Волонтер

– Якого ще кота? – раніше цей пожмаканий, їжакуватий дядько виглядав спокійним і добротним. Олег не знав, звідки в нього виникла така впевненість, але вірив – до повномасштабки Волонтер був доглянутим, струнким, навіть усміхався вряди-годи. Зараз же зиркнеш – без сліз не відвернешся: одне око досипає, інше злісно лупає на світ, немов вишукуючи того путіна, котрий спугнув бідолаху з насидженого місця і загнав за кермо буса. Вишукує, щоб першим же поглядом спопелити… Теніска зі слідами поту – чи то піт зі слідами колишнього чорного трикотажу; хрестик там, де верхні ґудзики розчарувалися у власній здатності тримати докупи два натомлені шматка одежини, і остаточно розсварилися з петельками.

Утім, що тут гадати – вони ж усі колись були кращими. Навіть Мишкович… Хоча тут іще є трохи сумнівів.

– Якого? Вчора ще вагітного! – наївно кліпаючи своїми пухнатими – як у мами! – віями, посміхнувся Олег. Через хронічну втому посмішка вийшла більше схожою на вищір… Але хіба волонтерам звикати? – Тобто, технічно, Барсик – кішка. Як виявилося…

Пухнатого паразита… Тобто, таки ж паразитку мазали всім бліндажем. Тварина вдячно муркотала, виловила усіх довколишніх мишей і найдовірливіших пташок, не перебирала харчами. А вчора, незвично тихого ранку, взяла, та й розродилася.

Та й хай би собі годувала тих куцохвостиків у коробці, але ж – наступ! І куди ти це сімейство, на дно БТР-а вкинеш? Залишиш на спорожнілій позиції? А тварина ж домашня, звикла до миски та людського голосу… Так що довелося терміново списувати Барсуню на ротацію, благо, під Дніпром уже й добрі руки знайшлися.

Волонтер – і як у біса його кличуть? – злісно пожбурив об землю черговою коробкою з серветками:

– Ти дорогу бачив? Ти мій багажник бачив? То ж блендер буде твоїм котам. М’ясорубка!

– На колінах потримаю! – примирливо здійняв руки юнак. Йому б тільки до стабпункту, а там уже водіїв – як у вулику: хтось та й довезе пухнастиків за їх новою адресою.

І як тільки це старе чортетоте вдома терплять – он, обручка блищить, а отже, як мінімум дружиною дядько багатий. А хоча може, і не терплять. Інакше чому він фактично живе на колесах?

Їжакуватий цикнув убік крізь зуби – цей жест однаково міг значити як “Залазьте”, так і “Щоб ви всі повиздихали”. Олег вирішив обрати перший варіант і поспіхом облаштувався на пасажирському сидінні.

Так: конверт для сержанта – ось, у внутрішній кишені, телефона теж не забув, котів хлопці натрамбували в кошик, який стояв у кущах чи не з Великодня. Дійсно, це ж у ньому Волонтер тоді паски привіз, діти в якійсь школі напекли, ще й освятили для “наших котиків”. Ну, от, а тепер в окропленій ПЦУ-шним благословенням лозі п’ять сліпих мордочок вимогливо тицяються мамці в бік, вишукуючи поживи. Тріумф життя на цьому святі смерті. Якщо Бог є і він зараз дивиться, він не образиться за таке використання тари з-під святкового розговіння.

– Бах, бах, бах! – озвалося за лісом, і двигун натомленого бусика заторохкотів, брудно лаючись по-автомобільному: ну от, дорозвантажувалися! А ось уже й орки – драстуйте, срать не застуйте…

“Ніякі вони не орки! – завжди сердився Мишкович, почувши це слово. – І не придурки, не воші, не окупанти. Кажіть, як є – росіяни! А то одні називають як попало, інші по фісбуках пишуть, а треті вже й у книжках почали друкувати. А як я потім ті книжки своєму майбутньому внукові покажу, га? Ще на сміх мене здійме – діду, скаже, ти там що на передовій, у “Варкрафт” шпилив? І що тут героїчного? А ми ж не з намальованими персонажами боремося – зі справжніми зайдами… Дурними на всю голову, але ж, зараза, з плоті-крові-автомата…”

