Двійник

– То як, Василю, ти готовий?

Готовий? Та яке там готовий? Мені було страшно, і я взагалі не хотів вирушати з небезпечним секретним завданням у Кремль. Але я був занадто схожий на нього, майже як брат-близнюк. Трохи молодший і симпатичніший, звісно, але дуже схожий. А серія пластичних операцій перетворила мене на ідеальну копію. Навіть форму вух було не відрізнити. Навіть мій голос став вищим і огиднішим. Повна схожість.

У цьому й був сенс плану. Запровадити мене в Кремль, щоб зупинити цю жахливу війну, кровопролиття і нескінченний терор. Зупинити смерті, горе, голод і руйнування.

Насправді план був непоганий. Зухвалий і сміливий, складний, але дуже ретельно продуманий. Якщо вже відверто, то досить ризикований план. Адже надто багато було чинників, здатних перешкодити задуму. Одна моя помилка, і все піде шкереберть. Мене можуть викрити та схопити, вбити на місці або піддати численним тортурам. Я це розумів, і мене це добряче лякало.

Але над моїм впровадженням працювала ціла спеціальна група розвідки. До плану було залучено велику мережу глибоко законспірованих агентів, які повинні були таємно доставити мене у самісіньке серце ворожої столиці, непомітно прибрати оригінал і замінити його ідеальною копією. Копією, що здатна зруйнувати фашистську Росію зсередини, щоб припинити війну проти України.

– Звісно, тобі страшно. Це нормально. Але ти ж розумієш, що це заради нашої Батьківщини. Заради всієї країни, наших людей, заради своєї родини. Розумієш?

Чесно кажучи, країна була для мене порожнім словом. Як і Батьківщина. Та й до всіх людей мені було байдуже. Хто вони мені? Натомість сім’я… Це зовсім інша справа. Заради сім’ї я готовий був на все. Навіть на самогубну місію, яка на мене чекала.

Особливо заради своєї людини, з якою ми завжди були так близькі. Він готовий був ризикувати й особисто брав участь у багатьох небезпечних операціях. Під час однієї з них він і підібрав мене на закопчених руїнах зруйнованого фашистами села під Харковом.

Він дав мені новий дім, нове життя і навіть нове ім’я. Василь. Мені подобалося. Вже не пам’ятаю, як мене звали раніше. Та це й не важливо. Минуле залишилося в минулому. Тепер я Василь, і в мене є особлива місія.

Моя людина очолює розвідку, і він особисто готував мене для цього завдання. Багатьом не подобалося, які високі ставки було зроблено на успіх операції, і якою могла бути ціна провалу. Але в Україні мало людей, які могли б заборонити йому здійснити цю хитромудру витівку.

– Мені боляче відпускати тебе одного, Васько, але я в тебе вірю. Вірю, що ти впораєшся. Не схибиш на якійсь дурниці. Ти так схожий на кота Путіна, що ані цей клятий бункерний дід, ані його недолуга служба безпеки не зможуть помітити підміну.

Я потерся об його сильну руку, дозволивши почухати мені шию, а потім ще й за вухами. Хто знає, можливо, це останній раз. Ми можемо вже ніколи не побачитися, якщо все піде не за планом. Міцні руки чухали мою густу руду шерсть, а спокійний голос продовжував останні настанови.

– Знаю, друже, що тобі там доведеться нелегко. Особливо з їжею. Чорну ікру ти не любиш, а салом там, у Кремлі, тебе годувати ніхто не буде. Але ти впораєшся, хлопче.

Це в нього улюблений жарт, який він повторює мені майже щодня. Він знає, що мені не можна сало. Але мені подобається, коли він сміється. Я відчуваю його радість і внутрішнє тепло. Саме заради цього я й вирушаю в невідомість. Заради його сміху.

– Ти знаєш, що тобі потрібно робити. Повтори-но ще раз, – це теж один із його пошарпаних жартів, що здається смішним лише йому.

Кілька секунд ми дивимося одне одному в очі, потім я демонстративно позіхаю, починаю вилизувати передню лапу та вмиваюся. Людина сміється і притискає мене до себе, а я грайливо кусаю її за палець.

– Пане Кириле, якщо ви вже закінчили прощатися, то нам уже час, – говорить помічник моєї людини, тихо постукавши й відчинивши двері в її кабінет. – Хлопці готові виїжджати.

– Так, зараз, ще хвилинку, – каже він, і, коли зачиняються двері, я бачу в його очах сльози.

Ну не можна ж так. Прикинувся б, що вмивається, і стер би їх лапою. Ну наче мале кошеня. От уже мені ці люди… Під кулі лізе без страху, а тут раптом уся морда мокра.

Облиш, друже, не хвилюйся, все буде добре. Якщо я впораюся зі своїм завданням, то ти скоро зможеш приїхати за мною. І знову підбереш мене на задимлених руїнах, щоб забрати додому. Щоправда, цього разу це будуть закопчені руїни Кремля.