Побратим

                                                                        ПОБРАТИМ

–        Добрий вечір! Я – побратим вашого Дмитра!
Із несподіванки Марія мало не впустила відро, з яким ішла доїти корову. Біля воріт стояв чорнявий юнак у камуфляжі, з наплічником, з посмішкою на стомленому обличчі.
–        Ой Боже ж мій! Заходь, синку. Звідки ти? І що знаєш про Дмитрика?
Син Марії Дмитро уже майже пів року вважався зниклим безвісти. Відколи отримала звістку про це, у будинку разом із самотньою жінкою оселився відчай. І лише щоденна і щонічна молитва допомагала не віддатися повністю цьому непроханому співмешканцеві. І раптом – хоч якась звістка про сина…
–        Можу сказати лише, що ваш син живий і здоровий. І він обов’язково повернеться.
Ті десятки запитань, які не давали жінці спокою з моменту зникнення сина, раптом стали не важливими. Відійшли на задній план. Марія сама не змогла б пояснити чому, але слова юнака поселили у ній непохитну впевненість у тому, що її Дмитро живий, і що він обов’язково  повернеться додому.
–        А ти ж сам звідки? Як сюди дістався?
Вигляд у військового був такий, наче він здолав пішки не один  десяток кілометрів.
–        Та от вирішив принести вам добру звістку. Боляче дивитись на Дмитра, як він побивається через те, що ви перебуваєте у невідомості.
–        А додому ж як? Тебе ж теж чекають, як і я свого Дмитрика.
–        У мене вже немає дому, і ніхто мене не чекає. Була бабуся, яка мене виростила, але після чергового прильоту не стало ні її, ні хати…
–        От кляті рашистські нелюди… Горіти їм у пеклі. Куди ж ти тепер?
–        Та, якщо ви не проти, переночую у вас, а вранці назад.
–        Як назад? І ти побачиш Дмитра?
–        Так, обов’язково буду з ним поряд. Я ж побратим…
–        А звати ж тебе як, побратиме?
–        Бабуся звала Ваською. А хлопці так і звуть – Побратим. І це їм’я мені більше подобається.
–        То чого ж ми стоїмо на подвір’ї? Заходь у хату, Побратиме. Дякувати Богові, що ціла…
Марія розповіла хлопцеві, що в селі майже не залишилось людей. І її волонтери не раз просили виїхати, але вона – нізащо. Як покине свою годувальницю Красулю? А на новому місці кому вони потрібні – стара баба зі старою коровою? Та й де ж тоді Дмитро її шукатиме? У тому, що син повернеться, уже не сумнівалась.
Дістала казан із теплою водою з печі, витягла старі ночви.
–        Ну ось: ти помийся з дороги, а я піду доїти Красулю. Розкажу їй про свою радість. Добре, що не погодилась печі викинути, хоч як Дмитро наполягав. А то що я зараз робила б із електричною плитою без електрики? Ти тут облаштовуйся, а я прийду – і будемо вечеряти.
–        Та я не зголоднів, хоч і дорога далека: звик покладатись на власну спритність. Але від тепленького молочка не відмовлюсь.
Вечеря була скромною, бо ж для кого мала готувати Марія, живучи сама? Та й гостей вона не чекала. Але, здавалось, хлопцеві крім молока нічого й не потрібно. А, поласувавши досхочу, попросився спати на піч, хоч і пропонувала господиня м’який диван у вітальні.
Побратим спав, згорнувшись калачиком, у вікно заглядав повний місяць, а жінка стояла навколішки перед іконою Богородиці, дякуючи за сьогоднішні події, за радісну звістку, за несподіваного гостя. Хоч і було в усьому, що трапилось, щось дивне й не до кінця зрозуміле, Марія намагалась про це не думати…
Уранці гість швиденько почав збиратись у дорогу. Жінка вже й не допитувалась, що та як. Наливши у пляшку молока, дістала з погреба кільце домашньої ковбаски, яке дістала від волонтерів кілька днів тому:
–         Ось, візьми в дорогу. А, може, й Дмитрику донесеш…
Марія довго дивилась услід юнакові, що поспішав розбитою дорогою у, здавалось, лише йому зрозумілому напрямку, забравши із собою Маріїн відчай. Хай там як, а після дивного візиту жінка стала почувати себе набагато краще. Тривога нікуди не поділась, але тривога – не відчай. Із нею можна миритись.
Минали дні в напруженій тиші телефона, котрий, завдяки волонтерам, завжди тримала зарядженим і майже ним не користувалась, очікуючи на заповітний дзвінок. І раптом одного дня він пролунав:
–        Алло, мамо, це я! Я живий, мене обміняли. Я скоро буду вдома!
………………………………………………………………………………..
Це був він і не він. Її Дмитро і чужий, сивий і змарнілий, чоловік водночас… Від його розповідей про полон кров холонула в жилах, але Марія трималась, адже найстрашніше позаду.
–        Знаєш, мамо, якось до нас почав приходити чорний кіт. Як він проникав у камеру – для всіх загадка, але він приходив. Він приносив нам задушених голубів. Ми їли їх сирими, мамо. А пір’я ховали, як могли. А одного разу приніс кільце домашньої ковбаси… Де він її взяв? Містика та й годі. Ми назвали його Побратимом. Я так гукав його, коли нас виводили, так хотів забрати з собою… Охоронці крутили пальцями біля висків, дивлячись на мене…
Марія ледь трималась, слухаючи синову розповідь. Зіславшись на те, що треба доїти Красулю, вийшла. Напевно, у тому надої сліз було більше за молоко…
Наступного ранку, пораючись біля печі, почула здивований вигук сина із двору:
–        Дідько! Побратим! Як ти мене знайшов?
Виглянула у вікно. На подвір’ї стояв Дмитро, притуливши до себе чорного котика.