Чи орки, чи росіяни, а гуркіт з-за річки насувався сердитий. У такі хвилини Олегове тіло спішило пірнути в бліндаж, а в сутінках пам’яті чомусь зринав образ бабці – вона так само гримала, піймавши на грядках сусідську курку. Чи їх із тією руденькою… як її, через дорогу до діда приїздила… Ох, і любили ж вони разом натовктися гороху прямісінько зі стебла…

А сьогодні товкли вже його, Олега – то дорога в дупу, підкидаючи на перемурзаному сидінні бусика, то сам бусик, прикладаючи головою об стелю, що аж та деренчала. Якби не шум з усіх кінців, то це, мабуть, навіть смішно виглядало б.

Коти звично мовчали. Барсик-Барсетта огорнулася калачиком, усім тілом захищаючи малят від війни. Ех, сліпі, безпорадні, а вже знають, що воно таке – обстріл!

…Чорт, не встигли проскочити!

Шандарахнуло за спиною – мало не за комір! – грудки жовтуватої землі сипанулися в лобове скло. Автівку трусануло, праві дверцята клацнули, немов зуби отієї самої єгипетської акули.

Обличчя волонтера повернулося, і аж засліпив вираз люті, який застиг на ньому, як на старій фотоплівці, чорно-білий: запалі очі, вишкірені зуби, чагарник занехаяного протягом волосся.

Що він робить?

Старий на мить кинув кермо, перехилився до пасажирського сидіння і обіруч штовханув Олега в бік. Хто б подумав, що в цьому нездоровому і невиспаному чолов’язі знайдеться стільки потужності. Та ще й колесо на якийсь горбик налетіло, авто шарпанулося убік, а Олег, керований невблаганною силою прискорення, з усіх сил тулячи до грудей дорогоцінний кошик із розсипом дрібних життів усередині, вилетів смерті назустріч… І розбився, розтелющився об вичовгану сотнями коліс ґрунтівку, розмазався по її вищербленій вибухами поверхні!..

– Няв, мррр? – Барсиха глянула одним оком, а потім почала вилизуватися.

Але ж він просто не міг вижити!

Олег обережно – щоб не доконати шию, яку, звісно, зламав у десятьох місцях – роззирнувся. Звідусіль пахло четвертим класом, дідовою кобилкою Ельзою і червневою ночівлею на горищі курника.

Сіно! Хтозна, звідки в самому серці передка опинилася ця копиця, як вона взагалі дожила до цього дня в цій гарячій – і дуже гарячій! – точці, щоб у потрібну мить підставити свої гостинні руки під його, Олегову, спину.

А той капосний Волонтер… Та навряд чи він міг розрахувати на такий збіг. Ні, божевільний дід вирішив убити свого супутника! Мабуть, звихнувся від перенавантажень… Он, як погнав, аж курява стовпом…

БАБААААААХХХХХ!

Вибух струсонув усе суще, тож навіть думки на якусь хвилю оглохли.

Кицька застигла з висолопленим язиком, а рівно через десять секунд продовжила вилизувати малюка.

І тільки після цього Олег кліпнув.

Бусик вигорав. Автівка все ще поспішала кудись уперед, але – радше за інерцією. Дорогою розлетілися великі й маленькі шматки його колишнього транспорта, всі вони гуготіли червоними язиками, чаділи і смерділи смаленою гумою. Цей запах помічаєш тільки в перший місяць служби, далі вже просто звикаєш – так, що, приїхавши на ротацію, непоправно спалюєш цілу сковорідку бендерчиків на “радість” тещі…

Як його не прошило уламками? Олег нерішуче глянув на освяченйи кошик і повільно – кішка навіть відвернулася, щоб не бентежити – перехрестився.

– Няяя? – хрипко прошепотіла Барсетка.

