враховані зауваження коментаторів, наскільки це можливо.
Те, що головний герой вас вибісив, мене дуже тішить, адже у цьому й ховався задум )
Вітаю, авторе!
Що я можу сказати – знімаю котелок і циліндр 🙂 Стилістика, атмосфера, характери персонажів – все це зроблено неймовірно, особливо характер ГГ прекрасний. Під чорний дощ ніби потрапив наживо. А ще, мені цей дощ нагадав червоні калюжі Кривого Рогу 😉 Але (трясця, але ж як не хочеться писати те кляте але) – надто багато винаходів на одного божевільного вченого. І це, на жаль, перекреслює велику частину того позитиву, який є в оповіданні, в нього перестаєш вірити.
Успіхів та наснаги!
Дякую, навзаєм.
Вітаю, авторе!
У мене неоднозначне відчуття. До того місця, де герої спустилися у підвал, я не могла відірватися від твору і навіть подумала, що поки що це найкращий текст з тих, що я вже прочитала на цьому конкурсі. І це попри численні помилки.
Але далі пішла якась нудна лекція, під час якої нічого не відбувається. Тут оповідання суттєво просіло.
Фінал став для мене несподіванкою, і це було чудово.
Взагалі світ прописаний дуже ретельно. І герої чудові – неоднобокі, цікаві.
Але, як тут уже зауважили, для звичайного винахідника того часу все це створити було неможливо. Отже, у мене залишилося питання: чи не був цей винахідник з майбутнього? Чи з іншої планети? Бо в таких умовах у нього не те що грошей, а й матеріалів не було для створення всього, що там описано.
Дуже шкода. Але це таки суттєві нестиковки.
Дякую за відгук.
Ну, цей твір в якомусь сенсі казка, по-своєму наївна. Проте винахідник не прибулець, а всього лиш геній своєї епохи. “Леонардо да Вінчі” у стімпанку, якщо хочете.
Можливо, не всі читачі звернули увагу, але в кінці сказано, що тисячоліття добігає кінця; тому очевидно, що людська історія тут пішла у зовсім іншому напрямку, або це взагалі не наш світ – на ваш розсуд. Відтак у винахідника тут могла бути яка завгодно матеріальна база; та й ніде не сказано наскільки багатим він був від початку – це все на розсуд читача.
У стімпанку технології часто сягають рівня якоїсь неймовірної магії, і там це виглядає як данність. Моя спроба хоч якось їх обґрунтувати обернулася для вас нудною лекцією. Шкода, адже це мала бути найцікавіша частина. Дякую ще раз; автору є над чим поміркувати.
1. Про те, що це кінець тисячоліття, можна здогадатися з назви твору.
2. У стімпанку є магія, а не наука. Вся суть цього жанру в тому, що наука цього світу НЕ ДОРОСЛА до сучасних технологій. Не змогла вирватися з часів паротягів. Тому присутність магії цілком обґрунтована.
А у вас вийшло всупереч законів жанру, що одна людина на всій планеті не просто теоретично відкрила (як да Вінчі), а фізично створила дроти; те, чим вони огорнуті; мікросхеми для комп’ютерів; власне, самі комп’ютери; монітори з чого створені – з металу чи пластику? Далі: лінзи для камер спостереження; самі камери (з чого вони?); вай-фай чи що там воно – за допомогою чого рухається робот поза територією маєтку? Що б там не було, для цього потрібні вишки передач по всьому місті або магія. Інакше це не спрацює.
Я розумію, що детектив не в курсі всіх цих проблем, але боїться він абсолютно марно: робот протягне на волі кілька годин і вимкнеться, бо не має живлення.
Якось так.
Я розумію, що все це виглядає наївно і казково, але це був мій свідомий вибір.
Вимкнеться істота чи ні – це відкрите питання, адже вона знає все, що знає її творець, і, звісно, здатна діяти навіть без радіоуправління. Можливо він десь сховав для неї запасні батареї. А, можливо, герой справді марно боїться. Проте в маєтку через добу спалахнула пожежа, і в каналізації нічого не знайшли…
Твір не про те ЯК винахідник це зробив, а про те, НАВІЩО він це зробив і куди це може привести в такому світі. Як у “Франкенштейні”, наприклад, чи у “20000 льє”. Ретро підхід, якщо хочете. Я розумію, що не всі таке приймуть.
Трясця, ви так класно прописали цей світ! Він був таким реальним!!! Усі закони світу працювали логічно. Я уявила все як живе, чесно! Треба ж було так усе зіпсувати.
Ну нічого. Це лише моя думка. Можливо, інші читачі отримають інші враження.
Успіхів на конкурсі!
Вітаю, Авторе!
Чудовий стимпанківський детектив. Бомбезна атмосферність! Сарказм і скептицизм гг підкупають.
Все чудово. Але є дрібниці.
Винахідник каже, що ще не вирішив – називати енергію плазмоенергією чи електроенергією, а за хвилину вже впевнено називає електрикою. Аж раптом – упс, камери спостереження. А це вже взагалі електроніка. І це все він сам? Гадаю, ціни всього його маєтку не вистачило б на дослідження і розробки, які зробило все людство протягом часу, більшого за життя однієї особини. Потім іще радіозв’язок з андроідом, а на додачу – ШІ.
Я розумію, що хотілось охопити і кібер і стим, але для одного винахідника з браком фінансування – це вже хіба що магія (а це вже фентезі).
Але цілком, як я вже казав, твір дуже гарний і якісний в літературному сенсі – і стиль, і структура, і характери героїв. Атмосферність і кінематографічність – на п’ять з плюсом!
Успіху на конкурсі!
Дякую.