Він ніколи не думав, що ці тварини вміють так тихо розмовляти, а ще – дивуватися… Але потім почув лайку. І лунала вона звідти, де гарантовано не могло лишитися нічого живого.

Волонтер ішов дорогою!

Вибухи ще бахкали десь попереду. Бусик горів чорним полум’ям, радуючи орків… тобто росіян стовпом масного диму. А цей… ішов собі, щедро випоминаючи сраку мамці ворожого артилериста. І дивився поперед себе – прямісінько на копицю, в самому серці якої досі боявся поворухнутися Олег.

Хлопець знову здійняв правицю… Згадав про хрестик, що проглядав крізь розтягнутий комір теніски старого… і однаково перехрестився.

– Живий? – Волонтер по-пташиному схилив голову на плече.

В роті пересохло, лівиця вчепилася в ручку кошика – мабуть, їй амба. Кому їй, руці чи ручці? У стабпункті розберуться.

– А…. ти? – сам не знаючи, що казати в таких випадках, різко видихнув Олег.

Волонтер хрипко розсміявся:

– Сам бачиш… Ну, вилазь, нам іще пиляти Божий світ. Як би на дощ не зібралося, коти ж води не люблять!

Старий зазирнув у кошик, навіть спробував приязно усміхнутися. Не вийшло.

– Одне. Двійко. О, четверо… Більше? Добре. Це добре. Знаєте, хвости, скільки грішків мені за вас спишуть, га? – чи то засміявся, чи то каркнув. Стомлено хекнув, обминаючи очима своє пекельне авто. – Довбане митарство. Знову збір оголошувати. Люди накидають! Вони ж у нас такі… Але що, як там, – поважно вказав на хмару, – не врахують обстрілу, га? Скажуть – не вберіг Мерса, як ту гуманітарку…

Скривився, наче сказав щось зайве чи куснув гірке. Озирнувся на свого мовчазного співрозмовника. Махнув рукою:

– А що вже його приховувати? Так, на початку повномасштабки я царював у кабінеті. І зажимав гуманітарку! І продавав! – вищірився з такою злобою, Олег аж кошик у другу руку переніс, подалі від свого балакучого товариша. Хоча кішка не нервувалися. А це була розумна кішка. – Та ти не думай, не їв я ті кляті гроші! Ганна, жінка моя… Рак. І якби ж хоча б допомогло… Я б відсидів, чесно, відсидів би, вернувся б додому…

Боком зиркнув на небо, немов звідти дивився той, що міг би спіймати його на брехні. Відвів очі в бік зеленки.

Вибухи затихли, і з усіх боків – аж не вірилося – линули життєрадісні співи пташок.

– Вона тепер у раю… Не питай, звідки я знаю. Знаю, і все. І я ні-про-що не жалію! Бо мусив достойно подбати про неї хоч наостанок! По молодості гарно нерви потріпав: п’янки, гулянки, двох коханок панькав, а вона знала… А тепер… Тепер от мушу виправити свої гріхи. От і вожу. Цю кляту гуманітарку, всі ці консерви, туалетний папір, теплаки… Бо не хочу в те кляте пекло. А головне – без неї. Так що не думай, що я тут заради своєї капосної душі. Ганна перед смертю сказала, що чекатиме. І чекає, я відчуваю! Так що давай, зберися і топай, мені в інтернет, знову збір на залізного коника оголошувати. Не можна спинятися. Війна скоро скінчиться, мені треба встигнути пройти це митарство до перемоги… Звідки-звідки? Знаю, і все тут.

– Ня! – сказала кішка. Вона теж щось знала.

“От усі тут розумні зібралися, один я йолоп,” – сердито подумав Олег. Але намацав той самий конверт у внутрішній кишені і заспокоївся. Своє завдання він сьогодні виконає. І хтозна, може, ТАМ Волонтеру і за це грішок спишуть.

Хай тулить до свого раю.

Бо пекло невдовзі аж густиме від нових постояльців…